Для дошкільного віку

Хто у річці живе

Оповідання "Намисто для мами", "Лісове диво", "Морський пустунець", "Хто у річці живе", "Чепіряшки", "Веприк", "Чий кожух?".

Художники: Скачко Софія
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1995 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 32.


Фрагменти:

Василь МЕЛЬНИК
ХТО У РІЧЦІ ЖИВЕ

НАМИСТО ДЛЯ МАМИ

За селом, де спочивав натруджений за день великий і дужий вітряк, де край лісу в яру розлігся ставок, обнесений по берегах вільхою, вербами та осокорами, жили будівельники-бобри. Господар з ранку й до вечора майстрував греблю. Господиня біля хати поралася. А малий Добрик батькам за помічника був. Води їм джерельної човником привозив, оселю сторожив, квіти лілій та молодий очерет, що ріс у ставку, доглядав.
— Я дізнався, чому на наших осокорах, вільсі та вербах оксамитові листочки з'явились,— якось сказав малий Добрик батькам. І сам відповів: — Весна до нашого краю прийшла-завітала...
Батьки раділи за свого Добрика. Слухняним він ріс. Вечорами йому про холодні сині вогнища оповідали, про дужого Водяника, що з русалками знається та ковзанки для них влаштовує, вчили добре човником правити, греблі-за-гати надійно майструвати.
— Чому через нашу загату вода струмує? — якось запитав малий у батька.
— Тому, що у ній дірки великі. Треба їх надійно закласти,— відказав той.
Швидко поплив Добрик до старого осокора, знайшов віття, повернувся з ним і почав приладнувати гіллячку до гіллячки, міцно притоптуючи ніжками, так, як учив батько. Вийшла гребля-загата на славу! Нижче глибокого ставу, де цвіли лілії, розлився новий — тихий і гладенький.
Що вже радів малий Добрик! Адже сам злагодив ставочок!..
Якось восени батьки очерет косили, щоб на зиму припасти, бо зима лихою буває. Добрик очерет громадив, сніпки в'язав та в копицю складав. Коли скінчив роботу, згадав, що у матері завтра свято велике — день народження! Замислився: що найприємнішого для неї зробити?
«Матуся квіти любить... Певне, букет лілій їй подарувати... Або до Русалки податися. Адже в неї стільки коштовностей... Попрошу для матері».
І Добрик вирушив у дорогу. Вже небо в золоті зорі одяглось, круторогий місяць почав кожуха з темних хмарин одягати, а Добрик плив до найдальшого берега ставу.
Батьки давно до хати повернулись. Мати вечерю на стіл подала, а малого все не було.
— Може, Добрик очерет у малому ставку саджає, щоб на нову весну виріс? — запитала мати.— А чи десь не заблудився?
— Піду подивлюся,— відказав батько й вибрався на свого човна.
Довго плив ставом. Лише під ранок розшукав Добрика. Той, стомлений, міцно спав далеко за ставком, обнявши маленького химерного пенька.
— Добрику,— тихо покликав малого батько.— Ходи сюди...
— Ні... Нізащо не віддам... Це — для матері,— якось дивно, крізь сон, відказав Добрик.
— Що то в тебе? — батько посадив малого до себе.
— Я  бачив справжню Русалку.  Це її дарунок.  Вона заманювала мене кудись за собою... Та мені дуже жаль матусі, і я не пішов за нею,— почав тихо розповідати Добрик.— Вона вся зі ранкової роси... Ні — вона вся зі срібла живого... Сміялася з мене, що я боязлик... Запрошувала в коло до танцю... Обіцяла яскраву-яскраву зорю подарувати, тільки б я ніколи не повертався додому...
— Це тобі наснилось,— відказав батько.
— Ні,— заперечив Добрик,— Ось її дарунок... Намисто для матері. Подивись — воно геть усе в золотавих зірочках. Я подарую його матері. Вона буде в ньому найкраща в світі... Ось,— і Добрик підняв перед очі батька маленький пеньок, схожий на копитце.
— Це звичайнісінький вербовий пеньок,— лагідно відказав батько.
— А ці зірочки?
— То — світлячки, що живуть у ньому.
— Мати зробить собі з них жовтогаряче святкове намисто. Воно буде дуже гарне. Найкраще у світі.
— Гаразд,— відказав усміхнено батько й причалив біля своєї оселі.
Над широким ставом ранок розстелив намет з чистої блакиті. Над ліліями та очеретом сонно перекочувався з боку на бік сизий туман.
— Русалка вся із такого туману,— мрійливо сказав Добрик і прискіпливо глянув на пеньочок.— Тільки ж де тепер оті зоряні зоряниці? Куди полетіли оті світлячки?
— Вони повернуться до тебе, коли на небо вийде усміхнений місяць.
— Тоді я подарую їх мамусі...
— Вона буде рада... Буде щаслива, коли ти про неї турбуватимешся. То — найпрекрасніший дарунок.

ЛІСОВЕ ДИВО
Край лісової галяви височів старий дуплястий дуб. У дуплі з матір'ю жила білочка Чорнобривочка. А під дубом біля пенька, в нірці з моху та листя, господарював Їжак. Якось мати Чорнобривочки, наказавши малій не блукати далеко, подалась до сусіднього лісу, аби на зиму запастися їжею.
— Давно в нашому лісі дощику не було, тому й гриби не виросли,— повчала Чорнобривочку мати.— Тож подамся у пошуки. Швидко повернуся...
Маленькій білочці було сумно сидіти самій у старому дуплі, то вона й скотилася пухким м'ячиком на галявину. Тут вперше побачила, як цвіли дзвіночки, ромашки, маргаритки, як червоніли у зеленій траві лісові суниці. А коли сонце почало ховатися за ліс, по листі дуба задріботів дощ. Він тихо сіявся на галявину, ніби вмивав оті дзвіночки та ромашки з маргаритками. Білочка зраділа дощику. Стрибнула на пеньок. Прислухалась. А дощик сіявся, наче пісню співав. Коли біля пенька наче хтось заговорив:
— Який гарний дощик! Тихий грибний дощик! Давно тебе виглядаю...
Чорнобривочка нагнулась і побачила Їжака. Той стояв на своїх маленьких ніжках і, високо задерши мордочку догори, дивився, як сіявся дрібний дощик. Йому було приємно, бо лапками витирав свого носа, вже мокрого від дощу.
— Що ти робиш отут, сусіде? — запитала Чорнобривочка.
— Грибенят виглядаю,— відказав Їжак.
— А де ж вони? Я їх ще ніколи не бачила.
— Бо ти ще маленька. Приходь вранці, то я тобі покажу їх...
Усю ніч білочка чула, що в лісі та на галявині щось коїться: хтось шарудить старим листям, ламає гілочки в траві.
Прокинулась Чорнобривочка вранці, вистрибнула з дупла на найдовшу гілку, глянула на пеньок, на галявину і дуже здивувалась. Там у солом'яному брилі ходив їжак з паличкою і все щось примовляв та пирхав.
— Їжаче, чого це ти до схід сонця ходиш з палицею та шарудиш старим листям? Чого мене вночі страхав? Спати не давав?
— Не страхав я тебе, Чорнобривочко... Я допомагав малим грибенятам до світла пробиватися.
— Хіба ти чарівник?
Їжак хитро усміхнувся. Білочка скочила й собі на галяву, задивилася на траву, що срібними цятками роси блищала в перших променях сонця. У траві вона побачила багато різних кольорових шапочок.
— Хто це за ніч стільки шапочок на нашу галяву натрусив? Чи можна, я собі одну візьму? А ще одну — для матусі.
— Це, Чорнобривочко, гриби. Побудь біля мене, я про них тобі розкажу. Одні можна збирати, ними смачно ласувати, сушити й заготовляти на зиму, а інші не можна чіпати.
— Хіба ці шапочки їдять? — запитала білочка.
— Так, їх можна їсти. Вони дуже смачні.
