Для дошкільного віку

Про хлопчика, який не хотів їсти

Оповідання "Про хлопчика, який не хотів їсти", "Пригоди Ледащика".

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1960 рік, видавництво «Львівське книжково-журнальне видавництво». Кількість сторінок: 38.


Фрагменти:


ПРО ХЛОПЧИКА, ЯКИЙ НЕ ХОТІВ ЇСТИ
Був собі хлопчик Сергійко. Мав тата і маму, старшого брата Івася і стареньку бабусю. Тато ходив на роботу, брат учився в школі, а мама і бабуся залишалися вдома з  Сергійком.
Весь день вони тільки й знали, що ходили слідом за Сергійком.
— Сергійку, йди борщ їсти!
— Не хо-очу, він ки-ислий!
— Сергійку, на молока випий!
— Не хо-очу, воно бі-іле!
— Сергійку, трохи  медку з'їж!
— Не хо-очу, він солодкий!
Тільки й чули від нього оте: "Не хочу!" Що мама не купувала, що бабуся не пекла та не варила — все Сер-гійкові не так. Старший брат їсть, аж за вухами лящить, а Сергійко ложки з тарілки не підійме. Івась уже другу котлету уминає, а Сергійко ще в першій виделкою колупається. Рота скривить, очі заплющить і все своє: „Не хо-очу!"
Бідкались, бідкались мама й бабуся, врешті вирішили лікаря покликати.
Прийшов лікар: окуляри, як коліщата, борода до пояса, а трубка, що через неї хвороби вислуховують, наче піонерський горн.
Протер лікар окуляри, бороду за плече закинув, трубку холодну до Сергійкового живота приставив. Слухав, слухав, так і не почув нічого.
Покликали іншого лікаря. В цього окуляри вже були, як обручі з великої бочки, борода по коліна, а трубку на плечі ніс — така  важка була.
Слухав, слухав той лікар, теж не знайшов нічого.
На третій раз вирішили бабуся і мама самого професора покликати.
У професора такі окуляри були, що на маленьких коліщатах по підлозі котилися. Борода до землі, а трубку два помічники несли.
Приставили ті помічники трубку до Сергійка, слухав, слухав професор та й каже:
— Випишу я йому ліки.
Дістав довжелезну стрічку паперу, розстелив по підлозі — всю літерами латинськими списав.
— Нате, — каже бабусі і мамі, — оцей рецепт та підіть в аптеку. Там дадуть вам капель зелених. От будете давати їх Сергійкові по три каплі тричі на день. Вип'є всю пляшечку Сергійко, і апетит у нього появиться. Тільки перед тим, як оті каплі приймати, Сергійко повинен повну тарілку борщу виїдати. Бо інакше ще гірше йому стане.
Подякували бабуся і мама, побігли в аптеку.
А Сергійко сидить і журиться. Так не хочеться йому борщ їсти.
Врешті от що придумав: узяв і вилив той борщ у помийницю.
Мама прийшла — сина хвалить.
Бабуся прийшла —онуком не нарадується.
А Сергійко  сидить і сміється   тихенько: так   він їх обох обдурив!
Дали йому ліки. Хотів — не хотів, а випив. Випив і почав прямо на очах зменшуватися. Спершу став, як віник. Потім — як плюшовий ведмідь. Згодом — як ванька-встанька. Ще згодом — як яблуко. Далі як квасолина. І нарешті на горошинку став схожий.
Сергійко   спершу не зрозумів нічого.   Йому   просто здавалося, що кімната і всі предмети у ній почали дуже швидко рости. Стіл почав відсуватися від нього і підійматися все вище і вище.
Стеля зникла десь угорі.
Вікна і стіни  відсунулися  на  багато кілометрів.
Бабуся і мама десь у хмарах  головами загубилися.
А стілець, на якому він сидів, став наче велике поле з високим дерев'яним парканом.
Злякався Сергійко.
— Ой, зніміть мене додолу! — закричав він. — Ой, я дуже боюся!
Та як не кричав, не почули його ні бабуся, ні мама. Воно й зрозуміло: адже він тепер маленький, як горошина, то й голосок у нього став  тоненький, нечутний.
А мама й бабуся вже по кімнаті метушаться, Сергійка шукають.
Заглянула  мама під стіл — немає Сергійка.
Зазирнула в кожен куточок — пропав Сергійко.
Аж уже потім догадалася на стілець подивитися. Бачить: стоїть її синок, як горошинка, на ногах-соломинках, рученятами розмахує, ротик, наче голкою проколотий, розкриває: кричить щось до неї. Нахилила мама голову до стільця — все одно не чує нічого. Пищигь щось, наче на   тоненькій    волосинці   грає,   а  що — не    розбереш.
Взяла мама коробку скляну з-під пудри, підділа Сергійка на папірець і посадила в коробочку, щоб він не загубився. А налякана бабуся за професором побігла.
Прийшов професор. Окуляри попереду на коліщатах котяться, борода поміж ногами плутається, два помічники трубку несуть.
Тільки побачив професор Сергійка, що в скляній коробочці підстрибував, то і запитав відразу:
— Він тарілку борщу виїв?
— Виїв, виїв,— відповідають мама й бабуся.
— А якою ложкою їв?
Кинулися мама й бабуся, щоб показати, а ложки й немає. Тарілка стоїть, а ложки всі чисті.
Тут і зрозуміли всі, що Сергійко  борщу того не їв.
Розгнівався дуже професор. Брови кудлаті насупив, носом засопів, трубкою по підлозі застукотів низьким голосом заговорив:
— Як посмів він усіх нас обдурити? Нехай же тепер, коли не схотів їсти,   отак,   горошинкою і  залишається!
Тут мама у сльози, бабуся у сльози, і навіть .Івась, що саме із школи прийшов, теж почав  плакати:
— Ой, дідусю професоре, пожалійте Сергійка, він більше не буде! От чесне  піонерське, що не буде!
— Ну, гаразд,— подобрішав професор,— коли вже ти чесне піонерське даєш, то повірю. Знайте: хворобу Сер-гійкову можна вилікувати, але тепер уже я нічим допомогти не можу. А далеко в Сибіру живе славетний лікар. Живе він у тайзі, різні трави збирає і з них дивовижні ліки готує. То тільки він і зможе вилікувати Сергійка.
— Як же до нього дістатися? — запитали в один голос бабуся, мама й Івась.
— Спершу літаком, а потім уже пішки тайгою,— відповів професор.— Ось нате вам компас. Компас цей не звичайний, в нього стрілка прямо на того лікаря намагнічена, вона і не дасть вам з дороги збитися.
Подякували бабуся й мама професорові, провели його аж до машини з відкритим верхом. В іншій не міг професор їздити: окуляри не вміщалися.
Повернулися вони до кімнати та й журяться. А тут і Сергійків татко прийшов. Радилися вони, радилися і вирішили так: везти Сергійка до того лікаря аж через два місяці, коли тато відпустку дістане.
Почув те Івась та й засмутився: жалко йому стало брата. Адже кому сподобається, коли його на два місяці до скляної коробочки посадити!
І вирішив Івась потай від бабусі, мами і тата Сер-гійка до лікаря відвезти.
Вночі, коли всі заснули, зодягнувся він тихенько, взяв ножик складаний, узяв компас професорів і коробочку з Сергійком та й побіг на аеродром.
А тут якраз реактивний пасажирський літак ТУ-104 у Сибір відправляється. Пасажири ідуть, а вантаж їхній машинами підвозять. Скочив Івась на машину, доїхав, ніким не помічений, до літака, східцями високими всередину вскочив. Забився під одне крісло та й лежить собі тихенько.
Аж ось загуло-заревіло, і літак по землі покотився. Все швидше й швидше, і не зчувся Івась, як у повітря піднявся.
Довго чи не довго летів він до Сибіру, про це лише пілоти знають. Тільки вийшов Івась з літака вже вночі. Може, тому й не помітили хлопчика, коли він прямо з аеродрому в тайгу  побіг.
Іде Івась, на стрілку компаса дивиться, з дороги збитися боїться. А сосни високі над ним гудуть, а звірі невідомі різними голосами виють, зеленими очима з-за чорних кущів блимають.
Страшно  Івасеві.
Коли чує: пищить щось тихенько. Прислухався Івась, аж то Сергійко з коробочки голос подає:
— Ой, мені гаряче! Ой, вийми  мене, бо я задихаюся!
Пожалів брата Івась, з коробочки вийняв, на долоню поставив.
Іде та й іде Івась, на стрілку поглядає. А сосни все вищі та вищі, а кущів усе більше, і з-за кожного куща якась звірюка на Івася очима голодними світить.
Ще страшніше стало Івасеві. Зупинився він під товстою сосною та й заплакав.
Аж чує: тріснуло щось. Підвів очі Івась і завмер: прямо перед ним олень стоїть, ну, точнісінько такий, як у книжці на картині, тільки роги ще більші.
— Ти чого, хлопчику, плачеш?
Здивувався дуже Івась:   адже в книжці тій   не  писалося, що   олені   можуть   людською  мовою  розмовляти. А олень знову питає:
— Ти заблудився?
— Ні, не заблудився! — ще дужче заплакав Івась.— Мені страшно!
— Чого ж ти серед ночі в тайгу забрів?
Розказав йому все  Івась: і як з дому   утік, як на  літаку летів, і як тут   опинився.
Подумав олень, похитав  головою  рогатою.
— Добре,— каже,— так і бути, допоможу я тобі. Коли вже ти йдеш до лікаря, то я не можу тобі не допомогти. Бо цей лікар минулого року мене від смерті врятував. Тож  сідай на мене, я тебе швидко  довезу.
Зрадів Івась, забрався на оленя, однією рукою за роги вхопився, а другою брата тримає.
Ех, як трусонув же той олень рогами, як ударив копитами — так іскри і бризнули! Мчить олень тайгою: кущі розступаються, всі звірі з дороги тікають.
Коли це кинувся Івась — долоня порожня.
— Стій! Стій! — кричить. — Сергійка  загубили!
І знову у сльози.
Та олень його втішати почав:
— Не побивайся, хлопчику, ми його знайдемо. Іди попереду, до мого сліду придивляйся, а я позаду копитом іскри кресатиму.
Іде Івась, до землі нахиляється, а олень позаду стук та стук копитом — видно, як удень.
Врешті знайшли вони Сергійка. Сидів він під торішнім листком, від страху тремтів.
— Давай, — каже олень,— його мені у вухо. А то знову загубиш.
Посадив Івась брата у вухо: тепло там Сергійкові. затишно. Обхопив він обома руками волосину, щоб не випасти, дрімати   почав.
Аж ось прибіг олень до великої хати. Стоїть вона посеред галявини, стіни в неї дерев'яні, а дах — з голок соснових. І великі вікна на всі чотири   сторони світять.
— Отут і лікар живе. Злазь, бери брата, а я назад повернуся.
Подякував Івась оленеві, брата в коробочку посадив, щоб не загубити часом, тихенько у двері постукав.
Аж двері — рип і самі відчинилися.
Зайшов Івась до середини — нікого немає. Лише скрізь на стінах трави та квіти засушені висять.
Постояв, постояв Івась, в іншу кімнату пішов.
Тут і вийшов йому назустріч лікар. Халат на ньому білий, шапочка на голові біла, а очі зелені. Мабуть, від того, що довго у лісі жив, все на трави та дерева дивився.
— Звідки ти, хлопчику?
— Так і так.— Івась йому, — допоможіть, будь ласка.
— Хм, — насупився лікар. — То, кажеш, твій брат їсти не хотів?
— Не хотів.
Вийняв лікар обережно. Сергійка, на стіл поклав. Узяв скло збільшувальне, почав Сергійка роздивлятись.
— Добре, — каже, — я його вилікую. Тільки на це десять днів потрібно. А щоб твої тато і мама не турбувалися, завтра ж уранці телеграму їм пошлемо. А тепер — лягай спати.
Відвів лікар Івася на ліжко, а Сергійкові, щоб м'якше було, трохи вати кинув. Хлопчикові ж здалося, що то на нього з неба копиця сіна впала.
— Ой, рятуйте! — закричав він, з-під тієї копиці видираючись, — ой, задушуся!
Ледве він виліз наверх, ледве вмостився на  ваті,  що була для нього   зовсім   не   м'якою, як і заснув відразу. На другий день взявся лікар Сергійка лікувати. Збудив він його, ледь сонце зійшло.
— Ой, спати хочу! — запхинькав Сергійко. — Ой, полежати   хочу!
Але лікар висмикнув вату, і Сергійко хоч-не-хоч, а мусив   уставати.
Потім вмиватися  треба було.
— Ой, вода холодна! — знову заскиглив Сергійко.
Тоді лікар узяв і вмочив  його  у   ту   воду до пояса.
Побачив Сергійко, що непереливки, на другий ранок уже сам умився
Дав лікар Сергійкові малюсіньку, як ніготь, сокиру, показав на такі ж невеликі дрова та піч, трохи вищу від Сергійка,  і наказав:
— Оце тобі на сьогодні урок; порубай ці дрова і натопи  ними піч.
Пішов лікар, а Сергійко сокиру додолу кинув і цілісінький день на боці пролежав: звик він удома ледарювати, за нього бабуся і мама все робили. Лежить і їсти не хоче.
Побачив те лікар увечері — нічого не сказав. Узяв сокиру й дрова, поклав до скляної коробочки, ще й піч туди поставив, і відніс разом з Сергійком у холодильник
Спершу Сергійко зубами цокотів. Згодом почав уже себе й долонями по боках бити, щоб хоч трохи зігрітися.
— Ой, холодно! Ой, зігрійте мене!
Кричав, кричав, аж охрип, — ніхто не приходить на поміч. Бачить він, що біда, сокирку вхопив, почав дрома рубати.
Рубає він, рубає, ніяк не може навчитись: раз по поліні, а раз по коліні. Потім краще справа пішла. І не зчувся Сергійко, як так угрівся, що аж чуприна змокла. Всі  дрова   порубав, повну піч набив, сірником підпалив.
Вогонь гоготить, дрова потріскують, тепло від печі по всьому холодильнику йде.
Натопив Сергійко піч і заснув.
А прокинувся — їсти захотів. Не встиг лікар його з холодильника дістати, як Сергійко у крик:
— Ой, їсти! Ой, хочу їсти!
Дав йому лікар каплю меду.
З'їв той мед Сергійко і не каверзував, що солодкий. З'їв і відразу ж став, як квасолина.
Цього разу лікар уже трохи більшу сокиру в коробку поклав. І дрова, і піч.
Навчений бідою, не став Сергійко чекати, доки зуби від холоду заторохтять. Ухопив сокиру, розмахнувся щосили, аж щепки на всі боки   полетіли!
І знову — полум'я гоготить, дрова потріскують, тепло від печі по всьому холодильнику йде.
Прокинувся Сергійко — ще дужче  закричав:
— Дайте поїсти!
Посміхнувся лікар і подав йому мисочку супу горохового. Таку малесеньку, що туди лише кілька краплинок помістилося. Але й Сергійко ж був, як квасолина.
З'їв він той суп, ледве ложку не проковтнув. З'їв і відразу ж став,  як ванька-встанька.
Так і лікувався Сергійко десять днів. Увечері дрова рубав та піч топив. Уранці їсти просив. І все ріс та ріс. Був такий завбільшки, як ведмідь плюшовий. Потім — як віник. Згодом — як два віники. А на десятий день, коли з'їв миску борщу, став  таким, як і був.
І сказав лікар Сергійкові:
— Запам'ятай, Сергійку: вставай раненько, в постелі не вилежуйся, води не бійся, від роботи не тікай, на бабусю  та  маму не   надійся — оце   тобі найкращі  ліки для апетиту. А будеш добре їсти, будеш добре й рости.
Подякували Сергійко та Івась, відвіз їх лікар на аеродром, у літак посадив.
І полетіли вони літаком прямо додому. До мами, тата й бабусі, які   вже й очі   прогледіли, їх виглядаючи.
Що вже радості було, важко й описати! А як сіли Сергійко з Івасем за стіл, що аж вгинався від печеного та вареного, то мама, тато й бабуся очам своїм не вірили: їсть Сергійко, аж за вушами лящить. Ще краще від Івася.
Тепер Сергійко вже великий, у перший клас ходить. Як побачите ви найсміливішого та найсильнішого хлопця, то так і знайте; ото і є Сергійко.

ПРИГОДИ ЛЕДАЩИКА
Ви не чули про хлопчика Ледащика? А про дівчинку Ромашку, про Трутнів і Бджілок, про Осу-грабіжницю і Шершня-розбійника?
Тож сідайте і слухайте.
Розповідала мені Синичка, що був такий собі хлопчик Ледащик. Любив він довго у ліжку вилежуватись. Бувало, вже й сонце на обід повертає, вже й діти із школи ідуть, а Ледащик лежить та й лежить, ніяк від подушок не відірветься. Отак і поснідає в ліжку.
Потім зодягатись починає. Натягне одну шкарпетку і сидить, позіхає. „Ех, — думає, — коли б отаку машину мені мама   купила,  щоб сама зодягала!"
Прийде  бабуся,   руками сплесне:
— Ти ще сидиш!
Ледащик тільки носом засопе, за другу шкарпетку береться.
Отак зодягався  Ледащик.
Потім умиється як-небудь, вийде надвір І знову дрімає. Людські діти бігають, бавляться, мамам і татам допомагають, а Ледащик знай собі десь на сонці  куняє.
Отож відійшов він якось недалеко від хати, і тільки ліг на траву, коли хтось тоненьким голоском як закричить:
— Не  штовхайся!
Ледащик аж підскочив. Оглянувся — нікого немає. „Гм,— думає, — то мені причулося".
Але тільки знову почав лягати, коли той же голосок тепер уже зовсім сердито до нього:
— Та не штовхайся, кажу!
— Ух! — вигукнув Ледащик. Зірвався на ноги, важко дихає, на Ромашку, що прямо перед ним росла, переля: кано дивиться. Та й як же йому не злякатися, коли у Ромашки вже замість квіточки дівоча голівка! Личко біленьке, волоссячко золотисте, а очі зелені-зелені. Пригнула вона тоненькими ручками листочки — ось і суконка готова. Стоїть Ромашка, з боку на бік хитається, ротик маленький кривить. Врешті простягнула до Ледащика ручку свою та й просить:
— Допоможи вибратись! Бачиш: ноги у землі застряли.
— Мені й самому важко,— відповів їй Ледащик. — Я й сам ледве ходжу.
— То хоч  руку подай!
Повагався, повагався Ледащик, а таки подав руку. Висмикнула Ромашка спершу одну ніжку в черевичку зеленому, а потім і другу.
— Ну, — каже, —спасибі тобі, Ледащику, за допомогу. От за це я покажу тобі щось  дуже  цікаве. Ходімо!
— А далеко?
— Ні, недалеко! — розсміялася Ромашка. — Он до того лісочка.
І пішли вони до лісочка. Ромашка попереду біжить, а позаду Ледащик, ледве ноги волочить. Тільки до першого деревця дісталися, Ледащик на спину упав і — ані руш!
— Мені й тут добре, — каже Ромашці. — Іди сама далі, коли маєш охоту, а я тут почекаю.
Тоді Ромашка зовсім розгнівалась. Хотіла була спершу його залишити, та потім роздумала. Побігла до квітів, назбирала повні пригорщі пилку золотистого та й обсипала ним Ледащика.
І не встиг Ледащик оглянутись, як став Бджілкою. Очі в нього виросли, на всі боки заблищали, на спині прозорі крильця затріпотіли, животик видовжився, а замість двох аж шестеро ніг появилося.
— Дз-з! Дз-з! Що ти зі мною зробила? Дз-з! Дз-з! — дзижчав    перелякано    Ледащик.
— Лети за мною! — гукнула Ромашка, що також Бджілкою стала. — Лети, а то тебе Шершень із'їсть!
Ще більше злякався Ледащик і кинувся вслід за Ромашкою. Піднялися вони високо-високо та й полетіли над лісом Дзижчить Ледащик, Ромашку гукає, щоб зупинилася, щосили крильцями махає: відстати боїться.
Летіли вони, летіли, аж ось і ліс кінчився. Оглянувся Ледащик, а навколо теж Бджілки летять. Ті, що назустріч, швидко, швидко, а назад — повільно і повні зо-бики нектару несуть. А до лапок жовтенькі кошички причеплені.
— Бережися! — крикнула раптом Ромашка.
Щось грізно загуло за ним, затріщало — Ледащик аж голову у плечі ввібрав. Метнувся він набік, оглянувся, аж то Шершень-розбійник. Страшний такий, волохатий, увесь жовтий. Щелепи гострі розсунув, наче обценьки, на Ледащика   наміряється.
— Дз-з! Дз-з! Рятуйте!—заволав щосили Ледащик.
Залетів під яблуневий листочок,   причаївся,   дихнути боїться. Там і знайшла його Ромашка.
— Дз-з! Дз-з! Відпусти мене додому! — заскиглив Ледащик. — Дз-з! Дз-з! Я дуже боюся!
Ледве вмовила його Ромашка далі летіти.
Так і долетіли вони до пасіки. Бачить Ледащик: стоять на височезних палях будинки квадратні, на сто поверхів кожен, тільки балконів та вікон немає. А з одного боку, в самому низу, поріг широчезний і двері низькі та довгі: сто бджіл разом у них пройти можуть. А повітряними вулицями, що до тих дверей ведуть, без кінця Бджоли снують. Опустилися Ромашка й Ледащик наче з гірки, до  дверей побігли.
Коли це назустріч їм сторожа:
— Куди ви?!
Грізно очима виблискують, вусами ворушать, зазубреними списами погрожують. Ледащик аж на задні лапки присів.
Бачить Ромашка, що непереливки, схопила Ледащика за лапку, назад потягла. Відлетіли вони від вулика, примостилися на яблуневій  гілочці та й зажурилися.
Аж ось на сусідній гілочці Бджілка сіла. Крильця обтрушує, передніми лапками жовтенький пилок оббирає, до кошичка складає. Потім очі лапками прочистила, на двох наших мандрівників  подивилася:
— Ви звідки такі?
Тут їй  Ромашка й розповіла   про все.
— Гай, гай,— аж головою похитала Бджілка. — Хто ж вас отак до вулика пустить! У нас сторожа сувора, усіх, хто з порожніми руками, геть одпроваджує!
— Що ж нам робити, тіточко? — засмутилася Ромашка.
Подумала  Бджілка, почухала  задньою  лапкою  потилицю, а потім і каже:
— От що я вам, голуб'ята, пораджу. Летіть ви на луки, назбирайте нектару й вертайте до вулика. Отоді вас і пропустить сторожа.
Нічого робити, треба летіти. Та як згадав Ледащик оту дорогу через ліс, відразу ж запхинькав:
— Дзи! Дзи! У мене крильця болять! У мене в ніжках ломить! Я вже літати не можу!
— От що, — сказала тоді Ромашка, — ти тут почекай мене, а я й на тебе нектару того назбираю.
Погодився Ледащик. Полетіла Ромашка.
Сидить він собі на гілочці, проти сонця куняє. І крильця у нього не болять, і в ніжках не ломить. Не зчувся, як і Ромашка повернулася.
Налила йому Ромашка повен зобик нектару, пилком поділилася.
— Летімо, — каже, — до вулика.   Тепер нас пропустять.
Та поки летіли, Ледащик увесь той нектар проковтнув, а пилок на землю струсив, щоб легше було у повітрі триматися.
Сіли вони на порозі, вартові відразу Ромашку до вулика пропустили, а Ледащика затримали, ще й списами по потилиці надавали:
— Іди геть! Нам ледарі не потрібні!
— Де ж твій нектар? — питає Ромашка.
— Я його випив, — скиглить Ледащик. — Він дуже смачний.
— А пилок?
— Я його на землю  струсив.   Він дуже важкий.
— Ну, що мені з тобою робити! — аж лапки заломила Ромашка.— От узяла біду на свою голову... Ну, гаразд, спробую вартових умовити.
Підійшла вона до вартових, почала благати:
— Дядечки, впустіть мого братика! Я за нього й за себе нектару принесу.
Порадилися вартові поміж собою, вусами поворушили.
— Гаразд, нехай проходить. Тільки дивись: будеш ледарювати — відразу з вулика викинемо!
Зайшли вони до вулика. Зупинилися у залі величезній, якій кінця й краю не видно. Над головами балки звисають, а поміж ними суцільною стіною підіймаються високо вгору маленькі печери, з воску виліплені. Одні порожні, інші медом наповнені, а деякі білими дверцятами щільно причинені. Тільки-но хотів Ледащик запитати, що то за печери, коли це як загуде, як засвистить — ледве він на ногах утримався.
— Що це?
— Це Бджілки вулик провітрюють, щоб не було жарко.
Лише тепер помітив Ледащик Бджілок, що вишикувались в один ряд, неначе солдати. Голови опустили, крильцями щосили крутять, повітря по вулику гонять, аж шумить.
„Гм, — здивувався Ледащик,— і ото їм не набридне!"
Та не   встиг він   ступити   ще  кілька   кроків, як його хтось за крильце вхопив.   Оглянувся Ледащик, аж перед ним Бджілка стоїть. Брови сердито насупила, лапкою на підлогу показує.
— Ти чого, — кричить, — лапок не витер, коли до вулика йшов! Що, ми для того підлогу натираємо, щоб ти тут смітив?
Подивився Ледащик, а на чистій, блискучій підлозі так і видно сліди від його брудних лапок.
— Простіть його, тіточко, він більше не буде! — знову заступилась Ромашка. — То він удома звик, щоб за ним скрізь прибирали.
— Ну, добре, йди та пильнуй, щоб більше не смітив, — подобрішала Бджілка.
Далі вже Ледащик навшпиньки йшов.
— От бачиш, як тут живуть, — пояснювала між тим Ромашка. — Кожен собі роботу має. Кожен трудитись повинен.
— І я? — злякався Ледащик. Бо він ніколи не любив щось робити. Бувало, мама попросить:
— Ледащику, принеси трохи води.
— Ой, ручки болять!
Або скаже бабуся:
— Ти б хоч хату замів   після  себе. Бач,  як насмітив!
А Ледащик відразу:
— Ой, у ніжках  крутить!
— І ти, — відповіла Ромашка. — Але ти не бійся, я попрошу, щоб тобі найлегшу роботу дали.
Хоч-не-хоч,  а мусив Ледащик погодитись. Перестріла Ромашка двох знайомих Бджілок, що з неї нектар збирали, коли вона ще квіточкою була, та й каже:
— Оце мій братик, він ще маленький, то дайте йому найлегшу роботу.
— Добре, — погодились Бджілки, — ми його поставимо комірки вичищати під мед. Це в нас наймолодші роблять.
— Дивися ж, Ледащику, добре працюй, а я за нектаром полечу, — говорила, прощаючись, Ромашка.
Ледащик тільки носом засопів. Провели його Бджілки до комірчини, залишили самого. „Еге, — оглянувся навколо Ледащик, — тут роботи й роботи! Краще я спершу перепочину, бо все одно до вечора не впораюсь".
Ліг та й лежить. До самої ночі пролежав.
Прийшли дві Бджілки, побачили, що Ледащик нічого не зробив, розгнівались дуже. Хотіли вже були його з вулика вигнати, та Ромашка заступилася.
— Ну, що нам з отаким робити? — аж зажурилися Бджілки. —Та вже зважимо на твою просьбу, Ромашко, на іншій роботі його спробуємо. Поставимо наших немовлят годувати. От будеш брати в одних комірчинах мед, а в інших — пергу, змішуватимеш докупи та й діткам роз носитимеш.
Не дуже сподобалося те Ледащику, а все ж мусив погодитись. Та як побачив мед, то відразу й подумав: „Навіщо  його іншим   носити, коли я й сам можу їсти!"
І допався до меду. їв, їв, аж упрів, доки не об'ївся так, що  вже  й  поворухнутись  не міг.  Лежить   Ледащик, за живіт усіма лапками вхопився, постогнує тихенько.
— Ну, що нам з таким ледацюгою робити! — вже зовсім розгнівались Бджілки. — Доведеться таки з вулика викинути.
Ухопили Ледащика під крильця і потягли вниз.
— Я більше не буду! — заволав щосили Ледащик. — Ой, рятуйте!
Та як не кричав, як не викручувався, не допомагало. Отак би, мабуть, Бджілки і викинули Ледащика, коли б вони раптом не випустили його з лапок. Гепнувся на спину Ледащик, лежить і поворухнутись боїться. Аж бачить: всі Бджілки, що навколо працювали, почали вишиковуватись одна до одної, одна до одної, доки не стали у два рівні ряди.
— Що це?—  запитав пошепки Ледащик.
— Це матка іде, наша мама, — відповіли сердито Бджілки. — А ми їй дорогу даємо та вітаємо.
Пригадав Ледащик, як він з рідної мами воду варив, як не слухався її та не жалів, — соромно стало Ледащику. Він і почервонів би, коли б хлопчиком був, а так тільки вусиками  поворушив.
„От, — думає, — як пощастить   повернутись додому, завжди свою маму  поважатиму та слухатиму". Аж ось і бджолина  мама перед ним.
— Ти чого на спині лежиш?
— Мене з вулика хочуть викинути! — заплакав Ледащик.
— За віщо?
— Він працювати не хоче! — загули навколо Бджоли. — Він мед дарма їсть!
— А-я-яй! — аж головою похитала матка. — І тобі не сором неробою бути!.. Ну, добре, дайте йому якусь іншу роботу, може, він таки одумається та справжньою Бджілкою стане.
Ледащик і подякувати не встиг, як матка уже дальше пішла.
— Уставай, — сказали тоді оті дві Бджілки, — та вибирай собі вже сам роботу. Можеш вулик підмітати, можеш комірчини будувати, а не хочеш — лети нектар на квітах збирати та до вулика носити. Задумався Ледащик. Підлогу підмітати він і вдома не хотів. Комірки будувати — теж не легка справа. Але й нектар не легше збирати. Спробуй, політай туди та сюди! А тут іще й Шершень тебе підстереже...
— Бр-р-р! —аж здригнувся Ледащик, пригадавши, як ледве врятувався від Шершня.
— А легшої роботи немає?
Лише перезирнулися здивовано Бджілки. Відколи вони на світі жили, ще такої Бджоли ледачої не зустрічали.
— Ще можеш сторожем бути.
— Сторожем! Сторожем! — закричав зраділо Ледащик. —'Гам нічого робити не треба, тільки у дверях стояти!
Так і став Ледащик сторожем. Дали йому списа з зазубринами, поміж інших сторожів поставили.
— Пильнуй же, — сказали, — щоб жоден ворог до вулика не забрався.
А  Ледащику   що! Бачить, що  сторожів  і   без   нього багато, сперся на спик і куняє на сонці, гав ловить.
Коли чує:
— Тривога! Тривога!
Вся сторожа до дверей кинулася, списи грізно наставила. Виглянув Ледащик і аж присів від страху: прямо до вулика злющі Оси летять, виють від люті.
Налетіли   вони   на   сторожу — і   закипіла січа! Крила тріщать, списи об списи стукотять, зрубані голови додолу котяться. Уже не одна Бджілка   мертва лежить. Та як не  насідають Оси — не вдається їм до  вулика  пробратися.
А Ледащика вже й слід прохолов. Списа кинув, вгору на стільники подерся, від страху нічого перед собою  не бачать.
— Ой-йой! — кричить. — Рятуйся,   хто може, бо Оси всіх поїдять, порубають!
Коли це хтось  басом до нього:
— Ти чого кричиш?
Отямився трохи Ледащик, аж перед ним  якась незвичайна Бджола. Товста-претовста, ледве по стільниках повзе.
— Ти Бджілка? — питає Ледащик.
— Пхі,   Бджілка! — аж  скривився   новий   знайомий. — Я — Трутень!
І губу товсту закопилив.
— А що ти робиш?
— Я нічого   не   роблю,  — відповів   пихато   Трутень. — Я тільки мед їм та  дрімаю.
В Ледащика аж дух забило від заздрощів. „От би мені отак! — подумав він. — І навіщо ота вреднюща Ромашка мене Бджолою зробила? Піду, скажу, нехай або на Трутня переробляє, або додому відводить".
Довго повзав Ледащик, доки Ромашку знайшов. Вона якраз у комірці була,  медок складала.
Вислухала  Ромашка й погодилася.
— Добре, — каже, — зроблю тебе Трутнем. Тільки дивися, щоб потім не каявся!
Не покаюсь. Роби скоріше.
Набрала Ромашка трохи пилку, обсипала ним Ледащика.
І став Ледащик Трутнем.
Повзає по стільниках, медом об'їдається, пергою закушує. Потовстішав, погладшав, аж вилискує весь, а розлінувався так, що й ходити зрештою розучився. Бджоли його штовхають, ледарем обзивають, а йому хоч би що! Навіть додому не проситься, бо тут і зодягатись та умиватися щоранку не треба.
Аж ось і осінь прийшла.
Повіяли холодні вітри, полили дощі, зів'яли всі квіти, Бджілки все частіше поверталися додому без меду. Прилетять, крильця змокрілі обтрушують, на Трутнів сердито поглядають.
— Доки ми оцих дармоїдів годувати будемо? Так вони всі наші запаси поїдять, нічим буде й перезимувати.
І почали всіх Трутнів ловити та з вулика   викидати.
Викинули й Ледащика. Гепнувся він прямо в калюжу, ледве на сухе вибрався. Вода з нього біжить, вітер до кісточок пронизує, зуб на зуб не попадає.
Бачить Ледащик, що вже вечір надходить, ось-ось холодна ніч настане, і почав Ромашку гукати:
— Бджілко Ромашко,   порятуй мене!
Прилетіла Ромашка.
— Чого ти кричиш?
— Я до вулика  хочу! Я меду хочу!
— Ні, — сказала Ромашка, —до вулика тебе ніхто вже не пустить, і меду тобі не дадуть. Ти проледарював усе літо, так за що ж тебе медом годувати?
— Я більше не буду! — тремтить Ледащик. — Я не хочу Трутнем бути, зроби мене знову Бджілкою!
— Гаразд, — погодилася Ромашка, — зроблю тебе Бджілкою. Тільки вже не до вулика, а додому полетимо.
І полетіли вони додому.
Через садок, понад лісом, аж на оту галявину, де Ледащик уперше з Ромашкою зустрівся.
Тільки   вони сіли на травичку, Ромашка й каже:
— Заплющ очі.
А потім:
— Тепер розплющ.
Розплющив Ледащик очі, коли він уже не Бджілка, а хлопчик. І навколо не осінь, а літо стоїть. Сонечко сяє, вітерець лагідно повіває, пташки весело щебечуть.
А де ж Ромашка?
Подивився на всі боки Ледащик, немає дівчинки. Тільки на тому місці, де Бджілка сиділа, Ромашка цвіте. Голівка біленька, листячко зелене і похитується тихенько. Наче до Ледащика киває.
І так жаль стало Ледащику розлучатися з Ромашкою, що побіг він додому, узяв заступ, викопав обережно квіточку і пересадив її у горщечок.
Тепер Ромашка у нього на віконці  росте.
А хлопчика  вже давно  перестали Ледащиком  звати.


Дата внесення : 04.05.2013     Переглядів: 490     Популярність: 99.09%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :