Андрій М'ЯСТКІВСЬКИЙ
КУДИ ПІШОВ ДОЩИК

З СОНЕЧКОМ
Вранці мене будить сонечко.
Простягає промінці,
Ними гладить по щоці,
Зігріва мені плече,
Тільки гріє, не пече.
Я тоді розплющу очі,
Чую: сонечко шепоче:
— Сон солодкий покидай,
Годі спатоньки, вставай...
Ще хочеться трішки полежати, але ж сонечко будить. Рвучко схоплююсь, стрибаю на килимок і:
— Доброго ранку, мамо!
Стою на килимку — раз, два, три, чотири!.. Роблю ранкову зарядку.
Сонечко дивиться на мене крізь відчинене вікно і усміхається — тішиться, що збудило.
Іду до крана вмиватися. Наче в річці викупуюсь. Приємно.
Потім — до столу. Мама дає кухлик гарячого молока і збирається на роботу, а я вже біля воріт чекаю дядька Петра, що їхатиме вулицею. Він щоранку збирає на підводу малечу і везе в дитячий садок.
— Мов кавунчики на возі,— каже мама.
Мабуть, тому, що голівки в нас кругленькі і сидимо тісненько одне біля одного.
— Тпррру! — зупиняє коників дядько Петро. Вони його слухають — зупиняються біля наших воріт.
Вітаюся з дядьком, він піднімає мене і садить між Тонею та Васильком. Потім вйокає на коників — і ми їдемо.
Дивлюсь: а сонечко, понад хатами, поза деревами, теж наче котиться з нами в дитячий садок.

З ЮРАСИКОМ
Я люблю гратися з Юрасиком, бо він вигадник. Що хочеш вигадає. От возимо машиною пісок. Він питає:
— З чого машина?
— Із заліза,— кажу.
— Правильно,— каже Юрасик.— Із заліза зробили бляху, а з бляхи — машину. А з чого пісок?
— Пісок з річки,— кажу.
— Хіба пісок з річки зробили? — сміється.
А в нього ластовиння на носі, наче руденький пісочок. І каже Юрасик:
— Пісок од річки привезли. Його ні з чого не зробили. Пісок — з піску.
А я собі думаю: «Годі мене розпитувати. Ось я почну!» Та й питаю:
— Аз чого, Юрасику, небо?
Він глянув угору, задумався і каже:
— Небо — з неба.
— Так, Юрасику, кожен знає: пісок — з піску, небо — з неба, дерево — з дерева. А ти ж умієш вигадувати, навіть казку про їжачка вигадав: був собі колобок, тікав од лисички, і дала йому ялинка голочок, він начіпляв їх собі на боки — став колючим їжачком. Лисичка хотіла з'їсти — тільки носа поколола. їжачок — з колобка. А небо з чого?
— Сьогодні? — питає Юрасик.
— Ну ось тепер,— кажу.
— З маминої голубої  хустки,— не довго  думав  Юрасик.
Я теж, довго не думаючи:
— А ввечері?
— Увечері...— Юрасик заплющив очі, посидів отак трохи і каже: — 3 нашого села, коли по всіх вулицях засвітяться вікна і лампочки.

НАША ВИХОВАТЕЛЬКА ЗАБУЛА ГОДИННИК
Марія Петрівна в неділю їздила в те село, де живе її татко,— дідусь Петро. Поспішаючи назад, забула в свого татка маленький годинник, який завжди був у неї на руці.
У дитячому садочку вона глянула на руку і з жалем каже:
— Забула годинник...
Ми з Юрасиком розповіли всім хлопчикам і дівчаткам, що наша вихователька забула годинник, який показував, коли треба снідати, обідати, йти на заняття, на екскурсію.
«Що ж тепер буде?» — задумалися ми. Наші іграшкові годинники мають цифри, але стрілки на них не рухаються.
Мені здалося, що засумували наші плюшеві ведмедики, рум'яні ляльки і навіть їжачок, що живе в ящику біля шафи.
А Юрасик підійшов до вікна, задивився надвір, потім покликав мене:
— Що там бачиш?
— О! — втішився я, побачивши на стіні Палацу культури великий, як велосипедне колесо, годинник. На ньому щохвилини стрибала велика стрілка.
— Я стоятиму тут,— сказав Юрасик,— і як тільки Марія Петрівна гляне на руку, прокажу, котра година.
Я теж умію читати годинник, то й кажу:
— Коли ти стомишся, я дивитимусь.
Почувши, про що ми говоримо, підійшла Тетянка:
— А потім я...
Коли Марія Петрівна за звичкою глянула на руку, ми хором проказали:
— Без п'яти хвилин дев'ята. Час на заняття!

ХЛІБЧИК
— В мене хата — не хлівчик,
Я печу дітям хлібчик...— співає Ганнуся, виліплюючи із глею паляничку. Кладе її на дерев'яну лопатку і садить у піч, що викопала з Оленкою під горбочком.
— Уже спікся! — не терпиться Оленці.
— Ні, хлібчик так скоро не печеться,— каже Ганнуся.— Нехай ще посидить у печі.
— Гаразд...
Трішки почекали, і Ганнуся дістає лопаткою хлібець, кладе на піску, щоб охолов.
І раптом підбіг Боря, який недавно почав ходити у наш садок. Замахнувся ногою на паляничку, щоб пофутболити, як м'яча.
— Не смій! — стали перед ним дівчатка.— Це — хлібчик!

КУДИ ПІШОВ ДОЩИК
Іде дощик.
— Куди ти йдеш, дощику? — питаю, ставши на ґанку.
— Шпіпі...— шепоче дощик.
— Що ти кажеш? — допитуюсь. А дощик як задріботить краплинами-словами:
— На поля, на город,
На цибулю, на горох,
На капусту, на травицю,
На овес та на пшеницю,
На красолю біля тину
І тобі на чуприну,
На картоплю, на мак,
Отак-так,
Отак-так!

МУРАШКИ ПООБІДАЛИ
Дідусь Трохим прийшов з поля та й каже:
— Іду я, Івасику, полем, дивлюсь — біжить зайчик, до мене лапкою махає: «Зупиніться, я вашому Івасикові хлібця передам!» І дає мені окраєць. «Це,— каже,— з пшеничної муки ми, зайчики, пекли».
Беру в дідуся хліб, куштую — смачний. Зайчики пекли. З'їв і вирішив наступного дня віддячити зайчикові. Взяв цукерки, що купила мені бабуся Ганна, і — в поле. Йшов та уявляв, як зайчик братиме лапками подарунок, як смакуватиме. Знаю, що зайчики люблять моркву, а цукерки ж солодші. Бачу: росте заячий холодок, а зайчика під ним нема. Росте шипшина, а зайчика нема. І застав мене у полі дощик — йшов недовго, тільки покропив землю. Глянув я в небо, а там уже сонечко і веселка. Забув я про зайчика і почав рахувати кольори: синій, зелений, жовтий...
— Один, два, три, чотири...— лічив на пальцях. Розтулив долоню та й впустив цукерки.
Глянув на землю, а ними вже ласують мурашки. Не знайшов зайчика — пообідали  вони.

БАЧИВ ЛИСИЧКУ
Іду ліском, зриваю голубі дзвіночки та дивлюсь, чи не достигли на ліщинах горішки. Глянув на стежку, а там... Ну, кроків за десять од мене стоїть лисичка. Мордочка в неї гостра, хвіст довгий, пухнастий. Така, як бачив намальовану в книжці. Я не злякався. Дивлюсь на неї, а вона — на мене, ще й носиком нюхає. Я й кажу:
— Може, ти їсти хочеш, лисичко-сестричко? На тобі пиріжок.
Стоїть, дивиться.
А тільки ступив до неї — вона плиг у кущі...
Ото стільки й бачив.

МИ З ГРИЦЬКОМ — ДРУЗІ
Із-за паркана дивиться соняшник. Золотою квіткою через паркан перехилився. А поряд із соняшником Гриць. Він теж як розквітлий соняшник під сонцем. Личко світле, чубчик золотавий. Гриць хоче побачити, що робиться по цей бік. А що тут робиться? Несу кролятам трави на сніданок. Вони так гарно снідають. Кожне по травиночці в зубки — хрум-хрум... А двоє сіло на порозі хлівчика, вмиваються перед сніданком. Лапками поза вухами, по мордочці...
— Перелазь через паркан, — кажу Грицеві, — побачиш зблизька.
Не встиг я оком мигнути, як Гриць уже тут. Нудно хлопчикові, в дитячий садок не ходить, його дома бабуся бавить. Подивився він на кролят зблизька та й каже:
— Я теж їм трави приніс би...
— Принеси,— кажу.
Побіг він у садок — і вже несе оберемочок травиці. Віддав кролятам, став дивитись, як вони снідають.
Жаль мені Гриця, що не ходить у дитячий садок. Хочу, щоб він не нудьгував, то й кажу малому:
Візьми собі, Грицику, оцих двоє, що вмивалися, матимеш кому траву носити.
— Задаром даєш? — недовірливо дивиться Гриць.
— Авжеж. Клітку їм змайструємо, бо хлівчика у вас нема.
— А я тобі... А я тобі...— задумується Гриць — не знає, що дасть мені за кролят.
— А ти будеш мені другом! — кладу йому руку на плече.
— Як це я буду твоїм другом?
— Будемо в неділю до річки ходити, купатися.
— І до лісу по гриби! — тішиться Гриць.
— І до лісу.
— Це так бути другом? — дивиться на мене хлопчик, тримаючи на руках двоє кролят.
— Не тільки на річку та в ліс...
— А куди ж іще?
— Всюди, — кажу    Грицькові, — навіть у  дитячий  садок підеш зі мною.
Тепер ми з Грицьком — друзі.

КОЛИ БУЛА ВІЙНА
Крім дідуся Трохима, в мене є ще один дідусь. Я ніколи його не бачив, але він є. Звати його Василем і живе він у Москві. В нього є онучка Маша.
Мама розказує, що колись давно була війна. Наші солдати проганяли із села фашистів. Дідусь Василь тоді був молодий. Він перший прибіг до нашої хати. Фашисти стріляли і поранили його в груди. Дідусь Василь ще встиг кинути на ворогів гранату і впав біля нашого ґанку. Бабуся Ганна з сусідкою внесли його до хати, перев'язали рану. Доглядали цілий тиждень, потім відвезли у госпіталь. Бабуся Ганна називала дідуся Василя братом. Він пише нам листи. А цього року обіцяв приїхати з Машею до нас. Я вперше побачу ту дівчинку і назву її сестричкою.