Для молодшого шкільного віку

Дід, баба і онуки

Серія віршиків про те як онуки приїхали до баби та діда на літо.

Художники: Сокиринська Г
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1967 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 40.


Фрагменти:

ПРИЇХАЛИ
Приїхали онуки
До діда і до баби
З Москви,   з Великих Луків,
З Одеси і з Любави,
З Калініна й Луганська,
З Чернігова й Донської,
З далекого Бердянська,
З Мар'янівки близької...

Приїхали на літо,
Що сонечком налито,
На річку, в теплі хвилі,
І на ромашки білі.
На житній  хліб  із жару,
На   молоко   ласкаве,
Що пару,  наче  хмару,
Із  глечика  пускає.
На  дідові  помовки,
Такі  смішні  і ловкі,
А то, бува,  й  на  казку,
Що  слухай  лиш,  будь  ласка!
З'явилися   на  очі
Бабусині блискучі,
До посміху охочі,
І добрі,  і   плакучі.

Приїхали онуки
До баби й діда в гості.
Про  це гукають  круки
У синій  високості.
Про  це Десна лепече
У лозняковій  тиші,
І  навіть дим  із печі
У  небі  букви  пише:
— Приїхали онуки! —
Лунають  перегуки:
— В ріці ховайтесь, щуки!
Приїхали  онуки!

ВЕСЕЛІ   ВОГНІ
Лагідний човен, веселе весло...
Сіли ми  в  човника — і  понесло
Вниз  мимо берега,  мимо кущів,
Мимо  рибалок,  що  ловлять  лящів
(Ловлять  лящів,  а  ідуть  на  гачки
Йоржики  тільки — самі  колючки...),
Мимо лози, що у воду звиса,
Мимо зорі  золотої — краса!

Та  не лякайтеся — ми  не  самі,
З  дідом,  що  зручно  сидить   на  кормі.
Вліво весельце занурить дідусь —
Човник управо уже повернувсь.
Вправо  весельце,  а  човник,  гляди —
Вліво,  до  тихої  ближче  води...

Дід у  нас — бакенщик,  тут  на Десні
Бакени  світить — веселі  вогні,
Мов світлячки — золоті  пломінці,
Путь  кораблям уночі  по  ріці.
Бакен  червоний — ліворуч  минай,
Тут глибини  повноводої край.
Бакен  зелений — скеровуй  правіш,
Бо  іще на мілину  налетиш.

Світить дідусь  світлячки-ліхтарі
Саме  тепер,  на  вечірній  зорі.
Треба  упоратись до темноти —
Ми  з ним  пливем,  щоб  йому  помогти.
Світить  ліхтар він — ми держим  весло.
Щоб дідусеві  не сумно  було —
Пісню співаєм дзвінку,  голосну,
Будим  від сну вечорову  Десну,
Аж  озиваються  з трав  деркачі.
Плесо блакитне  хвостами  б'ючи,

Грають  язі,  наш   вітаючи  спів.
Місяць  за обрієм  теж  захотів
Пісню  послухати,  виткнув  ріжок
І  освітив,  звеселив  бережок,
Стежку по хвилях нам стеле ясну...
Нумо  на  весла — бо  клонить  до сну.

МОЛОДЦІ
От онуки, Так онуки!
Завдали  бабусі
Муки.
Позбиралися
На  руки:
— Ой,  чук-чуки, бабцю,
Чуки!

Той  цілує
її в  щоку,
Той — в  родимочку,
Нівроку.
В  носа —
Третьому вдалося.
Розкуйовдили
Волосся.

—  Це мені
Не  до лиця!
Нум  несіте
Гребінця!..

Тягнуть  внуки
Гребінець,
Кожен держить
За  зубець.

Баба
Кожному онуку
Каже:
— Добре, молодець!
Стільки  в  баби
Молодців —
Скільки  в  гребені
Зубців.

ЩОБ   СМІЯЛИСЯ   ОНУКИ
Ну  й   кумедний
Дід Василь,
У  кисіль
Він сипле сіль,
Ну  а  цукор —
В  холодець,
В  чай   кладе
Жовтки  з  яєць.

Та дідусь  наш
Не дивак,
Тільки  робить
Все це так.
Тільки  робить це
Для   штуки,—
Щоб  сміялися
Онуки!

ГЛЕЧИК
Сьогодні  онуки
Побігли  на  луки,
Зробили-напнули
З  лози собі  луки,

Стріляли-вціляли
В  піщаного  дота,
А  стріли летіли
То  в  тин,  то  в  ворота.

Стріляли  у  стінку,
Вціляли у бочку,
Аж  поки  розгепали
Глек  на  кілочку.

Взяли черепки
В  кропиву  повкидали.
І йдуть, мов нічого
Не  чули  й  не  знали.

Виходить  бабуся
У хустці  на  плечах:
—  Ой боже ж мій, боже!
Та де ж це мій глечик?

Гриць  каже: — А може,
Розбивсь  на  невдачу?
— То де ж  черепки?
Щось ніде їх не  бачу...

Озвався  тут Петрик:
— Якби  ж  пошукали...
А  може,  вони
В  кропиву  поскакали!

Сміється  бабуся
І  сердиться   зразу:
— Такого  ніде  я
Не  чула  ні разу!

Та  чула — бувають
На світі  онуки,
Що бабу  обдурюють,
Башибузуки!

Хай скажуть спасибі,
Що саме — край  літа
І та  кропива
Вже  не дуже  сердита.

Хто любить  неправду,—
Скажу я  з  докором,—
Жаркіш  кропиви  ще
Хай   палить  їх  сором!

ОНУКІВСЬКА БРИГАДА
Роса  сріблиться.  Ще  не жарко.
Стрекочуть  коники-скачки...
Та  от з'явилась сіножатка —
І  трави  падають  гнучкі.

На сіножатці  в  білій  блузі
Сидить усміхнений  юнак.
Так стало  весело у лузі,
Так гомінливо,  дзвінко так.

І  наш  дідусь бреде  у  росу
В руках  з косою  і собі
Стинає  травку  низькорослу
Поміж  кущами,  при  вербі.

А вже  у  полудень дівчата
Прийшли  з  граблями із  села,
І  голосиста та  крилата
Над лугом  пісня   попливла.

Прив'ялі трави  розтрусили,
Щоб  був міцніший  аромат.
Бабусю  нашу  й   не  просили —
Вона  уже  біля  дівчат.

Ми також маємо  охоту
До  праці  у гарячий  час.
— Гей,  люди,  дайте  нам  роботу!

А  всі  сміються  тільки  з  нас...

— Малі,  малі...  Ще  підростіте!
— Щоб стали  вищі  від трави!
— Гуляйте, бавтесь, поки діти!
— Які  бідові!  Ти  диви!
.
..Минули  дні.  Підсохло  сіно.
Знов  стало  людно  навкруги,
Знов  стало  весело  і  співно,
І   почали  рости  стоги.

А  на  стогах  вже сторожами
Скрізь поставали бусоли...
Та  раптом  верби  задрижали
І дальні  далі  загули.

Така  найшла  на  луг потьмара,
Все  стало сірим  і  сумним.
То обступила небо хмара,
А  з  неї — блискавка  і  грім.

Заметушились  люди  в   лузі:
—  Намокне сіно!   Поросте! —
Хтось  крикнув: — Гей  ви,  карапузи,
Чого  без  діла стоїте?

І ми граблі хапаєм в руки,
Гребем  разом  із усіма...
І  тільки  чуєм: — От онуки!
Таких на світі  більш  нема!

А  баба й  дід від того  раді,
Сміються,  особливо  дід:
— В моїй  онуківській  бригаді

Діла весь  час  ідуть   як  слід!

Всі  хвалять  нас,  у  кожнім  зорі
Усмішка  тепла  і  ясна.
— Хай  голова в  своїй  коморі

Якусь  їм  премію  шука!

І  руки  ще не  поболіли,
А  все вже сіно у стогах.
І   на  найвищому — щосили
Залопотів  червоний  стяг.

А  небо дужче й  дужче  хмарить,
І  враз — такий  тобі  розлад! —
Як  хлине  дощ,  як  грім ударить,
Як сипоне  колючий   град!

Усі  онуківській  бригаді
Мерщій  несуть свої плащі.
А  ми  такій  нагоді  раді —
Оце  б  побігать  на дощі!

Та баба тільки  позирнула,
І  ми  ховаємось  під стіг.
Але  гроза уже минула,
І  дощ  посіявся,  і  стих...

НЕ ПРОСПИ СВІТАНКУ НА ДЕСНІ
Ми  спимо   на  сіні
у стогу,
Тільки  полягали —
ні  гу-гу!
Бо дідусь   говорить,
що  вночі
Гомонять   лиш  сови
та  сичі.
А  коли  ти скажеш
слово  теж,—
Неодмінно  зірку
проковтнеш.
Треба  спати,  спати,
треба спать...
Буркунами  пахне
сіножать.
Пахне  м'ята,  рута
і  чебрець.
Хто засне  найперший —
молодець!
Хай би що приснилось
уві  сні,—
Не  проспи  світанку
на Десні,
Коли ніч пірнає
У ріку,
Залишивши тіні
на  горбку.
Не проспи таємної
пори,
Коли бродять  лугом
сокори
І  збирають  крапельки
роси —
Самоцвіти  щирої
краси.
Свої очі  сонцем
звесели —
Глянь,   як  воду  палять
бусоли,
І  вона  тече
на бистрині,
Вся   у  малиновому
огні.
Не  проспи  тієї  миті
ти,
Коли  ставить  райдуга
мости,
І   по  них  у   небо
можна  йти
Аж до  голубої
висоти!
— Не   проспіть!.. — нам  говорив
дідусь.
— Щоб  устали,   коли  я
вернусь!..—
Вранці  чуєм: — Ледарі,
спите?
От морока!  Все  уже
не  те
І   земля,  і  небо,
і  вода...
Вже  і  сонце,  бачте,
вигляда!
І  ріка  погасла,
й  сокори
Знов  стоять,  як денної
пори...—
Ми схопились. Ну, проспали
все...
Що робити? Просто
не  везе.
А тим  часом бачимо —
зоря
Низько-низько  в  річку
зазира,
Умиває  личенько
своє,
Вся  рожева,  тихо  воду
п'є,
Одяга сорочку
проти дня
Із туману,  доброго
ткання.
А   тим   часом  вискочив
вітрець,—
І  пішли  ромашки
у танець.
Понад берегами
вздовж ріки
Замелькали їхні
голівки.
А тим  часом  чуємо
ходу —
Та це ж ранок бродить
У  меду,
В травах,  квітах,  білому
піску,
Сам у  золотому
пояску!
Що ж, дідусю, ми проспали,
так,
Вашу казку вранішню,—
однак
Ми свою уздріли
на Десні,
Що  ніколи  й   не  присниться
в  сні.
А тепер додаймо-но
ходи —
В хвилі, в бризки,
в  райдугу води

ДЗЕРКАЛО
Метушня  у хаті  нині —
Спорожніло все  відерко.
Дід шукає  щось  у скрині,
Баба  хукає в люстерко.

Лесь  кричить: — Чекати доки?
Ну, ставайте біля хати!
Посміхайтесь  на всі щоки!
Буду  фотографувати!..

Швидко-швидко дні минали.
Лиш  фотографа уздрівши,
Всі  ходили та  питали:
Ой, коли вже? Ну, коли вже?

Та вже  карточка готова.
Ой же й   гарна!   Ну й  чудова!
Видно все там:   кожну зморшку,
Навіть стрічку,  навіть  брошку!

Посередині  бабуся
В лиштвах давнього узору.
Поруч дід,  мов  сич,  надувся,
Вус — униз,  а другий — вгору.

А навкруг, неначе зорі —
Блискотливі  оченята,—
Білочубі, світлозорі,
Загорілі  онучата.

Хвалять Леся  недаремне.
Схожі  всі,  усі  красиві!
Ну, а дід: — В житті у мене
Не такі  вже й  вуса сиві!

До очей  піднісши ближче,
Подивилась  баба скоса
На ту картку: — А навіщо
Приточив  мені  ти  носа?

А Тетянка: — Ой,  бабусю,
Ви  ж  такі,  як  на  картині...
Чом лиш  в  мене,  я дивлюся
Все обличчя  в  ластовинні?

Почали  усі  шукати,
Що у кого вийшло криво.
Лесь тим  часом  із  кімнати
Тягне  дзеркало на диво.

Як  поглянули  у   нього —
Так ураз  поодвертались.
Тільки  довго  після  того
Ой  сміялись!  Ну й  сміялись!

ЮШКА   З   РОСОЮ
Вже вечір  із  повної жмені
Зірки розсипає  зелені.

Не хочеться  йти  нам до хати —
Ой, як же не хочеться спати!

Враз чуєм  крізь шибочку сизу:
—  Агов,  назбирайте~но хмизу!

Вогонь розкладем  над косою
Та зваримо  юшку  з росою! -—

Гукає  бабуся  з  комори...
— Що?  Хмизу?  Наносимо  гори!

Притягнемо  пень  і  колоду...
З  росою?  Не їли  ми  зроду.

От вогнище  в  небо  іскриться...
Уже  закипає  водиця.

Цибуля  у  бульбашках  плава
Та  інша усяка приправа.

— А  зараз,  онуки,  дивіться! —

Всі  стали  серйозними лиця.

Бабуся  зриває  в   городі
Дві гілочки кропу — і годі.

З  них  виснуть   рясні,  срібно-сиві
Росинки  важучі,   як  сливи.

Ояк  вони  красно  заграли
Від полум'я — справжні  корали!

Аж юшка  притихла кипіти,
Як  бризнули  в  неї стоцвіти,

Аж кола  пішли  золотисті...
— Давайте-но  юшечку їсти! —

Сказала бабуся.  Ми  сіли
І їли все, їли та їли...

І пахло  нам  небо у  юшці,
Ми  зорі  ловили  у  гущі,

!  сонце  язик  лоскотало...
І юшки було нам — ой мало!

ДІДУСЬ-ПАРУС
З човна рибу  ми ловили
на Десні.
Ох  і  гарні  ж у нас  вудки —
нахлисні.
Точно лиш  закинь
на течію,
То й потягнеш —- ну, не сома -
уклею.
А дідусь  грузки  поставив
на ляща...
Прив'язали ми свій човен
до  куща.
Сидимо собі тихенько,
раптом — хлись,
А рибина й  учепилася,
дивись!
Так  у мене, так  у Колі,
в  Івася...
Лиш  нічого — ні  рибини
в  дідуся.
Довго-довго ми  сиділи
на ріці,
Аж заснули дідусеві
поплавці.
Коли глянемо — і сам дідусь
заснув…
А   тут  вітер  як  піднявся,
як  загув!
Одірвався  зразу човен —
понесло...
Ой ти  лихо!   Загубилося
весло.
Що робити? Човен крутить
з краю  в  край.
Коля  крикнув: — Нум  на дно усі
лягай!—
Тут  дідусь  прокинувся:
— Що? Га?
Лящ клює? Ого, яка
вага!
Тягне човна! — Ой,  дідусю,
ураган!
— Ураган? Його ми  зразу
на  кукан!—
Підійнявсь  дідусь  і   глянув
з-попід брів,
Швидко висмикнув сорочку
із штанів.
А  вона мов  налилася
вітром  вся,—
І  став  парус бистролітний
з дідуся!
Як дідусь  повернеться
убік —
Лине човен через буряний
потік,
А  пригнеться — стишує
свій  біг...
— Ну,  рибалки,  курс  на берег
ліг! —
Справді, вітер точно нас
прибив
До  причалу,  до рибалчиних
дубів,
Просто в лози,  прямо
до  пенька,
Де  дідусь  свій  човен  завжди
примика...
— Це лящі  щасливі,—
каже дід,—
Шкода,  вітер,— був би з них
обід!

СВАРКА
Посварились баба й дід —
Чи  пора  зривати  глід?
Баба  каже:
— Ще не слід! —
Дід  перечить:
— Зрілий  плід!

Сперечались  день  і два,
Заболіла голова
І  у баби,  і у діда.
То їх  в жар,
То в  холод кида.
Баба каже,
Дід  говорить,
А ніхто не переспорить...

От тоді  й  придумав  дід:
— Запитать  онуків  слід!

Що нам, бабо, скажуть діти,

Те і будемо робити!
І  питає  першим дід:
— Онучата,  ви  мій  рід,
Ну скажіть, скажіть,  рідненькі,
Чи  пора  зривати  глід?
Адже  любите  ви  зроду,
Як той мед,  варення  з глоду!
— Так, пора, пора, пора! —
 Закричала дітвора.

— Чуєш, бабо? Ну, то як?

Діти  кажуть — вірний   знак!

Баба  кличе  всіх до  себе:
— Глід зривати  ще  не треба!

Іще  слід йому  поспіти!

Правда ж, милі мої діти?

Адже любите  ви  зроду,
Як той  мед,  варення  з глоду!

— Так,  бабусю!  Правда!  Так!
— Чуєш,  діду?  Вірний  знак!

Дід кричить  на онучат:
— Що ж  це  ви —
Туди й  назад?
«
Правда — баба»,
«
Правда — дід»,—

Наче хвостиком

Той  кіт!

Каже старшенький Тарас:
— Ви  однакові  для  нас!

Ми обох  вас  любим дуже,

А варення нам байдуже! —

А  маленьке  онуча —
Галя,— бистреньке дівча,
Каже:
— Краще глід розгледіть
У саду біля  куща!
Тут сходити  недалечко.
І  навіщо суперечка?

Стали наші баба й дід
Враз  червоні,  наче глід.
— Що ж,  онуки в  нас розумні.

Зразу видно дідів  рід!

Дід сказав  це,  посміхнувся,
Бачить — хмуриться  бабуся.
Щоб розвіять  її сум,
Каже:
— Видно й бабин ум! —

Помирились  баба й  дід.

У саду осипавсь  глід,..

ДОДОМУ
Радіо заграло:
«Гей  ти,  доріженько!..»
Сонце піднялося,
туман  розтав.
Білий-білий-білий
Пароплав  «Довженко»,
Як  весняний  бусол,
Коло кручі став.

«Гей ти, доріженько!» —
Линуть  пісні  звуки.
Баба  нишком  плаче,
Похмурнішав дід.
Літо закінчилось.
Нум додому,  внуки!
Чаплі  з верболозів
Кланяються  вслід.

— Та обачні ж будьте!
— Та дивіться ж тільки!
Вже й не чуть нічого —
Пароплав  загув.

Верховодки срібні
Виринули  з хвильки,
Дуб росинку  з листя
Гілкою  змахнув.
— Приїзди,  Тетянко!
Петрику!
— Приїду...—
Шум  машини  глушить
Крики  голосні.
— Прощавайте,  бабо!
— Прощавайте,  діду!
Зроду не  забудем
Літа на  Десні.

Знов  гудок (це третій)
Витинає лунко,
Капітан  високий
Сходить  на місток.
Тут  як  крикне баба:
— Боже!  Подарунки

Ви ж  узять  забули!

Ось же він,  мішок!

— Трап спустить! — команда.
Капітан  всміхнувся:
— Єсть  мішок узяти!
А тепер — пора...—
Берег одпливає.
Дід кусає  вуса,
На принишклу бабу
Скоса позира.

Знову лине  пісня:
«Гей ти, доріженько...»
Хвиля  напливає —
Бризки  б'ють  рясні.
Білий-білий-білий
Пароплав   «Довженко»,
Як весняний  бусол,
Рушив  по Десні...


Дата внесення : 26.01.2013     Переглядів: 172     Популярність: 80.66%    
Належить до розділів:
Українські
Віршовані твори
Віршики для малят



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky