Григорій КИЯШКО
ДО КОЗАЦЬКОГО СХОВУ

СОЛДАТСЬКИЙ ГОСТИНЕЦЬ
Настуська сиділа у дворі на погрібнику. Руками обхопила литки, русява голова схилена на коліна. Їй невесело, бо з самого ранку й порошини в роті не було. А що туди вкинеш, як удома все з коша вийшло. Вже кілька днів вона завидна вкладається спати. Це щоб їсти  не так хотілося.
Сонце підбилося під обід, коли у хвіртку просунувся Жорка Сирота. Це його і прізвище таке, і насправді він круглий сирота. Хлопець живе у зовсім чужої бабусі. Худий, вертлявий, з чорними бровами на блідому лиці, він міг без угаву говорити про фронт і малювати такі картини боїв, наче сам щойно звідти.
Жорка завжди з'являвся на люди у синьому бабиному піджаку з великими латками на полах. Довгі обтріпані рукави теліпались йому нижче колін, і тому хлопець здаля скидався  на  справжнє  опудало.  Мабуть,  сьогодні  не
вийшов жоден з його дружків, а без них йому нудно. От і прийшов.
— Гей, ти! — гукнув від воріт.— Хочеш піти на вокзал «Чапаєва» зирити? За так, у військовому залі!
Настуська знала: туди, у темну кімнату з білим рухливим клином над головою, часом набивається стільки всяких дітлахів, що й самим військовим буває ніде сісти. Більшість з них — хороші хлопці, але трапляються й такі відчаяки, яким побитися — що раку ногу одламать. Відверто кажучи, Настуська побоювалась їх і залишилася б удома, але надто вже звабною була картина про геройського полководця Чапая.
— Мабуть, піду,— сказала вона.
По дорозі хлопчик вийняв з рукава шматок іржавого сухаря, переламав надвоє, пояснив:
— Баба мене жаліє, дарма, що чужий. Мабуть, останнього оддала. На й тобі, поточи зуби.
Спустилися вниз по вулиці, вийшли через пролом у брудній цегляній стіні на станцію, перейшли залізничні колії. Настусі було все вдивовижку: один паровоз брав воду з високого, буквою Г крана, другий шипів і відсапувався білими, як молоко, хмарами пари. На пероні санітари обережно переносили до машини поранених.
— Щойно з фронту,— вголос здогадався Жорка і, помовчавши, додав: — От візьму й подамся на передній край, розвідником стану.
— Невже? — не повірила Настуська.
— Правда. Мене бійці як свого приймуть, навіть там один знайомий є — дядько Матвій. Авторитет! Він за мене тільки слово скаже — і годі. Хочеш, завтра ж утечу?
І тут же додав:
— Власне й тікати нема од кого. Баба, хто вона мені? Так собі...— здвигнув худорлявим плечем.
— А я ж як залишусь? — сумно запитала Настуська.
— Гм... Цього я не врахував,— погодився Жора.— Без мене тобі не можна. Без мене тебе тут і кури загребуть.
Настуська вдячно блимнула на нього своїми синіми очиськами: сам ще малий, а такий чуйний.
Тим часом вони підійшли до військового залу. Тут, як комахи, снували врізнобіч люди із зброєю і сірими скатками, споряджені по-похідному. Жорку ніщо не дивувало, і був він тут як свій серед своїх. Певний час вдивлявся в обличчя незнайомих чоловіків, наче шукав когось, і нарешті штовхнув подругу ліктем:
— Бачиш бійця? Ондо-о... То з найхоробріших. Увесь в орденах — герой!
Настусі герой сподобався. Був строгий з обличчя і мав на щоці глибокий свіжий шрам. Мабуть, від кулі.
— Ну, ти тут почекай,— звелів Жорка,— а я піду перепрошу патрульних, щоб пустили тебе. Сам я і так пройшов би, поміж ноги, а з тобою проситись треба. Ти ж не проскочиш.
Жорка щез, а Настуська так і не зводила очей з бійця із шрамом. Високий, кремезний, він стояв, прихилившись плечем до стіни, і неквапливо пахкав товстою самокруткою. Боєць врешті теж помітив дівчинку і теж чомусь за-гледівся на неї. Потім поманив її рукою до себе і присів навпочіпки.
— Чия ти? Де твої батьки? — почав розпитувати, коли Настуська підійшла.
— Татко і мама на фронті, а ми з бабусею вдома,— відповіла зніяковіло.
— А звуть тебе як?
— Настуська.
— В мене теж така дочка, як ти. Катря,— зітхнув, помовчав і раптом, наче відігнавши якусь прикру думку, вже майже весело запитав:
— Гостинця хочеш?
Настуська ще вагалась, що сказати цьому доброму дядькові у військовій формі, а він уже розперезав свого зеленого, потертого в походах мішка, вийняв і подав дівчині чорну, але ж таки добру хлібину.
— Ой ти!..— Настуська й не сподівалась на таке. Це був для неї'найкращий у світі гостинець. Навіть подякувати на радощах забула.
— Стро-ойся!..— пролунало несподівано. Боєць з орденами хутенько зібрався, махнув на прощання рукою, підморгнув бадьоро, мовляв, не падай духом, і кинувся до гурту. За якусь мить вокзал спорожнів і притих, тільки поїзд на коліях важко чахкав, набираючи швидкість.
Настусю поволі, як холод, огортала тривога. Військовий поїхав, Жорка чомусь довго не йшов, а тут ще як на те нема знать звідкіль появився якийсь підозрілий басаврюга. Лахи на ньому були обтріпані і метлялись, як на кілочку. Він пожадливо вп'явся очима в хліб і колами, наче голодне звірятко, заходив поблизу. Якби він ще наважився попросити, вона б не так боялась. А то ж зниділе таке, ходить погрозливим вовченям, позирає з-під насуплених брів і зловісно мовчить.
Нарешті він виждав момент, прицілився збоку і рвонув що є сили буханця на себе. Наотуська скрикнула з несподіванки і переляку, але хлібини таки не випустила.
— Пусти! — вишкірився на неї незнайомий.— Пусти, а то вкушу! — Він показав гострі дрібні зубенята.
Дівчинка пручалась мовчки. Нападник був вищий за неї і, здавалось, от-от пересилить. Та в цей час, де не візьмись, збоку шулікою налетів Жорка.
— Ото так? — вигукнув він, вчепившись обома руками в незнайомця. Смикнув сюди, туди, підставив ніжку. Враз усі троє опинились на підлозі.
Коли погодя Жорка підвівся, пожмакана хлібина була вже в його руках. Незнайомий кривився з досади, а Настуська тамувала свій переляк.
Жорка, ніби виправдовуючись, подивився збентежено то на подругу, то на хліб, то на незнайомця. Він явно не знав, що йому діяти далі. Тоді Настуська, зрозумівши його, сказала тихо:
— Ламай уже, чого там. 
Розламали.
— Це тобі,— подав Жорка більший шмат дівчинці.—
— А це тобі. На — солдатський!..— простягнув він хлопцеві.
Половину ж своєї частки Жорка заховав кудись під лахи.
«Це вже для баби береже»,— здогадалась Настуська.
Поки їли — помирились, взнали, як звуть одне одного. Жорка навіть запросив хлопця до себе в гості. А коли й запах од хліба з губів злизали, Жорка оголосив:
— Кіна, сказали, сьогодні не буде: Чапаєв на фронт поїхав.

ЧАЄНЯ
Із самого ранку в горах, за селом, чулася стрілянина. Валько сидів у хаті блідий, засмучений. Баба заборонила йому підходити до вікна. Мовляв, ще вскочить у кватирку кручена куля, зачепить десь, тоді буде клопоту. Коли ж хлопець пробував сунути носа до шибки, стара сердито гримала:
— Лихий тебе носить!
Валько тільки скрушно головою хитав:  «Ну й лаятись почала баба останнім часом,— і зітхав.— Війна, нічого не вдієш. А тут ще німоти насунуло, як сарани. Повне село».
З думки йому не йшла стрілянина в горах. Якби він не знав, хто там б'ється, може, було б легше. А то ж знає. Минулої ночі до них у хату городами пробрались четверо моряків. Обличчя суворі, зброя напоготові. Питали про місцевість, що в селі робиться.
Один особливо сподобався хлопцеві: високий, міцний, а брови такі, що іншому на цілі вуса вистачило б. Зведе їх до перенісся, насупить — і з-під них, здається, вже темна хмара повзе, от-от блискавка вкреше. Та ось гість кинув оком на піч, помітив там Валькову розкудлану голову, і враз лице його проясніло.
— Спи, спи, Чаєня, ніби ти нічого не чув і не бачив,— сказав моряк.
Чаєня — це не образливо. Валькові навіть сподобалося, що його так назвали. Він був би зліз додолу, розпитав про фронт, а може, навіть дали б йому потримати в руках зброю, так от біда: баба звечора зняла з нього спіднє манаття і сунула в гарячу піч. Це щоб усяка погань не заводилась.
Моряки скоро пішли. Бровастий здоров'яка подав йому відлиглого сухаря, дрібок цукру, підморгнув на прощання. Тихо зітхнули за ними двері, хлопець знову лишився сам на сам з бабусею.
Вранці він прокинувся від пострілів, і тривожно йокнуло йому в грудях. Десь під обід у хату вскочив сусідський підліток Вітька, ще з порога вигукнув збуджено:
— В горах наші партизани. Чуєте, стріляють? Фріців, як снопів наклали. Наші з-під Зеленого каменя б'ють. Німцям до них ніяк — дуже високо, а вони їх зверху. Он як!
Вітька як прийшов, так раптово і зник, наче його й не було. Тільки дзвінкий Вітьчии голос ще стояв у вухах. В хаті запала напружена тиша.
«Значить, нарвались-таки наші на фріців. Шкода. Переб'ють їх фашисти, живими не випустять»,— малий і стара зітхнули одночасно.
— Під Зеленим каменем, чула я колись, є довжелезна давня печера з виходом десь у лісі,— наче сама до себе мовила бабуся і враз спохватилася, пильно глянула на онука. Той відчайдушно зашкріб свою русяву, давно не стрижену кучму: він же в горах, як у себе вдома, і знає ту печеру краще за будь-кого. Ще торік там у розбійників з хлопцями грали. Ех, недотепа, не міг сам докумекати!
— Там така клята місцина, що будеш поруч стояти, а до печери не потрапиш,— сказав і схопився на ноги.
— Сядь, не дури голови!—гримнула стара.— І без тебе знайдуть..
Він сів, невесело роздумуючи: «У всіх дітей баби як баби, а в мене чисто кара якась. Боїться, щоб зі мною чогось лихого не трапилось. Якби могла, була б за пазуху, як кошеня, сховала».
Після цього стара не промовила жодного слова,  але з хати не виходила.
«Двері стереже»,— здогадався хлопчик. Якщо раптом замовкали постріли, у нього падало серце, а по плечах пробігали холодні мурашки: невже все кінчено?  Коли ж стрілянина поновлювалась, він веселішав: значить, стоять ще, б'ються наші.
Далі гаятись було ніколи. Він виждав, коли баба з головою сунулась у піч за горщиком, набрався духу і прожогом гайнув з хати. Тільки б устигнути...
— Ах ти, чортів кришеник! — відгукнулась у комині грізна лайка.
— Бабо, не сердьтеся! Так треба! — озвався Валько уже знадвору.
— Ну пожди ж, вужова твоя голова! — розгнівана баба швидко вичовгала за двері і крикнула з серцем:
— Валько! Не твоє це діло — лізти під кулі. Чуєш? От я сама зберусь.
Але Валька вже не було на подвір'ї. Він мчав у гори на постріли. Притьмом перебіг сад, переповз витолочену вівсяну латку і не згледівся, як набив собі об щось лоба.
Озирнувся аж на підйомі і враз помітив, як між деревами сірі постаті фашистів уже пораються біля важкої гармати. «Вони розтрощать виступ під Зеленим каменем»,— збагнув Валько і ще більше наддав ходу. Позаду вже залишилась стара, примітна з села сосна, поминув кущі ліщини... А серце в грудях б'ється, як не вискочить: хоча б устигнути!
Раптом з боку німців знялася безладна автоматна тріскотня, наче там посатаніли. Хлопцеві здалося, що то по ньому так кулями сиплють. От-от вцілять — страхався, але таки дерся вгору.
Швидше... швидше... ще тропіки...
На скелястому виступі Валька замалим не стьобнули кулею в лоба. Це вже свої так. Спасибі, бровастий вчасно впізнав.]
— А, Чаєня!..—на мить зрадів він, та знов спохмурнів:—Чого прийшов? Ану, киш назад!
— Слухайте  сюди...— часто  відхекуючись, ледь вимовив хлопець.— Зараз фріци стрілятимуть по вас гарматою... Стомлені,  похмурі матроси розглядали його спідлоба, наче він дуже завинив перед ними. А найвищий, з розхристаними грудьми, ще більше насупив,свої важкі брови:
— Спускайся, поки не пізно. Може, ще встигнеш.
Валько ладен був розплакатися з досади. Він до них, як сорочка до тіла: хоче вивести, врятувати від неминучої загибелі, а вони й слухати не хочуть — женуть.
Як би воно склалося далі — невідомо. Тільки в цей час по горах луною покотився гарматний постріл. Уламки скелі загуркотіли з гори, заплигали, мов м'ячі, по виступах. І тут сталося несподіване. Хлопчик, ображено шморгнувши носом, ступив між каміння, нагнувся і на очах у моряків кудись дівся. «Так он за чим він прийшов!»—тільки тепер збагнули вони і тої ж миті кинулись вслід за Вальком.
А гармата дзьобала і дзьобала Зелений камінь, аж поки він з зеленого не став чорним. Скелястий виступ над урвищем  геть розсипався,  розлетівся важкими уламками на І різні боки.
— Партізанен капут! — загукали тоді окупанти.
— Капут, капут...— неначе погоджуючись, відгукнулась луною стара кримська гора. Але то була її неправда. Вона прийняла партизанів і добром випустила їх далеко від ворожого ока в густому лісі.
Вони  постояли  на  прощання.  Чотири  радянських матроси і малий Валько посередині.
— Ти нашинський хлопець,  Чаєня,— посміхнувся, підморгнув оком бровастий.— Може, з нами підеш?
«Ясно:  жартує»,— зрозумів  Валько.  Відповів  так  само жартома:
— Не можу, баби боюся. Як наздожене, то і вам, і мені перепаде від неї.
— Тоді катай додому,— моряки всміхались йому, як дорослому, по черзі тисли руку.
Вони рушили. А на Валька найшла раптом велика, як небо, радість, і він, мов на крилах, полетів додому.

ВІТИНА МАНДРІВКА
В хаті були тільки Вітя з Миколкою. От де вже воля їм: хоч ти на голові ходи — ніхто тобі нічого. Вони й знали це: так уже пустували, таке виробляли, що хоч ти водою їх розливай. І бігали по хаті, і чого не робили, а потім ще почали воювати. Микола шибонув у Вітю картузом, а Вітя, що саме опинився біля столу, зопалу схопив окраєць хліба і шибонув ним прямо по Миколчиному кирпатому носі.
Хлопці у розпалі не помітили навіть, як на порозі з'явилась Вітина мама. Отут на них і окошилося. Вигляд у мами був рішучий, а погляд не віщував нічого доброго.
— То це так уроки вчите? — мовила вона, і в ту ж мить Вітя відчув на спині гарячі мамині плескачі. З Миколкою вона теж не панькалась, дарма, що сусідський, накидала і йому і хутенько спровадила за поріг. Той знає діло, без зайвих розмов змотався додому.
Мама була збуджена, червона від гніву.
— Подумати тільки,— скаржилась вона нема знать кому, — ще на ноги не встигли зіп'ястись, а вже так хліб зневажають.
Хлопцеві тільки тепер остаточно дійшло до розуму, за що його так натріпали. Він про всяк випадок прикрив тили, ставши спиною до стінки. Насупив бровенята, цадув і без того товсті щоки.
«Ну, хай би вже мене похрестила, — думав. — А за що Миколка постраждав? Він же в гостях у мене був, а гостей, здається, не б'ють. Затямить собі цю наминачку, і ноги відтепер не буде на нашому подвір'ї. Вважай, розбилась така давня дружба. А все через що?»
Вітині очі набралися смутком. «Як несправедливо все у світі», — зітхнув хлопець.
А мама як загорілася, так швидко й охолола.
Їй, мабуть, вже зовсім було відлягло від серця, бо вона мовила:
— Годі тобі комизитись. Сідай уже за книжку.
Навряд чи є ще в кого така мама, як у Віті. Вона все в
житті знає, все розуміє. Де треба — сувора, але ж більш за все лагідна, привітна. Якби не вона, невідомо, що б з Вітьки сталось. Одного разу він так важко хворів, що мама день і ніч не відходила від нього, мало не з рота годувала, як пташка пташеня. А коли він вичуняв, піднявся на ноги, вона сама злягла від клопотів та недосипання. Хлопчик добре знав, що ні в кого більше немає такої мами, як у нього, але на цей раз наче ґедзь його покусав: дуже вже його розібрала досада за безневинного Миколу.
— То сядеш? — перепитала мама.
— Ні, не сяду,— заявив він з серцем і набурмосений відступив до порога.— Таку дружбу розбила мені з Микол-кою... Вік тобі не прощу, скільки й житиму. В світ піду, а не сяду.
— Куди, куди? — аж нахилилася до нього, перепитала мама.
— В світ, от куди. Піду по світах блукать і всім розказувати, яка ти.
А сам подумав: «Зараз осінь, холодно. Хай я її тільки трошки полякаю. Піду десь перебуду до ночі і годі. А то вже занадто сувора».
Вітька почав повільно взуватися, сподіваючись, що мама розкається, почне перепрошувати, аби залишився. Але вона натомість несподівано і якось насмішкувато запитала:
— То; може, тобі й торбу зібрати?
Це вже не входило в його плани.
— Бу-бу-бу-бу-бу,— пробубонів  хлопець,  дивлячись  собі під ноги.
Це означало: «Не треба мені».
— То хоч вдягнись тепліше, чи що,— на те йому мама.
«Вдягнутись, мабуть, таки не завадить,— подумав.— Хай бачить, що я не жартую».
Знайшов теплу куртку, нап'яв на плечі. Став на поріг, взявся за клямку.
— То, може, переночував би вже, а завтра зрання й рушив би. Куди тобі проти ночі йти? Та й хмарить надворі.
«О, вже починає,— подумав собі.— Нічого, підожду ще трошки. Зараз вона не такої заспіває. Як ще буде просити».
Сам же відповів:
— Даремно вмовляєте, я безповоротний. Що вже надумано, то раз і назавжди. От тільки ліхтарика візьму і піду.
Він повернувся до столу, розчинив шухлядку. Мама на той час розпекла на припіку сковороду, змастила салом і розпуствдіа по ній рідке біле тісто. За хвилину по хаті пішов смачний паморочливий запах свіжих млинців. Хлопчик проковтнув слину.
«Це вона нарошне так,— подумав,— знає, що я страх як млинці люблю. Але мене цим не заманиш».
Стовпець пухких рум'яних млинців на тарілці тим часом ріс і ріс і так гарно пахтів на всю хату...
Ліхтар як на те не підпадав під руку. Збоку здавалось, ніби Вітька навмисне зволікає. І справді, він на якусь мить завагався, чекав, що мама от-от скаже: «Скидай уже свою свиту та сідай до столу». Він і ладен був сісти навіть без запрошення, просто так, але мама в цей час порадила йому, як близьким людям радять:
— То йди вже, як зібрався, поки завидна. А то й ніч скоро застане.
«Так он як!..» — Діло поверталося зовсім іншим боком. То він сам ішов, а то вже його починають ніби спроваджувати. І це в ту мить, коли він ладен був залишитись.
«Раз так!..» — Вітька рішуче сунув ліхтаря в кишеню і в два кроки вискочив за двері. Тепер він таки піде. Піде і ніколи більше не повернеться. Або ні, він повернеться сюди колись уже сивим-пресивим дідусем. Прийде, постоїть, постоїть біля двору, зіпершись на ціпок, і перехожі помітять в його очах великий смуток. Вони не знатимуть, що він покинув цей, колись рідний йому дім півсотні років тому. Покинув мужньо, як ніхто, саме в той час, коли на припічку так приємно пахтів цілий стовпець свіжих, рум'яних млинців.
Ет, шкода, млинців йому таки справді не перепаде. Від них аж голова паморочиться. Може, через це так і кисло у Віті на душі?
Тільки він відчинив з сіней двері і ступив за поріг, як над хатою з усієї сили тарарахнув грім і в зелені залопотів буйний дощ. За якусь там хвилинку, поки хлопець роздумував, води поналивало повні калюжі. Повз двір прогупав верхи на мокрому коні якийсь дядько з вивернутим мішком на голові. Вулиця знову спорожніла.
«Ну куди його подасися в такий дощ? Собаки й ті поховались, а я ж таки людина, чи хто? Краще вже переждати під повіткою, а там видно буде».
На другого, то, може, ще й повернувся б, перепросив матір, чи як там. Та Вітька не з тих. У нього характер.
«Ні, не повернусь, там мене не люблять»,— думав, а в грудях тенькнуло: «Ні, таки люблять, неправду я кажу».
Вітя краєчком ока, здавалось, навіть бачив, як за ним слідкують крізь шибку і навіть всміхаються, мовляв: «Ну, ну, покажи характер, синку». Озирнувся — нікого нема. «Таки не люблять,— вирішив остаточно.— Любили б, хоч у вікно поглядом провели б. А так їм байдуже. Ну й нехай! Піду, і ноги моєї тут не буде».
Обвів поглядом подвір'я. Все тут знайоме, рідне йому. Аж шкода покидати, та треба йти.
А дощ хлюпотить, аж бульбашки по калюжі скачуть. Качки над повіткою киркають — це їм на руку. Трах-тара-рах! — шаленіє грім угорі, блискавки крешуть, наче хто сирі сірники тре. Такого ще за Вітиної пам'яті не було.
Він зробив кілька поспішних кроків і цибонув через калюжу під повітку. Тут стояла півтемрява, пахло качками і сіном. Хлопчик огледівся довкола, присів під купою поліняччя на оберемок сінця. Підібгав під себе ноги, увібрав руки в рукави, і так затишно йому стало, так тепло... Вітька щільніше загорнувся в куртку і прихилився непокаян-ною головою до сухої корчаки. Звідкілясь незабаром прийшли дрімки. Він уже не бачив, як із старого лозового коша виліз хазяйнуватий, чорний в латках кіт Мазепа, здерся йому на коліна, угрів їх своїм теплом.
Згодом наче з-за товстої стіни Вітьці почувся знайомий голос:
— Ось він, наш мандрівник. Бач, як далеко зайшов!
— А як же вмостився зручно, навіть будити шкода.
«Це мама»,— прочумавшись, розпізнав голос Вітька,
але прокидатись остаточно не схотів.
Його перенесли в хату, поклали в ліжко і дбайливими руками обережно підіткнули йому з усіх боків ковдру.
«Хай уже, завтра я все одно втечу»,— подумав Вітька, зручніше вмощуючись на постелі.

НА  СНІГОВІЙ  ГОРІ
Уже всі за зимою скучили, а вона забарилась. І як тільки вдосталь навалило снігу та притис морозець, геть уся дітвора з вулиці обліпила кривобоку гору, котра за свою крутість прозивалася Скаженкою.
Видерся якимось побитом нагору і малий пуцьверінок Павлик. Ростом з вершечок, шубка на ньому пухка, комірець перев'язаний сторч — ну чисто тобі ведмедятко. Це, мабуть, чи не перший в його житті самостійний вихід на люди: раніш без дорослих хлоп'яка далі хвіртки не бачили.
Діти весело ковзались, падали, кричали, а він, безсан-ний, стояв осторонь, і завидки його заїдали.
— Як справи, Павлушо? — гукнув йому якийсь незнайомий хлопець.
— По-старому,— повагом відповів він, не зморгнувши оком.
Дітвора навколо засміялася, а той, що питав, зауважив:
— Ну й старий же ти, як подивлюсь я на тебе
Павлик одвернувся ображений.
— Не так старий, як давній! — гукнув хтось із хлопців.
Нарешті вони облишили малого і почали складати поїзда. На передні санки посадили за рульового ковзаняра, потім десь вишукався машиніст, хтось назвався помічником, кондуктором. Поїзд уже був готовий рушати, як раптом знизу загукав і замахав руками Яшко Струк:
— Стривайте, підождіть мене!
Підождали. Він, спотикаючись і мало не риючи носом виковзаний полозами сніг, видерся на гору і почав примощуватись у хвості. Йому загукали нетерпляче:
— У твої санки тільки коня запрягати!
— Облиш їх та сідай поміж нами.
Сіли, вирівнялись рядочком, загули, загогокали, і враз усю гамірку ватагу з вершини наче здмухнуло вітром. Тільки Павлик і ті санки, в котрі хоч коня запрягай, залишилися всіма забуті.
Павлик нерішуче оглянувся. Санки є — ось вони. Дарма, що чужі. Треба тільки сісти на них і відштовхнутись.
Не гаючись, хлопчик з усієї сили шарпнув за цупку мерзлу мотузяку. Санки знехотя розвернулись і і наставилися важкими саморобними полозами вниз. Вони були такі широкі, що з Павликовим ростом хоч ти вздовж, хоч упоперек лягай на них — все одно. Хлопчик ухопився за задок, розбігся, плигнув, як жабеня, промахнувся, знову наздогнав і втрапив-таки животом на дошки.
І тут він раптом відчув, що не зможе керувати цим важким незграбним транспортом: його ноги навіть не торкалися землі. Жах охопив Павлушку — ні керма, ні гальма. Він міцно заплющив очі і пустився напризволяще — будь, що буде.
Поїзд з гамором і сніговою курявою у хвості шалено мчав з гори, а далеко позаду, як корабель без керма, петляли з боку в бік великі грубі санки. Єдиний пасажир лежав на них ні живий ні мертвий і не бачив навіть, що мчить скоса на стару, сиву в інеї березу.
Нарешті трапилось: санки лівим полозом з усього маху врізались в товстого пня, кидонули через себе Пав-лика з кручі в глибокий сніг і самі, перелетівши шкереберть, гепнулися зверху, прикрили його від людського страму.
Що він думав, що вже гадав — невідомо. Може, хлопцеві зо страху здалося, що він ускочив у якусь снігову печеру або, може, й зовсім зібрався погибати — важко здогадатись. Тільки він принишк у сніговому заметі, як зозуля у кропиві. Кричати — хлопці помітять, запитають, навіщо санки займав, духу дадуть. Самотужки вибиратись — не знать, куди ще далі провалишся в такій бескидині.
Поки Павлик прочумувався, дітлашня вже вітром злетіла з гори і поволі підіймалася на вершину. Веселі лиця хлопчаків пашіли від морозу, шапки і плечі були запорошені снігом.
Усе добре, та ось таки той самий Яшко Струк вигукнув:
— Біда! Моїх санок нема!..
Всі зупинилися здивовані. Справді, санок не було. Глянули вниз — наче ніхто не з'їжджав. Де б вони могли дітись? Тоді хтось згадав:
— Біля них отой дрібнота лишався, Павлушка Зачепило. Я його знаю.
І всі чомусь враз повірили, що Павлик справді санки кудись затяг.
— Таке мале, а таке капосне,— дивувалися.
— Так би й дав у потилицю за такі діла! — похвалявся хтось.
А Павлик усе те чув і лежав під санками ні живий ні мертвий. Боявся навіть поворухнутись. Та в цей час Яшко, що йшов по краю гори, раптом вигукнув:
— Гей, ви! Даремно на хлопця клеплете! Оно мої санки лежать. Певне, самі з гори зрушили.
Він зліз з кручі — добре, чобітки на ногах,— і побрів, як  водою,  іскристим  сипучим снігом  до  санок. Шарпнув за мотузку і отетерів: санки посунулись, а під ними лежав нерухомо сам Павлик. Він був викачаний у снігу, як бджола у перзі, і здавався закляклим. Навіть очі заплющені, тільки мордочка червоним пашить з росинками талого снігу на щоках.
— Егей, що ти там знайшов?
— Що там таке? — гукали товариші з гори. Вони постали юрбою на кручі під березою.
Яшко Струк сіпнув Павлика за коміра, поставив на ноги. «Живий, здається»,— зрадів. Підвівся і підсадив на кручку.
«Зараз битимуть»,— з жахом подумав Павлик.
— Так он хто сани поцупив!..— загукали в юрбі.
— А ми думали...
— Яким це тебе вітром занесло туди?
Павлик мовчав.
— Може, він глушман?
Павлик ні слова.
— Може, він отетерів з переляку, а може, й мову йому одібрало?..
— Ти знаєш що,— порадив якийсь товариш Яшкові,— звези ти його хутчій з гори, хай собі з миром чапає додому. Може, відійде в теплі, заговорить.
Тут Павлушка вже навмисне закліпав на всіх очима, наче й справді нічого не розумів. Тільки б звезли.
— Спускай хутчій. А то буде нам.
Яшко враз розвернув свого самохода, мовчки схопив і посадив хлопця зверху, сам скочив на задок і, мов на швидкій допомозі, поспіхом зарулював підборами з гори.
Це було неповторно. Павлик ще зроду так швидко не їздив. Йому аж подих перехопило і здавалось, що він мало не з неба падає. Стрічний вітер розвівав поли шубки і вибивав з очей холодні, як крижинки, сльози.
Коли санки з'їхали і зупинились, хлопчик навіть не поворухнувся. Йому здавалось, що він усе мчить і мчить по сніговій горі. Привів його до тями той же Яшко Струк.
— Ну, біжи вже, біжи додому,— підштовхнув він у спину хлопця.— Біжи очумайся трохи.
Павлик усе ще сидів.
— Ну!? — аж наче перелякано крикнув Яшко.
Павликові  марення  враз  розвіялись: женуть-таки  його хлопці.
— Якби ще...— зітхнув він нерішуче.
— Чого захотів! — суворо гримнув Яшко.
Що ж поробиш? Павлик мовчки повернувся і побрів геть від санок. Збоку здавалось, ніби у поли йому понакидано важкого каміння.
«Ото ще неборака!» — дивився услід йому Яшко. Він на якусь мить замислився, потім зірвався з місця і гукнув наздогін:
— Гей, ти! Як тебе? Вернись та ходім до гурту. Вернись, не сердься!
З вершини гори всі помітили, як дві хлоп'ячі постаті внизу розійшлись, потім знову чомусь зійшлись докупи і, як комахи, дружно потягли важкі Ящині санки на гору.

ХЛОПЦІ  З  ОКОЛИЦІ
Інші діти як діти, купи тримаються, в космонавтів грають, зміїв під хмару запускають, а Льоня Осока все по бур'янах та по рівчаках тиняється, стиха мугиче собі під ніс та все щось шукає, щось визбирує. Кузьок в руки бере, розглядає, сонечка по ньому повзають, а йому й байдуже. Якось пасльону додому притяг, питає:
— Мамо, а чи можна цій ягоді якоїсь ради дати? Солодка — перший сорт. Там її хоч гать гати.
Мама аж скрикнула, наче з переляку:
— Ото горе! Ти глянь, що сорочці зробив!
Льоня думав — похвалять, а вона лається. Знизав плечима і сипнув курям отой «перший сорт». А позаду мати:
— Ще блекоти десь попаде та рота напхає. Тоді рятуй його.
Та хіба Льоня не розуміє, що то вона з великого серця так? Не той він чоловік, щоб не відрізнити будяка від буряка. Він же знає, що бувають рослини отруйні й цілющі, і вміє розрізняти їх серед зелені.
І пішла таки на користь людству Льонина дружба з рослинами. Він врятував, можна сказати, від неминучої загибелі велику людину. От тільки кого: чи то космонавта, чи то винахідника — важко сказати. Бо й важко передбачити, ким ще буде отой клумакуватий жевжик, хлопчачий отаман Картава Біда. Біда — це його справжнє прізвище (кажуть, воно ще від діда-прадіда — січового козака — перейшло), а Картава тому, що він справді «р» не вимовляв. Саме його й порятував якось Льоня. От послухаймо, як все це сталось.
Якооь Біда під'юджував свою ватагу організувати на лузі стукалку «двох континентів», тобто околиць. Так, без усякого зла. Просто хотів перевірити свою владу над хлопцями. Адже присягались, що за ним і у вогонь, і у воду. Але вогню й води йому не треба. Бійка — це краще й безпечніше: ніхто не згорить і не втоне. Чи підуть хлопці за ним? Спочатку вагались. Навіть його перший друг Славко Макогон сказав:
— А як мені у бійці зуби виб'ють? Ти картавий, а я стану тоді шепелявим, от і буде нас пара.
— Хто кагтавий? — грізно блимнув очима Біда, враз стиснувши кулаки: страх не любив, коли нагадують.
— Та не ти, не ти,— поліз назад рачки Славка.
— То ж то! —примирливо збавив тон Біда і рішуче запитав:
— Ну, хто зі мною?
— Ходімо, раз так,— погодились хлопці. Ніхто не хотів зажити слави боягуза.
Прийшли на луг. Хлопці з околиці Жменьки мирно по черзі били в ворота м'яча. Вони тренували перед грою свого воротаря «Банникова № 2».
Ну, як тут розпочати бійку? Мирні ж, хороші хлопці. Та й знають усі один одного добре, в одну школу ходять.
Але Біда — це Біда. Він привів свою армію на середину лугу і зупинив неподалік від воріт.
— Загаз почнемо,— сухо сповістив він, повертаючись до своїх, і зігнув у лікті ліву руку: спробував на твердість м'язи. Всі зробили те ж саме.
Бійка намічалася справжня. Дехто з хлопців зблід від хвилювання, бо вперше в житті вплутувались в таке діло. Славко почав заїкатись, а сам отаман ледве стримував дрижаки. Він ще не знав, чим закінчиться його витівка.
Супротивники тим часом збились, як овечки, в купу, про щось між собою говорили, радились. Потім, певне, на чомусь погодились, бо розгорнулися лавою і посунули на отаманове військо. Підійшли, зупинились на відстані. Вперед виступив їхній заводій, він же футбольний капітан, Вітька Квач.
— Ви що? — крикнув він, виставивши вперед босу ногу.
— А що? — перепитав Біда, взявшись у боки.
— Битись прийшли?
— А що? — знову задерикувато мовив отаман.
— А чого битися? З якого приводу?
— А пам'ятаєш, як ти мені ще весною піском очі запо-гошив?
— Тут всі відчули, що отаман Картава Біда бреше, забирає круто, чіпляється. Як то кажуть, лихо приключки шукає.
— Ні, не пам'ятаю. Може й було, так то, мабуть, ненавмисне. Хочеш, можу вибачитись прилюдно. Не заважайте тільки нам тренуватись.
— Ні, не тгеба. Будемо битись. Бегежіться.
— А як ми вам всиплемо добре? — перепитав Вітька.
— Тоді ми вам на додачу ще наставимо синців попід очима. А тобі я ще відкушу шматок вуха.
— Тут він змалював такі страшні наслідки побоїща, що його безвусе козацтво жахнулось і занепало духом. «Хай йому грець,— думав кожен.— За якусь там давню порошину в оці та так нівечити людей. Краще вже не починати».
Але цього не сталося. Бо тільки-но Картавий отаман свиснув і галопом повів свою армію на «ворога», як враз нахромив на щось ногу, прошкутильгав кілька кроків і в знесилі присів на траву. Війська стишили хід, зупинились. Отаман схопився за ногу. З п'яти юшила кров. Обидва грізні війська враз відчули недобре, перетворились на звичайну зграю сільських хлопчаків, заклопотано схилилися над ним.
— Чим це?
— Оце так розпанахав!
— Що ж тепер робити? — сипалося з усіх боків.
— А ти поплюй на неї та пісочком притруси,— порадив хтось іззаду.— Побачиш, як на собаці загоїться.
— Розступіться, розступіться! Дорогу! — почулося за спинами.
До пораненого поспішав із жмутом зелені в руці отой самий Льоня Осока. Він був десь поблизу, все бачив і все чув.
— Води! — скомандував.
Хтось приніс картуз води. Льоня чисто змив отаманову рану, потім приклав до ноги якесь зілля. Майку, щоб перев'язати, він пожертвував свою.
— До лікарні! — наказав.
Отамана підхопили на руки і понесли високо на плечах, як переможця. Ще б пак! Мужність, з якою він терпів біль, була варта виграної битви. І нащадок славних предків, мабуть, відчував це, бо високо тримав голову, згорда поглядаючи на теляток, що паслись неподалік. От шкода тільки, що не все село бачить такий тріумф.
А як же той маленький чоловічок, що легкою рукою зупинив кров? Льоня тим часом уже нахилився до якоїсь нової травинки. Такої ще не було ні в його власному, ні в шкільному гербарії.

ДО  КОЗАЦЬКОГО  СХОВУ
У старому Вовчому лісі, що побіля села, віддавна струменів невеличкий потічок. Вибивався він з-під кореня старезної верби, пірнав у глибоку балку аж на саме дно, плутався у траві поміж дерев і знову пропадав десь у глибокому трясовинні. Струмок як струмок, і нехай би собі. Так ні, почув від когось Картава Біда, нібито цей струмочок розрив своїми водами глибоке русло, а в одному місці підточив бік великого, порослого мохом горба. І відкрилось з того боку старовинне сховище, у якому лічено-незлічено кривих козацьких шабель, важких, із срібними рукоятками пістолів, списів, сідел, коштовна збруя, великі казани для походів і облиті смолою, щоб не відсиріли, бочки з кулями та порохом. І це ще не все. Посередині того горба нібито глибоко в землю закопано важкі, куті залізними пругами скрині, а в тих скринях—пожовклі від часу книжки про козаків та їхні славні бойові походи.
Першим ділом Біда, як почув про те, зайшов до свого друга Славка Макогона. Порадились вони, погомоніли і вирішили прикликати ще одного дуже певного хлопця Льоню Осоку. Потім, повагавшись, Федька Кузю і Юрка Довбню, а там не згледілись, як у їхньому гурті опинилась уся ватага із Зеленого Кута.
Зібрались на вигоні, посіли колом. Як розповів Біда про все те, що знав, громаді, то всі разом захвилювались, загомоніли збуджено, не згірш, як на козацькому сході. Тільки Біда зберігав спокій. Він стояв посередині і відчував, що чари скарбів і страшних таємниць почали діяти.
— В похід! — вигукували одні.
— Це діло треба обміркувати і зважити,— пропонували інші.
— А може, нам слід було б написати листа до музею?
— Тихіше! — втрутився тоді в розмову Біда.
Хвилювання поволі вляглось, вигуки стихли.
— Листа справді треба написати до музею,— погодився він.— Але спершу нам самим треба глянути, де це сховище. Отже, наша експедиція буде першою. Згодні?
— Згодні!..
— Але знайте,— не вгавав Біда,— сховище лежить у глухому непролазному лісі. До нього треба йти день і ще день і тільки надвечір третього дня ми досягнемо верхів'я струмка.
— Веди нас! — рішуче загукали у гурті.
— Тоді от що: завтра вранці ми й вирушимо. Там, під вербою, як дійдемо, зваримо пшоняного кулешу, повечеряємо, а на ранок підемо на розшуки старовинного сховища.
— А далі що? — вихопився чорнявий, як жук, Федько Кузя. Очі його блищали, а на стриженій качанистій голові невідомо як з'явився довгий, з кукурудзяного волосся, козацький оселедець.
— А як знайдемо,— продовжував Біда,— то кожен зможе взяти собі на вибір шаблю, спис, пістоль і пороху стільки, скільки здужає піднести. То як? — обвів усіх поглядом.
— Згодні, згодні!
— Тоді слухайте далі. Завтра вдосвіта ми зберемося біля старої криниці, що побіля Лук'янового саду. Кожен мусить мати при собі днів на п'ять харчів. А я ще візьму Цілу торбу пшона і казанка. Та дивіться, щоб не запізнювались,— застеріг отаман.
Решту дня всі хлопці Зеленого Кута зосереджено готувались до походу. Хто випрошував, а хто й так, щоб уникнути зайвих питань, цупив шмат старого пожовклого сала, відкладав хліб, сіль, цибулину в наготовану торбу. Сам же ^отаман відсипав з мішка кілька пригорщеи чистого, як жовток, пшона, загорнув у ганчірку жменьку солі.
Аж ось і довгожданий ранок. Всі шукачі пригод Зеленого Кута потяглись потайки городами до умовленого місця. Тут, біля колодязя, обтоптаного навкруги широкими коров'ячими ратицями, вже стояв отаман Картава Біда. Виставивши вперед босу ногу,— його улюблена поза,— він спогорда озирав свою ватагу.
— Ну як, усі тут? — запитав перегодя.
— Всі!
Тоді отаман підняв з трави казанка з відламаним вухом, підхопив під руку пузату торбину і повів своє військо до лісу. Кинувши оком на казанка, більшість хлопців запідоз-ріли, ніби вже сто разів бачили його, на отамановому дворищі десь побіля собачої буди, але ніхто не посмів у таку врочисту мить нагадувати про це. Та й врешті яка різниця, хто і що з нього хлебтав: такий гурт з казанка зможе не тільки відчистити бруд, але й вивернути його, як шапку, догори сподом.
Хлоп'яча ватага швидко пройшла повз сад, вчинила блискавичний наліт на розлогу, що аж по землі слала віти, яблуню, проскочила швидким маршем баштан і вибалками до обід врізалась у Вовчий ліс.
Яка ж тут розкіш!.. Мимоволі всі стишили ходу. Прохолодні тіні огорнули хлопців приємними обіймами, а від золотих соснових стовбурів пахло сонцем і живицею. Під ногами валялось безліч повидовбуваних дятлами та шишкарями шишок, іноді хрускали пересохлі гіллячки.
— Яка любота!..—неначе сам до себе мовив Льоня, задерши голову до неба.
Скоро прийшли до глибоченної темної лісової балки. Якщо десь і водилися колись чорти, розбійники і всяка нечиста сила, то, мабуть, мешкали вони саме тут. Від зарослої диким кущовинням провалини віяло холодом, а на самому дні її навіть у ясний день збиралися сутінки. Круті схили де-не-де обсунулись, і на них виднілися шари рудої глини, місцями тут росли лопушні й соковиті, наче тропічні рослини, кущі папороті.
Постояли коло чорного провалля. У декого по обличчю наче пройшли темні тіні: це ж тільки край лісу,— думав кожен собі,— і вже такі розбійницькі місця, а що воно далі буде? Як на те отаман сказав:
— Попереду ще два дні і дві ночі.
— Дві ночі... — сумною луною відгукнулося у гурті.
— Але нічого, — втішав Картава Біда, — увечері ми заздалегідь назбираємо сухого ломаччя і знесемо на якусь галяву у велику купу. Потім запалимо багаття і виставимо на ніч варту.
— А сірники у нас є? — раптом запитав найменший з усіх і найполохливіший Федько Кузя.
Тут всі постали, мов заворожені: ніхто з них не здогадався прихопити з пояска навкруг комина бодай з десяток сірничків.
— Нема.
— Нема.
— Нема,— розгублено і ніяково відповідав кожен за себе.
— І як же це ми так? — журився і водночас дивувався Славко Макогон.— Хоч назад вертайся.
Можливо,  дехто й  радий  був би  вернутись  і з  надією чекав, що скаже більшість, але отаман раптом підняв над головою руку, і всі побачили в ній майже нову пачку звичайних сухих сірників.
— Ось вони,— сказав він, поторохтівши коробком.— Їх вистачить на п'ять таких походів. Звісно, якщо вартові добре пильнуватимуть за вогнем.
Ватага рушила далі, і чим глибше в гущавину забиралась, тим помітніше відставали два найменші жевжики — Федько Кузя і Льоня Осока.
— Ти знаєш,— перший заговорив Кузя,— я нічого в світі не боюсь, але як згадаю про ніч, то трохи лячно. Це ж нам з тобою обов'язково накажуть стояти на варті. Мені — у вогонь підкладати, а тобі звірів відлякувати.
— Та що ти верзеш,— обурився Льоня.
— А то ж як ти думав? Я наших хлопців знаю.
— Ну, коли ти справді боїшся, вертаймось, поки не пізно.
— Пройдемо ще трохи — тоді,— зрадів Кузя.
Загін тим часом пробирався далі вглиб лісу. Попереду всіх ішов ватажок, ні на що не звертаючи уваги і навіть не повертаючи назад голови. Він мусив слідкувати за курсом, щоб часом військо не плуталося на одному місці.
Вони саме переходили галявину, коли раптом попереду е кущах щось зашурхотіло, а далі затріщало так, наче там продирався табун диких вепрів або сотня ведмедюг. Мабуть, не в одного йокнуло серце і затряслись жижки, бо білоголовий Юрко Довбня чомусь боязко озирнувся на всі боки і аж болісно скривився, наче в нього щось одірвалось усередині. Решта хлопців також попритихали. Куди не кинь оком, всюди стояли темні дерева, була незнайома місцина. На додачу до всього над головами раптом зірвався вітер, високі маківки сосен захитались, і ліс тривожно зашумів, наче затаїв у собі якусь погрозу. Почало швидко темніти.
Хлопці не згледілись, як збилися навкруги свого ватажка, мов овечата, тісною купкою, чекаючи, що він от-от змінить своє рішення, поведе їх назад. Але він натомість сказав:
— Скоро почнуться вовчі лігва. Там і перепочинемо.
Хлопці чекали всього. Але щоб раптом з'явились вовки? Ні, це вже занадто.
— А що, як ми заблукаємо в цій глушині? — несміливо запитав Кузя. Голос його ледь помітно тремтів.— Або, чого доброго, нас порозривають вовки...
Тут не  втерпів і втрутився  в розмову Славко  Макогон.
— Та не бійтесь ви,— мовив він.— Дядько Веремій нас врятує. Він тут працює лісничим і обіцяв знайти нас у цих хащах. Можливо, нас уже десь шукають.
По цих словах з ватажком експедиції, безстрашним Картавою Бідою, наче щось трапилось. Він весь спаленів, очі набралися злими слізьми, і він довго не міг вимовити навіть слова.
— Я так і знав! — нарешті прорвало його.— Я наперед знав, що так воно й буде! Тепер нас вислідять, поки ми розшукаємо козацькі скарби, і не дадуть бодай потримати в руках навіть завалящу порохівницю. Ех, ти!..— з гіркою докорою в голосі проказав він, повернувся і пішов назад із лісу.

* * *
Від того дня отаман Картава Біда щось із тиждень ие з'являвся на люди. Дехто пускав чутки, ніби його за той похід татко припнув, як козеня, вдома на мотузку. А насправді ж,— це сам отаман розповідав,— він таки побував у Вовчому лісі. І схова знайшов. Але давня козацька зброя у ньому так потліла від іржі, що вже й розсипалась на самий порох. З усього скарбу отаман тільки й вибрав собі одну-однісіньку криву шаблюку.
І справді, за поясом в отамана, де б він не з'являвся, стирчала поїдена іржею важка залізяка, схожа чи то на шаблю, чи то на уламок старого обода від колеса. А спробуй доведи, що воно таке.

ЗАЯЧА ПАСТКА
Славко зарання уклався спати і тому не бачив, як звечора на село нагнало вітром великих хмар і пустився густий сніг. Той сніг до ранку вибілив геть усе навкруги і так позаліплював віконечка Славчиної хати, що він не розібрав навіть, як настав день. Спить собі хлопець і ні гадки. Прокинувся раз, глянув — сутінки. «Щось наче ніч затяг-лась»,— подумав. За третім разом він уже притьмом зіскочив з ліжка і кинувся до таловини у вікні.
Який жах! Надворі на всю силу вигравало сонечко, вулицею вже пройшли учні, бо по глибокому пухнастому снігу протоптано вузькі стежки.
«Біда! — з жахом подумав Славко.— Знову прогул. На середину уроків не варто й потикатись. Треба хоч з дому до обіду збігти. А то ще мама застане. Буде тоді нами-начка».
Він почав поспіхом вдягатись. Вскочив у штанці, вліз у сорочку, настромив на ноги валянці і замотався по хаті. Піджака, шапку, кашне швидко знайшов, а от портфеля як не шукав — ніде не було.
«Де ж це він?» — Славкові й невтямки, що звечора, як брав санчата, власноручно поклав його у сінях за діжкою. Поки згадав, обнишпорив усю хату, потім вибіг, схопив його за ручку, трусонув за замок. Рудий, повний книжок портфель не відмикався. Треба ж хоч зошити покласти на випадок, якщо мама щось запідозрить. Славко двічі пробував кидати його об підлогу — так заклинцювадо ще більше, хоч ти його до кузні неси.
На ту пору грюкнули сінешні двері, до хати увалився давній задушевний друг Картава Біда.
— А...— зрадів Славко і запитав, глянувши на його книжки.— А ти теж запізнився?
Біда шморгнув з морозу носом, стягнув заячу шапку з голови і відповів знехотя скоромовкою:
— Та ні, я щойно зі школи. Прикинувся хворим і відпросився... А ти знаєш що? — зненацька щаслива думка осінила Біду.— Давай ми раптом дуже-дуже чимось відзначимось.
— Як це? — не вшолопав Славко.
— А так: от, наприклад, візьмемо й удвох впіймаємо для зоокабінету...
— Та що ти по такій морозюці впіймаєш? — перебив його Славко.— Хіба, може, горобця під стріхою або мишу в кота віднімеш?
— Ех, ти!..— мовив тоді Біда.— А ще друг природи! Зайченя давай впіймаємо, от що! Тоді нам не тільки минулі, а й наперед до кінця чверті найбільші гріхи простять. Зрозумів?
— Це було б здорово!..— мрійно промовив Славко, думаючи не так про зоогурток, як про свої великі й малі провини.
Він задоволено потер руки.
— То давай? — посмішка не сходила із Славкових вуст.
— Ходім хоч зараз. Я такий спосіб знаю!..—заквапився Біда.
— А куди?
— Та їх усюди повно. У лісі зараз геть-чисто все позаме-тено снігом, і вони, я чув, натовпом у село до садків лізуть. Там галузку відломлять, там кори погризуть, то ще чим поживляться. Уночі прямо під вікнами товчуться. Так знахабніли...
— Ти диви, а я й не знав,— здивувався Славко і почав натягати на плечі тепле пальто.
— Якщо добре ловитимуться, то можна буде і в хлівець по парочці закинути. А що — хай там з поросятами вкупі живуть,— міркував хазяйновитий Біда.
— Якби ж то... А чим ми їх вловимо?
— То вже мені доручи. Давай твого портфеля.
— Навіщо? — здивувався Славко, хоча вже почав здогадуватись.
— Давай, давай, не розкамарюй,— квапив його Біда.
Він узяв Славчиного важкого портфеля. Щойно неслухняний, каверзливий замок у його спритних руках легко клацнув і сам розчинився, блиснувши нікельованими защіпками.
— Тепер давай он ту мотузку.— Біда кинув чорним оком у бік причілка.
Славко слухняно зняв з гвіздка пасмо тонкої мотузки.
— Так, тепер скажи мені, що зайці найбільше люблять?
— Моркву,  хліб, буряки?..— невпопад відгадував Славко.
— Тю на тебе. Навіть цього не знаєш. Недарма в тебе трійка з природознавства стоїть. Овес вони люблять над усе — от що.
— Ти диви, наче коні,— промимрив Славко, дістаючи з-під печі кухлик золотистого вівса. Поки він одмірював зерно, Біда хазяйновито повитягав з його великого, як добра кошолка, портфеляки все учнівське причандалля і поклав на підвіконні.
— Тепер пішли,— сказав рішуче.
Відхиливши двері, хлопці вийшли у двір і побрели глибоким снігом за хлів, шукаючи плутаних заячих слідів. Нарешті Біда помітив якісь цятки, що вели в сад до молоденької гіллястої яблуньки.
— А що я казав? — вигукнув він таким тоном, наче знайшов принаймні срібний скарб.
— А може, то собака пробіг? — непевно мовив Славко.
— Якщо вже я кажу, то вір мені,— аж розсердився за недовіру Біда.
Круг яблуньки дійсно виднілись припорошені снігом сліди і біліли свіжим надломом декілька тонких гіллячок.
— Отут йому і каюк буде,— сказав Біда, діловито за зираючи у рудого з чорнильною плямою на дні портфеля.
Наступної миті він поклав його на сніг ближче до стовбура, прив'язав до верху мотуза і розчепірив двома паличками впалі боки.
— Сип овес! — скомандував, а сам почав розплутувати мотузку і відступати спиною до хлівця.
Славко сипнув пригорщ вівса всередину, потрусив ним і коло цієї незвичної пастки.
— Тепер ховаймось,— наказав Біда.
— А що, як зайченя не піде на овес? — знову засумнівався Славко.— Дай я йому ще й хліба шмат покладу. Ось я взяв про всяк випадок.
— Ну, клади хутчій та ходім,— нетерпляче погодився Біда.
Заповзяті мисливці поховалися за ближнім рогом хлівця і сторожко визирали звідтіля, по черзі тримаючись за кінець мотуза.
— Як тільки зайченя вскочить у пастку, сіпай чимдуж,— уже вкотре повчав Біда, коли наставала черга вартувати Славкові.
— Хай тільки вскочить,— запевняв той.— Я його так сіпну, що й оком не зморгне.
Садом пробіг рудий у латках сусідський кіт, пташки струшували з гілок сріблясту порошу, а зайців не було й не було. Від того, що хлопчаки, затаївши подих, нерухомо чекали, чи, може, ще чомусь, але у них померзли і зачервонілись носи, а пальці рук поклякли так, що були наче не свої.
— Може, зайдемо у хату, погріємось? — на саме вухо другові прошепотів Славко.
Після двору у хаті здавалося так темно, наче у льосі. Від грубки пахло стухлою золою, а на плиті вгруз у конфорку пузатий баняк з лушпинням для кабанця. Хлопці зразу ж кинулись до нього, обліпили його ще теплі боки ско-цюрбленими, червоними від морозу грабками.
Трохи зігрівшись, Біда загарячкував:
— Не я буду, якщо ми не впіймаємо хоч одного. Віриш?
Максим Юшка — їздовий, той якісь погані сільця розставляє і то по парі за раз ловить. А це ж тобі справжня пастка, та ще й шкіряна. Попадись тільки...— погрозився він.
Славко мовчки сприймав усе на віру. Він ще ніколи не полював на звіра ні з сільцем, ні з рушницею, ні з пасткою, не мав ні крихти досвіду у цьому ділі, і тому мовчки слухав заповзятого мисливця і запеклого заячого душогуба Картаву Біду. Тільки подумав, слухаючи його: «Недарма в нього і шапка хутряна».
Здається, ну скільки вони там сиділи у тій хаті? Погомоніли трохи, погрілись, зглимали по половинці притрушеного маком бублика, а коли знову вийшли за хлів, то обидва постали приголомшені: їх шкіряної міцної пастки під яблунею не було.
Не було й мотузки, що отут власними руками клав Біда побіля хлівця. Він заклопотано цмокнув язиком, а Славко непорозуміло дивився то на друга, то на яблуньку.
— Отак-так!..— нарешті промовив Біда, розгублено озираючись довкола.
— Сім рублів коштує,— ледве поворушив Славко пополотнілими губами.— При мені мати платили.
Біда так був збитий з пантелику, що й не перепитував, про які сім карбованців він лопоче.
Вони по поли в снігу обійшли весь сад, обстежили, обшукали всі кущики, навіть зазирали на дерева, той зайці могли літати. А портфеля так і не знайшли. Щоб хоч як заспокоїти друга, Біда сказав:
— А може, він разом з пасткою втік? Я чув, були такі випадки.
— І з мотузкою,— сумно додав Славко.
Якби це трапилось з ким іншим, вони б залюбки посміялися, уявивши, як полем біжить заєць з рудим портфелем на голові. Але це ж таки своя, власна біда. Де тут сміятися? Втратити майже нового портфеля — хіба це смішки?
Коли друзі обнишпорили геть увесь сад і поставали, не знаючи, що діяти далі, Славко раптом озирнувся і куточком ока помітив, що з-за рогу хлівця на них хтось чатує.
— Мама...— ледь чутно з жахом прошепотів він.
Славко не помилився. В одній руці мама тримала рудого злополучного портфеляку, а в другій складену вдесятеро вірьовку. Славкові здалося, що вона підстерігає їх точнісінько так, як вони щойно підстерігали зайця.
— Ну, все. Здається, ми самі в пастці,— прошепотів він
безнадійно.— Це вже я тобі точно кажу.
І нараз пригадав учорашні гулі, і школу, і своє запізнення...