Галина ДЕМЧЕНКО
ВАРВАРА

ЖОВТОРОТЕ ОБИРАЄ ІМ'Я
Граченя, яке нам принесли, хоча й було жовтороте, проте | не пуцьверінок. І пір'я на ньому повиростало, і хвіст та крила — майже як у дорослих граків. Тільки пузце лишалося голеньким і сірий дитячий пух на голові й спинці ворушився від найменшого подиху. Ще трохи — і вже літало б добре. Та буря, що раптом розгулялась, викинула його з гнізда.
Опинилося жовтороте долі — налякане, осиротіле. Скільки не кричало, скільки не кликало — ніхто з граків до нього не обізвався. Хіба почують з-за лементу граченят, що аж під небо встає! Так і ніч його застигла.
Ранком під сосни навідались хлопчаки. Побачили граченя, піймали. І всюди, як забавку, почали носити з собою. Прийшли до річки. Посадили його на березі, а самі — в воду. Брьо-хаються, пірнають, а бідолашному пташеняті на сонці аж млосно. Та й голодне — ніхто не здогадався його досі погодувати.
Побачила таке наша знайома Олена Василівна, не втерпіла:
— Ой, хлопці, хлопці... Пропаде ваше пташеня. Нащо ж так мучити?
— А що з ним робить? Хіба котові віддати? — відповідають вони.
— Отакої! Котові! Ви на це спритні, безсоромники,— обурилась Олена Василівна.— Якщо самі ради йому не дасте, то я знайду, де пташеня влаштувати.
— Беріть,— погоджуються хлопці,-— воно нам і не потрібне, ми просто так...
Олена Василівна за те граченя та хутчій до нас. Юрасик радіє, підстрибує. Забігали, заметушилися і ми з бабунею біля нього. Посадили на столі, водичкою напоїли, сиру принесли. Розкриває граченя широко червоного рота, жадібно ковтає сир, мало не давиться.
— Попоїло трохи, годі: не можна багато зразу. Чого доброго, захворієш.
Граченя й погоджується. Поглядає на мене чорним блискучим оком, ніби каже: «Дякую за гостину. А тепер непогано було б і подрімати».
Заходились ми йому на веранді квартиру лаштувать. Приладнали кленову гілляку. Замість гнізда — старий Юрасів кашкет. Посадили пташеня. Вмостилося жовтороте і, наче після маківки, спить та й спить.
— А як ми його назвемо? — питає Юрко.— Може, Сплюшкою, що багато спить? Чи Сиріткою, адже воно без татка і мами лишилося?
— Відпочине,— кажу я,— менше спатиме. А виросте, то й поготів. Не годиться Сплюшкою./Сиріткою теж не підходить. Ми ж його за своє прийняли. Може, краще назвемо Варваркою? А втім, зачекаємо. Прокинеться — само собі ім'я вибере.
Дивується Юрко, як то граченя ім'я вибиратиме.
— А ми покличемо, на яке обізветься, так і назвемо.
Вартує біля пташки хлопець. Першому кортить покликати.
— Уже прокинулось! — квапить усіх на веранду. Граченя оглядає нас зі сну. Ніяк не второпає, чого це ми всі позбігались.
Юрко зазирає до нього і так примовляє:
— Сплюшко! Сплюшечко!— А тоді:— Сирітко! Сиріточко!
Граченя мовчить. Тільки очима лупає. Про всяк випадок подалі від нього одсовується.
— Ану ти, мамусю, поклич: мене чомусь не слухається...
Я беру шматочок вареного яйця, простягаю пташці:
— На, Варю! На! Бери їж, Варю!
Стрепенулось граченя. Замахало крилами, розкрило червоного рота та як закричить на всю веранду: «Кра-а! Вра-а! Вря-а!» Проковтнуло жовток і знову: «Вра-а! Вря-а!»
— Ну що,— всміхаюсь до Юрка,— бачиш, яке ім'я сподобалось.
І Юрко радіє:
— Варя! Варя! От яка у нас пташка — сама собі ім'я вибрала!

ЖИВИЙ БУДИЛЬНИК
Тільки-но зажевріє небокрай, як наша Варвара не своїм голосом кричить: «Кра-а! Вра-а! їсти!» Весь дім побуркає. Я напівсонна встаю.
— Ти чого так кричиш?— пошепки кажу.— Усі ще сплять, а ти репетуєш...
Варвара чує мій голос, умовкає. І тільки махає-махає крилами та широко розкриває рота: «Пробач, будь ласка. Я дуже хочу їсти, того й кричу».
А через кілька днів я прокинулась не від Варварчиного крику, а від настирливого стукоту в двері, що вели з веранди до кімнати. «Якщо кричати негоже, то я ось так будитиму»,— напевно, вирішила Варвара і ще дужче застукотіла: «Тук-тук-тук».
— Ти, Варваро, знов усіх побудила,— зітхаю я.— Дзьоб у тебе добрячий виріс. Як застукотиш — луна по хаті розлягається. Що нам робити з таким живим будильником? Мабуть, я двері з веранди не причинятиму. Почую, як ти прокинешся,— вийду і погодую.
«Добре. Добре. Зараз давай мені швидше їсти,— тріпоче мовчки крилами Варвара,— а я щось інше вигадаю».
І думаєте, не вигадала?
Ранок. Я солодко сплю. І раптом крізь сон чую, як хтось тупає по моїй ковдрі. Потім починає злегенька смикати її, а тоді ще й мене за вухо щипати. Прокидаюсь. Здивовано підводжу голову од подушки: чиї це витівки, хто мене будить? Варварка!
— Як ти сюди вибралась?
А вона тріпоче крилами, заглядає до мене: «Я вже літати пробую. Двері прочинені—от і прослизнула до тебе в кімнату. Доброго ранку! Нагодуй, будь ласка!»
— Доброго світанку!—відповідаю позіхаючи і простягаю руку.—Сідай, підемо снідати. Воно й краще отак мене будити, аніж кричати або стукати в двері.
Голублю пташку по голівці. Варвара теж зі мною погоджується і тихенько кракає: «Кра-кра-кра. Кра-ще».

МУШТРУВАННЯ КУТЬКА
«Пі-і», — заспівали двері. На веранду ввійшло щось волохате. Варварка сполошилась на своєму сідалі. «Ти хто такий? Що тобі тут треба?» — зиркає вона і настовбурчує пір'я.
Чотириноге диво вигинає оксамитову спину в чорну смужку, задирає хвоста, блимає круглими жовтими очима: «Я — кіт Кутько. Хіба не знаєш? Живу тут». І зупиняється. Ворушить вусами, нюшкує. Ох, як тут смачно лахне! Ковбасою, сиром, вареним жовтком! Чого ж іще чекати? Стриб на стілець, а звідти на підвіконня, де блюдечко з їжею. Похапав, похапав усе, ще й блюдечко почав вилизувати. А воно — хрясь на підлогу! Тільки скалки розлетілись. Злякалась Варвара та в крик: «Кра-а! Вра-а! Біда-а!» І ну битися об шибку.
На той галас прибігла бабуня.
— Ач що вигадав! Геть звідси, капосний!—Та як замахнеться на нього. Кутька мов не було.
І як уже причиняли двері на веранду, Кутько вряди-годи умудрявся обкрадати Варварку.
— От нахаба!— сердиться бабуня і хапається за віник. Кутька тоді наче вітром здувало. Але варто лише заторохтіти тарілками, як він у ту ж мить з'являється біля столу.
Влітку ми обідаємо надворі, під ялиною. Тут стоїть червонястий столик і лавочки з бильцями. Варвара й собі прилітає і зручно вмощується у когось за спиною, зазирає в тарілки — чи не пригостять, бува, смачненьким? Вона вже не хоче обідати на веранді в самоті. Простягаю смажену картоплинку. Бере. Потім, притримуючи однією лапкою, з насолодою починає відщипувати шматочок за шматочком. Кутькові даємо не менш смачну кісточку. І тільки той береться поласувати нею, як Варварка стрімголов кидається до нього і вихоплює. Сама — пурх на черемху!
Кіт очам своїм не вірить — тут була, тут нема... Озирається, обнюхує землю, повітря... Але кісточка зникла, опинилась
на дереві. Кутько дивиться на Варварку, жалібно нявчить.
— І коли ви помиритесь? Одне в одного обіди видираєте. Не годиться так,— каже бабуня і кидає йому другу.
А Варвара і не думає з котом у злагоді жити. І той, напевно, знає чому.
Почали ми помічати, що наш Кутько менше надокучає біля столу. Борщу, хліба й понюхати не хоче. Десь гуляє, а тоді спить-вилежується на канапі.
— Чи не захворів, бува?— клопочеться бабуня і підставляє котові блюдечко з молоком. Кіт і не дивиться.
— Мабуть, захворів...
Скоро та «хвороба» виявилась.
Одного ранку чую — якась пташка цівікає жалібно у дворі. Шукаю очима: кому це там біда? Аж то пара сірих мухоловок біля акації побивається. З розвилки, де їхнє гніздо, виглядає злодійкувата морда нашого Кутька. Не поспішає — трапезує, аж облизується.
— Ох ти ж, негіднику!— кричу я. Беру першу-ліпшу лозину, що лежить напохваті, і до нього.— Так ось чого тебе одвернуло від молока й від хліба!
Почув Кутько мій сердитий голос, отямився. На все горло волати почав, а злазить, боїться. Дістала його. Відшмагала добряче. А. коли пустила — забіг із двору, куди очі стоять.
Довгенько капосного не було. Аж це крадеться попід хатою, винувато очима блимає, може, знову битимуть...
— Іди вже, йди! Хіба карають даремно? Тільки гляди тепер, шануйся!— кажу.
Притих кіт. Сумирний такий зробився, лагідний. А ми й радіємо.
Кутько потерпів день-другий і знову своєї.
Тоді взялася за нього Варвара. Спочатку з канапи вигнала. Потім з кухні почала виживати. її міцний дзьоб добре ходив біля Кутькової оксамитової шкірки. Як смикне, як ущипне — так і летить шерсть клоччям, устигай лише після цього лисини зализувати. І хоч куди заховається хвостатий — всюди знайде настирлива птаха. Почав кіт шукати захисту в мене. Тихенько прослизне на веранду, де я працюю, об ноги треться, улесливо муркотить, на коліна проситься.
— Навряд, голубе,— кажу я,— щоб ти і тут влежав довго.
«Нічого, я хоч трішечки подрімаю. Ти ж мене не видаси Варварці? Правда?»
— Добре,— погоджуюсь,— тільки побачиш сам, що з цього нічого путнього не вийде.
Кутько іншої думки. Задоволений, вмощується у мене на колінах. Я накриваю його скатертиною. Він тихенько., в подяку, муркоче, потім зовсім замовкає, затаюється. Не чути навіть, як дихає.
А Варварка вже кинулась на розшуки. Обдивляється всі закапелки. Нарешті влітає на веранду. її дуже ваблять усі речі, що лежать на столі,— і папір, і олівець, і гумка. Іншим разом вона б навела порядки по-своєму. Все це позапихала б під ковдру, а чи під подушку. Не годиться, мовляв, їм лежати на видноті. Та й цікаво, чи знайдуть, де вона поклала. Але зараз їй не до того.
Вона прислухається. Певно, вловлює чиєсь підозріле дихання. В одну мить опиняється в мене на колінах. Відгортає скатертину і переможно кракає: «Кра-а! Ура-а! Знайшла-а! Ось де це опудало! Що, заховався? На тобі! На!» І щосили хапає Кутька за вухо, стукає по спині, стягає додолу. Кіт, як ошпарений, вистрибує з веранди. Мчить стежкою з двору — Варвара летить навздогінці. І щоразу — скуб! скуб! Та ще й примовляє щось. Мабуть, нагадує котові і за горобчиків, і за скривджених мухоловчиних діток, і за малих зеленяків.
Кутько розуміє: скінчилося його свавілля у дворі. І, на диво, наш Кутько зробився тихий та лагідний. Варвари боїться, як вогню. І пташок перестав чіпати. Спасибі, добре вимуштрувала!

ВАРВАРА ШУКАЄ ДРУЗІВ
Щоб не шкодили кури на грядках та в ягіднику, бабуня тримає їх у загородці. Кому сподобається такої хорошої днини сидіти за ґратчастими стінками? Та діватися нікуди! Ми їм і зерна, і води, і зеленої травиці приносимо, але неволя неволею лишається.
Нагледіла у загородці курей наша Варвара. Зраділа. Прилетіла до них, всілася вгорі, зазирає, дивується. Як то вона раніше не знала, що тут живуть такі симпатичні птахи. Добре було б і потоваришувати. Політали б разом, на подвір'ї біля ґанку побавилися б різними там коліщатками, скельцями. Адже, мабуть, добре літають,— он які крила! А в цього, що з червоним гребінцем, ще й хвіст який!
«Ку-ку-рі-ку!— загорлав раптом півень.— Ку-ку-рі-ку-у!» Варвара аж присіла од несподіванки. «То це ти так співаєш? А я й не знала. Але я теж умію. Послухай. Кра-кра-кр-кр». І завела, і завела... Півневі байдуже, знай кричить, заглушає Варвару.
Ніхто з курей так до пуття і не розчув, як вона співала отут на загородці. І почали лублиться в піску. Зовсім розімліли проти сонця.
«Може, й собі спробувати попересипатись разом із ними». Адже вона так не вміє... Тільки боязко чогось трохи.
Повагалась Варвара якусь мить, а тоді на мирне куряче сокотіння — шусть у білий гурт. Мовляв, драстуйте ближче! Ось і я. Подружимось?
Що тут скоїлось! Першим загорлав і налетів на Варвару півень. З усієї сили довбонув її дзьобом, а тоді ще й лапами вдарив. Крикнула від болю Варвара. А на неї вже накидалися по черзі і гамселили усі курки. Та так розійшлися, що вже дзьобали і скубли кого влучать. Усі лементували, а Варвара найбільше.
Почула я її відчайдушний крик та хутчій туди. Вихопила бідолашну ледь живу, пригорнула до себе, заспокоюю. Півень випнув гордовито груди і навздогінці нам переможно тричі кукурікнув. А курки ще продовжували лупцювати одна одну. Ніяк не вгомоняться.
Варварка тулиться до мене, жаліється.
— Ото не літай до них, дурнесенька, бачиш, які вони. Хіба з такими подружиш? Добре, що живою лишилась...
Приголубила її, пожаліла, напоїла водичкою. Так до вечора і просиділа Варвара сумна, невесела.
Усе забувається. І ми забули про цю пригоду з курми. Тільки Варвара, видко, не забула.
Одного дня, як тільки бабуня вперше випустила курей на подвір'я, Варварка нагадала їм про себе.
Кури безперестану бігали, раділи, що нарешті дістали волю. Греблися то тут, то там, не могли собі місця нагріти.
Варвара спершу ніби й не помічала їх. І кури на неї не дивились — хіба їм зараз до неї!
Як нагулялися, нагреблися курки вволю, поскликав їх півень до гурту і повів стежкою до кухні, може, тут чим смачненьким іще пригостять.
Варвара в ту ж мить зірвалася з черемхи, де сиділа і байдуже дивилася в протилежний кінець двору, і пролетіла над самісінькими головами курей. Ті від несподіванки поприсідали. А Варвара як ушкварить своїм дзьобом по голові спочатку півня, а тоді кожну курку по черзі. «Оце вам! Оце! Щоб знали, як ні за що ні про що мене гамселити. Пам'ятаєте?» — кракала вона, відпускаючи останнього щигля.
Добре, мабуть, ошепулила їх дзьобом, бо кури аж заточилися і ще довгенько не могли прийти до пам'яті.
А Варвара знову вилетіла на черемху і спокійненько заходилась причепурювати пір'я: ретельно розчісувала його, розправляла. На курей навіть не глянула.
Що ж, хай затямлять собі і півень і його курки — Варвара тепер зможе постояти за себе, коли це потрібно буде. Он як!

ПОДАРУНОЧОК
Варвара не любила лишатися на самоті. Де ми, там і вона крутиться.
Завітав якось у гості наш знайомий Богдан Северинович. Сидимо надворі за столиком, розмовляємо. Прилітає Варвара. Але всідається віддалік, насторожено поглядає на вусатого дядечка.
— Не бійся, Варварко, іди сюди, — кличу я, — це свої. Хочеш їсти?
«Кра-а!— відповідає вона.— Хо-чу!»
— От чортеня!— сміється Богдан Северинович.— Що ця носата каже?
— А то вона їсти просить.
Богдан Северинович здивованими очима поглядає на Варварине меню і не витримує:
— Ого, скільки їсть... Навіщо булкою та сиром годуєте? Яка з неї користь? Це ж не курка, що буде нестись або на борщ годиться. Даремно їжу переводите.
Від таких слів у Варвари не псується апетит. Незабаром вона кінчає обідати, стрибає на землю і біля столу бавиться гаєчками та коліщатками з Юрасевих іграшок.
Ми розмовляємо далі. Богдан Северинович охоче розповідає різні місцеві новини, підкидає дотепи. І раптом у найве-селішому місці як зойкне, як підстрибне на стільці! Перезираємось — що таке? А гість нахиляється, розтирає ногу, охкає. З-під столу визирає чорний дзьоб і блискуча, аж синя, голівка. Звісно, чиї це штучки!
— Ач клята, як щипається,— бурчить Богдан Северинович, бо й собі вже здогадався, хто це його так «пригостив». Настрій у нього помітно гіршає. Не допомагають і гарячі вареники, котрі так любить Богдан Северинович. Розмова не клеїться. На наші жарти він відповідає більше мовчанкою або «так», «угу». Тоді швидко прощається і прямує з двору.
— Ну, це вже не так скоро завітає,— усміхаюсь я.
Та через день, коли бабуня підмітала біля ґанку, з кошиком у руках, як з-під землі, виріс перед нею Богдан Северинович.
— Заходьте, будь ласка, до хати,— припрошує бабуня.
— Та ні... Дякую... Я... ненадовго,—чогось мнеться Богдан Северинович.— Я до вас із...подаруночком.
І перекладає запнутого ганчіркою кошика в другу руку. Здивована бабуня й собі глянула туди.
А гість:
— Я ото побачив, як ви всі біля свого граченяти ходите. А тут ще одненьке трапилось... Думаю — хороший подаруночок буде...
По цьому Богдан Северинович відгорнув ганчірку і дістав з кошика худе, кострубате, з кривими крилами пташеня. Один довгий ніс стирчав у нього та очі боязко блискали.
— Ось воно яке гарненьке,— мало не вкинув граченя у самісінькі руки враженій бабуні.
І, наче боячись, щоб не передумала вона або не відмовилась, сказав нашвидку «бувайте» і з усмішкою зник за ворітьми.
Нічого не лишилося, як прийняти ще й цю калічку. В чиїх лабетах вона побувала, хто знає... Але крила обвисали і пальчики на лівій лапці не розгинались, а все скрючувалися в кулачок.
— Ой, моє ти лишенько, — зітхала бабуня, — та ти ж і літати не зможеш...
Справді, пташка тільки стрибала та безладно махала покаліченими крилами. І назвали ми її Махою.

НЯНЬКА
Побільшало у нас турбот. Ще одне грачине дитя потребувало догляду і ласки. Маха погано ходила, не могла спати на гіллячці, як Варвара, а сиділа на широких реберцях квітникового ящика — так заважала скарлючена лапка. Вона навіть менше бавилась різними іграшками і поганенько їла. Час від часу піджимала хвору лапку і стояла сумна і задумана на одній нозі, мов чапля.
— Стривай, Махо, не журись,— кажу я і берусь перебинтовувати та розправляти її пальчики. Щоб міцніше було, знизу підкладаю маленьку трісочку.
І так щоранку. Бачу — допомогло. Згодом лапка зовсім вирівнялась. А от крила... Біда та й годі. Ніяк не слухались, не складались рівно та гарно, як у Варварки. Все обвисали донизу.
— Їж краще, їж,— клопочеться біля Махи Юрко. І простягає їй то шматочки булки, то варену ковбасу, то пшоняну кашу, яку дуже любить Варвара. Маха бере знехотя, більше з-за ввічливості, але ковтати не збирається. Тут же й викидає з рота.
— Та їж!— мало не сердиться Юрко.
І враз біля них з'являється Варвара. Бачить таке, миттю поспішає допомагати хлопцеві. Скільки може, набирає каші в свою торбинку, що під нижньою половинкою дзьоба. Така торбинка є в кожного з граків. Вони своїм пташатам у ній поживу з поля носять. Так от, Варвара, як набрала каші, враз підстрибом до Махи. Та відчуває, що буде, тікає, хоче заховатись від Варвари. Але Варварка спритна й настирлива. Наздоганяє Маху, наступає лапкою на одне крило. Потім силоміць розкриває їй дзьоба і запихає кашею. Маха виривається, але Варвара сердито кракає і годує, годує вередуху.
— Молодець, Варварко, — сміємося ми.— Молодець!
Варварі подобається така робота. Вона тепер ніколи не минає нагоди, щоб не погодувати по-своєму калічку. Оцей поспіх і старання одного разу мало не закінчилися погано для самої няньки.
Я годувала Маху. А та, як завжди, комизувала. Варвара з другого кінця двору кинулась на допомогу. І так поспішала, що не помітила дротини з гачкуватим колючим вузликом. Ця дротина, не знати ким і для чого, була протягнута від липи до веранди. Як зачепиться Варвара за ту дротину, як повисне на її гачку крилом. І почала з болю й переляку на весь двір кричати.
Ми поспішили до неї. Зняли бідолаху. Оглядаємо, чи все гаразд, чи не пошкодила крило.
— Ану політай! — підкидаю її вгору.
Варвара охоче робить над нами коло, спускається біля Махи. А за нею на землю спускається і велика чорна пір'їна.
Тепер, тільки підніметься Варвара вгору, зразу видно близно в крилі. Хоч би скільки летіло граків, а по цьому легко впізнаємо Варварку. Стала нянька мічена.

ПОМІЧНИЦЯ
На городі засіли бур'яни. Бабуня взяла сапу і пішла полоти. Варвара полетіла слідом. Всілася на спину бабуні, зазирає, що та робить.
— Тобі чого?— питає бабуня.
Варвара злетіла на землю, ближче приглядається. Дивно, руками виривають зелені рослинки. То це ж дуже просто! І відразу заходжується біля моркви. Іде вздовж рядків і висмикує одну за одною — прополює.
— Е, ні! Не треба мені такої полільниці! Геть звідси! — замахується на неї бабуня.
Варварка сердиться. Настовбурчує пір'я на голові. Чого, мовляв, проганяєте? Хіба щось не так роблю? Я хочу допомагати.
Але її все ж таки викишкують з городу.
Варварі страх кортить у землі покопирсатись. Сіла на тин, у сусідський двір зазирає. А там чорніє, вабить до себе свіжа грядочка. Рясні кущики полуниць зеленіють. Тільки-но посаджені.
З ґанку сусідка хвалиться бабуні:
— Я таких ягід дістала! Не тільки влітку, а й восени родять! Аж до перших морозів!
— Це справді щось дивовижне, — озивається бабуня,— я б і собі посадила таких.
— Ось ідіть-но глянете! — кличе сусідка бабуню до себе і радіє. — Такі кущики гарні! Лапаті, міцні. Як розведу, неодмінно і вас наділю.
Подивилась бабуня на диво-полуниці і знову до моркви. Нахилилась, прориває...
Аж це з-за тину сусідка як заойкає, як заголосить.
— Що сталося? — хвилюється бабуня та хутчій до неї.
— Бачите, що ваша Варвара накоїла?
На грядці рядком лежали вирвані кущики полуниці і просихали проти сонця. І «полільниця» тут.
Тепер уже втрутилася я. Схопила Варварку та й укинула в сарайчик.
— Посидь трохи, прохолонь, будь ласка!— сварюся на неї.
Варвара просовує голову в щілину над дверима та так жалібно кричить, проситься, щоб випустили. Підходить Маха, задирає голову. їй жаль своєї няньки і подруги, що, може, цілий день сидітиме в темноті зачинена. Мені теж шкода пташки, але я стою на своєму:
— Нащо людям шкоду робиш? Тепер сиди. Нічого з тобою не станеться!
Чималенько протримала я Варварку в сараї. Сусідка знову посадила ту розсаду, полила. Нічого — прийнялася. А'Варварці допомогло. Більше не літала на грядки «прополювати» і на мене зовсім не сердилась. Вона швидко знайшла собі іншу роботу.
Надвечір лаштуюсь поливати квітник. Набираю з чана в поливальницю воду і йду робити дощ. Варвара всідається мені на руку. Я перехиляю поливальницю, і вона перехиляється. Уважно слідкує за прозорими цівками води і торкає кожну дзьобом. Мені не дуже зручно, але ми ж удвох «поливаємо». Особливо задоволена моя помічниця. Нарешті вона знайшла собі заняття, за яке ніхто не свариться і не карає.

ВАРВАРА ВЧИТЬ АБЕТКУ
«Тук-тук-тук», — наче постукав хтось двері.
— Заходьте! — озивається бабуня. А воно: «Тук-тук! Тук-тук!»
— Чи не чують? Заходьте-но, будь ласка!— голосніше запрошує бабуня.
Знову: «Тук-тук».
— Та що це,— не витримую я,— може, хто з дітлахів пустує?.
Прочиняю двері на веранду — нікого нема. Вертаюсь, а за спиною: «Тук-тук». Зазираю за портьєру — на столі сидить Варвара і молотить дзьобом.
— Це ти?!
Варвара на мить відривається од цікавої роботи, тріпоче до мене крилами: «Так, так. Це я стукаю. Читаю...» Перед нею лежить розгорнута газета — вся як решето. Замість букв — самі дірочки. Збоку книжки мої лежать,— як кінчить «читати» газету, ще й до них візьметься.
— Ходімо краще погуляємо, — пропоную. І підставляю їй руку.
Варвара з задоволенням всідається. Ми виходимо на подвір'я.
— Ти, Варварко, ще жодної букви не вивчила, а вже берешся читати. Так я кажу, так?
Варвара уважно прислухається до мого голосу і погоджується: «Ка-а-а».
— Не «ка»,— усміхаюсь я,— а «так».
«Ка-а-а»,— знову повторює пташка.
— Це не те. Давай-но серйозно почнемо вивчати абетку. Як годиться, звичайно, з першої літери. Кажи: «А-а-а».
Варвара зазирає до мене. А я підохочую:
— Кажи: «А-а-а».
Вона виявляється здібною ученицею. Трішки помовчавши, повагом тягне: «А-а-а-а».
— Ох ти ж молодець!— вигукую я і поспішаю до хати, щоб усі домашні почули, як Варвара вимовляє «а».
Вона з охотою повторює: «А-а-а-а» і аж хрипить.
— Я тобі, Варочко, за перший урок ставлю п'ять!— радіє Юрко.
Крім п'ятірки, Варвара одержує ще й виноград.
Та вивчення абетки не пішло далі. Варвара, певно, вирішила, що з неї досить і цих знань. Адже ми всі і так її непогано розуміємо.

ЛІКУВАННЯ НА МУРАШНИКУ
Під осокором, з південного його боку, вже кілька років живуть мурашки. Ці трудяги невтомно працюють у садку. Визбирують там різну гусінь, жуків і тягнуть у своє житло. Добре, що мурашки у нас поселились.
Проходжу я вранці стежкою, бачу, ніби хтось покопирсав мурашник. «Чи не Юркова, бува, робота?— думаю.— От капосний!» Мурашки метушились, кінчали ремонтувати свою оселю.
— Це ти колупав мурашник?— запитую хлопця.
— Ні, мамусю...— відповідає він і дивиться в очі. Бачу, що ніби говорить правду. Але я ще не зовсім вірю та й питаю:
— Ти знаєш, що руйнувати мурашники не можна?
— Знаю...— і знову глянув так само.
— Тоді чия ж це робота?
— Не знаю...— хнюпиться Юрко.
Я прямую до осокора. Юрко йде слідом. За нами перехильцем чапає стежкою Маха.
— Може, ти, Махо, знаєш, хто тут порався?
Маха не второпає, чого від неї хочуть. Але й собі зацікавилась мурашником. Враз як уродилась Варвара. Відігнала Маху, аж пір'я настовбурчила на голові, мовляв, не лізь до чужого. А сама — швиденько стриб до мурашника, впала на нього, крила розчепірила, як прикипіла. Очі враз ще блискучіші стали, так ними й пряде то туди, то сюди.
— Що це з нею?— питає вражений Юрко. Нахиляється, щоб роздивитись.
Варвара ще нижче припадає до мурашника, на нас ніякої тобі уваги. Крилами закриває, немоэ попереджує: «Не підходьте, мурашник мій. Тільки мій зараз».
Поколошкані мурашки сердито забігали. Забили на сполох. А Варвара не дає зівака, швидко хапає одну, другу, третю...
— Ти що, їси їх? — дивується Юрко.
Але Варвара і не думає цього робити. Вона тільки спритно ловить мурашок та засовує собі під крила, під боки, між пір'я.
— Бач яка хитруха!— всміхаюсь.
— Навіщо це їй?— не розуміє Юрко.
— Ти бачив, як наша сусідка розтирала настоянкою з мурашви руки та ноги? Казала, болять вони їй на негоду. Отож і наша Варварка під-ліковує свої кісточки. Коли мурашнику щось загрожує, всі його мешканці викидають у повітря свою пекучу кислоту, захищаються. А ця кислота цілюща для здоров'я. І пухоїди тоді на птахів не нападають.
— То нехай Варвара Маху пустить, адже вона слабенька яка...
Варвара вже навтішалася на мурашнику і, справді, пустила й Маху. А що ж, нехай і вона полікується, «ванну» прийме.

ПЛЯЖНИЦІ
Бабуня налила в ночви води. Поставила проти сонця. Нехай нагріється Юркові на купання. Я підійшла, похлюпала в ночвах рукою— вода хороша, приємна. І поспішила за Юрком до хати.
— Бери, Юрасику, хутчій мило, рушник та йди митись,—кажу.
Хлопець весело підстрибує, радіє. Дуже любить він у ночвах бовтатись. Коли це чуємо—репетує знадвору:
— Хіба тут можна купатись? Саме сміття!..
— Яке сміття?—дивується бабуня. — Вода прозора, чиста, мов сльоза. Сама наливала.
— Вигадуєш!
— А от і сміття! Самі подивіться!— кричить Юрко.
— Ох ти ж і вигадник!— не вірить-таки бабуня.
А коли прийшла, то аж руками сплеснула. У ночвах плавало сухе листя, соснові гіллячки, глиця.
— Твоя правда...— погоджується бабуня. І не знає, що думати. Вітер накидав — так день ясний такий, лагідний. Аж тут і сама відгадка біжить до ночов. Варвара з Махою! Носять соснові палички, глицю, бур'янинки різні — вкидають у ночви. Ванну собі готують для купання. Першою влізла Варвара. Почала по воді крилами бити, мов качка, пір'я все виполіскує, вимиває. Маха бігає навколо, зазирає, ніяк не насмілиться — їй здається дуже глибоко.
Подивились ми на пляжниць і поставили їм окрему миску. Нехай у них своя купалка буде. Юрасеві чистої води налили.
Тепер Варвара з Махою жодного дня не пропускають, щоб не викупатись. А тоді пристають до нас, якщо ми з Юрасем сидимо проти сонця, і теж загоряють.
— Дивись, дивись, мамусю, які наші грачки зараз кумедні!— сміється Юрко, аж нагинається.
Та й як не засмієшся! Пташки на сонці робились такі чудернацькі. Розкривали широко червоні роти, настовбурчували все пір'я, прогріваючи сизу шкіру, розкидали якомога ширше крила і завмирали. Тільки злегка поводили круглими очима або втуплювали безглуздий погляд невідомо куди.
Варварі найзручніше було загоряти на моєму плечі. Маха вмощувалася біля Юрасикових ніг. Що скажеш — усім дуже хороше.

ВАРВАРИНІ ГОСТИНЦІ
Я люблю сидіти біля столика під ялинкою. Тінь, прохолода, пахне смоляною глицею. Навколо мереживом жовті плямки. Це сонячне проміння пробивається крізь віття дерев і гаптує доріжки.
Я їм соковите, рум'яне яблуко. А качан викидаю в малинник. Потім берусь читати книжку. Книжка захоплює. Я не помічаю ні Махи, що бавиться на стежці якимись камінцями, ні Варвари, яка крутиться біля мене. А вона нагледіла чималенькі кишені в моєму халаті й досліджує — що там. Знаходить носовичок, викидає геть. Замість нього кладе в кишеню, на її погляд, більш цікаві і коштовні речі.
Мені потрібна хусточка, а замість неї я дістаю якусь драну, сумнівної чистоти ганчірку, качан з яблука.
— О-о! Звідки це в мене?— сміюся.
Варвара захоплено стежить за моїми руками. «А ти ще, ще пошукай гарненько. Це не все»,— промовляють до мене її очі-блискітки. Я вивертаю кишені. Звідти випадає іржавий гвіздок, кольорові скельця, палички і навіть товста зелена гусінь. «Ну що? Бачиш, як я задля тебе постаралась! Тільки навіщо ж це все добро викидати геть? Кишені —найкраща схованка для цього...»—не розуміє Варвара і ображається на мене. «Яка невдячність!» Справді, так хотіла догодити, яких гостинців понашукувала — а їх повикидано.
— Спасибі, Варварко,— кажу,— за увагу. Красненько дякую тобі. Сідай краще на стіл, пограєшся тут трохи.
Варварка добра. Відразу забуває своє невдоволення. Охоче вистрибує до мене і вже позирає на книжку, як би і її поцупити.
— Ти вже навчилась «читати» газети, досить. Книжки не можна шматувати.
Але Варвара все ж примудряється смикнути за одну із сторінок — дир-рр-р.
Я поспішаю закрити книжку. Підводжусь, набираю в рот води і пирскаю на Варварку. Пташка відсахується від мене. Незадоволено позирає: «Навіщо ти так? Тепер я змушена сушитись. Зовсім я не бажаю зараз купатись. І гратися з тобою не буду. Ось так. Де осоння?»
Мені тільки цього й треба. Я спокійно розгортаю книжку. Читаю далі.
— Обсихай, обсихай, пустухо. Вже не скоро прилетиш мені заважати.

ДЕ КЛЮЧ?
На подвір'ї у наших сусідів — цілий переполох. Повернулися з гостини — до схованки за віконницями, а ключа від хати немає.
— Я добре пам'ятаю,— тремтячим голосом каже Настя Маркгвна,— що клала його тут.
— А ти згадай,— басить Мина Минович,— може, в кишеню поклала?
Настя Марківна сердиться:
— Кажу ж, ні... Не беру я ніколи з собою ключа, і, на всяк випадок, витрушує кишені.
Звідти сиплеться тільки порох та соняшникове лушпиння.
— Я поклала його сюди,— знову повторює сусідка.
— Якби поклала, то лежав би,— все більше роздратовується Мина Минович і махає поцяцькованою палицею, яку бере лише тоді, як у гостину йде.
Потім невдоволено сопе, нахиляється і обшукує всі бур'яни попід вікнами — може, завалився де? Ключа немає. Як у воду впав.
Ми з бабунею позбирали всі ключі, які тільки були в нас, понесли сусідам. Жодний не підійшов. Більше нічим зарадити не могли.
Надходить ніч. Якось же треба потрапити до хати!
— А ви через вікно! — радить Юрко.
Мина Минович і Настя Марківна не відповідають. Вони зараз сердяться на весь світ. В уяві постає жахлива картина нічного пограбування їхньої квартири. І вони говорять про це.
— Я була цілісінький день вдома, нікого у вас на подвір'ї не бачила,— заспокоює бабуня.
Але ніщо не може допомогти. Адже ключ зник! Що ж тепер? Може й справді... Настя Марківна підходить до вікна, колупається біля кватирки. Потім приловчилась і таки відчинила вікно. Через хвилину-дві вона влазить у хату. За нею, в новому костюмі, сопучи, з палицею в руках, так самісінько до кімнати потрапляє і Мина Минович.
— А якщо і завтра й позавтра не буде ключа,— цікавиться Юрко,— то вони весь час лазитимуть через вікно? От якби нам так!
Ми з бабунею сміємось:
— Щоб сусідам полегшало, чи не загубити й свого?
Другого дня Мина Минович покликав слюсаря.
— Нарешті,— зітхає бабуня,— ходитимуть, як усі люди в хату — дверима. Але все ж таки, де подівся той ключ?
Надворі закричала Маха, а за нею Варвара. Не схоже, щоб їх хтось кривдив. Швидше не помирилися з-за чогось.
Поспішаю до них. Вони граються на піщаній гірці. Ми для них навмисне насипали її біля ґанку. Нехай бавляться. Пташки люблять закопувати свої іграшки, а часом трішки піску і в шлунок вкинуть. Для здоров'я потрібно.
— Чого не помирились? — питаю.
Маха міцно-міцно вчепилась за якусь нову іграшку. Варвара силкується вирвати. Обидві кричать, репетують.
— Ой,— радію й дивуюсь я,— та це ж ключ! У нас такого немає.
Я й собі вступаю в бій і швидко відбираю ключ. Птахи невдоволені. Варвара зиркає, як би знову заволодіти ним. А я йду до сусідів.
— Часом не той ключ, що у вас пропав? — питаю.
— Він!.. Він!.. — майже в один голос вигукують Настя Марківна і Мина Минович. — Де ви знайшли?
Мені нічого не лишається, як вибачитись і зізнатись у Варварчиних витівках.
Сусіди обурюються, ніби це я завинила отим злощасним ключем.
— Яке неподобство!—випалює Мина Минович. — Чого ж ви їх не вчите, щоб не шастали по чужих дворах та не крали? За таке— голови поодкручувати...
Останніх слів я не чую. Вони обоє йдуть до хати і причиняють за собою двері.
Після цього сусіди довгенько вітаються з нами дуже холодно, як кажуть, крізь зуби і не проминуть випадку, щоб не нагадати мені чи бабуні Варварчині каверзи.
Настя Марківна і Мина Минович не приховують тепер, що не можуть навіть чути отого грачиного кракання.

СОРОКИ
За весь час відколи живуть у нашому дворі Варвара з Махою, не прилітала жодна порядна пташка.
Різна там дрібнота — синички, мухоловки, горобці — крутяться в садку, бо й вивелись тут.
І раптом — сороки! Що їм треба? Скрекочуть на клені, білими боками блискають проти сонця. З гілки на гілку перелітають.
Задивилися на них Варвара і Маха. Може, свою рідню згадали? Маха стриб-стриб, махає крилами, от-от полетить. Даремно...
А сороки як найнялись: цокотять, додолу позирають, на клен запрошують. Не втерпіла Варвара, злетіла на нижню гілляку. Хочеться їй ближче з гостями познайомитись. Сороки веселі, грайливі. Чому б з ними не побавитись трішки? Варвара стрибає все вище та вище, а сороки собі вище та вище. Так і виманили її на самісінький вершечок. Як тут гарно! А вона ж усе більше з Махою на землі, внизу. Сороки не вгавають. То одна, то друга торохтять біля Варварки: «Бач-ч-чи-чиш! Бач-ч-чи-чиш! Як-к-ка краса! Як-к-ка, як-к-ка! Летімо з нами хут-ч-чі-чій!» Одна вже було й піднялася з клена, та й знову сіла — Варварка не наважується вирушати в невідому дорогу.
Звісно, її вабить широкий, вільний світ, синява неба. Можна піднятись високо-високо, закружляти над полями, річкою, лісом, хатами... А тоді спуститись на поле, де збираються великою зграєю її родичі, граки.
Білобокі дріботухи знають до них дорогу. Варто лише погодитись. Отож і вмовляють її, підохочують. Хіба не краще літати й жити на волі, серед своїх, аніж отут на людському подвір'ї? Гляди ще лихо яке скоїться. Правда, це не їхня справа втручатись, Варвара доросла. Але ж... Не подобає вільним гракам, як свійським качкам або курям, у людей жити.
Ми весь час з Юрасиком слідкуємо, що робитиме Варвара.
— Сороки заберуть її?— питає хлопець.— Вона полетить з ними?
— Захоче — полетить... Колись таки треба їй пізнати життя, повернутися до граків, навчитись різним їхнім премудростям.
Маха хвилюється не менше від нас. Хіба можна тепер уявити собі подвір'я без Варварки?
А сороки торохтять, все умовляють.
Мимоволі в мене виривається тихе, ледь чутне:
— Варю! Йди сюди!..
Сороки замовкли. Теж вичікують, що зробить Варвара. І враз рішуче зриваються з клена, піднімаються в небо. Кричать до Варвари, мовляв, швидше доганяй нас, якщо бажаєш собі добра.
Варвара кидається слідом за ними, але робить один обліт і знижується, летить на мій голос. Я простягаю руку.
— Хороша! Хороша ти пташечка!—припадає біля неї
Юрко і гладить чорну шовкову голівку.
Я пригощаю Варвару ковбасою і думаю:    
«Може, погано, що ти не полетіла з сороками».

З МІШКА ТА В ЯЩИК
Варвара любить після купання просушуватись на воротях. Тут і посидіти можна, і походити, розчепіривши хвоста віялом, весело крукракати до себе, до всього, що бачиш за тином.
Зараз вона сидить і розчісує мокре пір'я. А ззаду тихенько, злодійкуватою ходою підкрадається якийсь дядько з мішком. Р-раз! І збив Варварку з тину на землю. Мерщій накрив її, згорнув і швидко поніс. Навіть не озирнувся на двір.
— Нарешті я піймав тебе, вертухо. Довго полював... Ну, це вже не вирвешся. Чого пручаєшся? Хіба я тебе з'їм, чи що? Дурна! Моїм дітлахам хорошою іграшкою будеш! А Варвара б'ється, кричить, аж хрипне, визволитись хоче.
Крилам боляче, дихати нічим, мішок брудний, у пилюці... І заборсалась, забилася ще дужче.
— Сиди... Сиди, кажу!—сердиться дядько.
Саме в молоді посадки ввійшов. Чутким вухом уловила Варвара, як зашуміли сосонки, відчула, як запахло зеленим лісом, простором... І почала Варвара ще більше побиватись. Розтрусився мішок, от-от розгорнеться. Не втерпів дядько. Поклав на землю свою ношу.
— Почекай! Ось я тебе зручніше перепакую, мовчатимеш
тоді.
Відхилив трохи краєчок мішка, засунув руку всередину, щоб краще пташку вмостити. А Варвара як довбоне його за пальці. Скрикнув від болю й несподіванки її кривдник. Висмикнув руку. А Варвара в щілину — шусть! І вже на волі. Стриб-стриб по землі між деревами. Та все далі, далі. Пір'я підсохло трохи, тільки пом'яті крила в неї. Дядько біжить навздогінці. Варвара напружилась, змахнула крилами та на сосонку! Тепер дядькові не дістати ніяк. Покрутився, покишкав унизу. А тоді махнув з досади на неї рукою і пішов собі.
Якраз із школи повалили юрмою школярі. Побачили на сосні грака. Засвистіли, закричали, загейкали. Дехто заходився паліччям та камінцями з дерева збивати. І таки влучили. Звалилась Варвара додолу, пошкандибала між сосон, але тікає, кричить, на поміч кличе.
— Ану не чіпайте! Герої знайшлися!— заступився за пташку семикласник Борис, що саме наспів у ту пору. Він швидко догнав Варварку і враз упіймав її.
— А тобі навіщо вона?— загукали невдоволені хлопці.
— Бачите, яка бідолашна, ще й літати добре не вміє,— із знанням справи казав Борис.— Підгодую трохи, приручу. Побачите, яка буде!
Та й помчав додому. Тільки переступив поріг, кинув книжки. Мерщій витягати ящика, де годувалися недавно качки. Нехай, поки звикне, посидить у цьому ящику.
Забилася Варварка в куток. Хоча хлопець і води поставив, хліба накришив та шматочки м'яса поклав, Варвара на все те й не глянула. Блискає на нього, все чогось страшнішого чекає.
— Їж, їж, дурненька! — каже ласкаво Борис. — Мені ніколи, уроків багато. Я піду...
Лишилася Варвара на самоті. Трохи заспокоїлась. Ще нили боки і крила. А от цей хлопець, справді, нічого лихого їй не заподіяв. Тільки волю знову ж відібрав... Що тут хорошого — з мішка та в ящику опинилася. Правда, дихати тут вільніше і їжа он стоїть... Та що... Крізь щілини між стінками видно Варварі синє небо, білі кучеряві хмари. Пливуть кудись. А вона сидить... Летіти не може.
Рипнули двері. З хати вийшов Борис. Не терпиться йому побачити, як Варварка їстиме, як звикатиме до нього. Бачить, і їжа ціла, як була.
— Чого ж ти не їси? Візьми трішки.
Поставила сторчаком пір'я на голові Варвара, ще далі в куток притискується.
— Дика яка...— шепоче невдоволено хлопець, — та нічого, звикнеш.
А Варварка не їсть. Борис до школи пішов, вона однісінька в ящику сумує.
Три дні минуло — пташка ні до чого так і не приторкнулась. Захвилювався хлопець — ще здохне.
— Може, ти з рук візьмеш?— клопочеться він біля неї. Відхилив одну дощечку. Засунув руку в ящик і витяг за крило пташку. Не звикла Варварка, щоб з нею так поводились, за крила та пір'я смикали. Закричала.
— Чого ти? Чого? Я тільки тебе погодую.
І береться силою запихати м'ясом. Варварка одвертається, міцно стулила дзьоба. Силкується вислизнути з Борисових рук. Незчувся хлопець, як таки вирвалась. Фи-рр! І вже сидить на хвіртці.
— Куди ж ти? Куди! Ти ж іще літати
добре не вмієш!
Закракала Варвара двічі до нього, не розібрати що — чи сердилась на хлопця, що так повівся з нею, а може, раділа, що нарешті знову на волі опинилась. Тільки не минуло й хвилини, як знялася вона вгору, набрала висоту і подалась. А він думав, що вона не літає... Куди вона полетіла? Куди?
Борис того не знав. Він із жалем проводжав її поглядом, поки не зникла за деревами. Втекла... А він так хотів її приручити...

ВЕРНУЛАСЬ!
Ніхто з нас не міг повірити, що Варвара загинула, що ніколи вже не побачимо її у своєму дворі. Ми ходили, визирали,і кликали, чи не обізветься, чи не прилетить...
Минав третій день — Варвари не було. На подвір'ї стало сумно й наче порожньо. Маха й собі виглядала свою подругу, прислухалась, кликала.
— Не може бути, щоб чиясь недобра рука скривдила пташку,— казала бабуня.— Не може бути... Всі довкола знають, яка вона потішна була. Нащо вже сусіди, як сердились за ключ та розсаду, а й вони шкодують за Варваркою.
Бабуня зітхала, пораючись по господі, весь час позирала в вікно, чи не з'явиться, чи не подасть голос пропажа.
Кінчалося літо. Дні ставали прохолодні, надходила осінь. Правда, сонце інколи розсувало завісу важких хмар і, мов з-під волохатих, розкуйовджених брів, бризкало золотом на подвір'я, на осінні вогняні канни, майорці, на ще зелену траву та дерева. Сьогодні сірий день, як здалося бабуні, був ще похмуріший та неприязніший.
Вона взяла шитво і сіла до вікна. Тут видніше. Тихо. Я — на роботі, Юрасик — у школі. Бабуня шила й знову думала про Варвару. На шибці дзижчала оса: потяглася на хатнє тепло. Одноманітно вицокував годинник.
Раптом бабуня почула знадвору: «Кра! Кра!» Чомусь раділа Маха. Невже?.. Бабуня підвела голову. В ту ж хвилину щось чорне впало на підвіконня і затулило шибку. Бабуня від несподіванки аж стрепенулась, а як глянула — швидше кинулася з хати.
— Варю! Варонько! Де ж ти була, дорогесенька?
Варвара, стомлена, зім'ята, враз опинилася на руках. Розплатала крила, припала до плеча, мов обіймала бабуню.
— Вернулась!.. Вернулась!..— не замовкала бабуня.—Голодна, мабуть...
Довго Варвару припрошувати до їжі не довелось. Вона похапала все, що їй запропонували. Добре-таки зголодніла за ці дні та й чимало перестраждала. Навіть голосу не відтягне. І пір'я все аж потьмяніло, покошлатіло.
Маха радіє, не відходить ні на крок.
— Скоро смеркатиме,— каже до них бабуня,— ходімо спати. Тобі, Варварко, відпочити як слід треба.
Бабуня бере квітниковий ящичок, підставляє — Варвара стрибає на реберце. Маха всідається поруч. І в сарай — на ночівлю.
— Ото мої порадіють, коли додому вернуться,— всміхає
ться бабуня.
І не помилилась. Ми з Юрасем не втерпіли — побігли, відчинили сарай, присвітили, щоб на власні очі побачити щасливу Варварку.
Вона з кутка тихенько озивається на мій голос. Задоволена. Нарешті біля своїх, нарешті вдома.

ВЛАСНИЙ ЦИРК
Часом до нас заходить погостювати і порозважатись руда собака. Усі діти на кутку її кличуть Мушкою. Мушка — хороша, ласкава, але гордовита. Як би їй не кортіло їсти, ніколи не жебрачить. Ляже біля порога, покладе голову на лапи, дрімає і терпляче вичікує, коли пригостять.
Спершу наші грачки боязко позирали на неї. А згодом позвикали. Варвара навіть не відмовлялась сісти Мушці на спину й покататись. Звичайно, її до цього привчили ми з Юрком. Так у нас відкрився свій власний домашній цирк.
Якщо Мушка довго спить після обіду, Варвара збудить.
Посмикає за хвоста, дзьобне в самісінький вологий чорний ніс. Мушка розплющить очі. Нехотя підведеться. Вона знає, чого хоче ця довгоноса. Варвара зразу вилітає їй на спину, балансує крилами, їде.
Маха боязкіша, на таке не наважується, її приваблює м'яч, якого Юрко виносить з хати і котить мені. Я відбиваю. Маха біжить навперейми. Розгоряється «боротьба» на футбольному полі. Варвара не витримує. Залишає Мушку і з'являється біля нас.
— Чудово!— кажу я.— Нашої команди побільшало.— Спрямовую м'яч в її бік.
Варвара із спритністю неабиякого футболіста наздоганяє м'яч і б'є по ньому лапкою.
— Правильно! Молодець!— хвалить її Юрко.
А Маха у нас — суддя. Вона вважає за краще стояти віддалік і не плутатись у Варварки під ногами. А то ще в розпалі її стукне замість м'яча. Варвара грає бездоганно. Б'є то дзьобом, то лапою. Не пропускає жодного м'яча. Маха схвалює таку гру: «Кра-а! Ура-а!»
Але наша Варвара не лише хороший футболіст. Вона чудовий жонглер. Так, так. Ми з Юрасиком зовсім випадково виявили в неї такий талант. Вже почали достигати каштани. Розтріскуються і падають з дерева на стежку. Варвара бігає за ними, доганяє і засовує під листя. Якось я побачила, як вона упіймала каштан на льоту. Цього було досить, щоб відразу ж у нас з'явилася нова гра — жонглювання.
— Йди сюди, Варварко!— кличу я. Беру каштан, махаю перед нею.
— Раз, два... три!— і підкидаю каштан угору. Варвара, що хитала весь час головою в такт моїй руці, розкриває дзьоба і ловить.
— Ану ще раз! — кричить Юрко.
Я ще і ще підкидаю каштан. Варварка і тут показує свою майстерність. Маху теж каштани зацікавили. І вона так зуміє, дивіться: чим не жонглер!
Юркові, після сидіння за уроками, кортить побігати. Він ховається за дерева, а їх он скільки у нашому дворі, і просить:
— Мамусю! Лови мене!
Я кидаюсь за ним. Мене переганяє Варвара. Маха — глядач і суворий суддя. Юрко тікає, Варвара наздоганяє його. Обоє ми сміємось. Варварі подобається петляти поміж деревами, пролітати низько над землею, кружляти навколо стовбурів. Дуже весело нам грати в ловитки. У цій грі найспритнішою виявляється, звичайно, Варвара. Ми бігаємо куди повільніше, аніж вона літає. Перемога за нею. Це відзначає Маха.
Ми з Юрком уже потомились, нам би й перепочити не завадило б, а Варварі хоч би що. Але вона вихована пташка, погоджується припинити гру і охоче летить за нами до столика, що під ялиною. Я кидаю на стіл ялинову шишку. Варвара розуміє — це для неї. Притримує однією лапкою і починає дзьобом «вивчати», що там, під лускою.
Я торкаюся пальцями Варварчи-ної лапки. Вона холодна-холодна, а мої пальці теплі. Це пташці подобається. Варвара швидко навчається розуміти, коли я прошу:
— Дай лапку, Варваро! Дай лапку!
Пташка кумедно згортає блискучі пальці в кулачок і кладе в мою долоню. Я по-дружньому її тисну.
— Добридень, Варварко! До-бри-день!
Хоча, правда, ми з нею вже вітались. Та то нічого. Адже ніколи не завадить сказати зайвий раз «добрий день». Правда ж?

ТРИ ДНІ І ТРИ НОЧІ
Після того, як Варварка побувала в мішку і в качиному яшику, вона стала обережнішою. На тину майже не прогулювалась, а коли гралась десь так, що я не бачила,— обов'язково на мій голос озивалась.
— Варваро! Де ти?— гукаю.
Вона витягає голову, мов навшпиньки стає, і кричить з-за курника чи з-за дерева: «Гра-а! Га-а! Я тут, не турбуйся!»
Я заспокоююсь.
А осінь усе наступала. Підкорочувала дні, забирала тепло. Ранки ставали свіжіші та свіжіші. У сонячні години ще літало бабине літо. Доцвітали безсмертники та пахучий тютюнець. Птахи юрмились, збиралися в зграї, щоб відлітати у вирій.
Варвара в такі дні кидала гратись, прислухалася до осінніх звуків і голосів, довгим, ніби трохи тоскним поглядом проводжала в небі пташок. Потім зривалася з місця, піднімалася високо вгору, кружляла і знову сідала на подвір'я. Маха й собі пробувала літати, та нічого з того в неї, бідолашної, не виходило...
Раптом у дворі, на клені, з'явилися наші давні знайомі — сороки. І заторохтіли, заскрекотали голосно і збуджено до Варвари.
Дивно, чого це вона й досі сидить тут? Проґавить, ой, проґавить час. їм, сорокам, байдуже. Зостаються тут зимувати. А Варварці... Граки лаштуються відлітать. Поки ще не пізно, треба до них поспішати. Поле зовсім недалечко. Дорогу туди їй покажуть вони, сороки. Затим удруге і в двір заявились.
Не втерпіла Варвара. Вилетіла на клен. Послухала ще трохи їхнє скрекотання. І, як тільки цокотухи знялись, подалася з ними. Сороки, мов охоронці вірні, по обидва боки супроводжують її в польоті, не відстають і не випереджають.
Ми стояли на ґанку. Ніхто з нас не гукнув Варвару. Навіщо ж? Пташку покликали осінні прощальні голоси, широкий ще непізнаний світ. їй замало тепер було неба над нашим двором. їй бракувало вже іншого товариства. Не треба ображатись на неї...
Минуло три дні і три ночі. Варвара не поверталась. Грачина зграя прийняла її до себе. І тепер вона проходила складну науку самостійного життя. Вчилася добувати їжу. А найважливіше — вправно володіти крильми. То, не махаючи, триматися довго в повітрі, то, закручуючи мертві петлі або в загальному хороводі-кружлянні, не збитися з ритму, розуміти команду вожая зграї.
Попереду у граків важкий, далекий шлях. Безгодівля і сувора зима женуть їх на край світу. Скільки тоді треба поминути країн з озерами, річками, лісами! Скільки поминути широких морів, проводячи дні і ночі в польоті без перепочинку! Часом зустрінуть серед палючої пустелі і гарячих пісків зелений привітний оазис. І той, хто не загартував себе перед відльотом, може назавжди зостатись під чужими пальмами.
Вчися ж, Варварко, у своїх родичів. Пізнавай усі премудрості грачині.
В думці ми попрощалися з нею.
І раптом сусідські діти закричали:
— Ва-ря! Ва-ря летить!
Закричала і Маха: «Вра-а! Вря-а!»
Здивовані й зраділі, ми вибігли з хати. Над двором побачили грака без одної пір'їни в крилі. І почули його привітне кра-кання. Віддалік кружляла чималенька зграя Варварчиних друзів. Привела їх із собою. Мовляв, бачите — ось це той двір, де я зростала. Ось ті люди, які мене викохали, на крила поставили. А он і моя подружка — калічка Маха. Бачите? «Кра! Кра-а! Бачимо!»— відповідали поважно граки.
Варвара зробила ще коло. «Тепер ви вірите, що я вам правду казала? Вірите? Тож дозвольте, я спущусь у двір, провідаю всіх, погостюю трішки. А ви летіть, на мене не чекайте».— «Добре! До-о-бре! Кра-а, кра-а!»— їй на це всі граки.
Спустилась Варвара. Граки крикнули ще щось на прощання, але Варвара вже не дослухалась. Вона раділа з того, що знову бачила рідний двір і, звичайно, нас усіх. Хтось побіг і приніс їй миску з підігрітою водою для купання, хтось пропонував найулюбленішу Варварчину їжу — сир, булку, шматочки масла.
Варварка з задоволенням викупалась. Добре попоїла. А як підсохла, стрибала кожному з нас на плече і починала злегенька пощипувати дзьобом то за щоку, то за вухо. Або бралась розчісувати волосся, що, як їй здавалося, зовсім не розчісувалось за час її відсутності.
І знову на нашому подвір'ї веселощі, забавки і задоволене кракання чорноперих подружок.

ЩАСЛИВОЇ ПУТІ!
А осінь все нагадує про себе й нагадує. То зашле холодні вітри,- і вони заходжуються обривати у останнє пожовкле листя. То напустить на світанні сизого морозу. І той глумиться над красунями айстрами. Одна тільки горобина не боїться її витівок— жаріє червоними ягодами біля тину, та зелений барвінок веселить око: він і зими, і снігу не лякається, усе зелений.
Варвара чує зиму, непокоїться. Кине гратись і прислухається. Десь кричать, кличуть граки... Почала вона зникати з двору. Тут була, тут як вітром здуло. Але надвечір обов'язково повертається додому.
Ми помітили, що вона в певні години відлітає, в певні з'являється.
— За розкладом живе,— усміхається бабуня.— Це їй граки визначили години, коли вона повинна проходити тренування. Видко, мало було тих трьох днів.
І справді, мало. Всього Варвара ще не вивчила, не пізнала. Із нас ніхто не турбувався, коли вона зникала з двору. Пташка зробилась куди мудрішою, аніж була. Низько вона тепер ніколи не літала — відразу, піднявшись з подвір'я, набирала чималу висоту. Тут її вже ніщо не дістане — ні камінець, ні навіть постріл.
Одного дня Варвара не повернулась на ночівлю. Значить, вирішили ми, полетіла назавжди... Грачиного лементу теж ніде не було чути.
Минуло ще кілька днів. Ставало холодно. Закружляли перші пелехаті сніжинки. Дихнула зима.
Бабуня забрала Маху до хати. Від холоду почала в неї лапка скарлючуватись.
— Ну що, Махо, немає твоєї подружки? Як то їй зараз?
Маха грається порожньою котушкою. їй добре — тепло, затишно.
«Тук, тук, тук!»— затарабанило щось у шибку. Ми до вікна. А воно, таке нетерпляче, вже у другій кімнаті: «Тук-тук, тук!» Ми — туди.
Ой, та це ж наша Варвара прилетіла! На двір кличе. Повдягалися хутчій. Вийшли. Звісно, і булки захопили.
— Що, знову додому потягло?— питає бабуня.— Хто ж такою булкою нагодує?
Варвара мовчки їсть. Змужніла вона як за цей час. Зовсім дорослою стала. Попоїла, напилась води. Бачимо, ще чогось їй бракує. Рветься до хати — шукає когось.
Ага! Як же відразу не здогадались — Маху бажає побачити! Винесли Маху. Варварка заспокоїлась. Тільки не те їй на думці, щоб лишатись, розважатися з нами. Ой, ні... Посиділа біля нас трохи. Знову попоїла. Ще й у свою торбинку, що під дзьобом, булки набрала. Про запас, чи мо' гостинця комусь пообіцяла. А тоді повільно знялася і закружляла над нами, над подвір'ям. «Кра-а! Гра-а! Дорогі мої! Про-ща-а-ва-а-йте! Мені пора-а! ГІо-ра! Кра-а!» — прокричала.
Маха вслід: «Кра-а! Гра-а! Вря-а!»
Ще коло зробила Варварка. Ще крикнула до нас і до Махи своє «гра». Та й полетіла...
Понесла з собою найкраще, найпрекрасніше, що дали ми їй,— вірність, дружбу, ласку і любов до неї,— простого, чорного грачка.
І, напевно, про життя серед людей, про своє цікаве дитинство вона не раз ще розповідатиме всьому грачиному товариству і своїм малим жовторотим граченятам.
Бабуня, Юрко і я не відразу пішли до хати. Ми стояли на ґанку і дивилися в той бік, де зникла Варвара... Де в синяві холодної ночі на неї чекала зграя—щира і товариська, щоб сизим світанням вирушити в далеку дорогу.
— Хай щастить вам усім! Хай щастить тобі, Варварко!
Маха, що тулилася до нас, теж бажала своїй подрузі і няньці щасливої путі.