Для молодшого шкільного віку

Казки

Маленькому читачеві давно полюбилися цікаві, дотепні казки, переказані найстарішим письменником Закарпаття. За змістом — казки найрізноманітніші: про сміливців і боягузів, про працьовитих і ледачих, про кмітливих і дурнів. І завжди, з усіх життєвих ситуацій переможцем виходить проста людина, ошуканим лишається бундючний пан...

Автори: Дем'ян Лука
Художники: Овчинникова Л
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1969 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 36.


Фрагменти:

Лука ДЕМ'ЯН
КАЗКИ

ТОРБИНО, РОБИ СВОЮ СПРАВУ

На світі є не один бідний чоловік, але такого бідняка, як оцей, що про нього йде казка, мабуть, ніде не було. Бо мав діточок, як в решеті дірочок, та й ще одним більше. Не мав з чого вижити й раз жінці каже:
— Я піду у світ, дещо зароблю, й купимо собі корову.

Куди він ходив, всюди було безробіття та голод. Врешті якось пощастило йому заробити скілька злотих, але не вмів їх полічити, бо неписьменним був. Гроші приніс додому, висипав їх на стіл і каже жінці та дітям:
— Порахуйте-но гроші, — чи вистане на корову, бо я не знаю.
Жінка й діти дивляться на купку грошей, перебирають, на менші купки складають, але й з них ніхто не міг полічити.
— Чоловіче, забери гроші в торбину, — радила жінка, — і піди до сусіди. Він з грішми бавиться, зможе перерахувати й скаже, чи вистане на корову.
Бідняк забрав гроші в торбину і багача попросив, аби той гроші полічив.
— Гроші я полічу, — згодився багач. — А чому ж би чесному сусіді добра не зробити.
Лічить багач гроші і крадькома собі в кишеню ховає, й доти долічив, що на столі мало з них залишилось, і говорить:
— Сусідо, в тебе грошей не вистане на корову, хіба теличку купиш.
Бідняк зажурився:
— А що мені робити, як дітям треба молока.
Тоді багач обізвався до бідняка:
— Ти, сусідо, не журись грішми, я позичу тобі, абись мав корівку.
Зрадів бідняк, що сусід добре серце має, пішов на ярмарок та й купив корову. І вже було дітям молоко.
З того часу минув місяць, далі другий, а багач почав вимагати позичені гроші. Мусив бідняк продати корову.
І приніс він гроші назад, багач лічить, перекладає та нишком собі в кишеню ховає й говорить:
— А ти, чоловіче, як продав корову, що грошей і на довг мені не вистає віддати.
Журився бідний чоловік, що ні корови, ні грошей, а ще й багачеві довг залишився.
— Не журись, чоловіче, за грошима, я ще почекаю.
Тоді бідняк мовить до жінки:
— З діточками ти залишишся, а я піду в світ. Як зароблю грошей, то перш віддам довг багачеві, а за решту купимо корову або теличку.
Пішов бідняк, але роботи ніде не знаходив й одного разу; мандруючи, стрінув жебрака, і між ними зайшла мова про гроші, про довг багачеві та корову.
Тоді жебрак каже біднякові:
— Чоловіче, за роботою ти ніде не ходи, а йди додому та дітей навчай на чесних людей.
— Я би пішов, але як мені з голими руками вертатися між голодні діти.
А на це жебрак відповів:
— Я дам тобі свою торбину.
Біднякові стало гірко: «Я й так бідую, а цей мені ще допоручує жебрачу торбу».
Жебрак зміркував, про що думає бідняк, і каже:
— А ти скажи до цієї торбини так: «Торбино, роби свою справу!» — і торбина нагодує тебе і твоїх дітей.
Бідняк вірив у це і не вірив, але згодився. А що був дуже голодний, то і захотілось йому попоїсти, і приказав:
— Торбино, роби свою справу!
Нараз торба почала викладати тарілки зі всякими стравами.
Жебрак з бідняком випили могорич, попоїли, а бідняк, як вже ситий був, та знову торбині сказав, аби все заховала.
Жінка зраділа, як чоловік  додому прийшов, і спитала:
— Чи ти приніс грошей, аби багачеві віддати довг, та й чи вистане на корову?
— Я приніс торбину замість грошей, — відповів він. Жінка й діти почали на батька нарікати:
— Може, і нас хочеш з торбою в жебри випровадити.
Бідняк пожалів дітей, що голодні почали шукати в торбі окрушини, і мовить їм:
— Сідайте навколо стола, я всіх вас нагодую.
Жінка видивилася на чоловіка, чи, бува, не жартує він. А він узяв торбину в руки і каже їй:
— Торбино, роби свою справу!
Як бідняк це вимовив, а на стіл з торбини почали сипатись різні страви.
Жінка й діти взялись до їжі, а як всі наїлися, тоді бідняк до торбини вимовив:
— Торбино, роби свою справу!
Жінка й діти радіють, що за шматок хліба вже не ходитимуть до багача пасти гусей, баранів, свиней та корів, а тільки очікуватимуть, щоб торбина робила свою справу.
Сусід здивувався, чого бідняцькі діти до нього не ходять просити хліба, а виглядають вгодовані, як панські.
Одного разу багач не втерпів — прийшов до бідняка. А той обідає та й багачеві торбу показує:
— Сусідо, ти, мабуть, і не знаєш, нащо оця торба?
Багач посмішкувато вимовив:
— А то ще — у жебри з нею підеш.
— Оця торбина така, що все дасть, що лиш захочу.
І торбині приказав:
— Торбино, роби свою справу!
Багач як побачив, що в бідняка на столі різні страви: український борщ, полтавські галушки, вареники, печене порося з хріном, слив'янка і закарпатське вино, то з дива аж рота розняв і за все зразу взявся.
Добре попоїв, випив, а потому довго не міг заснути. Усе думав: «Як би в бідняка оту торбину видурити», — і раз каже:
— Сусідо, продай мені оту торбу, за неї дам тобі корову.
Бідняк знав, що від багача йому не обігнатися, як від вкусливих мух, бо цей як не випросить, то вкраде, або ще й смертю погрозить, то й відпустив йому торбину за корову.
Не за довгий час бідняк ще більшим став нуждарем, бо корова вже кілька років не доїлася, і діти почали з голоду пухнути. Він зібрався у світ і, мандруючи, зустрівся з тим самим жебраком, який колись подарував йому чудодійну торбину, й розповів йому все, як багач від нього вихитрив торбу за ялову корову, а тепер за довг хоче з хати вигнати.
А на це жебрак вимовив:
— Я дам тобі іншу торбину, йди з нею до багача і якось виміняй її за свою стару. А потім оця вже знатиме, що з багачем робити.
Бідняк подякував і додому не повертав, а одразу до багача пішов і саме трапив, коли в того зійшлось багато панів, бо торбиною господар хотів похвалитися.
Бідняк сидить в куті і за торбиною приглядається, а як вгледів, що на кілку висить, й туди потягся. Коли багач пішов в другу кімнату, він здійняв стару торбу, а замість неї іншу повісив. Гості сиділи навколо стола і в багача випитували:
— Запросив нас до порожнього стола і чим думаєш нас вгостити?
Багач засміявся, взяв торбу і згорда вимовив:
— Торбино, роби свою справу!
Багач тільки й думав, що торбина його гостей зацікавить, як з неї будуть всякі страви сипатися. А воно навпаки стало. З торби вискочив колик і багача почав молотити.
Гості перелякались, почали втікати, а колик не тільки з господарем своїм справу робив, але й гостей не обходив.
Тоді багач підійшов до бідняка і почав благати:
— Чоловіче добрий, подарую тобі довг, лиш допоможи, бо інакше доведеться і вмерти.
Бідняк, як зміркував, що досить багачеві, то сказав:
— Торбино, докончи свою справу.
Колик вдарив багача по голові і в торбу сховався.
Тоді багач налякався бідняцької торби з коликом, всі гроші віддав, що їх колись вкрав, та більше в бік бідняка ніколи не дивився.

ЧАРОДІЇ
Був собі дід та баба і мали двоє дітей, хлопчика і дівчинку. Як дідова жінка померла, тоді він вдруге оженився і взяв собі теж стару бабу.
Хлопець і дівчина напрочуд були гарні і дуже мудрі. Тому мачуха дідових дітей не любила і почала чоловіка намовляти:
— Слухай, чоловіче, твої діти ще малі, але дуже хитрі, я б радила позбутися їх якось, бо, як виростуть, життя нам не буде.
— А що з ними робити? — спитав дід.
— Завтра рано їх заріжемо та поїмо.
Дівчина якось те підслухала і каже братові:
— Знаєш що, братцю, мусимо звідси утікати, бо мачуха радила татові завтра порізати нас та поїсти.
Хлопець задумався, а потім спитав у сестри:
— Куди ж нам втекти і як?
— Я знаю як, — радила сестра, бо вона була старша. — Коли мачуха буде мене чесати, тим часом буду стрічкою від волосся забавлятися, а ти від мене вхопи і тікай. Я тебе здоганятиму, і так врятуймо своє життя.
Так і було. Ранком баба взяла в руки гребінь, дівчину розплітає і хоче чесати, а вона стрічку оглядає. Туди зайшов її брат, вхопив від неї стрічку і почав тікати, а дівчина вирвалась його доганяти.
Тікає хлопець, а за ним сестра біжить. Баба як зміркувала, що вони не граються, а справді тікають, то й собі за ними побігла. Вже за селом баба втомилася, сопе, язика висолопила, та марно. Вернулася додому та чоловікові дорікає:
— Видиш, діду, я тобі казала, що твої діти хитрі, вони зміркували,  що ми  задумали  з ними  робити.  Хватило одне від одного стрічку і втекли. Тепер ти, діду, йди і доганяй їх... А що в дорозі побачиш, то з собою забирай.
Баба перетворила діда в чорного ворона, а він полетів дітей здоганяти.
Мабуть, дівчина віщувала й до хлопця промовила:
— Братцю, ану оглянься лиш, чи хто не здоганяє нас.
— Нічого не вижу, лиш чорний ворон за нами летить.
— Ой, то не ворон, а наш няньо нас здоганяє.
— А що робити нам? — забідкався брат. Вона тоді до брата:
— Я зроблюсь млином, а ти старим мельником. А як буде випитувати, чи не виділи двох дітей, то скажи, що видів ще тоді, як цей млин будували.
Мельник ходить біля млина, і туди надлетів ворон. Сів біля млина і в мельника питає:
— Пане мельнику, чи ти не видів двох дітей, хлопчика та дівчину?
— Ой, видів я, — відповів мельник, — але ще тоді, коли цей млин будували.
«Це мало бути дуже давно, — подумав ворон, — коли млин вже мохом поріс і мельник старий та сідий».
Дід вернувся чорним вороном, а баба до нього зразу:
— Ну, діду, розкажи, чи ти догнав хлопця і дівчину і що по дорозі видів?
— Я нічо не видів, лиш один млин, але дуже старий, а біля нього сивий та горбатий мельник ходив.
А баба на діда викричалася:
— Ти, дурню один, то це дівчина перекинулася в млина, а хлопець в старого мельника, а тобі було мельника забрати, і млин вже самий би прийшов. Тепер знову біжи, а що запримітиш в дорозі, то з собою забирай.
Дід летить чорним вороном, а дівчина зміркувала і хлопцеві пригадала:
— Братчику, ану оглянься лиш, чи не видиш кого.
— Ой, вижу, за нами летить чорний ворон.
— Ой, не ворон ото, а няньо нас доганяє.
Хлопець зажурився і каже:
— Сестричко, а тепер що зробимо?
Дівчина відповіла хлопцеві:
— Я перекинуся в широке поле пшениці, а ти в старого діда з деркачем, що ходить навколо пшениці та горобців лякає. А якщо спитає, чи не видів хлопця й дівчину, то скажи, що видів, коли оцю пшеницю сіяли.
Дівчина зразу стала стиглою пшеницею, а хлопець біля неї старим дідусем, що деркачем деркотить та горобців лякає. Надлетів ворон і спитав у діда:
— Дідусю, чи ви не бачили, як проходили отут хлопчик і дівчинка?
— Ой, видів я, — відповів дід, — але ще тоді, коли оцю пшеницю сіяли, тепер би вже її жати.
Вернувся дід чорним вороном, а баба до нього здалеку:
— Діду, чи ти не видів дещо в дорозі?
— Нічого я не видів, лиш одне поле пшениці, а біля нього старий дід деркачем деркотів та горобців лякав.
— Ой ти, дураку один, — викричалася баба на діда. — То це вони й були. Треба було діда взяти з собою, а поле з пшеницею само прийшло б. А тепер дома сиди, я сама спробую.
Баба сіла на мітлу і знялася в повітря. Летить чорною хмарою, летить і все роздивляється.
Дівчина пригадала хлопцеві:
— Братчику, ану озирнися лиш, чи хто не здоганяє нас?
— Нічого не вижу, лиш чорну хмару.
— Ой, не хмара ото, а зла мачуха нас здоганяє.
Зі страху хлопець заплакав.
— Це вже лихо на нас летить, від якого нам не обігнатися.
— Не журись, брате, — запевняла його сестра, — лиш слухай моєї ради. Я перекинуся в озеро, а ти в качура, і на тому озері плавай, але з води голову не вихиляй, бо пропадемо.
Так і сталося. Серед степу вмить зробилось глибоке озеро, а посередині плаває золоточубий качур.
Хмарою баба осіла біля озера і почала ревати всіма голосами. Але качур з води голову не піднімав.
Тоді вона почала воду пити. Пила і пила та била собою біля озера, поки не розпуклася.
Тоді з озера знову стала дівчина, а з качура хлопчик. Сестра й каже до хлопця:
— Ну, братчику, тепер сміло можемо йти додому, бо мачухи більш немає, а тато нічого нам не зробить.
Так і казка закінчилась.

ЦИГАН ТА ВОВК
Був собі один лісник, який жив на краю лісу, а крім своєї служби ще й господарством займався: тримав коня, корову, свині та вівці.
Одного разу голодний вовк блукав по лісах і якось натрапив на лісничівку, біля якої була кошарчина з вівцями. Підстеріг і одної ночі з кошари вкрав барана, а другої — вівцю.
Як помітив це лісничий, то зі злості почав нарікати:
«Це ніхто інший, тільки вовк посмів зі мною ділитися. Але злодюга від моїх рук не втече».
З лісу до лісничівки лиш одна дорога вела, бо з одного боку була стрімка гора, а з другого — річка. Серед тої дороги лісничий викопав глибоку яму та прикрив гілками.
В тому часі за лісом в одному селі господар справляв синові весілля і цигана запросив на скрипці грати.
Пізно вночі циган вертався додому і вирішив пройти лісом — коротшою дорогою. Циган,був трохи підпилий, йдучи пішником, не приглядався під ноги і впав в оцю яму. Стоїть і дивується, що вона глибока, і з неї ніяк не може вилізти, так до ранку й залишився.
Циган з скрипкою в руках сидить в одному кутку і слухає, як до нього хтось дорогою чаляпкає, а потім у яму впав.
Зацікавлений, він запалив сірника і бачить, що в другому куті сірий вовчище опинився.
«Ех, і попався я вовкові в зуби», — подумав циган.
Вовк теж помітив цигана і почав до нього прикрадатися.
«Оце не жарти, — міркує циган, — тут немає в руках ніякої зброї, або хоч простого колика, нічим від звіра обігнатися.
З люті вовкові очі вогнем заіскрились, а зі страху в цигана волосся дротом стало.
«Тут бідному мені при-йдеться померти, — міркує циган, — та й жінка не знатиме, де подівся її чоловік».
Вовк хотів скочити на цигана, а циган як заграє дрібної коломийки, що вовк, мабуть, злякався, бо відскочив назад і в куток притисся.
Цигану поза шкірою мурашки лазять. Втомився, граючи, і придивляється, що вовк ніби притаївся, не рухається, тоді легше зітхнув і відпочиває.
Вовк собі ж осмілився, знімається на ноги й зачинає рухатися.
Циган знову на скрипці жвавішої виграває, а вовк задом в кут відсувається. Вже й ранок настає. А між циганом і вовком згода ніяк не настає. Один на одного ворожо дивляться, та йде загадкова гра. Коли циган грає, тоді вовк сидить і очима кліпає. А як цей перестає грати, тоді вовк до цигана морду простягає та гарчить.
Ранком лісничий встав. Іде в ліс подивитися на засідку і здалеку чує якусь музику. По деревах приглядається, але нікого не видить, тільки ліс шелестить, ніби розмовляє про чудову музику угорського чардаша.
Мов за ниткою, за голосом скрипки лісник дійшов до ями і бачить, що в одному куті циган ледве на ногах дрижить і чимдужче грає, а проти нього вовк зуби скалить.
— А ти, цигане, як сюди попався?
Циган зрадів і розповів усе: як ішов з весілля, як хотів скорше бути дома, і через ліс вибрав собі коротшу дорогу.
— Оце найшов собі біду, бо якби не скрипка, то напевно вже було б по мені.
Лісник з вовком за вівці по-своєму розплатився, а цигану подав драбину,  якою виліз з ями наверх.

АРИФМЕТИКА
Колись, в сиву давнину, в сусідстві  жили собі Іван та пан. Іван, як і завжди, бідним був чоловіком, як церковна миша. Ніякого  маєтку не мав, крім одного гусака та багато дітей. Часом в пана заробить на шматок хліба, і так рятував своє життя. Одного разу, коли пан справляв свій день народження, Іван вирішив панові подарувати гусака.
— Вельможний пане, — каже Іван, передаючи гусака, — прийміть від мене дарунок в день вашого свята.
Пан здивувався  і відповів:
— Іване, чому ти даєш від себе цього гусака, коли я маю своїх досить.
— Для вас, пане, — Іван відповів, — я готов своє серце віддати.
Тоді пан подумав: «Чим би віддячитись Іванові за його добре серце?»
— Іване, як ти такий щирий, то приходь до мене завтра на гостину.
Другого дня вранці Іван прийшов до пана, привітав і побажав йому здоров'я та щасливого віку.
В пана стіл був заставлений різними стравами й напитками, а посередині на тарілці випечений гусак.
— Іване, — каже пан. — Ти приніс гусака, а ми його випекли і висмажили. Тепер маєш право його між усіма розділити. Як розділиш мудро, то дістанеш в дарунок міх пшениці й одну корову. А не розділиш, то 25 палиць!
Недовго думав Іван, взяв ніж, відрізав гусакові голову й панові дає та говорить:
— Пане, ти в сім'ї й на господарстві голова, тому й належиться тобі голова.
Тоді відрізав шию і його дружині дає та каже:
— Вам, милостива пані, — шия, бо за головою слідує шия і туди йде, куди голова.
Далі відрізав крила гусакові і дав двом пановим синам-паничам і мовить:
— Паничі, ви в пана, так би мовити, права рука на господарстві, маєте пильне око на все, не тільки ходити, а, як кажеться, мов на крилах, маєте літати.
Пан зрадів, що до його синів Іван так умів щиро промовити, бо й сам думав, аби й вони були пильними наглядачами над його майном.
Тоді відрізав дві гусячі лапки, дав двом панночкам і промовив:
— Ви, панночки, все життя маєте бути на ногах: в кухні, в їдальні, чи між товариством, або в огороді, а також і на танцях з легкими ногами.
Врешті й за себе не забув, а сказав:
— А тулуб з гусака мені належиться.
Хоч пан, пані та їх сини ласо поглядали за гусаком, але ніхто краще не потрапив би розділити, як Іван зробив.
— Ну, Іване, — каже пан, — ти виграв. Дістанеш одну корову та один міх пшениці.
Бідняк привів корову додому, а багач, як це вчув, що в бідного на подвір'ї корова реве, поцікавився і прийшов подивитися.
— Іване, звідки в тебе корова?
— За гусака мені пан виміняв, а до того ще й міх пшениці.
Багачеві не сподобалось це, що від того дня діти бідняка за молоко в нього більш не пасли свиней.
— Сусідо, — сказав до бідняка, — ану розкажи, як то сталося, що пан дав тобі корову та зерно за одного гусака?
Іван розповів багачеві про день пайового народження, як дарував гусака, а за те в пана дістав корову та міх пшениці.
— Не може бути, — міркував багач, — може, пан був п'яний, та Іван його обдурив. А коли так, тоді й я можу панові дати найменше хоч п'ять гусаків, та й мені пан мав би подарувати хоч п'ять корів та п'ять міхів зерна.
А мішки накажу зшити з двох один.
Багач довідався, що незадовго панові припадає день іменин, а заразом і його панії день народження, приносить панові п'ять гусаків та передає:
— Великоможний пане і милостива пані, — улесливо почав він, — я ваш добрий сусід, завжди люблю панів шанувати, тому на ваші іменини в дарунок приніс п'ять гусаків.
— Ей, нащо нам ваших гусаків, — відгризався пан від улесливого багача, — коли в мене сотні курей та гусей.
— Я чув, що пан подарували Іванові за одного гусака корову і мішок зерна, то чому ж і мені цього не спробувати.
Пан подумав і відповів:
— Ну добре, сусідо, я й тобі дам, як зумієш це розділити так, щоб усі були задоволені.
Багач зрадів і міркує:
«За п'ять гусаків дістану п'ять корів і п'ять міхів зерна».
Другого дня вранці багач гарно одягнувся, заразом захопив з собою п'ять міхів на зерно і гордий прийшов до пана в гостину. В пана на столі стояли всякі напитки і закуски, а між тим випечені й висмажені п'ять багачевих гусаків.
— Ну, сусідо, — каже пан до багача, — так розділи свої гусаки, щоб всім нам вистало.
Багач підібрав найбільшого гусака і дає панові, кажучи:
— Ви, пане, голова в сім'ї, тому вам і належиться най більший гусак.
— Хай буде і так, — посміхаючись згодився пан.
Підібрав тлустенького гусака та його жінці дає і говорить:
— А вам, пані, теж гусак належиться.
Потім дав паничам по одному, а останнього одній панночці. А друга обурилась і до багача сердито обізвалася:
— А мій гусак де?.. Я теж татова і мамина дочка.
Багач задумався і важко зітхнув:
«Ех, і клопіт, бо пропаде пшениця і п'ять корів». Тоді каже пан до багача:
— Сусідо, як бачу, що ти не знаєш арифметики й більше як до п'яти пальців не вмієш числити. Я закличу Івана, то він, напевно, краще тебе потрапить розділити.
На приказ пана Іван прийшов і питає:
— Ну, що скажете, пане?
— Іване, ти в мене мудрий сусід, оцих п'ять гусаків так розділи, аби всім припало. Як добре розділиш, то дам тобі п'ять корів і п'ять міхів зерна, а не розділиш, то ти вже знаєш, що належиться.
Іван подумав і відповів:
— Ну, добре, пане, я всім розділю.
Взяв гусака і мовить:
— Один гусак і ви, пане, і пані, то разом буде вас троє. — Двом паничам теж один гусак, і вас буде троє.
Панночкам дав одного гусака і сказав:
— Дві панночки, а один гусак, теж вас буде троє.
Тоді Іван узяв собі два гусаки і говорить:
— Два гусаки, а один Іван, і тут нас буде троє.
Панові це сподобалось і до багача обізвався:
— Видиш, сусідо, ти не знаєш Іванову арифметику. Він краще всіх нас зумів розділити, а за те дістанеш від пана за кожного гусака по десять палиць.

ВОВК ТА СОБАКА
Було це, де не було, а в одного господаря на службі був собі пес — Гривко. Вже старий, беззубий і на одне око сліпий, але нюх і слух мав добрий, тому господар до нього й каже:
— Є в мене в хліві свиня з поросятами, і це маєш стерегти, як ока в голові.
Пес на це обізвався:
— А що мені за те даси?
— Я знаю, що ти старий. В тебе зубів нема, із злодієм не здужаєш боротися, а в мене служба легка. Як хтось буде до хліва підходити, ти будеш тільки гавкати, щоб я знав, за те даватиму кращих кормів.
— Буду вірним сторожем, — погодився пес, — лиш аби ти свого слова дотримував.
Відтоді Гривкові непогано жилося.
В хліві сита свиня з поросятами лежить, а пес в буді дрімає й одним вухом прислухається. І як здалеку непрошений гість прямує, тоді до господаря часом лайкою обізветься.
Якось надійшов сірий вовчище і вчув, що в хліві поросята хрюкають. Голодному прийшов вовчий апетит на живе м'ясо. Він підбіг до собаки і промовив:
— Брате Гривку, я знаю, що ти у свого господаря вірний сторож, але, як своєму кровному брату, міг би дозволити хоч на одне поросятко.
— Не можу я, — відгризався пес. — 3 господарем склав договір, за те він мені їсти дає.
— Але ж ти не кричи, а мовчи.
— Я мушу кричати, аби вчув ґазда.
І сердитому вовку прийшлось без нічого в ліси вертатися.
Другого вечора вовк знову прийшов відвідати брата Гривка. Здалеку чує, що в хліві поросята квичать, а йому аж слина на язик набігає. Тоді до пса вклонився:
— Добрий вечір, брате Гривку, дозволь мені взяти хоч одне поросятко, з голоду ледве виджу тебе.
А пес байдуже відповів:    
— Про мене, бери, а все рівно я мушу гавкати, щоб ґазда почув, бо така моя служба.
Вовк ще ближче притягся до хліва, а пес собі ще дужче гавкає і гавкає. А коли вовк побачив в хаті світло, вже сінешні двері заскрипіли, тоді чимшвидше дав ногам знати.
Третього вечора вовк не витримав, а зачав проситися:
— Брате Гривку, май серце, змилуйся наді мною. Три дні нічого в роті не мав, та з голоду не дай вовкові погинути. Я присягаюсь, що нічо не візьму, лиш дозволь хоч заглянути в хлів, хай полічу, скільки поросят.
Пес сердито сказав до вовка:
— Коли захотів так, то йди. Але я все рівно буду кричати.
Хлів був збудований з кривих топіл, і між деревами були шпари такі, що вовкові можна було не тільки лапу всунути, але й голову проштовхнути.
Вовк обійшов навколо хлів, знайшов дірку в стіні, всунув туди лапу, а далі й голову вткнув та міркує:
«Тучненькі нівроку, лиш би той клятий Гривко так не кричав на все село».
Пес досі рідко й гавкав, і господар з того не брав собі за небезпеку! Але тепер, мов на сполох, безперестанку пес гавкає і гавкає, аж ланцюга надриває.
Чоловік вибіг з хати і помітив, що під хлівом вовчище. Швидко взяв ломаку і давай по хребту періщити.
Звідти вовк якось вирвав голову та, вдираючи в ліси, сердито до собаки почав відгрожуватися:
«Я на тобі мушу відімститись».
В лісі він зустрів ведмедя і почав скаржитись:
— Дорогий вуйку, порадь, що мені робити з сільським собакою, — і розповів ведмедеві всю свою пригоду.
— За таку грубу поведінку собаці обов'язково треба відплатити, — відповів бурий, — та війною піти на зрадника.
Вовк вернувся і гукнув на собаку:
— Гривку! Не файно з тебе, що, втікаючи, я собі з голови шкуру здер. За те піду на тебе війною.
Переляканий пес почав оправдуватися:
— Як воювати, то воювати, бо що я мав робити.
Вовк сповістив Гривкові, що під лісом відбудеться війна.
Тим часом вовк зустрівся з ведмедем і попросив його на поміч. Оба вирушили й нарешті зустрілись з вовчицею.
— Куди ви вдвох мандруєте? — спитала вовчиця.
— Ех, — зітхнув вовк і почав оповідати про хлів на селі, про масні поросята, про зрадливого собаку та мужицький кий.
Спересердя вовчиця аж зуби вискалила та залаяла:
— Такому драбузі, як Гривко, смерть належиться.
— А я оголосив йому війну, — хвалився вовк вовчиці. — Оце йдемо на поле битви.
Вовчиця признала вовкові за правду і далі рушила. Йдуть вони й зустріли дику свиню.
— А ви, чесна громадо, куди? — спитала свиня.
— Тіточко, — ласкаво сказав вовк до свині. — Ідемо на війну проти собаки, то ходи й ти з нами, часом і тобі собака перешкоджав у картоплю заритися, а кричав мов біснуватий, а на його крик господар вже з рушницею гнався.
Дика свиня приєдналась до товариства, і на краю лісу всі отаборилися, та котре куди в засідку поховалося.
Ведмідь першим взяв слово і каже:
— Я вилізу на дерево і звідти буду дивитися, з якого боку ворог наступатиме.
Дика свиня зарилася в багно, ще й гнилим листям вкрилася. А вовк з вовчицею, трусячись, за дерева поховалися.
Тим часом Гривко зажурився та з котом в розмову зайшов:
— Котику мій, — каже він стурбовано. — Хоч ми з давніх-давен ворогами себе вважаємо, але спільні інтереси господаря нас мають вкупу єднати. Один одному в біді маємо допомагати, бо інакше пропадемо.
Недовірливо глянув кіт на собаку і відповів:
— Як я можу вірити в твої слова?
— Чесне слово! — заприсягнувся пес. — Що вовк мені війною погрозив, тому й прошу в тебе якої допомоги.
Коту стало жаль свого сусіди, який з жури голову опустив й до себе бурмотів:
«Ех, війна, війна, нікому добра не приносить, і в бою хтось мусить загинути».
Напереді йшов відважний Гривко. За ним кіт хвоста задер вгору та якусь походову пісеньку мурликав. Далі йшов гусак, скубаючи траву, а в кінці качка, рапкаючи, ніби комусь погрожувала.
Нарешті вовк з-за дерева до ведмедя обізвався:
— Вуйку, мабуть, тобі видно з дерева, чи не йде Гривко з своїм військом.
Ведмідь глянув в сторону села і шепотом відповів:
— Он, вже виджу, напереді йде сам маршал війська. За ним ніби якийсь лісничий, знявши рушницю вверх. Далі мовби витязь кулі збирає, а ще ззаду якийсь вояк, вихваляючись, погрожує:
«Так вам треба — так! Так вам треба — так!»
— Оце й вони, — мовив вовк до себе. — А тепер кожен на себе уважайте, бо зараз піде війна на життя і смерть, а за другого життя я не відповідаю.
Як вчула дика свиня, то ще глибше в листя зарилася.
Вовчиця з-за дерева собі ж застогнала:
— Ех, від лісничого нам живим ніде не втечи, а при-йдеться вовченят сиротами залишити.
Нарешті на поле битви прибув пес з своєю армією. Приглядаються, але ворожого війська ніде не видять. Всі поховалися, тільки кіт запримітив, що в листі щось зашелестіло,
«Це, напевно, мишка пробігла», — прошепотів до себе кіт і вмить скочив та дику свиню за хвіст зубами стиснув.
Дика свиня перелякалася, мовби її хто окропом обпарив, схопилась і далася навтіки.
«Оце й біда, — сказав вовк до вовчиці, — і нам живим треба чимскорше втікати», — та вдрали щодуху за свинею.
Лиш один ведмідь на дереві залишився. Не знаючи, що йому робити, впав зі страху на землю, розбив собі голову і тільки з болю вимовив:
—  Ех, летів я, як летів, але гірко на землю сідав.
Він теж втік вглиб лісу, а за ними вслід качка тільки зарапкала: «Так вам треба — так! Так вам треба — так!»

МАМИН СИНОК
Був собі в одної жінки синок-одинак — отакий мазун, ще й трохи придуркуватий. Раз мати й каже йому:
—  Синку, ти б хоч раз мені щось до пуття зробив, бо все тільки на печі лежиш.
— А чого ж, мамо, я все зроблю, що накажете, — відповідає синок.
— Як ти в мене такий слухняний, то на тобі одне яєчко, піди-но в крамницю та й купи мені голку, щоб було чим тобі штани зашити.
Пішов мамин синок у крамницю, купив за яйце голку й міцно стис її в руці, щоб не загубилася дорогою.
Але тут наздогнав його сусід, що віз на возі солому.
— Іванку, — гукає, — ходи до мене на віз, поїдеш додому, мов той пан.
Поліз Іванко на віз, а голка в руці. То він устромив її в солому, а сам обома руками взявся за драбину, щоб легше було вилізти.
Доїхали до Іванкової хати, він і гукає:
— Гей, сусідо, ану зупинись трохи, хай я злізу та відшукаю голку.
— А де ж ти її дів?
— Ось устромив у солому, а тепер не можу знайти.
— Тепер хоч і два дні шукай, — сміючись каже сусід.
Видивлявся, видивлявсь мамин оинок, голку ніде не міг знайти, та й почав плакати вголос. Вдома мати питає:
— Синку, а чи купив ти мені голку?
— Ой, купив, але чортів сусід мене запросив на віз, то я встромив її в солому, а потім вже не міг знайти.
— Ой ти, дурень, дурний, — сказала мати до сина, — треба ж було голку застромити за капелюх, так як люди роблять, то звідти б не пропала. А тепер іди, синку, в найми, може, хоч в людей наберешся розуму, а то коло мене нічого не навчишся.
Пішов мамин синок у найми до одного господаря. Минув рік, господар каже:
— Ну, Іване, що ти в мене заслужив?
— Що дасте, те й візьму, — відповів мамин синок.
— Хіба дам тобі оцей залізний кілок, аби ти мав чим відганятися в дорозі від чужих собак.
Згодився мамин синок, взяв залізний кіл і поніс. А як побачив свою хату, то пригадалось, що йому мати наказувала:
— Це я добре вибрав, — міркує собі, — що взяв залізного кола, бо кіл не голка, як де застромлю, то швидше відшукаю.
Та й почав тикати в капелюх залізного кола, аж доки з капелюха самі криси лишилися йому на голові.
— А що це ти, синку, наробив з капелюхом? — запитала його мати, коли побачила подертий капелюх.
— Таж ви мені самі казали, щоб я за капелюх застромив.
— Я тобі казала за голку, а кіл було б нести на плечі.
Знову пішов мамин синок між люди служити та розуму набиратися. Минув рік, заслужив він собі маленьке щеня і несе його додому. Побачив, що хата близько, й узяв його собі на плече. Але щеня було неспокійне і геть йому сорочку подерло на плечах. Приходить синок додому, а мати йому каже:
— А чому тобі пес подер сорочку?
— Та я його ніс на плечі, як ви мені наказували.
— Ой ти, дурню, я ж тобі казала, щоб ти залізний кіл взяв на плече, а щеня було б тобі вести за собою на мотузку.
— Іншим разом так і буду робити, — відповів мамин синок своїй матері та й знову вирушив на службу до людей.
В кінці року каже йому господар:
— Ну, Іване, що ти в мене заробив?
— Якщо не шкода, дайте мені ці два мальовані горщики, що ви вчора на ярмарку купили.
— Як ти лише цього бажаєш, я тобі дам радо.
Узяв мамин синок два мальовані горщики й поніс додому. А коли побачив, що хата близько, то каже до себе: «А чи я дурний, чи що? Ще й нести ці горщики, коли вони можуть на мотузку за мною котитися».
Зв'язав череп'яні, мальовані горщики докупи і тягне їх за собою, оглянувся назад, а на мотузку тільки вуха від горщиків лишилися.
— Що ж ти, синку, в людей заслужив? — запитала мати, як побачила свого синочка.
— Та ось ці горщики привів за собою.
— Які там горщики, як від них тільки вуха зосталися, а горщики ти геть побив.
— Та я ж їх вів на мотузку, як ви мені наказували.
— Ой ти, дурню! Коли вже нарешті будеш розумний? Я ж тобі казала про щеня, щоб ти не ніс на плечах, а вів його за собою. Було б тобі горщики покласти в мішок і так принести.
— Мамо, я вже так завжди буду робити, — відповів мамин синок та й знову пішов служити до людей.
Як він дослужив рік, господар йому каже:
— На тобі, Іване, телятко, будеш з нього мати корову.
— А чому воно тепер не корова? — питає мамин синок, забираючи теля.
— Як вигодуєш, то й буде з нього корова.
Веде мамин синок телятко додому, та як; яебачив близько хату, то пригадались йому мамині слова. Узяв- він мішок з торби, та й почав запихати туди теля.
Несе, а дітвора на селі регочеться, бо в теляти тільки голова стирчить з мішка, а Іван тягне його, аж зопрів.
Мати, як побачила це, аж руками сплеснула:
— Іване, чи ти з глузду з'їхав, чи що тобі сталося, що ти в мішок запакував теля? Було б тобі мотузок йому на шию засилити, привести до хліва, прив'язати до ясел та дати доброго сіна.
— Я вже так буду робити, як ви кажете.
Знову пішов мамин синок у світ служити. А в кінці року каже йому господар:
— Ну, Іване, що тобі дати за твою добру службу, бо ти мені вірно служив.
— Що дасте, те й прийму,  — відповів мамин синок.
— Ти сам бачиш, Іване, що я не маю нічого, лише самі дівчата. Бери одну, то буде тобі жінка.
Взяв мамин синок дівчину і повів її за руку. А коли вже був близько біля хати, то каже до неї:
— Знаєш що, Ганю?
— А що, Іванку?
— Мені мама так наказувала, аби я тебе не ніс у мішку додому, а привів за собою на мотузку.
— Чи ти, Іване, дурні гриби їв, щоб таке зі мною робити?
— Хочеш не хочеш, а так мусить бути, бо мені мама так наказувала.
Хоч як сперечалася Ганна з маминим сином, а переконати не могла. Надів він їй на шию мотузок, завів до хліва, а там прив'язав до ясел та й кинув свіжого сіна.
— Їж, Ганю, бо такий у нас звичай.
— Що ж ти, Іване, заслужив цього року? — запитала мати.
— Мамко, я заслужив собі дівчину.
— Іване, а чому ж ти дівчину не покликав до хати, щоб її пригостила?
— А нащо пригощати, коли я її прив'язав у хліві до ясел і дав їй добром свіжого сіна.
— Ой Іване, Іване, ти й у Києві розуму не купиш, а все будеш дурний. Йди хутко по дівчину, бо як люди дізнаються, то будуть з тебе сміятись.
Пішов мамин синок, відв'язав Ганю від ясел та повів її до хати. А люди таки побачили та ще довго з нього сміялись.

 


Дата внесення : 24.03.2013     Переглядів: 145     Популярність: 75.39%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Авторські



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky