ДРУГОВІ ПЕРНАТИХ
Любий друже мій, юннате,
Уявляєш, скільки птах
Може нищить, поїдати
Гризунів, черви, комах?

Таж птахи із нами в спілці —
Поля й лісу сторожі:
Сови, дятли, серпокрильці,
Щиглі, одуди, чижі...

Тож як стрінеш непутящих,
Що біжать поза двором
Видирати гнізда в  хащах,—
Ти одразу присором!

Між дорослих і малечі
Пташка бачить все навкруг:
Дружньо сяде вам   на плечі,
Якщо ви їй справжній друг.

Тих, у кого є кормушки,
В кого є птахи в дворі,
Не кусають ані мушки,
Ні трикляті комарі.

Бо птахи працюють ревно,
Поїдаючи комах,
І до вечора в них, певно,
Аж оскома на дзьобах!

Тож як стрінеш непутящих,
Що біжать поза двором
Видирати гнізда в хащах,—
Неодмінно присором!

ДИВНИЙ КОШИК
У гайочку при доріжці,
Ледве оком я схопив:
Хтось на гілці у розсішці
Дивний кошик почепив.

Між зелених віт і хмизу
У такій гущавині
Ледь його помітно знизу,
Може, це здалось мені?

Гульк! Злотисто-жовта птиця
З чорним пір'ям по боках!
Ледве встиг я притаїться,
Щоб розгледіть, що за птах.

А вона наловить мошок,—
Плиг на гілочку рясну.
І несе їх прямо в кошик,
У корзинку підвісну.

— Ой пожива — іва-ива! —
До пташат гука.  —
Смачна!.. Та це ж іволга криклива —
Ось де мешкає вона!

На гіллястім перехресті
В неї дім — на цілий гай.
Славний кошик! Слово честі,
Хоч суниці йди збирай!

ПРИГОДА В САДУ
Чом ворони: — Кар-кар-кар?
Чом летять, як на пожар?

І  сорока: — Скре-ке-ке! —
Прилетіла.— Що таке?

А пригода тут така:
Тут нещастя у шпака.

— Чи він жив? Чи він жив? —

Горобець на сполох бив.

Та не шпак це, а дивак,
Бо й не зна нічого шпак.

Він не чув, як через пліт
На шпаківню виліз кіт.

Тут ураз ворона: — Карр!
Ну й котяра!  Ну й штукар!

А сорока: — Скре-ке-ке!
Де це видано таке?

Сивим  вусом кіт пряде
І шпака з шпаківні жде.

Горобець летів, спішив:
— Шпаче, шпаче, чи ти жив?

Кепські, чує шпак, діла
Та з шпаківні — як стріла.

Окрутнувсь — та на кота,
Мов шуліка, наліта.

Тут схопилися із гнізд
І синиця, й чорний дрізд.

— Ах, ці капосні коти!

Слід шпаку допомогти.

Розігнався з дуба крук
Та кота по тім'ю стук!

— Ми відучим цих  котів! —

І з кота аж пух летів...

Спільно друзями садка
Порятовано шпака.

КРАСЕНЬ ДЯТЕЛ
Хто на дереві вгорі
Барабанить по корі?

Красень дятел на вербі,
Знай вистукує собі:

«А я дятел-трудівник,
А я дятел-будівник.

Я не просто б'ю в вербу,
Я гніздо собі довбу!

Я довбаю, як ніхто,
В мене дзьоб, як долото.

Я не тільки що вербу,—
Навіть дуба роздовбу...»

Там, де дятел на суку,
Начувайся,   шкіднику!

У щілини не залазь.
Утекти хотів? А зась!

ГУЛІ МОЇ МИЛІ
І
Мій друг Алі Алієв
В Баку ще навесні
Двох голуб'ят у Київ
Подарував мені.

В Ростові пересадка.
Дорога — три доби...
І ось чудесна згадка —
Бакинські голуби...

Які вони простори
Долали під вітри!
Вони Каспійське море
Там бачили згори.

Над нафтовії вишки
Літали в небеса.
В нас їм інакше трішки,
Та в нас — своя краса.

Тому й гудуть так гучно,
Що все їм до смаку,
Хоч, може, трохи й скучно
За Баку-у...

ІІ
Гулі, гулі мої милі
В синє небо піднялись.
Наче цятки білі-білі
Між хмаринок блись та блись.

Ось униз їх двійко лине —
Не надивишся ніяк...
Гульк — аж яструб з-за ялини
Із дзьобилом, наче гак.

Полетіло біле пір'я.
Я спочатку остовпів,
Потім — миттю на задвір'я
Рятувати голубів.

Ех, якби оце рушниця!
Я кричу: — А киш! Го-го-о!..—
Але підла хижа птиця
Вбила голуба мого.

Він упав, лапатий, білий,
Під кущем... бакинець мій.
Підбігаю — цілий,  цілий!
Хоч не цілий, так живий...

Свіжу рану біля  спини
Я  загою голубку.
Про поріддя ж яструбине
Написав я і в Баку:

«Де побачиш — хижа птиця, —
Яструби,— то ти, Алі,
Знищуй,  нічого дивиться,
Чи великі, чи малі!»

ТРОЄ  ГОЛУБ'ЯТ
Чуєш,  як туркоче
Горлик між дубів?
Я б його охоче
Взяв до голубів.

Як його дістати?
Це як двічі два.
Тільки треба знати,
Що з того бува...

Довго я нікому
Не казав про це:
Я приніс додому
Горлиці яйце.

У густій алеї,
Там, на деревці,
Взяв тайком у неї,
Грію у руці.

На горище лізу
На свою біду,
Під голубку сизу
Те яйце кладу.

Не прошло й три тижні
Троє голуб'ят:
Кволі, ніжні-ніжні,
Менші за курчат.

Ось ростуть малята,
Більшають щодня.
Двоє — голуб'ята,
Третє — горленя.

Годі бути в стінах —
Вийшли новачки.
В горлика в пір'їнах —
Жовті торочки.

Ось старі лапаті
Йдуть у голубник,
Малюки на хаті,
Горлик — віддалік.

Бачу — в небо оком
Так він і пряде.
До лапатих — боком,
В голубник не йде.

Тут ще, як навмисне,
Курява знялась.
Горлик мій як блисне,
Крилами лясь-лясь!

З ним — ще двоє з хати
Вітер підганя.
Двоє — голуб'ята,
Третє — горленя...

Двоє із блакиті
Сіли знов на дах.
Третьому — на вітті
Жити по садах,

Як у водах рибі.
Глянь, куди пішов!
За хліб-сіль спасибі
І — бувай здоров!..

А ЧИ ВИНЕН ЖУРАВЕЛЬ?
«Занадився  журавель,
Журавель
До бабиних конопель,
Конопель...»

Кричить баба журавлю,
Журавлю:
— Києм ноги переб'ю,
Переб'ю!..

Може, баба просто зла,
Просто зла,
Нас в оману увела,
Увела?

А спитаймо журавля,
Журавля:
По коноплях він гуля,
Він гуля?

— Сім'я любиш,  журавлю,
Журавлю? —
А журавлик:
— Ой,  люблю, Ой, люблю!

— Так було таке? Було?
— Ой, було!
З'їв зернину... Збив стебло…
Збив стебло...

— То бабуся не клепа?
Не клепа?
— Не  клепає,  а скупа-
Прескупа!

За дрібницю: «Журавлю,
Журавлю,—
Кричить,— ноги переб'ю,
Переб'ю!..»

НАД РІКОЮ
Шелюгами, осокою
Льоня йшов із вудкою.
Птах майнув понад рікою,
Впав на воду грудкою.

Враз пірнув і знявсь хутенько,
Блиснувши  рибинкою.
Ну й пташина: коротенька,
З голубою спинкою.

«Дай же тут і я закину»,—
Став хлопчина з вудкою.
А пташок із'їв рибину
Й знов на воду грудкою.

Льоні  ловиться  погано,—
Ну хоч раз би клюнуло.
А воно уже й не рано,
Та таке насунуло!

Глянув хлопчик: це на зливу.
Висне хмари кудли ще.
Раптом птах той — що за диво?
Льоні сів на вудлище.

Рибку в дзьобику тримає,—
Хоч дістань долонею.
«Ну, хто більше з нас піймає?» —
Мов дражнився з Льонею.

Аж сяйнули барви в перах,
Як злетів на гілочку,
І — подавсь на другий берег
До пташат у нірочку...

Птах рибалить і хлопчина —
Ну й завзята парочка!
Як же зветься ця пташина?
— Голуба рибалочка!..

ОДУД
Прилетів весною одуд
У село Веселий Кут.
І навколо залунало:
— Буду тут!   Буду тут!..

Оселився він на груші
У старезному дуплі.
Часом спурхне, сяде долі,
Ходить просто по землі.

Пострибає до криниці,
Підлетить, сі да на зруб.
Довгодзьобий та строкатий,
На голівці  в нього чуб.

Там, де одуд появився,
Комашні, вважай, капут.
По весні ще довго чути:
— Буду тут!   Буду тут!..

А буває — понад садом
Хрипло крикне на льоту
І з поживою у дзьобі
Мчить на грушу на товсту.

Видно так уже по всьому,
Радий літній він порі,
Бо живе в нас ціле літо,
Поки в школу дітворі.

Коли ж вересень надходить,
В теплий край його маршрут.
А  весною знов  почуєм:
— Буду тут!  Буду тут!

ПЕРЕПЕЛ
Волотками, волотками
Задзвеніло жовте просо.
Небо хмарками заткане,
Дрібен дощик сіє косо.

Вітерець кленка торкає,
Пахне матірна і  плоскінь.
Тільки  перепел гукає:
— Падь-падьом! — аж в серці лоскіт.

— Де ж ти звив собі гніздечко —
На кленочку чи в муравці?
А гніздечко недалечко
Я  схо-вав, схо-вав у травці!..

І спада роса краплисто,
Й без смичка, без каніфолі —
— Падь-падьом! — луна сріблисто,

Що аж виляски на полі!

ЗВІДКИ ДУБ У СОСНЯКУ?
В ліс пішов я в день осінній
Промайнули крила сині.
Сойка!  Сіла на дубок,
Жолуді взяла в дзьобок
І — гайнула між сосною,
Жолуді  хова  під хвою.
Коли вдосталь жолудів,
То не страшно й холодів!
Але сойці й так буває...
Де їх клала,— забуває...
Ось дихнув весною ліс —
Жолудь схований проріс...
Що за парості і звідки —
Вже забули й сосни-свідки.
Я ж виходжу по гриби
Й знаю, звідки там дуби.

ШИШКАР
У зимовий день на сонці
Птах щебече на сосонці:
— Цок-цок-цок!   Цік-цік-цік!

Може, вас мороз припік? —

Це шишкар червоно-бурий,

Не буває він похмурий,

Все доводить він комусь:
— Я морозу не боюсь! —
Там, де гілка пелехата,
Шишкарева тепла хата.
Хай там хвижа, сніговій —
В ній сиди, яєчка грій.
У гніздечку шишкариха,
А шишкар співає стиха.
Чом  журитися пташкам?
Ліку ж тут нема шишкам!
І шишкар літає в лісі,
Носить їсти шишкарисі.
—Цік-цік-цік! Цок-цок-цок!
От і вивели діток!..
Носять їм з шишок зернята,
Підростають шишкарята
І запікають ось-ось:
— Холодів не боїмось!

СНІГУРІ
В лісі, в скверах, на алейках
Птиці в чорних тюбетейках.

Прилетіли снігурі!
Це зима на порі...

Ой, які вони цікаві:
По-смішному величаві.

Кажуть, якщо їх нема,
То не скоро ще зима...

Сірі та червоногруді
— Дю-дю-дю,— гукають,— дю-ді…

А самі аж із тайги
Принесли до нас сніги...

От за це ми їх із вами
Й називаєм снігурами.

ЯК СОЙКА БАБУСЮ ПІДВЕЛА
Гляньте: сойка! Ну й пустуха!
Синім вишите крило.
Пурх — і вже як не було...
Хто ж її пісень послуха —
Скаже: — Ну вже ж і мастак!
І совою гірко плаче,
І, мов курка, кудкудаче,
І співає, наче шпак.—
Ну, а шпак пісні свої
Десь на гілці витинає
{ частенько він, буває,
Передражнює її.
Очеретянка й вівчарик
Прилетіли теж сюди,
Та й собі — на всі лади:
То мов жайворон з-під хмарок,
То мов жаба, то мов чиж...
Сойці втриматись несила —
Іволгу перекривила,
Ну, а та їй: — Підожди ж!
Довести я всім волію,
Як я вмію! Звідкіля
Ти взялась? Перекривля?!
Я зусиль не пожалі-і-ю!..—
Сойка знову: — Ось візьмуся,
Переважу всіх я вас.—
Стала мекать, як бекас.
Тут якраз ішла бабуся —
Аж не віриться самій:
«Бий же мене сила вража,
Об'явилася пропажа:
Це ж озвався козлик мій!»
Крик той сойка повторила:
— А знайти мене вам зась! —
І, регочучи, знялась,
Лиш майнули сині крила...
Посміялась джеркотуха
Із бабусі, мов на зло.
Пурх — і вже як не було.
Ох і сойка! Ну й пустуха!..

ПРО ГОРОБЧИКА-МОЛОДЧИКА
І
Тьотя Мотя часто гудила,
Проганяла горобця:
— Ба! На голову опудала

Сів, наївшися просця.

Ну вже й капосная птиця,
Хоч би хто тебе провчив...—
Та не з тих він, щоб журиться
Чи вичікувать харчів.

— Чів-чів-чів! — неначе бавиться.

Чим ви хочете провчить?..
Ціле літо марно палиця
З рук опудала стирчить.

ІІ
А зав'юга на порозі,
Холоди пішли страшні,—
Горобчина у тривозі:
Ні зерна, ні комашні.

Скільки градуси не міряй —
Лід, звичайно, не черінь...
Ну, то що ж? Летіть у вирій?
А навіщо? Цінь-цвірінь!..

— Ти, горобчику, в турботі? —

Посипають крихітки
Тьотя Мотя й донька тьоті, —
Їж, горобчику меткий.

Хоч і є часом причина
Нам кричать тобі «а киш!»—
Все ж великий молодчина,
Що від нас ти не летиш!..

НЕ РОЗГУБИВСЯ
Раз пішов я в бір сосновий:
Між гілок
Бачу — скік жовтоголовий
Корольок!
Чи то звик зелено-сірий
До сосни,
Що летіть не хоче в ірій
Восени?
Ось він сів біля доріжки
Та й сидить.
Я ж підкрався, наче кішка,
Шапку — кидь!
І — спіймав. Заніс до хати,
Дав кори
(Буде в чому пошукати
Мошкари!)
По корі пташа скакає —
Що в ній є?—
Обшукає — обшукає,
Поклює...
Ось весна бурульки віша
З крапельок.
В мене в хаті пожвавішав
Корольок!
Пострибав біля одвірка,
На вікні,
Від прогонича там дірка
У стіні.
Потім свиснув потихеньку,
Миттю — пурх
І в ту дірочку маленьку
Раптом — шурх!
Отакий! В шибки не бився,
Тихий був.
А тепер не розгубився
І — майнув!
Раді-раді птичі зграї,
Вся рідня,
За найменше в нашім краї
Пташеня.

ХОРОБРИЙ ВОДОЛАЗ
Ополонка де-не-де,
Хай не більша блюдечка,—
Там пісні свої веде
Пташка білогрудочка:

— Дідусеві дюдя вдень —
В хату йде з ковінькою.
А мені анітелень,—
Я собі й цвірінькаю...

Де тут яструб не візьмись —
А нащо їй сутичка? —
В ополонку тільки плись
Наша білогрудочка.

Чи втопилася дурна?
Обірвалась пісенька...
Коли раптом вирина —
І суха-сухісінька!

Черв'ячка взяла з денця
Дзьобом, наче лапкою.
Білогруда пташка ця
Зветься ще оляпкою.

Так сидить-сидить і враз —
Плюсь, мов повна пляшечка.
Це ж хоробрий водолаз,
А не просто пташечка!

* * *
Познайомив, друже мій,
Я тебе з оляпкою?..
Якщо так, то віршик свій
Я закінчу крапкою.

ЗНАЙШЛИ  ЛЕЛЕКУ
— Лелеко, лелеко,
До осені далеко! —
Викрикує на лузі
Засмагла дітвора.
А він кружляє в хмарі
З лелечихою в парі,
Мовляв, у вирій, друзі,
Мені ще не пора.

А ген над рікою
Зрослись верба з вербою,
Лелечина там хата
Із хмизу в вишині.
А в ній сім'я лелеча,
Сидить його малеча,
Біленькі лелечата,
Носаті та смішні...

Якось після бурі
У літній день похмурий
Знайшли лелеку діти
В леваді за селом.
Ой леле! Ой лелеко!
У теплий край далеко,
А як тобі летіти
З пораненим крилом?

Взялися юннати
Лелеку лікувати.
Летить його родина
У теплий край сама.
А він у хатній тиші
Їсть рибу, м'ясо, миші
І жде тієї днини,
Коли мине зима...
І ось над рікою
Повіяло весною.
Пускають діти в квітні
Лелеку у політ.
А він, немов вітрила,
Розправив дужі крила,
І птиці перелітні
Кричать йому: — Привіт!..

— Лелеко, лелеко,
До осені далеко? —
Знов голос друзів щирий
Лунає із двора.
Гляди ж но, довгоногий,
Щоб не забув дороги,
Як відлітать у вирій
Настане знов пора!

ПІСЕНЬКА ПРО КУЛИЧКА
— Кулик, куличок!
А завбільшки з кулачок.
—Так є ж різні кулачки.
—А є різні й кулички —
І великі і малі,
На Дніпрі і на Сулі.

— Кулик, куличок!
Він у нас не новачок;
Ще торік він на лужку
В ямці вивівся в пушку.
І обсохнути не встиг,
Як за їжею побіг,

— Кулик, куличок!
Де комашка, хробачок —
Піде сушею і вбрід,
А здобуде на обід...
Прийде ж осінь — проводжай
Куличка у теплий край!

— Кулик, куличок!

До боліт і до річок

Лине з теплих він країв...

Де б не пив і де б не їв,

А весною, прийде час —

Повертається до нас.

ОЛЕНЧИНЕ ГОРЕ
Плаче Оленка,
Плаче, рида. —
Що мені робити?
Просто біда.

Залетіло в хату
Пташеня мале.
Я йому хотіла
Помогти, але...

Я його піймала,
Щоб надвір пустить.
Злегка підкидаю —
Пада, не летить.

Роззявля роточок
Мій маленький гість.
Хлібця я давала,
Але він не їсть.

Я зловила муху —
Їжа знов не та,
Дзьобом перекусить,
Тільки не ковта.

Що ж... як я робила
Все це навмання...
Адже я не знала,
Що за пташеня...

Сіре... ще й біленьке
На крилі було.
Я дала водички —
Кашлять почало.

Може, десь забилось,
Летючи сюди?
Може, захлинулось,
Як дала води?

Помогти хотіла,
А воно... вмира...—
Плаче Оленка,
Сльози втира...

— Це якби був дома
Коля, старший брат,
Знав би, що робити,
Адже він юннат!

ШВИДКА ДОПОМОГА
Вранці я по яблука
Розігнався в сад.
Аж примітив зяблика,—
Я тоді назад.

Придивився — щулиться
Кволе зябленя.
Не тікає, тулиться
До старого пня.

Я забув про яблука,
Я над ним присів:
— Що з тобою, зяблику?
Чом  посоловів?

Може, їсти хочеться? —
А пташок мовчить:
В горлечку шовковиця
Впоперек стирчить...

Вийняв соломинкою:
— Що ж ти так їси?! —
Напоїв краплинкою
Чистої роси...

Річ така шовковиця —
І смачний шматок,
Тільки ж бо, як мовиться,
Не на твій роток!
Ну, нічого, зяблику,
Це не дивина.
Підростеш — шовковиця
Буде не страшна!

ДОКИ БУДЕШ ТИ, КІНДРАТЕ,
ПТИЧІ ГНІЗДА ВИДИРАТИ?
Взяв Кіндрат собі за звичку:
Так і шастає в кущах,
Так і зиркає в травичку,
Чи не лупиться де птах.

Він на річці біля гатки,
Поміж зарослів і трав,
Вчора пташку вбив з рогатки,
Вісім гнізд повидирав.

Драв він ремезів, як вудив
Та бродив по мілині,
В хащах драв сорокопудів,—
Руки й губи в полині.

Не одна кричала птаха:
— Пожалій гніздо моє! —
Наче думала, бідаха,
Що в Кіндрата серце є.

Не хотів він їх і знати,—
Був Кіндрат із тих знавців,
Що уміють розрізняти
Лиш ворон та горобців.

Щоб надрать яєць пташиних
В дальнім лісі чи між трав,
Він чіплявся по машинах,
Носом він шляхи орав...

Ось затявся в одну душу:
— Злізу, що б там не було! —

До дупла поліз на грушу,

Суне руку в те дупло.

А кажан його за палець
Як ухопить, як кусне.
— Ой!  Гадюка! — зблід зухвалець.

Ой,  рятуйточки мене!

Сторчака летить додолу,
Об сучок роздер штани!
Розлетівшися навколо,
Реготали кажани...

Звівсь Кіндрат, забився дуже.
Хто ж йому поспівчува?
Коли чує: —  Бідний друже...—
Кажуть гусінь та мошва.

Гусінь що ж і примовляла:
— Будь би всі, як цей  Кіндрат —

Золота б пора настала,
Краще б нам було в стократ!..