Для молодшого шкільного віку

Під дубом зеленим

Казки за народними сюжетами:

Під дубом зеленим
трава-мурава.
На дубі зеленім
пташина співа.
У листі лапатому
грає вітрець.
Хто книжку читатиме
той молодець!


Художники: Невідомий
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1954 рік, видавництво «Молодь». Кількість сторінок: 56.


Фрагменти:

Наталя  ЗАБІЛА
ПІД ДУБОМ ЗЕЛЕНИМ


Під дубом зеленим
трава-мурава.
На дубі зеленім
пташина співа.
У листі лапатому
грає вітрець.
Хто книжку читатиме
той молодець!

РУКАВИЧКА
По ялинку внучка з дідом
йшли по лісі навмання.
А за ними бігло слідом
довговухе цуценя.

Задивилась, мабуть, внучка
на ялинку, на сосну
і зронила якось з ручки
рукавичку хутряну.

Рукавичка
невеличка
на снігу собі лежить.
Раптом мишка
тишком-нишком
з нірки вилізла й біжить.

— Ну й хатинка!
Ну й дивинка!
Відгукнися —хто тут є? —
Тільки голосу з хатинки
щось ніхто не подає.

Влізла мишка в рукавичку
і сама в ній стала жить.
Раптом зайчик-
побігайчик
з-під ялиночки біжить.

— Ну й хатинка!
Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує зайчик: із хатинки
хтось там голос подає.

— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто?
Що за гість?
— А я зайчик-
побігайчик,
довгі вуха, куций хвіст!

Вліз і зайчик в рукавичку,
стали вдвох у хатці жить.
Раптом білка —
стриб із гілки!
Та по стежечці біжить.

— Ну й хатинка!
Ну й дивинка!
Відгукнися—хто тут є? —
Чує білочка: з хатинки
хтось там голос подає.

— Є тут мишка-гострозубка,
є тут зайчик—куций хвіст!
— А я білка — тепла шубка,
невеличка я на зріст!

Влізла й білка в рукавичку,
стали втрьох у хатці жить.
Глядь-поглядь, аж ось лисичка
попід соснами біжить.

— Ну й хатинка!
Ну й дивинка!
Відгукнися—хто тут є? —
Чує лиска: із хатинки
хтось там голос подає.

— Є тут мишка-гострозубка,
є тут зайчик — куций хвіст,
є тут білка — тепла шубка.
Ну, а ти хто?
Що за гість?

— Хто ж не зна мене, лисичку,

і вигадливу, й метку? —

Влізла й лиска в рукавичку,

примостилась у кутку.

Ще й кабан прибіг ікластий,
і куниця, й їжачок.
Тут і голці ніде впасти!
Скільки сміху й балачок!

Рукавичка
невеличка
на снігу собі лежить.
А з барлогу
на дорогу
вийшов заспаний ведмідь.
— Що за зборище зібралось?
Що за хата?
Хто тут є?
Хто здіймає сміх та галас,
зовсім спати не дає?

— Є тут мишка-гострозубка,

є тут зайчик — куций хвіст,

є тут білка — тепла шубка,

що малесенька на зріст.
Ще й лисиця є, сестриця,
і вигадлива, й метка,
є кабан, їжак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?

— Я ведмідь, я хочу спати,
сміху-жартів не люблю!
Сяду я на вашу хату,
всіх вас разом роздавлю!

Злий ведмідь гарчить, лютує,
ломить всі кущі підряд.
Що робити?! Хто врятує
переляканих звірят?!

А тим часом дід та внучка
вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
що аж зашпори зайшли.

— Рукавичка де ж поділась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побіжи, мій песик милий,
рукавичку відшукай!

Песик дівчинку послухав,
хвіст—угору, в землю—ніс
і примчався скільки духу
на те саме місце в ліс.

Рукавичка, як живая,
ходить ходором, тремтить.
А до неї підступає
розлютований ведмідь.

Як загавкав пес на нього—
аж ведмідь оторопів,
зразу втік і до барлога
причвалав і захропів.

Тут звірята всі зраділи,
стали песика хвалить,
що прогнав ведмедя сміло,
не злякався ні на мить.

Каже песик: —Дуже прошу
інше мешкання знайти.
Треба дівчинці хорошій
рукавичку віднести.

— А хіба ж це рукавичка?! —    
загукали всі.— Невже?!
В нас нема такої звички
забирать собі чуже!

Всі ми підемо з тобою
рукавичку повернуть!—
І веселою юрбою звірі
вирушили в  путь,

До дівчатка за хвилинку
рукавичку віднесли,
і всі разом круг ялинки
танцювати почали.

СОРОКА-БІЛОБОКА
У сороки-
білобоки
п'ять малят-сороченят.
Усі чисто
хочуть їсти.
Треба всім їм дати лад.

От сорока-
білобока
поскакала на поріг
і до хати
працювати
поскликала діток всіх.

Цей, здоровий,
носить дрова,
той, швидкий, пшоно товче,
Третій в чашку
цідить бражку,
а  малий млинці пече.

Тільки п'ятий
хоче спати,
помагати не біжить,—
у садочку
в холодочку
ліг на травці та й лежить.

У сороки-
білобоки
все вже зроблено як слід.
Вся родина
й господиня
посідали за обід.

Ті — до кашки,
ці —до бражки,
ще й млинців по п'ять, по шість.
А ледаче
хай поплаче! —
Хто не робить, той не їсть.

Як почув це братік п'ятий, —    
не схотів на травці спати,
аж підскочив: — Як це так?!
Ви —в господі,
я — в городі,
до роботи й я мастак!

Ось він поле
бараболю
й обгортає залюбки,
до городу
носить воду,
поливає огірки.

Ще й на вишню
на найвищу
лізе ягідок нарвать.
Вже й приносить
вишень досить,
щоб усіх почастувать.

І сорока-
білобока
не нахвалиться сама:
— В мене діти
працьовиті,
зовсім ледарів нема!

ГУСИ-ЛЕБЕДІ
Була на світі дівчинка
і братік Івасьок.
Пішла гуляти дівчинка
із братіком в лісок.

Поклала спати братіка
під кущик на траві
й пішла збирати ягоди
та квіти лісові.

Летіли гуси-лебеді,
схопили Іваська
та й понесли на крилечках
далеко від ліска.

Аж тут прибігла дівчинка,
побачила гусей.
Вони крильми заплескали
і зникли вже з очей.

Біжить за ними дівчинка,
а їх ніде нема!
Лиш на горбочку пічечка
стоїть собі сама.

— Ой пічечко ріднесенька,

мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш — розкажи!

— Поїж моїх перепічок,

тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка

я й млинчиків не їм!

Побігла далі дівчинка,—
нікого навкруги!
Тече молочна річечка,
кисільні береги.

— Ой річечко ріднесенька,

мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш — розкажи!

— Поїж мого киселику,
тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка
і меду я не їм!

Побігла далі дівчинка,—
попереду лісок.
Стоїть зелена яблуня,
біленький поясок.

— Ой яблунько ріднесенька,

мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш —розкажи!

— Поїж кисленьких яблучок,
тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка
й солодких я не їм!

Побігла далі дівчинка,
побачила ставок.
Вода — неначе дзеркало,
на березі — пісок.

Сидить Івасик, грається
на березі в піску.
А білі гуси-лебеді
купаються в ставку.

Підкралась тихо дівчинка
до того бережка.
Схопила вмить Івасика
та й ходу від ставка!

А гуси це побачили,
зібрались у загін,
летять, тріпочуть крилами
за нею навздогін.

Біжить щодуху дівчинка
і бачить—у ліску
стоїть та сама яблуня
у білім пояску.

— Ой яблунько ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти кисленьких яблучок
спочатку покуштуй!

Вона вкусила яблучко,—
яке   ж воно смачне!
Її й сховала яблуня
під  гіллячко рясне.

Побігла далі дівчинка,
та ще далека путь!
І знову гуси-лебеді летять,
не відстають.

От-от впіймають дівчинку
дзьобаті вороги!
Аж ось—та сама річечка,
кисільні береги.

— Ой річечко ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти мого киселику
спочатку покуштуй!

Вона мерщій киселику
ковтнула з молочком,—
її й сховала річечка
під самим бережком.

Побігла знов, а лебеді
летять, не відстають.
От-от накриють крилами,
дзьобами заклюють!

Ну, хто ж врятує дівчинку,
від лиха захистить?
Аж ось та сама пічечка
край стежечки стоїть.

— Ой пічечко ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти моїх перепічок
спочатку покуштуй!

Тут дівчинці й перепічки
здались такі смачні!
Її й сховала пічечка
на теплім черені.

Як вискочила з пічечки,
а гуси — знов услід.
а вже прибігла дівчинка
додому, до воріт!

Тут бачать  гуси-лебеді,
що вечір вже настав,
та з тим і повернулися
на свій далекий став.

А дівчинка із братіком
спокійно стали жить,
лихих — остерігатися,
а з добрими — дружить.

*  *  *
Котилось спіле яблучко
з-під яблуні в ліску,
котилася перепічка
із пічки на горбку,
та ще молочна річечка
в киселику текла
і цю хорошу казочку
мені розповіла.

ЧЕРЕВИК, СОЛОМИНКА ТА БУЛЬКА
Мильна булька невеличка,
соломинка й черевик
йшли по лузі.
Бачать — річка.
Як добратись на той бік?

Каже булька:
— Черевичку!
Попливи по річці вплав
і, як човник, через річку
нас любенько переправ!

— Ні, не хочу!
По воді я
зовсім плавати не звик.
Тут на тебе вся надія! —
відмовляє черевик.

Булька каже:
— Я, признатись,
вмію плавати сама,
та, щоб вас обох підняти,
в мене силоньки нема!

Соломиночко-сестричко,
чималенька ти на зріст.
Простягнись на той бік річки,
ми й перейдем через міст.

І охоче в ту ж хвилинку,
дуже довга та тонка,
простяглася соломинка
аж до того бережка.

— Переходьте поодинці!
Черевичку, не барись! —
Він пішов по соломинці,
а вона відразу — трісь!

Черевик — шубовсть у воду,
навіть хвиля розійшлась!
А, уздрівши цю пригоду,
булька реготом зайшлась.

Реготалась, реготалась,
поки й лопнула вона!
І нікого не зосталось,—
тільки казочка смішна.

КІТ І ПІВНИК
Була собі хатиночка,
навколо неї пліт.
Жили в хатинці півничок
і сірий кіт-воркіт.

Кіт зрання та до вечора
у лісі полював,
а півник в хаті порався
та квіти поливав.

От якось вранці вирушив
до лісу кіт-воркіт.
Аж тут лисичка хитрая
прибігла до воріт.

Прибігла, облизалася
гостреньким язичком
та й почала виспівувать
солодким голоском:

— Ой півнику-когутику,
який ти молодець!
Голівка в тебе масляна,
червоний гребінець.

Нема ні в кого пір'ячка
такої довжини...
Ой вийди на подвір'ячко,
ворота відчини!

Сподобалися півнику
привітливі слова,
він за ворота виглянув:
— А хто це там співа?

Схопила лиска півника
та й кинулась в байрак!
Кричить і б'ється півничок,
не вирветься ніяк.

— Ой котику-воркотику,

біжи сюди, біжи!

Звільнитися від ворога

мені допоможи!

А кіт ще недалеко був,
щодуху пострибав,
нагнав хвостату злодійку
і друга врятував.

На другий день котові
знов іти до лісу час.
От він іде, а півнику
дає такий наказ:

— Гляди ж, мій любий братіку,

веди себе як слід.
Усяким хижим злодіям
не відчиняй воріт!

Пішов до лісу кіт-воркіт,
далеко десь бреде.
А вже лисичка тут як тут
і знов своє веде:

— Ой півнику-когутику,

який ти молодець!

Яскраве в тебе пір'ячко,

червоний гребінець.

Ой вийди із хатиночки,
ворота відчини.
Я дам тобі насіннячка
ще й ягід-бузини!

От півник тільки виглянув:
— Хто ягоди приніс? —-

Схопила лиска півника

та й кинулась у ліс!

Щосили б'ється півничок,
кричить на всі лади:
— Ой котику-воркотику,

біжи скоріш сюди!

Примчав із лісу кіт-воркіт,
хоч і далеко був,
| нагнав хвостату злодійку
і півника здобув.

На третій день збирається
ізнов до лісу кіт та й каже:
—Ти вже, півнику,
не відчиняй воріт.

А як не будеш слухатись,
потрапиш у біду.
Тебе вже я не визволю,
бо я далеко йду!

Лишився в хаті півничок,
сидить, забився в кут.
А вже лисичка хитрая
і знову тут як тут.

— Ой півнику-когутику,
який ти молодець!
Яскраве в тебе пір'ячко,
червоний гребінець.

Ой  вийди на  подвір'ячко,
ворота відчини.
Прийшли співці з музиками
з  чужої сторони.

Пісні співать збираються
ще й танці витинать.
Без тебе, без когутика,
не хочуть починать!

От півник тільки виглянув:
— Які ще там пісні? —

Схопила лиска півника

та й зникла в гущині.

Хоч як не плакав півничок,
а котик не почув,
бо він у лісі темному
далеко дуже був.

Вертається увечері
додому кіт-воркіт —
нема в хатинці півника,
пропав його і слід!

— Ах ти ж, хвостата злодійко,

ти знову тут була!
Мого дружка єдиного
до себе потягла...

Не став він часу гаяти,
не став він лити сліз,
узяв мішок та шабельку
й пішов собі у ліс.

Приходить кіт на галяву
і бачить: перед ним
стоїть хатинка лисяча
із ґанком різьбляним.

А ось дочка лисиччина —
маленьке лисеня —
з метеликами грається
та жабок доганя.

Підкрався кіт тихесенько,
стрибнув що сили мав
і враз дочку лисиччину
за хвостик упіймав!

В мішку дочка лисиччина
пищить та верещить.
Лисичка з хатки вибігла,
побачила й кричить:

— Ой котику-воркотику!
Та де ж моя дочка?!
— А ти навіщо, злодійко,
взяла мого дружка?

— Віддай негайно півника,—
ддам тобі дочку! —
А півник, в хаті замкнений,
кричить: — Ку-ку-рі-ку!

Побачила тут лисонька,
що спорити не слід,
та й випустила півника,
й дочку віддав їй кіт.

От кіт-воркіт із півником
вернулися назад.
І знову у хатиночці
настали мир і лад.

Лисиця вже боялася
приходити сюди.
А півник жив із котиком
і слухався завжди.

ВОВК І КОЗЛЯТА
До козиної до хати
з лісу стежечка веде.
В хаті маму ждуть козлята,
а коза із лісу йде.

Ясне сонечко заходить,
в небі місяць блискотить.
До воріт коза підходить,
у ворота стукотить:

— Відчиніться, відімкніться!
Ваша матінка прийшла,
ваша матінка із лісу
молочка вам принесла!

Відчиняють їй козлята,
з ними вірний пес Рябко.
І заходять всі до хати
пити свіже молоко.

Якось сірий вовк підслухав,
що коза пішла у ліс,
до воріт прибіг щодуху,
під ворота сунув ніс.

"Зараз, — думає, — козляток
проковтну одним ковтком!"
І почав він промовляти
ніжним-ніжним голоском:

— Відчиняйте, козенята!
Я несу вам молока! —
— Чуєм, чуєм, це не мати —
в неї пісня не така!

Тут один цапок сміливий
нишком глянув через пліт,
бачить — вовк страшний, жахливий
причаївсь біля воріт.

Сірий вовк цапка не бачить,
витягає гострий ніж
і гукає нетерпляче:
— Відчиняйте-но скоріш!

А козлята:—Ми не проти! —
Не злякались хижака!
Відімкнули враз ворота
та як випустять Рябка!

Вовк, побачивши собаку,
підібгав лякливо хвіст,
відстрибнув —та з переляку
як бебехнеться під міст!

Саме йде тут з лісу мати,
молока малим несе.
А назустріч їй козлята
та й розказують про все.

Почала  коза радіти:
— Ну й Рябко наш молодець!
Ну й розумні в мене діти!

Тут і казочці кінець.

ПЛИСКАЧИК
Якось каже дід бабусі:
— Розпали вогонь в печі
та для нашої Ганнусі
ти плискачика спечи.

Замісила баба тісто
і плискачика спекла,
а тоді, щоб трохи вистиг,
на віконце віднесла.

От лежить пухкий плискачик
на тарілці на вікні,
золотистий та гарячий,
боки випнувши масні.

Десь ґуля Ганнуся, видно,
не куштує плискача.
А йому лежать набридло,
стриб з вікна — й навтікача!

Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом зайчик-побігайчик
зустрічає плискача.

— Ну й плискачик золотистий!
Мабуть, добрий ти на смак?
— Ні, мене не можна їсти,
я уславлений співак.

„Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
І від діда,
і від баби,
і від внучки
я утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе,
від зайчати,
зараз, зараз утечу!"

Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом вовк іде назустріч,
зупиняє плискача.

— Ой плискачику хороший!
Зараз я тебе ковтну!
— Ні, не їж. Послухай, прошу,
як я пісню затягну:

„Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда   баби, й внучки,
і від зайчика утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, вовк зубатий,
зараз, зараз утечу!"

Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Ось іде ведмідь із лісу,
зупиняє плискача.

— Ну й плискачик запашистий!
Я б тебе охоче з'їв!
— Ні, мене не треба їсти,
от послухай краще спів:

„Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда, баби й внучки,
від зайчати й вовка втік!
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, волохатий,
зараз, зараз утечу!"

Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Враз як вистрибне лисиця
з-під куща
до плискача.

— Ну й плискачик!
Що й казати!
Запашний від тебе дух...—
— Я умію ще й співати,
в мене — голос,
в мене — слух! —
І почав співать плискачик:

„Я гарячий,
я добрячий,
загорілий в мене бік.
Я від діда, баби, внучки,
і  від вовка, і ведмедя,
і від зайчика утік.
І від тебе утечу я..."

А лисичка каже враз:
— Щось тебе я кепсько чую,

заспівай-но в другий раз!
Ти співаєш дуже дзвінко,
в тебе й справді голос є! —
А сама в цей час торбинку
з-під ялинки дістає.

Та хвалько цього не бачить,
радий з успіху свого.
Тільки вивів:
„Я —плискачик..,"
А лисичка—хап його!

І незчувся, як в торбинці
опинився наш співець!
І лисичка по стежинці
в ліс побігла навпростець.

А в ліску мала Ганнуся
недалечко від тих місць
лісовую грушу трусить
і грушки солодкі їсть.

Загорілись в лиски очі,—
мабуть, груші ті смачні!
— Ой, — говорить, — їсти хочу!

Дай-но, дівчинко, й мені!

Бачить дівчинка: лисиця,
витівниця лісова!
А на спинці у торбинці
щось ворушиться й співа:

„Я — плискачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
Втік від діда, баби й внучки,
від лисиці я не втік!.."

— Що ж,— Ганнуся каже, —миттю

натрушу тобі грушок.
Стань-но ближче та під віття
підставляй свій лантушок!

Розв'язала лиска торбу,
а плискачик з неї—плиг!
Та як кинеться моторно
прямо дівчинці до ніг.

— Ой рятуй мене, Ганнусю!
Нагулявсь я досхочу.
Я додому повернуся,
більш нізащо не втечу!

Засоромлена лисиця
заховалась під кущем.
А Ганнуся до бабусі
повернулась з плискачем.

ЗАЙЧИКОВА ХАТКА
Оселились біля річки
сірий зайчик та лисичка.
Зайчик —в хатці луб'яній,
а лисичка — в крижаній.

Ось постукала в віконця
тепла сонячна весна,
і, розтанула на сонці
біла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:
— Як я житиму без хати?
Зараз зайця прожену
й влізу в хатку луб'яну!

Де вже зайчику малому
суперечить хижаку!
Довелось тікати з дому
бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата
влізла в зайчикову хату
і в хатинці луб'яній
оселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик,
сірий зайчик-побігайчик,
сльози річкою ллючи:
страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього
та й питає:—Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати
люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,

витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
зараз вижену її!

Підійшли вони до хати,
вовк гарчить: —Ану, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу —

полетить від тебе клоччя,
на шматочки роздеру
ще й на порох розітру!

Вовк злякався—та й тікати!
А зайча пішло вночі
знову захисту шукати,
сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього
та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати

люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,

витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.
— Геть! — загримав волохатий.

Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу —

полетить із тебе клоччя,
на шматочки роздеру
ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову —
враз сховався у кущі,
і побрів наш зайчик знову,
сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака,
розпитала що та як.
— Годі, — каже, — годі плакать,

не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати,
загарчала: — Геть, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу —

полетить від тебе клоччя,
на шматочки роздеру
ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу.
А зайчатко уночі
знов побігло, від образи
сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник,
гострі шпори на ногах.
— Що з тобою? Дуже дивно
зайця бачити в сльозах!

— Ой, мене прогнала з хати
люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..

— Що ж, провчу я розбишаку!
—
Де вже, півничок, тобі?!
Вовк, ведмедик і собака

відступились в боротьбі...

— Ну, за мене  не страшися!

Сам побачиш,—от ходім! —

Вийшли друзі на узлісся,
де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.
Півник крилами ударив.
— Годі спать, — ку-ку-рі-ку! —

на чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.
— Хто там ходить по двору?
От як скочу, як підскочу —
на шматочки роздеру!

Не злякався півник смілий
та на ґанок як стрибне.
— Забирайся, поки ціла!

Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори,
бачить: півник-молодець,
гострий дзьоб, сталеві шпори
ще й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась:
— Я хороша! Я не зла!
Я з зайчатком не сварилась,
по-сусідському жила!..

А сама — мерщій на ґанок,
та — по східцях, та — у ліс!
І зустрінув зайчик ранок
знов веселий, як колись.

ЛИСИЦЯ ТА РАК
Десь жила собі лисичка,
тим відома між звірят,
що була у неї звичка
глузувать з усіх підряд.

Глузувала із сороки,
що у неї білі боки.
Насміхалася з жука —
в нього роги, як в бика.

А ведмідь, мовляв, незграба,
а кабан — гладкий, як жаба,
а у зайця—куций хвіст,
а їжак — малий на зріст.

У кози — негарні роги,
а у чаплі — довгі ноги,
а сова — сліпа удень,
і усі — дурні, як пень.

— А сама я гарна, ловка,

славлюсь я на всі ліси.

Хвіст у мене — наче з шовку,

незрівнянної краси.

Я швидка, метка, розумна,
у палаці б жить мені!
А на вас—дивитись сумно,
простачки непоказні!..

Вихвалялася без міри
 та лисиця кожну мить,—
аж в усьому лісі звірі
вже не знали, що й робить!

Хоч би хто набрався духу,
щоб покласти край цьому,
щоб провчити цю хвастуху
й добре висміять саму!

Якось вийшла ця лисиця
прогулятися в байрак.
Раптом бачить: по травиці
до струмочка лізе рак.

От вона до нього скаче
й починає глузувать:
— Ех ти, раче-небораче,

тільки й вмієш рачкувать!

Рак на це, підвівши клешні,
каже: — Не займай мене!
Ще побачать всі тутешні,
хто кого пережене.

А лисиця знов сміється:
— От розвага для звірят!
Ну й змагання  розпочнеться:
я — вперед, а ти—назад!

— Я готовий до змагання! —

рак відказує не в жарт. —
В цьому ж місці завтра зрання
разом вийдемо на старт!

Тут почули цю розмову
метушливі горобці
і негайно слово в слово
рознесли в усі кінці.

Збіглись звірі до байраку,
в лісі гомін шелестить:
— Та невже ж старому раку

перегнати пощастить?!.

Кожен лізе де видніше,
дехто б'ється об заклад,
а ведмідь умови пише,
щоб змаганню дати лад:

„Бігти з пагорка до мосту,
по мосту через струмок,
а тоді на гору просто,
де стоїть отой пеньок".

Дзвонить білочка у дзвоник.
Все затихло, й під кінець
сірий зайчик —майстер гонок —
підіймає прапорець.

— Приготуйсь! Команду слухай!

Починаймо! Раз, два, три!..—
І лисиця тут щодуху
вмить помчалася з гори.

Мчить, мов лине над землею,
до струмочка!.. Через міст!..
І не зна, що рак клешнею
учепився їй за хвіст!

Ось пеньок!.. Аж дух спинився...
Круть хвостом на всім скоку! —
Рак одразу відчепився
і сидить вже на пеньку!

— Ти вже тут?.. — лиса говорить,

ледве стримуючи злість,
та мерщій назад, під гору!
Ну, а рак — ізнов на хвіст!

Прибігає... Поруч з нею —
глядь! — і рак уже сидить
ще й грозиться їй клешнею,
перед натовпом ганьбить.

— Що, — питає всім на втіху,—

будеш рака поважать?!

Глядачі кругом від сміху

просто покотом лежать.

Аж гарчить лиса від злоби:
— Нумо знову, якщо так!
В другий раз догнати спробуй!
— Хоч у третій! — каже рак.

Вслід лисиці знову лине
регіт, оплески і свист,
а вона ні на  хвилину
не оглянеться на хвіст!

Вдруге, втретє і вчетверте!..
І до того гра дійшла,
що лисиця напівмертва
впала й ноги простягла.

— Щоб вперед не насміхалась,
так і треба! — каже рак.
І веселий сміх та галас
розляглись на весь байрак

КОРІНЦІ ТА ВЕРШКИ
От колись ведмідь угледів,
як у полі оре дід,
і схотілося ведмедю
поживитися як слід.

До старого він підходить,
каже: „Нумо вдвох робить,
а усе, що в полі вродить,
будем нарівно ділить.

А коли немає згоди —
бережись, бо відплачу:
нароблю тобі я шкоди
й поле все потолочу!"

Як тут станеш відмовляти?
Дуже лютий той ведмідь:
може й плуга поламати,
може й воликів побить.

Та дідусь був хитрий зроду
і на вигадки мастак.
Він ведмедю каже: „Згода!
Ми ділитись будем так:

хай мені — саме коріння,
а тобі — самі вершки!"
Ну, а сам узяв насіння
та й посіяв буряки.

От і прорість зеленіє.
Лід і поле, й полива.
А ведмідь ніяк не вміє,
знай лежить, відпочива.

Проминуло красне літо,
підійшов роботі край.
Наступає час ділити
вже достиглий урожай.

Дід повнісіньке підпілля
буряків понакладав.
А всю гичку та бадилля
клишоногому віддав.

От лежить ведмідь сердитий
та у лігві лапу ссе.
— Почекай, на друге літо

поквитаюся за все.

Вже й весна ведмедя будить,
от він знову пристає:
— Хай твої вершечки будуть,

а коріння все моє!

Ну, а діду все єдино,
він погоджується вмить:
недаремно ж він—людина,
а ведмідь—таки ведмідь!

І посіяв дід пшеницю,
посміхаючись під вус.
Знов ведмідь одно ліниться,
а працює сам дідусь.

Пролетіло красне літо,
і жнивам приходить край,
Узялися знов ділити
дід з ведмедем урожай.

В діда зерна у коморах —
і на хліб, і на млинці.
А ведмідь, за договором,
забирає корінці!

Як розсердивсь клишоногий
та й поплентався у ліс.
Йде по лісі без дороги
й буркотить собі під ніс:

— От іще лиха година!
Я ж не знав заздалегідь,
що людина—це людина,
а ведмідь—таки ведмідь!

ДВА МОРОЗИ
Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього — синій.

— Старший буде той із нас,

каже брат до брата,—
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!

Їде дядько в сіряку,
 їде пан у шубі.
— Вибираймо до смаку,

братіку мій любий!

Посміхнувся Синій Ніс
і  побіг до пана:
— Як би швидко кінь не віз,

я вже не відстану!

А Червоний Ніс з гори
дивиться й сміється:
— Крізь куниці та бобри

він і не проб'ється.

Ну, а з дядьком аж ніяк
я не забарюся:
під розірваний сіряк
зараз заберуся!

Синій Ніс на пана враз
налетів щодуху.
От під комір вже забравсь,
от схопив за вуха.

Пан ховає в хутро ніс,
зовсім замерзає.
А мороз під шубу вліз
і не вилізає.

І щипав, і пік як слід
пана всю дорогу
та й лишив біля воріт
вже напівживого.

В сніжній віхолі назад
наш мороз понісся.
— Чи вже впорався мій брат
з дядьком на узліссі?

А мороз —Червоний Ніс—
теж за дядька взявся.
Дядько крякнув, з санок зліз
та й підперезався.

Витер іній, що вже встиг
обліпити брови,
і, ступнувши просто в сніг,
став рубати дрова.

От мороз поліз в дірки
і пече, й щипає.
Тільки дядько залюбки
знай собі рубає.

Вже подертий сірячок
зовсім змок від поту.
Відступив мороз на крок,
каже: — Ну й робота!

Дядько вже сіряк скида,
видно, вгрівся добре.
На сіряк мороз сіда,
каже:—Ач, хоробрий!

Як залізу я в сіряк
та укрию льодом,
от тоді й побачиш, як
задубієш згодом!

Склавши дрова, дроворуб
йде до одежини.
А сіряк цупкий, як луб,
весь — як та крижина!

І, натішившися вкрай,
морозець радіє:
— Шубу з льоду одягай!
Я тебе зогрію!

Каже дядько: — Не шуткуй!
Забирайся духом!
Та й почав по сіряку
молотить обухом.

Захрустів в мороза бік,
затріщали кості.
Ледве-ледве він утік,
плачучи від злості.

Вдягся дядько та й погнав
коника до хати.
А мороз пошкандибав
під замет зітхати.

СНІГУРОНЬКА
Ой розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом'яною стріхою
дідусь із бабою жили.

Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі.

От дід і каже:—Нумо, спробуймо
і ми побавитись, стара,—
ходім та бабу з снігу зробимо,
отак, як робить дітвора!

А баба каже:— Не щастило
нам діток ростити на віку, —
отож хоч нині з снігу білого
не бабу зробим, а дочку!

І от в садочку перед хатою,
напрацювавшися як слід,
із снігу білого, пухнатого
зліпили ляльку баба й дід.

Коли це галка враз пролинула
понад садком і на льоту
з крила пір'їнку чорну скинула
на сніговую ляльку ту.

З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,
зачервоніли  промінці,—
і враз немов рум'янець виступив
на білім ляльчинім лиці.

І раптом, дивом-небилицею,
дівчатко виникло живе, —
з такими синіми очицями,
як синє небо зимове,

з такими чорними косичками,
як чорне галиче крило,
з червоними такими щічками,
як сонце ввечері було.

— Добридень,—каже,—мамо
й таточку!
Ой, як я вас обох  люблю!
Ведіть скоріш до себе в хаточку
дочку — Снігуроньку свою!

Вбирають землю сніжні віхоли
в холодний одяг зимовий.
А дід та баба щастям-втіхою
стрічають кожний день новий.

У хатці прибрано, підметено —
ні порошинки по кутках,
узорні вишивки та плетива
на рушниках, на подушках.

Та ще й води щодня нанесено,
в дворі прочищені стежки,
і цілий день так любо й весело
лунають співанки дзвінкі.

То все дочка, то все Снігуронька
встигає все зробити вмить,
мов промінь сонця в небі хмурому,
усе навколо веселить.

Дівчатка й хлопці в хату дідову
з усього сходяться села,
бо вже Снігуронька привітлива
із ними дружбу завела.

Гуляють в сніжки, з гір спускаються
вона ніде не відстає,
морозу зовсім не лякається,
в снігу ще кращою стає.

Вже й пригрівати стало сонечко.
Старі радіють — це ж весна!
Та все частіше їхня донечка
Сидить замислена й сумна.

Вона все рідше посміхається,
все тихше пісеньку веде,
від сонця в затінок ховається,
із дітьми гратися не йде.

Ліси й садки убрались зеленню,
укрились цвітом запашним,
і луки всі—немов застелені
квітчастим килимом рясним.

Прийшли дівчатка до Снігуроньки:
— Виходь, подруженько, до нас!

Чому це ти бліда й зажурена
в такий ясний веселий час?

— Піди,— говорять батько й мати їй,

порозважайся, як колись! —
Отож вона й пішла з дівчата
ми у гомінкий весняний ліс.

Дівчата бігали над річкою,
збирали квіти на вінки,
у лісі стежили за птичками
і співи слухали дзвінкі.

На купу хмизу десь надибали,
розклали вогнище мерщій
та й ну стрибати-перестрибувать
через вогонь навперебій!

Снігурка на дівчат поглянула,
розвеселилась, розійшлась,
стрибнула теж—і враз розтанула!
І вгору хмаркою звилась...

І вже нема Снігурки милої,
лиш хмарка лине за лісок,
і долітає з хмарки білої
дзвінкий Снігурчин голосок:

— Не плачте, матінко та батечку!
Хоч і недовго я жила,
та звеселяла вашу хаточку
й сама щасливою була.

Ось полетять хмарки над нивою
ген-ген над степом, за село
і там впадуть рясною зливою,
щоб все зростало і цвіло.

І ви любіть життя і сонечко,
радійте квітам і теплу
і споминайте вдячно донечку,
свою Снігуроньку малу!

 


Дата внесення : 07.04.2013     Переглядів: 716     Популярність: 99.84%    



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky