Для молодшого шкільного віку

Господарство бабусі Марусі та дідуся Петруся

Люди давно звикли, що поряд з ними живуть і тварини, і птахи, і часто не звертають на них уваги. А от автора цієї книжки зацікавили перш за все ті тварини, яких всі добре знають: коти, собаки, кролі, коза. Захоплююче розповідає Валентина Бойченко про їхню забавну поведінку, кмітливість та прив'язаність до людини, по-своєму розкриваючи ці привабливі риси.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1979 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 42.


Фрагменти:

Валентина БОЙЧЕНКО
ГОСПОДАРСТВО БАБУСІ МАРУСІ ТА ДІДУСЯ ПЕТРУСЯ
Оповідання

ЛАТОЧКА

Будинок  бабусі  й дідуся  стоїть  аж у кінці горішньої  вулиці,  над   глибокою балкою, де пасуться кози, де граються у війну хлопчаки. Зелене привілля. Тут Юрко щороку гостює ціле літо.
Він з татом або мамою приїздить автобусом і перший забігає на бабусине подвір'я.
На причілку, як завжди, нікого немає. Юрко мигцем за хату, до внутрішнього господарського двору.
Так і є. Бабуся чистить картоплю. Дідусь поруч сидить, а на коліні в нього курчатко. Юрко відразу здогадується: в дідуся новий вихованець, як ото минулого року, коли росли Василинка й Варивон, тепер уже дорослі курочка й півень. На дошках спить Рижик, а біля ніг дідуся примостився Барсик.
Яка ж то була радісна зустріч! Хочеться відразу про все взнати і самому багато чого розповісти. Так, перебиваючи один одного, і вели поспішну бесіду. Особливо не вгавав Юрко.
— А зайчик додому приходить?
— Та... Зажди, зажди, а де ж мама й тато? Чого ти сам?
— Та я попереду прибіг, вони йдуть ще далеко. А Квіточка на пасовищі?
— Так-так... Ти, внучку, про себе розповідай, хвалися своїми оцінками. Привіз похвальну? — допитується дідусь.— Ти ж мені обіцяв.
— Привіз і похвальну грамоту, і табель.
— А скрипку?
— І скрипку теж, на порозі поставив. Навіть ноти цього року не забув. А концерт який гарний я вам заграю!
— Ну, гаразд. Ходімо гостей зустрічати.
Поки дідусь з бабусею зустрічали гостей, поки віталися і звідувалися про здоров'я, Юрко оббігав усе подвір'я, по-заглядав у всі знайомі куточки і вже доповідає:
— Великих кроленят п'ятеро, а малесеньких аж семеро. Я їх усіх доглядатиму. Добре, дідусю?
— А ти ж знаєш, чим їх годувати?
— Знаю. Ви ж мені минулого літа розказували, яку вони люблять травичку, а якої їм давати не можна.
— Ну, якщо ти все пам'ятаєш, то господарюй. Підеш накосиш, принесеш і покажеш мені. Я гляну, що ти приніс.
— Оце ось кульбабка, ось деревій, зелененький осот, полиньок, чорнобиль, грицики, пирій.
Здав Юрко дідусеві екзамен, нагодував своїх зайчиків, як він називав кроляток, побавився з ними. Витягне кожного за вуха з клітки, попестить, приголубить і випустить назад. Та раптом питає стурбовано:
— Бабусю, а чого це в одного кролика плямка біля вушка, ніби зчесав чимось?
Бабуся посміхнулась:
— То дідусь його намітив, латочку вистриг на голові.
— Навіщо?
— Він дуже цікавий до всього: як не закривай, а все одно примудриться і втече з клітки. Ходить по двору, траву скубе, загляне на кухню — і там щось підбере. Вкинемо його назад у клітку, дивимось — а він знову по двору никає. їх ото троє таких чорненьких, так ми думали, що вони всі вибираються з клітки. «Що за диво,— гадаємо,— біленькі та сіренькі спокійно сидять біля матері, а чорні місця собі не нагріють». А потім догадалися, в чому заковика. Намітив дідусь пустуна, і виявилося, що це один такий допитливий. Дідусь його Латочкою назвав, бо мічений,
— Бабусю, а чого кроличка стукає чимось у клітці?
— А піди-но глянь, чим вона стукає.
— Бере в зуби бляшанку від консервів і кидає нею. Чогось сердиться?
— Ні, вона не сердиться, а просто хоче водички. Ти почуєш її стукіт, прийдеш і наллєш.
— Ой, хитра ж яка! Придумала!
— Аякже. Вона ж мати, мусить дбати за своїх діток, щоб вони й нагодовані були, й напоєні.
Перегодя знову чути стукіт. Юрко дивується:
— Невже водичку всю випили? Чи перекинули? — А потім глянув і запитує: — Бабусю, я ж дав їй водички, а вона знову стукає, тільки вже не бляшанкою, а мисочкою металевою.
— А тепер вона зерничка просить. Піди насип з отої торбинки.
День за днем пізнає Юрко господарство бабусі й дідуся. Вивчає звички тварин, їхні смаки, їхню вдачу. Хазяйнує.

СОБАЧІ ЯСЛА
Якось дідусь  зайшов   на   подвір'я,  покликав Юрка і зашепотів йому щось по-змовницькому на вухо. Юрко миттю взув капці  і  гайнув за дідусем на балку.
Там у бур'яні лежало двоє собачат, зовсім ще маленьких. Видно, хтось відніс їх туди та й залишив. Лежать, бідненькі, попискують. Юрко відразу кинувся до них.
— Дідусю, візьмімо їх! Дивіться, які вони ще малюсінькі. І ходити добре не вміють. Візьмімо, дідуню, га?
— Та я не проти, але що нам бабця скаже? — вагався Дідусь.
— А я її дуже-дуже попрошу. Хай хоч трохи підростуть у нас. Дивіться, які вони ще безпомічні: тикаються голівками, наче вони переважують.
— Ну, гаразд, бери. Спробуємо умовити нашу бабцю.
Отак два змовники з'явилися перед бабусині очі, а в руках у кожного — по живому клубочку.
— Ой лишенько,— сплеснула руками бабуся.— І де ж це ви їх узяли?
— А ти знаєш де? У балці. Хтось викинув як непотріб.
— Ну й люди безжалісні,— забідкалася бабуся.— Воно ж істота жива. Як можна викидати, щоб мучилося?!
— Отож, отож,— підморгнув дідусь онукові. Мовляв, усе йде, як намічено.
І Юрко поспішив, щоб не втратити зручного моменту:
— Бабусю, давайте залишимо їх, трохи підгодуємо, а потім комусь віддамо. Га, бабуню?
— Куди ж їх тепер дінеш? Хай уже залишаються. Прямо собачі ясла,— зітхнула.
А в самої аж сльози на очах: таки жаль сердешних, ще ж зовсім писклята.
Бабуся з дідусем заходилися влаштовувати малят, а Юрко взяв обох на руки, пригорнув до себе.
— Бабусю, а що вони шукають? Я їх тримаю, а вони риються під рукою.
— Ой ненько, це ж вони їстоньки хочуть! А ми й гадки не маємо.
— Так-так, стара,— стурбувався й дідусь.— Треба їм щось дати. Та й нам не завадило б поснідати...
— Ні, спочатку їх нагодуємо. Самі ще встигнемо.
— Отак, завжди,— розвів руками дідусь,— не дасть їсти, поки всю худобу не попораємо.
— Аякже. Воно ж безсловесне, поскаржитися не може.
Дідусь не став   сперечатися, адже   він знає:   так було завжди, так буде й зараз.
Юрко приніс дві мисочки, налив молока і почав тикати писочками малят. Вони смішно облизувались.
— Ну як, подобається? — допитується хлопчина.— Не розібрали ще?
Він ще кілька разів умочив малят писочками в молоко, аж поки вони самі не почали обережно лизькати язичками. Потрошку, з відпочинками, поки розсмакували. А потім дружно запрацювали язичками, і мисочки вмить спорожніли.
— Давай ще краплю налий,— звеліла бабуся. Юрко підливає і примовляє:
— Їжте, кутючки мої симпатичні.
Нарешті наплескалися, що животи стали як м'ячики, круглі та тверді.
— Поналивалися, то й досить. А тепер відпочивайте жульмани.— Це вже дідусь.
Виростають собачата. То ходити не вміли, а це вже бігають, ганяють один за одним. Та так кумедно підкидають задні лапки, аж перекидаються.
Юркові насолода: тільки б і дивився на них, ніяк ними не натішиться.
Прийде сусідський хлопчина Сергійко — і собі замилується.
Сидять друзі, аж роти пороззявляли від задоволення, а очі іскряться, наче росою вмиті.
— Та й нащо тобі двоє? — без усяких хитрощів прямо запитує Сергій,
— А нехай разом будуть, поки виростуть. Вони поодинці ще не можуть, нудьгуватимуть. Без матері та ще й один без одного,— як дорослий, пояснює Юрко.
Минають дні.
Занадилися хлопці до собачат, з усього кутка бігають та бавляться.
А Сергійко від них і не відходить. Знову нагадує Юркові:
— Вони вже й повиростали.
— Ага,— погоджується   Юрко.— Вже   можна їх розлучати. Одне залишу собі, а друге віддам.
— Кому? — не терпиться Сергійкові.
— Та хоч би й тобі. Візьмеш?
— Хм! Ще й питаєш?! — зрадів Сергій.
А Юрко ще й допитується:
— А берегти будеш? Годувати, поїти, прогулювати?
— Та буду, буду, ще краще від тебе доглядатиму. Тільки давай. От побачиш: мій Реке більшим виросте, ніж твій.
Ну, що тут вдієш? Коли товариш так любить собача і присягається добре його доглядати — значить, треба повірити.
Юрко так і зробив.

КУТЬКА-МАНДРІВНИЦЯ
В гостях у бабусі  Марусі була її сваха баба Ліза. Розговорилися про те про се, а гостя й питає:
— Чого це ви,  свахо,  три  собаки у  дворі  тримаєте? Стільки добра у вас, що один сторож і не вбереже?
— Добра нам якраз у міру, а собак... І правда, забагато для нас. Ждали, поки малий підросте та навчиться в матері їхньої науки.
— То віддайте мені одного, котрий кращий,— хитро підморгує родичка.— Бо мені в сторожуванні треба путящого помічника.
— Я знаю...— вагається бабуся Маруся.— Кращого сторожа від Кутьки не найдете. До роботи вона вдатна. Тільки до їжі вередлива.
— У мене їстиме. То ви її на різних пундиках розбалували, от вона і вередує. А в мене наробиться добряче, то все підбере, що не дам. Тільки в автобус її не візьмеш. Хай я, може, якийсь транспорт напитаю.
Приїжджає якось до двору машина, злазить з неї чужий чоловік та й каже:
— Там ваша сваха просила, щоб ви корову передали.
Баба Ліза без жартів кроку не ступить! Висадили собаку на кузов, та й подалася машина степами. А бабуся схилила голову і зажурено пішла до хати.
Невдовзі дійшла чутка, що Кутька по дорозі вискочила з машини і не знати де поділася. Гукав її, гукав водій — не підходить і не обзивається. Махнув він рукою та й поїхав.
«Подумаєш, цінність яка — собака!.. Та баба Ліза як видумає щось — і купи не тримається. Наче в своєму селі цього добра не хватає!»
Узнали старенькі про Кутьку, засмутилися. Дідусь напосівся:
— Це ти її з дому випхала. Хай би й були всі троє. А то тепер десь блукає і голодна, й холодна.
А бабуся й не виправдовується.
— І де вона ділася? Хоч би додому прибігла, до дитини.
— Вона ж образилася, що з дому спровадили, то й не прийде. А свашиного двору вона не знає... Так і буде тинятися десь, бідолашна.
Бабуся тільки зітхає. Врешті дідусь не витримав:
— Попрошу коня і поїду пошукаю.
Так і зробив. Шукав-шукав, але Кутька як у воду впала: нема й нема.
— Мабуть, хтось убив, бо вона чужа, ніхто її не знає. Подумали — блудна якась.
Журились довго старенькі, а потім за хазяйськими турботами та клопотами і забувати почали.
Та якось трапилося поїхати їхньому синові мотоциклом у те село, де жила баба Ліза. Чи то справи в нього там якісь були, чи ще раз пошукати заїхав... Але приїжджає він додому — і веселий такий, ніяк не може радості втримати.
— А вгадайте, кого я бачив? — питає, а в самого губи розтягуються в посмішці.
— Та сваху. Як вона там?
— От і не сваху. Баба Ліза десь поїхала. А бачив я родичку вашу.
— Та кого ж? — ніяк не здогадаються старенькі. — Родичів у нас не густо.
— Вгадуйте, вгадуйте,— сміється син.— Так обнімала мене, так цілувала та облизувала...
— Кутька?! — в один голос скрикнули і дідусь, і бабуся.
— Вона,— кивнув хлопець. І похапцем розповів: — їду по селу, а сам придивляюся. Може, думаю, якраз де здибаю. Коли раптом у кущах мигнуло ніби щось знайоме і мерщій за мною. Вищить, хапає за ноги. Кутька! Зупинився я, вона скаче на руки, тулиться, обнімає лапами і в очі заглядає так жалібно, що я не міг на неї дивитися, в самого сльози навернулися,
— Де ж ти, мандрівнице, була? — питаю.— Ми ж тебе вже де не перешукали. Хіба ти, дурненька, так обідилася на нас? То хоч би до Барсика навідалася.
— І як ти її побачив на ходу?
— Не я її — вона мене побачила. Певно, мотоцикла пізнала, він же під її будкою стоїть весь час.
— Та й де ж ти її подів?
— Підіть Барсика спитайте!
Вибігли всі на подвір'я, а там Кутька жадібно хапає з миски недоїдки. Барсик крутиться навколо неї та повискує.
Мабуть, так скучив за своєю матінкою, що й обідом поступився.
— Ну, нарешті від душі відлягло,— призналася бабуся.

ОТАМАН
Бабуся пече млинці, а Юрко ласує ними.
Коли це входить до хати дідусь і каже:
— Бабцю, там тобі отаман своє військо привів...
— Іду вже... Ось кінчаю...
Юркова рука так і завмерла на півдорозі до тарілки.
— Який отаман? Що за військо? — І, побачивши, що бабуся поспішила з хати, підхопився й собі: — Подивлюся...
— Чекай, чекай,— затримав його дідусь,— доїж млинці, поки не прохололи. Бабуся ж для тебе старалася. Треба поважати працю і свою, і чужу.
— Я вже наївся. А там отаман з військом.
— Побачиш. Ще встигнеш за літо надивитися.
— Хіба вони все літо тут стоятимуть? Ціле військо? Справжнє?
Дідусь посміхнувся:
— Аякже. Справжнішого й не буває.
Юрко швиденько прожував млинець, запив молоком і підвівся.
— Вже! — А потім згадав: — Дідусю, ось сметана, а млинці можете всі їсти...
— Нехай уже... Ти йди скажи, хай бабця не бариться, то ми вдвох і поїмо, бо й вона ж голодна.
Останніх слів Юрко, мабуть, і не чув, бо дуже поспішав глянути на військо. Вискочив на вулицю, оббіг кругом хати, глянув на степову дорогу, заскочив на господарське подвір'я. А там бабуся... курей годує. Звичайні собі кури, хіба що півень дуже гарний — високий, темно-бурого кольору, а хвіст веселкою виграє. Та ще грізні шпори на ногах, як у книгах солдат малюють. А гребінь — мов червона папаха в командира.
Кури їдять, а він ходить навколо і клопочеться: ко-ко-ко та ко-ко-ко...
Замилувався Юрко, а потім зітхнув:
— Де ж військо, де отаман, що ціле літо тут табором стоятимуть?
Бачить старенька, що малий засмутився, і ну його розраджувати :
— У кожному гурті свій отаман. Он ви як гуляєте на балці, так завжди між вами є ватажок. У будь-якій грі. І ти ним був не раз, еге ж?
— Так я ж командиром був! І знаєте, як ми брали круту балку?! — гарячкує Юрко,— Ото був бій!
— От-от,— підтримала його бабуся.— І ніхто з тебе не сміявся, що ти не справжній отаман, чи то командир, що в тебе й коня немає, і стріляти нічим, та й шабля дерев'яна. Але ж тобі цікаво бз^ло вести військо і перемагати в бою, правда ж?
Юрко так заслухався, навіть забув передати, що дідусь чекає бабусю полуднувати.
А вона веде собі далі:
— Ну, наше куряче військо не таке войовниче, як ваше. Кури в далекі походи не ходять, лише збирають на городі черв'ячки, кузьки різні, розпушують землю. Проте отаман у них грізний: він оберігає своє військо від чужих півнів, захищає малечу від шулік, наглядає за порядком. Навіть котові чи собаці спуску не дасть. Хай спробує хто чужий навернутися до курника чи на подвір'я — вмить тривогу зніме, а коли треба, і в бій кидається.
— Ага, я бачив, як Сергіїв Мурко нападав на нашу Василинку. Сидить у кущах малини, причаївся, хвостом ворушить. Я хотів його прогнати, та не встиг добігти, бо півень як накинеться на Мурка, як цюкне його по голові. Де він і взявся?! Наче ж і близько не було. Відігнав Василинку, а Мурка переслідував аж до сарая. Той тільки нявчав та відмахувався.
— Отож і я довіряю йому все крилате стадо. Він не заспокоїться, доки всіх не нагодує. Бачиш, у курей уже вола повні, лише водичку попивають, а він ще підбирає рештки зерничка. А буває, й сам мені нагадує, що пора їх годувати.
— Як він нагадує? — дивується Юрко.— Він же говорити не вміє.
— Язиком мовчить, а очима кричить. Взимку я раз за-слабувала. Лежу і не можу підвестися, щоб худобу попорати. Аж дивлюся: півень у вікно зазирає. Подививсь, подививсь, і, мабуть, йому не видно мене було, бо перегодя вистрибнув до іншого вікна, що в спальні. Перехиляє голову то на один бік, то на другий, поки вздрів мене, тоді й голос подав, почав сокорити. А я й кажу до нього: «Ой, мій господарю, їстоньки пора. Знаю, знаю, голубчику, та нічого не вдію. Сама нездужаю, от дідуньо повернеться з роботи і почастує вас». Він і зрозумів мене, злетів з підвіконня, пішов заспокоювати курочок. А ти кажеш... Та біжи вже. Он Сашко з Сергієм і Миколкою виглядають тебе. І ще якісь два хлопчаки...
— Бабусю,— раптом пригадав онук,— а вас дідусь чекає їсти.
— Де ти там так довго забарилася? — з'являється на подвір'ї дідусь.— Чекав тебе. Вже й поїв, і газети переглянув, а тебе немає. Іди поїж. Я там усе понакривав, щоб не вистигло.
— Ти ж сам настроїв Юрка: військо, отаман! То треба ж було довести, що наш півень — справжній отаман.

РИЖИК — БАБУСИН АД'ЮТАНТ
Кажуть, що собака звикає до господа ря, а кіт до хати. Йому, мовляв, байду же, якщо господар зміниться, тільки б залишатися на старому місці...
Були такі випадки, коли котів завозили далеко і вони поверталися з тих країв до свого першого житла. Та не порожні стіни чи знайомий ґанок кличуть тваринку в дорогу і змушують її долати десятки кілометрів. Вона лине до свого господаря, до його теплих рук, його ласкавих слів та лагідного поводження.
От хоч би й Рижик. У хаті скільки людей, і ніхто його не кривдить. Та любить він найбільше свою хазяйку, бабусю Марусю. І не тому, що вона частіше його обдаровує ласощами. Ні. Він сам добре полює на мишей і голодний ніколи не буває.
Просто бабуся завжди з ним розмовляє: то пояснить, чого не можна робити,— він нібито її розуміє,— то покаже, де заховалась сіра шкодунка, то поведе на прогулянку. А часом і сама радиться з ним:
— А що ми сьогодні на обід зваримо — борщик чи розсольник?
І здається, що не тільки він без бабусі, а й вона без нього не може обійтися.
Так звик Рижик до старенької, що майже не розлучається з нею. Усюди разом. Бере бабуся відра й каже:
— Підемо, Рижику, свіженької водички принесемо на обід.
І йдуть. До криниці бабуся йде попереду, а Рижик назирці за нею. А зупиниться старенька перекинутися з сусідкою одним-другим словом — він терпляче чекає. Тільки треться біля ніг, нагадує про себе.
Ось і водичка набрана. Тепер Рижик виступає попереду, ніби дорогу показує. І лише тоді зупиняється, як хазяйка відпочиває.
Супроводжує він бабусю і в магазин, наче старенька без нього і там не справиться. Дивуються люди:
— Ну й привчили ж ви його! Як собачка — всюди за вами!
— Хто там його вчив? Любить прогулятися — от і ходить за мною. В компанії веселіше...
Набігається Рижик за старенькою: поки приберуть, попорають усю худобу, поки води наносять, обід зготують... Натомиться. Тоді вже відпочиває.
У Рижика є кілька улюблених місць: м'який диван, стілець біля плити в кухні, його постілька під грубкою в спальні. Та найбільше йому до вподоби піддувало. Нема нічого кращого, як залізти туди, згорнутися калачиком і спати. Тільки треба почекати, коли вистигне попіл.
Спить Рижик міцно, навіть похропує... Тепер уже ніщо його, здається, не розбудить. Але даремно так думати. Бо тільки бабуся цокне бідончиком, як Рижика наче вітром вимело з того піддувала. Позіхає, потягається... Ще б і лапками очі потер, але він уже й так прочумався і чекає, поки бабуся одягнеться і запросить його:
— Ну, підемо, Рижику, по молочко?
Бабуся говорить спокійно, лагідно і так приємно... І хоч ферма далеченько і по дорозі перестріває отой злющий Джек, Рижик ніколи не відмовляється йти.
— Чим ти платиш своєму ад'ютантові? — сміється дідусь.— Чого він тебе не покидає?
А Рижик з задоволенням п'є чесно зароблене молочко і дивується дідусевим словам. Адже він не за харчі так старається. Просто він бабусю любить, і вони великі друзі. А друзі завжди разом!

КВІТОЧКА
— Погано, як свого молока немає,— не один уже раз журилася бабуся.— Набридло бігати чужого випрошувати.
Дідусь мовчить, прикидає: до чого це стара веде?
Нарешті бабуся прямо говорить:
— Треба було б хоч козичку завести. Паші мало споживає, а молочко краще від коров'ячого дає. Якраз на нашу сім'ю підходяща годувальниця...
Дідусь знов мовчить, тільки шелестить газетами.
І Юрка можна було б поїти...
Хитра ж ти, бабцю,— подає нарешті голос дідусь.— Знає, чим мене взяти! Тобі б солдатами командувати, а не дідом — вмієш правильну тактику обрати.
Тепер уже бабуся мовчить, бо знає, що влучила точно в ціль — знайшла чарівне для дідуся слово. Бо для Юрка старий піде на будь-які жертви.
І, звичайно, дідусь погоджується купити козу — «малолітражну корову», як він її називає.
Так і з'явилася на подвір'ї коза. Вся чорна, тільки на лобі біла латочка. Назвала бабуся її Квіточкою за ту відмітану.
Але що це за неспокійне та примхливе створіння було! Залізе хоч куди: і на собачу будку, і на кролятник, і в погріб, навіть на дідусевий теслярський стіл вискочить. Здавалося, якби пустили, вона б і на хату видерлася. А одногоразу допиналась до вишеньки, зачепилась за сучок і повисла. Була б задушилася, якби бабуся вчасно не визволила...
Воду пила завжди з одного і того ж відра. Якось воно було зайняте, і бабуся взяла інше цеберко, сполоснула і понесла в ньому воду на пасовище.
І ви гадаєте — вона пила? Еге, якраз! Понюха Ла-поню-хала й одвернулася, а сама мекає. Бабуся знову підставляє їй цеберко: не розуміє, в чому справа.
— Пий, дурненька, бо пропадеш! Он яка спекота стоїть...
А коза знову нюхнула, підчепила рогом цеберко і гепнула ним об землю. Тільки загриміло воно аж на самісіньке дно балки.
Цеберко котиться, а бабуся думає... Потім повернулася додому,  спорожнила козине відро і знову понесла  воду. Повела   носом Квіточка і кинулася виціджувати воду. Бо пити таки хотіла!
— Розніжила ти її,— сказав дідусь, вислухавши бабусю.— Чистьоха яка... Хіба це Квіточка? Це — герцогиня якась! Ваша величність коза!
— Правда твоя, діду,— погодилась старенька.— Колись я давала їсти свині, а потім їй води понесла, так теж не пила. Бо, бачиться, я руки не помила з милом після свинячої каші. Така вередлива та вперта. Льохи терпіти не може, а спати ж доводиться поруч. Ото тільки зайде у хлів, так і починає пирхати. Одвертається від Репицайки, в самий куток сарая залізе або носа вистромить у двері, на свіже повітря.
— Подумаєш!..
— Давай їх розселимо,— просить бабуся.
— Не вигадуй,— сердиться дідусь.— Он у людей живуть поруч, а ця не може... Ніжності які... Колись, як не було де жити, то в одній хаті й корова, і кози, і люди товклися. І жили якось!
— Та воно так...
— Звикне твоя красуня, нічого з нею не станеться! Балувана вона дуже, ще й жаднюща. Сказано: коза. Цілий день пасеться, йде додому, як діжка котиться, а ще хапав по дорозі. Хоч травичинку смикне, хоч листочок скубне. Наче вона й не їла ніколи. По правді, як у тій казці: ухопила водички крапельку, ухопила кленовий листочок — тільки пила, тільки й їла!

РЕПИЦАЙКА
Сонце вже кілька днів припікало нестерпно, а сьогодні навіть парити стало. Так жарко, що й кролята посмутніли,  і   курочки   поховалися в лісосмугу — навіть свіжої водички не п'ють,— а Барсик  з  будки й не   вилазить:    лежить  та  язиком смикає.
— Скоро дощик піде,— каже бабуся.
— Ви його вже три дні виглядаєте,— не вірить Юрко.
— А сьогодні доконче буде. Сонечку й самому жарко. Ось нап'ється воно водички, тоді й нас почастує дощиком...
Раптом чують — хтось у вікно стук-стук. Дощик! Впали на землю перші великі краплі. Ніби кулями поціляли по листочках, по дашку, по обличчях дітвори, що радо його зустріла. А потім враз дощ припустився лити, як з ковша, все більше й більше, ніби вибачався за довгу затримку.
По вулиці заструміли потічки, що збиралися в малесенькі річки і прямували різними стежинами в долину, до балки.
Щоб дати цьому нестримному рухові певний лад, Юрко з друзями заходились нагортати дамбочки, споруджувати гребельки та проривати канали. А потім пускали паперові та дерев'яні кораблики. Хіба є десь хлопці, які не хотіли б відчути себе капітанами?
Рясний дощ довго не падає. Вже й свіжовмите сонечко з'явилося на випраному небі, а моряки ще досі хлюпались.
Аж раптом Юрко нагадав:
— Хлопці, а кіно ж зараз!..
— Та...— махнув рукою Сергій.— У нас телевізор зіпсувався.
— Ходімо до нас,— запросив Юрко.
Хлопці наче тільки цього й чекали. Вмить уся замурза-на ватага з'юрмилася перед порогом.
— Ой лишенько моє! — сплеснула руками бабуся. — Хто ж це над вами так позбиткував? Лишень очі й чистенькі...
Глянули хлопці один на одного і зніяковіли.
— Ми кіно хотіли подивитись...— стиха мовив Юрко.
— Кіно, то й кіно,— погодилась бабуся.— Тільки гайда за хату, у чані повмивайтесь, а ноги в ночовках сполосніть. Та хутчій, щоб кіно не проґавили.
— Аж загуло за хатою.
— А де ж Миколка? — запитала бабуся в хлопців, коли вони повсідалися перед телевізором.
— Розсердився...
— Отакої!
— Сашко його свинею обізвав,— повідомив Сергій.
А Сашко почав виправдуватись:
— А чого ж він такий бруднючий, що й не одмиваєть-ся? Мабуть, ніколи ті ноги й не миє...
— Даремно ти його так,— похитала головою бабуся.—• Даремно.
Вийшла з хати й привела Миколку.
— Дивіться,— каже, — а потім я вам щось розповім.
— Бабусю,— згадав Сергій, коли хлопці додивились кіно та посмакували пирогами, — ви щось розповісти нам хотіли.
— Розповісти? Ага! Ось ти, Сашко, назвав Миколку свинею.
— Я не хотів... Воно само вирвалось.
— Ти негаразд поступив. І Миколка образився на тебе...
— Та що там...— махнув рукою Миколка: мовляв, пересердився вже, минулося.
— Обидва ви неправі. А знаєте чому?.. Не догадуєтесь? Бо ви вважаєте свиней брудними й неохайними, а це не так.
— Ну, так кажуть...
— Це люди, не думаючи, причепили ярлика худобині. А ви придивіться до свині. Ось хоч би й наша Репицайка— чистьоха з чистьох. Розділила саж на дві частини і відпочиває завжди на чистій половині. А якщо забрудниться, то переступає ніжками, наче на високих підборах, і голос мені подає. Спершу тихенько так скімлить, делікатно, а потім дужче. І заверещить, якщо не зарадиш її біді. їсти ніколи не просить, тихо чекає: знає, що погодую вчасно. А от почистити не завжди часу вистачає, буває, закрутишся і забудеш. Вона й нагадує.
Хлопці слухали й дивувалися.
— А купатися як свині люблять! Звісно, вони не можуть принести води й помитися. Зате ніколи жодної калюжі не пропустять, щоб не пополоскатися. А ми лиш сміємось з них та обзиваємо. Хіба не кажуть: забрьохався, як свиня в баюрі? Смієтесь? Ну, раз на те пішло... Давайте випустимо її. Юрчику, неси чистенької водички. Дощової. Лий на неї. Отак, отак.
— Диви... Головою на всі боки повертає,—засміявся Ми-колка.
А Юрко пояснює:
— То вона хоче, щоб струмочки всюди потекли. Вона завжди так робить, коли ми її купаємо...
— Дай, Юрчику, і я поллю на неї хоч трохи,— просить Сергій.— Дай!
— А я почухаю,— тягнеться й собі Сашко.
— Біленька  яка! Як мій Вуханько,— сміється  Сергій.
— Бо ти ж його добре доглядаєш.
— А як порохкує від задоволення! Ох-ох-ох!
Хлопці дружно регочуть.
А бабуся каже:
— Це вона вдячна вам. Чуєте, наче каже: «Спасибі вам, друзі, за ласку, за вашу доброту, за ту насолоду, яку ви мені даруєте».
Миколка, напевне, здогадався, на що натякає бабуся.
Виходить, що Сашко не мене образив...
— Ти ж спішив, мабуть, дуже кіно подивитись і не помився як слід,— виручила зніченого Миколку бабуся.— А вдома з милом відмиєшся.
— Тепер і ми з Сашком покупаємо свою льоху, — вирішує Сергій.
— Сьогодні ж,— уточнює Сашко.
— І не тільки сьогодні! — бабуся хитро посміхається.

МАГОМЕТ І ШАХИНЯ
Розвела бабуся Маруся гусей.   Підростають вони. То,   було,   жовті  пушинки по   двору перекочуються, наче хто кульбабок накидав, а це вже чималі стали, ходять поважно, з ноги на ногу перевалюються і ґелґочуть.
Найвищий серед усього стада — гусак з чубчиком на голові. Сам брудно-гливий, а чубчик білий. Ніби чалма в нього на голові. Тому й нарік його дідусь Магометом.
Стали помічати дідусь з бабусею, що Магомет, тільки-но вийде з подвір'я, свою зграю залишає і прямує до іншої, сусідської.
Сподобалась йому там одна біла гуска. Гуска як гуска, своїх таких вистачає — і гарних, і теж білих. Так ні, йде до тієї, сусідської. І так весь час: тільки випустиш, він одразу до сусідів, а його подружка вже й назустріч іде.
І переймала його бабуся, і хвіртку закривала перед носом, залишала на подвір'ї. Бігає та гелгоче, кличе свою улюбленицю. А вона підійде до огорожі, просуне голову між штахети, і перемовляються щось по-своєму.
Бачить бабуся, що нічого не вдіє, і виміняла у сусідки цю гуску на іншу.
— Хай буде йому пара, раз він сам її обрав.
Магомет прийняв свою Шахиню з радістю — гучно заґелґотав, замахав міцними широкими крилами. Ніби аж пролетів трохи, потім пробігся до подружки, переговорив з нею і повів до своєї зграї.
На бабусиному дворищі запанували спокій і лад. Ранком нагодує гусей, а потім Магомет веде всю ватагу на річку. Сам попереду виступає отаманом, Шахиня трохи збоку, а вже метрів за два решта гусей.   Попасуться біля річки, покупаються, попірнають, а ввечері додому йдуть, бі-лі-білі, накупані ще й напасені, з повними волами. Бабуся ще зерничком їх пригостить і на ніч у хлів заганяє.
Та одного разу бачить бабуся: одвів Магомет усіх гусей на річку, а сам з Шахинею додому йде.
— В чому річ? Що сталося? — стурбувалася бабуся.— Може, їх там хто наполохав? То де ж інші? Ану, Юрко, наладь їх.
Завернув хлопчина нерозлучну пару і погнав назад до річки. Вони трохи пробіжать, а потім, побачивши, що Юрко вернувся, і собі йдуть до хати. І так кілька разів. Старенька аж розгнівалася:
— Чого ж ти не відігнав?
— Я відганяв.
Погнала їх бабуся сама аж до води. Там було все гаразд : гуси спокійно паслися.
Прийшла бабуся додому та й порається собі: то прибирає, то обід готує. Так закрутилася, що за вранішню пригоду й забула.
Коли раптом чує Магометів стурбований голос. Вискочила з хати і бачить: гусак бігає навкруг сарая, гелгоче, а Шахиня... сидить на гнізді.
— Ага, ясно,— зраділа бабуся.— А я, стара, й не догадалася. Він її нестися приводив, а я їх — до води.
Знеслася Шахиня, і знову поколихалися вони повагом до річки. Так кожного разу, як тільки треба нестися Шахині, веде її Магомет додому.
Влаштувала бабуся Шахині гніздечко і посадила, щоб вона вивела маляток. Магомет від неї не відходив: трохи прогуляється по двору, розімне ноги і знову до неї. Так і висиділи діточок удвох.
Магомет не міг, певне, намилуватися своїми крихітками, не дозволяв нікому до них і наблизитися, сичав, а то ще й налітав, як кібець. Відганяв усіх, хто надто цікавився його дітками.
— Що то значить — батько,— посміхалася бабуся.

ВРЯТОВАНЕ ЗАЙЧАТКО
Було це восени. Якось повернувся дідусь із степу пізненько, натомлений, знеможений, але веселий.
— Що там? — одразу ж помітила щось незвичайне бабуся.
— Прибуток!..
— Які зараз на полі прибутки?
— А прибуток... ось він...— і дістав з широкої кишені пальта невеликий сіренький жмуточок.— Приймай!..
— Зайчатко!.. Ще зовсім маля, осіньча.
Поки бабуся роздивлялася на вухатого гостя, дідусь розповів:
— Як я на нього не наступив, прямо дивуюся. Вже й ногу заніс, та в останню мить угледів. Аж підскочив, щоб не скалічити. А воно сидить і не тікає. Підняв його, а в нього щось із ніжкою: чи наступив хто, чи переїхав.
Дідусь скинув чоботи, бабуся взялася ладнати вечерю.
— Ти ж там молочка підігрій: воно добряче зголодніло.
— Отож-бо, що невідомо, коли та мати його й годувала.
Зробив дідусь зайчаті перев'язку, бабуся подала в блюдечку молока, але вухастик і не глянув на нього.
— Звісно, незнайома обстановка... Хай обвикнеться трохи.
Та малий не звертав ніякої уваги на поживу. Пробували його вмочати писком у молочко — теж не п'є, тільки носом часто-часто сіпає. Взяла бабуся клаптик марлі, на-жувала хліба, закрутила вузликом.
— Ось я йому посмоктати дам. Воно ще з мисочки не вміє.
Пхала-пхала зайчаті в рота — нічого не виходить.
— От біда! Ще від голоду загине. З ложечки ж його не нагодуєш.
— Якби соска була, то, може, і взяло б,— каже з надією дідусь.
— Та де ж ти її візьмеш?! ї завалящої в домі не знайдеш.
— Може, в кого діти малі, то в них...
— Серед ночі? А що ж сказати? Для кого соску прошу: для діда чи собі охота посмоктать?
— От знайшла коли жартувати! Пропаде ж малеча...
Встав з-за столу, накинув пальто, взяв шапку в руку.
— Ти куди ото зібрався?
— Піду,— каже,— сарай закрию на защіпку.
— Я вже закрила, — розсердилась бабуся.— Знаю, який сарай. Сиди. І так находився за день. Сама десь подамся по селу.
Пішла в одну хату, другу, третю... Пояснює, чого треба.
Але ніде нема. Кажуть:
— Мала підросла, то я всі соски пороздавала.
— А наша і в рот не брала соски, випльовувала...
— Ну де її взяти? — зовсім розгубилася старенька. Стоїть серед вулиці і сушить голову: задав дід роботу...
І раптом, як завжди, коли дуже поміркуєш, приходить спасенна думка.
— А в баби Зозулихи не питала ще! Вона ж морс сосками закриває...
Не пішла, а побігла бабуся, щоб устигнути, поки люди ще не сплять. Як дорогоцінну ношу, затисла соску в кулаці — і мерщій додому. Тільки на двері, а дідусь і газети відсунув набік:
— Ну, що? Напитала?
— Та розжилася. В баби Зозулихи. Як я забула, що вона морс у пляшках сосками закриває?
Хутенько дістала пляшечку з-під ліків, помила, налила молока і приладнала соску. Трохи поморочилась з малим, бо спершу й соски не хотів брати, але таки нагодували впертого вуханька.
А пізніше звик до соски. Тільки пляшечку довелось замінити на більшу. Він поки вицідить всю, то чимало часу минає. Старенькій ніколи з ним баритися, от вона й придумала. Сунула пляшечку у піддувало, підперла камінцем :
— Дій свою корівку поволеньки, пий на здоров'ячко!
Підріс зайчик і перейшов на свій, «заячий» хліб — капусточку та морквичку. Наїсться, нахрупається і спить біля Рижика.
Притулиться до нього, носом в його шубку уткнеться — і сопуть обидва.
— Оце б радість та втіха була онукові,— згадує дідусь Юрка.
Так і перезимував зайчик у стареньких. А весною вискочив за Рижиком на ґанок погрітися на сонечку. Ще бачила бабуся, як він за хатою гупав. А там недалеко і лісосмуга була.
Так він і не повернувся до стареньких.
— Хоч би попрощався з нами! Я б гостинця на дорогу дала...

ДІДУСЬ НАБИРАЄ КОМАНДУ
Коли сонечко  стелиться — збирається спати, повертається дідусь з роботи додому. «Стомився?» — питає бабуся його поглядом. «Трохи»,— так само відповідає їй дідусь ледь помітним кивком голови.
За довгі роки спільного життя вони навчились розмовляти без слів.
Підійшов дідусь до Барсика, погладив його:
— Що, Барселоїде, мабуть, голодний, як собака? Ніхто тебе, бідолашку, й не годує. Тонесенький, як бочечка.
Барсик тільки й чекає цих пестощів: аж вищить з радості, аж підскакує, облизує дідусеві руки та заглядає віддано в очі.
А старенький вже йде далі: підняв дашок у кролятнику, підкинув травиці на ніч,— це плем'я спочинку не знає,— подивився в курник, чи все гаразд, обізвався до Репицайки, щоб почути її сите «ох»...
— Іди вже їсти,— сердиться бабуся.— Худоба вся попорана... Що це за оглядини на пустий живіт?
— Відпочину трохи, —присідає дідусь на дошках біля Рижика.— Так і спиш цілоденно?
— Поїж та підеш у хату: полежиш і відпочинеш.
— Е, бабцю, там тільки кісточки відпочивають, а тут і душа. Правда, ад'ютанте? А Юрко куди пішов?
— Хлопці зайшли за ним: по шовковицю подалися. Де їх стільки й набралося? Росло наших троє, то до них збігалось повно, бо по одному до кожного — і вже гурт. А це до одного Юрка така юрба... Навіть і не знаю  всіх,   чиї й зони?
— То в нас каша на подвір'ї закопана, вони й збираються до неї,— жартує дідусь. — Іди вже посидь біля
мене.
— Ось іще яблук наріжу...
— Давай я наріжу, а ти відпочинь. Бігаєш, як весільна мати. За день ще не накрутилася? Неслухняна стаєш на старість — все на себе береш. Сідай, сідай!
— А ти,— починає старенька.— Тільки про людське око на пенсії, а щодня на роботі.
— Ото-то-то, зачепив, тепер не переслухаєш,— перебиває її незлобливо дідусь.— Заспівай, бабусю, іншої, бо погана пісня за душу не бере.
— Бач, правдиве слово — гірке, а хіба я неправду мовлю? Ніби без тебе там не обійдуться. Ціла ж бригада теслярів.
— Отак і бригада... А Івана викликали на сесію в інститут, а хлопці без нагляду. І які б вони путящі не були, а самі майстрами не стануть. Треба їх учить. Та й голова просив приглянути.
— І чого б то я на голову звертала? — посміхається бабуся.— Наче раніш не так було.
— Було,— погоджується дідусь.— Що більша громада, то й діла її більші... Та й що ти, бабцю, завела? Навіть заєць любить той ліс, у якому зріс. А ти хочеш, щоб я свого колгоспу відцурався?
— Стомлюєшся ж,..
— Відпочину,— махнув рукою.— Та й не тяжка робота, коли до неї охота...
— Отож-то й є!..
У двір веселим гамором заходить ватага хлоп'ят — всі брудні, замурзані, з чорними губами й щоками, а про руки й говорити нічого.
— І не видно, де й були,— сміється бабуся.— Чи фарбували щось, чи просто шовковицю споживали?
— Пити хочеться,— просить Юрко.
— Оно компот свіжий зварила,— показує старенька на каструлю. А дідусь каже:
— Дивлюсь я на вас, хлопці: ганяєте ви ото  день  при дні, як вітрів батько. Нічого не робите. Безсилими виростаєте... Що, неправда?.. Ану показуйте свої мускули!
А де ви знайдете такого хлопчину, який би не мацав свої м'язи і не тішився б своєю силою?
Один поперед одним вони почали підставляти дідусеві напружені руки:
— Помацайте в мене!
— Ось!.. І не вдавите!
— Їв мене як камінь!
Та старенький тільки головою хитає:
— Хіба це мускули? Як у горобця коліно! Притиснеш — і нема нічого. Слабаки ви всі!
— Що слабаки? — сердиться Юрко.— Я в своєму класі всіх борю. І навіть Вовку-семикласника... А ви кажете...
— Вовку, може, ти й поборов, а мене не подужаєш. Попробуєш?
— Він же малий проти тебе,— заступається бабуся.
— Що там малий! Людину не метрами міряють, а силою випробовують,— не відступаеться дідусь.— Ну, давай, Юрку! Що? Злякався?! Так і скажи! А я знаю секрет, як дужим стати.
— Зарядку робить,— підказує Сергійко.
— Певна річ. Але не тільки... Треба постійно тренуватися в роботі. Є в мене для вас добре діло. Хочете, щоб я з вас силачів зробив?
Хлопці замислились: що там дідусь іще вигадав — чи варто погоджуватись?
— Візьмемо динамометра і щодня будемо після тренування звіряти силу? — питає Юрко.
— А боротися будемо? — цікавиться Сергійко, бо його таки зачепило оте «слабаки».
— І боротися, і змагатися будемо, й працювати.
— Дідусь — тренер,— сміються хлопці.
— Збирайте вранці команду, тільки приходять хай лише ті, хто хоче справжнім мужчиною стати. А зараз — по домівках.
— І охота тобі з ними возитися? Ще каже: каша закопана — а сам збирає.
— Ти сама їх принаджуєш пирогами та цукерками.
— Діти ж!
— Отож і дивлюсь, що гасають без нагляду. Ще до біди додумаються. Хочеться мені, щоб і вони задоволені були, і батьки за них не тривожилися.
— Що ж ти надумав?
— Побачимо. А зараз пора нам на спочинок,— підводиться дідусь.— Ідемо, Юрку, митися, бо завтра в нас іспитовий день.

ЯК СТАТИ СПРАВЖНІМИ МУЖЧИНАМИ
Летить красне літечко мов  на  крилах. Спливає непомітно, бо в кого багато роботи, тому й день не нудний. Тому   весело живеться, кому на славу працюється.
В цьому хлопці самі переконалися. Раніш, бувало, зберуться — і не знають, чим зайнятися: чи купатися, поки не посиніють, чи полазити в лісосмузі, чи сидіти перед телевізором. Спробуй відгадати, де воно цікавіше. Швендяли то сюди, то туди, а до роботи їх і не навернеш.
А тепер вони з дідусем створили свій спортивно-трудовий табір.
— Тут ми будемо і працювати, і гуляти, і за господарством наглядати, а найголовніше — тренуватися, — пообіцяв дідусь у перший же день.
Хлопцям сподобалося. Зранку бігають — розминаються. Потім ідуть з дідусем на будівництво. Правда, спочатку не всі охоче бралися до роботи. Повів їх старенький «на екскурсію» в школу — у ту, що мають восени здавати. По-заглядали хлопці по всіх класах і коридорах. Сподобалась їм нова школа: світла, простора, ніби в кожній кімнаті сонечко побувало.
— А щоб сонечко завше тут світило, —натякає дідусь,— треба вікнам очі промити...
— Та ми вже відпрацювали на ділянці, — огинається Сергійко.
— Тож ви відробляли, а це за вашим бажанням: хочете — трудіться, хочете — дивіться. Я вас не неволю, бо воно й так сказать: слабаки тут не впораються. Сергійко міг би славно замести, а Юркові із Сашком я доручив би підлогу помити. Менші можуть з вікон постирати... Але раз ви не хочете, то й не треба.
— Та що там тієї роботи? — каже Сашко.— Тут і пер-шаки можуть упоратися.
— Ви нам щось більше загадайте, — просить Сергійко.
— Е, не вір силі, що похваляється, а вір ділу, що робиться. Спершу покажіть себе, на що ви здатні, чи варто вам довірити щось більше. .
І хлопці почали показувати свої здібності, бо невже й справді так тяжко замести чи навіть змити підлогу? Адже кожен з них удома це робить, а в гурті ще легше і спритніше вдається.
— Робота спільна,— каже дідусь,— як пісня весільна. От і молодці! А я думав, що ви відмовитесь...
— Та що тут робить? — розводить руками Сергійко.— Раз плюнуть!
— От цього якраз і не треба, бо все одно без води підлогу не змиєш,— сміється старенький.
— Хлопці! Давайте всю школу самі приберемо! — розохотився Миколка.— Я підлогу митиму, а малі хай сміття виносять.
— Ні,— заперечив дідусь.— На сьогодні досить одного класу. Прибрали — спасибі. А захочете ще допомогти — завтра буде день.
— Та ми б сьогодні ще щось зробили! — каже Сер-гійко.
— Хоч один ще клас — це ж так легко. Дідусю, дозвольте,— просить і собі Юрко.— Бо звідки ж та сила візьметься, як так мало робити?
— І то правда,— здався дідусь. А коли хлопці скінчили, сказав:  — Оце і я розумію, що ви трудяги. Вдоволений вами сьогодні. А щоб ще й батьки ваші потішилися, ідіть додому і пригляньте за порядком, попорайте худобу, погодуйте... Словом, постарайтеся, бо я й за домашню роботу бали буду ставити.
— А купатися?.,— почав було Юрко, та глянув на дідуся і замовк.
— Чого ж ти осікся? Боїшся — не кажи, а сказав — не бійся! Купатися не тільки можна, а й треба. Вважайте, що це теж моє завдання.
— Ура! — дружно підхопили хлопці.
— А після отого «ура»,— наголошує старенький,— приходьте ввечері на балку — змагатися і звіряти силу.
Так почалося в хлопців нове життя-буття. Зранку трохи попрацюють на будівництві і вдома, потім загорають, купаються. А ввечері сходяться до дідусевої хати і прямують на балку. Там бігають наввипередки, стрибають, борються, грають у футбол. І такий веселий гамір зчиняють, що й сусіди виходять подивитися на ті змагання. Розсядуться нагорі і спостерігають, як малі спортсмени внизу тренуються.
Чисто тобі римський амфітеатр!
Прийде й бабуся, сяде межи тими глядачами, перемовляється з сусідками.
— Що то значить підхід,— замислено каже Миколчина бабуся.— Наш, бувало, й вухом не веде, як йому що загадуєш. А відколи ото Петро Іванович взявся за них, так повірите, наче сто баб пошептало. Сам спитає, що помогти, і тут, бачу, не пасе задніх.
— Що ви хочете: вітер гори руйнує, а слово людей піднімає,— підтримує її бабуся Маруся.
Настає найвідповідальніша мить: дідусь виставляє бали. Окремо за роботу спільну і за домашню — тут уже з батьками радиться, щоб по-справедливому було. Окремо за спортивні вправи. Показання динамометра стоять в кінці рядочка, як підсумок усього дня. Сашко завів спеціальний зошит і ретельно все записує.
Записів у зошиті вже чимало, бо деньки біжать-летять. Потроху прибрали всю школу — всередині і навколо.
Директор школи похвалив хлопців:
— Я думав, що доведеться старшокласників на поміч кликати. А ви молодці! Піонери! Як будемо відкривати школу, перед усім колективом оголосимо вам подяку. Я радий, що матиму справу з такими учнями. Тож дозвольте потиснути ваші мужні руки!
Хлопці вже й не дивуються, що без діла не можуть обійтися, бо, як каже дідусь, пташкам — співати, людині — працювати.
Закінчивши впорядковувати школу, питають дідуся, чим ще зайнятися.
— Я про вас голові колгоспу казав. Він обіцяв дати роботу. Сьогодні велів прийти.
Голова колгоспу радо зустрів дідусеву команду.
— Чув я, чув, що про вас добра слава ходить. Ми тут порадилися із зоотехніком і вирішили довірити вам серйозну справу — доглядати за тутовим шовкопрядом.
— Як доглядати? — здивувався Миколка.
— Щодня заготовляти їм зелений корм — молоду шовковицю,
— А на ній уже ягід нема,— каже Сергійко.
— Ягід і не треба: вони листя споживають.
— І все? — розсміявся Сашко.
— Не зовсім. Ще назбираєте сухої колючої трави: в ній черв'ячки будуть завивати кокони. А потім відправимо ті кокони на фабрику, їх там розмотають і підготують сировину для шовку, з якого вам шиють сорочки, а мамам — плаття.
— З черв'яків — плаття? — не повірив Юрко.
— Ну, пішли,— запросив голова хлопців до великого будинку.— Подивитеся своє господарство.
У будинку стояли високі стелажі з широкими полицями, ніби в бібліотеці. Тільки не книги стояли на них, а копошились серед гілочок світленькі черв'ячки — заклопотано обчищали листя.
— Бачите, як вони стараються. Тільки встигай підкладати свіжі пагінці. — Голова показав, як це робиться.
Хлопці і собі почали підставляти гілля.
— Ти, Сашко, поміняй угорі корм, Миколка з Юрком — унизу, а решта подавайте їм,— звелів дідусь.— Ви в мене справжні козаки,— похвалив він хлопців.
— Зараз прибуде машина із свіжою зеленню,— сказав голова.— То ви, хлопці, як хочете: або тут годуватимете, або поїдете заготовляти, а жінки лишаться.
— Поїдемо,— в один голос загукали хлопці, бо хоч і тут цікаво було, а покататися теж охота.
— Діло хазяйське,— погодився голова. —• Подобається — беріться за роботу. Ви, Петре Івановичу, пригляньте, а я пішов. Ага, забув сказати... Як здамо кокони — одержите зарплату. Аякже, за роботу — плата.
Звичайно, голова колгоспу дотримає слова. Але то буде пізніше, коли Юрко вже поїде додому, бо канікули скоро кінчаються.
Провести його зібралася вся бригада,
Юрко обійшов усе господарство, знайоме і миле йому, попрощався із старенькими та хлопцями.
— Ти ж не забувай — приїжджай! — просить друга Сергійко.
— Обов'язково! — обіцяв Юрко.
І можете бути певні: так воно і буде! Бо стільки справ і приємних турбот, стільки друзів чекатимуть тут на нього!
А ще Юркові запам'яталися слова голови колгоспу:
— Ви стали справжніми мужчинами.


Дата внесення : 14.02.2013     Переглядів: 164     Популярність: 80.22%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky