Для молодшого шкільного віку

Зрадливі кульбаби

Оповідання про малят: "Гусінь", "Реп'яшки", "Зрадливі кульбаби", "Вишеньки" та "Знахідка".

Автори: Гриб Кузьма
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1961 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 42.


Фрагменти:

Кузьма ГРИБ
ЗРАДЛИВІ КУЛЬБАБИ

ГУСІНЬ

Вийшли вранці Дмитрик і Надійка на подвір'я, глянули, а там уже весною запахло. Березень. Сонечко пригріває, і сніг уже водою взявся, посинів; станеш—угрузнеш по коліна, черевики намочиш.
— Дмитрику, лови мене!—дзвінко сміється Надійка, а сама навтікача, глибоким м'яким снігом між яблунями й сливами бігає.
— Піймаю, держись!—кричить Дмитрик і бігом,  навпростець, та й піймав Надійку.
Попадали діти, качаються в снігу. Потім до яблуні підійшли. Дмитрик виліз на дерево і як затрусить його! Додолу впало чорне зморщене яблуко; хотіла його взяти Надійка в рот, а Дмитрик згори   кричить:
— Не їж! Воно гнильцем заражене, червиве.
— А хто його заразив?—питає Надійка, розглядаючи чорне торішнє яблуко.
— Шкідники,—відповідає Дмитрик.
— А які то шкідники?—цікавиться Надійка.
— Такі,—каже Дмитрик,—як в батьковій книжці намальовані. А літом вони по деревах лазять, листя їдять та в яблука черв'яків напускають.
— А ми їх уб'ємо! —нахмуривши брови, каже Надійка.
— Не вб'єш, бо вони маленькі, як макове зерно. Вони он в тих листочках. Бачиш?—показав хлопчик рукою на гілку.
— Бачу! Один, два, три і ще багато-багато! Глянь, їх вітер гойдає, а відірвати не може.
— Вони міцно на павутинці тримаються,—каже Дмитрик.—Давай зірвемо їх!
Ще мить, і хлопчик уже на тонкій гілляці. Він зриває сухі листочки і кидає додолу на білий сніг, а Надійка збирає їх на купку.
— Більше не дістану,—каже Дмитрик і злазить з дерева.—Ой, а ще скільки листочків на гілках лишилося. Давай, мабуть, драбину приставимо.
— Ай справді, давай!
Вгрузаючи в сніг, вони   побігли   до   високої   черешні,   біля   якої   стояла   розкладна драбина.   Діти   ледве   дотягли   її   до   яблуні. Зліз Дмитрик на  неї і зірвав усі листочки, які зміг дістати.  Позбирала   їх   Надійка   в   кошик і  понесла до хати.  А Дмитрик і  каже:
— Треба спалити їх, бо з яєчок гусінь вилупиться і по хаті розповзеться.
— Я їх у грубу висиплю, а мама увечері спалять,—і Надійка висипала листочки у грубу. Потім підійшла до брата і питає: — Як поснідаємо, то знову підемо в садок?
— Підемо!—згодився   Дмитрик.
І справді, поївши, діти знову пішли в садок збирати листя з яєчками гусені. За день аж сім яблунь  очистили   від  шкідників.
Як тільки грюкнув батько хвірткою, повертаючись з роботи, Дмитрик і каже Надійні:
— Мовчи, нікому ні слова, що ми робили сьогодні. А як скінчимо — самі побачать.
Прийшов батько, а невдовзі і мати додому повернулася,   питають:
— Що ви, дітки, сьогодні робили?
— Та... гралися,— відповів ніяковіючи Дмитрик, а Надійка мовчить, тільки оченята карі блищать.
Подивилася мати навкруги—здається, нічого не нашкодили.
— От і добре,—каже.—Хороші ви в мене хоча б за те, що шкоди від вас нема. А користь ще колись буде, як підростете.
Після цих слів дуже закортіло Дмитрикові сказати мамі, що вони робили, ледве втримався. А Надійка не витримала, підбігла до матері та й  каже:
— А ми з Дмитриком щось робили, тільки це таємниця наша!
— Ех, ти!..—зневажливо подивився на неї Дмитрик. Надійка засоромилася і втекла від матері. Стала біля порога, виправдується:
— А я ж не сказала, не сказала?
— Не вмієш ти язика за зубами держати!—буркнув Дмитрик.
— А от І вмію!—крикнула Надійка і міцно стиснула зуби.
Мати посміхнулася, але не допитувалася більше.
На другий і третій день діти очистили всі яблуні від гусені. Коли скінчили роботу, драбину на старе місце поставили і думають собі: що ж то далі буде?
А наступного дня була неділя. Батько й каже матері:
— Піду я, Катерино, в сад: гусінь з яблунь позбираю, бо торік не було коли, і весь урожай пропав. Геть чисто ненажера-гусінь з'їла.
Вийшов батько з хати, а Дмитрик пошепки Надійці: ,,Скоріше йди!"—і мерщій за батьком у садок. Дивиться, а батько попід деревами ходить, вгору на гілки заглядає, дивується, сам до себе говорить:
— Що за диво сталося? Три дні тому дивився—тьма листочків була, а тепер наче вітром їх здуло. Нічого не розумію!
Бачить Дмитрик: підійшов батько до драбини, помацав, подивився на маленькі сліди на снігу круг дерева, усміхнувся, крутнув головою і пішов до хати. Діти за ним. А в хаті так смачно пахне: то мати вже снідати приготувала.
— Ну, Катерино,—каже батько до матері,—у нас, видно, добрі сусідські діти, бо геть чисто гусінь обібрали з дерев. Аж серце радується, як глянеш на їх роботу.
— Еге, сусідські, думаєш? Коли б не так! Ось глянь!—і мати підняла з-під лави кошик, доверху набитий кучерявими листочками з яєчками гусені, які вчора Надійка забула висипати в грубу.

ЗРАДЛИВІ КУЛЬБАБИ
Дмитрик допомагав пасти колгоспну череду. Ой, як гарно там, на пасовиську, серед чистого поля, під сонцем пекучим! Ні тобі меж, ні перепон, все степ і степ, аж до обрію. А на долині, де худобу напувають з річки, все квітами встелено, здається, ніде й ногою ступити.
От і   сьогодні: встав   Дмитрик   разом  з літнім сонцем—хоч ніхто його не будив— встав і знову збирається в поле. А мати якраз снідати ладила, побачила Дмитрика і до нього:
— Ти що, знов на пасовисько?
— Аякже, матусю! Я вже корови завертаю, сам навіть на водопій жену. А там кві-тів-квітів! Хочете, я вам цілий оберемок принесу!
— Горе мені з тобою!—бідкається мати.— А хто ж з сестрою гратися буде?
Прокинулася Надійка в цей час, з ліжка зірвалася та як закричить:
— Я теж хочу з ним у поле!—Вона ще звечора надумала піти з братом на пасовисько і нарвати квітів.
— Не можна зі мною йти, бо тільки заважатимеш,—відповідає Дмитрик.
— А я піду! Піду!
І вчепилася Надійка, як той реп'ях, до Дмитрика та все просить, та все вимагає:
— Не візьмеш—сама за тобою побіжу. От побачиш!
— Ну добре,—згоджується Дмитрик,— підемо, але знай: жодної квітки ти не принесеш додому.
— Чому?
— Бо я зачарую їх, і вони зникнуть.
— Ой, не вигадуй! Ти ж не чарівник. То тільки в казках є чарівники.
— Кажу тобі, що не нарвеш! А тепер— пішли!—і він сердито смикнув її за руку.
Мати аж розсердилася:
— Дмитрику, ти чого так? Вона ж сестра твоя!
— Сестра, а не розуміє, що нехороше хвостом волочитися!—уже з сіней відповів хлопець.
— Я не хвостом волочитися буду, а сама ногами за тобою піду!—сказала Надійка і висмикнула свою руку.—А гратися з тобою там не буду, я тільки нарву квіток і додому прибіжу!
— Нарвеш, нарвеш, аж донести не зможеш!—хитро підморгнув Дмитрик, і вони вийшли надвір.
Сонце вже піднялося аж над вербами, що стояли вздовж греблі, і в ставу вже бовталась малеча.
— От би викупатися!—каже Надійка.
— Не можна!—відповідає Дмитрик.
— Чому?
— Бо я зачарував воду.
— І що буде?
— Пірнеш—і  враз жабою зробишся!
— Ой,  не  вигадуй!   А  ще  казав, що й квіти зачаруєш і вони зникнуть. Бач, скільки їх там!
Діти побігли на вигін. А там, серед зеленого килима трав, жовтоголових кульбаб— наче зірок у небі!
— Як гарно, Дмитрику!—тішиться Надійка. А Дмитрик дивиться на неї, дивиться, а потім як заверне очі догори, як гляне страшно і каже:
— Хочеш, я зараз зроблю так, що всі квіти пов'януть?
— Не роби, не треба! — верещить Надійка.
— Ну, гаразд, до вечора зачекаю, а як тільки почне сонце заходити,— зачарую всі кульбаби, щоб знала, як не слухатися старших!— сказав   і    побіг нагору дорогою, куди колгоспна худоба пішла. На полі діти про все забули—так гарно їм   було.   Тільки  десь   опівдні   Надійка  їсти захотіла і  нагадала:
— Дмитрику, додому пора  нам.
— Ні,—відповідає той,—ще не пора. Ще мої чари сили не набралися.
— Не жартуй!—скривилася Надійка, мало не плаче.
Побачив це дядько Федір, колгоспний пастух, і дав дітям по шматку дуже смачного хліба й по огірку, а потім підморгнув і ще дав по величенькому кусню сала. Так смачно ще зроду вони не їли! А як весело знову стало Надійці! Не помітила навіть, як і час летів.
Ось і вечір надходить. Сонце схилилось так низько над землею,—здається, рукою дістав би його, аби туди добігти. Наказав дядько Федір корови на шлях завертати — додому пора.
— Гей-гей, рябенькі, біленькі, чорненькі!—цьвохкає батогом Дмитрик.—Ідіть, корови, до колгоспної обори, там доярки вас ждуть, доїти будуть.
А худоба наче й дожидала цього окрику: піднявши рогаті голови, повільно посунула на дорогу.
Коли підходили до села, Дмитрик наказав Надійці почекати його, а сам чимдуж побіг наперед. Побачивши згори село і вигін, де ранком вони квіти бачили, Дмитрик замахав  руками і крикнув до Надійки:
— Дивись, я зараз зачарую всі квіти, і вони пов'януть!

Квіти, квіти,
Сонця діти,
Швидше в'яньте,
Ранком встаньте!


Прибігла Надійка, а Дмитрик питає:
— Бачиш внизу квіточки?
— Ні...—стиха відповідає та.
— Ага, а ти не вірила! Я всіх їх зачарував, і вони пов'яли.
— А може, там у траві хоч трохи залишилось?—сумнівається Надійка.
— Аякже, знайдеш, як торішнього снігу! Пішли.
Збігли діти згори на долину, глянула Надійка, а там щоб хоч одна квіточка,—всі стулилися, між зеленими листочками заховали жовті пелюстки. Шкода, ой, як шкода стало їх! Адже пообіцяла вона матері букет принести, а тут хоч би одну квіточку кульбаби знайти, і то нема!
Розплакалась Надійка і хутчій додому. Прибігає, а мати вже біля печі порається, вечерю готує. Побачила дочку та до неї:
— Це чого так забарилася?
А Надійка з ходу та в плач:
— Ой,  мамочко,   поганий наш  Дмитрик!
— А то чому?—питає мати.
— Він усі квіти зачарував, і пов'яли вони, а я ж букет хотіла вам нарвати.
— Які квіти? Як зачарував?
— Та жовті, кульбаби!—аж сердиться дівчинка.
А Дмитрик як засміється, як зарегоче. І каже Надійці:
— Ну й дивна ж ти! Хіба тепер є чарівники? Ти ж сама казала, що вони лише в казках. А кульбаби твої сонце зачарувало. Як тільки стане вечоріти,—квіти і стуляються. А ранком знову розкриваються.
— А ти правду кажеш?
— Сама побачиш.
— Тоді я вранці нарву їх!— І Надійка аж заплескала в долоні.

РЕП'ЯШКИ
— Надійко, взуй сандалики: понесеш татові обід,—каже мати.
— Понесу, понесу!—зраділа дівчинка.
— А ти ж знаєш, куди йти, не заблудиш?— питає мати.
— Знаю, знаю!—аж підскакує Надійка.— За селом дорога прямо-прямо йде. Потім місток через річку, а там і тато трактором поле орють.
Взяла мати два горщечки, що один до одного вушком склеєні, а тому й близнятами звуться; насипала в один борщу, а в другий каші з молоком; обв'язала хусткою, щоб не прохололо, хліба окраєць поклала, все те дочці дає.
— На, неси, тільки не розлий! Бо тата голодним залишиш.
— Ні, мамо, я швидко-швидко донесу і це розіллю!
Взяла Надійка горщечки-близнята і пішла через село в степ. Іде полем, роздивляється. А вгорі—глибоке синє небо, по ньому хмари пливуть, за лісом до землі скочуються. Дорога рівна-рівна, по краях бур'ян різний поріс. А обабіч дороги—ниви. Над головою жайворонок дзвіночком пісню виграє. На пагорку чорний ворон сидить, шию витягнув і, здається Надійці, кричить їй:
— Украла! Украла!
— Нічого я в тебе не крала! Я татові обід несу! —відповідає йому Надійка.
А ворон подивився на дівчинку сердито чорними очима, знявся і замахав широкими крилами над степом.
Йде собі Надійка, йде, аж стомилася, а місточка ще не видно. „Дай,—думає вона,— на горбочку біля дороги сяду, спочину трохи".
Сіла, горнятка на землю поставила. Тільки схилилася, щоб прилягти трохи, аж раптом біля самого вуха якийсь шепіт чує.
„Хто це тут говорить?—подумала дівчинка.—Адже людей тут нема". А потім глядь—то рослинки-билинки між собою.розмову ведуть, про щось сперечаються. І хто б ви думали? Та звичайнісінький будяк з колоском пшеничним!
Взявся в боки будяк гілками колючими, звів гордо свою пухнасту голову та й кепкує з жовтого колосочка, що на зламаній соломинці висить:
— Ти, колосочку, казав, що тебе люди дуже люблять.
— І люблять, не так, як тебе, будяка,— відповідає колосок.—Мене доглядають, а тебе, де побачать,—знищують!
— А чого ж вони тебе на полі забули?— кепкує будяк. — Видно, нікому ти не потрібен!
— Потрібен!—аж розсердився колосок.— От побачиш, як тільки хто знайде мене,—то зараз же й зірве. А насіння моє в землю неодмінно посіє.
— Ніхто тебе не посіє,—змахнув будяк гілкою, наче рукою.—А горобець, як побачить, склює зернини—і кінець твому роду. А я— будяк—нікого  не боюся.   Я   сам   себе  посію!
— Це ще вилами по воді писано, а граблями скороджено!—каже йому колосок.
— Не віриш?
— Не вірю!
Набундючився будяк, задер голову і до колоска:
— Мене навіть корова боїться, бо язика їй поколю!
— Якби свині крила, вона й небо зрила б,—дражнить його колосок. А будяк аж посинів від злості, та бачить, що з колоском не справитись йому, знову починає вихвалятись:
— Мені краще жити, бо моє насіння з гачками. Як тільки торкнеться мене собака хвостом' чи людина одежею, воно хвать!—і вчепиться. Рознесуть мене по всіх полях і городах, і росту я собі на славу, їжу й воду в інших рослин відбираючи. Я такий, я сміливий.
— Не хвали сам себе—нехай тебе люди похвалять,—каже йому колосок.
— Ха-ха-ха!—регоче будяк.—Дуже мені потрібні твої люди. Вони навіть тебе на полі покинули!
— Не покинули. Як побачать, то й підберуть. А твоїх дітей всіх сапою позрубують навесні, бо  вони   тільки   поле засмічують! — сказав колосок і аж до землі нахилився, щоб не чути хвалька.
Послухала те Надійка, і жаль колоска їй стало. Зірвала його і в кишеню сховала. Потім підвелася і каже будякові:
— Ага! Я колосок трактористам віддам, вони зернятка в землю посіють, а тобі ось: на! на!—і вона почала топтати будяк ногами.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!—знову зареготав будяк.—Та мені цього тільки й треба! Бач, скільки моїх насінинок до твоєї спіднички вчепилося! Тепер ти сама мене до трактористів віднесеш і посієш! А я всю воду в твого колоска відберу там!
Але Надійка вже не чула того сміху будячого, бо на ноги звелася. Не помітила, що вся спідничка реп'яшками обліплена. Так і пішла за річку, де трактори гули.
Прийшла, віддала батькові обід. Сів батько, теплий борщ їсть, на дочку поглядає.
— Чого це, доню, в тебе вся спідничка в реп'яшках?—питає.
— Де?—стрепенулась Надійка. Побачила і подумала собі: „Все одно я вас усіх позбираю і на багатті спалю. А на цьому полі тільки пшениця буде рости, і жодний колосок її не пропаде!"
Дістала вона з кишені колосок, розтерла на долоні і важкі жовті зерна кинула в чорну ріллю.
Тож передчасно радів будяк...

ВИШЕНЬКИ
Дуже гарні віночки вміє плести Надійка з квітів. А як прикрасить їх ще червоними ягідками вишень, тільки диву даєшся—такі гарні виходять. Та одна біда: нема в їхній садибі ранніх вишень. Не посадив батько. А ось недалеко, через дорогу, у тітки Ганни ростуть. Та такі рясні, аж гілляки через тин вгинаються, на шлях звисають. Всюди ще вишні зелені, а тут червоні, як жар горять! Звичайно,  можна  підійти  і  нарвати,  але  соромно. Дмитрик якось нарвав, то всі його вдома лаяли. „Навіщо,—кажуть,—чужу працю переводиш? На дурничку звик? Ти сам посади, викохай, от і матимеш!"
І ходить Надійка попід своїм тином, на чужі ягоди спідлоба зиркає, хоч би жменьку на  віночок їй дістати!
Раптом вибігає Дмитрик з подвір'я і прямо до чужої вишні, забув, що недавно лаяли його.
— Надійко, хочеш ягід? Іди нарвемо! Тітки Ганни нема дома!
— Не можна!—відказує йому Надійка.— Що тобі тато казали? Посади—і матимеш!
— Сади, коли тобі треба! — гукнув Дмитрик.
— І посаджу! Багато посаджу!
— А ти ж не знаєш як!—дражнить її Дмитрик.
— Як захочу,— знатиму!
— А хто тебе навчить?
— Тато навчать, вони усе вміють!
— Коли ще дерева виростуть, а я зараз хочу!—і Дмитрик підскочив, щоб гілляку спіймати. Надійка зарепетувала на весь голос:
— Тітко Ганно! Дмитрик ваші вишні рве!
Хлопчик відпустив гілляку, підбіг до сестри:
— Чого кричиш? Я тільки подержав, а не рвав!
— А в кулаці що?
— Нічого!—і Дмитрик так стиснув кулак, що з ягідок аж юшка потекла.—Ябеда!—і він замахав на дівчинку руками, наче півень крилами. А з воріт раптом вийшла тітка Ганна. Вона запитала:
— Чого це ви лаєтесь?
Діти опустили очі додолу, не знають, що й сказати. А тітка знову до них:
— Може, ягід хочете? То йдіть сюди, я вам нарву.
— Ми собі посадити хочемо!—несподівано вирвалось у Дмитрика.
— Оце добре, молодець, Дмитрику,—весело промовила жінка.—Я вам хороших кісточок на насіння дам.
Діти підійшли ближче. Тітка нагнула гілляки:
— Рвіть, які сподобаються. Ягідки з'їжте, а кісточки в землю посадіть. Через кілька років і у вас будуть такі ж вишні.
Нарвав Дмитрик ягід у кашкет, а Надійка у фартушок, подякували жінці і додому побігли. Сіли в холодочку за хатою, смачні ягоди їдять, а кісточки на купку біля себе складають.
— Дивись, скільки у мене!—радіє Надійка.
— А в мене ще більше!— каже Дмитрик.
— То дай мені трохи!
— На, бери всі!—і Дмитрик присунув свою купку до сестриної.—Ми ж разом садити будемо, не знаєш, чи що?
Загорнула Надійка кісточки в лопуховий лист, устала.
— Де ж ми їх посадимо?—питає у Дмитрика.
Поглянув Дмитрик навкруги.
— Отут!—показує рукою на галявинку під плотом.—Але треба тата спитати.
Прийшов батько, діти до нього:
— Таточку, а як вишневі кісточки садити?
— Як?—усміхнувся батько.—Дуже просто: висипте кісточки в горнятко з піском і поставте його в льох, хай цілу зиму стоїть там. А як зійде сніг,—посадите.
— Рядочками?
— Ага.
З нетерпінням ждали діти весни. Як тільки розтанув сніг під плотом, вони зразу посадили кісточки у вогку землю.
— Ростіть великі! — наказав кісточкам Дмитрик.
Надійка   полила їх і теж сказала:
— Ростіть великі!
Минула  весна, настало літо. Якось рвали діти бур'ян у саду для кролів, Дмитрик як крикне:
— Надійко, сюди скоріше!
— Що там?
— Вишеньки наші!
Кинулася Надійка на поклик.
— Де вони? Де? —питає.
— Ось! Дивись!
— Та це ж бур'ян!
— Який тобі бур'ян!—образився Дмитрик.—Бач, рядочком посходили, а листя гладеньке, з зубчиками, як на великій вишні. Ось глянь!—і він показав їй на стару вишню.
— А й справді, наші вишеньки,—гладить Надійка долонею рівні рядочки.—А тут бур'яну скільки між ними! Виполоти треба.
— Давай!—згодився Дмитрик.
А коли почали поливати рядочки, вишеньки ще більше зазеленіли—любо глянути!
Обгородив якось Дмитрик грядку кілочками, щоб не наступив ніхто, не розтоптав, та й каже Надійці:
— Хочеш на річку зі мною?
— Хочу!
— Тоді біжімо!
Довгенько вони купалися й бавилися на річці. Вже й сонце за вербу сховалося, на греблі худоба показалася, додому поспішає. За чередою турма овець іде та кози з цапом попереду. Ось уже й качки одна за одною з води вилізли і помандрували по стежці, з боку на бік перевалюючись.
Схаменулися діти, захвилювалась Надійка з мамою додому
— Скоро вже тато прийдуть. Буде нам!
Взялися за руки і чимдуж нагору.
Прибігли, дивляться, а хвіртка відчинена... „Що там таке?" — подумали обоє і вбігли на подвір'я. Глядь туди, глядь сюди —все в порядку. Та тільки від воріт відійшли, а коза шмиг біля них та в хвіртку і помчала вулицею...
Лячно стало дітям, тихенько за хату ступають,    звідкіль    коза вибігла. Стали, дивляться... А їхні вишеньки геть чисто поскубані, все листя об'їдене, самі   прутики  вгору стирчать.
— Ой, лишенько, що ж вона наробила!— сплеснула руками Надійка, голосячи.
— Ну чого ти плачеш?—втішає її Дмитрик.—Може, ще й не все коза з'їла,—І він почав шукати непошкоджені рослини.
— Глянь, ось троє зосталося! Вона їх не побачила!—зрадів Дмитрик.
— Де? Покажи! —крізь сльози каже Надійка. Дивиться, аж справді: незаймані рослинки самотньо зеленіють між понівеченими.
— Тепер ці треба уберегти, а то нічого не залишиться, як клята коза ще раз завітає до нас,—скоса глянув Дмитрик на хвіртку.
— Ото ж треба було зачиняти!—з докором сказала Надійка.
— Нічого, тепер розумніші будемо!— виправдувався Дмитрик, ідучи зачиняти хвіртку. Надійка пішла за ним.
Аж тут з-за воріт їх сусідка гукає:
— Ану, дітки, до мене, вже мої ранні вишні споловіли, хочу вас почастувати.
— Спасибі, тіточко,—каже Надійка,—в нас уже скоро свої будуть.
— Та невже?
— Ось ідіть гляньте! — гордо запросив Дмитрик.
Коли зупинилися біля вишеньок, тітка запитала Дмитрика:
— Так це з кісточок, що я вам торік дала?
— Еге ж. Тут багато було, а тепер тільки три лишилося, решту коза   поїла.
— Нічого,—заспокоїла їх жінка.—Доглядайте, і через два-три  роки   вони   зацвітуть.
Від цих слів Надійці так гарно стало, наче їхні вишні вже й зараз цвіли.
А Дмитрик, зітхнувши, подумав: „Мабуть, нелегко виростити такі вишні, як у тітки Ганни". Але вголос сказав:
— Доглянемо, тітко Ганно, от побачите! І вас почастуємо!

ЗНАХІДКА
Хлоп'ята йшли вулицею. Серед села, біля мосту, що через річку перекинутий, назустріч їм машина спускається. Звернули вбік, дорогу даючи, дожидають, поки  проїде.
На містку шофер виглянув з кабіни, підморгнув хлопцям і наддав газу. Машина рвонула і, розбризкуючи сіру твань з вибоїн, підскакуючи,   поповзла  вгору.  Дмитрик  перший побачив, як з неї випав великий дерев'яний ящик.
— Петрику, Івасю, сюди! — крикнув він, але ті й так бігли слідом. Зупинилися біля ящика, що лежав боком, угрузши в рідку твань. Нахилили голови.
— Глядіть!—аж сплеснув руками Дмитрик.
— Які коліщатка блискучі, можна возика зробити, — показує    на    підшипники    Івась А Петрик з радощів по коліна в болото вгруз, галасує:
— Ой, ланцюжки новенькі! Бровка ними прив'яжу!
Дмитрик випростався, глянув на шлях, на світлу колію від коліс і сказав:
— Треба шоферу віддати.
— Еге, доженеш його! Він уже далеко!— махнув рукою Івась. А Петрик, держачись руками за ящик, промовив:
— Заховаємо краще... Ніхто ж не бачив. Скажемо, що знайшли.
— А де заховаєш?
Хлоп'ята подивились навкруги.
— Найкраще —під містком,—запропонував Петрусь.
Через кілька хвилин майже все залізяччя було під містком. В ящику лишились самі важкі речі.
Хлоп'ята розклали своє добро під вогкими дошками на мокрій землі. Очі їх сяяли радістю. І раптом знову загула машина.
— Тікаймо! —крикнув Петрик.—Це він за ящиком!
Хлоп'ята вискочили з-під містка й побігли в долину, сховалися там за гілками верб. Дивляться.
Машина перескочила місток і розвернулася. З кабіни виліз шофер і заглянув у майже порожній ящик. Потім подивився навкруги, підійшов до мосту і зіперся ліктями на поруччя. Засмученими очима дивився на вузьку, блискучу на сонці, річку, що звивалася по рівній широкій долині, помережаній калабанями та осокою.
Хлопцям дуже було цікаво, що робитиме шофер, але страх тримав їх за лозами. Нарешті цікавість перемогла. Дмитрик перший вийшов з гущавини й покликав хлопців:
— Пішли... Він не зачепить нас.
— Ні,— скривився Петрик,—краще почекаємо.
— А ми далеко станемо! — заспокоїв його Івась.
До шофера підійшов один Дмитрик. Двоє хлопчаків стояли трохи осторонь. Шофер повернув голову і запитав:
— Хлопці, ви часом не бачили, хто запчастини з ящика забрав?
Ті глянули один на одного, невинно знизали плечима, а Дмитрик відповів:
— Ні, ми нічого не бачили,—і враз від власної брехні зашарівся аж по вуха. Шофер пильно подивився на Дмитрика, потім на тих, що стояли далі, і сказав:
— Погана справа, хлопці. Жнива скоро, а я от запчастини загубив. І кому вони потрібні, крім колгоспу?
Шофер замовк, підійшов до машини, висадив на неї ящик. Проїжджаючи повз хлоп'ят, він уже не дивився на них. А ті понуро, спідлоба зиркали на нього. Коли ж машина від'їхала, хлопці засперечалися.
— Я говорив—не треба брати,—сказав Дмитрик. — Це колгоспне. Скажуть, що ми вкрали!
— А ми не вкрали! Воно само лежало,— виправдувався Петрик.
— Добре само!—кепкував Івась.—А чому ми не віддали? Тепер погниє в болоті під мостом.
— Залізо не гниє.
— То поржавіє,— не  здавався   Дмитрик.
Хлопчики ще трохи посперечалися, потім Івась сказав:
— Краще тікаймо звідсіля, бо як узнають, що все це ми наробили, то до правління колгоспу викличуть, дадуть прочуханки.
Зустріч з головою колгоспу нічого хорошого не віщувала, бо всі знали: в таких справах голова   колгоспу  був дуже  суворий.
Озирнулися хлоп'ята навкруги і побігли городами до своїх домівок.
Увечері батько Дмитрика прийшов додому  зажурений. Мати питає його:
— Чого це ти?
А батько:
— Біда, Катерино, шофер запчастини загубив. А коли тепер другі дістанемо?
Дмитрик чує те і до батька:
— Тату, а що йому буде за це?
— Що?—глянув батько на сина.—Нічого особливого: продасть корову і розрахується. Але цим біді не зарадиш. Жнива через тиждень.
— Тату, а може, хто знайшов ті частини, а тепер соромно віддавати, бо скажуть, що вкрав.
— Знайшов сокиру під лавкою! —відповідає Дмитрикові батько.—Виправити помилку ніколи не пізно. Мав сміливість узяти — наберися мужності й віддати!
...Вночі Дмитрикові снився сон, начебто він іде полем, а всі ниви бур'янами заросли, лише де-не-де пусті колосочки вгору стирчать. Серед бур'янів стоять поламані трактори і комбайни, а між ними шофер на налигачі корову водить. Корова шию зігнула, ногою землю поре, роги на Дмитрика наставила, великими очима як гляне, та як зареве: — Му-у-у! Злодій! Злодій!— і наступає на нього. Рогами як замахнеться, Дмитрик скрикнув... І прокинувся. Холодний піт обдав його тіло, моторошно стало.
„Треба все віддати", —подумав Дмитрик і скочив з ліжка.
Надворі світало. Батько й мати ще спали. Він непомітно шмигнув з хати і побіг до Івася. Той ще спав. Тихо, щоб мати його не чула, сказав Івасеві на вухо:
— Вставай швидше! —і почав щосили тузити. — Підемо помилку виправляти!
— Яку помилку?— спросоння запитав Івась.
— А ту, що під містком лежить! Треба швидше все у колгосп занести, поки людей там нема.
Івась першу хвилину мовчки дивився на Дмитрика, потім згадав усе і, як ужалений, скочив з ліжка.
— Пішли до Петрика, в нього візка візьмемо.
Сонце тільки-но зійшло. З коминів сірими стовпами вже валив дим, але перехожі зустрічалися рідко.
Хлопці приїхали до містка. Поспішаючи, навантажили на візок запчастини і попрямували до майстерні колгоспу, де стояли вряд невідремонтовані машини.
Вийшов шофер, побачив хлопців з візком,—аж об поли руками вдарив.
— Ну й герої! Ну й козаки! За це ж вас преміювати треба! Де ви їх знайшли? — Та, глянувши на похнюплених хлоп'ят, по сміхнувся у вуса і більше не розпитував.
А Дмитрик став перед ним і каже:
— Не треба нам премії. Ми свою помилку виправляємо.
— От і добре, — вже щиро посміхнувся шофер.—Вивантажуйте сюди, от так. А тепер хто хоче в машину? Сідайте, з вітерцем провезу.
А хлопцям тільки цього і треба. Втрьох на одне місце в кабіні сіли.
І машина вихором помчала їх у степ.


Дата внесення : 02.03.2013     Переглядів: 163     Популярність: 78.9%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky