Для середнього шкільного віку
Юрко їде до табору
Про життя хлоп'ят і дівчаток, про їх мрії та турботи, про дружбу розповідається в цій книжці.
СЛОВО ДО МОГО ЧИТАЧА
Ти бачиш на небі білу смугу над телевізійною антеною, білу
смугу, що її накреслив реактивний літак? «Ну то й
що?»—запитаєш ти. Справді, що ж тут дивного
— біла смуга на небі й телевізійна антена. Нічому тут
дивуватись, немає на що звертати увагу, таке буває щодня.
Але це — чудо. Зрозумій — це справжнісіньке
чудо, тільки ми звикли до нього. Ми вже звикли навіть до
того, що людина літає у космос, ми звикли до думки, що скоро
буде ще й не таке. Ого! Ми з тобою віримо, що незабаром на
наших телеекранах побачимо, як людина виходить з зоре-льота
і ступає на далеку планету.
А колись була Вітчизняна війна. Дуже давно, тебе ще й на
світі не було. Але й зовсім недавно, бо час, друже мій, для
кожного плине по-різному. Тому для тебе Вітчизняна війна
— то дуже давно, а для мене — не дуже. А
хлоп'ята та дівчатка з цієї книжки — вони були
твої ровесники, тоді, невдовзі після Вітчизняної війни, коли
тебе не було ще на світі. Тільки жили вони значно бідніше за
тебе, й білий слід від реактивного літака над телевізійною
антеною їм не доводилось бачити. І телевізора теж. Вершиною
їхньої мрії був простенький фотоапарат
«Любитель», який «мабуть, сотню
коштує» (на теперішні гроші — десятку). І ще
тоді точилася війна в Кореї. Зараз теж вона точиться в
різних місцях нашої землі, а треба, щоб її не було і щоб ні
в тебе, ні в твоїх товаришів на війні не вбивали батьків, як
убили у Василька й Наталочки — дітей з цієї книжки.
Оце і все, що я хотіла тобі сказати. Бо мої герої —
такі, як і ти, тільки жили вони — по-твоєму, дуже
давно, а по-моєму, недавно.
Фрагменти:
