Для молодшого шкільного віку

Мішок чехоні

Риболовля... Далеке, тьмяне багаття в синій луговій сутіні; веселкові дощі над рожевими плесами озер; туманні росяні світання, коли народжується новий, повний чудес день. Це - риболовля. Мандрівки «джмелиними луками» в пошуках вимріяного краю неполоханої риби; безсонні ночі над вудками, закинутими в темну глибінь лящової ями; лункі удари серця у відповідь на ледь чутний брязкіт дзвіночка — клює! Це — риболовля. Ця книжка — про риболовлю. Підліток-школяр Вітька, дід Кляксочка з села Нові Петрівці, дядько Яків, швець з київської околиці... Вони дуже різні, герої оповідань. Але всі вони — з «великого племені рибалок», їх об'єднує палка любов до рідного краю, до рідної природи. І добре буде, якщо вони зуміють передати хоч частинку своєї любові юному читачеві цієї книжки.

Художники: Чернуха В
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1967 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 42.


Фрагменти:

Севір НІКІТАШЕНКО
МІШОК ЧЕХОНІ
Оповідання

МІШОК ЧЕХОНІ

Власне, це розповідь не так про чехоню, як про кота. Про котів — робінзонів, злодюг, рибалок — написано вже чимало. Та цей кіт був особливий: робінзон, рибалка і злодюга водночас.
Щодо того, як потрапив кіт на острів, думки наші розділились. Дванадцятирічний Вітька гадав, що кіт приплив сюди під час весняної повені, рятуючись на якій-небудь колоді. Семен Кудрявцев, Вітьчин батько, твердив, що кота завезли і кинули умисне — за шкодливість. Я теж схилявся до такої думки: котяра цей, безперечно, бував у бувальцях.
Та як би там не було, коли ми в сутінках підпливли до острівця, кіт сторожко визирав з-під куща, і очі його.палали зеленим вогнем, мов світлофори.
— Киць-киць-киць,— покликав Вітька.— Кицю!
— Ка-у-у,— хрипким голосом відповів кіт.
— Невже кіт?! — Семен здивувався так, наче побачив не кота, а бозна-що.
Запитання було явно риторичне, і ми з Вітькою промовчали. Щоправда, коли ми рибалили тут кілька днів тому, кота на острові наче не було. Принаймні тоді ми не помітили жодних ознак його присутності.
Семен нахилився, підняв присохлу на дні човна верховодку і кинув на берег.
Велетенським стрибком, мов тигр, кіт вилетів з-за куща, підхопив верховодку і зник у темряві.
— Кіт,— сказав Семен.— Ну, він тут нам дасть прикурити. Краще зразу кудись переїхати.
Семен мав рацію. В цьому ми з Вітькою незабаром переконалися. Але тоді ми й слухати не хотіли: покинути острів через якогось паршивого кота!
Клаптик землі, відрізаний від правого берега Дніпра неширокою протокою,— він нам дуже подобався, наш острів. Тут ми могли рибалити абсолютно спокійно. Ми могли бути певні, що все, кинуте нами на березі, так і лежатиме там: його не зжують кози (новопетрівські кози жували все, незалежно від того, їстівне воно чи ні) і не поцупить їхній меткий хазяїн — пастушок. Нам подобалося тут ще й тому, що, на відміну від голого петрівського берега, на острівці буйно зеленів густий верболіз, який солодко і терпко пахнув під гарячим полуденним сонцем. А пісок на довгій низькій косі, промитий світлою дніпровською водою і просіяний теплими вітрами, був такий чистий та зернистий, що, лежачи на ньому, можна було роздивитись окремо кожну піщинку — маленький теплий камінець. Це був незвичайний пісок. Він мелодійно співав під нашими босими ногами, що при кожному кроці занурювались у нього по кісточки.
А головне, тут як ніде брала чехоня. Щоправда, того літа чехоня добре брала всюди. Рибалки-знавці казали, що насунула вона знизу, з Каховського моря. Це було цілком імовірно, бо якщо раніше чехоня лише вряди-годи чіплялася на наші вудки, то тепер її «масовим порядком» ловили всі, кому не ліньки,— наче верховодку. Мабуть, вона й справді йшла тут косяками, бо коли ми одного разу підв'язали до наших легеньких поплавчанок другий повідець, то десь на кожну четверту покльовку почали витягати зразу по дві рибини. Це, власне, і наштовхнуло нас на думку отаборитися на острові тижнів на два і нав'ялити мішок чехоні.
Взагалі незавидна риба, чехоня для в'ялення саме те, що треба. Вузька і плеската, вона на третій день сушіння вже янтарно світилася на сонці. А на п'ятий ми, що при самій лише згадці про тарань починали ковтати слину, не витримували і жадібно обдирали хрустку, як папір, шкірку.
— Вищий сорт,— казав Семен.— Куди тій тарані...
Ми залишились на острові. На той час ми не могли сказати про кота нічого поганого. А коли Вітька обійшов острів і виявив, що харчується кіт переважно рибою, яку сам-таки й ловить, ми навіть відчули до нього симпатію: все-таки свій, рибалка! Щоправда, котові не доводилося докладати особливих зусиль, аби наловити собі риби. У великій піщаній калюжі завглибшки в кілька сантиметрів кишіли тисячі дрібних, півпальця завбільшки, пічкурів. Рибалив тут не тільки кіт. Береги калюжі були помережані безліччю великих і маленьких хрестиків — пташиних слідів. А пташиного посліду було тут стільки, що Вітька запропонував організувати збір гуано.
Ми нагодилися вчасно: вода в калюжі висихала з катастрофічною швидкістю. Ми взяли відро, процідили калюжу тканкою і в три прийоми перенесли пічкурів у Дніпро. Мільку ми врятували, але тим самим позбавили кота єдиної можливості чесно добувати собі харч.
І кіт з чистою совістю перейшов на наше утримання.
Спочатку він задовольнявся тим, що йому давали,— хлібом і риб'ячими головами з юшки. Потім почав красти. За спиною в нас стояла відерна бляшанка з ропою, куди ми кидали   спійманих   чехонь.   Кіт,   підкравшись,   ховався   за бляшанку і, вибравши слушний момент, запускав туди лапу. Зачепити свіжу, щойно зловлену рибину йому рідко щастило, здебільшого ж він витягав солону і, вивалявши її в піску, кидав.
Ми с Семеном вирішили задобрити кота і зобов'язали Вітьку тричі на день ловити йому верховодок. Годувати його чехонями, завтрашніми таранями — то було б занадто.
Зжерши з десяток верховодок, кіт десь зникав,— мабуть, ішов спати, і ми якийсь час могли спокійно тягати схожих на шаблюки чехонь, не оглядаючись щохвилини на бляшанку.
Та минуло кілька днів, і кіт почав вередувати: він відгризав і з'їдав у верховодок тільки голови, решту кидав, і всю свою увагу зосереджував на чехонях, що в'ялилися в затінку під кущем верболозу. Вітька перестав ловити верховодок — тепер він стеріг нашу сушарню.
Незабаром кіт знахабнів так, що взагалі відмовився їсти те, що йому давали. Навіть чехоню. Він волів добувати собі харч сам, а це означало знов-таки красти. Може, на цьому дикому острові в ньому прокинулися інстинкти його диких предків. Може, як твердив Семен, кіт справді був запеклим злодюгою і просто не міг минути того, що погано сховано. Наші ж чехоні, які звабливо погойдувались на шворці, з погляду кота, безперечно, були сховані погано.
Найгірше ми себе почували, коли наставала темрява і кіт, очевидно, вважаючи себе господарем становища, ставав особливо діяльний. І хоч усе їстівне ми ховали на ніч в палатку, все одно спокійно спати вже не могли. Особливо після того, як Вітька висловив безглузде припущення, що кіт може прогризти палатку, аби добратися до наших припасів. Ми з Семеном лежали в темряві з розплющеними очима. Хропів тільки Вітька, заважаючи прислухатись. Нам ввижалося, що десь поблизу безгучно ходить кіт, чекаючи, поки ми поснемо, щоб спокійно взятися за палатку. Нас мучили кошмари. А вранці ми ходили як сонні мухи, байдужі навіть до риболовлі. Відсиплялися ми вдень — по черзі.
Довго так тривати не могло. Крім усього іншого, наш план — нав'ялити мішок чехоні — був під загрозою зриву. Звечора ми забирали шворки з чехонею з-під куща і так-сяк розвішували під стелею палатки. Та нічого путнього з того не вийшло. Цілу ніч з риб'ячих хвостів на нас падали важкі краплини ропи, неначе йшов рідкий солоний дощ. Ми промучились дві ночі, а потім звалили рибу купою в кутку палатки. Це було вже зовсім погано. Коли ми ранком розтягували під кущами наші низки, чехоня вже не просвічувала на сонці. Замість того, щоб сохнути і тоншати, вона набрякала, набираючи неапетитного синюватого відтінку. На неї навіть дивитись було неприємно. Нічого було й думати зробити з неї «вищий сорт».
Симпатії до кота ми вже не відчували. Остаточно ж урвався нам терпець, коли кіт мало не з рук украв чималого підля-щика. Підлящика я зняв із закидачки й поклав поруч себе в ямку, де вже лежало з десяток бобирів,—■ ми саме збиралися варити юшку. Поки я наживляв закидачку, кіт поцупив підлящика і заволік у кущі. Обслинену і погризену рибину він ки-нув тільки тоді, коли почув мої кроки: знайшов я злодюгу по широкому сліду на піску —• кіт тягнув підлящика «юзом».
Було висловлено кілька думок, як спекатися кота. Пропонувалося привезти з Петрівців знайомого собаку Джека і зацькувати кота. Вітька запропонував піймати його в капкан. Врешті, можна було б скористатися пасткою на пацюків.
Ці варварські пропозиції були відхилені: ми не хотіли котові зла, нам треба було тільки якось виселити його з острова. Тим більше, що в результаті кіт тільки виграв би.
Врешті ми придумали.
Ми старанно позбирали і викинули в воду всі недоїдки — наші й котові. Промислити собі щось сам кіт не мав змоги, бо пічкурина калюжа вже зовсім висохла, мільку, яка лишилася там після нас, підібрало зажерливе птаство. На вологому піску лишилося тільки кілька жабурниць та купка якихось  рудих  рачків  доісторичного вигляду,   вкритих  тоненьким панциром. Жабурниць і рачків ми не чіпали, бо були певні, що їх кіт не їстиме.
Увечері наступного дня ми приступили до здійснення нашого задуму — кіт вже був голодний, як звір. Про це свідчило хоч би те, що він невідступно тинявся біля палатки, яку так само невідступно стеріг Вітька.
Семен сів у човен, на корму, і взяв у руку правилку. Ніс човна впирався у берег. Я дістав з води саж, вибрав три живі чехоні, кинув їх у човен,— у носовий відсік, і сховався в палатку. Чехоні стрибали на дні човна. Семен непорушно сидів у кормі. Ми з Вітькою визирали з палатки.
Кіт «клюнув» одразу. Він вийшов з-за свого куща на горбку, звідки було добре видно рибу в човні, і по-пластунському поповз униз піщаним схилом. Над самим носом човна він на мить зупинився, потім стрибнув у човен.
Семен сильно відштовхнувся.
Побачивши, що його кудись везуть, кіт глухо й розпачливо завив і стрибнув за борт.
Плив він просто-таки здорово. Енергійно і швидко, йому міг би позаздрити перший-ліпший собака.
Ми з Вітькою розгубилися. Ми ніяк не сподівалися, що кіт стрибне у воду. Весь наш задум грунтувався на тій поширеній думці, що всі коти бояться води, як вогню.
Я вискочив з палатки, схопив підсаку і кинувся до кота. Підсака була здорова, нею вільно можна було підсачити кота, як ляща.
Кіт випередив мене. Вискочивши на берег, він по-собачому обтрусився і дременув у кущі.
Наступного дня зранку ми пішли на кота облавою. Ми вирішили спіймати його, притиснувши до води. Для цього треба було загнати його на протилежний кінець острова, що вузенькою піщаною смугою врізався у воду.
Ми посувалися кущами, як справжні загонщики, гукаючи -страшними голосами:
— Го-го-го! А кота! А кот-та!
Кіт вискочив на піщану смужку, підбіг до води і обернувся до нас. Ми йшли на нього зімкнутим строєм, тепер уже мовчки. Семен наготував мішок.
Не знаю, свідомо діяв кіт чи ні, проте зорієнтувався він правильно: кинувся просто на Вітьку. Вітька поточився, змахнув руками і впав у воду. Семен вилаявся. Кіт зник у кущах.
Ми прочесали острівець вдруге. Третя спроба вигнати кота теж була безуспішною, хоч Вітька щосили бив у бляшанку з-під ропи. Тоді ми методично, кущ за кущем, обшукали весь острівець. Кіт наче крізь землю провалився. Він дав нам день перепочити, а ввечері, наче нічого й не було, з'явився під своїм кущем неподалік од палатки.
Ми відмовилися від наміру виселити кота. Ми вирішили залишити його на острові, коли вже йому тут так сподобалося. Хоч мішка чехоні в нас і не було. Навіть півмішка. Зате в перспективі був лящ. Бакенщик Пилип пообіцяв показати нам «лящове» місце — десь нижче цегельного заводу.
Котові ми залишили чверть хлібини і три свіжі чехоні.
— Це йому на п'ять днів,— сказав Семен,— а коли хоче, хай їсть одразу. То його діло.
Проте я зовсім не був певен, що через п'ять днів, коли, за нашими підрахунками, вода спаде настільки, що піщана коса з'єднається з берегом, кіт піде з острова. Бо нащо б він тоді стрибав у воду, коли Семен хотів перевезти його на берег?

ЧМУР
Чмур... Похмура тінь, що на мить затьмарила ясний день дитинства, день, який залишився в серці на все життя, як на все життя залишились і дитяча радість веселки, і терпкий смуток глухих осінніх лугів...
Зроблена із старої шкарпетки, моя торбинка з черв'яками зникла. Помітив я це лише тоді, коли прийшов на озеро. Я вже приніс був оберемок щойно скошеного сіна, намостив сидіння, вирізав з шелюги два рогачики — підпори для вудлищ, прив'язав волосінь і тільки тоді поліз у кошик по черв'яки. Мені не хотілося вірити, що торбинки нема. Я ретельно переглянув усе, що було в кошикові, одне за одним видобуваючи і розкладаючи на траві — вузлик з харчами, скручений плащ, рогульки на щук, ніж-чепелик у шкіряних піхвах... Потім я почав міркувати, де і як міг загубити черв'яки. В уяві я пройшов увесь шлях з дому до озера. Ні, загубити торбинку я не міг. Я майже ніде не зупинявся, з кошика нічого не виймав. Всю дорогу він висів у мене за спиною на зв'язаних вудлищах, і зняв я його тільки тут, на березі.
Виходить, забув черв'яки дома.
Все-таки я залишив на березі вудки й кошика і, вже не в уяві, пройшов з кілометр назад — слід у слід — до того місця, де вигнав деркача. Взагалі ці птахи страшенно неохоче вилітають з трави, воліючи бігати. І хоч деркачів на нашому куренівському лузі водилося чимало, проте я їх до того не бачив •— тільки чув. Власне, бачив, але ті, бачені, висіли прив'язані за голови на поясах мисливців. Сьогодні ж рипуче «дер-р — дер-р» почулося буквально за три кроки від мене, з маленького трав'яного острівця — від коси траву врятували кілька ріденьких кущиків верболозу. То був, очевидно, дуже зухвалий деркач, і я тої ж миті пожбурив на звук черевики, які ніс у руці. Може, я точно поцілив його, може, він знав, що навколо — викошений луг і бігти йому нікуди. В усякому разі деркач підскочив з трави, мов м'яч, і полетів. Летів він знехотя і взагалі якось недоладно. Довгі ноги звисали, мов патички, і на льоту теліпалися. Мабуть, так летів би страус, якби умів літати.
Отже, я знайшов це місце, про всяк випадок походив навколо і повернувся на озеро. Кроків за двадцять від моєї ви-мостки вже розставив віялом вудки якийсь літній рибалка. Я намірився був попрохати черв'яків у сусіди і вже навіть попростував до нього. Проте, коли він обернувся і похмуро блимнув на мене, я зупинився.
«Не буду просити,— вирішив я. — Не дасть».
Сказати правду, я й сам не дуже радо відгукувався, коли чув стандартне напівзапитання-напівпрохання: «Хлопчику, у тебе нема черв'яків?» Особливо, коли рибальський день, як сьогодні, тільки починався.
Іти по черв'яки додому? Туди й назад — добрий десяток кілометрів, вірних дві години. Я глянув на сонце. Не менш як дев'ята. Ні, коли вже йти додому, то з тим, щоб там і лишатися.
Сяк-так, підрізаючи ножем дерен, а потім відриваючи шматки його руками, я набрав з десяток черв'яків. Це були кепські черв'яки: мляві, незвичайного зеленкувато-жовтого кольору і дуже тверді. Я наживив вудки і сів снідати. Нічого доброго від цих черв'яків я не чекав. Я знав, що риба бере на них погано. У воді вони одразу якось стискалися, твердішали ще більше і, наче гумові, непорушно висіли на гачках, їх не можна було навіть порівняти з тими черв'яками, що їх я накопав у старих теплицях на куренівському квітництві. Ті черв'яки, на відміну від лугових, були тонкі, червоні і, що головне, верткі й живучі. Вихоплювати їх — невеличких і в'юнких — з пахучого перегною було навіть приємно, майже так само, як вудити рибу. В усякому разі якийсь елемент мисливського азарту тут, безперечно, був. Вони вміли навіть стрибати. Торкнеш його пальцем, він скрутиться в бублик, а потім враз розпрямиться, мов пружина, і підстрибне.
«Як звірі!» — з жалем згадав я.
Я кінчив снідати, посидів, потім трохи подрімав на сонечку. Червоні поплавці сонно стриміли між лататтям. Черв'яків я не міняв. Це було ні до чого.
У сусіди потроху брали невеличкі окунці, і він жваво переходив від вудки до вудки — їх у нього була ціла батарея. Коли він витягнув сьомого чи восьмого окунця, я не витримав, підійшов і знову став у нього за спиною. Я сподівався, що він подобрішав: навіть дуже злі люди добрішають, коли в них клює. Я стояв і чекав, поки він обернеться. Я був певен: він знає, що я стою у нього за спиною. Та він не оглядався.
— Дядю,— тихо сказав я.—-Дайте пару черв'яків...
Меткий крячок, склавши крила, впав на воду — аж бризки полетіли — підхопив маленьку срібну рибинку і поніс її кудись у дзьобі.
— Свої треба мати! — не повертаючи голови, буркнув «дядя». Я чітко уявив собі його понуре обличчя.
«Чмур», — вирішив я. Точного значення цього колоритного слівця я не знаю й досі. Певне, воно походить від «похмурий» — «хмур», «чмур». Проте мій сусіда був безперечно чмур — щодо цього не могло бути жодного сумніву. Я витягнув свої вудки. Жовто-зелені черв'яки мертво звисали з гачків як і годину тому. Я скинув штани і поліз у воду. Тижнів зо два тому на цьому місці добре ловилася чорнуха — на ошитку (личинка комахи волохокрильця). Тоді їх тут водилося безліч, цих апетитних хробачків, їх не треба було навіть шукати — вони буквально вкривали піщане дно під берегом, повільно переповзаючи з місця на місце й тягнучи на собі хатки-рурочки, зліплені з різного дрібного водяного мотлоху. Вони навіть вилазили мені на ноги, лоскотно чіпляючись за шкіру, коли я, підкотивши холоші, непорушно стояв у воді і стежив за поплавцем. Коли я брав ошитку в руки, хробачок ховався, втягуючи голову в рурочку, як равлик.
Я ретельно обшукав мало не весь берег. Ошитки зникли. Лише зрідка траплялися порожні почорнілі рурочки-хатки. «Мабуть, уже вилетіли,— подумав я.— А може, вони на глибині?» Я зайшов далі, по пояс, і почав витягати на берег обліплені черепашками корчі.
Ошиток не було. Зате в купі напівзогнилого баговиння я знайшов кілька маленьких, як гнойовий черв'як, брунатних п'явок. Одну з них я почепив за кінчик на гачок і, тримаючи повідець в руках, опустив у воду. П'явка, звиваючись, почала бадьоро плавати. Я набрав у бляшанку води, пустив туди п'явок, наживив вудки і закинув між латаття.
Наступної миті я вже тягнув чималого окуня. Не встиг я зняти його з гачка, як другий поплавець повільно, навскоси, пішов під латаття. Десять хвилин — десять окунів. Я виймав з пащі окуня гачок, як правило, разом з живою п'явкою і закидав ще і ще. Коли була зірвана остання п'явка, я знову поліз у воду. Тепер я уважно обслідував берег, старанно оглядаючи кожен корч. За півгодини набралося щось із півсотні п'явок. В самому тільки наскрізь проіржавілому замуленому відрі я знайшов їх цілу колонію.
Це був фантастичний кльов. Часто поплавець починав сіпатись, ще не випроставшись — легеньке грузило не встигало дійти до дна, як окуні атакували п'явку. Було схоже, що вони кидалися до неї наввипередки. Ловити на дві вудки стало неможливо. Закинеш одну, а другу не встигаєш наживити. Я спробував наживляти дві заразом і закидати їх майже одночасно, одну за одною. Теж нічого не вийшло. Я хапав першу, підсікав, а в цей час зникав поплавець другої. Я висмикував рибину з води, не знімаючи з гачка, жбурляв разом з вудлищем на берег і кидався до другої вудки.
Раніше в такому темпі мені доводилось ловити хіба що йоржів. А тут найменший із темно-зелених горбанів, яких я піймав, потягнув би півдюжини тих йоржів.
Про сусіду я зовсім забув і згадав, лише відчувши, що він стоїть позад мене. Не оглядаючись, я відклав убік одну вудку.
— Слиш, пацан, ану покаж, який у тебе чирвак! — Чмур підняв мою бляшанку і витяг маленьку п'явку.
— Та-ак, значить...— він зміряв мене колючим поглядом.— То ти, значить, такий... А я дивлюся, думаю — на чир-вака ловить... Ану, візьму пару штук, спробую й собі.— ї Чмур, поцупивши добру половину моїх п'явок, пішов.
Тепер я ловив, краєм ока поглядаючи на сусіду. Я б не сказав, щоб мої п'явки пішли йому на користь. Віяло вудок лежало майже непорушно, як і досі. Зате якщо я на Чмура поглядав краєм ока, то він тепер зосередив усю свою увагу на мені. А я підсікав окунів.
За півгодини Чмур знову підійшов до мене.
— Слиш, пацан,— сказав він.— Ану, давай отсєда. Я тут учора принаду кинув, а ти рибу тягаєш.
Це була відверта, безсоромна брехня. Я добре знав, що тут ніхто ніколи не принаджував риби. її було багато, і вона добре бралася й так. Проте сперечатися не доводилось. Я покірно зібрав своє причандалля і перейшов на Чмурове місце.
Кльов почався «з ходу». Так само, як і на початку моєї незвичайної риболовлі. Десять хвилин — десять окунів. Немовби всі окуні перейшли сюди слідом за мною. Це вже скидалося на чудо.
Та, треба сказати, на риболовлі такі «чудеса» трапляються мало не на кожному кроці. Минулого літа ми з Семеном Кудрявцевим вудили на поплавчанку з одного човна — з протилежних бортів. У Семена добре брав підуст. У мене не брав зовсім. Це б ще нічого. Та річ у тім, що коли Семен поступився мені своїм бортом, нічого не змінилося: у мене підуст все одно не брав. Снасть у нас була однакова, наживку — білого черв'яка — ми брали з однієї бляшанки.
А от іще «чудо», трохи іншого плану. Того ж таки минулого літа вудив я на донку в Прорві під Новими Петрівцями. Кинув принаду, закинув вудку. Щось добре довбануло. Я, як кажуть, підсік воду і, коли намірився начепити нову горошину, раптом побачив, що на моєму гачку висить ще один новенький гачок, приблизно п'ятий номер, настромлений на вістря мого вушком. У мене тоді з подиву очі рогом стали.
Ось і тепер. Як на мене, на сьогодні «чудес» було вже цілком досить. Мені навіть схотілося, щоб кльов припинився. Все одно спокійно рибалити я вже не міг. Я знав, що Чмур не спускає з мене погляду: я відчував на потилиці його колючі, заздрісні очі.
Всі рибалки заздрі. Проте рибальська заздрість буває різна. Коли твій сусіда витягне рибину, ти щодуху мчиш до нього і, розглядаючи ляща чи в'язя, радієш разом з ним, розпитуєш, на що взяв, чи дуже пручався, прикидаєш на око вагу. «От зачепити б такого»,-— думаєш ти і, з тривогою поглядаючи на сонце,— чи встигнеш іще зачепити? — починаєш гарячково готувати принаду. Це одна заздрість — ясна, світла. Але є й друга — чорна. Той, хто хворіє на чорну заздрість, ні про що не питає щасливого сусіду. Він довго мовчки стоїть над ним з перекривленим обличчям, не маючи сили відірвати удавано байдужого погляду від чужого щастя. Він уже не чує жайворонка, він не може дихати на повні груди, смарагдова трава мерхне в його очах, ясний день стає сірий і тьмяний. Заздрість гризе його, йому вже перехотілося вудити, бо він напевне знає, що нічого не вловить, що все виловить сусіда. І він стоїть над своїми вудками, не бачачи їх, бо його очі скошені вбік на дев'яносто градусів — він дивиться тільки на сусіду. І коли той справді витягає ще рибину, він уже навіть не підходить.
То страшна річ, така заздрість. Вона роз'їдає душу. І краще не ходити на риболовлю, поки не вилікуєшся від неї остаточно.
Щодо характеру Чмурової заздрості двох думок не могло бути. То була найчорніша заздрість. І ось, коли я, знітившись під його поглядом, змотав одну вудку і вже взявся за другу, сталося останнє чудо того дня.
Я одразу зрозумів, що взяв не окунь. Поплавець враз ліг, здригнувся, а тоді прожогом, майже по поверхні води, помчав убік. За мить невеликий щупачок, грамів на триста, лежав на березі, а я, розкривши рота, стояв над ним. Щупачок на п'явку! Може, йому схотілося випередити якогось із окунів?
Тремтячими руками поклав я щупачка до окунів і, змотавши другу вудку, витягнув з води кошик.
Озирнувся я, тільки коли вийшов на пагорб, на стежку. Чмур, взявши в оберемок свої вудки, брів на те місце, яке я щойно залишив.

КЛЯКСОЧКА
Непогану рибу ми з Семеном ловили й до того, як зустрілися з Кляксочкою. Щоправда, коли ми приходили додому й витягали з кошика ляща або в'язя на пару кілограмів, подивитися збігалися навіть сусіди.
І лише Кляксочці ми завдячуємо тим, що в'язі і лящі в наших кошиках стали звичайним явищем. Таким звичайним, що здивувати когось із домашніх доброю рибиною стало взагалі важко. Хіба що схожою на торпеду півпудовою мареною.
Саме Кляксочка був причиною того, що одного серпневого ранку ми з Семеном вийшли на шосе без вудок.
Десь під Демидовом ми навмання зійшли з попутної машини і, сходивши з півдесятка наддніпрянських сіл, купили два новеньких човни. Човни були справжні рибальські — довбані із суцільного стовбура верби, наскрізь просмолені, тверді й сухі — аж видзвонювали — і неймовірно легенькі.
Звісно, ми могли б, не завдаючи собі клопоту, знайти і в Києві скільки завгодно човнів. Та всі вони були зроблені з дощок, а Кляксочка рибалив з довбаного...
Для нас він так і залишився Кляксочкою — відлюдкуватий дід з Нових Петрівців, села, що розкинулося над самісіньким Дніпром, над рудими глинястими урвищами високого правого берега.
Сюди, кілометрів за двадцять від Києва, ми з Семеном забилися, шукаючи місць безлюдних і багатих на рибу. Голий, витолочений худобою берег нам не дуже подобався. Та зате тут бралися великі, наче відлиті з темної міді, красені лящі.
Старого ми запримітили з перших днів. Запримітив нас і він. Сталося так, що наше й дідове улюблені місця виявились майже поряд. Тільки ми рибалили з берега, а дід у своєму човні стояв на річці, навпроти нас метрів за п'ятнадцять.
Снасть у діда була примітивна. До кінця грубого шнура він прив'язував важке свинцеве грузило. Сантиметрів на десять вище грузила в'язався двометровий повідець з товстої жилки з великим гачком. Нажививши гачок, дід перекидав його за борт човна і, почекавши, поки течія витягне повідець в пряму лінію, опускав на дно грузило. Ловив старий здебільшого на черв'яки, чіпляючи їх зразу по кілька штук, пучком, або на варений горох. Шнур тримав у руках, чекаючи ривка — кльову. По суті, це була та сама донна вудка — один з її первісних варіантів.
Іноді, стомившись, дід прив'язував шнура до закріпленого в човні короткого вудлища з ліщини. На кінець вудлища він чіпляв важкого мідного дзвіночка. Подібними дзвіночками користуються голови велелюдних зборів, закликаючи до порядку галасливу аудиторію. Коли брала велика рибина, ми аж підскакували від гучного дзвону і на якийсь час зовсім забували про свої вудки, зосереджуючи всю увагу на діях старого.
Взагалі Кляксочка намагався уникати зустрічей з нами. Це йому вдавалося, коли ми запізнювалися на риболовлю, що в ті післявоєнні роки траплялося частенько. Автобус не ходив.
Ми стовбичили на шосе, марнували безцінні ранкові години і, кленучи все на світі, безнадійно «голосували» попутним машинам.
У такі дні ми, діставшись нарешті до заповітних Петрів-ців, неквапливо проходили селом — все одно день пропав! — і зупинялися на березі, над кручею, захлинувшись у хвилях напоєної пахощами трав блакиті... Вони котилися з-за Дніпра, з неосяжних джмелиних лугів, з дзвінкої жайворонкової далини.
Забачивши нас, дід похапцем витягав камінь, що правив йому за якір, і спливав куди-небудь далі, хай навіть на гірше місце, аби далі від наших очей.
Та бувало, ми ставали на березі табором на кілька днів, і старому доводилось вибирати: надовго розпрощатися з улюбленим місцем або ж ловити, весь час відчуваючи на собі наші чіпкі погляди.
І дід ловив. Ловив лящів, в'язів, марен, небаченого розміру підустів. Пізніше ми довідались, що Кляксочка так уподобав це місце ще й через те, що тут чомусь ніколи не крутився зажерливий риб'ячий дріб'язок. Можна було прив'язати дзвіночка і спокійно дрімати в човні, чекаючи справжнього «кльову». Але подрімати як слід удавалося рідко. Бив, мов на сполох, дзвінок, дід схоплювався, косився на нас, хрипів «є кляксочка!» і витягав ляща чи в'язя.
Особливо були вражені ми одного ранку, коли дід, бурмочучи своє загадкове «є кляксочка», за якихось півгодини витяг підряд чотирьох лящів. П'ятий, найбільший, залишив у рудій від часу дідовій підсаці величезну діромаху і шубовснув під човен. Саме того ранку ми, незважаючи на щойно закинуту розкішну принаду, змотали наші вудки і, щохвилини озираючись на старого,— чи не тягне шостого? — попрямували додому.
А наступного дня ми вже йшли наддніпрянськими селами, заходили в хати рибалок, справжніх рибалок-промисловців, напитуючи човни.
Ми  мусили  поспішати,   бо  слідом за   нами  йшла осінь. Було літо, середина серпня, але того року осінь насувалася якось особливо швидко. Ми вже відчували її подих. Коричнево-руді плями в лузі, що розповзалися з кожним днем, мов лишай. Важкий холодний туман у долинах вечорами. Густа і м'якенька, мов хутро крота, акварельна травиця на іржавій драговині гнилих карасячих болотець. Дивна травиця. Вона зеленіла щодень ясніше. Глянеш на неї і подумаєш, що починається весна...

Човни! Ми стягли їх з холодного шурхітливого піску і вигребли на річку, в рожево-сірий світанковий туман. Це був початок нової ери в нашому рибальському житті. Ми не змовлялися, де станемо. І, не змовляючись, стали на дідовому місці, хоч добре знали, що робити цього не можна. Ми свідомо порушили неписані закони «великого племені рибалок».
— Нехай,— сказав Семен.— Кляксочка навряд чи виїде до схід сонця. Постоїмо тут, а потім спливемо нижче.
Правду кажучи, ми сподівалися, що дід не виїде. Це було малоймовірно, адже ж відтоді, як ми були тут востаннє, минуло аж чотири дні. Нам вони видались роком. Вдень ми копали черв'яків, варили горох, никали по старих звалищах, шукаючи дрібних борозняків (личинка хруща) — їх ми одного разу випадково побачили у діда в човні. Ввечері ходили з ліхтарем по городах — ловили величезних, схожих на гадюк, виповзнів (земляний черв'як). А коли, нарешті, лягали, нам ввижався витолочений худобою берег, дід у човні, вчувалося хрипке: «Є кляксочка!» Ми прокидалися серед ночі і вже не могли спати...
Майже прямовисно зникаючи в глибині, глухо гула на сильній течії туго натягнута жилка. Дідову снасть ми трохи вдосконалили, замінивши шнур міліметровим капроном. Але тримали волосінь, як і Кляксочка, в руках, перед цим прив'язавши до човна,— так було надійніше. Рука швидко стомлювалася і починала нити, проте зовсім перебудувати Кляксоч-чину снасть ми тоді ще не наважувались.
До того ж нам подобалася сама техніка лову — рука замість вудлища.
Семен заворушився в човні, щось пробурмотів. Я озирнувся.
— Є кляксочка...— Семен намагався жартувати, та голос його затремтів і зірвався.— Сидить... У дно пре...
Я зняв жилку з руки, намотав на гвіздок у кормі і завмер, втупившись очима в Семена. Рибина «сиділа» серйозна. Семен, тихо лаючись, попускав волосінь, знову підводив рибу до човна, тягнувся за підсакою, знову попускав волосінь...
— Сом! — Семен перевалив у човен підсаку з рибиною.— Є кляксочка!
Перед нами в туманній заграві піднялося величезне розпечене сонце і повільно покотилося в луги.
Я відчув поштовх усім тілом — здригнувся човен. Схопивши волосінь, я обережно підняв грузило. Сильний удар струмом пройшов через руку і спинив серце. Я почав вибирати волосінь. Свинцева гиря, провисаючи, зм'якшувала ривки рибини. Я обережно підтягнув грузило і перехопив повідець. У темній глибині під навскісним сонячним променем спалахнуло й погасло червоне полум'я.
Дз-з-з, — задзвеніла, ріжучи воду, волосінь. Марена вдарилася об кільце підсаки і скажено кинулася під човен. Я викинув за борт грузило, попустив волосінь. Ривки — вже не такі скажені, не такі сильні. Я підняв у човен грузило, знову перехопив повідець. Марена важко пішла до човна. Вона вже не кидалась на всі боки, а тільки зрідка зупинялась, і тоді здавалось, немовби там, на гачку, висить «топляк» — важка, просякнута водою колода. Я намацав підсаку — крізь напівпрозоре скло жмурів видно довгасте лите тіло рибини. Мов віяло, з боку на бік колихався вогненно-червоний, з долоню завбільшки хвіст.
— ...Кляксочка!—наче з іншого світу долинув Семенів голос. Я підняв голову. Семен непорушно сидів у човні і дивився кудись убік. Я теж глянув туди. Кляксочка підпливав безгучно, мов привид, ледь ворушачи правилкою. З несподіванки я рвучко сіпнув волосінь. Вогонь під човном спалахнув і погас. Волосінь безсило провисла.
За кілька метрів від нас дід опустив камінь, наживив та закинув свою снасть, прив'язав до вудлища шнур і тільки тоді обернувся до нас.
— Риба тут, звісно, є, хлопці,— тихо промовив він,— та взяти її ніззя. Самі корчі... Гачки тільки дарма рватимете. Ви на мене не дивіться. Я цю яму вивчив, кожний метр, чую, куди гачок лягає...
Ми мовчали. Старий хитрував. Ніяких корчів тут не було. Та все одно ми почували себе якось негаразд. Я механічно взяв у мішечку горошину, опустив на дно грузило і зразу підсік ляща. Виводив його я спокійно. Після «сходу» марени хвилюватися було нічого.
Почався кльов. Двох чималих в'язів, одного за одним, підхопив у підсаку Семен. На березі, на наших колишніх місцях ладнали вудки двоє рибалок, уважно стежачи за нами. Дід потягнувся за підсакою, прохрипів:
— Є кляксочка!
Ми радісно засміялися.
— Кляксочка — це я так,— пояснив дід.— Правильно називається «кляпець». Тут один київець у мене рибу дивився, то сказав. Раніше вона у мене за підлящика йшла.
Правду кажучи, у нас вона теж «ішла» за підлящика, хоч ми й підозрівали, що ця баньката, з голубуватою спинкою рибинка не лящ. Ми ніяк не знаходили часу, щоб з'ясувати її справжню назву, тим більше, що з берега вона бралася рідко.
А тут, на фарватері, головним чином ловилася «кляксочка». І коли ми вдень, причаливши до берега, переклали рибу в кошики, виявилося, що дві третини улову становлять саме «кляксочки».
Другого дня, накопавши черв'яків, ми зайшли до Леоніда Борисовича.
Треба сказати, що ім'я по-батькові та прізвище Леоніда Борисовича знали тільки його найближчі сусіди, в тому числі й ми з Семеном. Усім іншим численним рибалкам нашої вулиці він був відомий як Льонька-дзвонар.
Льонька мав багатющу колекцію різного рибальського причандалля, починаючи з наборів закордонних блешень таких незвичайних форм і розцвіток, що вони скидалися на ялинкові іграшки, і кінчаючи щучими капканами різних конструкцій, в тому числі й Льоньчиних...
На риболовлі Льонька бував рідко. Весь його вільний час забирала підготовка до неї. Влітку Льонька готувався до зимового лову, а зимою — до літнього. Він роздобував десь норвезькі гачки, виготовляв з якоїсь особливої, яскраво-червоної гуми штучних черв'яків (Льонька запевняв, що на справжні риба береться навіть гірше), шукав у аптеках якісь тільки йому відомі ароматичні речовини — для присмачування наживки.
Розмовам про риболовлю Льонька віддавав перевагу над самим ловом. Він міг годинами розповідати про звички тієї чи іншої риби, про те, як її ловити, про незвичайні випадки на риболовлі. Все це був «дзвін», як казав Семен. Це знали всі. Всерйоз Льоньку ніхто й не приймав. Але, крім рибальського приладдя, Льонька колекціонував і книги — про рибу та риболовлю. Це була не бібліотека, а саме колекція. Додому своїх книжок Льонька нікому не давав. І взагалі неохоче діставав їх з полиці. «Рьібьі России» П. Сабанєєва, 1911 року видання, стояли у Льоньчиному каталозі на одному з почесних місць поряд з підшивкою журналу «Охота и природа» за 1927 рік.
Ми розкрили важкий том, десь на третьому місці після ляща знайшли зображення «кляксочки» і прочитали: «Гла-зач... На Днепре и почти по всей Южной России — клепец...» Клепець виявився досить-таки нікчемним представником роду лящів. Сабанєєв присвятив йому загалом лише дві сторінки, тоді як лящу — понад тридцять. Та ми й самі бачили, що ніякого порівняння з лящем клепець не витримував. Дід просто прибіднювався, називаючи «кляксочками» і лящів. Щоб нас не так завидки брали.
Все це було п'ятнадцять років тому. Діда давно нема. Немає й дідової ями, немає петрівських джмелиних лугів. їх залило море. Київське море. У морі ми з Семеном не рибалимо — ще не призвичаїлись. Поки що перебазувались на Десну, неподалік од Києва, де Семен розвідав непогану яму. Тут,, як і в дідовій, живуть лящі й соми. Як і колись, борт до борту, стоять на бистрині наші човни. Вдалині жовтіють ново-петрівські кручі — ті самі, що й п'ятнадцять років тому.
— Є кляксочка...— каже Семен.— Пам'ятаєш?..
Я пам'ятаю. Я не тільки пам'ятаю. Ясно, наче це було вчора, я бачу: під човном, у темній глибині, прорізаній навскісним сонячним променем, спалахує й гасне червоний вогонь. Ледь ворушачи правилкою, безгучно, мов привид, підпливає Кляксочка, опускає камінь, що править йому за якір, і обертається до нас...

ЩУЧЕ ПЛЕСО
Було дуже холодно. Відносно, звичайно. Як на середину жовтня. Особливо, коли взяти до уваги, що тільки тиждень тому було літо. Бабине літо. Тої, минулої, неділі Вітька уже десь годині о десятій приторочив свою ватянку до рюкзака і ходив від озера до озера в самій сорочці, хоч у видолинках ще гостро виблискував іній.
Скоро іній розтанув, а натомість скошений луг густо вкрило павутиння. Як і паморозь, воно блищало під сонячним промінням, і коли глянути проти сонця, здавалося, що дивишся на воду: вдалину тяглася блискуча доріжка.
Павутиння було всюди: кружляло в синьому небі, прозорими хмарками летіло над Дніпром і, не досягти берега, безсило опускалося на воду; довжелезні сиві нитки його маяли в повітрі, почіплявшись за дерева и кущі, за високі коричневі стебла кінського щавлю.
Вітька тоді навіть поїсти по-людському не зміг: тільки розгорнеш газету із сніданком, як в ту ж мить і газету, і хліб, і сало вкривало павутиння. Кожен шматок, перш ніж покласти до рота, треба було ретельно оглянути — щоб не з'їсти ненароком павука.
Потім Вітька, поклавши поруч себе спінінг, лежав горілиць на ватянці, а над ним у прозорій сонячній високості, мов якийсь дивний небачений сніг, роїлося павутиння.
А сьогодні він по-справжньому змерз за ті півгодини, поки стояв у вогких досвітніх сутінках на автобусній зупинці.
Навіть не вірилося, що все те — синява озер, синява неба, тепле сонце — було тільки тиждень тому.
Сонно погойдуючись на м'якому гарячому сидінні — над мотором,— Вітька бездумно дивився у вікно. За вікном коливалася сіра каламуть. Автобус немовби плив у тумані, час від часу даючи хрипкі гудки. На склі застигли рідкі холодні краплини, а з внутрішнього боку вікна навпроти краплин біліли матові кружала,— наче хтось хукнув на скло.
Вітька пощулився, примружив очі. В уяві нараз спливли руді ситняки на Щучому Плесі, гострий блиск інею, легенькі кола десь на середині озера,— там упала блешня... Тоді щось добре взяло. Наче зачеп. А коли він потягнув, рвонуло так, що рукоятка котушки вискочила з пальців, барабан закрутився як скажений, намотуючи «бороду».
«Зачеп» не виходив йому з голови цілий тиждень. Звичайно, він не сподівався сьогодні знову зачепити ту щуку, але його непереборно тягло на озеро, до тієї глибокої корчуватої ями...
Вітька вийшов з автобуса зразу ж за Новими Петрівцями, хвилину, за звичкою, постояв на кручі, хоч замість сонячної далини перед ним стіною стояв сірий туман, потім яром спустився на луг.
На лузі туман був ще густіший. Жодного звичного орієнтира — дерева чи пагорба — не було видно. Щоб не збитися з дороги, треба було весь час дивитись просто під ноги, на стежку. Вітька ішов заростями шелюги, намагаючись не торкатись мокрих гілок.
Щуче Плесо з'явилося перед ним несподівано, мов міраж. Тільки не в гарячому кареві, а в клубах холодного туману. Озеро немовби видихало той туман — він ворушився над водою, як живий. Вітька зразу змерз. «Нічого, почну кидати, зігріюсь», — подумав він, пристібаючи блешню.
Перші години дві Вітька рибалив із запалом. Ризикуючи вскочити по шию в холодну воду, залазив на іржаві купини» що тремтіли і осідали під ним, міняв блешні і закидав — знову й знову. Серце чекало ривка, чуйно реагуючи на кожний зачеп. Проте ривка не було, і, замість зігрітись, Вітька чомусь змерз ще більше, навіть руки задубіли.
Безглузда пригода, одна з тих, що час від часу трапляються з усіма рибалками-аматорами (а із спінінгістами, певне, найчастіше), сталася тоді, коли у Вітьчине серце почала закрадатися зневіра: «А чи не двигонути краще додому!»
Вітька хукнув у долоні і махнув вудлищем. Замість блешні в туман полетіло вудлище. Вислизнувши із закляклих Віть-чиних пальців, воно зробило в повітрі коротке півколо і бовкнуло у воду.
З хвилину Вітька стояв на березі й отетеріло дивився на озеро: в тому місці, де впало вудлище, розходилися легенькі кола. Коли зникло останнє коло, він видобув з рюкзака бляшанку з рибальським причандаллям і, розкрутивши запасну жилку, прив'язав до неї найбільший трійник і чотири грузила— всі, що мав.
Це була марудна і невдячна робота. Вітька методично розгойдував у руці свою імпровізовану «кішку», жбурляв в озеро, цілячись туди, де затонув спінінг, і повільно тягнув до себе. Спінінг був «заслужений». Втрачати його не хотілося.
Після двогодинного закидання, всоте очистивши трійник від баговиння, Вітька вирішив: «Закину ще тричі—і край».
За другим разом трійник зачепив жилку, посунувся по ній;  потім  стукнула  блешня.  Вітька затамував  віддих:   хоч би не спорснув! — і, трійник за трійник, витягнув блешню. Тепер він, закидаючи спінінг,— щоб прокрутити мокру котушку, перш як повернути додому,— тримав вудлище обома руками. Коливаючись, важка блешня йшла на дно.
«Один, два, три, чотири, п'ять...» — Вітька звично рахував і дивився, як повільно збільшується кут між поверхнею озера і жилкою, що занурювалася у воду.
«Чотирнадцять, п'ятнадцять...» Тут було приблизно десять метрів. Блешня лягала на дно на «вісімнадцять». Він сіпнув. І тут сталося неймовірне. Вітька не встиг ще крутонути котушку, як побачив, що кут між водою і жилкою почав зменшуватись, так само повільно, як і збільшувався. Це було мов уві сні. Наче блешня, замість того щоб тонути далі, почала спливати вгору. Вітька різко підсік.
На мить він відчув у відповідь сильний ривок, як і минулої неділі, і в ту ж секунду клацнув кнопкою гальма.
Тр-р-р-р — автоматною чергою розляглося у Вітьчиних вухах. Барабан крутився рівно й швидко, немовби і не на гальмі, тільки що тріщав.
Вітька подивився на воду: кут між водою і натягнутою жилкою зменшувався значно швидше. Жилка піднімалася вище й вище, тремтлива цятка на воді щомить віддалялася і за хвилину зникла в тумані.
Тепер здавалося, що жилка витягнена в повітрі паралельно до води, і рибина там, на її кінці, плаває вже не в озері, а десь над ним. Здавалося, вже не було чіткої межі між водою й туманом, важким і плинним, як сама вода, і що щука (коли то щука!) перепливла з озера в туман.
«А може, то й не риба?..»
Нараз у пам'яті спливла чиясь розповідь про те, як блешню, майстерно підкинуту під ситняк на протилежному березі неширокого озерця, схопила чапля і, висмикнувши з рук ошелешеного спінінгіста вудлище, полетіла геть.
«Дурниці. Яка там чапля в жовтні, та ще на дні озера? Але, коли це щука, чому вона не тягне вниз?..»
Щука потягла вниз. Вниз і вліво. У корчі.   Він знав  ті корчі. Там він «посадив» не один десяток блешень. Тепер він знав і те, що то щука і її будь-що треба зупинити до того, як вона зайде в корчі.
Вітька злегка притиснув барабан рукою і обережно потягнув вудлище на себе. Щука теж потягла на себе — значно сильніше за нього. Гальмо знову заверещало. Вітька глянув на барабан: «Метрів п'ятнадцять, не більше. Коли не зупинити, за хвилину жилка буде вся». Вітька стиснув котушку долонею,— жилка натяглася, щось зловісно хряснуло. Легеньке, зроблене з тонких дюральових рурок вудлище зігнулося під прямим кутом, наче переломилося надвоє.
«Тепер усе,— подумав Вітька, кидаючи вже непотрібне вудлище і затискаючи в руці жилку.— Зараз попре — і кінець».
Щука не поперла. Вона зупинилася. Вітька потягнув. Жилка затремтіла.
— Тепер усе,-— уже вголос сказав Вітька. — В корчах.
Існував тільки один спосіб викурити щуку з корчів.
Не випускаючи з рук волосінь, Вітька скинув ватянку — він аж змокрів від хвилювання — підстелив і сів.
Спочатку він смикав монотонно й одноманітно: смик-€мик-смик-смик... Жодних результатів. Немовби трійник зачепився за корч.
«А може, вона й справді вже замотала жилку круг корча, і тепер можна смикати хоч до ранку»,— подумав Вітька. Хвилину перепочивши, він почав смикати в іншому ключі: смик-смик—смик, смик-смик—смик... Це було схоже на телеграф: крапка-крапка—тире.
Щука не виявляла жодних ознак життя. Смик — смик-смик-смик-смик; смик—смик-смик-смик...
Волосінь враз ослабла. Він злякано потягнув — невже зірвалася? Ні. Щука вийшла з корчів і посунула просто в берег. Вітька ледве встигав вибирати жилку.
Щука не дійшла до берега метрів на п'ять, різко повернулася — аж бурун закипів, і пішла понад берегом, верхом, час від часу показуючи широку чорну спину. Величезний спинний плавець розтинав воду, мов перископ підводного човна.
Вітька біг слідом по берегу, затиснувши в долонях волосінь і ламаючи ногами тверді леза осоки. За ним, підстрибуючи, тяглося зігнуте вудлище.
То була дуже велика щука. Таких він ще ніколи не ловив. Навіть не бачив. Велика, сильна і підступна. В цьому він переконався. І тому, коли щука, раптом зупинившись, перекинулася на бік і дозволила підтягти себе до берега, Вітька запідозрив, що це просто черговий трюк.
Але щука непорушно, наче колода, лежала на боці, всім своїм виглядом показуючи, що їй уже не до трюків. І тоді Вітька, вчепившись пальцями, мов кліщами, в голову рибини, поволік її на берег, важко дихаючи і черпаючи чобітьми воду.
Відтягнувши здобич од берега метрів на десять, Вітька випростався. Щука непорушно, як і перед цим, лежала в бляклій траві. Щук часто порівнюють з крокодилами. Ця виглядала страшнішою за крокодила. В усякому разі, за тих маленьких крокодильчиків, що він їх бачив у зоопарку.
Не зводячи погляду з рибини, Вітька сів, стягнув чоботи, викрутив мокрі онучі, взувся. Затим почав пакувати щуку в рюкзак. Це була нелегка річ. Як він не мудрував, величезний хвіст все одно стримів із мішка, мов якийсь химерний букет. Везти так щуку в автобусі було незручно: подумають, що навмисне виставив.
Вітька просунув попід зябра рибини шворку, притягнув голову до хвоста і прив'язав. Тепер хвіст не стримів. Зате рюкзак набрав форми круга і виглядав так, наче в ньому була не щука, а колесо від «Москвича».
Коли Вітька сідав в автобус, сіра каламуть вже перетворилася на чорну. Сонно погойдуючись на м'якому гарячому сидінні — над мотором, він бездумно дивився у вікно. На склі застигли рідкі холодні краплини, а з внутрішнього боку вікна навпроти краплин біліли великі матові кружала — наче   хтось хукнув на скло.

СПРАВЖНЯ РИБА
Надто вже несподівано вигулькнув дядько Яків з кущів. Просто перед нами. Інакше б ми з Семеном обов'язково обминули його, як робили це ось уже кілька років, коли помічали на лузі незграбну присадкувату постать.
Дядько Яків стояв і чекав, поки ми підійдемо ближче. За плечима в нього на товстому довжелезному вудлищі висів здоровенний круглий кошик, накритий великим, як колесо з воза, рудим брилем. Голий коричневий череп дядька Якова виблискував, як полірований. Відсутність волосся на голові компенсувалася густою, від вуха до вуха, короткою чорною бородою-щіткою.
Ми підійшли.
— Як успєхи? — дядько Яків несподівано весело посміхнувся.
Наші успіхи були добрі. Кілька в'язів. Кілька підлящиків. Кілька десятків підустів. Кошики наші висіли за спиною на зв'язаних вудлищах і відтягували плечі. Ми стояли, уникаючи погляду дядька Якова. Нам було якось ніяково дивитися на нього і на його кошик. То був дуже старий кошик — може, навіть довоєнний, той, у якому Яків носив колись своїх легендарних марен.
— Та які успіхи... Так, мєлоч, козли (так зневажливо називають підустів київські рибалки-вудкарі)… — збрехав Семен.
Це була свята брехня. Ми не могли хвалитися перед порожнім кошиком дядька Якова. Про його успіхи ми не спитали: вже багато років підряд повертався дядько Яків з риболовлі з порожнім кошиком. Це знали не тільки ми, це знали всі куренівські рибалки. Невезучість дядька Якова була хронічна. З ним на лузі воліли не зустрічатися не тільки йдучи на риболовлю, але й повертаючись додому з рибою.
Зустріч з Яковом вважалася в рибалок поганою прикметою— все одно, що зустріти бабу із порожніми відрами. А з рибою не підходили до Якова тому, що почували себе якось ніяково — немовби в чомусь перед ним завинили. Як от ми сьогодні.
Певно, лише для того, щоб якось порушити важку мовчанку, Семен і почав розповідати одну з своїх мисливських історій. Ми саме обходили болото — Чорну Потяжину.
— От, значить, підходимо ми з Панасом до цього болота. А обійти його тоді було не так просто, як зараз. Кілометрів два гаку. Осінь, дощі, по всій Потяжині вода така, що навіть купин не видно. От я й кажу: «Давай, Панасе, взую твої довгі чоботи та перенесу тебе, щоб не обходити». А він каже: «Давай краще я тебе перенесу, все-таки я твій дядько». Я кажу: «Ну, коли тобі так уже хочеться, неси...»
Розповідав Семен довго й нудно, хоч загалом це була весела історія. Я її вже чув од нього раніше. Та зараз він розказував не для мене, а для   дядька   Якова,   що   понуро шкандибав поруч нас.
— От доніс мене Панас до середини болота, а тоді став і каже: «Знаєш, Семене, дай оддишу, бо сильно втомився». — «Як то, кажу, оддишеш, коли я на тобі сиджу, який же то в дідька оддих!» А він мені каже: «Все одно нада оддихнути, бо далі не можу». Ну, стоїть він, а я на ньому сиджу. А на мені дві рушниці і два рюкзаки. Ну, постояв він і хоче далі йти, а ногу з болота витягти не може, загруз: як-не-як, а в мені пудів чотири та в рушницях з півпуда мінімум.
Дядько Яків голосно зареготав: мабуть, уявив собі свого друга — худорлявого і кволого Панаса — із здоровилом Семеном на спині.
— Ну, витягнув він одну ногу, друга тим часом загрузла. «Ні, каже, Семене, не донесу я тебе тепер, охляв уже зовсім». Тут я, правду сказати, трохи злякався: як-не-як, на воді льодок, до берега ще метрів тридцять, а на мені черевики. А води в болоті — вище коліна. «Ти, кажу, дурня не валяй, а топай до берега швидше». Дивлюсь, а Панас хилитись починає, так що мої ноги от-от у воду вмочить. Я вище на нього лізу, лаюсь, а він мовчить і хилиться собі. А потім рачки став —у воду животом —і каже: «Стрибай з мене, бо січас обоє у воді будемо разом з ружжями, гавкне наше полювання». Бачу, тут уже не до жартів, не потягне далі Панас: спина в нього піді мною вигнулася, як гамак. Ну, стрибнув я у воду та як двигону до берега, наче заєць, а Панас теж упав у воду. Від поштовху...
Семен нагнувся і почав висмикувати з-поміж пальців босих ніг букети лугових ромашок. Ці квіти, схожі на мініатюрні білі соняшники, росли тут так густо, що босоніж просто неможливо було йти — вони лізли між пальці і, клацнувши, обривалися.
— Наче цвяхи драчем,— сказав дядько Яків і, не знімаючи з плечей кошика, запалив сигарету. Ми стояли й дивилися, як взувається Семен.
— Дядьку Якове, а чому б вам не зробити собі справжню снасть? — Семен випростався, я підважив йому на плече кошика.
Дядько Яків кинув сигарету:
— А моя, значить, не справжня?
Що ж, снасть, може, була й справжня — ми самі бачили марен, яких ловив на неї Яків,— але ж то було двадцять п'ять років тому! Я так і сказав: мовляв, снасть, може, й справжня, так риба ж тепер не справжня!
— Мені несправжня риба не потрібна,— похмуро озвався дядько Яків.
Решту дороги ми мовчали — аж до залізничного насипу. Ми з Семеном полізли через насип, а дядько Яків пошкандибав круга — під міст.
Ми дерлися на крутий, порослий шелюгою насип, зупинялися відсапатись і думали про марен і дядька Якова.
Ні, дядько Яків завжди повертався ні з чим не тому, що не вмів ловити рибу. Просто він хотів ловити марен. Тільки марен. На Чорній кручі. Таких, як двадцять п'ять років тому. І ввечері кожної суботи — тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком — шкандибав дядько Яків лугом дев'ять кілометрів, щоб у неділю ввечері пошкандибати назад із порожнім кошиком.

І до війни, і зараз дядько Яків був шевцем і рибалкою. Насамперед рибалкою, а потім шевцем. Мабуть, якби він міг заробити рибальством на хліб, він би не шевцював взагалі. Але заробляти можна було тільки в рибальській артілі, піти ж в артіль Яків не міг з трьох причин. По-перше, його б не взяв голова місцевої артілі Кожушко, на прізвисько Колумбет, бо підозрівав, що то Яків порізав йому колись сітку, поставлену на лящів під час «запрету». По-друге, якби Колумбет навіть і взяв Якова, то хіба тільки сторожем: тягати невід чи взагалі якось активно рибалити дядько Яків не міг, бо мав тільки одну справжню ногу. За другу ногу правила приторочена ремінцями дерев'янка, схожа на пляшку шийкою донизу. Третьою ж і головною причиною було те, що рибальство в колгоспі взагалі мало приваблювало Якова: він був аматором за покликанням, причому аматором вузької спеціальності — дядько Яків ловив марен. Самих тільки марен. На Чорній кручі під Вишгородом, на страшній бистрині, де ніяка риба, крім марен, не трималася.
Сім'ї дядько Яків не мав. Риба йому, власне, була ні до чого, і він розносив своїх марен по знайомих. Одним із таких знайомих був Семенів дядько Панас, що жив в одному дворі з нами. Швець і теж рибалка, Панас користувався особливими симпатіями Якова, йому Яків приносив своїх найбільших марен. Просто з лугу Яків прямував у наш двір, ішов у палісадник, де під кущем бузини стояв саморобний столик — дошка на двох укопаних в землю стовпчиках, — клав марену на столик і йшов кликати Панаса. Поки вони «організовували» вечерю, ми з Семеном встигали роздивитися рибину. Вона лежала перед нами, чудесна, як мрія,, і хвіст її важко звисав зі столу. Ми розтягували величезний спинний плавець рибини —• він розкривався, наче віяло,— і обережно пробували пальцем «пилку» — перший твердий промінь плавця. Це була справжня костяна пилка. Вона відокремлювалася від плавця, і зубці її були довгі, тверді й гострі. Льонька-дзвонар твердив, що цією пилкою марена перерізає волосінь, мов бритвою. Тому й ловлять їх тільки на стальку.
Від споглядання рибини нас відривала тітка Наталка, Панасова жінка. Вона приходила з ножем чистити марену. І хоч нам тоді, до війни, й не довелося бачити, як ловить марен дядько Яків, ми знали це в найменших деталях. З легенд і переказів. І від Льоньки-дзвонаря — очевидця.
У дядька Якова завжди була тільки одна вудка: довжелезний суцільний бамбуковий «прут», сталька, важке грузило, повідець, скручений з трьох жилок (напередодні війни на київському «пташиному» базарі з'явилися перші імпортні коротенькі жилки — «кінці») і кустарний кований гачок № 1 — за старою нумерацією. Нажививши вудку, дядько Яків встановлював вудлище в рогачі, а сам вмощувався на гатці. Невеликих марен — кілограмів до двох — він витягав, навіть не підводячись, «нахрапом». Коли бралася більша рибина, дядько Яків підводився, але витягати намагався, не сходячи з місця. І тільки коли чіплялася марена порядком півпуда, він злізав з хисткої гатки на довжелезну дошку, що лежала на піску вздовж води, і, йдучи по ній, виводив рибину. Як розповідали, з дошки дядько Яків зійшов тільки двічі за всю свою рибальську практику. І обидва рази це кінчилося погано. Першого разу він, зійшовши з дошки, копнув дерев'янкою пісок, упав і випустив з рук вудку. Другого разу марену він витягнув, але і його самого довелося витягати — з піску. Не зійти з дошки, проте, він тоді не міг — рибина тягла, як кінь. Ступивши кілька кроків по піску і відчуваючи, що зараз упаде, він зупинився, уперся дерев'янкою в землю і потягнув марену «нахрапом». Рибину підхопили надбіглі сусіди-рибалки, бо дядько Яків уже не міг зрушити з місця. Лівою ногою він стояв на коліні, а права — дерев'янка—вся, по стегно, загрузла в пісок. Так свідчила легенда. Але ми з Семеном вірили сліпо. Ми не могли не вірити, бо, повторюю, на власні очі бачили тих марен. Хоч тепер вони вже здавалися нам уривком якогось напівзабутого чудесного сну, сну, що зветься дитинством.

Ми злізли з насипу і зустріли внизу Льоньку-дзвонаря. Льонька різав молоду шелюгу. На кіш, як пояснив він.
Льонька протримав нас із півгодини, демонструючи грубі ковані гачки, які йому нібито привезли з Канади. Гачки нам не сподобалися — вони були, як сказав Семен, надто «дубові». Зате сподобалася коробочка, у якій Льонька їх зберігав: невеличка, овальної форми, з прозорого плексигласу. На кришечці була вирізана велика корона і кілька слів по-французькому.
— Коті, Париж,— сказав Льонька гордо.
Коробочка справді була дуже симпатична.
— Махньом?—спитав Семен.—Даю підлящика.
Льонька ображено сховав коробочку в кишеню. Ми пішли.
Ще відчиняючи хвіртку, ми почули збуджений голос дядька Якова. Ми підійшли ближче. В палісаднику, навколо столика на вкопаних в землю стовпчиках, стояли дядько Яків, Панас, мій Юрко, Семенів Вітька і ще кілька сусідських хлопчаків. Усі дивилися на стіл. На столі лежала метрова марена. Хвіст її важко звисав зі столу. Вітька підійшов, розправив спинний плавець. Він розкрився, мов віяло, і ми побачили тверду костяну пилку з гострими великими зубцями.
Це була, безумовно, справжня риба.
До столу з ножем у руках підійшла тітка Наталка, Панасова жінка. Дядько Яків з очевидним зусиллям одірвав погляд од марени й обернувся до нас.
— Клята дерев'янка,— він   ніяково   посміхнувся.— Мало не вся в пісок угрузла. Ледве витягнув...


Дата внесення : 15.06.2013     Переглядів: 119     Популярність: 69.4%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :