Для середнього шкільного віку
Так пахла тиша
Автор
У книзі ви знайдете оповідання "Так пахла тиша", повість "Осіння стежка" і маленька повість "Усмішка".
Фрагменти:
ТАК ПАХЛА ТИША...
Оповідання
— Ти ж дивись, отакий Сухар Іванович і отак хитро склав розклад! — просторікує Степан Пузій, нетерплячими пальцями прив'язуючи до маленьких зчовганих іиж свої великі незугарні валянці.
Степан жодного діла не робить мовчки — меле язиком на уроках, на перерві, під час футбола, навіть на лижних змаганнях, коли весь обливаєшся потом...
Ми ж, решта хлопців, пригрундзьовуємось мовчки. Ремінне кріплення закабеніло у холодному сараї, не слухається рук.
Я краєм вуха чую Степанові слова й мимоволі усміхаюсь. Справді, як це спало в голову нашому завучу Саві Івановичу, котрого ми всі, навіть деякі вчителі, звемо Сухарем Івановичем,— позаочі, звичайно,— отак добре вивершити суботу? Після п'яти уроків, з яких останній алгебра, шостий — фізкультура! А що може бути краще, як вискочити з отого засушеного математичного світу просто на іскристий, підсинений вечором сніг і гайнути на бугор? Мчати на лижах і вигукувати в безглуздому сполученні всю оту, алгебраїчну премудрість, відчуваючи бурхливу телячу радість...
Степан уже прив'язав лижі до своїх валянців, підплигує, лижі глухо хляпають. Його млинцювате обличчя з очима-щілинками зовсім розпливається од сміху.
— Хлопці, він, видно, смикнув склянку перваку, от і вчепив нам сп'яну шостим уроком фізкультуру!
Ми аж хитаємось од реготу. Таж Сухар Іванович навіть колодязьної води в рот не бере (у нього виразка шлунку), тільки на мінеральну натискає, чим сердить тітку Ганну, продавщицю з кооперації, яка змушена для нього одного возити ту воду... Бути, мабуть, Степану клоуном, звичайно, якщо хтось із осміяних ним не одріже йому язика...
Мишко Чайченко обриває сміх, командує:
— Братва, вперьод!
Хляпаючи лижами, штовхаючись, підреготуючи, ми, наче татаро-монголи, безладно рушаємо.
Учитель фізкультури чекає, обіпершись на клен. Він, торік демобілізований офіцер, звисока дивиться і на свою роботу, і на школу, і на нас. Та ми не сердимося на нього, лише співчуваємо. Еге, хто це радітиме, з лейтенанта-танкіста обернувшись на вчителя сільської школи? Отож, щоб хоч трохи потішити його, називаємо Євгена Федоровича «товаришем лейтенантом». Правда, звертаємось ми до нього взагалі рідко. Коли весь урок він з нами,— а це бувало, як ми на лузі грали у футбола, а дівчата ласувались волейбольним м'ячем,— то меланхолійно сидить на пеньку і, посмоктуючи цигарку, сумно дивиться кудись у далеч. У військовій шинелі, кашкеті з чорним околишем, з слідами погон на плечах... А от чимось схожий на великого надутого, незаслужено ображеного горобця...
Ну, а зимою Євген Федорович дає нам, хлопцям, лижі й волю. І ми одразу ж летимо на бугор. Це за селом. Під бугром — кладовище. Скільки трамплінів утворили могили!
Сам же він для годиться трохи поводить дівчат по засніженому стадіону, відпустить і, очікуючи нас, балакає в біологічному кабінеті з Софією Павлівною.
Не любимо ми біологічки Софії Павлівни. Хоч вона така ласкава, називає нас на уроках «хлопчиками», «дівчатками», «золотками»... Двійок не ставить, з класу не виганяє... А от не любимо й край.
Може, тому, що були свідками, як вона на наших очах ласкаво сварила свого сина-«первака» Сергійка, котрий ненароком розбив у школі шибку, а коли завела у свій двір, то мовчки вхопила малого за вухо й потягнула, як шкідливе кошеня, в хату... Може, через смерть її чоловіка? Ми його мало знали. Він працював шофером цукрозаводу, що за десять кілометрів од нас у райцентрі. Привозив додому то жом, то дошки... Ніколи порожняком не приїздив. Якось під'їхав машиною до школи, зайшов у коридор. Худий, брудний, неголений... Софія Павлівна просто випхала його додому... Моя мати одного разу сказала батькові (а я з ліжка підслухав): «Вислужується Митро перед своєю красавицею вчителькою, ой, чи не підірветься»... Він не підірвався — перекинувся.
Саме була ожеледь, ніхто не хотів їхати до Чернігова за чимось там, а він поїхав... Ну, й перекинувся, задавило йото...
Як побивалась, як плакала біологічка на кладовищі! Аж ми, хлопці, терли кулаками очі, морозом нам сипало за шкіру... Я думав, що Софія Павлівна і жити не зможе після смерті чоловіка... А десь через тиждень із канцелярії вже чувся її сміх... Ну, а потім Євген Федорович став учащати в біологічний кабінет...
Тьху, чого це до мене прив'язли думки про вчителя фізкультури та біологічку? Он уже бугор м'яко синіє, запрошує.
Бугор так висковзали — блищить. Щосили підштовхуємося палицями, а лижі не хочуть дертися вгору, норовлять униз. Аж зло бере. Звичайно, можна зняти лижі й вибігти на бугор, але до такого хіба «первак» додумається. Отож уперто сопемо. Степан на своїх «короту-лях» виривається наперед, озирається, щоб показати нам язика. І — гримить униз, підбиваючи Мишка. Так удвох вони й котяться аж на дорогу. Мишко лається:
— От карака!
Степан чогось мовчить. «Чи не прикусив язика?» — стривожуємося. Хоч іноді й набридають його теревені, однак без Степанових витребеньок нашого класу й уявити не можна.
— Сам ти карака! — лунає нарешті Степанів голос.— Чого став на дорозі, рота роззявив? Може, я хотів показати цирковий номер — їзда на одному місці?.. Ми полегшено регочемо і рушаємо далі. Унизу напівзатишно — то вигулькне вітер, то щезне. Наче в хованки грається. А на верхівці бугра ого як струже! Ніби терпугом дере по щоках, завіює холодний сніговий пил у рукави, наче голками проколює піджак.
Тільки хто довго стоїть на верхівці? Дружно вигукнули: Е-е-е-х! — і понесли нас лижі униз, у голубий утаємничений присмерк.
Я лечу, зігнувшись, і холодок кружляє в грудях — приємний, будоражливий. Глеп! Лижі підскочили на могилці, метльонулись і знову гупнули на сніг. Я замахав відчайдушно палицями й утримався. Ще раз—глеп, але вже слабкіше. А потім прудко й спокійно лижі помчали мене у велике німе поле, таке велике, що коли лижі з шипінням зупиняються в глибокому снігу, я бачу, як мало проїхав і який я мізерний на цьому безкрайому просторі...
— Дядьку, чого ви штовхаєтесь? — долинає з бугра
Степанів плаксиво-ображений голос.
Озираюся з уже заготовленою усмішкою. Степан сидить біля високої могили й свариться на неї кулаком. Одна лижа — на нозі, а друга — пошурхотіла далеко вниз.
— А коли справді вискочить зараз... той і вріже тебе костомахою по шияці? — хоче підтримати жарт Федя Куценко, на прізвисько Диня, другий наш класний комедіант, який, правда, смішить не словами, а показуючи свою довгасту, схожу на диню голову й вирячуючи жовті очі.
А нам раптом стає не смішно. Нам стає моторошно. Чи не вперше за все своє шкільне життя не обзиваємось реготом на жарт. Сполохано оглядаємось.
Ніч застелила поле мерехтливою темною ковдрою, що повисла над снігом. Похмуро чорніють хрести, понуряться безмовні могили. Навіть вітер утих. Тиша, така тиша залила кладовище, що її несила винести. Вона давить, мов камінь. «Це ж тут лежать... сотні людей... колишніх людей... Назавжди... А ти по них..: І ми колись так, і по нас із сміхом на лижах...» Розпука нагло стискає моє серце, аж дихати нічим.
Швидше, швидше геть звідси!
Тільки Степан не піддався загальному настрою. Встає, нахиляється до могили.
— Дядьку, агов! — гукає в складені рупором долоні.— Тут ось один клієнт із головою-динею просить врізати йому по загривку. Уважте!
Ну, як тут не пирхнеш? І не скажеш помовчки спасибі Степанові, що розбив гнітючу тишу... Мов розморожені, рушаємо вгору. Не забуваємо «подякувати» Степану. Я і Диня підкрадаємося до нього ззаду і штовхаємо. Вереснувши, наче коза на льоду, він кілька кроків шкандибає на одній лижі, а тоді падає й сунеться вниз на животі...
На дорозі щось затарабанило. Ми подивились униз. Три неясні постаті їхали на лижах. По тому, як вони невміло викидали вперед палиці (наче рогачі), як совали лижами, мов сумаками, ми зрозуміли — дівчата. І здивувалися — звідки вони? І чого вечірньої пори понесло їх на бугор? Гляди, які сміливі! Треба пуж-нути.
Ми, збившись на верхівці бугра, ждали. Довго ждали.
Бо дівчата разів зо три обривались на підйомі й «вертались» назад на колінах та лежачи. Ми свистіли й хапались за животи од реготу. Врешті, дівчатам обридло змагатися з горою, і вони, взявши лижі під пахви, потюпали пішака.
Коли дівчата наблизились, ми спантеличено замовкли. Еге, та це не якісь курдупелі чи бодай наші однолітки, а «восьмачки». Товста, мов тітка, Галя Сліпчук, худенька Катя Бондарук у пальті з білим кролячим коміром і низенька красива Толя Конон. У Тоню закоханий весь восьмий «А» і піввосьмого «Б». Бо в неї (й у сутінках видної півоніями палають щоки, а коли сміється, то такі ямочки на щоках округлюються!.. Навіть наш Мишко Чайченко, котрий принципово зневажає дівчат, може, саме через це хоче іти в льотчики, щоб менше їх бачити, — і той одного разу, задумавшись, надряпав пером на кришці парти «Тоня». Помітивши, що я все те назирив, спаленів, вирізав ножем написане до білої дошки... Та коли б про це взнали хлопці-восьмаки, проходу не дали б Мишкові: «Що, недомірку, врізався в тітку?» І що за гидка звичка — вважати нас, сьомаків, ледь не малюками?
Ми мовчали з хвилину, вигадуючи, що сказати. Бо ці восьмачки можуть так одбрити! Особливо Галя Сліпчук.
Перший, ясне діло, вихопився Степан.
— Бабусю, а почім ваші дрова? — поцікавився удавано чемно й кумедно перекульбачився.— Здорово ви на них рекорди били!
Ми дружно реготнули.
Галя поклала на сніг лижі й палиці, зневажливо озирнула Степана з голови до ніг.
— А почім у тебе, горбатенький, водичка під носом?
Дівчата захихикали. Ми напружено мовчали.
Степан різко випростався. Видно було — розсердився. А коли він сердився, то ставав бездарним і грубим.
— Ти, корова, мовчи...
Нам стало незручно за Степана. Але хто б посмів перебити його, коли він висміює дівчат?
Виявляється, є такий чоловік. І хто? Ми й роти роззявили— Мишко! Він узяв Степана за рукав:
— От що, Степане, кінчай базар. Лижі скоро здавати, а ми ще тільки по разу спустилися. Гайда на Дурноверху гору!
— Давай,— одразу згодився Степан. Видно, йому самому було гидко верзти оті дурниці.
Хлопці — ні з місця. Еге, воно справді — чого поступатись восьмачкам-задавакам найкращою горою, а самим теліжитись на поганеньку Дурноверху гору?.. А в мене раптом виникло бажання поспускатися разом з цими майже дорослими дівчатами. Ну, показати їм, чого варті ми, сьомаки. Щоб не задирали носа. Та жодна з них не обкрутиться між залізним хрестом і розкарякуватою колючою грушкою, не плигне потім з високої могили просто в сніговий замет! Правда, і я ще не обкручувався, і не плигав, і ніхто з наших хлопців. А зараз відчув — і обкрутнуся, і плигну. Аж радісно й трохи холодно стало од своєї сміливості. От охкатимуть і ахкатимуть дівчата!
Але Мишкові мов шлея під хвіст попала. Підійшов до кожного з нас впритул, кожному пильно зазирнув у вічі.
І ми здалися.
У Мишка незвичайні очі. Та ні, коли він просто дивиться, вони в нього звичайні — сірі, добродушні, навіть трохи ніякові. А от як «по-військовому» гляне... То Мишко в учителя фізкультури перейняв. На фізкультурі Євген Федорович вирішив якось навчити нас «підходу і відходу од командира». І ми були вражені зміною, яка відбувалася з очима вчителя. Лиш він прикладав до кашкета руку, як його очі сталевіли, твердли, чи що... Довго того погляду не витримаєш... І Мишко єдиний з класу навчився «робити» отакі очі.
Євген Федорович хвалив його, казав, що з нього буде путній офіцер.
Хоч було вже темнувато, ми всі відчули дію того погляду.
Крадькома зиркнувши на дівчат, разом рвонули вниз. На жаль, я проскочив виямку між грушею і хрестом, зате на могилу трамплін злетів на повному ходу. Мене швиргонуло, перевернуло в повітрі, мов хто смикнув за ноги. І я врізався головою в кучугуру, протаранив її майже до дна... Сніг заліпив очі, носа, вуха, набрався за комір. Поки виліз, та відпльовувався, та вигортав звідусіль сніг — звичайно, під дівчачий уїдливий сміх — хлопці вже неясно хилиталися по той бік дороги в полі. Сяк-так обтрусившись, гайнув за ними.
Вже по той бік дороги я зупинився — пряжка на кріпленні розстебнулась,— мимохіть озирнувся. Дівчата, розкарячившись і невміло виставивши уперед палиці (так легко й очі повиколювати!), спускалися по пологому схилу слідом за нами. Звичайно, впали, але, вставши й обтрусившись, вибрались на нашу лижню. От причепи! Треба тікати. Різко відштовхнувся палицями. Лижі слухняно ковзнули по снігу. І тут почулося:
— Василю!
Я здригнувся, заскіп на місці. Ні, ні, це мені причулося! А якась бентежна хвиля накотилася ззаду й огорнула всього мене. Аж довелося розстебнутись.
— Василю! — знову ніжно-жалібно залунало над тихим полем.
Я гримав на себе, просто тяг себе вперед. А ноги відмовились підкорятися... Стояв і пашів од позорища. Дівчата догнали мене.
— Ну й кавалери тепер пішли,—насмішкувато чмихнула Галя.— Од дівчат тікають навзаводи. Добре, що хоч одного за поли вхопили...
Я так обурився, що ноги скорилися. Випорснув, мов пробка, з дівчачого гуріу. Залетів би безвісти, коли б не почувся той самий голос:
— Василю! Не сердься. Нам стало страшно самим на бугрі...
Я геть спантеличився і став. Отак признатися меншому за себе...
Дівчата знов догнали мене. Галя і Тоня навіть випередили. А Катя — це ж вона кликала — човгала лижами поруч. Звичайно, я поступився їй лижнею.
— Та що там, на тому бугрі,—буркнув я.—Вовки гасають, чи що? А мертвяки не встануть...
Катя здригнулася.
— Ой, і не згадуй, а то спати вночі не буду. Мені колись мертвяк приснився, то я три ночі очей зімкнути не могла... так боялася...
Вона довірливо признавалася в тому, в чому ніхто з хлопців нізащо б не признався — затюкали б...
Зиркнув уперед. Хлопці мріли далеко попереду волохатими крапками. І дівчата трохи віддалилися.
Катя ішла лижнею, а я пурхав поруч по глибокому снігу. Катин подих легенько діткався мого обличчя.
— Знаєш,— обізвалася вона,— а в нас сьогодні учитель історії, «Іван Грозний», захворів. То ми з дівчатами схопили лижі, які од вас лишилися, і гайда. Думаєш, нам, дівчатам, на лижах не хочеться кататись? Хочеться, тільки ж їздити до пуття не вміємо, от і соромимось... Ви ж зразу — «караки», «черепахи»! А увечері воно й не дуже видно, як ми їздимо. І з Дурноверхої гори нам закортіло поспускатися. Я зроду на ній не була. Та чи й доведеться? — сумовито мовила. — Скоро ж закінчу школу... Мати посилає в Ніжин, дядько мій там, обіцяв у медтехнікум улаштувати. Мені не хочеться туди, я крові боюся... Та що поробиш... Аби батько був, може, інше щось придумав би... А так.
Мені стало жаль Катю, хотілося сказати їй щось утішне. Та замість цього я бовкнув:
— То ти ж там жаб не дуже муч.
Ох і зойкнув же мій язик! Ніколи я його так боляче не прикушував. Катя не образилася — перелякалась.
— Ой, ти що? Я їх до того боюся, до того боюся!.. Колись хлопці нишком укинули мені жабу в мішок з ботвиною. Я так репетувала, аж захрипла... Слухай, а чого це гора зветься Дурноверхою? Еге ж, дивна назва?
— Еге,— кивнув я.
Так хотілось розповісти Каті, чого причепилася до гори отака дивна назва! Але я нічогісінько про її походження не знав... «А ти збреши щось. Бач, яка вона, повірить»,— шепнув мені підступний голос. Я так люто замахнувся на нього (в думці, звичайно), що йому миттю заціпило. Ні, я не міг збрехати Каті...
— Не знаю, чого вона так зветься,— щиро признавсь я.— Ось бабусю свою поспитаю,— пообіцяв.— Вона в мене така, що все знає, а чого не знає, то вигадає! Я, коли малий був, вірив їй, що в запічку домовик сидить і лоскотатиме мене вночі, якщо двійки носитиму. Через те я жодної двійки ніколи не одержав...
— Добре тобі,— Катин голос потьмянів.— А в мене бабуся — одне лихо. Записалася в якусь там секту, щодня ходить туди, а повернувшись, лає мене, що в комсомол поступила. Погрожує божою карою... Я, коли розсерджуся, кажу бабусі, що більше на поріг її хати не стану, як вона така... А одійду — обніму її й прошу покинути секту. Жалко. Сама ж вона. Доки дід жив, хіба було на паску до церкви загляне...
Я слухав Катю і дивувався: невже зі мною отак відверто, щиро говорить восьмикласниця?..
Катя раптом далеко вперед викинула палиці, вони штовхнули її в груди й зупинили.
— Ти що?— розсердивсь я.— Так можна й покалічитись!..
— Ой, я ж і забула: мати сьогодні на фермі затримається, опорос у них там... А наша свиня негодована, мабуть, уже йчдвері прогризла...
Ми повернули назад. Якось геть випало з моєї голови, що хлопці ж поїхали на Дурноверху гору.
До самого села ми мовчали. Та це була не гнітюча мовчанка, а легка, приємна, як ото буває, коли з хлопцями виграємо в футбола й геть зморені, але щасливі плентаємось додому...
У Каті двір не схожий на інші. Огорожа — дві дротини, прибиті до вкопаних стовпів. Щоб корови не заскакували. Хлівець манюсінький. А круг хати — цілий бузковий гай.
— Це батько посадив бузок,— узялася Катя за дріт.— Мати казала — як вони поженилися. Хотів іще троянд дістати, та не встиг — війна.
Свиня з манюсінького хлівця почула Катин голос і заверещала так, що ми здригнулися з несподіванки.
— Ой, побіжу вже!— спохопилась Катя.
І не побігла. Стояла, дивилася на мене. її чорні очі здавалися мені вуглинками, що таємниче зблискують у пітьмі.
А я захрип. У мене мов змерзлися щелепи. Тоді Катя ледь чутно прошепотіла:
— Я вийду... до береста на перехресті... У дев'ять годин...
І так різко окрутнулась, що сніговий пил війнув на мене. Гучно грюкнули двері.
Я вихопив великого годинника-«цибулину», подарованого мені дядьком, який приїздив із Казахстану. Пів на восьму. Треба здати лижі, заскочити додому, підвечеряти. Але мені зараз було не до лиж, не до їжі, мені хотілось бігати, плигати, вигукувати щось.
І я знову подався на Дурноверху гору. їхав селом — стримував себе, а як вихопився на поле — загаласував мов божевільний. Вітер тоненько підсвистував мені під вухом.
На горі був розпал. Хлопці, з галалаканням скочуючись униз, назад бігли, схопивши лижі під руку. Диви, при дівчатах?.. Озирнувсь—дівчат уже не було. Я й собі, з ходу пристав до того гарячкового ритму.
Це таки справді дурноверха гора. З верхівки лижі прудко і м'яко помчали вниз. А там, де я мав плавно виїхати на поле, сталося незрозуміле. Ніби хтось підчепив мене підступно, ще й турнув. Я безладно замахав руками й лижами і гупнув у замет. Оскільки рот мій галалакав, то снігу наївся донесхочу...
Хлопці, хто де був, на мить зупинилися, щоб зареготати.
Я не образивсь. Я зараз просто не міг ображатися. У мені закипіло завзяття. Невже я не вистою на цьому чортячому трампліні?
Упав і другого разу, і третього... Дивно, як не тріснули лижі.
Під'їхав Степан. Він, хоч і шкилює над усіма, однак жалісливий.
— Ти кріплення не прив'язуй, бо лижі поламаєш. Ще й ноги на додачу повикручуєш... Всі хлопці так спускаються — не прив'язуючи.
— Сам грамотний!— огризнувся я. А поради послухався.
Еге, та це ж розкіш! Підскакуєш на тому підступному трампліні, лижі летять урізнобіч, а ти, спокійний за них, з вереском шугаєш угору, на мить відчуваючи себе в польоті. Навіть холодні обійми снігу після того польоту не остуджують бурхливої радості.
З-за далечезного темного обрію злодійкувато визирнула червона пика місяця. Послалися на голубуватому снігу довжелезні рожеві рядна. Аж ми, захоплені, задихані, забрьохані, зупинилися, задивились на них.
І тут отямийся Мишко.
— Братва, по конях!— загорлав командирським голосом.— Євген Федорович, мабуть, нас уже лає на чім світ стоїть...
Назад їхали тихо. Потомилися вкрай. А їсти хотілося! Якби стріли вовка, хтозна, як склалася б його сіра доля...
Учителя фізкультури вже не було. Ми тихенько склали лижі в сарай, де стояла, погогокуючи, шкільна коняка, прихопили в темному класі книжки й розповзлися по домівках.
Я переконував себе, що треба хоч на хвильку заглянути додому, кинути щось на голодні зуби. Та й книжки ж варто одтарабанити. А ноги не слухались мене. І невдовзі я наблизився до перехрестя, де бовванів високий товстий берест. Ось він поруч. Чути, як басовито гудуть гілки, як потріскують, обриваючись, крижані бурульки.
Каті немає. У мене раз, удруге лунко вдарило серце й завмерло.
Померкло темно-синє підевічене місяцем небо. Злим став вітер...
Я безпорадно тупцяв на місці, не можучи, не бажаючи повірити, що Катя обдурила. Хіба це можливо?
«Ну, звичайно, неможливо!»— ледь не вигукнув я, побачивши Катю, що вийшла з-за сусіднього береста.
— Ой!—стенула вона худенькими плечима.—Та й довго ж ти. Видно, на гору вернувся? Допалися до катання, еге?
— Допалися!—радісно підхопив я.—Ще й як! Там така гора... убитися можна! Хочеш, завтра поїдемо до обід?
— Та... не дуже... Я і з бугра боюся спускатися...
Розмова згасла. Я гарячково перекидав у голові слова, речення, думки і нічого путнього не міг послати на язик. І Каті наче заціпило.
Я безпорадно озирався, ніби чекав, що хтось збоку підкаже мені, про що розмовляти. І враз заскіп очима на Катаних руках.
Мов гострою бритвою різонуло мені по серцю.
Катині рукавички наче миші погризли. Пальці визирали з дірок —маленькі, нещасні, навіть у темряві я бачив, що вони посиніли од холоду.
Як мені закортіло взяти ті пальці, зігріти їх у своїх розпашілих долонях!
Аби ж тільки зважитись... Я нерішуче виймав з кишені то праву, то ліву руку. Вони вже вогнем горіли, а я не міг насмілитись...
Хвилини збігали, разом з вітром пропадали десь у ночі. А мої гарячі руки все боязко ховалися по кишенях...
Катя не могла встояти на місці. її тіпало, мов суху очеретину на белебні.
— Х-х-хі,— нарешті розтулилися Катині губи.—Та й мороз же береться на ніч!.. Може, одійдемо кудись... у затишок?
— Одійдемо,— мовив я, подумки обізвавши себе останнім телепнем. Таж якби вона не сказала, стояв би я тут телефонним стовпом до ранку.
Ми повільно рушили Катиною вулицею. Зветься вона Бурячківською, бо восени по ній возять з поля буряки на цукрозавод. Машини вибили дві глибочезні колії, які й сніг не зміг замести. Ми йшли кожен своєю колією, одразу понижчавши. Наче брати Іван та Андрій Індут-ні. І одному, ,й другому на фронті одірвало обидві ноги по коліна. На тих обрубках, намостивши під них ганчір'я, брати блукають у неділю по селу, п'яненькі й веселі, і перед кожною жінкою церемонно знімають картузи: «Мадам, на один вальсок «Коров'ячі сльози»... Я згадав Індутних і мимоволі пирхнув.
— Ти чого?— повернула Катя зблідле од холоду об-личя.— 3 мене смієшся, еге, що така мерзлячка?
— Та ні!— палко обуривсь я.— Що я, зовсім... дурний? То згадав Індутних, як вони до танцю запрошують...
— Не треба з них сміятися,— тихо, сумовито мовила Катя.— 3 ними можна сміятися, а над ними — не треба.— Помовчала хвильку.— Аби мій .батько хоч такий повернувся... Ми б удвох геть усе круг хати засадили.
І троянди посадили б, і жасмин, а ще рожі... Вони такі високі ростуть, як топольки. І квіти до самої верхівки... Красиво...
Ось і Катин двір. Вітер розійшовся на ніч, кидає з відкритого двору пригорщі дрібного й кусючого снігу. Жалібно дзвенить телефонний дріт.
Стали. Постояли трохи.
— Ой!— дзеленькнула Катя.—Та тут ще гірше січе.— І враз пожвавішала, нахилилась до мене, її очі радісно-таємниче блиснули.— Хі-і, забудьок я! Ходімо!— І, схопивши мене за руку, потягла у двір.
Я задерев'янів, але й тими задерев'янілими ногами ладен був іти на край світу.
А Катя завела мене лиш за хату, до невеликої копиці сіна.
— Бачиш?— пошепки спитала Катя.
Бачу — копиця. У копиці виямка темніє. То й що?
— Лізьмо туди!— Катя сіла у виямці.
Я завагався.
— Чого ти?— веселим шепотом гукала Катя.— Іди сюди! Тут просторо. А тепло — як на печі!
Я ніяково сів скраєчку.
Катині очі блискотіли.
— Це я сама зробила таку нору,— глухо й хвилююче звучав її голос.— Козі сіно щодня беру, от і вигребла. Мати сварить, каже — копиця завалиться... А як тут добре, правда? Ось прислухайся... Чуєш, чуєш?—раптом схопила вона мене за руку.
Я нічого не чув, я лиш відчував її холодну руку. Мені стало так гарно, як ніколи в житті.
— Чуєш,— захоплено шепотіла Катя.— Яка тиша... Пахуча... Сіном пахне... Кониками... Ромашками... Гусячими лапками...
Я зачаровано слухав її. І мені справді почулося, що тиша пахне. І сіном, і кониками, і ромашками, і снігом... І ще Катею...
А це що? Чиїсь важкі повільні кроки нагло вторглися в нашу тишу і йшли по ній, топчучи сіно, ромашки, коників...
— Це мати!— ніби пружиною підкинуло Катю. Аж копиця гойднулася.
Відштовхнувши мене, Катя вискочила і гайнула до хати. Загиркав ключ у замку.
І я схопився, подавсь за хату, в зарості бузку. Чомусь сполохано гупало серце.
Катина мати рушила зразу до хліва. Зачинила його на штабу, пошкрьобала до хати.
І тут окликнула її з-за високого тину сусідка. «Звідки вона взялася? Чи не стояла там?»—похолов я од недоброго передчуття.
— Марино, а ходи-но сюди,— п'ялася сусідка на високий тин.
— То чого? — втомлено буркнула тітка Марина.— Снігу за халяви набирати?
— Е-е, ходи, не пожалкуєш.
Тітка Марина неохоче пішла. Я вхопився за гілку.
— Поки ти там із свиньми марудишся,— тягла сусідка з-за тину голову,— твоя Катька вже кавалерів водить. Отамечки в сіні з Василем Ковальчуковим недавно кублились...
Я стис гіллячку, аж вона затріскотіла.
— Вигадаєш таке,— нерішуче махнула рукою тітка Марина.— Може, тобі в очу привиділось?..
— Гляди, принесе в пелені, тоді тобі в очу потемніє,— кинула із смішком сусідка й щезла за тином.
Мені здалось, що на мене впало небо. Чорне височенне небо — разом із смугами хмар, разом із мерехтливими зірками, разом із зльоділим місяцем...
Наосліп кинувся геть.
Летів городами. Борсався в заметах. Продирався через якісь кущі, переплигував через чиїсь тини...
Біг, біг — світ за очі, намагаючись утекти од того єхидного голосу, од тої усмішечки.
А вони не відставали. Вони бігли разом зі мною, цупко вчепившись до грудей. І що далі, то дужче пекли їх...
І я з розпукою відчув, що не скоро, а може, й ніколи не позбудусь їх. І навіть нікому не зможу розповісти про них, щоб хоч трохи полегшало. Ні хлопцям, ні батькові, ні матері... Нікому в світі...
І мені так жаль стало і себе, і Катю, і тишу, яка пахла ромашками, кониками, гусячими лапками, що я сів просто на сніг і гірко, мов першокласник, заплакав...