Для молодшого шкільного віку

Казка, якої ще не було

Чи доводилося вам бачити казкових велетнів — Котигорошка, Вернигору, Роздайводу, Вернидуба, Крутивуса? Ні? А от Петрик бачив їх на власні очі. Взяв якось його батько з собою на велике будівництво до Дніпра. Раптом бачить Петрик: висока скеля злітає в повітря, і її як не було. Хлопець очам своїм не повірив. Що це, Вернигора розсуває гори?.. Далі Петрик зустрічає й Котигорошка, і Роздайводу, й інших казкових героїв, які допомагають людям на новобудовах.

Художники: Калуга В
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1970 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 35.


Фрагменти:

Семен ЖУРАХОВИЧ
КАЗКА, ЯКОЇ ЩЕ НЕ БУЛО


1
З ранку й до вечора в хаті Петриків дзвінкий голосок:
— Розкажіть, розкажіть мені казку.
Багато чудових казок є на світі.
Про Лисичку-сестричку. Про тісну рукавичку. Про Котика і Півника. Про Козу-дерезу. Ще й про Вовка-сіромаху та про Зайця-бідолаху.
Скільки звірів-звіренят, скільки птахів-пташенят! Чудові є казки. Та через ті казки  нікому  в  хаті  немає спокою. Тільки прокинеться Петрик, ухопить книжку і кричить:
— Читайте!
Бо Петрик ще малий і сам читати не може.
Але батькові ніколи, він шофер, він машину водить, що самоскидом зветься. Мати заклопотана домашніми справами. Отож книжку читає бабуся. Всі казки Петрик знає напам'ять. Усі малюнки роздивлявся сто разів. А все йому мало:
— Читайте, бабусю, ще раз!
Почитає бабуся трохи і відкладе книжку. Вибіжить Петрик надвір, пограється і знов до книжки. Почитає бабуся ще трохи і каже:
— Оце тобі примовка про зайчика та вовка, а я діжу пошкребу та пиріг іспечу.
Петрик бавиться з кішечкою Муркою, поки пиріг іспе-четься, та й знову до бабусі:
— Ще якусь казочку прочитайте.
— Яку ж тобі читати?
— Про Івана — мужицького сина.
— Добре,— каже бабуся,— хай буде про мужицького сина.
Петрик радий, аж у долоні плескає.
— Слухай, хлопчику... Жив собі на світі Іван — мужицький син. І такий він був розумний, такий дужий, що ніхто його не міг подолати. Шестиголовому змію він одним ударом усі голови постинав, дев'ятиголового змія глибоко в землю ввігнав, стару зміїху в морі втопив. А зміїного царя Ірода шпурнув на гостряк високої башти, там він і здох.
Як підскочить Петрик, як гукне:
— І я, бабусю, такий буду, я всіх зміїв-гадів посічу.
— Е, хлопчику,— каже бабуся,— багато каші для цього треба з'їсти.
— То я їстиму,— обіцяє Петрик.— Скільки дасте, стільки і з'їм. А тепер читайте далі.
Читає бабуся далі. А книжка розповідає, що крім Івана — мужицького сина, були на світі й інші велетні-богатирі, які
нічого не боялися і все могли своїми дужими руками зробити.
Чули ви про Котигорошка? Як підріс він трошки, то пішов у далекий край, на людей подивитися, себе показати. Йде та йде, коли бачить: відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх.
— Доброго здоров'я,— каже Котигорошко.
— Здоров будь.
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб дорога була.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— То і я з тобою,— каже Котигорошко.— Як тебе звати?
— Вернигора.
— Ходім разом.
— Ходім...
Петрикові хочеться гукнути: «І я з вами, і я з вами!» Але казка ще тільки починається. Бабуся читає, а Петрик слухає.
...Ідуть вони, йдуть, коли бачать: стоїть чоловік серед лісу. Тільки рукою махне, дуб із корінням вивертає.
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А як звешся?
— Вернидуб.
— Ходім разом із нами.
— Ходім.
Але казці ще не кінець. Слухає Петрик, що далі буде.
...Пішли вони втрьох. Ідуть, ідуть, коли бачать: чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутоне вусом,— так вода й розступається.
Вони до нього:
— Що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А як звешся?
— Крутивусом.
— Ходім, Крутивусе, разом із нами.
— Ходім.
Ідуть четверо богатирів. Ніхто їм не страшний. Ніщо їх не зупинить. Йдуть вони щастя шукати. В Петрика аж очі горять, щоки палають.
— І я з вами! І я!..
Вибіг Петрик надвір. Немає нікого. Ні Вернигори, ні Вернидуба. Не видно й Крутивуса, не видно й самого Котигорошка.
Біля хати дуб росте високий. Підійшов Петрик, помацав рукою чорну кору та й головою похитав. Хто ж таке дерево звалить?
Глянув Петрик у далечінь. Там гора темніє. Хто ж ту гору зверне?
Сумно стало Петрикові. Пішов він до хати та й питає в бабусі:
— Де ж богатирі? Як мені їх побачити?
А бабуся йому каже:
— Це, хлопчику, тільки в казках про таких богатирів мовиться. А насправді де ж їх побачиш?
— А я хочу їх побачити! — вигукнув Петрик.

2
У неділю зібралися гості. Спочатку прийшов дядько Іван. За ним дядько Степан. Трохи пізніше завітали дядько Влас і дядько Панас. А згодом і тітка Марія прийшла.
Відклав Петрик свої іграшки та книжечки, побіг з гостями вітатися.
— Драстуйте, дядьки-дядечки, драстуйте, тітко Маріє!
— Драстуй, драстуй, хлопчику,— відповіла йому тітка Марія.
А дядьки додали кожен своє:
— Великий рости.
— Щасливий будь.
— Себе не хвали.
— Іншого не гудь.
— Добре, пам'ятатиму,— відповів Петрик.
Пообідали гості, погомоніли. А потім заспівали. Мама й тато їм підспівували. І сам Петрик тихенько гудів і на бабусю поглядав: «Дивись, бабо, і я з дядьками співаю».
А пісні ж які гарні! І як багато цікавого розповідають вони Петрикові. Там реве та стогне Дніпр широкий, високі хвилі підійма. Там садок вишневий коло хати й хрущі над вишнями гудуть. Там в кінці греблі шумлять верби й дівчинонька плаче. Там веселий чумак гуляє в Києві на риночку, а молодий козак їде на війноньку, в нього шабля гостра й сивий коник йому мов рідний брат...
Видиться Петрикові, як той козак рубає шаблюкою лютих зміїв, як топче конем царя Ірода. Згадує Петрик свої улюблені казки і богатирів славетних, що десь далеко-далеко людське щастя шукають. І раптом питає:
— Скажіть, дядьку Іване, чи могли б ви гору звернути?
Посміхнувся дядько Іван і каже:
— Можу, Петрику, можу звернути гору.
— А ви, дядьку Степане,— питає далі Петрик,— чи могли б ви дуб із землі вивернути?
— Можу вивернути,— каже дядько Степан.
— Отакенний дуб, як у нас біля хати?
— Та хоч і отакенний,— махнув рукою дядько Степан.— А дядько Влас навіть скелю може зламати.
— Кам'яну? — вигукнув здивований Петрик.
— Аякже! Кам'яну.
Тоді Петрик звернувся до дядька Панаса:
— А ви могли б у Дніпрі воду відвернути?
— Я тільки те й роблю,— каже дядько Панас.— Дніпрову воду день у день відвертаю.
Тоді Петрик підбіг до тітки Марії.
— А що ви можете робити, тітко? — питає в неї.
— Що хочеш, те й зроблю,— каже тітка Марія.— Можу оцю хату вище дерева підняти. Можу новий дім отут поставити.
Бабуся засміялась. Петрик теж засміявся і вигукнув:
— Жартуєте, жартуєте!  Це тільки богатирі вміли таке робити.
— Тільки в казках таке буває,— мовила бабуся.
— Почекайте,— сказав батько.— Хочу я спитати мого сина: чи ти знаєш, Петрику, яка казка найкраща в світі?
— Ні,— відповів Петрик,— не знаю. Скажіть.
— Найкраща казка та, яку ми робимо своїми руками.
Петрик подивився на свої руки. Потім ухопив міцні батькові долоні. Яку ж казку можна ними зробити?
— Ви пожартували, тату, правда? Одначе батько не сміявся, ні.
— Є, синку, жива казка. Її люди роблять самі.
— Жива казка? — здивувався Петрик.— І все, все в ній насправді?
— Все насправді.
— Покажіть, покажіть мені ту казку,— попросив Петрик.
— Ось почекай трохи, покажемо,— пообіцяв йому батько.
Петрик добре запам'ятав батьківські слова. Чи грався надворі, чи слухав бабусине читання,— він думав про одне: «Яка ж вона є, ота дивна казка, яку роблять своїми руками?» Тільки батько переступив поріг, Петрик кидається до нього й питає:
— Коли ж ви мені покажете казку?
— Скоро, скоро,— відповідає батько.— Як трохи по тепліє.
Та ось уже й потепліло. Стало сонечко пригрівати. Веселіше зацвірінькали горобці. Одного вечора батько сказав:
— Збирайся, хлопче, завтра раненько поїдемо, Петрик заплескав у долоні:
— Поїдемо, поїдемо!
На світанку прокинувся Петрик. Швиденько одягнувся, вмився, поснідав. Мати і йому на дорогу трохи харчів дала. Бо Петрик далеко їде. Аж до самого Дніпра.
Бабуся на вулицю вийшла, рукою помахала:
— Щасливої дороги!
Петрик гукнув їй:
— До побачення. Не журіться, бабуню, я скоро повернуся.
Синій автобус загудів і швидко, швидко помчав широкою дорогою.

3
Приїхали вони на велике дніпровське будівництво. А там що робиться! Не знає Петрик, куди раніше дивитись. Очі розбігаються!
Мчать автомашини і гудуть, гудуть: «Ей, з дороги!» На канаті пливуть у повітрі вагонетки і немов говорять: «Бачиш, як нам весело, вгорі, бачиш?» А віддалік чути тяжкі удари і десь скреготить залізо: «Ох, б'ють мене, кують мене»...
Батько вхопив Петрика за руку.
— Не лови гав, а то загубишся. Зараз сядемо на нашу машину.
Прийшли вони на широке подвір'я, і Петрик побачив величезні автомобілі, кожний з них був більший, аніж бабусина хата.
— Оце такі самоскиди? — спитав Петрик.
— Оце вони і є,— відповів батько і став оглядати свою машину. Обійшов довкола неї, гупнув каблуком у кожне колесо. Петрик і собі гупнув, та мало не впав. Потім батько підняв капот, подивився на мотор, щось там помацав. Петрик теж зазирнув усередину й простягнув руку до якоїсь блискучої залізячки. Але батько зупинив його:
— Не чіпай. Це тобі не іграшка.— Потім усміхнувся і вже добрим голосом додав: — Спочатку підрости.
Петрик ображено надув губи:
— Я вже підріс.
— Ну, якщо підріс, то поїхали,— сказав батько.
— Поїхали! — вигукнув зраділий Петрик.
Сіли й поїхали. Рівна дорога котилася під колеса. Дерева бігли назустріч. На дротах сиділи горобчики, і Петрикові здавалося, що вони цвірінькають одне: «А хто ж воно їде? Чи не Петрик?»
Асфальтована дорога скінчилася. Пішла важка, піщана. Самоскид заревів, як ведмідь: «Гур-гур, хто тут піску накидав? І не проїдеш». Та раптом перед ними постала гора. Батько зупинив свій самоскид, вийшли вони з кабіни. І побачив Петрик височенну, як дім, машину, що стояла на залізних гусеницях, простягнувши довгу-довгу шию. На шиї голова, мов скриня завбільшки, з пащі залізні зубці стирчать.
Як роззявить ота голова свою пащу! Як заскрегоче зубами! Як гризоне гору! За одну мить великий шмат гори відкусила та й затиснула в зубах. Піднялася вгору шия, напружилися на ній, мов жили, сталеві канати, і стала вона обертатися до батькового самоскида.
Петрик одскочив убік і крикнув:
— Тату, дивись, яка шия на нас іде!
— То не шия, — посміхаючись, одказав батько. — То стріла.
Стріла наблизилася, зупинилась якраз над кузовом самоскида. Залізна паща розкрилася, і в кузов посипалося зразу пудів двісті піску.
— Ого! — підскочив Петрик.— Що воно таке?
— Це екскаватор,— сказав батько.
Знову повернулася стріла, знову залізні зуби відгризли шмат гори.
Стали під'їжджати нові й нові самоскиди, і в кожен кузов сипалося пудів двісті піску.
«Гур-гур,— скреготів екскаватор.— Що мені оця гора? Згризу її, і сліду не буде».
— Ні, це не екскаватор,— сказав батькові Петрик.— Це Вернигора. Це богатир із бабусиної казки.
А батько каже:
— Глянь, хлопче, вгору.
Глянув Петрик угору, а там, у скляній кабіні, дядько Іван стоїть, із віконця визирає, посміхається. Він зіскочив на землю й каже:
— Здрастуй, Петрику. Обіцяв я тобі гору звернути?
— Обіцяли, дядьку Іване.
— От і роблю. Завтра цієї гори вже не буде. Тут зацвіте сад-виноград.
— Дядьку Іване, то ви богатир! — промовив здивований Петрик.
Дядько засміявся і каже:
— Та ні, хлопче, я собі простий дядько Іван.
І махнув рукою на прощання.
— Поїхали! — сказав батько. Сілията й поїхали.
— А куди ж ми цей пісок подінемо? — запитав Петрик.
— Повеземо на завод, де бетон виготовляють,— пояснив батько.— Там пісок потрібний.
— А що з того бетону роблять? — цікавиться далі Петрик.
— Все роблять, хлопче,— відповів батько.— Будинки, електростанцію, дніпровську греблю... Почекай трохи, сам побачиш.
Поїхали до заводу. Батько натиснув важіль. Кузов самоскида одним боком піднявся вгору, перехилився й висипав пісок. І знову рушили в дорогу.
— Тепер,— сказав батько,— каміння привеземо.
— А навіщо каміння? — спитав Петрик.
— Теж для бетону. Щоб міцніший був.
Їхали, їхали. Та раптом батько зупинив самоскид і каже:
— А глянь-но, Петрику, що там робиться?
Глянув Петрик і побачив: стоїть біля дуба великий трактор, такий важкий, що аж земля під ним угинається.
Тракторист обв'язав залізним цепом дерево, сів на трактор і рушив. Трактор загуркотів, цеп натягнувся. Дуб затремтів, затремтів. Хитнувся раз, хитнувся ще раз — і впав.
— Тату, тату,— закричав Петрик. — Там богатир Вернидуб.
— Ану, підскочимо й глянемо, що воно за Вернидуб,— посміхнувся батько.
Сіли в машину, під'їхали до трактора. Бачать: із кабіни визирає дядько Степан.
— Здоров, Петрику!
— Драстуйте, дядьку Степане. Що ви тут робите?
— Дерева вивертаю.
— То ви богатир, дядьку! Отой, що Вернидубом зветься.
— Та який же я богатир? — засміявся дядько.— Хіба ти не знаєш, що я — дядько Степан. Та й прізвище моє Степа-ненко.
— А для чого ви оці дуби та верби із землі вивертаєте? — спитав Петрик.
— Тут, хлопчику, море буде,— розповів йому дядько Степан.— От я і розчищаю дно, щоб пароплави вільно ходили, щоб рибі добре плавати було.
Подивився Петрик навколо — і дивно йому стало. Трава зеленіє. Дерева ростуть. А буде тут море, і в ньому плаватиме риба.
— До побачення, Петрику,— сказав дядько Степан і хитнув головою.— Приходь у гості.
Трактор загуркотів і рушив далі. «Гур-гур.— сердито гудів трактор,— я дерева вивертаю, я до роботи поспішаю».
— І ми поспішаємо,— крикнув навздогін Петрик.
Посідали вони в свою машину і теж поїхали. Бо треба на завод каміння везти.
— Де ж ми те каміння візьмемо? — спитав Петрик.
— От зараз побачиш,— відповів батько.

4
Їдуть вони, їдуть. Усе далі й далі. Петрик дивиться навкруг, очі в нього сяють. Гей, як просторо!
Повітря тепле і наче солодке. Дихай на повні груди, З кожним подихом відчуває Петрик, що його тіло міцною силою наливається. От якби батько дав йому в руки кермо! А ще краще, якби дядько Степан дав йому трактором дуба вивернути. Щоб усі-усі бачили, який Петрик дужий.
— Дивись, хлопче, це нова дорога, — сказав батько. — Дядько Влас її будує.
— Нова дорога? — перепитав Петрик.— Виходить, цієї дороги Іван — мужицький син і не бачив.
— Не бачив,— посміхається батько.— Не було тоді такої дороги.
— А якою ж він ходив? — спитав Петрик. І почув:
— Старими вузенькими стежками ходив мужицький син.
Та раптом нову дорогу загородила темна скеля. Батько зупинив самоскид і вийшов із кабіни. Петрик — за ним.
— Що ж тепер буде, тату? Нема дороги далі.
— Он дядько Влас іде, спитаємо в нього,— каже батько. Підійшов дядько Влас, потиснув руку Петрикові, потім батькові й каже:
— Чого ж ви зажурилися?
— Їхати далі ніяк,— похмуро вимовив Петрик.— Бачите, скеля дорогу заступила.
— А ми цю скелю знесемо геть.
— Хіба ж таку скелю можна знести? — похитав головою Петрик.— Вона ж кам'яна! Це якби Ломискеля прийшов, отой, із бабусиної казки.
— Обійдемось і без бабусиної казки,— засміявся дядько Влас.
Тієї хвилини підійшло до них п'ятеро робітників. Усі чубаті, веселі, молоді.
— Ну, хлопці, все як слід зробили?
— Все як слід, товаришу бригадир,— відповіли молоді робітники.
— Вибухівки досить поклали? — далі питає дядько Влас.
— Досить.
— Електричні дроти добре приладнали?
— Добре приладнали.
— Гаразд,— сказав дядько Влас.— Глянь-но, Петрику, в оту щілину.
Петрик зазирнув крізь щілину в темну печеру під скелею.
— Що ти там бачиш? — спитав дядько Влас.
— Ящики якісь. Дроти...
— Правильно. В тих ящиках вибухова речовина,— пояснив дядько Влас— А тепер від'їдемо далі, щоб нас камінням не вдарило.
Від'їхали вони далеченько й зупинилися біля бригадирової будки.
— Ну, друзі мої,— сказав дядько Влас,— подивіться востаннє на ту скелю, бо вже більше її не побачите. Пошлемо туди по дротові електричну іскру — і за хвилину станеться вибух.
Глянув Петрик: стоїть кам'яна скеля. Хто ж її з місця зрушить?
Дядько Влас підійшов до дошки, на якій були різні прилади та рубильники. Міцні м'язи на його піднятій руці напружились, поволі, поволі він увімкнув рубильник. Електрична іскра, якої ніхто не міг уловити оком, помчала дротом до скелі. Почувся грім, гуркіт, аж земля здригнулася. Скелю огорнула димова хмара, а вище тієї хмари, мов зграя чорного вороння, злетіло каміння. Коли хмара розвіялася, Петрик побачив, що скелі вже нема. На землі лежала купа розбитого, розтрощеного каміння, над яким ще слався сизий димок.
Усі скочили в машину і помчали до того місця, де щойно височіла темна скеля. За батьковим самоскидом сунула довга валка машин. Робітники стали вантажити каміння на машини, нову дорогу далі торувати. А Петрик підбіг до дяді.ка Власа і вхопив його могутню руку.
— Ви богатир, дядьку Власе,— на весь голос вигукнув він.— Ви Ломискеля.
— Нехай буде Ломискеля,— засміявся той.— Та який із мене богатир? Я простий собі дядько Влас.— Схопив він Петрика та й підкинув високо.— Отакий рости та швидше йди нам на поміч.
— Добре, дядьку Власе, я швидко ростиму, я скоро на поміч прийду,— пообіцяв Петрик.
— Е, синку, для цього треба більше каші їсти,— весело
підморгнув батько.
Петрик поважно відповів:
— Їстиму!

5
Безупинно мчать машини по всіх дорогах. Одна за одною біжать, і кожна щось своє гуде.
Петрикові вчувається, що одна гукає: «Я пісок везу!» Друга каже: «А я каміння!» Третя голос подає: «Труби, труби везу!» А їй у відповідь аж десять самоскидів озиваються: «Бетон веземо, бетон!»
— А коли ж ми бетон повеземо? — спитав у батька Петрик.
— Зараз і повеземо.
Під'їхали до заводу, взяли повен кузов бетону і помчали на берег. Там машина круто повернула, і перед очима Петрика раптом постали височенні мури. Здавалося, ще трохи, і вони сягатимуть білої хмари, що пливла в небі.
— Що ж це таке? — здивувався Петрик.— Мабуть, кам'яна фортеця богатирів?
— Оце і є бетонна гребля з електростанцією, яку ми тут будуємо,— сказав батько.
Він повільно, повільно повів самоскид заднім ходом і висипав бетон. Хлопці в брезентовому одягу швиденько розрівняли той бетон і стали його втоптувати молотами-вібраторами. Стрекочуть, стрекочуть вібратори, твердіє, кам'яніє бетон. І ще вище здіймається могутнє громадище нової дніпровської електростанції.
— Хлопці! — гукнув один із робітників.— Дивіться, який до нас бетоновоз прибув.— І показав на Петрика.
Всі засміялись, а Петрик надув губи і мовив густим басом:
— Ми з батьком возимо...
— Ото й добре. Вози, вози нам більше бетону.
І знову помчала машина. Веселий вітер-вітрище гукнув Петрикові: «Ось я тебе наздожену!» Свистів-свистів, летів-летів, а наздогнати не міг. Так прудко їхав Петрик.
Везли й везли бетон. І все вище піднімалися стіни електростанції та залізобетонні вежі.
— Ой, як гарно на будові! — захоплювався Петрик.— Тепер я щодня сюди їздитиму.
— Почекай-но, синку, а школа? — нагадав батько.— Ти ж у школу спочатку походи.
— Добре,— погодився Петрик.— Спочатку в школу ходитиму, а потім сюди приїду.
Цієї хвилини пролунав над Дніпром довгий-довгий гудок.
— Обід,— сказав батько.— Чуєш, що каже гудок: «Поробили, люди добрі, а тепер одпочиньте й пообідайте».
Під'їхали вони до старої верби, що зеленим шатром стояла при березі. Розіслали ряденце, посідали й розгорнули пакуночки, які дала мама.
Так наробився Петрик, так зголоднів, що три пироги з'їв і все молоко до краплиночки випив.
— Смачний обід,— сказав він.— Якби ще й трохи каші...
Раптом Петрик забув і про пироги, і про кашу, бо побачив на Дніпрі великий пароплав. Труби його диміли, але пароплав стояв біля берега і не рухався.
— А чого він не пливе? — спитав Петрик.
— Бо це не пароплав,— одповів батько.— Це земснаряд.
— А що ж він робить, цей земснаряд?
— Ходім подивимось.
Підійшли вони до земснаряда і побачили на капітанському мостику дядька Панаса. Той посміхнувся і говорить:
— От молодці, що прийшли.
Петрик разом із батьком перейшов дерев'яним місточком на палубу. Щось усередині земснаряда гуркотіло й скреготіло, аж залізна підлога дрижала.
— Що там? — злякано подивився на батька Петрик.— Підземні змії?
— Які там змії! — засміявся дядько Панас.— То машини в трюмі працюють.— Приклав він долоні до рота і гучно скомандував: — Увага! Зупиніть машину! Фрезу вгору підніміть! .
Внизу затихло. Загриміли сталеві канати, і з-під води піднялася товстелезна труба, що кінчалася круглою, мов барабан, фрезою з широкими гострими ножами.
— Цими ножами земснаряд землю кришить,— розповів дядько Панас— Кришить і разом із водою всмоктує в трубу, а потім жене в отому трубопроводі аж он куди... Глянь!
Глянув Петрик: позаду земснаряда, мов довжелезний хобот,  простяглися з'єднані між собою труби.
— Фрезу опускай! — знову скомандував дядько Панас.— Машину руш!
Фреза зникла у воді. Загуркотіло й заскреготало під ногами. Петрик побачив, як удалині, там, де кінчався трубопровід, ударив чорний фонтан. То був розкришений ножами і змішаний з водою грунт. Вода збігала брудними струмками, а земля й пісок лишалися на місці, піднімалися високим валом.
— А що ж це буде? — спитав Петрик.
— Земляна гребля,— сказав дядько Панас.— Бачиш, Дніпро відступає.
— І справді! Земляний вал ставав усе вищий і ширший. Дніпро клекотів, сердився та вкривався білою піною, але змушений був одступати й одступати.
— А куди ж потече Дніпро? — здивувався Петрик.
— Нове річище йому прокладемо,— відповів дядько Панас.— Потече він отуди, на бетонну греблю, і крутитиме турбіни нашої електростанції. Щоб світло скрізь було. Зрозумів, Петрику?
— Зрозумів,— сказав Петрик.— Ви наче Крутивус із бабусиної казки. Він крутне вусом — і вода розступається.
— Що твій Крутивус! — посміхнувся дядько Панас.— Він тільки маленьку річечку перебродив. А тут Дніпро-Дніприще! Бачиш, як ми вже стиснули його?
Гуркотів, земснаряд: «Гур-гур, я воду відвертаю, нове річище прокладаю».
— Оце богатир у вас! — вигукнув Петрик.— Як же звуть оцей земснаряд?
— «Переможець Дніпра». Ось як він називається,— відповів дядько Панас.
Багато про що хотів розпитати Петрик, але батько нагадав:
— Пора нам, синку. Обідня перерва кінчається.
І поїхали. Знову вітер-вітрище гнався за ними, летів-свистів, а наздогнати не міг.

6
Не доїжджаючи до заводу, батько звернув убік і зупинив машину біля майданчика, де споруджували новий будинок.
Вийшли вони з кабіни і побачили височенну залізну башту з довгою стрілою.
— А це що? — спитав Петрик.— Теж екскаватор?
— Ні, це підйомний кран,— сказав батько і гукнув: — Маріє!
Із скляної кабіни вгорі визирнула тітка Марія і привітно махнула рукою.
— Добридень, Петрику!
— Драстуйте, тітко Маріє!
— Оце помічника тобі привіз, Маріє,— сказав батько.— Нехай побуде в тебе, бо вже наїздився.
— Добре,— погодилася тітка Марія.— Лізь, Петрику, сюди.
Вузенькими крутими східцями,  тримаючись за  бильця, піднявся Петрик до скляної кабіни, де сиділа тітка Марія. Ох, і високо ж! Озирнувся Петрик і з подиву аж рота трохи роззявив: увесь світ із тієї скляної хатинки як на долоні видно!
Побачив він далекий степ і темний ліс, побачив сині хвилі дніпровські і високі стіни електростанції. 1 всі дороги, якими він сьогодні їздив, розгледів Петрик згори. На тих дорогах автомашини здавалися маленькими жуками, що гналися один за одним.
Який великий світ!
Подивився Петрик униз — і побачив нові будинки, що стояли рівними рядами. А ще ближче вишикувались неза-кінчені будови, і біля кожної, мов лелека з довгою шиєю, стояв підйомний кран.
— Ну, хлопче, роздивився? — спитала тітка Марія.— А тепер почнемо роботу?
— Починаймо,— сказав Петрик.
Тітка Марія натиснула важіль, мотор загудів, і сталося диво дивне. Повернув кран свою залізну шию, опустив до самої землі сталеві канати. Люди прив'язали тими канатами цілу кімнату з дверима, з вікнами. І піднялася кімната високо вгору. Там її підхопили робітники і прилаштували в будинку міцно, рівно й назавжди. Далі ще одна кімната, ще одна... Став новий будинок на цілий поверх вищий.
— О-йо-йо! — заплескав у долоні Петрик.— Гарна робота.
Знову повернув кран свою довгу стрілу. Знову побігли вниз, до землі, канати. Підняв тепер кран угору широкі сходи, із заліза й бетону зроблені. І такі вони були важкі, що ніякий богатир їх не підняв би. А кран підняв і поставив на місце: «Ходіть, люди, це для вас!»
— Тітко Маріє,— сказав Петрик.— Навіть у книжці нема богатиря, щоб отаке міг робити. Як же називають оцей кран?
— Назвемо його Швидкобудом. Добре, Петрику?
— Добре. А ви теж — Швидко'буд, тітко Маріє? Тітка Марія засміялась:
— Для тебе стараюсь, хлопчику.
Дивиться Петрик, як м'які й ласкаві руки тітки Марії міцно тримають важелі. Ці руки наказують кранові: «Піднімай угору, а тепер іди вниз, а потім ізнов угору»... Швид-кобуд тихенько гуркотить, немовби каже: «Гур-гур, я все зроблю, я все збудую».
— Хто ж у цьому будинку житиме? — спитав Петрик.— Чий дім це буде?
— Наш, Петрику, наш,— відповіла тітка Марія. Зрадів Петрик — оце дім!
— І я тут житиму?
— І ти!
Тут почувся знизу батьків голос.
— Гей, хлопче, додому пора!
Спустився Петрик крутими східцями вниз.
Посідали вони в синій автобус і за півгодини вже були біля бабусиної хати.
Кинувся Петрик до мами, до бабусі, обійняв, поцілував.
— Далеко я був, ой далеко! — вигукнув він.— Бачив я живу казку. Зараз усе вам розкажу. Зараз...
Вимовив Петрик ці слова і заснув, бо дуже, дуже втомився.

7
Через місяць Петрик переїжджав у новий будинок. Разом із мамою, з татом, з бабусею. Все забрали з старої хати: ліжка і шафу, тарілки і горшки, стіл і стільці, книжки та іграшки. Звичайно, і кішечку Мурку взяли, бо Петрик сказав:
— Без Мурки я не поїду.
Навантажили все на велику машину, посідали зверху і рушили.
Тільки-но під'їхали до нового будинку, Петрик глянув і зразу ж його впізнав:
— Оце він і є, наш дім. Його подарувала мені тітка Марія.
Дуже сподобалися Петрикові новий будинок, і нова вулиця, і велике подвір'я, на якому гралися діти.
А за тим подвір'ям він побачив уже знайомого, залізного велетня Швидкобуда. Підійшов хлопчик до нього та й питає:
— Швидкобуде, Швидкобуде, а це кому дім буде?
Вгорі з кабіни визирнула тітка Марія і, привітно посміхаючись, промовила:
— А це тобі школа буде.
— Моя школа, моя школа! — затанцював Петрик і побіг розповісти всім про радісну новину.
Прийшов батько додому і питає:
— Ну, як тобі, синку, на новому місці? Подобається?
— Подобається,— сказав Петрик.— Все гарне. Тільки я хочу, щоб і тут зелено було, як у нас на селі.
— Почекай трохи,— відповів батько,— буде й тут зелено.
Якось на вулиці стали копати ями.
Петрик підійшов, подивився, потім спитав одного дядька:
— Навіщо це?
— Дерева саджатимемо,— відповів дядько.
Петрик і собі схопив лопату й викопав у дворі, під вікнами квартири, три ямки.
Другого дня він прокинувся раненько і вибіг на вулицю. Бачить: біля кожної ями лежить височеньке дерево з корінням. Люди підіймали ці дерева, ставили їх живим корінням у ями. кидали лопатами землю та ногами притоптували, щоб дерево стояло рівно й міцно. Петрик теж став притоптувати. Люди посміхалися до нього й говорили:
— От гарний у нас помічник!
Так весело йшла робота, що за дві години вздовж усієї вулиці простяглася струнка алея.
А квіти Петрик садив разом із бабусею. Садив троянди і гвоздики, мальви і чорнобривці. Ще й кручені паничі.

8
Отак і літо минуло.
Гарного вересневого ранку мама вперше повела Петрика до школи. Це була та сама школа, яку спорудив хлопчикам і дівчаткам залізний Щвидкобуд.
Увійшов Петрик до класу, почервонів, засоромився: Навіть забув сказати, що йому сім років сповнилося і що він уже літери знає.
— Сідай, Петрику, — сказала вчителька. — Оце твоє місце.
Петрик сів, озирнувся і побачив, що всі діти за партами сидять, на вчительку дивляться.
Вчителька розповідала про школу, про книжки, про літери. А потім почала питати в кожного:
— Скажи нам, ким ти хочеш бути? Що робитимеш, коли виростеш?
Один каже:
— Я шофером стану.
Другий каже:
— Я на електровозі машиністом буду.
— А я хочу завод побудувати,— говорить третій.
А дівчинка сказала:
— Я маленьких учитиму.
— А ти, Петрику, що робитимеш, коли виростеш? — питає вчителька.
Петрик розгубився і мовчить. Бо йому хотілось і машиністом бути, і шофером, і будівельником... Нарешті він сказав:
— Я хочу все на світі робити. Своїми руками.
День у день ходить Петрик до школи. Він гарно вчиться, він уже трохи підріс.
А як виросте великий, то піде разом із богатирями гори розсувати, скелі ламати, нові дороги прокладати, собі і людям щастя здобувати.

* * *
Оце вам, діти, казка, якої ще не було. Не я її вигадав, не я цю книжечку склав. То вітер-вітрище нову думу навіяв. То Дніпро-Дніприще цю живу казку розказав.
А я тільки підслухав і вам передав.


Дата внесення : 25.03.2013     Переглядів: 85     Популярність: 56.64%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про працю



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky