Для молодшого шкільного віку

Подорож на вогняну землю

Кого весною не тягне у далекі краї? Вирішили помандрувати з рідного села і Федько з Ониськом. Курс вони взяли через Африку прямісінько на Вогняну Землю. І, можливо, таки досягли б хлопці своєї мети, якби не підвів їх рябий колгоспний кінь.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1967 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 19.


Фрагменти:


ПОДОРОЖ НА ВОГНЯНУ ЗЕМЛЮ
Послухайте,   як  мандрували   ми  з  Ониськом до Вогняної Землі.
Було це ранньою весною. Зайшов якось він до мене в кімнату та й каже:
— Прощай, друже, завтра ти мене вже більше не побачиш!
— Як? — питаю. — А куди ж ти подінешся?
— Виїжджаю, — каже, — в далеку подорож. Хочеш, поїдемо разом, будеш моїм помічником у дорозі.
— А куди ж ти думаєш їхати? — запитав я в Ониська.
— Їду, брате, аж на Вогняну Землю!
— Та ти що, — кажу, — збожеволів? Там же згоріти можна!
Онисько засміявся:
— Не розумієш ти нічого, Федько. Це тільки назва така — Вогняна Земля. А там і люди живуть, і рослини є скільки хочеш.
— Не знаю, — кажу. — Може й так, але холодну землю не назвали б Вогняною.
— Чудний ти, — знов посміхнувся Онисько і витер ніс рукавом, — чого ти боїшся? Адже з географії у мене п'ять, і я весь світ знаю, як своїх п'ять пальців. Крім того, візьмемо карту і компас, а з ними уже зовсім нічого боятися. Нам тільки б до моря добратись, а там морем аж до Вогняної Землі! По дорозі заїдемо в Африку, погуляємо, подивимось на карликів із племені обон-го, походимо по тропічних лісах, покупаємось в океані. А потім знов на пароплав...
— Далеко, — кажу, — все-таки їхати треба.
— Звичайно, — прошепотів Онисько, — нелегкий шлях ми собі обрали.
— Може й за рік не доїдемо, — кажу.
— Через п'ять років повернемось, — відповів Онисько. — Тоді мені буде сімнадцять років, а тобі п'ятнадцять. Будеш мене слухати, бо є такі місця, де можна загинути: або провалитись у землю, або ж у Бразілії може вкусити муха цеце, тоді помреш відразу, від одного укусу.
«Що ж робити?» — замислився я. Подивитись на тропічні ліси, на водоспади в горах, про які читав я в книжках, дуже хотілося, але, бува, вкусить муха або поцілить карлик з лука — тоді все. Додому вже не повернешся, і сорочка червона залишиться, та, що мама пошила на свято...
— Ну то як? — запитав сердито Онисько. — Згоден чи ні?
— А де ж ми пароплав візьмемо?
— От смішний... Нам тільки до моря дістатись, там заліземо в пароплав, заховаємось кудись і поїдемо...
— Ну, згоден!  — кажу.
Поговорили ми отак та й розійшлися, а на другий день вдосвіта Онисько постукав до мене у вікно.
Я швидко скочив з ліжка.
Мама з Тетянкою спали в іншій кімнаті.
«Треба було б попрощатись,— подумав я, — бо, може, й не побачимось більше...» Я вже хотів було зайти до них у кімнату, але роздумав. Мама дізнається про подорож і не випустить мене з хати...
Взяв я свої речі, тихо відчинив вікно і вискочив надвір. Онисько стояв біля вікна з невеличкою торбинкою за плечима.
Вийшли ми на дорогу, повернули ліворуч і зійшли на міст. Надворі тихо - тихо. Внизу річка шумить, а вгорі небо — чисте і зоряне.
— Куди ми будемо йти?—питаю в Ониська.—Через ліс чи кругом,   поза   болотом?
— Тільки через ліс, — відповів Онисько.— Перейдемо ліс, потім сядемо на якусь машину і доїдемо до порту, а там уже морем і морем до самого океану.
За розмовою незчулися, як підійшли до лісу.
Велетенські дуби й сосни злегенька шуміли, ніби про щось таємниче говорили між собою,
— Тобі не страшно? — питаю я в Ониська,
— Ні,  А   ти   вже   боїшся? — засміявся він. — А як же ти в бразільських лісах почуватимеш себе — серед мавп, і гієн?..
— Там, — кажу, — я не буду боятись. Це тут тільки мені трохи страшно стає.
— Тепер привикай,— шепнув Онисько,— можливо, ще й з левом африканським доведеться битися або з чорною пантерою... Пантера такий звір, що від нього ніде не сховаєшся — ні в воді, ні на дереві...
Незабаром почало розвиднятись;    зачервоніли верховіття дубів і сосон, защебетали пташки в гущавині, — навкруги, стало любо і радісно.
— Глянь, Ониську, — кажу, — барвінок послався, а сон який хороший! Давай нарвемо трохи для колекції.
Але Онисько відмовився.
— Для колекції, — каже, — ми назбираємо тропічної рослинності.
Сонечко підіймалося все вище. Ми йшли все далі вглиб лісу і опинилися біля озера.
Посідали ми на березі озера, відпочиваємо. Раптом щось зашаруділо в кущах. Затремтіла суха лепеха, і показалась невеличка мордочка.
— Глянь, — шепнув мені Онисько, — лисичка! Мабуть, рибки прийшла половити. Ех, шкода, що рушниці немає!
Попила лисичка води і сховалася в кущах.
Ми поснідали і пішли далі. Йшли цілий день, але лісу кінця й краю нема. Настав вечір.
— Може, — кажу, — ми вже потрапили в тропічний ліс?
Онисько зупинився, скинув торбинку, пошарив у ній рукою і дістав компас.
— Так, — прошепотів він здивовано. — Ми йдемо на схід, а треба йти на південь.
Потім Онисько виліз на високу сосну, поглянув на всі боки і крикнув мені, неначе з-під неба:
— Кінця не видно, а кругом ліс і ліс...
Пішли ми далі. Онисько замислився. На його лобі виступили краплинки поту, а губи міцно стулилися, немов у нього щось боліло всередині.
— Глянь, — кажу, — які хмари на небі, треба скоріше йти, щоб нас дощ не намочив!
— Чого ти дощу боїшся? — сердито мовив Онисько. — Нам тільки з лісу вибратись, а там на екваторі така спека, що за одну хвилину висохнеш.
Незабаром стало зовсім тихо. Ми наламали гілок, нарвали сухої трави, збудували невеликий курінь і залізли в нього.
Мені дуже хотілося спати, і я заснув. Приснилося мені, що ми з Ониськом лежимо на самому березі моря і дивимось у трубу на Вогняну Землю. Біля нас ростуть величезні баобаби, а в морі крокодили і акули плавають...
— Ти спиш? — чую раптом голос Они-ська.
— Ні, — прокинувшись, кажу я, — не сплю, а так лежу.
Ліс несподівано зашумів, заляпотів дощ, почалася весняна гроза.
— Оце, — кажу Ониськові, — якщо не знесе нашого куреня, може й живі зостанемось... І чого було йти нам сюди, хай би їй біс, тій Вогняній Землі! Мені мама сорочку пошила на свято червону, я навіть і не надівав її ні разу; тепер, як повернемося через п'ять років, то вона вже й не налізе на мене.
— Дійсно, — сказав Онисько. — Що, як і справді не виберемось ми з цього лісу і житимем, як ті дикуни...
— Я й знав, що так буде, — кажу. — Тепер усі друзі наші вивчаться:   Петя стане комбайнером, Льоня — машиністом на поїзді, Тетянка наша — вчителькою, а ми — дикуни лісові...
— Так, це може бути, — погодився Онисько, — блукатимем отак, поки й бороди повиростають до пояса.
Я тихенько заплакав. «І чого було йти?— думаю собі. — Оце б я гуляв з хлопцями в м'яча на вигоні. А так доводиться лежати серед дикого лісу в куренику».
Ранком буря вщухла, стало знову тихо...
— Давай знайдемо те озеро, біля якого ми лисичку бачили, — кажу я, — та будем іти додому, бо вже й торбинки наші порожні...
Але Онисько й слухати не хотів, говорив, що тільки вибратись із лісу, — то на морі блукати не доведеться: там за тисячі кілометрів усе видно.
— Ні, — кажу Ониськові, — я вже не хочу ні Африки, ні Вогняної Землі. Краще додому, так хоч залізу на піч  та зігріюсь.
Раптом недалечко заіржали коні.
— О, чуєш, — кажу, — біжім мерщій, там хтось є.
Вибігли ми на широку галявину, бачимо: коні пасуться на молодій травичці. Один кінь рябий, невисокий, стоїть, махаючи головою.
— Цей схожий на зебру, — сказав Онисько.
Взяв його за гриву, погладив по лисині, потім розплутав путо і привів коня до мене. Підсадив мене і сам виліз на коня.
— Но-о! — крикнули ми разом на рябого, і поніс він нас поміж густих дерев.
Через годину ми виїхали з лісу.
— Земля! Земля! — закричав Онисько.— Ми приїхали з далекого плавання!
— Диви, — кажу, — привіз нас до самої стайні. Як це він дорогу так швидко знайшов без карти і без компаса?
...Так і не вдалося нам побачити Вогняну Землю, зате в школі нас усі тепер називають моряками далекого плавання.


Дата внесення : 26.01.2013     Переглядів: 128     Популярність: 72.02%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про мандри і пригоди



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky