Для молодшого шкільного віку

Така весела мандрівочка

Дуже хотів малий Шурко побачити молочарню, до якої дід Гриць возить молоко. Самочинно причепився до воза, так що дід не побачив, та й помандрував до райцентру. Через це й сталася з ним трохи прикра, але весела пригода...
В інших оповіданнях теж ідеться про сільських дітей пустотливих, але добрих душею.

Художники: Чорнокапський М.
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1974 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 23.


Фрагменти:

Валентин БОГАЄВСЬКИЙ
ТАКА ВЕСЕЛА МАНДРІВОЧКА
Оповідання

БІЛЯ  ЗЕМЛІ

Бабуся, як завше, турбується: люди вже орють. Не терпілося їй швидше оборатися та посадити городину...
Вона повиймала безліч вузликів, переглянула та перебрала всяке насіння, замочила кукурудзяне, аби воно пустило ростки.
Мати пообіцяла, що в неділю й нам зорють городець, і, кінчивши обідати, поспішила на свою ферму до корів.
Весна прийшла рання. Всі поспішали упорати свої городи до травневих днів. Щоб за перших рясних дощів і картопля поросла, і розсада капусти та помідорів добре укорінилася. Бо ще, гляди, настануть жаркі дні. Отоді потрудишся, щовечора тягаючи повні відра води од дідової Леонтієвої криниці та поливаючи розсаду, щоб не захирявіла.
Івась сидів над задачею, дослухався до бабусиного клопотання й теж проймався радісними весняними турботами.
Всім настала трудова пора: батько на тракторі з рання до ночі колгоспні поля оре, мама за високі надої молока змагається з сусіднім колгоспом, а вони удвох з бабусею на господарстві хазяйнують.
Бабуся виходить грітися на призьбі. Дивиться, як курчата за квочкою дрібуляють, і кидає їм жменьку пшонця.
Вивчивши уроки, Івась береться згрібати торішнє листя в саду. Як назгрібав до купи, пішов просити візка в сусідів. Треба ж гною вивезти на город, бо там лишень попіл, що його вітри порозвіювали, коли бабуся, вибравши з пічки, висипала в різних місцях. А надвечір у затишші перепалять листя та соняшничиння. Як досить удобрять землю, то й городина появиться гарна: рання редиска, салат, цибуля, згодом ніжинські огірки та молода картопля. Отак по-хазяйському розмірковуючи, Івась накидав вилами на візок перепрілий гній, а вже удвох з бабусею відвозили на город.
А потім запалили підсохле на осонні листя й пекли картоплю на вечерю до хамси.
Над селом вилися сиві дими, що паморочливо дурманили голову. Та Івасеві ці пахощі були приємними, і він з насолодою вдихав їх.
Згасали по городах паленища.
Дими зависли на безвітрі у призахідному сонці червонястою хмариною...
Недільний ранок займався прозорий, променистий у білому цвіту вишень, простеляв у хаті по долівці мерехтливу стежечку до Івасевого ліжка.
Знадвору долинав чийсь басовитий голос. Тупотіли коні. Саме вони й розбудили Івася, заіржавши.
«Сьогодні ж оратимем город!»—згадав він і мерщій кинувся на ґанок — дивитись, як їхній родич дядько Архип виверне плугом першу борозну.
Сонце викочується прямо за городами. Виблискує на шибках.
Дядько Архип порається коло плуга. Угледівши Івася, каже:
— Ану ж ставай біля коней... Покажи, чи є в тебе хліборобська жилка.
Івась упевнено береться вести за вуздечку коней — не первина.
Вже навчився правувати, коли минулого літа з хлопцями коней пасли.
Дядько поправляє збитого набакир кашкета, приміряється до межі сусіднього городу, аби не приорати її.
Кошлаті брови його зсуваються, погляд стає пильним і зосередженим. Можна подумати, наче сердиться.
Та ось дядько весело гукає:
— Поганяй!— і в голосі тому — урочистість і святковий настрій.
Рівнесенько за плугом тягнеться перша борозна.
Дядько зачинав нову борозну, почистивши пужалном налиплу землю.
Леміш виблискує на сонці, пружно крає жирний чорнозем.
Край саду коням ніяк розвернутись, залишається незораною грядочка.
— Потім скопаєш оцю грядочку, я тут цибулькупосію!— каже Івасеві бабуся.
Її крапчаста хустина зсунулась на плечі. Вона витирає тією хустиною зрошене потом чоло і щасливо усміхається кожному, хто проходить дорогою і зичить добра.
Івась теж упрів. Сині очі в нього ясніють, мов дві квітки барвінку. Він скидає картуза й задирає голову до блакитного неба. Там журавель лине, переливаючись у сонячному промінні: то змахує крильми, то описує над селом широкі кола, ніби видивляється, як люди городи порають та через межі, через дорогу перегукуються.
І, побачивши, як вони радісно копошаться на чорних серед яскравої озимини грядках, журавель почав опускатися нижче й нижче, привітно помахуючи крильми.

Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель...


пригадалась Івасеві весела пісенька.
Коли він був маленьким, бабуся йому вечорами співала її.
Голос у неї такий тихий, лагідний. Бабуся вкладала у пісеньку стільки душевної теплоти, що вона міцно запала в серце Івасеві.
Увесь перейнятий радісним настроєм, він стиха наспівує собі...
А сонце веслує у голубе бездонне небо, все далі й далі відпливаючи од зелених берегів землі.
На зорані городи, на яскраву зелень озимини сяє воно згори, щедро даруючи своє тепло.
На грядки білою габою сипався весняний цвіт садів, і од пригрітої ріллі здіймалися вгору тремкі хвилі.
Дядько Архип стромляє пужално в землю і затягується «Біломором».
На ґанку з'являється бабуся:
— Заходьте до хати!— кличе вона.
Дядько Архип затоптує в чорнозем цигарку, і вони йдуть зливати один одному на руки.
На городи злетів журавель. Продибуляв межею, немовби колгоспний бригадир, що перевіряє оранку, затим змахнув крилами і полетів на луг, бо тут, бачся, набігли бабусині барвистий півень з рябими курами длубатися в грядках, вишукувати лялечки хруща та дощових черв'яків.
Теплий легіт вітру шумить закучерявленими тополями край дороги, зриває з них червонясті сережки і жбурляє аж сюди, на грядки.
Підсихаючи на осонні, терпко пахне земля, і всюди якось празниково в селі. А замріяний Івась снус свої мрії, що ось підросте, і, як тато, на трактора сяде.
Отоді вже не латочку на городі, а цілий колгоспний лан виоре...

КАРТУЗ У БІЛУ СМУЖКУ
Мати купила мені новий сірий картуз. У білу смужечку. Такий, як ото я бачив у директора радгоспу, коли він приїжджав до нас у село. Отоді й мені захотілося мати такого картуза. Став набридати матері:
— Мамо, купи картуза. Отакого-о, як ото у директора.
Аби моя мати знала, чого мій старий картуз зносився і вже справді непутящий, вона б нізащо не купила нового. Я жбурляв ним у горобців, які стрибали по дорозі, підбираючи зерно, що сипалось на вибоїнах з машин, і навіть дозволяв хлопцям футболити моїм картузом по дорозі зі школи, підкладав під себе, щоб не було мулько сидіти на землі.
Мати сказала, що купить нового, як добре слухатимусь і не пропадатиму хтозна-де. Я пообіцяв не зникати із двору, не спитавшись.
І ось нарешті ми пішли в райунівермаг, і мати купила нового картуза. Примірявши перед дзеркалом обновку, я закинув свого старого обшарпаного картуза у куток печі і, з одчайдушної радості забувши про дану обіцянку, не спитавшись, гайнув на вулицю.
Мені хотілося скоріше появитися перед хлопцями у новому, сірому в білу смужечку картузі. Адже на жодній хлоп'ячій голові з нашої вулиці, ба навіть з усього села, не красувався такий гарний картуз.
Я зовсім не хотів, аби тільки у мене був такий і ні в кого більше. Розповім, що продаються в районному універмазі. Хай і собі купують, як хочуть. Ото б смішно було — усі в однакових сірих картузах, ї всі б дивувалися.
Та я не зустрів хлопців на вулиці. Не було їх і на стадіоні.
«Гм! Що ж його робити?— подумав я.— Куди ж податись?»
Я вирішив, що хлопці, мабуть, погнали пасти корів на луки. Сьогодні ж неділя! Я навіть був образився на хлопців (не могли свиснути біля двору!), та потім згадав, що я ж їздив із матір'ю до райцентру в універмаг купляти картуза.
Бігом я подався за село. Слідом за мною вихрився клубок куряви. Нагуляні за літо чиїсь ледачі рябі гуси з гелготом харапуднулись убік, тільки здоровенний старий гусак, розгнівано витягши довгу шию, важко перевалюючись, погнався за мною, аж я перелякався.
Та й на луках хлопців не було. Дива! Де ж це вони?! Я подався до свого двоюрідного брата Володьки. Він працював причіплювачем біля трактора.
Володька ніколи не проганяв мене, і я радо бігав після школи дивитись, як орють на зяб. Іноді тракторист дозволяв мені сісти в кабіну. Тоді я гордо держався за руля, а на мої малі руки лягали грубезні чорні трактористові, і так ми орали. Потім хвалився хлопцям, що учуся водити трактора. Вони, звичайно, не повірили, поки   не   побачили   одного разу, як пасли на стерні корів.
Володька і тракторист саме дообідували біля трактора — пили молоко.
— Та ти глянь, чи не голова йде! — вигукнув Володька до тракториста, показуючи пляшкою на мене, коли я підійшов до них.
Обоє зареготали. Та я не образився, бо трактористи — народ веселий і пожартувати люблять.
— Здоров, Юрку, майбутній трактористе!—привітались вони. Я не знав, чи то жартома, чи насправді вони завжди кажуть, що з мене вийде добрий тракторист.
Я поздоровкавсь і зніяковіло став посмикувати за козирок нового картуза. Завжди незручно, коли на тебе звертають увагу.
— Гарний картуз!— сказав Володька. — Ану дай!— і він узяв приміряти мого картуза, хоч той був замалий на його чубату голову.
Тракторист став поратись біля трактора. Диркнув мотор, пустивши клубок сизого диму. Ми з Володькою повсідались на причепі й почали орать.
Я вже не раз дивився, як під гостро-блискучими сталевими ножами плуга пласт на пласт лягають важкі чорно-жирні скиби землі, та все надивитись не міг — дуже то гарно. І земля пахне по-осінньому терпко, і повітря прозоре.
Нас весь час супроводжують ворони, тицяючись дзьобами у свіжу ріллю.
Раптом трактор чогось почав, мов той кінь, сердито фиркати. Попливли густі клуби сизого диму. Той дим навалився і на нас. Я пожалів свого нового картуза й сховав за пазуху куртки (а то ж вивітриться з нього такий приємний крамничний дух!).
На зупинках я допомагав Володьці зчищати налиплу землю з ножів і якось забув про картуза. А потім, коли після чергової зупинки знову рушили, картуз, очевидно, вислизнув у мене з-під куртки і впав під плуга.
Я помітив, що його немає, коли трактор розвернувся біля дороги.
— Стійте, стійте!— заволав я.— Картуз упав.— І, не чекаючи, поки зовсім зупиняться, стрибнув на землю.
Загрузаючи у ріллі, побіг шукати, де приорали мого нового сірого картуза.
Володька прибіг слідом.
Стали розгрібати, та скільки не гребли — не знайшли. Тільки вимазюкались по лікті.
— Тьфу!— сплюнув Володька, оглядаючи свої руки.— Ото роззява, нащо в новий вирядився! — сердився, наче це й не він допіру хвалив обнову.
Та, побачивши мій розгублений вигляд і сльози на очах, розреготався.
Почав ритися знову. Зареготав і тракторист, узнавши, в чому справа.
— Та годі шукати!— нарешті кинув груддям Володька.— Весною виросте, то й зберемо.
Тракторист аж до землі присів, почувши те. А я зрозумів, що мого картуза хтозна-де приорали і нам його не знайти.
Поля зораного багато — нашукаєшся! Якби хоч запримітив, де загубив.
Додому ввечері я повернувся з Володькою: боявся, що мати дуже лаятиме.
Коли Володька розказав, як приорали мого картуза (я навіть не міг говорити з горя), мати похи-тала-похитала докірливо головою та тільки й сказала:
— Носи ж тепер старого, бо знову не скоро куплю!— і пішла поратися.
Уранці, як збирався до школи, дістав я із кутка старого картуза.
Здавалося, що за вчорашній день він ще більше пошарпався і вицвів.
— Бач! Нашвирголявся вже!— з докором сказав я, натягаючи картуза на голову.

ТАКА  ВЕСЕЛА  МАНДРІВОЧКА...
— То візьмете, діду?—вкотре набридаю дідові: прошуся, щоб узяв до молочарні.
А дід головою хить-хить: ні!.. І квапливо вмощується на передку.
— Я бідони стерегтиму!— кажу благально.
Підвода рушає, а дід навіть не обернеться.
Проводжав я підводу аж за околицю, де вже починалася курна вибоїста дорога, і все скиглив.
— Ґедзів од коней відганятиму!— біг і біг я за возом, ковтаючи куряву з-під коліс.
Дід мовчав...
Мені дуже кортіло сісти поруч діда і, смикаючи легенько за віжки, погукувати на коней: «Н-но, гриваста!» Погукувати дідовим глухуватим баском, щоб коні слухались. Бо дід одбере віжки та ще й казатиме:
— Ну бач, Шурко, не признають тебе. Яка ж од тебе поміч?
Не хотів він мене брати і край.
А так же хотілось побачити оту районну молочарню, куди дід щоранку і щовечора молоко одвозить з ферми. Побачити накочену дорогу, яка веде удаль і десь збігається з іншою.
І так заманила мене та дорога, що я таки вчепився на дідову підводу.
Та й поїхали у вечір.
Пилюка на дорозі перетерта, перегріта за день, мов борошно у млині. Клубочиться з-під коліс і запорошує очі, і мені хочеться чхнути, однак змушений кріпитись, аби не виказати себе.
Минули інкубаційну станцію. Незабаром показався райцентр.
«Зараз, мабуть, доїдемо до молочарні»,— подумалось, і я завбачливо зіскочив, щоб дід, бува, оглянувшись, не помітив, що я теж тут.
Одбіг під розлогого осокора біля паркану. Звідси добре видно широкі ворота молочарні, освітлене просторе подвір'я, підводи й машини, вантажені бідонами. Люди в білих халатах порались коло них, заносячи до приміщення. Мені кортіло хоч краєм ока зазирнути туди.
Я прошмигнув за чиєюсь підводою і сховався за дверима.
Вікна і двері молочарні затягнуті марлею, щоб не залітали мухи, всюди чисто, наче в лікарні. Звідси молоко заберуть на станцію, відвезуть до міста на молокозавод, там його пастеризуватимуть, а тоді — по магазинах. От якби побувати на молокозаводі, побачити, як виробляють масло, сир, сметану...
Задивившись, я не зразу помітив, що підводи рушають. Нарешті й дід виїхав з подвір'я молочарні.
Я хутко вибіг на дорогу, щоб учепитися до дідового воза, але тут проїхала вантажна машина, здійнявши густу куряву. Коли та курява трохи осіла, кинувся наздоганяти воза. Догнав. Підкрався тихенько і принишк за порожніми бідонами. Дід поганяв коней.
Я заплющив очі і похитуючись їхав так довгенько. Було дуже гарно. Я намагався вгадати, де зараз проїжджаємо. Хотілося їхати отак і їхати, хоч і всеньку ніч. Ото здивується дід, коли я сплигну з воза біля двору. Тоді хай і сварить.
Мені стало весело. Ось дід сидить, пахкає люлькою і не здогадується, що я поруч примостився.
«А як його налякати — чи перелякається?» — спало мені на думку.
Я розплющив очі і, дивлячись в дідову зсутулену спину, гукнув:
— А-у! А-у!
— Тьху ти, чортяко!— підскочив дід, обернувшись до мене.— А що там за мара?
Те, як дід підскочив, як випустив з несподіванки пужално, так розсмішило мене, що я, вже не криючись, сів на бідона і залився од реготу.
— А звідки ти взявся тут, хлопче? — сердито озвався дід.
— Причепився за вами!— кажу сміючись.
— А чий же ти!— здивовано вигукнув дід, перехиляючись через бідони до мене.
І тут я роздивився... що на возі сидить чужий дід.
З переляку я закричав:
— Ой! А де мій дід?
— Хлопче, хлопче! Так ти, мабуть, до свого діда чіплявся, а вийшла отака причина? Як же це ти дав маху?
Я почав схлипувати. Тоді дід полагіднішав.
— Хм, оце-то так! Але не плач, хлопче!—заходився утішати мене.— Звідки ж ти?
— З Баку...— ледве вимовив я крізь плач.
— Аж із Баку?— здивувався чужий дід.— Бідна дитино, ти, мабуть, у гості приїхав?
— Ні... не з Баку... з Бакумівки.
— А-а!— кахикнув чужий дід.— Розійшлися наші з твоїм дідом дороги. Чи не Грицька Панасовича онук ти?
— Онук! — трохи повеселів я.
За півгодини ми приїхали до сусіднього села. Незнайомий дід завів мене до світлої хати і посадив з усіма до столу. Весело переказував про мою подорож до молочарні і назад, і всі в хаті сміялися.
А тітка насварилась на свого хлопця:
— Ти теж такий, як оцей приблуда! Дивись мені, не чіпляйся до машин та підвід, бо й з тобою таке буде.
Потім дід вийшов, перебалакав десь там, і незабаром високий парубчак мчав мене на мотоциклі додому.
«Мабуть, мене сваритимуть вдома»,— зітхаю.
А все ж весела була мандрівочка!


Дата внесення : 26.01.2013     Переглядів: 111     Популярність: 65.63%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про мандри і пригоди



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky