Для молодшого шкільного віку
Пригода Тимка Зозулі
Фрагменти:
Аполлінарій МАЦЕВИЧ
ПРИГОДА ТИМКА ЗОЗУЛІ
І
Дзень-дзінь! — перескоком-передзвоном од колгоспної кузні молоти й молоточки.
— Махнем туди, Петьку?
— Як хочеш.
— Пішли. Швидше! Плентаєш, наче три дні хліба не їв!
І друзі навперегін гайнули до кузні. Прошмигнувши поміж купами старих борін, райборінок, лемешів, культиваторних лап та іншого брухту, вони підперли одвірки широких дверей.
Саме перед кузнею Семен Коваль підковував гнідого коня. В нього прізвище Коваль, і сам він коваль. Це не в кожного так буває. Крім того, дядько Семен моряк, і всі в їхньому роду моряки. Три капітани, п'ять мічманів, вісім старшин і п'ять матросів. О! А сила! Дядько Семен як гухне раз по розпеченому залізі, то так і розплющить на оладок! Хлопці дивляться, як дядько Семен узяв коня за передню ногу — і не боїться! — підняв її, приклав підкову, ухналь і стук-стук-стук — та й ділу край. Правда, конюх держить гнідого за повід при самій вуздечці, але спробуй-но сам!
— Йди вибрикуй! — ляснув коня по гладкому крупу і струсив фартуха. Конюх повів коня геть, а коваль зайшов до кузні.
Друзі й собі туди.
Дядько Семен бере довгі кліщі, розгортає жар і вихоплює з нього розпечену, аж білу, залізяку, кидає на наковань.
А дядько Митрофан, молотобоєць, трохи нижчий за сиво-усого дядька Семена, підходить до молота, хапає за ручку — і лиш іскри летять...
— Торік механічного молота не було, то кували отою кувалдою! І вогонь під горном он тим міхом роздмухували. А тепер, бач, форсунка! — пояснює Тимко другові.
— Знаю й без тебе.
— Знаю, знаю! Як знаєш, то чом очі витріщив, мов теля на нові ворота?
Ковалі досі не примічали хлопців, а це дядько Митрофан підморгнув:
— Гляди! Зозуля вже тут! А ти ж чий такий? — питає Петька.
— Одудів.
— А-а, знаю. То як діла, Тимку! А ти брови що, сметаною підмастив?
Тимко знає, що це дядько Митрофан жартує.
— А у вас он зуби білі!
— Гляди який! А які вони мають бути?
— А в мене брови які мають бути? Хіба чорні?
— Он як! Так вам що? Пшик зробити?
— Як хочете,— застидався Петько.
— Ага, зробіть! — цікаво цвенькнув Тимко.
Не встиг Тимко ще й рота стулити, як дядько Митрофан штрикнув кліщами під горно, залізо опинилося на ковадлі, а дядько Семен вдарив по ньому величезним молотом, і ціла зграя вогняних іскор обпалила й засліпила хлопців. Тимко відскочив, а Петько лиш ойкнув. А у ванні вже шипить отой «пшик»...
Ковалі регочуть:
— Ну, як вам, моряки, пшик?
Тимко зневажливо чвиркнув крізь зуби.
— А-а! Я думав — щось путнє!
— Ти диви, який Зозуля! Га? — обличчя дядька Митрофа-на серйознішає.
— А уроки ж як, що ви тут байдикуєте?
— Ще встигнемо!
— Глядіть, щоб двійок завтра не нахапали! — Він прискалив одне око.— Знаєте що, хлопці? Поки ми не пішли на обід, чи не принесли б ви нам постоячки?
— Якої? — водноголос.
— Це одна така штукенція. Вона в стельмашні, в дядька Владима. Гайніть!
II
Хлопці — наввипередки...
Біля стельмашні пахне стружками й тирсою, в штабелях сохнуть дошки та колісні шпиці, а з-під повітки доліта дзижчання.
— Вгадай, що це?
— Чого ти задаєшся, Тимку?
— А вгадай, вгадай!
— Циркулярка, така пилка механічна, що колоди на дошки розпуска. Думаєш, ти тільки знаєш?
Хлопці знову, як і в кузні, підпирають одвірки. Стельмах дядько Владим саме фугував якусь широку дошку. Уздрівши гостей, одірвався від роботи.
— Е-е-е, товариші уповноважені, так не годиться! Хіба вас у школі не навчили? Треба вітатися з людьми. Прийшли і скажіть: «Добридень!» Я знатиму, що ви мені добра зичите.
— Добрий день! Добридець!
— Доброго здоров'я!
— Дядьку Владиме,— одночасно похопилися і Тимко, й Петько,— казали... дядько Семен... дядько...— Тимко поспішив,— і дядько Митрофан, щоб ви дали постоячку!
— І ми однесемо її в кузню! — додав Петько.
Очі стельмахові заіскрилися. Провівши пальцем по чорних обрубкуватих вусах, він вийняв з-за правого вуха плескатого, шириною як палець, олівця, взяв косинець, щось відкреслив на дошці й перепитав:
— Що, що?
— Постоячку! — наче вистрілили.
— Добре, уповноважені, добре! Буде вам постоячка... Ви поки що постійте... А може, щось нам поможете?
— А хіба є у вас така робота? — здивувався Тимко.
— Та хоч би ці поліна поносіть надвір і складіть у такі ніби кринички.— І стельмах показав на купу ясенових колодочок, що їх колов білявий юнак.— Портфелики — на верстат.
Хлопці заходилися. Не так носити, як складати.
— Петьку! Ти свою складай криничку, а я свою. Побачим, хто краще.
— Як хочеш.
Тимко знає Петька. Він хоч і тихін-тихесенький, а в роботі запопадливий. Тому обидва так і заметушилися. Не встиг дядько Владим ту дошку, що тоді значив, зрізати з обох боків та вирівняти, як вони й тут:
— Вже! Подивіться!
Стельмах вийшов, хазяйновито подивився на ті дві кринички, що тільки-но виросли поруч із десятком інших.
— Нічого не скажеш, уповноважені, гм-м, нічого не скажеш! Так вам постоячку?!
— А! Еге!
— Федь! Контора ще не пішла обідати? — обернувся стельмах до юнака.
— Ще. Вони з двох.
— А коли так, то чухрайте, уповноважені, в колгоспну контору. Підійдіть до Івана Талимоновича... Знаєте? Бухгалтер.
— Лисий?
— Еге, еге, ти вгадав. Такий лисий, в окулярах. Скажете, що, мовляв, із стельмашні вам передавали постоячку. Тепер, мов, просять, щоб передали її нами, тобто вами.
— Добре! — Тимко, поспішаючи, хапає з верстата Петько-вого портфеля.
— Та куди ти? Це мій.
— Тю-у...
— До побачення!
— А чом ви прощаєтеся? Ви ж постоячку маєте принести. Еге ж?
— Ага, принесемо!
III
Хлопці налягають на ноги.
Летять наввипередки, кожному кортить першому подержати оту таємничу й невловиму постоячку.
Петько, як завше, собі на умі. А Тимко таки знає, що постоячка дістанеться йому...
До контори добрих півкілометра з гаком. Хлопці біжать, піт із них ллє ручаями... Але вони впевнено долають відстань—постоячка ж!
Нарешті!
Вже в коридорі чують вони ділове поцокування рахівниць, жадібний скрегіт арифмометра — двері відчинені. Захекані, наче за ними сто вовків гналося, розчервонілі, хлопці стають на порозі:
— День добрий! — разом.
— Іване Талимоновичу!
— Ковалі та стельмахи...
— Дядько Семен та дядько Митрофан...
— Дядько Владим і той-о хлопець, що сокирою теше...
— Казали... говорили... що в вас постоячка...
— Дайте її нам... а ми... а ми віднесемо... ми віддамо...
Іван Талимонович — чисто тобі сонце, такий круглий,
та ще й лисина — спочатку збирає на чолі з десяток пругів-зморщок, нахиляє голову, ніби хоче буцнутися, і блищить на хлопців скельцями окулярів.
Тимко аж зажмурюється, бо головбухові окуляри пальнули зайчика йому в самісінькі зіниці.
Потім Іван Талимонович піднімає окуляри над бровами і знову нахиляється — тепер зайчик спритно плигає у вічі Петькові, і той зажмурюється.
Аж тоді головбух блакитними, мов квітки Петрових батогів, очима міряє хлопців... І зненацька насуплюється, а межи бровами лягає сувора зморшка:
— Хто такі?
— Я — Тимко, а він — Петько!
— Він Тимко, а я Петько.
Дівчата за столом так і пирскають.
— Так що вам треба, шановні?
Ну, що за чоловік! А ще головбух! Сказали ж йому ясно,— а він знов своєї...
— Постоячки, Іване Талимоновичу,— у два голоси благально.
— А-а-гм-м! — позіхає головбух закриваючи пухлою долонею рота.— Зараз гляну, шановні. Постійте.
Та й починає листати товсті книги.
Хлопці чекають.
Часом цокають рахівниці, чується, як вистукує годинник... Стоять друзі і сяк і так, вже й портфелі перекладають з руки в руку. А на них ніхто й не гляне...
Тимко вже й підкахикнув — ні мур-мур...
Хтозна, скільки минуло часу. Нарешті Іван Талимонович запускає зайчика в їхній бік:
— А-а,вам постоячку... Шукаю, шукаю, шановні!
Дівчата знову сиплють смішком...
Не подобається тут хлопцям ані капельки. Скоріше б давали вже ту постоячку... Головбух піднімає окуляри-велосипед на край лисини-сонця:
— Е-е-е, шановний... е-е... Тимку... е-е-е... шановний... Петьку. Будь ласка, потрудіться і принесіть від крана відерце свіженької водички. А я тим часом пошукаю вам постоячку.
Це інша річ. Краще робити щось. Бо нема гірш нічого, як стовбичити без діла!
Друзі метнулись надвір, наточили води і, тримаючи відро з двох боків за дужку, принесли й поставили в куток на табуретку.
— Ой і велике ж вам спасибі, шановні! — головбух виходить з-за столу, набирає води і випиває повний алюмінієвий кухоль, аж хекає.
— На жаль, шановні,— каже він, витираючи уста,— в нас постоячки немає. Перерив усі шафи, всі столи — нема! Стій, стій, стій! — раптом спохватився він.— Ах! — ляснув себе по лисині: — Ідіть, шановні, на конюшню. Вона в старшого конюха.
Друзі рвонули з місця. Тимко лиш поцікавився:
— Вам нести чи ковалям?
— Просто на кузню, шановні!
IV
— Дядьку Тодоре! Дядьку Тодоре! — ще здалеку загукали друзі до старшого конюха.
— Дядь Тодоре! По-хо-стоячку! — перший вихопився Тимко, разом з повітрям ковтаючи слова.
— Мені. Я понесу! — підбіг і Петько.
— Ба, ба, ба! Схаменіться, діти! Яку постоячку? Це що, може, лоша так назвали? Щось я не розкумекаю.
Захлинаючись, друзі починають похапцем оповідати, хто їх послав, куди й нащо...
— Ага-а-а! — пробасив старший конюх.— Либонь, хлоп'ята, ви поможете мені напоїти коней, а потім пошукаємо. Га?
— Напоїмо. А куди портфелі?
— Та он у коморі, де упряж, кладіть.
Хлопці кинулися одв'язувати коней.
— Заждіть лишень.
Дядько Тодор по одному виводить коней. Коли хлопці мали в поводу по дві пари коней, конюх обернувся до Тимка:
— А ти ж хоч їздити вмієш?
— Аякже, вмію,— аж підскочив Тимко.
— І я вмію,— похвалився й Петько.
— Ну, то сідай на Булану, вона не норовиста... Тпру! Куди вона рветься? Стій! — він підсадив Тимка на булану кобилу, Петька — на крайнього праворуч карого коня.
— Паняйте до жолоба, там відкрутите крана й напустите води. Як нап'ються, то самі підуть назад.
Чи є в світі щось ліпше, як проїхати конем спершу тюпки, а потім ударити п'ятами в теплі конячі боки і, вхопившись міцно за гриву, пролетіти галопом?
Ні! Нема нічого та й не буде, скільки світу!
Кран-водопій — на місці колишнього журавля, у видолинку, а конюшня на горі. Відомо ж усім, що в коня та зайця передні ноги коротші. Тому конем так погано спускатися вниз.
Поки коні нетерпляче топають риссю на водопій, Тимко мало не злітає через голову Буланої — але дарма! Головне, що хлопці їдуть, як хвацькі вершники.
Коли Булана жадібно схилилася до жолоба, Тимко незчувся і таки ковзнув через голову Буланої. Він сів на зад, але зразу ж схопився і подивився на Петька. Добре, що той нічого не помітив. А ще краще, що Булана — кобила роботяща та смирна: й вухом не повела, коли хлопець, ставши на жолоб, знову видряпався на її круглу спину...
Але ж зате що за галоп! Ух! То не вихори грозовії ревуть, то з гиканням, свистом, улюлюканням летять з водопою Тимко й Петько! Гроза-метелиця, а не хлопці...
На конюшні їм розкіш!
— А ще є коні не напоєні?
— Нема. Усе тягло на виїзді. Так що постоячки у мене, хлопчики, немає. Десь-то вона в Стратоновича, на фермі. Гайніть туди!
Тимко скривився:
— Чесне слово космонавта, дядьку Тодоре, вже обридло — нема й нема тої постоячки!
— Іч який! А ти що думав? — усміхається дядько То-дор.— Це, брат, така машинерія, що зразу в руки і не вловиш!
Тепер кожному з друзів хочеться першим побачити Луку Стратоновича, першим замовити слово про постоячку. «Ось я візьму її перший, трохи понесу і дам Петькові, а то ще розпхинькається. Він нічого хлопець»,— думає Тимко. «Лише схоплю ту постоячку, подержу троньки та й дам Тимкові. Він же теж бігає разом зі мною»,— і собі вирішує Петько...
V
Луку Стратоновича хлопці знайшли в комірчині ветеринара. Високий та гінкий, мов буйне кукурудзяне стебло, у голубому вельветовому піджаку, що висів на ньому, мов на вішалці, він стояв спиною до них.
Коли Тимко, щоб нагадати про себе, кашлянув, а за ним кахикнув і Петько, Лука Стратонович повернув до них довгообразе обличчя з великим трикутником носа:
— Хлопці, до мене?
Вони похапцем вітаються й одразу викладають прохання. Лице Стратоновича розпливається. Здригаються остюки солом'яних, поруділих від цигарок вусів та ніс, блищать три передніх золотих зуби. 1 лунає богатирське:
— Аха-ха-ха-ха!
Йому вторить ветеринар, ухопившись обома руками за живіт...
Чом це їм так регітно?
Спітнілі хлоп'яки переглядаються, а тоді й собі регочуть, певно, хвилин десять. Навіть пересміявшись, ще хапаються за груди й гагакають.
Як усі заспокоїлися і Лука Стратонович витер веселі сльози, він двома довгими пальцями захоплює цигарку, прикурює і, погладжуючи Тимка по голові, говорить:
— І не уявляю, братці-кролики, де я її заподів, ту постоячку. Ви поки покладіть свої ранчики чи портфелики та пособіть он тітці Соломії занести люцерії в жолоби. А я тим часом її розшукаю.
Друзі швидко хапаються до діла. Це ж нарешті вони дістануть омріяну в походеньках постоячку!
Надворі вони накладають оберемками свіжу люцерію з гарби у вагонетку. Вагонетка припасована до підвісної залізниці. Коли паші з верхом, хлопці котять вагончик у корівник, а з нього розносять по жолобах...
Іншою вагонеткою возить тітка Соломія. Вона радіє з нежданої помочі та все примовляє:
— Так, так, мої голубчики! І де ви взялися? От ви мене виручаєте, бо сьогодні треба з ясел раніше дитину забрати.
У медпункт понесу. На вушко жаліється. Каже: «Вава». Я не знаю вже, як вам і дякувати, хлопці...
Коли ж вона сказала: «Красненько дякую, рідні мої, велике вам спасибі і від мене, і від теличок. Годі, хлопці»,— друзі наввипередки побігли до Стратоновича:
— Найшли? Постоячку найшли, дядю?
Завфермою співчутливо піднімає руді кущуваті брови, крутить солом'яного вуса. Потім береться закурювать і, продуваючи цигарку, блискає золотими зубами:
— Уявіть, братці-кролики, що не знайшов. Я вже й у ветеринара розвідку проводив — як у воду канула! Попахкуючи димком, він примружує очі й знову береться за вуса: —Стоп, стоп, заждіть-но. Вона мусить... мусить бути у... чекайте, а в кого ви вже були?
Друзі по пальцях перелічують. Стратонович дивиться чомусь на годинника.
— Згадав, братці-кролики! Постоячка на пасіці в діда Терешка Зозулі...
— Це ж мій дід! — зрадів Тимко.
— От і чудесно, Тимку! Мчіть туди. Він не міг нікому передати.
VI
Тимко відчуває, як у нього ростуть крила. Він певний, що його рідний дід безпремінно віддасть постоячку саме йому, рідному онуковь
А Петько похнюпився, бо теж про це саме подумав...
Однак обидва швидкості не здають, хутенько, майже бігом спішать-летять на пасіку...
А до неї добряча промашка.
Вона аж на другій бригаді. Це треба пройти все село, тоді лісом та й вийти в поле. Спуститись у балочку, геть зарослу терном і шипшиною, минути її, і садком, садком — та й аж у кінці пасіка.
День був хоча й осінній, вересневий, але теплий, сонячний і тихий-тихий. Бабине літо хотіло заповнити все навколо і вповивало або Тимкове, або Петькове лице...
У селі стояв гусячий гелгіт, качине притакування, півнячі співи й перелякане кудкудакання курей — аякже, знесла яйце. «Як це так? Як це так?» — пита всього світу...
Автомашини мчать, ущерть наповнені золотим зуб'ям: колгоспники ламають кукурудзу на зерно...
А в лісі перемовляються птахи, пахне грибами, і на стежці сидить равлик.
Першим його примічає Тимко.
— Та куди ти, мов кінь? Наступиш! — гукає на Петька.
Хлопці присідають над равликом — та й у два голоси:
— Равлику-Павлику, вистав ріжки на штири доріжки!
І равлик їх послухав.
— Диви, диви, які малесенькі! Наче в молодого баранця.
— А в баранця хіба такі...
— Не такі, а наче такі...
Петько обережно бере равлика на долоню...
І тут Тимко згадує за постоячку:
— Пішли, Петьку. А то, як малишва яка, возишся із своїм равликом!
— Це ж не мій, а твій, — заперечує Петько.— Ти ж перший побачив.
— Мій! Та якби мій, то я його і взяв би, а так ти... І не сором тобі равликом гратись? Називається, учень другого класу!
— А тобі що?
— Як то що? Я ж старший!
— Старший! Здоровий ти, а не старший!
Тимко замахується портфелем за таке зухвальство і стежку заступає: мовляв, не йди до мого діда по постоячку. Та цієї миті майже поруч чахкає мотоцикл.
VII
Мотоцикл зупиняється біля рову, що відділяє од шляху лісову придорожню стежину, й Іван Талимонович, головбух, гукає:
— Агов! Шановні! Сідайте! То це ви ще й досі не виходили постоячки? І куди ото проти ночі? До діда Терешка? Та хутчій сідайте!
Хлопці забувають за равлика й за сварку, що ледве не дійшла до бійки, займають коляску та заднє сідло — і тільки пилюка закучерявилася...
Зо три рази головбух припиняв мотоцикла й посилав хлопців визбирувати золотобокі качани:
— Бачите, де наш трудодень валяється? А-яй-я!
Мотоцикл вихопився з лісу, і проміння сонця, що вже
наглядало, де б прилягти на ніч, осліпило друзів... Іван Талимонович висадив хлопців біля садка:
— Мені вбік, шановні.
— Спасибі, Іване Талимоновичу,— вже вслід гукає, догадавшись, Петько...
— Ох, який ти розумаха: «Спасибі!» Наче я не міг сказати...— насупився Тимко.
— А чого мовчав? Це ж нечемно!
— Ой, який ввічливий! Аякже — мамин мазунчик...
Петько раптом червоніє. На його очах блищать сльози.
— Як ти, Тимку, такий, то я з тобою більше не граюсь. Думає, як тут його дід, то можна хуліганити. Обійдуся без таких, без таких... дру...
Він зсутулюється і, хлипаючи, йде назад до лісу. Тимко розгублюється. Він теж ледве не плаче й біжить услід:
— Петьку! Петь! Ну й чого б це я дусався? Більше не буду! Чуєш, Петь?
Тимко заскакує наперед товариша і, гупаючи себе в груди кулаком, говорить:
— Ось чесне слово космонавта — не буду ніколи! Не віриш?
— Ніколи-ніколи?
— Закон! На тобі ножика. Навіки.
Петько бере складаного Тимкового ножика із штопірцем і ховає в кишеню. Тоді виймає носовичка, витирає сльози.
— Тимку, знаєш що?
— Що?
— Давай постоячку будемо вдвох нести?
VIII
Друзі закрокували на пасіку.
Одначе поки вони туди дійшли, то ще раз засперечалися. Під однією яблунею рум'яніло й сяяло боками з десяток яблук золотий пармен. Петько стрибнув й назбирав у кишеню й за пазуху.
— На,— простягнув він двоє пахучих Тимкові.
— Не треба. Не чув, що Іван Талимонович за качани казали? А це хіба не трудодні?
— Мати казали, що наїстися яблук чи вишень можна. їж, тільки з собою не набирай...
— А ти набрав? Набрав!
— Що ж, я сяду під яблунею їсти? Я й так їх зараз із'їм.
— Ну, давай уже,— примирливо мовив Тимко, бо в нього аж слинка текла—Що ми — бідні, щоб цієї зелені собі жаліти? — повторив він колись десь чуті слова й додав:—Зараз діда спитаємо.
— А й справді! Спитаємо! — І хлопці захрумтіли, наче зайці на капусті.
Тимків дід Терешко — це «далекий» дід, бо і є «близький» — дід Матвій. Близький дід ще молодий — тракторист, та й далекий дід, хоч, кажуть, восьмий десяток розміняв, на пенсію і не думає й не гадає.
В Тимка нема, як в інших: «Я того діда більше люблю, а цього не так». Обидва діди йому милі.
Старий стрічає їх хитрою усмішкою в круглій бороді:
— О-о! Хе-хе! Козацтво! Правда ж, горе тому, хто на печі: сюди пече, туди пече, та ще й давить у плече! Зате розкіш тому, хто в дорозі: сидить собі на возі, куняє й гадки не має! Що ж це вас пригнало проти ночі, парубото?
Хоч хлопці й не второпали, де тут правда, а де жарти, бо дід Терешко завше так — як утне, то ще й на третій день будеш думати,— але вигукнули, мов по команді:
— До вас, діду!
— А йди-но сюди, Тимоше,— киває дід до Тимка й цілує його в голову.
— А ти чий такий? — обертається до Петька.
— Кирила Одуда.
— Чекай, чекай, синку... Кирило... Кирик?..
— Ага, то мій тато...
Дід бере хлопців за плечі:
— А теперки ходім, козаки, ось на лавку та й будемо куштувати: хто луб'я в меді, а хто меду на луб'ї. Хе-хе! Молодцюги, що до діда забрели! І як це ви втрапили, що в лісі не заблудилися?
— Та хіба я не знаю дороги? — хмикнув Тимко.
Хотів за постоячку зразу, але дід усе посипає смішком і розпитує:
— А що ж, парубки, тамечки чувати? Чи не йдуть ще жаби із мишами воювати?
Тимко підморгнув Петькові: мовляв, тільки мотай на вуса...
— Чи не вхопила там яка баба та решетом сонця?
Хлопці переглядаються й осміхаються. І тут Тимко прохопився:
— Діду! Постоячка у вас?
— А що воно таке. Тимоше, і з чим його їдять, у що запрягають, чи мо, його стелять під боки, як спати лягають? По-сто-яч-ка! Хе-хе!
— Ну, така... така собі... постоячка... Хіба ви не знаєте? Нас ковалі послали, і стельмахи, й Іван Талимонович, і... і...
— І не бачив Гриць воза та сів на порозі, а думає, що на возі? Так? Хе-хе!
Друзі ні в сих ні в тих. Що ж це за постоячка, як і дід не знає? Вже ж не брехали їм ковалі, і стельмахи, і конюх...
— Ви, шановне лицарство, поки що чемненько сідайте, беріть ложки, а ось мед. Ви з ним розправляйтесь... А тоді побалакаємо чин по чину, раз до разу, підбор до підбора.
Дід поставив перед хлопцями повний полив'яний глек з пахучим медом і дві кленові ложки, покраяв хліба. Та все обсипає хлопців добродушним воркітливим сміхом...
Хлопці їдять, мов трактористи після двадцяти гін, бо таки походили вони за тією постоячкою, хай їй грець... Вже й сонце сідає...
— Так, значить, козаки, ви цілий день ловите постоячку? Так-так. А уроки ви поробили? Адже завтра, мабуть, в школу доведеться йти? Чи як? А вчителька викличе, то біля дошки будете постойкувати мовчки, га?
— Та ми, діду, зробимо. Ви тільки постоячку дайте!
— Значить, зробите! Добре,— дід погладив вуса.— Сьогодні вже вп її. мабуть, не зловите — пізно. Так що попоїсте і швиденько чвалайте додому, вчіть уроки, а завтра прийдете.
— Ого, аж завтра!..— похнюпився Тимко.— І що воно таке, діду?
Тут не знати звідки як торохне грім, як поллє злива! Тимко, як горобець, пурхнув із-за столу і вже стирчить на порозі сторожки. А Петько загаявся, бо він спочатку повинен подумати...
Дід ухопив в одну руку глека з медом, у другу — полумисок, Петькові на хлібину показав, той ухопив її...
— Оце тобі, Тимоше, і є постоячка! Як їсти медок, то ти перший, а як глека забрати,— гайнув і постойкуєш!
От люди таких хитрунів та ледачих і посилають по постоячку.
Почервонів Тимко, бо справді часто постойкував... І як вони з Петьком не догадалися? От тобі й постоячка!
Список коментарів | |
Відправник : | ася |
Час відправлення : | 2015-04-13 08:34:25 |
мені дуже подобаеться!! |
|
1 коментарів знайдено
Сторінки : [1] |