Для дошкільного віку

Золота прядочка

Дві словацькі казки "Золота прядочка" та "Як яйце по білому світу мандрувало". Переклад О. Микитенка.

Художники: Павловська О
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1968 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 14.


Фрагменти:

ЗОЛОТА ПРЯДОЧКА
(Словацька народна казка)

Жили чоловік  та   жінка.  Жили   вони у старій  і  вбогій хатині,  берегли  кожну копійку,   але  скільки не  бились,   ніяк  не могли вилізти із злиднів. От одного вечора прийшла до них стара-стара баба, ще бідніша за них, та й просить:
— Пустіть мене, люди добрі, переночувати!
А ці убогі чоловік та жінка були справді добрими людьми. Вони пожаліли її і кажуть:
— Ми, бабусю, з радістю пустимо вас, та тільки нема у нас чого дати вам на вечерю. Оце є у нас в хаті тільки шмат черствого хліба, та й усе.
Бабуся і за це щиро подякувала. Сіла вона в кутку на ослінчику, поїла хліба всмак і запила холодною водою. Потім господиня постелила їй на лежанці біля печі, всі полягали і добре виспались. Вранці узяла бабуся свій клуночок і зібралася в дорогу.
— Ну, хазяєчко моя мила, дякую тобі красненько, що пустила мене переночувати,— сказала вона на прощання господині. А потім додала таке: — Бачу я, що прядеш ти на веретено, а у мене є з собою прядочка. От я і зоставлю її тобі, щоб ти мене добрим словом спом'янула.
Жінка спершу не хотіла й слухати про такий дорогий подарунок. Та коли гостя добре попросила, вона таки взяла прядку і поставила до комори. Потім провела невідому бабусю до воріт і розпрощалася з нею.
Як тільки смеркло, запалила жінка каганець, сіла за подаровану прядку і спробувала прясти. 1 що ж вона побачила?! Диво та й годі: прядочка пряла золоту нитку!
— Чоловіче! Біжи сюди мерщій! — закричала жінка, не тямлячи себе від радості.— Поглянь, який ми дарунок дістали від перехожої баби! Ця прядка пряде нитки із щирого золота!
Зраділи вони, так зраділи, що й не сказати. Жінка зразу стала прясти з усієї сили, а нитки в'язать у пасма. На другий день пішов чоловік продавати їх у місто і вторгував цілу купу грошей. Золоті нитки дуже сподобалися людям у місті. Вони давали за них добрі гроші і казали чоловікові приносити ще хоч би й скільки.
Тоді наші господарі накупили у місті багато їжі й одежі і з того часу почали добре жити. Жінка тільки те й робила, що пряла чудові золоті нитки, а про горе й бідність вони зовсім забули. За красиву золоту пряжу незабаром поставили вони собі гарний будинок, замість старої дерев'яної халупки.
Коли вже було у них всього досхочу, шкода зробилося чоловікові, що жінці доводиться стільки прясти. І що ж він придумав? Не полінувався, пішов до міста і купив мотор, щоб не треба було жінці крутити прядку ногою. Та не встиг він приладнати мотор, як прядка розвалилась на дрібні  шматочки.
— Ах ти ж роззява, ах ти ж одоробло! Чим же я тепер буду прясти? Як же ми житимемо без золотих ниток?! — заголосила жінка.
— Та чого ти побиваєшся? — умовляв її чоловік.— Та в нас же усього вдосталь, можеш відпочити!
Жінка перестала плакати, і зажили вони заможно і безтурботно, не знаючи лиха, хоч і не було у них уже золотої прядочки.
От якось надвечір зайшла до них знову незнайома бабуся і попросилася переночувати. Та господиня, почувши, що хтось просить, не схотіла навіть оком глянути на змерзлу стару жінку, а тільки накричала на сердешну:
— Чого ти припленталась до мене? Аби тільки грязюку в світлиці наносити! Іди кудись в інше місце! Чи ти, може, думаєш, що мої дорогі перини для таких старчих, як ти?
І з цими словами вигнала вона бідну бабусю у холодну ніч. Та не встигла бабуся відійти і півверсти, як раптом зайнявся вогонь, почалась пожежа і новий будинок скупих господарів згорів дощенту. Не залишилось нічогісінько, тільки ще більші злидні, ніж були колись.

ЯК ЯЙЦЕ ПО ВСЬОМУ СВІТУ МАНДРУВАЛО
(Словацька народна казка)

Розповісти вам, як колись яйце подалось у мандри? І подалося так, як усі це роблять: покотилося в путь-доріженьку, куди очі бачать, і ніде на дорозі не було нікого сильнішого за нього. Давно вже це діялось, за царя Омелька, як людей була жменька, так що ви вже й не питайте, як воно там могло бути. Добре й те, що зосталася про це казка.
Так от, бозна-коли було собі яйце, і захотілося йому помандрувати по білому світу. Вийшло воно на шлях і зустріло рака.
— А куди це ти йдеш, раче? — спитало його яйце.
— А ти куди? — запитав рак.
— Я мандрую.
— І я теж. Ходімо разом.
От і стало їх двоє, і зразу вони зробилися хоробрішими.
Ішли вони, ішли і побачили качку.
— Ти куди йдеш? — питається яйце.
— А ви куди? — спитала качка.
— Ми мандрівники. Ходімо з нами, буде нас троє.
Качка пішла. Втрьох подорожувати стало їм ще веселіше.
Ішли вони та ішли, а назустріч індик.
— Здоров був, індиче!
— Здорові й ви!
— А куди це ти йдеш? — питає яйце.
— А ви куди? — питає той собі.
— Ми мандруємо по білому світу. Будь нашим товаришем.
Пішов з ними індик. І стало їх четверо. Ішли, ішли, зустріли коня.
— Ти куди? — питає яйце.
— А ви куди? — запитав кінь.
— Ми йдемо куди ноги несуть.  Ходімо з нами — п'ятим будеш.
І кінь теж пішов. Стало їх стільки, скільки на руці пальців.
Ішли, ішли далі, коли побачили вола.
— Куди йдеш, волику? — питає яйце.
— А ви куди? — спитав віл і собі.
— Ми мандрівники. Ходімо разом — у гурті й батька добре бити.
Пішов віл з ними. Стало їх аж шестеро. Ідуть вони, ідуть битим шляхом, а назустріч — півень.
— А ти ж куди? — питає яйце.
— А ви куди? — спитав півень.
— Ми подорожуємо по світу. Нумо разом іти, буде нас стільки, скільки днів у тижні.
От і пішли вони далі, семеро вірних товаришів. Мандрівочка — рідна тіточка. Ішли вони шляхами й степами, густими тернами і великими лісами.
Якось зайшли вони в темний бір, і настигла їх там ніч. Нема їм, бідним, куди подітись, а їсти хочеться — аж шкура болить. Де тут знайти притулок? Куди податись? Було над чим добре помізкувати. Та у яйця розуму на всіх вистачало. Послало воно півня на високу сосну роздивитися навколо. Півень зразу ж побачив звідти, що десь далеко-далеко у хащах блимає вогник. Побачив і радісно закукурікав.
— Ну, півнику, лети швидше у той бік, на вогонь,— каже яйце.— Показуй шлях, а ми від тебе не відстанемо. І хоч би там усі чорти зібралися, а доведеться їм і нагодувати нас, і переночувать пустити.
Півень полетів на вогник, а всі рушили за ним, немов там для них було приготовлене частування.
Насилу прибилися до того вогника, а там хата і в хаті вогонь світиться. Яйце звеліло коневі постукати в двері. Той загрюкав, і з хати вийшла стара баба.
— А чого вам треба? Чого ви тут не бачили? Ану геть звідси, поки живі, а то мої хлопці-молодці повернуться і вас на порох зітруть.
— Ну, чи зітруть, чи ні, про це ти не кажи наперед, а краще дай нам з дороги чогось попоїсти,— відповіло яйце.
— А бодай вас вража сила взяла! Буду я ще всяких волоцюг і пройдисвітів годувати. Нема в мене нічого для вас! — зарепетувала люта баба.
Тоді яйце звеліло волу підняти стару на роги і занести у ліс. Віл так і зробив, скинув її в гущавині у яму і повернувся назад.
Зайшли друзі в хату і бачать: стоїть у світлиці стіл, заставлений наїдками і напитками, а на ньому сім тарілок. Бо жило там семеро розбійників і баба їм якраз вечерю приготувала.
Поки мандрівники роздивились, аж раптом чують, і шумить і гуде щось у лісі. Це розбійники повертаються додому.
Як тут бути? Та з розумною головою і в огні не згориш, і в воді не потонеш. Яйце зразу ж збагнуло, що треба робити. Воно наказало півню злетіти на сідало, волові — стати у сінях, коню — в хаті за дверима, індику — заховатись під припічком, а качці — під лавою, раку — залізти у відро з водою, а саме скочило в піч і зарилось у гарячий попіл. Світло у хаті вони загасили.
От приходять розбійники до хати, а світла не видно.
— Що воно за знак? Мабуть, баба заснула,— почали вони балакати між собою.
— Зараз побачимо, в чому справа,— гукнув розбійницький отаман.— Ви поки що тут зачекайте, щоб нам здобич награбовану в темній хаті не звалювати абияк.
І зайшов у хату. Та тільки ступив він у сіни, як віл підняв його на роги і кинув через поріг у світлицю. А там із-за одчинених дверей вдарив його копитом кінь.
— Що за біс! Ну, чекай, ось засвічу я світло! — заревів отаман і кинувся до печі, щоб дістати вогню. Розгорнув він швиденько попіл і почав роздмухувати вогонь, а гарячі жаринки і приліпились до яйця... Лусь! Пах! Яйце луснуло і засипало отаману очі й лице гарячим попелом і жаром. Кинувся отаман, наче його голкою штрикнули, до відра, щоб промити очі. Та тільки він опустив туди руку, щоб зачерпнути води, як рак йому клішнями пальці і прищикнув. Отаман смикнув рукою, відро перекинулось, піднявся страшенний гармидер і галас. Качка залопотіла крилами і закрякала:
— Так-так-так!
Індик загримів під припічком рогачами й лопатами, замахав головою і забелькотав:
— Бол-бол-бол-бол!
Кінь аж тепер вдарив отамана по-справжньому — задніми копитами у спину — і вижбурнув його у сіни.
Там віл удруге підняв отамана і викинув з хати надвір. А півень із сідала на все горло заспівав.
— Ку-ку-ріку! Ку-ку-ріку!
Побитий отаман ледь живий прибіг до своїх товаришів.
— Ну, кажи, кажи швидше, що там скоїлося? — почали вони його питати. Перевів дух отаман і говорить:
— Кепська справа, братця. Думав до них тихенько підкрастися, а вони самі мене в хату вштовхнули. Я хотів вогню засвітити, щоб хоч побачити, з ким воно битись доведеться. Аж раптом — бух! Прямо в лице вистрелив мені з пістоля вояк, ледве я без очей не зостався. Опустив я руку в відро, щоб хоч очі промити, а там десь кравець з ножицями: трохи мені пальці не утяв. А між лавками ткач кросна розставив і почав мене човником по голові молотити та ще й приказувати: «Так, так, так його!» А пекар з-під припічка схопив лопату і загримав:
— Боліть буде! Боліть буде!
А з-за дверей швець вискочив та як зацідить мене ще раз, так я у сіни і вилетів. Там клятий селюх підняв мене на залізні вила і викинув у двері. Щастя моє, що не дав я йому закинуть себе нагору, а то зовсім би пропав. Там немов біля готової шибениці вже чекав на мене кат і горлав:
— На гілляку! На гілляку!
Розбійники не стали чекати, поки всі ці ремісники, про яких розповів отаман, вискочать із хати, і накивали п'ятами. А все награбоване добро залишили біля хати.
Тоді семеро друзів-мандрівників сіли за наготований стіл і почали уминати вечерю. Поїли, попили, нагулялися досхочу. Потім кожний пішов своєю дорогою. І я не знаю, чи зберуться вони коли-небудь знову таким дружним товариством, як того разу.


Дата внесення : 26.01.2013     Переглядів: 162     Популярність: 79.49%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
східноєвропейські
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky