
Для дошкільного віку
Цікаве знайомство
Напевне, кожен з вас любить малювати і вже давно подружився з олівцем. А коли ви підете до школи, у вас ще 'з'являться нові друзі: перо з ручкою, чорнило, зошит, промокашка... Чи знаєте ви, звідки взялися ці речі, як вони з'явилися на світ? Саме про це і написана книжка «Цікаве знайомство».
Фрагменти:


Юрій КОЛЕСНИЧЕНКО, Григорій ФІЛАНОВСЬКИЙ
ЦІКАВЕ ЗНАЙОМСТВО
ПЕРЕД ШКОЛОЮ
Нарешті ти завтра одягнеш новеньку шкільну форму і підеш до першого класу! А школа — то вже не дитячий садок, в школу отак собі просто не ходять. У кожного школяра є портфель або сумка. А що в портфелі? Книжки, ручка з пером, зошити, промокашка, олівці в пеналі та гумка.
Це — твої нові знайомі. Раніше в тебе були різні іграшки і майже в кожної була своя історія. І в Буратіно, і в Дюймовочки, і у Ваньки-встаньки, і в Зайчика-побігайчика, і в Ракети...
А в цих твоїх нових знайомих? Невже у них нема своїх цікавих історій? Звичайно, є, та ще які!
Хочеш довідатись, хто вони і звідки взялися? Гаразд, ми попросимо їх, твоїх нових друзів, розповісти про себе. Стривай, ось зараз ми шепнемо їм одне чарівне слівце, і вони оживуть.
Тільки сиди тихенько, і тоді ти почуєш багато цікавого. Ось вони заворушились, визирнули з портфеля... Гляди ж, не сполохай їх! Увага!..
ОЛІВЕЦЬ ПРО СЕБЕ
Він ввічливо уклонився і розмашисто написав на папері: «Привіт!» — і запитав:
— А чи знаєш ти, чому мене звуть Олівцем? З чого мене зроблено? Не знаєш? Що ж, я залюбки розповім про себе.
Раніше я був зовсім не такий, як зараз: без дерев'яного кожушка, лише самий стрижень. Та й той олов'яний чи «свинцевий. Його загострювали з одного кінця і писали. Від слова «олово» і утворилася моя назва — Олівець.
Але згодом люди побачили, що не тільки оловом можна писати. До того ж воно дороге, а нас олівців, тре^" ба багато. Знайшли в одній країні чорну скелю. Вона була з графіту — м'якого чорного каменю. Почали різати цей камінь на невеличкі палич-
ки і розвозити по всьому світі нові, вже не олов я-ні олівці. І раптом одного дня схаменулися: від чорної скелі майже нічого не лишилося! Що робити? Чим писати?
Кинулись шукати — може, ще де-небудь є така чорна скеля? Шукали, шукали і нарешті знайшли. Не таку, а майже таку. Але паличок для писання з неї ніяк не можна було зробити: графіт був крихкий і при натисканні ламався.
От один вигадливий чоловік і сказав:
— Я знаю, як зарадити лихові. Глядіть!
Узяв він той графіт і почав товкти в ступі, аж поки з нього не утворився порошок. Цей порошок змішав з глиною і підігрів у котлі. А тоді почав видавлювати його крізь решіточку, як у поливалки. Довгі ковбаски зразу тверділи. Так він і зробив грифель. Ним і почали писати.
Коли ж до грифельного порошку додавали більше глини, одержували м'який грифель, він лишав на папері жирний слід. І, навпаки, коли клали менше глини, грифель ставав твердим, навіть дряпав папір...
Звичайно, таким олівцем можна було робити лише чорні лінії. Але ж ти знаєш, що в кожній коробці є олівці різного кольору. Звідки ж вони узялися? Так само, як і чорні. Тільки білу глину змішували не з графітом, а з фарбою. Червона фарба — червоний грифель, зелена — зелений.
Та голим грифелем незручно писати чи малювати,— вимажеш пальці і обов'язково його зламаєш. Замислились люди, почали шукати нам, олівцям, одежину. Спробували дерево. Але дуб такий твердий, що й олівця не застружеш. У сосни чи ялини смола липка — теж не годиться. Найкращим для одежини олівця виявилися вільха і кедр. їхньою деревиною і почали вдягати грифелі.
Та найбільше зраділи нам художники. Раніше, замість олівців, вони малювали кольоровою крейдою чи вуглинками. В ті далекі часи кожний олівець робили вручну, і коштував він дорого. А тепер мільйони нас, найрізноманітніших олівців, виробляють фабрики.
Олівець ще раз ввічливо уклонився і пройшовся по сторінці зошита, залишивши на ньому жирний слід. І всі олівці, що були в пеналі, весело затанцювали.
СВІТ БЕЗ ПАПЕРУ
А Зошит хвилювався:
— Це неподобство! Держіть його!
— Подумаєш, — обізвався Олівець-витівник, — яка цяця — Зошит. Хто ти такий? Папір. Для нас же, олівців, тебе зробили.
— А знаєш ти, що таке папір? А що сталося б, коли б раптом з міста зник увесь папір?
Зошит змахнув аркушами, наче крилами.
— О, це було б жахливо! Уяви собі: там, де раніше висіли пишнобарвні об'яви, залишилися самі голі щити фанери. А що зчинилося на пошті! Зникли листи, телеграми. Не стало конвертів, марок. Спорожнів газетний кіоск — даремно люди благали продати їм хоч будь-яку газету. У фотографів не лишилося жодної фотокартки. В гастрономі без паперових кульків розсипалась локшина, цукор, на полицях злиплися грудкою цукерки без обгорток. І взуття лишилося без картонних коробок, адже картон — це теж папір, тільки товстіший.
А що сталося в бібліотеці! Читачі зовсім розгубилися:
— Як же ми тепер будемо без книг?
— Це ж неможливо!
В інженера вислизнуло з рук креслення. А без креслення, звичайно, не збудуєш ні будинку, ні заводу, не зробиіп ні автомобіля, ні верстата.
І на вулицях знялася паніка.
— Обікрали! Де мої документи? Гроші!
Ніхто не міг піти в кіно, театр, на стадіон, сісти в тролейбус, поїзд — не стало жодного квитка. Не можна було навіть дізнатися, яке сьогодні число, бо ж не стало і календарів.
У школі припинилися уроки, — хіба ж можна вчитися без підручників і зошитів?
І Зошит переможно глянув на Олівця. — Ось що таке папір!
НА ЧОМУ ПИСАЛИ
— Справді, — забулькало Чорнило, що стояло на столі, — папір необхідна річ. Та все ж я старше за папір.
— Дозвольте, — втрутився Олівець, — а ви можете відповісти: якщо не було паперу, то для чого ж тоді було потрібне чорнило? На чому ж тоді писали?
— Я бачу, ви тут багато чого не знаєте. Тоді послухайте.
Це було дуже, дуже давно. Тоді ще у людей не булочні паперу, ні олівців. І вони обходились без них. Писали з допомогою мотузок різного кольору. Зав'яжуть, приміром, зелений вузлик— і всі знають: зрубали дерево. Червоний — були на полюванні. Переплетений зелений і червоний — заманули звіра в пастку.
Але не тільки мотузками користувалися люди для письма. В різних землях, різних краях вигадували свої способи письма. Північні люди писали на оленячих рогах, подовгу вирізуючи ножем кожен знак. У жаркій Індії писали на великому пальмовому листі. А в стародавній країні Ассірії — гострими паличками на глиняних плитках. Потім ці плитки обпалювали у печах, як тепер обпалюють цеглу, і вони ставали міцними, вічними. Якщо кожна плитка була сторінкою, то цілу книжку доводилось возити возом! Звичайно, користуватися такими книжками було незручно. І люди шукали, на чому б ще можна писати.
Є на світі стародавня країна Єгипет. Там по берегах річок росла і зараз росте тростина, яка зветься «папірус». Єгиптяни робили з папірусу багато різних речей, навіть страв. Коли ж з папірусу виймали серцевину, листок спадався і ставав щільним. Таке листя єгиптяни акуратно склеювали і згортали в сувій, схожий на згорнуту доріжку. На ньому писали книжки, з яких і склалася найбільша в той час бібліотека в місті Олександрії.
Згодом на зміну папірусу прийшов пергамент. Якщо вірити легенді, було так. Цар міста Пергама Євмен попрохав єгипетського царя Пто-лемея продати йому якнайбільше папірусу. Але Птолемей злякався, що Євмен створить у себе ще кращу бібліотеку, ніж у нього в Олександрії. І відмовив Євмену в папірусі. І тоді вПергаміспробували виготовити свій матеріал для письма — з шкури телят і ягнят. Виявилось, що він міцніший за папірус. На честь міста Пергама висушені шкіри для письма і почали називати пергаментом. Щоб зробити одну книжку з пергаменту, потрібно було зарізати череду ягнят. Тому пергаментна книжка вважалася цілим багатством, яке передавалося в спадщину від батька до сина. Особливо цінні книжки, навіть і в наступні віки, приковували ланцюжком до стіни...
— Звичайно,— додав Зошит,— тоді не можна було піти до магазину і купити собі зошитів. У Стародавній Греції, наприклад, аркуш пергаменту складали вчетверо, розрізали і зшивали. Від слова «зшивати» і виникло моє ім'я — Зошит. Оскільки зошитів тоді не вистачало, люди в ті далекі часи зчищали старі написи і писали заново. Правда, були тоді і «вічні» зошити — дощечки, вкриті воском. На них писали гострими паличками, а потім написане стирали, пригладжували. Але все це було гірше за папір...
ПАПЕРОВА ІСТОРІЯ
Папір народився в Китаї. Його винайшов чоловік на ім'я Цай Лунь.
Як же тоді робили папір? Брали бамбук, чи вербу, чи якесь інше дерево і довго товкли в ступі, аж поки не утворювалося деревне борошно. Тоді це борошно розмішували у воді, і кашицю проціджували крізь решето. Вода, звичайно, стікала, а на квадратному решеті лишався тонкий шар кашиці. Його обережно знімали і висушували — це й був папір. І досі збереглися старовинні китайські документи, написані на такому папері.
Але в Китаї виробництво паперу довго тримали в секреті, щоб ніхто з сусідів не навчився робити його сам. Бо ж тоді перестане славитись китайський, єдиний на весь світ папір.
Та ніякий секрет не може бути вічним. Минали роки, і свій папір з'явився в багатьох країнах.
Коли люди навчилися не тільки писати на папері, а й друкувати — справа пішла веселіше. Скільки часу витрачалося раніше на переписування книжок! А друкувати книжки швидше. Тільки треба заготувати багато паперу. І тут людям прийшли на допомогу машини. Вони значно полегшили їхню працю. Паперова стрічка вискакує з машини зі швидкістю поїзда! Підхоплюють її інші машини, ріжуть на аркуші, лінують, складають, скріплюють — і зошит готовий. За одну годину біля машини виростає ціла гора зошитів!
НЕЗВИЧАЙНЕ НАРОДЖЕННЯ
— А я, а я? — почувся чийсь голосок. — Про мене забули? Без мене не випускають жодного зошита.
Це була відома всім Промокашка. Вона теж хотіла розповісти про себе.
— По-перше, звідки я взялася? Випадково.
Сталося це так.
Років сто тому один хазяїн паперової фабрики в Англії підійшов до робітника і розлючено сказав:
— Що ти наробив? Замість паперу—якийсь мотлох. Ти забув додати крейди, і тепер на цьому папері не можна писати чорнилом: він його вбирає!
Робітникові було неприємно, і він спробував заспокоїти хазяїна:
— Я буду уважнішим, пане. А цей папір можна продати дешевше, якщо він вбирає чорнило.
— Стривай! — зрадів хазяїн фабрики, раптом зметикувавши, що на цьому можна добре заробити. Адже ніхто в світі ще не виготовляв промокального паперу!
Ось так випадково і з'явилася я на світ. А до цього щойно списаний аркуш посипали дрібним пісочком,— він теж вбирає в себе чорнило. Потім пісок зсипали в пісочницю, яка завжди стояла на письмовому столі.
Так сказала Промокашка і сховалася в Зошит.
— Тільки прошу мене не плутати з Промокашкою,— зауважив Зошит. — Я зроблений з іншого, писального, паперу. Газета друкується на простому папері. А книжка повинна служити довше, і її друкують на міцному папері. Гроші і документи — на папері з водяними знаками, — глянь на світло, і ти їх побачиш. Є ще папір для креслення, копіювальний, обгортковий. Дуже багато на світі є різного паперу, і кожен так потрібен людям!
ГОЛОС З ЧОРНИЛЬНИЦІ
І знов забулькотіло Чорнило:
— Пам'ятаєте, що я казало? Що мене знали ще до паперу. Мною записували різні новини на папірусі, пергаменті. Писали, наприклад, що сорок років підряд будували величезну гробницю — піраміду для одного правителя Єгипту. Або про те, як у давнину сталося сонячне затемнення.
Спочатку мене виготовляли, напевно, з сажі. Сажа чорна, от і мене прозвали Чорнилом. Але уо згодом з'явилося і зелене, і синє, і червоне чорнило.
Червоне чорнило, виготовлене з допомогою фарби «пурпур», в старовину вважалося не простим, а почесним. Ним писали тільки важливі папери. Якби проста людина схотіла написати щось таким чорнилом, її за це б покарали. Про всяк випадок червоне імператорське чорнило тримали в спеціальному приміщенні і вартували...
Тепер червоне чорнило також у пошані. Ним учителька виправляє в учнівських зошитах помилки і ставить оцінки. Синє і зелене чорнило використовують для авторучок. Спеціальне чорнило виготовляють для документів — його нічим не змиєш. А для школярів; навпаки, таке, що порівняно легко можна змити. А от плямку в зошиті — це вже важче...
ЧОМУ ОБРАЗИЛАСЬ ГУМКА
Тут Гумка як розсміється, навіть за живіт схопилася.
— А я навіщо? Я теж на щось здатна. Ха-ха! Ану, Олівчику, розмахнись ще раз!
Олівець, сковзнувши, як на ковзанах, пройшовся по Зошиту. А Гумка, протанцювавши, миттю витерла цю лінію і хвалькувато крикнула:
— Ану, Чорнило!
— Пробачте, я звикло з шановним Пером. Будь ласка, Перо, вашу Ручку.
Тут Ручка підхопила, Перо, вмокнула його в чорнило, а потім щось написала в Зошиті.
— Витру! — нахвалялася Гумка. — Миттю витру! Дивіться!
Та скільки вона не старалась, нічого в неї не вийшло. Вона і крутилась, як дзига, і стрибала,— чорнильна лінія так і лишилася на папері.
— Я б показала вам,— заскиглила вона врешті,— коли б мене зробили не для олівця, а для чорнила. Не додали в моє тісто, з якого мене зроблено, аніскілечки товченого скла.
— Яке тісто? — поцікавилось Чорнило.
— В цьому тісті, з якого роблять гуму, багато різних речовин, але найголовніше в ньому — каучук. Без нього і мене б не було. А знайшл.и його так. Коли мореплавці відкрили Америку, то побачили там дивні дерева. У спеку з них стікав сік. Застигаючи, він ставав пружним. Цей сік—каучук, як диковинку, привезли в Європу. Але що з ним робити, довго не знали. Потім хтось здогадався стирати ним сліди олівця. Лише згодом почали робити з нього інші корисні речі: галоші, плащі, шини для автомобілів і літаків... А коли деревного каучуку почало не вистачати, вчені придумали штучний, і виготовляють його на заводах.
Тепер і нас, гумок, роблять з такого штучного каучуку.
ПЕРА, АЛЕ НЕ ПТАШИНІ
— Стривай,— перебив Гумку Олівець,— про тебе ми вже досить знаємо. А чому мовчить Перо? Чому в нього така назва? Воно ж не пташине.
— Металеве я,— скрипнуло Перо. — Але тисячу років я було пташиним. Люди не знали інших пер. І найкращими вважалися гусячі пера. Для цього навіть розводили спеціальні породи гусей.
Пера для писання брали лише з правого крила, застругували їх і кінчик розщеплювали. Такі гусячі пера є зараз в музеях.
На зміну пташиним перам згодом прийшли металеві, але назва лишилася стара. Сталеві пера, звичайно, кращі. їх теж, як і олівців, багато: для авторучок, для написання плакатів, є навіть «шкільні» — для школярів...
НОВІ ДРУЗІ
Звичайно, ні олівець, ні папір, ні інші твої нові знайомі не змогли б самі розповісти про себе: за них це зробили ми. Зробили для того, щоб ти зрозумів, які тепер у тебе цікаві нові друзі. І щоб ти назавжди подружився з ними. Скільки то зошитів, книжок, олівців, пер пройде через твої руки, поки ти закінчиш школу! І вони допоможуть тобі дізнатися ще багато-багато цікавого.
