Лев ТОЛСТОЙ
ДВА ТОВАРИШІ

ПИЛИПКО
Був хлопчик, звали його Пилип. Пішли одного разу  всі діти до школи. Пилип  узяв  шапку  і  собі хотів  іти. Але мати  сказала  йому:
— Куди це ти, Пилипку, зібрався?
— До школи.
— Ти  ще  малий,  не  ходи.— І мати   залишила   його   вдома.   Діти пішли  до  школи.    Батько  ще  зранку   поїхав   у  ліс,    мати    пішла   на поденщину. Залишились у хаті Пилипко та бабуся на печі. Стало Пилипкові нудно самому, бабуся заснула, а він почав шукати шапку. Своєї не знайшов, узяв стару батькову і пішов до школи. Школа була за селом, біля церкви. Коли Пилипко йшов своєю слободою, собаки не чіпали його — вони Пилипка знали. Та коли він вийшов до чугких дворів, вискочила Жучка, загавкала, а за Жучкою — великий собака Вовчок. Пилипко кинувся бігти — собаки за ним. Пилипко почав кричати, спіткнувся і впав. Вийшов чоловік, відігнав собак і сказав:
— Куди ти, шибенику, сам біжиш?
Пилипко нічого не сказав, підібрав поли і гайнув щодуху.
Прибіг він до школи. На ґанку нікого немає, а в школі, чути, гудуть дитячі голоси. Пилипка пойняв страх: «А що, коли вчитель мене прожене?» І став міркувати, що йому робити. Назад іти — знову собака порве, до школи йти — вчителя боїться. Йшла повз школу баба з відром і каже:
— Усі вчаться, а ти чого тут стоїш?
Пилипко й пішов до школи. У сінях зняв шапку і відчинив двері. У школі було багато дітей. Усі кричали своє, і вчитель у червоному шарфі ходив посередині.
— Ти чого? — гримнув він на Пилипка. Пилипко ухопився за шапку і нічого не казав.
— Та хто ж ти такий?
Пилипко мовчав.
— Чи ти німий?
Пилипко так налякався, що говорити не міг.
— Ну, то йди додому, коли говорити не хочеш.
А Пилипко і радий би щось сказати, та в горлі у нього від страху пересохло. Він подивився на вчителя і заплакав. Тоді вчителеві жаль його стало. Він погладив його по голівці й запитав у дітей, хто цей хлопчик.
— Це Пилипко, Костиків брат. Він давно проситься до школи, та мати його не пускає, і він крадькома прийшов до школи.
— Ну, сідай на лаву біля брата, а я попрошу твою матір, щоб пускала тебе до школи.
Учитель почав показувати Пилипкові букви, а Пилипко їх уже знав і трохи читати вмів.
— Ану, склади своє ім'я.
Пилипко сказав:
— Пе-и-пи, ле-и-ли, пеко-пко.
Усі засміялись.
— Молодець,— сказав учитель.— Хто ж тебе вчив читати?
Пилипко посмілішав і сказав:
— Костик! Я меткий, я враз усе зрозумів. Я страх який спритний!
Учитель засміявся і сказав:
— Ти зажди хвалитись, а повчись.
З того часу Пилипко став ходити з дітьми до школи.

ДІВЧИНКА І ГРИБИ
Дві дівчинки йшли додому з грибами.
їм треба було переходити через залізницю.
Вони думали, що машина далеко, вилізли на насип і пішли через рейки.
Раптом загуркотіла машина. Старша дівчинка побігла назад, а менша перебігла через колію.
Старша дівчинка гукнула сестрі:
— Не йди назад!
Але машина була так близько і так сильно гуркотіла, що менша дівчинка не розчула: вона подумала, що їй велять бігти назад. Вона побігла назад через рейки, спіткнулася, впустила гриби й почала їх збирати.
Машина   вже   була   близько,   і   машиніст   свистів   з   усієї   сили.
Старша дівчинка кричала: «Покинь гриби!», а маленька дівчинка думала, що їй велять зібрати гриби, і повзла колією...
Машиніст не міг спинити машини. Вона свистіла з усієї сили і наїхала на дівчинку.
Старша дівчинка кричала й плакала. Всі пасажири виглядали з вікон вагонів, а кондуктор побіг у кінець поїзда, аби поглянути, що сталося з дівчинкою.
Коли поїзд пройшов, усі побачили, що дівчинка лежить між рейками головою вниз і не рухається.
Потім, коли поїзд уже від'їхав далеко, дівчинка підвела голову, стала на коліна, зібрала гриби й побігла до сестри.

ДВА ТОВАРИШІ
Ішли лісом два товариші, і вискочив проти них ведмідь.
Один кинувся навтьоки, видерся на дерево й заховався, а другий залишився на дорозі. Робити йому було нічого: він упав на землю й удав з себе мертвого.
Ведмідь підійшов до нього й почав нюхати: той і дихати перестав. Ведмідь понюхав йому обличчя, подумав, що він мертвий, і відійшов.
Коли ведмідь пішов, хлопчик зліз з дерева і сміється:
— Ну що,— кагке,— ведмідь тобі на вухо говорив?
— А   він сказав мені, що погані ті люди, які в небезпеці від товаришів тікають.

КІСТОЧКА
Купила мати слив і хотіла їх дати дітям після обіду. Вони лежали на тарілці.
Ваня ніколи не їв слив і все нюхав їх. І дуже вони йому подобались. Дугке хотілося з'їсти. Він усе ходив повз сливи. Коли нікого не було в світлиці, він не стримався, схопив одну сливу і з'їв.
Перед обідом мати полічила сливи і бачить — однієї нема. Вона сказала батькові.
За обідом батько й каже:
— А що, діти, чи не з'їв хто-небудь одну сливу?
Усі сказали: «Ні». Ваня почервонів, мов рак, і також сказав: «Ні, я не їв».
Тоді батько сказав:
— Що з'їв хтось із вас, це недобре; але не в тому лихо. Лихо в тому, що в сливах є кісточки, і якщо хто не вміє їх їсти і проковтне кісточку, то через день помре. Я цього боюсь.
Ваня зблід і сказав:
— Ні, я кісточку кинув за вікно.

І всі засміялись, а Ваня заплакав.