Микола БІЛКУН

ПИНЬКА І ШВЕНДЯ
Пінгвінчик Пинька був дуже неслухняний пінгвінчик. Інші пінгвінчики граються недалечко від своїх мам, а Пинька все біжить на самісінький край крижини й там починає якісь пустощі.
Якось Пинька допустувався до того, що кусок крижини одломився і його на тому уламку понесло просто в океан. Пинька плакав, кликав на допомогу, але ніхто його не чув.
А крижина пливла все далі й далі, так що дуже скоро рідні береги зникли в тумані.
Пинька не голодував, він умів ловити рибу, але було йому дуже страшно, і він дуже багато плакав.
Так минув день, і ще один день, і ще багато днів. Пінгвінчик почав помічати, що його крижина меншає і тепер це вже навіть не крижина, а просто маленька крижинка. Це сталося тому, що вітер гнав крижину до гарячої Африки, океан ставав теплий, і крижина все танула й танула. Пинька зовсім перелякався й заплакав ще голосніше, тільки хто ж його почує в океані? Кругом самі великі хвилі, небо й сонце над головою, пекуче, незвичне. Плакав тепер не лише Пинька, плакала й крижинка. І через те ставала все менша й менша. Вночі крижинка із чимось зіткнулася, і Пинька мало не впав у воду. Пинька не знав, що то була гілка з пальми, він ніколи не бачив дерев, але поспішив перестрибнути з крижинки на гілку. І тільки він це зробив, як крижинка розтанула до решти й зникла. Тут Пинька помітив, що на гілці він не один. Збоку примостилося якесь хвостате звірятко, зовсім не схоже на пінгвіна. Таких Пинька ніколи не бачив, бо він, крім риби й пінгвінів, взагалі нічого не бачив.
— Ти хто? — спитав Пинька.
— Я мавпочка. Звуть мене Швендя. Це через те, що я завжди швендяла по деревах. Бачиш, дошвендялась до того, що одна гілка вломилась, впала в океан разом зі мною, і тепер я пливу, сама не знаю куди.
— Що ж ми будемо робити?
— А ти випростай крила,— порадила Швендя,— вони будуть нам за паруси, вітер надує їх, і ми швидко, швидко попливемо в Африку, будемо лазити по деревах і їсти горіхи.
— Я не хочу в Африку,— затріпав крильцями Пинька,— там жарко! Я не люблю горіхів. Попливімо в Антарктиду, будемо бігати по крижинах і ловити рибу.
— Я не хочу в Антарктиду,— занепокоїлась Швендя,—там холодно! Я не люблю риби.
І хтозна, скільки б вони сперечалися, коли б не підплив великий пароплав і матроси не забрали їх на палубу. Пиньку нагодували рибою, а Швендю — горіхами. Пинька плив у трюмі, а Швендя — у капітана в каюті. Припливли вони в Одесу, а звідти літаком прилетіли до Києва. І живуть зараз в зоопарку. Приходьте познайомитесь із ними.

ПОДОРОЖ ДО БРУДЛЯНДІЇ
Хлопчик Вова не любив мити рук. І вмиватися теж не любив. Встане вранці й крутиться, щоб невмиваному до столу сісти.
Ходив Вова завжди брудний. Він примудрявся замазати черевики навіть за найсухішої погоди. І зошити, і книжки у Вови теж були брудні й засмальцьовані. Словом, у першому «Б» класі, де вчився Вова, не було такого другого замазури. А Вовина бабуся Горпина Макарівна завжди казала, що все це добром не скінчиться. І бабуся побоювалася недаремно. Нещастя таки сталося.
Того дня Вова невмиваний схопив шматок пирога й побіг до школи.
Чергова дівчинка Майя перевіряла в класі всіх дітей. Чи вмивалися вони, чи руки в них чисті. У дівчинки Майї на рукаві біленька пов'язочка з червоним хрестом. Сама дівчинки Майя дуже чепурна і охайна. Від кінчиків кісок до носків черевиків. Ну, а Вова — як завжди! Волосся в нього непричесане, на кінчикові носа — чорнило.
Як глянула (Майя на Вову, тільки руками сплеснула:
— Ні, я тебе такого до, класу не пущу! Ану марш вмиватися!
Хотів було Вова за свою парту прошмигнути, але Майя йому не дала:
— Хто ж із тобою захоче сидіти?
І виставила Вову в коридор. У кінці коридора умивальник. Вова дуже неохоче поплентався туди.
Кран Вова відкрутив, але вмиватися не поспішав. Дивився, як вода тече. Потім помочив під краном два пальці і потягся: до чистого рушника. Саме тут і сталася біда. Вова раптом відчув, що він прилип до рушника. Вові це зовсім не сподобалося. Вова смикнув руку, але рушник і не думав його відпускати. «Як же мені тепер із рушником до класу йти?» — подумав Вова.
...Проте йти з рушником до класу йому не довелося. Рушник враз зірвався з гвіздка, тріпнув своїми кінцями, як великий птах крилами, і підняв Вову в повітря. Вікно якраз було відчинене, і рушник разом з Вовою вилетів на вулицю. Вова навіть злякатися не встиг, а рушник підняв його вже вище найвищого дерева і вище найвищого димаря. «Є казка про килим-самоліт,— подумав Вова,— а хіба бувають рушники-самольоти?» А рушник ніс його вже вище найвищої хмари. Вові стало зовсім страшно.
— Куди ти мене несеш? Я хочу додому! Я хочу до школи, до мами! Я буду завжди вмиватися!
Але рушник його не слухав, а ніс все далі і все вище. Над високою хмарою в небі завжди пливе ще найвища, і саме в цю найвищу хмару влетіли рушник і Вова. Хмара була не біла, а синя. Навіть чорно-синя. Це була дощова хмара. Хмара не встигла донести своєї води куди слід, і на землю дощ не падав. Але вийшло так, що сам Вова упав просто в дощ. Дощ дрімав собі в хмарі, а Вова потурбував його. Дощ розсердився і пішов на Вову. Він полився йому за комір, струмочком побіг у рукави, в одну мить промочив увесь одяг, захлюпав у.черевиках, словом, Вова став мокрий із голови до ніг. Але це ще було півбіди.. Дощ намочив рушник, і рушник вже не махав своїми кінцями, як великий птах крилами. «Зараз я впаду!» — встиг лише подумати Вова, як, відчув, що й справді падає. Рушник помчав собі далі, а Вова полетів не далі, а вниз. Він пролетів крізь найвищу хмару, потім ту хмару, що пливла трохи нижче найвищої, пролетів крізь неї швидко, швидко. Ця хмара була не тільки низька, вона була ще й тонка, і Вова пролетів крізь неї зовсім швидко. І тут йому стало по-справжньому страшно: він пригадав, що в нього немає парашута. А земля все наближалася й наближалася. Вже дороги не здавалися вузенькими поворозочками,   вже    автомобілі   й   автобуси не здавалися пацьорочками на тих поворозочках, а коні й корови на луках більше не були схожі на комашок.
— Ма-мо! — закричав Вова і... впав.
Він упав у невеличке брудне озеречко, заросле з усіх боків очеретом і вкрите ряскою так, що й води не було видно. Жило в цьому озеречку-болітці дуже багато жаб. Коли б усі першокласники, що пішли цієї осені до школи, склали докупи всі свої лічильні палички й спробували полічити, скільки жило в цьому озеречку жабів, то однаково паличок не вистачило б. Жабів тут жило набагато більше, ніж є лічильних паличок у всіх-усіх першокласників.
Коли Вова влетів у самісіньку середину озеречка, смердюча зелена вода стала стовпом до самісінького неба, а багато, дуже багато жабів з переляку знепритомніло, і до них довелося викликатр швидку жаб'ячу допомогу. Вова не розбився і не захлинувся болотяною водою, але занурювався все глибше й глибше. Навколо нього була вже навіть не вода, а тванюка, густа болотяна каша.
І тут Вова став на рівні ноги. Спробував було розплющити очі, але вони так залипли болотяною тванюкою, що розплющити їх відразу не вдалося.
«Де це я? — подумав він, коли очі розплющити вдалося.— Схоже на якийсь льох? Але звідкіля тут  світло?»
Трохи оговтавшись, Вова зрозумів, що світяться тонконогі, дуже огидні на вигляд гриби поганки, їхнього світла було досить, щоб Вова зміг краще розгледіти, куди він попав.
А попав він не то до глибокого старого льоху, не  то  до  якоїсь  печери. А що, як тут водяться верки, а що, як тут водяться  ведмеді?  Ні вовки,  ні  ведмеді   в такій   вогкій   дірі   жити б, певна річ, не погодилися, але Вові однаково   було   страшно.   Зрештою тут могли водитися гадюки, і, згадавши   про   гадюк, Вова   заплакав уголос. Але скільки не плач, сльозами  горю  не  зарадиш.
І Вова   пішов   уперед. Не   встиг він ступити й кілька кроків, як побачив такий напис:  «Прямо підеш, у Брудляндію попадеш».
Йти у Брудляндію Вові аж ніяк не хотілося, дарма що він не любив умиватися. Вова   звернув   ліворуч. Трохи пройшов і прочитав:   «Ліворуч підеш, у Брудляндію попадеш». Довелося повернути праворуч. Але   й   тут   виднівся   напис:   «Праворуч  підеш, у Брудляндію попадеш». А далі йти нікуди. Хотів Вова йти чи не хотів,  але  його  повели. Знаєте, хто повів? Пацюки.
Які ж то величезні були пацюки! Як вовки! Вова навіть і гадки ніколи не мав, що пацюки можуть бути такі великі. Це були не просто/великі пацюки, це були ще й озброєні пацюки. Ма головах вони мали заіржавлені залізні шолгаии, через плечі на ремінцях у них висіли ірж/ві шаблі, в брудних лапах вони тримали брудні іржаві пістолі. Йшли пацюки на задніх ногах. Оці великі брудні озброєні пацюки взяли Вову в полон і кудись повели.
«Дресировані вони, чи що? — думав Вова.— Може, із цирку якого повтікали? Але хіба можуть пацюки такі великі бути? Якісь це дивні пацюки».
А пацюки вели Вову все далі й далі, і навколо ставало    все    темніше   й брудніше.
— Куди ви мене ведете? — спитав Вова.
— До їхньої величності короля Бруднуля XII! — відповів найстарший і найбрудніший пацюк із сивими вусами й червоними очима. Навіть голос у цього пацюка здавався якийсь брудний.
...А що вже брудний був сам король Бруднуль XII! За тим брудом ніяк було роздивитися, хто ж він такий — чи великий брудний пацюк, чи малий брудний чоловічок.
Глянув Бруднуль на Вову своїми брудними очима й сказав брудним голосом:
— Попався? Тепер ти з моєї Брудляндії ніколи не вийдеш, назавжди моїм слугою залишишся!
Після цього король Бруднуль XII звелів пацюкам одвести Вову до найтемнішого, найбруднішого, найпідземнішого підземелля.
Сів там Вова на брудній соломі й заплакав. Коли чує:
— Рох-рох, не треба плакати. Слізьми лихові не зарадиш.
— Ти хто такий? — спитав Вова й плакати відразу перестав.
— Я поросятко. Мене пацюки в полон узяли, бо я було дуже брудне.
Тепер Вова навіть не здивувався, почувши, що поросятко розмовляє людською мовою. Коли на світі існують такі страхіття, як Бруднуль і Брудляндія — нічого дивного в тому не: має, що поросятко розмовляє людським голосом.
— Як же нам вирватись звідси? — спитав Вова.
— Вирватись можна. Тільки тоді ми вирвемось, коли допомагатимемо один одному. Тут є зачаровані двері, а за тими зачарованими дверима зачаровані скарби. Хто до тих скарбів добереться, той і смерть королю Бруднулю заподіє, і на волю вирветься.
— Я відчиню ті двері! — схопився Вова.
— Стій, не поспішай, я ж тобі кажу, що двері зачаровані. Брудними руками їх нізащо не відчиниш. Руки мусять бути чисті-чисті.
— Що ж робити?
— Землю рити.
— Я не вмію...
— Зате я вмію. Я буду рити, рити, поки не прорию до чистенького джерельця. Ти в тому джерельці руки помиєш і двері відчиниш!
І стало поросятко рити, рити і доти рило, доки чиста джерельна водиця не задзюрчала. А тоді Вова у тій воді почав руки мити, мити, мити і мив доти, поки вони чисті  не  стали.
Довело поросятко Вову до зачарованих дверей.
—    Відчиняй!
І відчинив Вова. За дверима, знаєте, який скарб лежав? Був там умивальник Мийдодір, віник-молодець, срібне відерце та ©у-ішчве мило. Сказав умивальник Мийдодір Вові:
— Вмийся чистенько, витрись добренько, набери у срібне відерце водиці, візьми в руки мило і сміливо до Бруднуля підступай. Тільки-но ти хлюпнеш на нього водою, тілько-но тернеш його милом, як зникне Бруднуль, як щезне Бруднуль, і ви з поросятком на волю вийдете.
Вова так і зробив. І тільки він на Бруднуля водою хлюпнув, як... прокинувся і очі розплющив.
Тепер Вову не треба підганяти вмиватися,— сам біжить. Тепер, мабуть, у всій школі не знайдеться хлопчика, чистішого за Вову.

ВЕДМЕДИКОВА ЯЛИНКА
Торік хлопчик Саша був зовсім маленький. І він з великим нетерпінням чекав ялинки. А одного дня прокинувся й бачить — ялинка стоїть. І прибрана. Всі прикраси на ній висять. Він дуже зрадів і вже не відходив від ялинки. Так кожного дня. Але одного вечора, коли маленький хлопчик Саша вже спав, ми зняли з ялинки всі прикраси, заховали їх у ящик, а ялинку викесли.
Другого ранку Саша побачив,що ялинки немає, й почав плакати. Ми його заспокоїли:
— Знаєш, Сашко, поки ти спав, приводив з лісу Великий Ведмідь. Він попросив у нас ялинку. Розумієш, у нього двоє синків ведмежаток, і вони теж хочуть потанцювати  коло  ялинки, а хіба ж у лісі дістанеш ялинкові іграшки? От Ведмідь і попросив, щоб ми позичили йому ялинку з іграшками. Коли його ведмежатка награються, він принесе тобі її назад.
Після того Саша мало не щодня питав:
— Не було Ведмедя? Не приносив ялинки? Ну добре, хай ведмежатка іще пограються.
А потім прийшла весна, і Саша зовсім забув про ялинку. Весну змінило літо, потім осінь, а там прилетіли білі метелики-сніжинки.
Одного ранку прокинувся хлопчик Саша,— він тепер ображався, коли його називали маленьким,— і бачить — ялинка   стоїть.   Прибрана. Всі прикраси, всі іграшки на ній висять. Він відразу все згадав і аж у долоні сплеснув від радості:
— Ведмідь приходив? Ялинку приніс? А що його ведмежатка?
— З Новим роком тебе вітали.
— А Ведмідь іще прийде по ялинку для своїх ведмежаток?
— Прийде.
— Хай приходить, мені не шкода.
Тепер ми так і робимо. Спершу ялинка стоїть у Сашиній кімнаті, потім уночі приходить Ведмідь і забирає її своїм ведмежаткам.

ВПЕРТИЙ ОСЛИК
Жив на світі один Ослик. Він був дуже впертий. Стане на дорозі, і ніхто з ним розминутися не може. Нікому Ослик пройти не дає. Маленьких звірят Ослик хвицає, а великі його просто минають десятою дорогою.
Іде, приміром, Зайченятко дорогою. А Ослик стоїть, ногами впершись, і тільки вухами водить. Ану, лишень підійди, неодмінно хвицне.
Або йде Ведмідь. Ну, Ведмідь може дуже легко дати Осликові такого стусана, що Ослик і на ногах не встоїть. Але не хоче Ведмідь такого робити, шкода йому Ослика — Ослик маленький.
Отож і Заєць, і Ведмідь минають Ослика десятою дорогою.
Але їхав якось дорогою Підйомний Кран. Ослик стоїть, не дає проїхати. Схопив Підйомний Кран Ослика, підняв та й поїхав. Їхав, їхав, далеко від'їхав, далеко Ослика відвіз і аж там відпустив.
Довго, довго потім Ослик додому чимчикував. Підбився, бідний, втомився, йде й хитається. Зустрівся йому дорогою Зайчик, Ослик перший з дороги оступився, стрівся Ведмідь, Ослик навіть «Добридень, дядьку!» сказав.
І відтоді нікому поперек дороги не ставав. Отак.

МАЛЕНЬКА ПРИГОДА
Була пізня ніч. Всі поснули. І татко заснув, і мама заснула; і старенька бабуся заснула. Навіть Петрик заснув. А він, вередун, не хотів за вечерею їсти манної каші і довго ще крутився в ліжку.
Раптом щось зашаруділо. То шарудів іграшковий зайчик. Він став на задні лапки і застрибав у куток, як справжній живий зайчик.
— Потапчику, Потапчику,— зашепотів він до плюшевого ведмедика,— ти не спиш?
Він шепотів щось далі, тільки дуже тихенько, Петрик навіть не поворухнувся вві сні, а кіт Васько й вусом не повів. А поки вони перемовлялися в куточку, сіренька мишка Шалихвістка, та, що жила в щілині під шафою, набиралася хоробрості.
Коли вона набралася хоробрості, то зважилася вилізти з-під шафи. Тихо, тихо. Кіт Васько, певно ж, спить. Мишка Шалихвістка швиденько понюхала своїм гострим носиком повітря й побігла в куток. Вона довго щось говорила там зайчикові й плюшевому мишкові, вимахуючи лапками. А невдовзі Потапчик сів у кабіну разом з Ванькою-Встанькою, зайчик виліз на кузов, в лапках він міцно тримав рушницю.
— Їдьмо! — сказав Потапчик, коли мишка подала зайчикові баночку малинового варення.
Грузовик стиха покотився по кімнаті. Назустріч їм із кутка викотився м'ячик. Зайчик обережно постукав у віконце кабіни:
— Потапчику, візьми і його!
Потапчик вкинув м'ячика в кузов.
Ри-и-ип! — тихесенько    відчинилися    двері, і грузовик викотився на вулицю. А мишка Шалихвістка, махнувши їм на прощання хустинкою, шмигнула в щілинку за шафою.
М'ячик підстрибнув з радості, і грузовик весело заторохтів колесами по вологому від нічного туману асфальті.
Та ось місто залишилося позаду. Вони їхали по шосе, попереду виднівся місток через річку.
— А згадуйте-но,— визирнув Потапчик з кабіни,— згадуйте, куди нам казала мишка їхати?
— До Руденької мишки, сестри нашої Шали-хвістки, що живе за бистрою річкою,— сказав зайчик.
Переїхали місток через бистру річку.
— А тепер куди?
— А тепер од старого дуба, онде, праворуч.
Обминули старого дуба, їдуть. Тут вже й сонечко виплило з-за лісу, пташки защебетали, бджілки загули над квіточками, метелики літати почали, і нашим втікачам веселіше стало.
Біжить грузовичок собі й біжить між травами високими, між квітами запашними, біжить, метеликів лякає.
— Ну, коли вже та галявинка сонячна, землянка маленька? — допитується Потапчик.
Стали, бачать — навколо шипшинового куща літає пташка невеличка та так весело співає:
— Сінь-сінь!
Побачила пташка грузовичок — перестала співати, сіла на гілочку, загойдалася на ній. Потапчик став і все їй розповів — і як вони тікали від Петрика, і як шукали сонячну галявинку, де живе рідна сестричка мишки Шалихвістки Руденька миша.
— А-а! — сказала синичка, бо це була саме вона.— Так би ви зразу й сказали про Руденьку мишку. їдьте за мною, я покажу вам дорогу.
І поїхали вони за синичкою Сінь-Сінь.
У Руденької мишки всі пили Чай із малиновим варенням. Глянувши на зайчика, Руденька мишка враз занепокоїлась: «А чого ж це він такий обірваний?..»
Тут їй усе розповіли, який Петрик кривдник. Руденька мишка сказала:
— Піду-но я приведу Ступотука.
— А хто це такий той Ступотук? — поцікавились наші мандрівники.
— Є тут у сусідстві такий славний їжачок, він добрий кравець, і голочок у нього багато. Хто-хто, а Ступотук тобі допоможе.
І справді, Ступотук допоміг.
— Так, так,— говорив Ступотук,— так, так.— І обертав зайчика сюди й туди.
Оком   не  змигнути, як він зник у кущах і приніс цілу в язочку м якого зелененького моху. Щось бурмочучи собі під ніс, він діловито й швидко напихав зайчика мохом. Потім вийняв голочку і почав зашивати всі поранення.
Зашив він так швидко і вміло, що зайчик не встиг не те що заплакати, а й скривитися.
А тим часом звістка про наших мандрівників вже облетіла ліс.
Перший почув про них найстарший лісовий заєць Морквіян. Він прийшов запросити їх до себе на гостину.
Що ж то був за обід! Ніколи нікому не доводилося їсти такого смачного обіду.
По обіді Морквіян і Ступотук набили сухим листям люльки й закурили, а всі примостилися біля них послухати лісові пригоди. Наш зайчик, хоч і був з вати, швидко потоваришував із Морквіяно-вими зайченятками. В одну мить розділив він їх на дві команди, і вони стали грати в футбола, а Ступотук зробив їм свистка із горіхової шкаралупи і став за суддю. Він тільки боявся, щоб м'ячик не наколовся об його голки, через те ховався за Потапчика.
Аж   тут    чорна    тінь впала на галявинку, така чорна, аж в очах у всіх потемніло. Тільки — ф'юїть! Крила чиїсь півнеба заступили.
— Тікайте, це яструб! — зойкнула синичка Сінь-Сінь.
Але було вже пізно. Яструб каменем впав на полянку, схопив когось маленького сіренького в свої пазури і в одну мить зник у небі. Кого ж це вхопив яструб?
— Нашого зайчика! — разом вигукнули Потапчик і Ванька-Встанька.
Потапчик, приклавши лапку до чола козирочком, дивився в ясне блакитне небо. Пливли в тому небі білі хмари, літали сороки-білобоки, часом метелики, але яструба із зайчиком у пазурах ніде не було видно.
— Він загине!
— Та не загине! — заспокоїв усіх дядечко Ступотук.— Ви подумайте самі, навіщо яструбові ватяний зайчик? Але... він своїми пазурами знову продірявить його!
— Ми всі підемо шукати, я перший,— хоробро заявив заєць Морквіян.
І подались вони лісом густим.
Попереду стрибав Морквіян, за ним котився грузовичок.
Біля Потапчика, як завжди, в кабіні хитався Ванька-Встанька. Дядечко Ступотук вмостився у кузові. Передніми лапами він притримував рушницю, заряджену аж двома пістонами.
Часом усі спинялися і, оглянувши усе довкола, рушали далі.
А ліс ставав усе чорніший та глухіший, а дорога ставала все вужча й вужча. Вже не траплялися їм сонячні галявинки з гарними квітами, барвистими метеликами й червоними суничками.
Чорний крук, сидячи на своєму сухому сучку, сердито глянув на них і крикнув:
— Кр-р-р-р-ру-гом! Кррррругом об'їздіть! Прррропадете! — Голос у крука був такий, як у тієї дошки, що її від паркана відривають.
І справді, небезпека чатувала на кожному кроці. З-за кожного пенька могла вискочити руда лисиця, з-за кожного куща міг стрибнути сірий вовк. У цьому глухому кутку лісу вони були повними володарями.
Враз заєць Морквіян зупинився так раптово, що грузовик мало на хвостика йому не наїхав.
— Що сталося? — спитав дядечко Ступотук, заряджаючи рушницю ще одним пістоном.
Заєць Морквіян тільки лапкою махнув, а носик у нього працював, як справжній пилосос. Всі зрозуміли, що заєць Морквіян чимось дуже наляканий і стурбований. А налякатися було чого! За старою ялиною стояв справжній велетенський сірий вовк, і клацав той вовк своїми страшнючими гострючими зубами. Заєць Морквіян підстрибнув так, наче в ньому була захована пружина, й причаївся за грузовиком. Тої ж миті стрибнув і вовк. Потапчик і Ванька-Встанька затремтіли зі страху, адже їм  ніколи   в   житті   не   доводилось   бачити справжнього живого вовка. Не розгубився тільки дядечко Ступотук. Дядечко Ступотук не боявся вовка, бо він був страшенно хоробрий і колючий. Тому дядечко Ступотук спокійно натис на курок і-і... я-а-ак бабахнув!
Що то був за постріл! Аж листя посипалось із дерев, і все навкруги заволокло синім, синім-пре-синім димом. Коли розвіявся той дим, то ніхто вже вовка не побачив, бо вовк, перелякавшись на смерть, побіг здихати від переляку в тридесятий ліс. За ним ніхто не шкодував, всі дуже зраділи.
Проте скільки вони не шукали, скільки галявинок не об'їздили, ніде їхнього зайчика не було.
Ванька-Встанька подумав, подумав і запропонував таке: поїхати назад шукати синичку Сінь-Сінь. Бо хто краще за неї міг зробити повітряну розвідку? І ось не минуло й години, як Сінь-Сінь весело щебетала їм:
— Сінь-Сінь бачила, бачи ла його! Живого, живого! Тільки він вибратися сам не зможе, бо поганий яструбище вкинув його в терновий кущ.
І тут синичка Сінь-Сінь згадала про білочку Жаринку. Жаринкою білочку звали тому, що вона була червонястою із сірою спинкою. Ну зовсім наче справжня жаринка, трохи вкрита попелом. Коли Жаринці розповіли, в чім річ, вона тільки спитала:
— Де?
Синичка Сінь-Сінь змахнула крильцями:
— Не відставай від мене!
Вони    рушили. Сінь-Сінь летіла між деревами, між кущиками, а Жаринка стрибала з гілки на гілку, з дерева на дерево й не відставала від синички. Довго, довго довелося б котитися маленькому грузовичкові, щоб поспіти туди, куди так швидко дісталися  Сінь-Сінь та  Жаринка.
Не минуло й півгодини, як вони вже були тут, і Жаринка передніми лапками тримала нашого зайчика. Він був живий і здоровий, тільки одне вушко надірване трохи та в кількох місцях порвана шубка. Всі так обнімали зайчика, що Морквіян мусив вступитися за нього і забрати до себе, і тоді взявся за роботу своїми голочками добрий дядечко Ступотук.
Непомітно зайшла осінь. Листячко почало жовкнути і де-не-де вже осипалося. Сонечко тепер спало довго, пізно вставало й рано котилося за чорні ліси, за сині гори — спати. А через це ранки ставали холодні, і сірі тумани довго чіплялися за траву, за кущі, за дерева і ніяк не хотіли розвіюватися. Сріблясті павутинки простяглися від травинки до травинки, від листочка    до    листочка,   від гілки до гілки. Почали лаштуватися пташки у вирій, поховалися барвисті метелики, і звіряткам треба було подумати про холодну, холодну зиму, що от-от мала приїхати саньми з-за синіх гір, з-за чорних лісів. Ніколи було зараз їм гратися з Потапчиком, Ванькою-Встанькою та нашим зайчиком. Білочка Жаринка збирала горішки й носила в своє дупло. Потапчик і Ванька-Встанька взялися їй допомагати. Вони заводили грузовичок і під'їздили під самісінький ліщиновий кущ. Ванька-Встанька розхитував кущ, і горішки градом сипалися до кузова. Жаринка дивувалася, як швидко посувається робота. Раз-два — і півкузова горішків, раз-два — і вже повний кузов.
Назвозивши горішків до Жаринчиного дупла, вони подалися до нірки дядечка Ступотука. Він уже чекав на них. Разом із дядечком Ступотуком вони поїхали туди, де росли лісові яблучка кислички й гриби. Навіть уявити важко, скільки довелося б ходити дядечкові Ступотукові в ці місця, коли б не було грузовичка.
Багато лісових звіряток кликали на поміч Потапчика й Ваньку-Встаньку, і нікому-нікому вони не відмовляли. А наш зайчик тим часом забавляв звірячих діток.
Цілими днями бігав по лісі маленький грузовичок, розвозячи по дуплах і нірках смачні припаси на зиму. Тепер зима вже не була страшна нікому, і вона могла собі приїздити з-за синіх гір, з-за чорних лісів хоч і зараз.
Якось, коли вже зима приїхала на своїх санях і вже збиралася гостювати до самісінької весни, синичка вирішила злітати в місто пообідати.
— А де, ви думаєте, я пообідала? — похвалилась вона, коли прилетіла.— А у вашого Петрика. І вулицю знайшла, і будинок, і садок, все, як ви казали.
І вона розповіла, яку гарнесеньку годівничку зробив для пташок Петрик і скільки синичок, горобчиків, снігурів злітається до нього туди пообідати.
— Невже? — здивувалися всі іграшки.
— Авжеж,  авжеж! — весело  закивала  синич-і ка Сінь-Сінь.
— А не знав Петрик, яким кінцем гвіздка забити,— розвів лапками Потапчик.
Тут синичка Сінь-Сінь оповіла, що Петрик вже зовсім не той Петрик, що був колись, що він уже не пустує, нікого не кривдить, а ходить до школи. І ще багато всього цікавого оповідала синичка Сінь-Сінь, але іграшки вже не слухали її. їм так захотілося додому. Легко сказати — додому! Як же їм повернутися, коли зима засипає всі лісові доріжки пухнатим снігом, коли тріщить мороз і завивають метілі. Таки доведеться сидіти по нірках і чекати на весну.
А зима ніяк весні поступатися не хоче.
Потапчикові добре. Потапчик пригадав, що він ведмедик, хоча й плюшевий, а ведмедики щозими сплять по барлогах. Отож і Потапчик забився в куточок мищиної нірки, вкрився сухим дубовим листячком та й заснув солодко до самісінької весни. А нашому зайчикові й Ваньці-Встаньці таки нудно. Ванька-Встанька надумав був піти на полювання, вовка вбити йому схотілося, але тільки-но виліз з нірки, як загруз із головою в снігові й мало рушниці не згубив. Ледве його білочка Жаринка й дядечко Ступотук витягли з снігу. Після цього випадку Ванька-Встанька все сидів у нірці дядечка Ступотука та допомагав йому, що там було треба.
А наш зайчик щовечора розповідав казочкй малим Морквіяновим зайченяткам — він знав їх багато-багато, бо завжди слухав, як Петрикова мама читала казочки Петрикові, і кожну пам'ятав слово в слово. Чудесні то були казочки! Про Котика й Півника, про Івасика-Телесика, про пана Коцького, про дівчинку Дюймовочку, про Лисичку й Вовка, про Хлопчика-Мізинчика, про Кота в чоботях, про бременських музикантів, про Котигорошка і про Вернидуба, про Червону Шапочку, про Змія Горинича і хороброго Кожум'яку, про Стійкого олив'яного солдатика.
Найбільше зайченяткам подобалась та казочка, де хоробрий Півник виганяє хитру Лисичку з заячої хатки.
Так минали довгі, довгі зимові вечори, і від хороших-хороших казочок вони ставали набагато коротші.
Та як не лютувала зима, здолати весну вона не могла. Весна наступила. Потапчик виліз із нірки. Наш зайчик доказав свою найцікавішу казочку і теж вийшов на сонечко, і синичка Сінь-Сінь привітала їх з весною.
А за ними й інші звірики почали прокидатись, покидати свої нірки й дупла, виходили погрітися на сонечку. Пташки, що зимували в лісі, стали лагодити свої гніздечка, а ті, що повернулися з теплих країв, будували собі нові домівки. Кожен у ці сонячні весняні дні мав якусь роботу.
Та найбільше раділи весні маленькі зайченята найстаршого в лісі зайця Морквіяна. Зеленіє травиченька, прокидаються метелики барвисті. Прийшла весна — значить, можна грати в футбола!
І от одного разу, коли всі іграшки із Морквія-новими зайченятками гралися м'ячем, покотився він далеко-далеко і викотився— куди б ви думали? Нізащо не вгадаєте! Думаєте — вовкові під ноги викотився? А от і ні! Лисичці? Теж ні. Може, ведмедеві? Ні, ні, ні! Викотився м'ячик під ноги самому Петрикові. Бо Петрик разом з усім своїм класом і вчителькою Ганною Семенівною був саме тоді в лісі на екскурсії.
— Швидше сюди! — гукнув Петрик своїх друзів.— Ось гляньте, що я знайшов!
— М'ячик?
— М'ячик! Це ж мій старий м'ячик,— пояснював Петрик.— Він колись утік від мене, закотився аж у ліс, а тепер я знайшов його.—І йому не довелось двічі просити всіх погратися в м'яча. А коли м'ячик покотився лісовою стежечкою і Петрик побіг за ним, то ви, звичайно, здогадались, куди прикотився й де зупинився м'ячик. А кого Петрик знайшов і як він зрадів, вам теж нічого говорити. От так і скінчилась ця маленька пригода.