Для дошкільного віку

Про Нату і Тату

Оповідання про двох сестричок.

Художники: Алтантов А
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1959 рік, видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР». Кількість сторінок: 48.


Фрагменти:

Пилип БАБАНСЬКИЙ
ПРО НАТУ І ТАТУ

НАТА І ТАТА

В нашому дворі живуть дві сестрички — Наталя і Тетянка. Кумедні такі дівчатка! Зараз їм уже по три роки і вони добре розмовляють. Але себе називають по-своєму — так, як називали раніше, коли ще тільки вчилися говорити. І знаєте, як? А ось як: Ната і Тата.
Будемо й ми так називати дівчаток, бо і в дворі їх ніхто інакше не зве.
Сестрички так схожі між собою, що їх навіть рідні тато і мама іноді плутають. Глянеш на них і дивуєшся: ну прямо-таки однаковісінькі!
Та зараз у нас не про це мова. Головне те, що з Натою і Татою мало не щодня трапляються якісь пригоди — то смішні, то прикрі. Якщо описувати все, що трапляється з сестричками,— це буде дуже довго. Краще послухайте, як Ната і Тата Провели один день.

ЯЛИНКА
Мата і Тата сплять на одному великому ліжку.
Сьогодні вони, як завжди, прокинулись разом, наче по команді. Прокинулись, посідали на ліжку і вражено втупились заспаними оченятами в куток. Ната, щоб переконатися в тому, що вона вже не спить і все це бачить наяву, скрикнула:
— Тато, глянь, що там!
— Ялинка,— здивовано відповіла Тата.
Тоді   Ната   швидко  перелізла   через   сітку, причеплену до ліжка, щоб дівчатка вночі не попадали, і боса, в самій сорочечці побігла до ялинки. Тата поспішила вслід за нею.
Ой, чого тільки не було на цій ялинці! Тут і різнокольорові кульки, і блискучі сніжинки та ліхтарики, барвисті стрічки і прапорці, рожевощокі яблука і цукерки...
— Тато, он ведмедик! Бачиш, виглядає з-під гілочки?
— А он — їжачок,  в  нього шубка  з голочок!
— А ось човник!
— Не хапай, бо впаде.
— Ой, колеться!
Тут у кімнату мама зайшла.
— Не встигли попрокидатися, як уже гамір зчинили, — сказала вона.— Давайте одягатися.
Одягати панчохи і взувати черевики дівчатка самі вміють. А платтячка одягати їм допомагає мама.
Ната, натягуючи на ногу панчішку, запитала:
— Мамо, а звідки ялинка взялася?
— З лісу прийшла,— відповіла мама.
— А що вона в лісі робила?—поцікавилася Тата.
— Ялинка росла там, серед своїх зелених подруг. Навесні під нею пташка гніздечко звила і вигодувала пташенят. Ялинка оберігала маленьких пташок від негоди. Влітку   вона  захищала від пекучого сонця квіточку, що зростала в її тіні.
А взимку злий ненажерливий вовк хотів з'їсти зайчика. Бідний зайчик тікає, а вовк ось-ось наздожене його. Що тут робити? Глядь — ялинка стоїть. Зайчик під ялинку — стриб! Ялинка прикрила зайчика вітами, вовк його й не помітив — мимо пробіг. Ялинка зайчика від вовка сховала.
— Мамо! А далі що було?
— А далі ялинка прийшла сюди. Ви спати полягали, а ми з татом поставили її отут і прикрасили.
— Навіщо прикрасили? — знов поцікавилась Ната.
— Щоб красиво було,— вихопилась Тата і теж запитала: — А чому вона колеться?
— Колеться, щоб її не чіпали,— відповіла мама.— А поставили й прикрасили ялинку тому, що сьогодні свято — Новий рік, Ялинка завжди приходить з лісу на Новий рік, щоб у цей день порадувати, повеселити діток.
— Новий рік! Новий рік! — загукали дівчатка, стрибаючи навколо ялинки.
— Так, сьогодні Новий рік. Поздоровляю вас, донечки, з Новим роком. Ростіть великі і щасливі.
Дівчатка не знали, що на це відповісти. Тата трішки подумала і сказала:
— І ти, мамочко, рости велика і щаслива.
Мама усміхнулася.
— Дякую.    

МАМИНІ ПОМІЧНИЦІ
— Ну, дівчатка, поприбираємо в кімнаті, а тоді вже будемо снідати,— сказала мама.
— Давайте,— згодилась Ната.
— Ми тобі допоможемо,— додала Тата.
— Добре. Подивіться спочатку по всіх куточках, може вчора які іграшки забули. Що знайдете — покладіть на місце.
Дівчатка заметушилися по кімнаті. Ната знайшла під ліжком валянець і панчішку, а Тата витягла з-під канапи свою ляльку Зою.
— Тепер будемо підмітати? — запитала Тата і, не діждавшись відповіді, побігла в комірчину за щіткою з довгим держаком. Ната кинулась услід. Звідти зразу ж почулося:  
— Дай сюди!
— Я понесу.
— Віддай!
Я ж перша візьмила!
Мама вийшла в коридор.
— Тато, треба казати — взяла, а не візьмила... Неси щітку, а ти, Нато, піди в кухню за ганчіркою, щоб меблі витерти.
— Краще я принесу ганчірку! — гукнула Тата. Дівчатка разом облишили щітку і метнулись в кухню. За мить уже й там спалахнула суперечка:
— Ти чого сюди прийшла? У тебе ж щітка.
— А я не хочу щітку. Я буду витирати.
Знову мама змушена була втрутитись.
— Як вам не соромно,— сказала вона.— Сестрички, а такі недружні, за всяку дрібницю сваритесь.
Дівчатка похнюпилися і мовчали.
— Ви хочете мені допомогти?
— Хочемо,— разом відповіли сестрички.
— Тоді слухайте мене. Бери, Тато, щітку, а ти, Нато,— ганчірку. А потім поміняєтесь.
Дівчатка витирали стільці і підмітали підлогу. Мама хвалила їх, а сама ще раз після них підмела.
— Все! — плеснувши в долоні, гукнула Тата, коли мама поставила в комірчині щітку.
— Тепер умиватися,— сказала Ната.
Після того, як умилися, гуртом подавали на стіл. Тут уже не сперечалися, кому що нести. Ната принесла хлібницю, Тата — сільницю і ложки, а мама — супницю і миски.
За стіл дівчатка сідали поважно, наче дорослі. Як же: сьогодні вони мамі допомогли. Можна сказати, нарівні з нею попрацювали.

ПОКИ ГОРОБЧИК  ВИГЛЯНЕ
Раніше дівчатка дуже погано їли. Особливо Тата. Чого тільки мама не вигадувала, щоб примусити ЇЇ поїсти! Посадить біля себе, набере в ложку супу чи борщу і каже:
— Розтуляй рота.
А в Тати рот ніяк не розтуляється.
— Не будеш їсти? Ну, що ж. Ми з Натою підемо гуляти, а тебе залишимо в кімнаті з Барсиком.
Барсик — це кіт. Великий, пухнастий. Дівчатка його побоюються, бо він може вдряпнути або навіть вкусити. То такий, що може!
— Не хочу з Барсиком,— насупившись, каже Тата.
— Тоді їж.
Тата розтуляє рота, набирає супу, але не пережовує й не ковтає, а так із супом в роті й сидить.
Ната допомагає мамі:
— Зараз ми візьмемо квитки і підемо в кіно. А Тату тьотя-сестра забере в лікарню.
Тата похапцем ковтає суп і заперечує:
— І не забере. Я заховаюсь.
— А вона все одно знайде.
— А я втечу.
— А вона впіймає. І зробить укол.
— Не хочу укол!
— Тоді їж,— каже мама.
Тата ковтає ще одну ложку супу й більше не хоче.
Мама згадує, що недавно дівчатка були попростуджувались, і вона закапувала їм носи ліками. Ната ще сяк-так терпіла це закапування, а Тата щоразу репетувала так, що перехожі озиралися на вікна їхньої квартири.
— Так ти не хочеш їсти? — запитує мама.—
— Значить, ти хвора.
Тата мовчить.
— Нато! Ану принеси піпетку, я їй носа закапаю.
У Тати стурбовано розширюються очі, а рот сам собою розтуляється. Вона ковтає ще кілька ложок супу.
Іншим разом з Натою така ж морока. Тато якось дивився, дивився на все це, а тоді й каже мамі:
— Купи їм маленькі мисочки, хай самі їдять. Може так буде краще.
І от сьогодні дівчатка сидять на низеньких стільчиках біля маленького столика і самі їдять суп.
— Нато, ложку треба брати в праву руку,— зауважує мама.
— А я правильно їм? — питає Тата.
— Ти — правильно. Тільки в ліву руку візьми хліб і не клади його на стіл, поки не з'їси.
Поглядають дівчатка одна на одну і їдять, стараються. А мама ще підбадьорює:
— Ану, чий горобчик перший вигляне?
— Мій! — гукає Тата і ще швидше ложкою мотає. Ната й собі поспішає, щоб від сестрички не. відстати.
— Ну-ну, подивимось,— каже мама.
І ось уже Тата кричить:
— Мамо! Горобчик виглядає!
— Молодець,— хвалить мама.— А в тебе, Нато?
— І в мене, виглядає!
Поглянула мама — правда: виїли дівчатка суп, і видно тепер горобчиків, намальованих на денцях мисочок. Веселі такі, горобчики — раді, що дівчатка їх з-під супу визволили.
Тепер що б Ната і Тата не їли з своїх мисочок— завжди до дна виїдають, поки горобчик вигляне.

СНІГ УТІК
Поснідали дівчатка, потанцювали навколо ялинки, помацали іграшки так, щоб мама не бачила.-.;Ніхто з них так досі й не глянув, що там надворі робиться. Але ось Тата залізла на стільчик, що стояв біля вікна, і скрикнула:
— Ой, мамо! Що це?
Ната забралася до Тати, виглянула у вікно і гукнула:
— Пух летить. Ой, скільки пуху!
— То сніг іде,— сказала мама.
Дівчатка засипали маму запитаннями:
— Як він іде?
— У нього ніжки є?
— А чого він такий білий?
Не встигла мама відповісти, як дівчатка тут же й забули про свої запитання, а Тата заявила:
— Я хочу на сніг.
— І я хочу, —підтримала її Ната.
Мама обула дівчаток у білі валянці з галошами, одягла їм теплі шубки, і пішли вони в двір. Вийшли на поріг, глянули — а в дворі все таке біле, що аж очам боляче.
— Ну, йдіть,— каже мама,— на сніг. А я вдома буду, у мене там робота є,— і пішла в квартиру.
Тата побігла аж насеред двору, вхопила жменьку пухнастого снігу і гукає до Нати.
— У мене сніг є! Іди швидше, я тобі покажу.
А Ната боїться по снігу бігти, помаленьку йде та все під ноги дивиться.
Тата не втрималась, побігла назустріч Наті.
— Ось, дивись!
Розкрила жменьку, аж там нічого нема, тільки пальчики мокрі.
— А де ж сніг? — питає Ната.
Тата розгублено розглядає свою мокру руку, далі непевно каже:
— Утік...
А ви не знаєте, куди подівся сніг із Татиної жменьки?

ЯШКО
Вирядила мама дівчаток, а сама сіла дов'язувати їм рукавички.
Через деякий час вийшла подивитися, що там Ната і Тата роблять. Поглянула — в дворі вже багато дітей. Бігають, сміються. її дівчатка разом з усіма розважаються. Повернулася мама в квартиру — і знов за роботу.
Аж ось у двері хтось стукає. Відчинила мама, а там Ната і Тата.
— А ми...
— Мамо!..
Тата відіпхнула Нату, сама наперед вийшла:
— Ми там качаємо із снігу бабу, а Яшко пустує і заважає.
Мама не знала, хто такий Яшко, бо в цьому будинку вони живуть недавно. Вона порадила дівчаткам:
— Скажіть йому, що так робити не можна. Треба гратися разом з усіма і не заважати.
Побігли дівчатка.
З півгодини мама працювала спокійно, а потім знову: стук-стук!
«Дівчатка,— здогадалася мама,— і чого вони раз по раз бігають?»
Відчинила двері — справді вони. Розчерво-нілі, схвильовані.
— Мамо! — кричить Тата.
Ната відпихає Тату.
— Підожди, я скажу. Мамо! А Яшко... а Яшко їсть сніг і качається!
— Ах він шибеник отакий,— сплеснула мама руками.— Він же застудиться!
Дівчатка побігли в двір, мама — за ними.
Біля під'їзду стояв сусід—лікар. А посеред двору, між дітьми, метався його здоровенний пес. Він то кидався, граючись, на дітей, то качався,то хапав у величезну пащу грудку снігу і ковтав його.
Це й був Яшко.

ГОЛУБИ
Лікар повів Яшка додому. Гамір у дворі трохи вщух, діти заспокоїлись. Тоді Ната і Тата побачили, що Валерик з другого під'їзду відчинив сарай. Там у нього живуть голуби.
Ната і Тата наввипередки побігли до сарая.
— Не бігайте, голубів злякаєте,— зауважив Валерик.
Дівчатка стали тихенько біля дверей і з цікавістю спостерігали за голубами.
Птахи, видно, хотіли їсти, бо зразу ж кинулися Валерикові під ноги. Ой, скільки їх тут! Чорні, попелясті, білі, рябі...
Валерик вичищав кормушки і підмітав у сараї, а голуби ходили в нього під ногами, заважали.
— Киш! — сердито Кричав він на голубів, то одного, то другого брав у руку і безцеремонно відкидав у куток. А вони знову зліталися і збігалися до нього, вимогливо гули і туркотали.
Дівчатка не розуміли, як можна сердитись на отаких красивих птахів. Їм так хотілося потримати голубів у руках! Тата перша наважилась, попросила:  
— Валерику! Дай мені. Хоч одного.
Хлопець впіймав маленьку попелясту голубку і дав Таті.  
— Тільки гляди не придави, а то помре.
Тата  ніжно притулила до шубки трепетне тільце, і її серце теж затріпотіло від хвилювання і радості.
— І тобі? —запитав Валерик у Нати.
— Дай.
Наті хлопець дав великого білого голуба. Опинившись у руках незнайомої дівчинки, голуб кумедно поводив на всі боки біленькою голівкою з чубчиком, здивовано розглядав Нату круглими рожевими очима — то одним, то другим.
Потім Валерик набрав з відерця в жменю зерна і насипав на підлогу. Голуби вдоволено заворкотали, позліталися і почали швидко-швидко клювати зернята.
— Хай і мій їсть,— сказала Ната і випустила голуба.
— І мій,— сказала Тата. Вона взяла голубку за крильце, а голубка, звільняючись, злегка дряпнула їй пальчик на другій руці. Але Тата не заплакала і нікому не сказала про це.
Валерик у кутку щось ремонтував —стукав там молотком, а Ната і Тата захопилися голубами так, що крім них нічого навколо себе не помічали.
Та ось Ната побачила, як чорний голуб з красивою шиєю, що переливала темнозеленою позолотою, злякано відлетів од дверей. Глянула вона в той бік і здивовано гукнула:
— Барсик!..
Тоді й Тата обернулася до дверей і побачила їхнього Барсика. Розплатавшись за порогом так, що видно було тільки вуха і очі, кіт насторожено стежив за голубами. В зелених очах його хижо горіли дві свічечки, а пухнастий хвіст, здавалося, сам звивався і легенько бив по снігу — вліво, вправо... вліво, вправо...
Тата по Барсикових очах зрозуміла, що прийшов він сюди не з добрим наміром. Вона знала, що кіт боляче дряпається ще й кусається, і завжди старалась триматися далі від нього. Але зараз, коли він погрожує оцим красивим довірливим птахам, дівчинка наважилась і ступила до дверей.
— Ти чого? Ану геть звідси! Бачиш, вони бояться тебе.
Кіт зле зиркнув на Тату, але послухався і відійшов од дверей.
— Він хоче з голубом погратися,— вголос подумала Ната.
Почувши все це, до дверей підбіг з молотком Валерик. Обличчя у нього було злякане.
— Тпрусь! —крикнув він на Барсика і, коли кіт уже сховався в дверях будинку, додав: — Гляди, він так пограється, що без голови голуба лишить...
Ната і Тата зрозуміли, що вони врятували якогось із оцих гарних птахів від Барсикових гострих пазурів і зубів.

ПЕРЕКИДУЧІ САНКИ
Валерик нагодував голубів і зачинив сарай. Дівчатка змушені були шукати іншої розваги.
Посеред двору влітку була велика кругла клумба. Тепер клумба перетворилася на гірку, занесену снігом. Ната і Тата побачили, що хлопчики й дівчатка тягнуть на гірку санчата, а потім спускаються звідти.
Побігли й вони до гурту.
Спочатку дівчатка стояли і дивилися, як старші діти бавляться. А старші збігали на гірку, падали, спускалися на санчатах, перекидалися в сніг, схоплювалися і знову бігли на гірку. Скільки сміху, галасу було!
Дівчаток помітив Петько.
— Тато-Нато! — гукнув він.— Ідіть сюди, я вас на санках покатаю.
Сестрички зійшли на гірку.
— Отак сідайте,— повчав Петько.— Ти, Нато, сюди ноги постав, а Тата за тебе триматиметься...
Ната І Тата не могли стримати радості. Зараз вони вихором помчать із гірки аж отуди, до паркана!
— Поїхали! — гукнув Петько і пхнув санчата.
Тільки санки зрушили з місця, як Тата опустила ногу. Валянець зарився в сніг і санки миттю перекинулися.
Ната підвелася, мовчки обтрусила з шубки сніг. А Тата сказала Петькові з докором:
— Бач, перекинув.
— Ти ж сама винна. Я казав — підніми ноги... Сідайте ще раз. Підніми, Тато, ніжки і не опускай на сніг. Зараз дале-е-ко поїдете!
З'їхали дівчатка з гірки і аж унизу знову перекинулись. Ната впала обличчям у сніг, злякалась і заплакала.
— Не вмієш, так не берися,— сердито сказала Петьку сусідська дівчинка Галя.— Сідайте на мої санки.
А санки в Галі залізні, великі. її тато — коваль, він сам у кузні санки зробив. Сіли на них Тата, Ната, ще й Галя ззаду причепилася.
Р-раз! — і поїхали аж до паркана. Ох, як же й хороше!
— Галю, давай ще! — гукає Ната.
— Давай.
А Петько підходить до Тати і каже:
— Хай Ната з Галею катається, а ми будемо з тобою удвох. Добре?
— Е-е, не хочу,— відповідає Ната.
— Чому?
— В тебе санки перекидучі.

НАЙВАЖЛИВІША РОБОТА
Тато в Нати і Тати — шофер, на автобусі по місту їздить.
Ох і хитрий же він! Заздалегідь накупив їм подарунків і лишив на роботі. А сьогодні раненько пішов і, поки дівчатка гуляли, приніс.
І от заходять   вони в кімнату, а тато  вже дома. Понаносив. їм всякої всячини: і новенькі платтячка, червоні в білий горошок, і кожній— собачку, що пищить, як придавиш, котика, голуба і качечку. Ще й по книжечці з кольоровими малюнками.
А мамі — духи в красивій коробці і квітчасту хустку.
Радіють дівчатка, милуються подарунками.
Тато питає в мами:
— Ви вже поснідали?
— Поснідали,— відповідає мама.
— Тоді дайте й мені їсти, та я піду на роботу.
Дівчатка дуже скучають за своїм татком, бо не щодня й бачаться з ним. Як тільки почули, що він збирається на роботу, підбігли, залізли йому на коліна, просять:
— Тату, не йди!
— Сьогодні холодно, сніг надворі.
Усміхнувся тато, пригорнув дівчаток.
— Ні,— каже,—треба йти.
— А чому — треба?
— Чому?
Тато подумав хвилинку, а далі й каже:
— От я багатьох своїх пасажирів знаю. Щодня вони їздять на роботу й з роботи. Один з них — старенький уже, сивоусий — кочегаром на електростанції працює. Другий — молодий і веселий такий, завжди розповідає щось смішне — той у пекарні булки смачні випікає. А ще їздять зі мною продавщиця з продуктового магазина, робітники, що будують нову школу, касир з кінотеатру, наборщик з друкарні і багато іншого люду.
А якби я сьогодні не вийшов на роботу, що б тоді було?
Прокидаєтесь ви ранком, хочете їсти, а їсти нічого. Бо я ж булочника не привіз і він булок не напік. І молока нема, продавщиця з продуктового магазина дома лишилась. В кіно захотіли піти — знову нічого не вийшло: квитки продавати   нікому.   Вечір  надійшов — у квартирі темно,  бо кочегара  на  електростанції  нема...
Принишкли   дівчатка,  замислились.   Потім Тата питає:
— То в тебе, значить, найважливіша робота?
— У всіх у нас дуже важлива робота, всі ми один без одного прожити не зможемо. Я людей вожу в автобусі, а вони для мене булки печуть, черевики шиють, кіно крутять...
— Тоді йди на роботу,— сказала Тата, а Ната побігла шукати татові галоші й   рукавиці.

СКІЛЬКИ ІГРАШОК?
Тато пішов на роботу, мама на кухні щось пекла, а дівчатка гралися новими іграшками.
Спочатку Ната була мамою, а Тата — хлопчиком Сергійком. Мама приносила Серпикові котика і говорила:
— Оце тобі Барсик. Даси йому м'яса і молочка. А гратися з ним не можна, бо він брудний і дряпаеться.
Сергійко пхикав:
— Не хочу Барсика. Мені собачку. Шарика.
— Добре. Як не плакатимеш — принесу.
Ната пішла з кошиком, в якому лежали всі іграшки, в коридор, потім повернулася.
— Ось принесла тобі Шарика.
— Мені два Шарики,— просила Тата.
— На. Тільки то — Шарик, а це — Каштан...
Коли ця гра набридла, Тата запропонувала:
— Давай пограємося у магазин. Я — магазин, а ти купуй.
Тата розіклала на стільці всі іграшки. Ната взяла кошик, поклала туди гроші — обгортки з цукерок— і пішла в магазин.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте.
— Скільки коштує качечка?
— Двадцять копійок.
— Ого, як дорого. А книжечка?
— Три карбованці.
— Давайте.
Тата дала книжечку і качечку, а Ната їй — дві обгортки з цукерок. Потім Тата сказала:
— Я не хочу більше гратися. Давай сюди мої іграшки.
Поділилися вони іграшками, але Тата з підозрою поглядає на Натині — їй все здається, що в сестрички більше.
— Нато, скільки в тебе іграшок?
— Один, два, п'ять, сім, вісім, — порахувала Ната.— А в тебе?
— А в мене? Один, два, сім, десять, п'ятнадцять... Е-е-е, Нато, у тебе аж вісім, а в мене тільки п'ятнадцять. Дай одну.
— Хитра яка. Не дам,— відповідає Ната.
— Дай!
— Не дам!
— А я кажу дай!
— А я не дам!
Почула мама, зайшла в кімнату.
— За що ви вже не помирилися?
— У мене тільки п'ятнадцять іграшок, а в неї — вісім. Хай мені дасть одну.
— Ну й грамотії! — сміється мама.— Хто це вас учив так рахувати? Давай, Тато, твої іграшки. Дивись. Оце книжечка —один. Кладемо до неї голуба — два. Кладемо туди качечку— три. Ще кладемо собачку — чотири. Нарешті, кладемо котика — п'ять. Всього у тебе п'ять іграшок. Тепер ти спробуй порахувати.
Тата порахувала — теж вийшло п'ять.
— Тепер порахуємо Натині. У неї такі самі іграшки — один, два, три, чотири, п'ять. І в Тати, і в Нати по стільки іграшок, скільки пальців на одній руці.
— А на двох руках скільки пальців? — питає Ната.
— На двох руках — десять пальців. І якщо ваші іграшки скласти разом, то їх теж буде десять...
Радіють дівчатка—рахувати навчилися. Мама знову пішла на кухню, а вони все рахують іграшки:
— Книжечка — один, покласти до неї голуба — два, тоді качечку — три, потім собачку — чотири, іще котика — п'ять...

«А В  МЕНЕ ГУЛЯ»
Таті набридло рахувати. Вона підтягла стілець до вікна і спостерігала за тим, що робиться на вулиці.
— Нато! Он собака побіг. Великий, страшний! — розповідала вона сестричці.— А он горобчик на дереві... А ось дід іде!
І почала пальцями в шибку стукати та вигукувати:
— Діду, забери мене! Ага, і не забереш, і не забереш!
Мама почула, нагримала:
— Тато, зараз же перестань! Так негарно робити, чіпати перехожих. Дідусь скаже, що ти нехороша дівчинка.
Тоді Тата взяла свою книжечку, стала на стілець і потягнулась до відчиненої кватирки, говорячи:
— Хай вона трохи подихає свіжим повітрям.
— Хіба книжечка дихає? — засумнівалась Ната.
— Дихає.
— У неї ж немає ротика.
— Ну й що ж. А вона все одно дихає,-— вперто твердила Тата.-—Дихай, книжечко, дихай,— примовляла вона і аж на пальці звелася, щоб до кватирки дістатися.
Раптом стілець хитнувся і загримів на підлогу. Разом з стільцем упала й Тата. Вона зняла такий крик, що мама перелякана вибігла з кухні, вхопила її на руки.
— Ох мені горенько! Покажи, де ти вдарилась.
Тата плакала і не могла відповісти. Але мама й сама вже побачила у неї на лобі велику ґулю. Вона схопила рушник, намочила його в холодній воді і приклала Таті до лоба.
— Бачиш, дурненька. Скільки говорила тобі: не ставай на стілець. Уб'єшся так коли-небудь!..
Тимчасом Тата заспокоїлась, мама пустила її на підлогу.
— Он яка ґуля набігла,— журно сказала мама.
Тата підійшла до шафи, в дверцях якої було дзеркало, і довго милувалася великою синьою ґулею на лобі.
Потім прийшли сусідські дівчатка. Вони старші за Нату і Тату, але гратися з ними люблять.
—  3 Новим роком! — привіталася найстарша з них, Галя.
— З Новим роком, дітки,— відповіла мама і почастувала всіх цукерками.
— Бачиш, яке у мене плаття. Нове! —зразу ж похвасталась Тата.
— Ой, гарне яке! — похвалила Галя.
— І в мене нове,— ревниво сказала Ната.
— А в   мене   книжечка   є,— похвалилася Тата.
— І в мене є книжечка.
— А в мене ще є собачка. Вона лишить.
— І в мене   собачка, і теж пищить.
— А в мене є голуб. І качечка, і котик,— не здавалася Тата.
— І в мене.
Зрозуміла Тата, що чим би вона не похвалилася— все це є і в Нати, бо сестричкам завжди однакові іграшки купують. Якусь мить Тата не знала, чим перевершити  Нату.
Але ось її чорні оченята переможно засвітилися,  і вона  вигукнула:
— А в мене ґуля є. Ось, дивіться, яка. А в тебе, Нато, нема!
Наті довелося здатися: гулі в неї дійсно не було.

НЕ БУДЬ СКУПОЮ
Дівчатка танцювали, співали пісеньку про ялинку, розповідали вірші.
Так незчулися, коли й надійшов час обідати.
Мама посадовила всіх до столу. Спочатку поїли борщ, далі котлети із смаженою картоплею. А потім на столі з'явилася ваза з тістечками, каструля з узваром і чашечки. Мама сказала Галі:
— Ти тут найстарша, порядкуй.
Галя роздала всім тістечка, поналивала в чашечки узвару. Дівчатка почали хрумкати смачні тістечка, запиваючи солодким запашним узваром.
Після цього знову гралися. Ната і Тата повиносили свої іграшки. Галя побачила у Тати в руках гарно розмальовану автомашину. Якщо її завести ключиком, вона бігає по підлозі.
— Дай я гляну,— попросила Галя.
Тата насторожилась, обхопила машину обома руками.
— Не дам. Це моя.
— Ото ти така вредна? — здивувалася Галя.— Дай. Я тільки подивлюсь і зразу ж віддам.
А Тата ще міцніше притисла до себе іграшку, насупилась і мовчить.
— Ну й не треба,— образилась Галя. А На-та сказала:
— У мене теж є така. Я зараз тобі принесу,— і побігла в комірчину.
Тоді й Тата бочком (підходить до Галі, простягає їй машину.
— На.
— Не хочу,— каже Галя і навіть відвернулася від Тати.— Ось Ната принесе свою.
— Подивись мою машину,— просить Тата, мало не плаче.— Галочко, подивись... Ну чого ти не хочеш?
Галя повернулася до Тати і відповіла:
— Не будь такою скупою.
 
ПОХВАСТАЛАСЬ
Сусідські дівчатка погралися, потім попрощалися .та й пішли собі.
— Мамо, і я піду надвір,— каже Тата.
— І я,— проситься Ната.
— Вам  треба   б  трохи  поспати,—сказала мама.
— Я не хочу спати! — разом гукнули сестрички.
— Тоді підождіть, я впораюсь, і підемо разом погуляємо. А ви приготуйте все, щоб швидше одягтися.
Тата скоренько знайшла свої теплі панчішки, валянці, шерстяний костюм — і побігла на кухню сказати мамі, що в неї все готове.
— Молодець,— похвалила мама. Вона знайшла десь випадково уцілілий мандарин, обчистила його, розділила надвоє і сказала:
— Одна половинка тобі, а друга — Наті.
Вбігає Тата в кімнату. Одну половинку в руці за спину сховала, а другу доїдає і хвалиться:
— Нато, дивися, що у мене є.
— А що?
— Мандарин!
Ната бачить, що Тата останній шматочок в рот укинула, та й думає: «Мама й мені дасть». А сама каже:
— Пхі, мені мама цілий дала, я вже й з'їла.
— Ага, ти з'їла цілий мандарин? Тоді я й твою половинку з'їм,— зраділа Тата і запхнула собі в рот Натину половинку, тільки жовтуватий сік бризнув на підборіддя.
Лиш тепер Ната збагнула, що сталося. Як зарепетує:
— Ой, віддай зараз же! Віддай!..
Та віддавати було вже нічого.
Розплакалась Ната, до мами побігла.
Мама дізналася, що трапилось, та й каже:
— Ото бачиш, як недобре хвастатись та ще й говорити неправду.

ВІЗЬМЕМО СОБІ НОВИЙ РІК
Одягла мама Нату і Тату, і пішли вони гуляти по місту.
Люди ходять по вулицях такі нарядні, веселі .Тут хлопці й дівчата під баян співають, там— у сніжки граються. Знайомі вітаються, поздоровляють з Новим роком, розпитують Нату і Тату, як їхнє здоров'я, цукерками частують.
Вони тільки якийсь квартал пройшли від свого будинку, як Ната гукнула:
— Мамо! Он теж ялинка.
— Ходімо туди,— потягла Тата маму за руку.
Ялинка стояла в сквері біля кінотеатру. Тільки вона була така висока та гілляста, що її навіть ялинкою незручно називати. Це справжнє велике дерево! Не вірилося, що цю ялинку привезли з лісу. Здавалося, що вона й виросла отут, на площі.
А прибрана яка! Окрім усяких прикрас, на ялинці було багато лампочок, що горіли різнокольоровими вогнями. Від них і вовк та лисиця, і зайчики, що лежали на снігу під ялинкою, і високий Дід Мороз у білій шубі здавалися такими красивими і незвичайними, як у казці.
Раптом з'явилися живі Дід Мороз, Снігуронька, зайчики. Навіть ведмідь прийшов — великий, волохатий, страшний.
— Я боюся,— сказала Ната.
— Не треба боятися,     заспокоїла мама. — Це не справжні звірі. То хлопчики її дівчатка одягли маски.
— Навіщо? — запитала Тата.
— Щоб цікавіше було.
Хлопчики й дівчатка в масках почали танцювати, віршики розказувати.
— Мамо, глянь, Снігуронька танцюває! — у захваті гукає Ната.
— Танцює,— поправляє мама.
А Дід Мороз — такий хороший, такий добрий: повен мішок цукерок, горіхів, пряників приніс і роздав дітям!
Збуджені, веселі повернулися дівчатка з прогулянки. Розповідають одна з-поперед одної про те, що їх вразило, розпитують про те, чого не зрозуміли. Тата питає:
— Мамо, а коли ще буде ялинка?
— Мине зима, буде весна, літо. Потім надійде осінь, похолодає, знову настане зима. Тоді й прийде наступний Новий рік, і ялинку знову поставлять.
— Як буде ще ялинка, — захоплено каже Тата, — ми підемо туди і візьмемо собі додому Новий рік. Він буде нам співати, танцювати, горіхи і цукерки даватиме. Правда, мамо?..
А Ната подумала і заперечила:
— Ми підемо і тільки подивимось. А брати не треба, бо тоді іншим діткам не буде Нового року.

ХТО НАШКОДИВ?
Роздягла  мама дівчаток, потім увійшла  в кімнату, глянула на ялинку і руками сплеснула:
— Ой лишенько! Хто це зробив? Дівчатка зайшли, поглянули і застигли: під ялинкою   лежало   кілька    розбитих   скляних іграшок.
— Признавайтесь, хто чіпав ялинку?
— Це не я,— першою опам'яталась Тата.
— Це не ми,— сказала Ната.
— Вони самі,— додала Тата.
— Пхе, які ви бридкі дівчатка,— присоромила мама.— Наробили шкоди та ще й зізнатись не хочете. Краще скажіть, хто це зробив, а то обох покараю!
Дівчатка мовчки кліпали очима, поглядаючи одна на одну.
— Це ти, Тато? — допитувалась мама.
— Ні. Це, мабуть, Ната.
— Ти, Нато?
— Ні. То, мабуть, Тата.
Мама зітхнула й сказала:
— Ну що ж. Не признаєтесь —  так і зроблю: покараю обох. Сьогодні за вечерею не дам вам торта, а завтра не підете в кіно...
Мама прибрала розбиті іграшки і пішла кип'ятити молоко. Дівчатка побули трохи в кімнаті і теж пішли до мами.
Ось уже молоко й закипіло. Мама відставила каструлю і хотіла зайти в кімнату, але відчинила двері, та так і зупинилася на порозі; під ялинкою знову лежала розбита іграшка.
Тепер мама зрозуміла, що на дівчаток вона даремно напалася. Хто б це міг пустувати, коли в квартирі більше нікого нема? Сказати б, од вітру іграшки попадали, так надворі ніякого вітру нема, і кватирки позачинені...
Постояла мама, подумала, далі й каже:
— Ходімте на кухню.
Вийшли, а двері в кімнату лишили відчиненими.
Сидять, ждуть.
Спочатку в усій квартирі було чути лише один звук — у ванній розмірено капала вода з несправного крана: кап... кап... кап...
Але ось із кімнати долинуло шарудіння, потім тихий дзенькіт, а далі — хлоп! Так, наче з іграшкового пістолета стрельнуло.
Мама тихенько встала із стільця і пішла до дверей. За нею так само обережно йшли Ната і Тата. Ось вони дійшли до дверей, заглянули в кімнату.
Під ялинкою сидів їхній плямистий пухнатий Барсик. Його очі жадібно перебігали з однієї іграшки на другу і хижо світилися — точнісінько так, як у сараї, коли він полював на голубів. І хвостиком так само ворушив, б'ючи ним по підлозі.
Ось він присів, потім враз підстрибнув, ударив лапою. З гілки зірвалась велика рожева кулька. Ще мить—і кулька хлопнула об підлогу, від неї лишилися тільки дрібні блискучі скалки. В ту ж мить кіт одним стрибком сховався під ліжко.
Ната і Тата разом полегшено зітхнули і засміялися.

ДЕ СПЛЯТЬ АВТОБУСИ?
Повернувся тато з роботи. Ната і Тата кинулись до нього і давай наввипередки розповідати про ялинку біля кінотеатру, про живих Діда Мороза і Снігуроньку, про Барсикову шкоду.
— Підождіть,  дайте   хоч   роздягнутися! — просить тато, а дівчатка все не відстають від нього:
— Тату! А Валерик давав мені голуба!
— І мені.
— Він такий хороший! Білий.
— А у мене був... був... зелений,— сказала Тата.
— Ну, їло ти, доню,— заперечив тато.— Зелених голубів не буває.
— І був-а-є,— надувшись, упиралася Тата.
— Ні, він не зелений, — сказала Ната,— а такий... такий, як Барсик.
Тоді Тата знову згадала про Барсикову шкоду і попросила:
— Тату, вижени Барсика. А то він усі іграшки на ялинці поб'є.
— Добре, вижену.
Ната вступилася за кота:
— Йому ж буде холодно.
— Не буде,— заперечила Тата,— у нього шубка тепла.
— Він у підвалі пересидить, там не холодно,— сказав тато.
Він роздягнувся і пішов умиватися. Дівчатка — за ним.
— Я сама умиваюся,— хвалиться Ната.
— І я сама. І зовсім не плачу,— говорить Тата.
Ви вже великі, молодці! — хвалить їх тато.— А ручки з милом треба мити...
Згодом усі посідали вечеряти. Тато з мамою пили світле шипуче вино. Вони цокались високими тонкими чарками і примовляли:
— З Новим роком, з новим щастям!
Ната і Тата пили молоко. Вони теж цокались чашками і поздоровляли одна одну:
— З Новим роком, з новим щастям!..
А ще за годину сестрички лежали в ліжку. Поряд з Татою на подушці була її любима лялька Зоя, а біля Нати з-під ковдри визирало чорне вухо плющового ведмедика.
— Тату, а завтра тобі теж на роботу? — питала Ната.
— Ні, завтра у мене вихідний.
— Підемо з тобою гуляти, правда?—домовлялася Тата.
— Підемо, підемо. Спіть уже.
Кілька хвилин дівчатка лежали мовчки.
Потім Тата  неспокійно  засовалась,  підвелася.
— Тату!
— Що тобі?
— Тату! А твій автобус спати ліг?
— Ні. На ньому зараз інший шофер їздить.
Тут і Ната схопилася і запитала:
— А де автобуси сплять?
— Автобуси не сплять. Вони відпочивають. Цілий день трудяться автобуси, бігають з одного кінця міста в інший, перевозять пасажирів. І тільки пізно вночі шофери заводять їх у гараж — великий такий сарай. Там їх оглядають механіки. Бачать, в одного автобуса на колесі шина дуже стерлася, от-от лопне. Значить, треба шину замінити. У другого щіточка зламалася — та, що вітрове скло прочищає. Це теж погано: піде сніг, заліпить скло, і шофер не бачитиме, куди їхати... У третього щось у моторі не ладиться—треба відремонтувати. Так оглянуть кожну машину і зроблять усе, щоб другого дня автобуси знову невтомно бігали по місту...
— А ти нас іще покатаєш, як колись?
— Покатаю. Спіть.
Дівчатка затихли.

* * *
Коли тато підійшов до ліжка, щоб поправити на дівчатках ковдру, Ната і Тата вже спали, їхні личка то злегка насуплювались, то усміхалися. Що їм сниться: страшний вовк, що доганяє маленького зайчика, чи зелена ялинка, яка прикрила сіренького своїми вітами? Перекидучі санки чи голубий татів автобус, що мчить їх по вулицях міста? А може — весела Снігуронька або добрий Дід Мороз?..
Важко відгадати. Можливо, що і те, і друге, й третє... Та ось вони завтра прокинуться — ми їх спитаємо.


Дата внесення : 20.12.2012     Переглядів: 237     Популярність: 90.54%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :