Юрій ЗБАНАЦЬКИЙ

ЛАСУНКА
Жваву, пишнохвосту білочку звали Ласункою.
Жила вона в нашому партизанському таборі всю зиму. А потрапила до нас ранньої осені ще невеличким кумедним білченям.
Було це так. Фашисти задумали піти на партизанів танками. Довідавшись  про це, ми
вийшли на всі дороги, де могли пройти ворожі танки. Найбільші сосни і дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.
В одній із старих сосон було невелике дупло. Там жила стара білка із білченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара білка втекла з своєї хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане білченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось із партизанів схопив його у руку.
Я взяв ту маленьку білочку у свою-землянку, і "вона швидко звикла до нової обстановки.
Спала вона в моїй шапці. Охоче стрибала до мене і брала з рук їжу.
Найбільше любила білочка цукор, і за це її прозвали Ласункою...
Тільки зайдеш бувало в землянку і тихенько покличеш: „Ласунко!"—білочка відразу висуне з шапки свою маленьку голівку з чорними блискучими оченятами та так і замре.
Повториш: „Ласунко!"—і вона вже на плечі.
Візьмеш на долоню грудочку цукру— Ласунка вже на долоні. Схопить передніми лапками цукор і—в рот. Потім перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким—Ласунці до того діла немає. Сидить собі, гризе той цукор. Жодної кришечки не загубить—все підбере.
Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсім маленькою, далі високої сосни, що росла біля нашої землянки, не ходила. Побіга-побіга по сосні, зірве шишечку і шасть у землянку. Коли ж підросла— стала по всьому табору гуляти. А надвечір—додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе—цукру просить.
Настала весна, зійшов сніг, вкрилася земля травою і квітами, зазеленіли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона вже справжньою дорослою білкою.
— Кинула нас Ласунка,—зітхав начальник штабу.—Не буде кому в моїх паперах порядкувати.
А вона справді любила порядкувати в землянці. Нехай тільки хто загається та залишить що-небудь на столі—відразу все це буде в моїй смушевій шапці.
Та помилився начальник штабу, так подумавши  про Ласунку. Днів через чотири, а може й п'ять, вона повернулась додому. Важко було її впізнати—хвостик мало не весь обліз, на боках висіло шмаття зимової білястої шерсті. Вона линяла. І, після того як посиділа в мене на плечах,—днів зо два довелося знімати з одягу її сріблясті шерстинки.
Та тепер, коли навколо все жило, квітло і співало, коли в наші ліси прийшла чудесна, молода красуня-весна—не могла Ласунка сидіти в землянці. Не могла, хоч і дуже скучала за нами і особливо, мабуть, кортіло їй поласувати цукром.  -
Другого дня вона знову зникла і тепер уже назавжди.
Минали дні, тижні, місяці... Поступово забули всі про нашу втішну білочку. Лише іноді вечорами, коли не було боїв, у розмові хтось згадував:
— А де-то наша Ласунка?..
Одного разу ми вели бій з переважа-ючими силами противника. Йшли рідким ланцюжком у великому сосновому лісі. Це було далеко від нашого старого зимового табору.
Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на дерево червона, пиш-нохвоста білочка. Прилипла до стовбура голівкою вниз, хвостиком уверх, не зводить з мене  очей.
Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу  Ласунку.
— Ласунко!—тихо покликав я.
Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на  плечі.
— Ласунко!—схвильовано сказав я і ніжно погладив її червону пухнасту шубку.
Тільки цього разу, на жаль, у моїй кишені не знайшлося і крихітки цукру. Чотири дні ми вели запеклі бої з ворогом і самі вже давно не мали  ріски  в роті.

ЩЕДРИЙ ЇЖАЧОК
Якось уночі пішли ми з товаришем у розвідку. Ніч була темна, дорога незнайома. Весь час шарудів вітер у листі. Нам доводилось часто зупинятись і прислухатись. Ми боялися, щоб зненацька не наткнутись на ворога.
Та не вбереглися.
Тільки вийшли з лісу, ще й десяти кроків не ступили на галявину, як враз:
— Хальт!
Ми кинулись назад, а вони по нас із кулеметів та з автоматів. Кулі, як мухи, так і задзижчали біля вух.
Кроків на сто відійшли ми од ворогів, уже гадали, що все обійдеться щасливо. Та саме в той час я відчув, що хтось ніби ударив мене палицею по нозі. Я впав. Спробував підвестись і не зміг. Ворожа куля пробила ногу.
Опираючись на товариша, сяк-так дибав я на одній нозі з півкілометра. Далі йти не було сили. Ще з  кілометр проніс мене на плечах товариш. А  потім  просуватися  вже ні я, ні він не мали змоги.
Ми заповзли в густий хмизняк.
— Що ж,—сказав я товаришеві,—йди в загін, а я залишусь.
— А коли фашисти по сліду підуть?— перелякано глянув на мене друг.
— Та вже нічого не зробиш,—відбиватимусь, поки будуть патрони...
— А тоді?
— А тоді? Що ж, тоді...
Я не доказав. І так було зрозуміло.
Товариш не хотів лишати мене одного. Тільки переконавшися, що вороги нас не переслідують, він рушив у партизанський загін. А я залишився чекати.
Так проминув  день.  Пройшла  ніч.  Дошкуляв біль в нозі і проймала густа холодна осіння мряка. А потім голод і особливо спрага. Мене всього палило, я міг би випити не кухоль, а ціле відро води, а її не було й краплинки. Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безсило розпластався, але не давала мені  води ні краплини.
Я знав, що товариш мій повернеться з партизанами хіба днів через чотири. А здавалося, що сили невистачить навіть для того, щоб пережити день.
На світанку неподалеку від мене щось зашелестіло листям. Я тільки міцніше стиснув автомат, бо не було сили підвестися. Прислухався. Тріснула суха гілка, ще виразніше зашелестіло листя. Я зрозумів — то не людина. Мабуть, якась  тваринка.
І не помилився. Кроків за два від мене пройшов круглий нашорошений їжачок. На його голках я запримітив якісь зеленкуваті кульки.
Їжачок пробрався в густий кущ і довго чогось там вовтузився, господарював. Згодом він вийшов з куща і кудись подався в своїх  справах.
Я догадався, що в кущі їжачкове житло.
Підповзаючи на ліктях, я добрався до куща. Справді, тут була їжачкова комора.
Перше, що мені потрапило під руку, це були дикі лісові грушки-гнилиці.
Довелося взяти з десяток грушок, хоч і шкода було кривдити трудяку-їжачка. Поївши, я відчув себе значно краще і був дуже вдячний їжачкові.
Згодом їжачок знову повернувся до своєї комори. Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, знову глянув на мене маленькими оченятами. Видно було, що їжачок не помітив пропажі й не розгнівався на мене за свої грушки.
Весь день і ніч їжачка не було. Я вирішив, що він більше не повернеться до своєї комори. Та на світанку він повернувся з трьома яблуками, наколотими на голки. Підійшов зовсім близько до мене, фиркнув. Мені здалося, що то він запросив мене поласувати яблучком. Я охоче прийняв подарунок щедрого їжачка.
Так було і наступного дня. їжачок ніби взявся постачати мене їжею—носив то яблучка, то груші.
Нарешті прийшли партизани. їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і понесли. Йшли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від  голоду.

ЖУРАВЛИК ПОЛЕТІВ У МОСКВУ
Щовечора і кожного ранку на  болоті курликали й танцювали журавлі.
Болото це велике: широке і довге, густо вкрите зеленим купинням, Треба йти по ньому вміючи, бо тільки потрапиш у багнюку—поминай як звали: поглине тебе ненажерна  трясовина.
Тут кожного літа жили журавлі. З'являлись вони ранньою весною. Тільки закигикають чайки—так і слухай: через день-два засурмлять на болоті перші журавлі.
Наш партизанський табір зимував у лісі під самим болотом. Отож партизани спостерігали, як прилетіли весною журавлі, як вони влаштувалися на голих купинах.
У нашому таборі жив шестилітній партизан Петрик. Вечорами він виходив на околицю лісу, вилазив на похилий дубок, влаштовувався між двома гілками, немов на стільці, і подовгу дивився на болото.
На болоті танцювали журавлі. Петрик, не моргаючи, дивився на ті кумедні танці і тільки посміхався.
Згодом розпустилися дерева, піднялася вгору трава. За деревами не видко вже було в траві журавликів. Тільки чулася вечірня немудра журавлина  пісня.
Якось налетіли на наш табір фашистські літаки. Кинули вони великі бомби і на ліс, і на болото, на партизанські житла. Кількох чоловік поранило тоді осколками. Поранило і маленького Петрика.
Він лежав у санітарній землянці мовчазний, блідий, з заплющеними очима. Лише інколи болісно зітхав і просив:
— Водиці.
Одного разу він посміхнувся уві сні і сонно проказав:
— Журавлики.
Після цього Петрик трошки пожвавішав. Коли заходив до нього в палату лікар, він просив:
— Розкажіть мені  про  журавликів.
Лікар охоче сідав  до нього на ліжко і розповідав історію про молодого журавлика, який літав зимувати у далекі теплі краї.
— А він через море летів?
— Через море,  Петрику.
— А море велике?
— Без кінця-краю. Цілий тиждень летять журавлі.
— І ніде не сідають?
— Ніде.
— Бідненькі,—зітхає Петрик.—Коли виросту і стану льотчиком, я літаком журавликів возитиму через море.
— Возитимеш,—погоджується лікар, залишаючи Петрика.
А Петрик ще довго не спить, все думає про  журавликів.
Одного разу Петриків старший брат похвалився, що на болоті вже з'явились молоді журавлики. Петрик аж почервонів од хвилювання, його очі спалахнули живими вогниками.
— От би мені журавлика! Я б і видужав швидше.
Через два дні Петриків брат зайшов до палати. В руках він тримав сірого невеликого цибатого журавлика. Петрик вперше підняв угору худенькі жовті тремтячі руки і взяв  птаха.
Журавлик кілька днів  жалібно  попискував, кличучи на поміч маму, а потім звикся, Він подовгу сидів біля Петрика, а той годинами не зводив з нього очей.
Одної ночі на партизанському аеродромі приземлився московський літак. Він привіз партизанам автомати, патрони, гранати, А в Москву мав забрати всіх поранених партизанів.
Полетів у Москву і малий Петрик. Він не залишив і свого журавлика. Коли йому сказали, щоб випустив пташку, Петрик відповів:
— А потім що? Він сам через море летітиме? В нього ж крильця болітимуть. І він теж хоче в Москву...
Коли літак піднявся вгору, ми всі дивились йому вслід. Махали хустинами, руками. А він, не описавши традиційного кола, вирівнявся і полетів прямо на схід.
Літак зменшувався і зменшувався, танув у місячному сяйві, губився серед  зір.
І на мить здалося: то не велетень-літак, то маленький Петриків журавлик піднімався все вище і вище.