Борис КОМАР
УПЕРТЕ ТЕЛЯ

ПРОХАНИЙ
Ой і проханий же був Юрко! Кличуть його:
— Іди, Юрасику, в піжмурки гратися!
Він не йде, чекає, щоб добре попросили. Знає, без нього не обійдуться. Або дає хтось із гостей цукерок:
— На ось тобі гостинця.
Так Юрко заховає руки за спину і не бере. Поки впросять.
Навіть коли одного разу тракторист хотів посадити його біля себе в кабіну, і тоді він довго не сідав.
А це недавно пішов Юрко до свого сусіда, діда Антона, з яким він товаришував. Аж той саме їсть вареники з вишнями.
— Сідай, парубче, до вареників,— запрошує дідусь.
— Спасибі, не хочу,— каже Юрко.— Я тільки що пообідав.
Доїв дідусь вареника, взяв другого та й знову:
— Твоя ж мати сьогодні, мабуть, не варила вареників?
— Не варила,— признався Юрко.
— То на хоч одного покуштуй,— простягає дідусь.— Бач який пузатий!
— Ні, не хочу. Я не голодний,— стоїть на своєму Юрко.
— Ну як хочеш, а я буду їсти. Добрі вареники!— прицмокнув дід Антон і вже більше не запрошував.
А Юркові, дарма що відмовився, ох як вареників хотілося покуштувати, бо таки був ласий до них. Кожного разу, як дідусь умочав вареника в густий мед, у нього аж слина котилася. Та він ждав, щоб дідусь іще раз запросив,— тоді вже зразу сяде. Але той увесь час говорив про інше. То розпитував Юрка, чи скоро в школу ходитиме і чи не розбив ще м'яча, якого батько з міста привіз, то почав розповідати про себе, який він малим був. Тим часом уминав вареники.
Бачить Юрко, як швидко меншає вареників і меду, не витерпів, запитав:
— Дідусю, що ви мені казали, тільки я прийшов до вас?
— Що ж я тобі, хлопче, казав? — задумався дід Антон.— Може, те, щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш?
— Ні, пізніше. Тоді, як я отут стояв.
— А-а, це щоб сорочку в штани забрав і ґудзики застебнув?
— Та ні, не те... Ви щось мене просили, а я не хотів,— допомагав скоріше пригадати старому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці зо дві ложки меду.
Але дід Антон ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові. І тільки тоді, коли вимо-чав до крапельки з тарілки пахучий мед, з'їв останнього вареника, ударив руками по колінах:
— Та це ж ти, мабуть, хотів вареників покуштувати?
— Авжеж, хотів... — ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.

МЕНІ!
Повернеться, було, мама з міста і неодмінно привезе всім трьом подарунки. Не знає тільки, який кому дати. Розкладе їх на столі й каже:
— Вибирайте самі. Кому ось цього пів-ника-свисту на ?
Так Олесь і Петро не встигнуть навіть рота розкрити, як Дмитрик уже:
— Мені!
— А калинову сопілку кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре?
— Ні, мені! — знову   вимагає  Дмитрик.
Почнуть йому пояснювати, що не можна ж так: треба щоб кожному якийсь подарунок дістався. А він, наче й не до нього, як заведе:
— Мені півника! Мені сопілку! Мені коника! Мені! Мені! Мені!
І так завжди. Ладен усе забрати собі.
Якось не було мами вдома, працювала в полі. Олесь із Петриком, вивчивши уроки, грались у хаті. Дмитрик і собі хотів з ними погратися, та вони його не прийняли, прогнали надвір.
Тоді Дмитрик пішов у садок пасти «череду». Коровами у нього були невеликі в'ялі гарбузи, яких він назбирав на городі, вівцями — огірки-репанки, свиньми — картоплини. Череда ніби справжня, тільки замість ніг, хвостів і рогів повстромлювані палички і стеблинки, замість очей попротикані дірочки.
Пасе Дмитрик «череду» то на тих луках, то на тих. І раптом прислухався — мама в хаті розмовляє. Та голосно так, аж у садку чути.
— Ну, так чого ж ви мовчите? — питає мама.— Кому з вас?..
Почувши те «кому», Дмитрик кинув свою «череду» і мерщій до хати.
— То кажіть же кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре? — допитувалася мама.
— Мені! — голосно крикнув з порога Дмитрик.
Хотів іще раз повторити своє звичне слівце, але не повторив. Олесь і Петрик, посхилявши голови, стояли біля столу й колупали його з обох боків нігтями... А мама сиділа на табуретці й тримала в руках розбиту макітру.
Дмитрик одразу ж догадався, що то її розбили Олесь і Петрик. Вони вже тоді, як вигонили його з хати, навіщось витягли макітру з-під лави.
Поглянувши на Дмитрика, мама спершу посміхнулася, потім стала сувора-пресувора і сказала:
— От і добре, що ти признався. А то я думала: це вони розбили макітру. Та все допитуюсь, не знаю, кому ж із них ставати в куток.
— Я не...— почав було Дмитрик.
— Нічого, нічого,— перебила його мама,— вірю, що ти більше не битимеш, але в кутку все-таки доведеться тобі постояти. Іди ставай і стій, поки не покличу!..
Зрозумів Дмитрик, що йому тепер ні за що перепаде, і гірко-гірко заплакав.
Тоді мама вже не втрималась і засміялася.
Олесь із Петриком також реготали, хоч їм і не до сміху було. Знали: мама все одно покарає їх за шкоду. Проте вони були раді, що їм, нарешті, вдалося-таки провчити маленького жаднюгу.

УПЕРТЕ ТЕЛЯ
Саме тоді, як Сергійко заходився ладнати під хатою до своєї ракети вузенькі алюмінієві крильця, з вікна визирнула мати й сказала  докірливо:
— Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на сонці печеться!
— Зараз перепну,— буркнув Сергійко.
— Та не забудь і чавунчика з водою переставити.
— Не забуду.
Хлопцеві дуже не хотілося відриватись од роботи. Але що вдієш — треба. Це його обов'язок — доглядати за телям.
Дбайливо поскладав на призьбу крильця од ракети й попростував до теляти, яке було прип'яте за двором на спориші.
Сонце підбилося високо в небо і так пекло — заледве волосся на голові не присмалювало. На вулиці порожньо, тихо. Лише з-під сусідського тину чути рівномірне рохкання свині. Льоха перекинула під себе казанок з водою, розвалилася в калюжі, від задоволення аж очі мружила.
Теляті й справді було жарко. Воно не паслося, лежало, витягнувши на траві голову, і важко дихало. А над ним гули надокучливі мухи. їм анітрохи не заважала спека.
Сергійко розхитав довгий дубовий прикорінь, витяг його із землі, вхопився за при-пинач.
— Вставай! — гримнув до теляти.
Бичок неквапливо підвівся,  потягнувся, здивовано втупив очі у хлопця.
— Чого витріщився? — смикнув за вірьовку Сергійко.— Ходімо в холодок під сарай! І де ти взявся на мою голову...
Та легко сказати — «ходімо»! Теля й не збиралося йти за хлопцем. Мабуть, образилось, що він грубо повівся з ним. Хіба воно знало, що Сергійкові зараз страшенно ніколи, що в нього є важливіша справа, ніж оце водитися з нікчемним телям! Стояло, дурне, як укопане, з місця не зрушиш.
Тоді Сергійко намотав на руку припинач, дужче смикнув до себе. Але бичок уперся й потяг хлопця в протилежний бік.
— Ти бач, ще й капризує!—обурився Сергійко.— Зараз я тебе приборкаю...
Проте що вже тільки не робив: і сидячки цупив за вірьовку, і лежачи, і навіть при-корінь забивав у землю та пробував накручувати на нього припинач,— все одно не зміг подужати бичка.
А сонце, мов нарочито, ще жаркіше пекло, припікало. Сергіико впрів, аж піт котився градом.
— Ну, зажди, бицюро, я тобі покажу!..— розлютився хлопець.
Міцніше намотав на ліву руку вірьовку, у праву взяв прикорінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й оглядітися, як Сергіико з усього розмаху — лусь його прикорнем по спині, лусь!
— Ось тобі, ось, щоб знало як!..
Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від переляку, так кинувся од Сергійка, що трохи йому руку не відірвав. А потім помчав як несамовитий, тягнучи за собою хлопця.
Сергійко спробував було зупинити теля, але куди там — тепер його ніяка сила не могла втримати. Хотів звільнитися од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, але також не зміг: вона весь час була натягнута, як струна.
Останнє, чим сподівався вгамувати теля, це ласкавим, ніжним:
— Бицю, бицю, бицю...
Але «биця» вже не вірив у Сергійкову доброту. І ще швидше втікав од хлопця.
Втративши всяку надію зупинити теля, Сергійко усю свою силу й спритність тепер прикладав до того, щоб не відстати од нього, не перечепитись де-небудь. Бо тоді й направду воно або ж руку відірве, або ж волочитиме по землі скільки захоче.
— Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди.
Та йому не було часу пояснювати — мчав далі за навіженим телям туди, куди тому заманулося бігти.
Коли б Сергійка потім спитали, де йому довелося тоді побувати, він, мабуть, не зміг би як слід і відповісти. Пам'ятав лише: біг слідом за телям через городи, розкидаючи жовті соняшникові голови, які безжально гамселили в груди, трощив крихкі стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав через канави й перетинки. Пізніше навіть дивувався, як поперестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би.
Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам прибіг у холодок під повітку. Бери й припинай.
Але після всього, що довелося пережити, Сергійка пойняла раптом така образа на теля і жалість до себе, що він не стримався і гірко-гірко заплакав.
Зачувши той плач, з хати вибігла мати.
— Ну, чого ти, чого? Знову з хлопцями побився?
А він ще дужче, ще жалібніше затяг.
— Та хто ж тебе?..— доскіпувалася.
Не перестаючи схлипувати, Сергійко з ненавистю зиркнув на теля, розповів, як воно поглумилося над ним.
— То, кажеш, прикорнем його вдарив?— перепитала мати.
— Угу,— кивнув Сергійко.— Уперлося, не хотіло йти.
Мати скрушно похитала головою:
— Та  навіщо ж  було  бити?   Вирвав би травички, показав, то воно б за тобою не то в холодок, на край світу пішло б... Бач, ракети вмієш робити, а до цього не додумався...
Вона перехилилася через тин, зірвала трави. А теля, як загледіло в материній руці зелень, підбігло до неї.
Сергійко вже не чекав, поки мати показуватиме, як би воно ішло «на край світу». Почервонілий, похнюплений, витер на обличчі сльози і поплентався до призьби.

ДВІ ГРУШІ І ОДНА
Сергійко і Леся гралися   в   садку.   Повз   них стежкою йшла незнайома бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушками, другою опиралася на довгу сукувату палицю. Спіткнулась бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. Не втримала кошика, випустила з рук, і груші розсипалися.
— От лихо! — скрушно мовила вона. Відкинула  палицею  камінець зі стежки і заходилася збирати розсипані груші.
Тільки їй, старенькій, мабуть, важко було нахилятися за ними. Та, видно, ще й недобачала. Мацала, мацала навколо себе по стежці, по траві, поки не знаходила яку грушу.
Сергійко підійшов до бабусі, став показувати, де вони лежать.
— Ось... ось...— тикав пальцем. А коли бабуся й тоді водила руками не там, де він показував, Сергійко сердився: — Та не там! Ось тут...
Бабуся слухняно підбирала.
Прибігла й Леся. Побачила, що вони роблять, метнулася, швиденько визбирала решту груш у фартушок і висипала в кошик.
— Спасибі вам, дітки, що допомогли,— подякувала бабуся.— Нате ж вам за це. Це тобі, дівчинко,— дала Лесі дві здоровенні, підрум'янені з боків груші.— А це тобі, хлопчику,— простягла Сергійкові вже не дві, як сестричці, а чомусь лише одну грушу, хоча також велику й підрум'янену.
Ще раз подякувала їм, попрощалася й рушила далі стежкою.
Раді були Сергійко й Леся. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як вони допомогли старенькій і які гарні груші дала вона їм за те. Мама теж раділа, що діти в неї такі чемні та ввічливі.
— Молодці, молодці! — хвалила.
Раптом вона помітила, що в Лесі дві груші, а в Сергійка тільки одна.
— Мабуть, уже з'їв? — спитала сина.— І я не втерпіла б покуштувати...
— Ні, я не їв,— заперечив Сергійко.— Бабуся так і дала: Лесі дві, а мені одну.
— Чого ж це? — здивувалась мама.
— Не знаю...— і сам дивувався Сергійко.— Може, тому, що Леся дівчина або — що мала.
— Та ні, тут щось не те,— не погодилася мама.— Ану, гарненько розкажіть, як ви допомагали бабусі.
Сергійко й Леся розповіли.
— Отепер мені ясно, чому вона тобі, Сергійку, тільки одну дала,— сказала мама.— А могла б зовсім не давати.
— Чому, мамо? — збентежився Сергійко.
— А ти сам добре подумай,— відповіла докірливо мама.— Тоді й зрозумієш.

ПОСЛУГА
Надворі хуртовина. Зіщулившись од зустрічного вітру, який жбурлявся снігом, Олеся йшла зі   школи. Раптом повз дівчинку прокотила «Волга» й зупинилась. Відчинилися дверцята, з кабіни визирнув сусід — дядя Павло.
— Додому? — запитав.
— Додому.
— Сідай підвезу.
Олеся швиденько залізла в машину, «Волга», порипуючи колесами на снігу, рушила далі.
Дядя Павло стежив за рухом на вулиці, а Олеся сиділа в затишній теплій кабіні й дивувалася, чого це сусідові захотілося її підвезти. Хто вона йому — донька, родичка? Та навіть і не просилася. Чудний якийсь!..
Врешті зважилася, запитала:
— Дядю, навіщо ви мене везете?
— Що, що? — не зрозумів.
— Ну оце, чого ви схотіли мене додому підвезти?
— А-а, ти он про що,— усміхнувся, не відводячи від дороги очей.— А ти ж як думаєш, чого?
— Я не знаю.
— Тоді подумай ще,   може, догадаєшся.
Олеся думала, думала, але так і не здогадалась. Та як би там не було, їй все одно приємно, що сусід вчинив саме так — підвіз додому.
Коли пообідала, вийшла на вулицю погуляти. «Волга» ще стояла біля двору, а дядя Павло ходив круг неї і щось шукав. Виявилося: він завів якоюсь там ручкою машину, прогрів мотор, хотів уже їхати, аж глянь — ручки тієї нема, десь запропастилася.
— Це яка ручка — така залізна, покручена? — запитала Олеся.
— Авжеж, залізна і покручена,— повеселішав сусід.— Ти звідки знаєш, бачила десь?
— Угу,— кивнула Олеся,— в кабіні бачила. Вона під ногами в мене лежала, як ви підвозили.
— А-а,— знову спохмурнів дядя Павло.— Я подумав, може, ти в когось із хлопчаків... Так наче ж і не було тут нікого. І де їй подітися?..
Сусід ще трохи пошукав, але ручки так ї не знайшов. Поїхав без неї.
«І справді, куди вона могла заподітися? — ламала собі голову Олеся.— Не інакше як десь у снігу лежить. Поклав її дядя додолу, хуртовина й замела».
Взяла дома лопату, почала сніг розкидати в тому місці, де стояла машина. Ось лопата наткнулася на щось тверде. Відкопала. Цеглина. Далі вийняла із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! Підважила : вона, ручка, та самісінька, яку бачила в кабіні.
Коли посутеніло, приїхав з роботи дядя Павло. Олеся загледіла з вікна машину, схопила ручку й вибігла надвір.
— Ось, ось я знайшла її,— простягла сусідові.
Дядя Павло зрадів, не знав, як і дякувати дівчинці.
— От молодець, от молодець! — хвалив.— Мені взимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, треба ручкою прокручувати.
Радіє й Олеся,  що послугувала сусідові. Він помітив те, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав:
— Ну, так ти, думаю, тепер уже догадалася, чого я тебе додому підвозив?
— Ні,— похитала головою Олеся,— не догадалася.
— Гм... Добре. Тоді скажи, навіщо ти мені оце ручку шукала?
— Вам же її треба...
— Звичайно, треба. Та я не про те. Я про послугу. Як би це тобі пояснити?.. Скажи: тобі приємно було тоді, як я тебе підвозив?
— Приємно,— підтвердила Олеся.
— А зараз, коли ти мені ручку знайшла?
— І зараз приємно.
— От бачиш. І мені так само приємно і тепер, і тоді.
Дивись, таж правду дядя сказав. І як вона раніше про це не здогадалася?..