КОТИК
Не  знаю, в якомусь-то царстві жив собі чоловік, а в нього було три сини. От як умер батько, зостався їм спадок: млин, хлів і кіт.
— Нум,— кажуть брати,— будемо ділитися.
— Нум.
От і поділилися. Старший собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому дали кота:
— Ти,— кажуть,— малий, тобі небагато треба!
Почув це молодший брат і почав тихенько плакати, а кіт лежить на комині та й промовляє лагідно до нього:
— Пане мій милий, пане мій любий! Чого ти плачеш?
— Як же,— відповідає хазяїн,— мені не плакати, що тільки один ти мені дістався?.. А що ж я з тебе матиму?
Котик йому каже:
— Не плач, мій пане, дай мені мішка, я піду, хліба дістану тобі і собі.
Узяв кіт мішка, набрав капустяного листя, пішов у хлів та й поклав там, де кролі водилися, а сам сів, стереже. То це прийде кролик, улізе в мішок, а кіт тоді з-за куща вискакує, зав'язує мішка і несе до царя.
— Кланяється тобі, царю,— каже котик,— пан Запічанський і надсилає тобі дарунок!
Цар радіє, дякує гарно і велить насипати в мішок хліба. Ще й грошей дає. От котик приносить зерно, мелють його з хазяїном у братовому млині,— і мають вже хліб на обід.
Середульший брат якось довідався, що котик у його хліві кролів ловить, та й каже:
— Слухай, брате, не пускай свого кота до мене у хлів, а то — тільки ти його й бачив. Капосний звірюка, половину кролів подавив.
Пан Запічанський лежить собі на печі та й плаче, а котик і підгледів:
— Пане мій милий, пане мій любий, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати,— відповідає той,— якщо казав мій брат, що тебе вб'є,   бо   ловиш   у   його   хліві   кролів...
— Не плач, заспокойся,— мовить кіт,— усе буде гаразд!
От котик довідався, що цар зі своєю дочкою гулятиме біля річки. Прибігає додому та й каже:
— Пане мій милий, пане мій любий, ходім до річки!
— Чого?
— Та ходім! Тобі не знать чого, а ходім! Та роби те, що я тобі скажу: буде добре тобі і мені.
Прийшли до річки. Коли дивляться — і цар іде з дочкою. Котик і каже:
— Пане мій милий, пане мій любий, скидай сорочку та скачи у воду і кричи: «Рятуйте, хто в Бога вірує!»
Брат молодший сорочку з себе — тау воду. «Рятуйте! — кричить.— Рятуйте, хто в Бога вірує!» Цар і почув. А котик підбігає до нього та й каже:
— То пана Запічанського розбійники обідрали і у воду вкинули... Не дай, царю, йому загинути!
— Ой, лишенько,— скрикнула царівна — це   того   пана   Запічанського,   що присилав   нам   тих   гарних   кроликів?!
Того самого, царівно! — каже хитрий кіт.
Цар як гукне до слугів. Назбігалось народу, рибалок, невід закинули і витягли бідолаху. Царівна й просить батька:
— Візьміть, тату, пана Запічанського у  палац,   він  такий  добрий  і  славний!
Цар посадовив молодшого брата поруч себе. У палаці його вдягли, причепурили... І царівні він так уподобався, що й поженили їх через кілька днів. І панові було добре, і хитрому котові.

ВОВК, СОБАКА ТА КІТ
Був собі чоловік, і жив у нього собака. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як зістарився, то господар прогнав його з подвір'я. Ходив він собі степом, ловив там миші, що попало, те й їв.
Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:
—  Здоров був, собако!
Поздоровкалися. Вовк і питає:
— Куди ти, собако, йдеш?
— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його добро, а як зістарився, то він мене прогнав...
Вовк тоді до нього:
— Може,   ти,   собако,   їсти   хочеш?
— Дуже хочу,— відповідає той.
Вовк говорить:
— Ходім, я тебе нагодую.
— Пішли.
Ідуть степом. Побачив вовк вівці й посилає собаку:
— Піди подивися,  що то  пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й каже:
— Вівці.
— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємося, голодні   будемо.   Ходім,   собако,   далі.
Ідуть далі. Побачив вовк гуси.
— А піди,— каже вовк,— подивися, собако, що то там пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й каже:
— Гуси.
— Хай вони повиздихають! Понабираємо за зуби пір'я і не понаїдаємося, голодні   будемо.   Ходім,   собако,   далі.
Ідуть вони далі. Побачив вовк — коняка пасеться.
— А піди,— каже, — собако, подивися, що то пасеться?
Собака прибігає й каже:
— Коняка.
— Ну,   то   буде   наша,— каже   вовк.
Пішли вони до тієї коняки. Вовк почав щосили рити землю, щоб розсердитися. Тоді питає:
— А дивися, собако, чи в мене вже хвіст тріпочеться?
Подививсь собака.
— Трохи,— відповідає.
— А тепер дивися,— каже вовк,— чи посоловіли в мене очі?
— Авжеж,— відповідає собака.
Тоді   вовк  як  кинеться,  як  ухопить тую коняку за гриву! Розірвав її. Сіли вони разом із собакою та їдять. Вовк молодий, то він і наївся скоро. А собака старий, гризе-гризе й нічого не з'їсть. Поприбігали собаки з навколишніх сіл та прогнали його.
Іде той голодний собака степом. Назустріч   йому   такий   саме   старий   кіт.
— Здоров був, коте! — каже йому собака.— А куди це ти йдеш?
— А так, блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна — миші ловив. А тепер уже старий став, чую погано, миші бачу погано,— хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав із двору... То оце я й блукаю степом...
Собака каже:
— Ну ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака хоче так робити, як вовк).
Ідуть вони вдвох. Побачив собака вівці та й посилав кота:
— Біжи,-- каже,— брате,    подивися, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь і каже:
— Вівці.
— Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!
Ідуть. Собака побачив гуси.
— Піди,— каже,— подивися, коте, що то пасеться?
Кіт побіг, подивився і каже:
— Гуси.
— Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір'я і не понаїдаємося. Ходім далі!
Ідуть собі далі. Побачив собака коняку.
— Біжи, брате,— каже собака котові,— подивися, що то пасеться?
Пішов кіт, подивився й каже:
— Коняка.
— Ну, це,— каже собака,— буде наша, поснідаємо добре!
Почав собака рити землю, яриться та й каже:
— А дивися, коте, чи в мене вже хвіст тріпочеться?
— Ні,— відповідає той.
Собака знов риє землю, щоби розсердитися, та й знову питає:
— А що, чи тріпочеться?  Кажи, що тріпочеться!
Подивився кіт та й каже:
— Трішки почав тріпотітися...
— Тріпнем бісову коняку! — рикнув собака.
І знов почав він рити землю і питає кота:
— А дивися, брате, чи посоловіли в мене очі?
А кіт каже:
— Ні.
— Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли!
— Ну, нехай посоловіли,— погоджується кіт.
Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А коняка як дасть йому копитами по голові! Собака упав і очі витріщив. А кіт підбіг та й каже:
— Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!