Білочка стрибнула на галяву. І побачила шапочку — червону, аж коричневу, на товстій білій ніжці.
— Це — Боровик. Білий гриб. Найсмачніший з усіх грибів. Запам'ятай собі, який у нього жупан.
Білочка стрибнула далі. За нею поспішив їжак зі своєю паличкою.
— А ось це — Лисички-сестрички. Бач, які у них шапочки? Жовтогарячі. А ось — Моховички. Придивляйся та пам'ятай. Бо ж теплий дощик багато різних грибенят на галяві і в лісі насіяв. Дивись,— Їжак ступив від білочки,— он те'велике коло — Сироїжки рожеві. Поруч зеленкуваті та голубі. На них ще кажуть — Голубники. Ними теж можна ласувати.
— А це ж чиї шапочки? — аж підстрибнула Чорнобривочка біля кучерявої берізки.— Вони також їстівні?
— Так,— відказав Їжак.— Звуться ті шапиночки Підберезовиками. А ось ті, що під листям осики,— Черво ноголовці, або Підосиновики.
Їжак все ходив галявиною та показував гриби білочці. Наче справжній чарівник. Білочка все розпитувала:
— А хто там, біля молодих ялинок, свої шапочки загубив?
— То — Ялиновики. А трішки далі — Рижики соснові,— радо відповідав Їжак.
— Про все я матусі розповім, коли вона повернеться з сусіднього лісу.— Білочка все вистрибувала від одного кущика до іншого.
— Глянь, Їжаче, якого я надибала гарного гриба... Придивись і ти до його шапочки. Він найкращий з усіх грибів, що ти мені показував. Я хочу собі цю шапочку взяти.
Їжак підійшов ближче. Подивився на Чорнобривочку, поправив свого бриля, потім торкнувся паличкою до великої червоної шапочки і голосно сказав:
— Ніколи не чіпай, білочко, таку шапинку. Цей гриб отруйний. Мухомором зветься...
Білочка відскочила.
— Давай його твоєю палицею...
— А за віщо? — заступився за того гриба Їжак.
— Він же отруйний, його їсти не можна... Поганий, бачу, отой гриб...
— Не годиться, білочко, так робити. Він хоч отруйний, та добрими ліками стає, коли в лісі, бува, захворіє Кізочка чи Олень...
Чорнобривочка вмовкла. Коли обдивились всю галяву, сіли під молоденькими ялинками, посмакували Маслюч-ками.
— Які вони ніжні та смачні! Не гриби, а лісове диво...
— Для нас їх насіяв літній дощик. Йому й спасибі повинні ми сказати,— зняв свого солом'яного бриля Їжак.
— Прийде матуся,— відказала Чорнобривочка,— я їй розповім про доброго сусіда,— й поклонилася Їжакові.
Відтоді Чорнобривочка завжди раділа, коли сіявся тихий і теплий дрібний дощик. Вона вже знала, що після нього знову з'являться гриби — справжнісіньке лісове диво...

МОРСЬКИЙ ПУСТУНЕЦЬ
У Криму, над самісіньким Чорним морем, багато віків стоїть висока гора Карадаг. Біля її підніжжя з ранку до вечора, з весни до пізньої осені хлюпочуться хвилі: часом блакитні, мов небо, або оксамитові, мов перша весняна трава, інколи бірюзові, а подеколи сизі й рожеві, ніби крила гамірних чайок. Купають ті хвилі сімейство дельфінів.
Первісток Димок був маленький, проте дуже непосидючий. То далеко у море запливе без дозволу, то вище найстрімкіших хвиль плигне, а то купається в найглибшому місці, пірнаючи до морського дна.
Якось уранці, коли жовтогаряче сонце привітало своїми променями гору Карадаг, Димок вистрибнув вище за високі хвилі й запримітив, як на їхніх гребінцях гойдаються дві рожеві птахи.
— Ви хто такі? Чому хвилі розгойдуєте? — зухвало запитав.
— Хіба ти нас не впізнав? Ми — Чайки. Зустрічаємо схід сонця.
— Віддайте мені свої крила. Хочу вище за вас літати... Мені так подобається...
Чайки перезирнулися.
— Як же нам без крилець? Ми загинемо...— Знялися і полетіли за високу гору Карадаг.
Димок глянув услід птахам і безтурботно поплив до берега.
З берега на нього блакитними вогниками задивилися квіти лаванди.
Димок наче вперше побачив ту блакить. Дивні сонечка!
— Гей, ви! Віддайте мені свої вогники! — зажадав.— Хочу бути найблакитнішим у світі!
— Як це? Адже ми тоді й квітами не будемо,— ледь прошепотіли ті.
Димок похнюпився. Ліниво поплив до своєї домівки за гостроверхим каменем, що бовванів серед моря. Здалеку закричав батькам:
— Хочу, аби в мене крила були! Багато крил! Щоб всі рожеві...
Димок підплив ближче:
— Хіба ж не чули, чого я хочу?
— Чому ж не чули,— відказав спокійно батько.— Чули твої бажання.
— Робіть же щось,— наполягав Димок.
— Гаразд,— погодився батько.— У тебе будуть крила. Рожеві, як того бажаєш. Але тебе крила носитимуть вище хвиль, і ти, пустуне, можеш залетіти далеко від домівки...
— А ще зробіть так, аби я блакитним був! Найблакитнішим у світі. До всього мені треба багато-пребагато простору... Аби ні гір, ні каміння, ані лісів — щоб усюди лише море. Велике-превелике. Найбільше на білім світі!..
— А коли будеш блакитним,— додала мати,— тоді у нас не буде Димка. Тебе першого проковтне велика хижа риба. А як  нам без  тебе? Адже  ти  ростеш  сміливий,  дужий. Правда, не зовсім слухняний...
— А коли ти матимеш найбільше у світі море,— сказали батьки разом малому,— у тебе не буде домівки... Будеш мов вітер...
Димок замислився.
— Я більше не плаватиму біля нашої гори? У мене ніколи не буде рідної домівки? Так? Тоді... Тоді я хочу залишитися назавжди маленьким,— раптом мовив Димок.— Маленьким усі допомагають. їм розповідають казки... Я так люблю казки...
Батьки усміхнулися.
— Хто любить казки — той швидко росте,— сказала мати.
А батько додав:— І стає сильним, відважним, сміливим...
— Розкажіть мені, будь ласка, казку,— попрохав Димок, пригорнувшись до батьків.
— Слухай... У Криму, над самісіньким Чорним морем, багато віків стоїть гора Карадаг. Біля її підніжжя з ранку до вечора, з весни до пізньої осені хлюпочуться хвилі,— почав стиха батько...
Але Димок уже міцно спав.

ХТО У РІЧЦІ ЖИВЕ
Скресла річка поміж берегів. Попливли по ній в далеке море сірі крижини, купаючись у холодній воді. З-під коріння розлогої верби, що росла над берегом річки, випливли маленькі рибки. Як вони здивувалися, коли побачили, що крижини тихо плакали.
— Їм жаль своєї домівки, певно, тому вони плачуть,— тихо мовив зодягнений у гаптований золотом жупан Карасик до смугастого Окунця, що чепурився біля невеличкого люстерка.
— Давай запитаємо їх,— сказав смугастий Окунець.
Сірі крижини мовчали.
— Куди поспішаєте? — став перед Карасиком та Окунцем трішки заспаний Линок у срібному кептарику.
— Пливи з  нами...  Хочемо дізнатися,  чому  крижини плачуть і так поспішають,— відказали Карасик та Окунець.
«Справді — чому?» — подумав Линок і рушив поруч.
Перед ними проплив табунець краснопірок.
— Давайте з нами,— запросив їх до гурту Линок.
— Покличемо сусідів пічкуриків,— додала маленька Краснопірка.
Пічкурикам теж стало цікаво, чому крижини плачуть, то й вони попливли поруч Линка та Окунця.
До них приєднались лящики та йоржики, миньки та пліточки...
А сірі крижини все пливли та пливли річкою, залишаючи у воді рясні сльози. Ввечері розтанули...
— Як жаль, що ми не дізналися, чому вони плакали,— з сумом мовив Окунець... Будемо вертати до своєї домівки — під коріння верби... Так можна заблукати...
Аж тут перед табунцем маленьких рибок звідкілясь з'явилася Щука. У дорогому кожусі. На голові капелюх череп'яний.
— Кого я стріла? — облесливо мовила...— Які ж ви всі гарні, милі... Чи далеко мандруєте?
— Хотіли дізнатися, чому крижини у нашій річці плакали,— відказав за всіх Карасик.
— Які ж ви у мене допитливі та мудрі, що багато хочете знати... Пливіть всі за мною на чисту воду... Я все розповім...
— Боїмося... У вас зуби страшні,— тихо відказав Карасик...
— Немає чого боятися... Мене всі знають... Я найдобріша Щука у нашій річці. Багато літ тут живу... Малечу дуже поважаю...
Табунець маленьких рибок вже рушив на чисту воду, та дорогу їм перегородив вусатий дядько Сом...
— Куди ви всі так дружно? — тихо поспитав, скоса поглянувши на Щуку.
— На чисту воду... На чисту воду,— понеслося з табунця.— Нас тітонька Щука запрошує...
Щука вся аж змінилася. Капелюха череп'яного на очі натягла, гострі зуби заховала...
— Хотіли дізнатися, чому крижини нашої річки тихо плакали,— став попереду смугастий Окунець.
— Крижини раділи, що весна на нашу річку повертається,— пояснив вусатий Сом.— їхні сльози — то з радощів, що люта зима відступила...
— Дякуємо вам... Тепер знаємо, чому крижини плакали,— відповіли гуртом маленькі рибки...— Це ж скоро весна... Наша річка заквітчає свої береги квітами. Вода у ній стане чиста та тепла...
Щука мов оніміла.
— Пливи до моря,— глянув на неї вусатий Сом.— Негоже малечу ображати. Хай ростуть великими та дужими. Хай наша річка веселою буде... Ти ж чимало лиха накоїла...
Скривилася Щука від слів вусатого Сома. Поправила свого капелюха та тільки й бачили її.
Табунець маленьких рибок весело танцював навколо дядька Сома.

ЧЕПІРЯШКА
Там, де з тихої заводі витікає струмок, де живе довговусий Рак, старий майстер, що лагодить човники, на широкому листку латаття дрімало жабеня. Чепіряшкою звалося. Воно було маленьке і зелене, лише короткі блакитні штанці на одній підтяжці виділяли його на тому листку. Як тільки сонячний промінець загляне у заводь, прокидається Чепіряшка — і у воду. Викупавшись, вмощується на старому вербовому пенькові, дідуся Рака чекає, аби той на кумедному човникові покатав, чи гостинцем пригостив, або ж казку розповів.
Сидить Чепіряшка на пеньку, а дідуся все немає.
— Може, захворів? Чи гвіздків бракує до човника? — розмірковує Чепіряшка. А довкола луг квітує маками червоними та сокирками блакитними, ромашками, схожими на маленькі сонечка. З-за лісу все вище й вище котиться по небу діжа з червоного золота, усміхнена та вмита.
— Ось би мені взнати, де Сонечко вмивається, куди воно котиться, де спочиває? — глянула Чепіряшка у блакить чистого високого неба.— Дідусеві б розповіла. Гарні слова — найкращі ліки... Дідусь так мовить...
У цю мить біля пенька блакитно-вогнистий м'яч підстрибнув...
Чепіряшка й сама не знає, як на тому м'ячі опинилась. Аж до хмарини долетіла. Вмостилась на хмарині, мов на подушці. Зверху видно й озеро з лататтям, і струмок, і луг, мов килим у квітах, і двоє козенят, що з блакитно-вогнистим м'ячем граються.
Незчулася, як над синім морем опинилась. Куди не глянь — хвилі гойдаються. На тих хвилях великі білі риби пливуть і кожна наче ротом дим кільцями випускає.
— Хіба бувають такі риби? — дивується Чепіряшка.— То, певне, пароплави-кораблі, про які дідусь Рак розповідав...
Нахилилась, щоб ліпше роздивитись, та хмарина вже опинилась над оранжевим морем.
— Що за дивина? Хіба буває таке море? Тут ще дивніші кораблі пливуть... Один за одним в ряду йдуть, дивні горби на собі везуть, трубно просять:   «В о д и...»
То були верблюди в пустелі.
Оранжеве море зникло, а хмарина встигла зачепитись за високу гостроверху гору. Хтось дужий хмарину навколо гори вертить: довкола все біле-біле. Наче ту гору зірочками срібними осипано.
— Якесь дивне море: ні струмочка, ні ставка, ні зеленого листя латаття. Справжнісінька пустка...
Раптом хмаринка, наче на санчатах, з'їхала з гостроверхої гори до зеленого моря. Те море тихо привітало хмаринку.
— Прош-ш-шуми ш-ш-швидше дощ-щ-щиком наді мною,— почулося Чепіряшці. Яке воно лагідне... Все оксамитове... Нагнулась Чепіряшка, а з того моря враз почулося: ку-ку, ку-ку, ку-ку...
Зозульчин голос! — що вже зраділа Чепіряшка. Хотіла зозульку на хмарину запросити. Та оксамитове море зникло. Інше — золотими хвилями вигравало. По ньому червоні кораблі пливли, ті золоті хвилі в рівненькі стрічки стелили, а поруч стоголосими дзвониками пісня злітала.
— Хто ти такий, літаючий дзвіночку? — запримітила Чепіряшка сіреньку пташку, що дрібно тріпотіла крильми поруч хмарини.
— Я — жайвір...
— Ти звеселяєш оце золоте море? Даруєш йому свої пісні? А чи мені допомогти зможеш? Я — Чепіряшка... Шукаю гарні слова, щоб дідусеві Ракові розповісти... Самотній він і, либонь, занедужав... Вже багато різних морів я бачила... Та ще хочу дізнатися, де наше любе Сонечко вмивається, куди вдень котиться, де на спочинок лягає.
— Запам'ятай мою пораду... Першою вранці вставай, то дізнаєшся, про що бажаєш,— відказав жайвір піснею і полетів вище хмарини.
— Я завжди буду першою вранці вставати,— відказала Чепіряшка...
Не вгледіла, як жовтогаряче море скінчилося, а поруч — чорне простяглося. По ньому два великі сині жуки повзуть. Голосно гуркочуть. За ними на сонці чорна земля виблискує. Придивилась Чепіряшка — то трактори землю орють на новий врожай. Притихла і мудрує. Як же їй про все бачене дідусеві Ракові розповісти? Які слова підібрати, щоб вони найкращими ліками були?
Саме в цей час з далеких мандрів Змій паперовий пролітав.
— Завези мене до рідного струмка,— попрохала лагідно Чепіряшка.
— Певне, заблукала?
— Гарних слів шукала...
— Смілива... Стрибай на мій хвіст...
— Будь веселою і доброю, хмаринко! — голосно подякувала Чепіряшка хмаринці, вмостилася на хвіст Змія. Летить і впізнає тиху заводь, луг, квітами заквітчаний, зелене латаття, грайливий струмок, дідуся Рака, що кумедного човника лагодить. На знайомий вербовий пеньок стрибнула.
— Спасибі велике! — Змієві сказала й до дідуся Рака підійшла.
— Добридень вам! — чемно привіталась.— Чи не занедужали? Для вас новини принесла. Я бачила дивні краї. Вони великі і далекі. Там було холодно і гаряче. Там не було ні нашого струмка, ні зеленого листя латаття. А ще дізналась, що Сонечко першим на землі встає за високими горами... Що котиться воно високим небом, аби всім радість та тепло дарувати... А спочиває за глибокими морями... А ще дізналася, що найкращий край — то наш!
— Правдиві твої слова, Чепіряшко,— пригладив дідусь вуса.— Найрідніша, найтепліша земля та, на якій народилась. На твоїй рідній землі і сонце світить ясніше... Завжди пам'ятай і люби рідний край... Будеш щаслива на всі літа...

ВЕПРИК
Могутній бук, що ріс у міжгір'ї над гамірливим потічком, був для смугастого Веприка рідною домівкою. Тут Веприк народився. Тут він уперше знайшов смачний буковий горішок. Тут він любив качатися на пухкій траві. Не вгледів малий Веприк, як осінь перефарбувала ліс у свої золоті барви, як засріблилася трава від перших приморозків. Незабаром зима накидала довкруги білого, пухкого, холодного снігу.
Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День ковзався, другий, і не страшно йому було, що сніг холодний, а мороз колючий. Та якось уранці, тільки-но Веприк прокинувся, бук раптом сердито зашамотів своїм гіллям. «Чого він так сердиться?» — лякливо подумав Веприк і глянув угору. З вершечка бука посипався колючий сніг. Та такий густий, що враз стало темно. А хтось невидимий почав ламати гілля й шпурляти на землю. Веприк стрибнув через потічок і гайнув у гущавину. Довго він біг не озираючись — і заблукав. Веприк хотів заплакати, та згадав, як повчала його матуся:
— Рости, Веприку, сміливим. Якщо, бува, зіб'єшся в лісі з дороги, не розгублюйся. Поглянь на дерева. Як побачиш, з котрого боку росте мох, у той бік і прямуй... То північний напрям, там рідна домівка.
«Тільки де ж той мох на деревах?» — замислився Веприк. Знову йому стало страшно, самотньо. Та вмить пригадав матусині слова:
— Будь, Веприку, сміливим. Сміливий завжди перемагає.
Веприк перевів дух, заспокоївся.
— Шукатиму дорогу додому, як вщухне вітер,— сказав він собі й заходився ламати сухі ліщинові прутики.— Якби в мене були фарби, то я намалював би літо... А так викладу з цих прутиків себе на снігу.
Він узяв три маленькі палички й зробив із них на снігу трикутник. Потім так само злагодив поряд чотирикутник. А до того чотирикутника внизу приклав ще по два прутики — вийшли ніжки.
Біля трикутника зверху примостив прутика навскіс — вийшло вухо, а внизу до чотирикутника прилаштував пру-тик-хвостик.
Глянув Веприк на зображення — не впізнав себе.
— Хіба я такий сумний? Ні, я сміливий! Я дужий! — і поклав прутики, що позначали вуха й хвостик, дещо інакше.
Тепер власне зображення Веприкові сподобалося, і йому стало радісно. Не зогледівся він, як ущух вітер. Колючий сніг заблищав на сонці зірочками. Придивився Веприк до дерев і з радощів аж підстрибнув — з того боку, де його домівка, на стовбурах мох росте. І помчав чимдуж до могутнього бука.
А малюнок усміхненого Веприка так і лишився на снігу під кущем ліщини — щоб тій не було самотньо холодну зиму перезимовувати.

ЧИЙ КОЖУХ?
Песик Кнопик та кіточка Зіра — сусіди. Мешкають у великому місті, у високому будинку. А будинок той поруч лісу, неподалік тихоплинної річки стоїть. Вікнами до сонця. Під вікнами — килим шовкової трави розстелився. Як зацвіли трави, Кнопик та Зіра за місто поїхали. До осені на грядках працювали, гриби та ягоди збирали, абетку вчили. Повернулися в домівку, коли шовкові трави сніговиця запорошила. Першим на прогулянку вийшов Кнопик. Під шиєю на лискучому паску вогниста китиця. Стрів Зіру — не привітався.
— Чому не вітаєшся, сусіде? — лагідно замуркотіла Зіра.
— Хіба у тебе є така китичка? — відказав Кнопик.
У Зіри китички не було. Вона змовчала.
— Не бажаю більше з тобою гратися,— заявив Кнопик.
— Чому?
— Тому, що ти мала! — пострибав пухнастим снігом.
Сумно стало Зірі. Боляче за сусіду.
«Приємно, коли у тебе є ошатна китичка,— думала Зіра, повертаючись із прогулянки до домівки.— Попрошу бабусю, аби подарувала мені два блискучих ґудзики. Зроблю собі намисто. Хай тоді Кнопик мені заздрить...»
...Бабуся не відмовила Зірі. Незабаром та йшла стежиною по білому снігові з двома блискучими чорними ґудзиками на шовковій нитці, що звисали з шиї.
Перед Зірою, наче з-під снігу, з'явився Кнопик.
— Там страховисько! — загарчав тремтячим голосом.
Зіра ніколи не бачила страховиська, тому спокійно відказала:
— Н-не може бути там страховиська... Там загорожа...
Кнопик завертів хвостом. Оговтавшись, сказав:
— Підеш першою. Подивлюся, чи не боягузка... Іди до паркану...
Зіра пішла першою. Озираючись навкруги, за нею ступив Кнопик.
— Яке ж це страховисько,— підійшла до паркану Зіра.— Це — кожух!
Кнопик враз посмілішав. Вуха настовбурчив.
— Це — мій кожух! Я його першим знайшов,— голосно заявив Кнопик.
— Я ж до нього першою підійшла,— відказала Зіра й почала згортати лапами сніг зі знахідки.
Кожух був старенький, невеличкий. З боків гаптований червоними та синіми нитками, знизу підшитий рудою стрічкою.
— Кожух мій!  — наполіг Кнопик.— Він мені з неба впав. Сам те бачив.
— Чому мене на підмогу кликав?
— Хотів переконатися, чи ти небоязка.
— Небоязка,— відказала Зіра.— Коли ти, Кнопику, наполягаєш, що кожух твій, забирай собі його.
Кнопик відтяг кожуха вбік. Переможно на ньому влігся.
— Він тебе не буде гріти...
— А це чому? — Кнопик примружив одне око.
— Тому, що ти такий...— Зіра відійшла від Кнопика й почала зі снігу круглу кулю робити.
— Що робиш? — поцікавився Кнопик.
— М'яча...
— Хіба зі снігу м'ячі ліплять?
— Сніговик у мене буде за доброго сусіду.
У Кнопика перехопило дух. Йому теж захотілося ліпити сніговика.
— Навчи мене... Дозволю на кожусі полежати,— сказав Кнопик.
— Ставай поруч,— відказала Зіра.— Роби велику білу кулю. Коли зробиш, тоді мою меншу поставимо на твою більшу... Вийде у нас справжній сніговик.
Кнопик аж підстрибнув з радощів.
— Такого сніговика, як буде у нас, я ще ніколи не бачив...
— Тоді дивись... Швидше коти свого м'яча...
Кнопик вмить прикотив до Зіри велику снігову кулю. Та свою меншу вмостила зверху.
— Хіба такі сніговики бувають? — невдоволено поморщив носа Кнопик.— Де його рот? Очі? А ніс?
— З твоєї китички зробимо сніговикові носа. З моїх ґудзиків — очі. Чи згода?
— Який смішний сніговик у нас вийшов,— сказав Кнопик, коли китичку та ґудзики Зіра прилаштувала на меншій сніговій кулі.— Йому рук бракує...
— Зодягнемо в кожуха,— запропонувала Зіра.— Руки у нього будуть. Вночі він не замерзне...
Очі у Кнопика засвітилися. Мерщій кожуха притяг. Разом із Зірою одягли на сніговика.
— Тепер усі будуть дивитися на нього,— задоволено додав Кнопик.
— Звеселимо його,— сказала Зіра.— Аби не так самітно йому завтрашнього ранку чекати.
Кнопик та Зіра застрибали навколо сніговика, даруючи тому вечірню пісню...


Дата внесення : 02.06.2013     Переглядів: 242     Популярність: 90.86%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky