Для дошкільного віку
Барвінок 1993, №4
Фрагменти:
УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР (ТРАВЕНЬ)
ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ.
Тропар.
Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, подавши радість ученикам обітницею Святого Духа, ствердивши їх у вірі Своїм благословенням, що Ти — Син Божий, Спаситель світу.
* * *
2 травня 1648 р. Богдана Хмельницького обрано гетьманом України.
4 травня 1838 р. Викуплено з кріпацтва Т. Г. Шевченка.
9 травня — День Матері.
1503 рік — перші згадки в писемних джерелах про українських кобзарів.
Тарас ШЕВЧЕНКО
* * *
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється...
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!..
СВІТЛИЦЯ
Євген ШМОРГУН
Рекомендуємо використати при вивченні курсів «Народознавство», «Рідний край», «Людина і світ».
Як ото водиться в казаних казенях, жили колись два брати. Один був бідний, другий — багатий. У багатого родючого ноля — як завидать! І в коморі, і в оборі — всюди повно всього. А в бідного нічого немає. Навіть латка поля і та яриста, пісна, мало не суціль піщуга сипуча. Посіє жито — колосок колоска шукає. Де вже тут розживешся!
Якось у жнива бачить багатий брат, що краєм його поля йде незнайомий чоловік. Йде, насвистує, вітрець розвіває біляві кучері. А то зупиниться, зірве колосок, розітре на долоні, спробує зеренце на зуб — ніби чоловік своєю нивою йде. Багач до нього з кулаками:
— Ти чого тут мені хліб толочиш?! Ану геть, гультяю, з чужої ниви!
А той чоловік нічого не відповів. Подивився на багача волошковими очима, якось дрібно усміхнувся та й завернув на нивку його брата-бідняка.
Бідний брат саме жнивував з дружиною та дітьми. Сім'я встигла вже наробитися, то якраз сиділа у затінку під копою та обідала чим Бог послав. Помітив бідняк того білявого чоловіка та й запросив пообідати разом.
— Вибачайте, хліба в нас малувато,— мовив господар, простягаючи неочікуваному гостеві ложку і тонюсінький окраєць.
Щойно незнайомець узяв окрайчик у руку як на скатертині враз не знати звідки з'явилася ціла гора всіляких наїдків. А недожата нива зашуміла таким густим та дорідним колосом, що й у сні не присниться. Від цього дива біднякові та його домочадцям аж подих перехопило.
Аж нарешті прийшли до тями. Дивляться — а гостя то вже й немає. Зник невідомо куди. Тільки на місці, де він щойно сидів, зеленіє кущ кучерявої трави.
«Та це ж до нас завітав сам Спориш!» — здогадався бідняк. І радісно озирав свою заврожаєну ниву, де на кожному житньому стеблі гойдалося аж два ваговитих колоски...
Спориш у давніх слов'ян був божеством урожаю, сприяв селянам у їхній нелегкій праці. Де проходив він полем, таж на його слідах виростав подвійний колос — так званий «цар-колос». Хлібороби з таких колосків плели святкові вінки, варили «братське» пиво. Такими колосками-парками батьки благословляли на спільне життя дітей у день весілля.
Слов'янський бог Спориш являється далеко не кожному і не жди. Тож зустріти його непросто. Зате дуже просто побачити його траву спориш, яка за багато віків розрослася по всіх усюдах. Для цього досить лише вийти на подвір'я і глянути собі під ноги.
А трава спориш, щоб символізує те ж саме, що й однойменне божество наших предків - родючість, урожайність.
ГРУШКА
Співаючи пісню, дівчата та хлопці беруться за руки і йдуть по колу помірним кроком, а посередині одна дівчина відтворює рухами все те, про що співається.
По закінченні пісні всі підбігають до неї і смикають з усіх боків — «трясуть грушку».
Дівчина пручається й тікає. Далі на її місце стає інша дівчина чи хлопець, і гра продовжується.
Ой вийду я за вороточка,—
Свою грушку посаджу, посаджу.
Ой вийду я за вороточка,—
Свою грушку піділлю, піділлю.
Ой вийду я за вороточка,—
Моя грушка вже росте, вже росте.
Ой вийду я за вороточка,—
Моя грушка вже цвіте, вже цвіте.
Ой вийду я за вороточка,—
Моя грушка відцвіла, відцвіла.
Ой вийду я за вороточка,—
Моя грушка вже паліє, паліє.
Ой вийду я за вороточка —
Свою грушку потрясу, потрясу.
ЯК КВІТЕНЬ ДО БЕРЕЗНЯ В ГОСТІ ХОДИВ
Українська народна казка
Колись давно покликав Березень Квітня в гості.
Квітень поїхав возом, а Березень заходився та такого наробив, що мусив Квітень додому вернути: сніг, мороз, завірюха — не можна возом їхати. На другий рік знову поїхав Квітень до Березня в гості, та на цей раз уже не возом, а саньми. Березень пустив тепло, сніг розтав, річки розлилися,— знов мусив вернутися Квітень.
Зійшовся Квітень з Травнем і скаржиться:
— Скільки вже разів зриваюсь їхати до Березня в гості, та ніяк не доїду — ні возом, ні саньми. Поїду возом — зробиться зима така, що й осі пообмерзають і колеса не крутяться; поїду саньми — теплінь така стане, що ні возом, ні саньми.
А Травень і каже:
— Я тебе навчу, як доїхати. Зроби так: візьми воза, сани й човен, то тоді, певне, доїдеш.
Послухав Квітень і, дочекавшись слушного часу, зробив так, як порадив Травень, їде саньми, а на санях воза й човен везе. Березень дав тепло — і сніг розтав. Тоді Квітень кладе сани й човен на воза і таки їде далі. Став знову мороз і сніг — Квітень знов поскладав човен і воза на сани. Далі розтанув сніг, розпустило скрізь річки, і не можна їхати ні саньми, ні возом. Тоді Квітень склав на човен сани й воза і поїхав ще швидше по воді. Приїхав до Березня в гості так, що той і не сподівався.
Здивувався Березень та й питає:
— А хто тебе навчив, як до мене дістатися?
— Та, спасибі йому, Травень порадив, як їхати.
Березень і каже тоді:
— Зажди ж ти, Травню, я ще тобі крильця обшмагаю.
То від цього й тепер часто в травні березневі морози бувають, бо Березень і досі сердиться на Травня.
ПРОЧИТАЙТЕ МАЛЮКАМ
Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.
Було, крутишся у ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже:
«Ось покличу Сопуху...» Скаже, погасить вітло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі: ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия ягується, і ніс ховається між колінцями. Ти скрутився калачиком, лежиш — нічирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки уха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пруться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, під лавою, у най-чорнішому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вітер ходить по хаті. Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотіти собі, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться. щось дмухає і під подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Ні, то вона чалапає!
Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає — бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап,— йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці — Сопуха.
Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити? Треба сказати: «Буме, за мною!» — і стриб-ти з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, и командир, і за спиною у вас кіннота, шаблі оло. Рушайте в атаку, сміливіше! Стисніть аки, зціпте зуби, ви мужчина; темряву овхніть плечем, грудьми вперед і примовите:
Барі варі вде,
Грім з громами йде!
Не оглядайтесь. Йдіть і кажіть Бумсові: «За мною, Буме! Вони тікають, вони розбігаються!» Ви з Бумсом уже в кутку. Не бійтесь, простягніть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокійна дерев'яна лава. І стоїть на місці, нікуди вона не ходила, то вам таке привиділось. А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха — оте старе кудлате ледащо, оте сонне сліпко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до людей у хату?
Не вірте. Ніякої Сопухи нема. її придумали старші, щоб лякати дітей.
Третього квітня видатному українське мснмику Олесю Терентійовичу Гончару виповнилося 75 років, з чим його й вітаємо - гаряче та щиро!
Олесь ГОНЧАР
СТЕПОВА ТИША
Уривок з роману «Твоя зоря»
...Нам, пастушатам, доводиться пасти поокремо, водячи своїх корівок за налигачі по межах, де для них багато наросло пирію, чи ось по такій польовій доріжці, де ряба твоя, поволі посуваючись, чепурно вищипує м'який споришець попід самим житом, що стіною, вище за тебе, голубіє край колоска, бо тільки лизне — одразу де й візьметься господар, налетить, нагримає, а то й вуха намне...
Кирик о цій порі від тебе далеко, десь він аж за третім горбом пасе, загубився з корівчиною серед хлібів, а ти тут блукаєш по межах або впродовж польової доріжки, що, безлюдна, задумана якась, побігла й побігла поміж хлібами, невідомо й куди.
Струмує повітря, тиша мліє, і ніде нікого. Сам-один. Спіймаєш коника-стрибунця і чуєш, як він, маленький, рветься в тебе крізь пальці своїм пругким, повним енергії тільцем, а ти, маючи безмежну владу над ним, над його життям і смертю, тримаєш це тріпотливе створіння й роздумуєш: пустити чи ні? Жити йому чи не жити? І якщо не залишилось удома прожерливе галченя, що його маєш годувати, тоді доля стрибунцеві усміхнеться, підкинеш його з долоні: живи! І зникне в житах твій зелений кінь щастя...
Зупинився, не рухається наш степовий час. Дрімає дорога, немов укрита. Повітря незрушне, склисте. Сонце ніби припнуте налигачем на місці, ніяк не хоче рухатись до тієї позначки, коли тінь твоя так зменшиться, що вже можеш її переступити чи бодай перестрибнути, добре знапружившись.,Так сумної тобі самому, повитому в цю бридливу тишу степову, де лиш твоя дитяча самотність перекликається через пагорби й жита з Кириковою самотністю.
Звідкись ніби пісня сумовита до тебе долітає, чиясь мати-птиця людським голосом скаржиться: «В мене діти—ма-лоліти, не здужають в степ Летіти...» І враз ти ось виріс, стаєш завбільшки як вранішня тінь, і тебе вже кудись проводжають, тужать за тобою, а ти втікаєш, щоб не плакати, бо ж дощі змиють тобі головоньку, а розчешуть дрібні терни...
І знову сам, сам. Зустрінеться тобі товаришем тут хіба що стовпчик межовий, що ниви чиїсь розполовинює, вилізеш на нього, зовсім як у тій колядці, складеній для найменших:
Я маленький хлопчик,
Зліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Всіх вас забавляю...
Стоїш на стовпчику між хлібами, гукаєш десь туди, аж за третє жито:
— Кирику-у-у-у!
А у відповідь:
— У-у-у!
Лиш луна голос подає...
СИНЯ СВИТА
Білоруська народна казка
Жив-був цар-чарівник. Кинув він поклик по всьому царству: «Хто сховається від мене, тому півцарства віддаю».
Знайшовся такий охочий — Синя свита навиворіт пошита. Приходить він до царя-чарівника.
— Я,— каже,— беруся сховатись так, що ти мене не знайдеш.
— Гаразд,— каже цар.— Коли сховаєшся — півцарства тобі, а ні — голова з плечей. Розпишись.
Розписався Синя свита і взявся ховатись. Перед царем стояв славним козаком, по двору біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем.
Як бігти, то бігти — забіг у тридев'яте царство. А в тім царстві був дуже великий луг. Прибіг він на той луг і обернувся на три квітки.
Наступного дня цар встав, заглянув до своєї чарівної книжки й каже:
— Переді мною стояв славним козаком, подвір'ям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Забіг на великий луг у тридев'яте царство і обернувся на три квітки різних кольорів.
Покликав цар слуг, наказав їм піти в те царство і принести з великого лугу три квітки різних кольорів.
Пішли слуги. Довго йшли чи не довго, але дісталися до великого лугу, зірвали ті квітки, загорнули в хусточку і принесли цареві.
Цар розгорнув хусточку й сміється:
— А що, Синя свито, чи сховався ти од мене?
Синя свита обернувся на людину й
— Дозволь, царю, сховатися ще раз.
Синя свита навиворіт пошита перед царем стояв славним козаком, по двору ріг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Як бігти, то бігти — забіг за тридев'ять земель, у тридесяте царство. А в тім царстві є таке болото, що зверху мох, а знизу озеро. Зайшов він у мох, обернувся на рибу-окуня, зарився на самісіньке дно озера й причаївся там.
Вранці цар устав, заглянув до своєї чарівної книжки й каже:
— Переді мною стояв славним коза ком, подвір'ям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Забіг за тридев'ять земель, у тридесяте царство, обернувся на рибу-окуня і сховався у моховому болоті!
Наказав цар своїм слугам бігти у тридесяте-царство, очистити мохове болото і зловити там окуня.
Слуги так і зробили: очистили болото, закинули неводи й зловили окуня. Загорнули його в хусточку, принесли цареві.
— Ну що, Синя свито навиворіт пошита, чи сховався ти од мене вдруге? — сміється цар.
Синя свита обернувся на людину й каже:
— Дозволь, царю, сховатися ще раз.
Цар дозволив.
Синя свита перед царем стояв славним козаком, подвір'ям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем. Як бігти, то бігти — забіг у тридесяте царство, де росте такий дуб, що коріння в землі, а верховіття в небі. Виліз він на дуба, обернувся на голку, зашився під кору і сидить там. Прилетіла на дуб пташка Нагай, почула нюхом, що під корою сидить людина, та й питає:
— Хто тут?
— Я,— каже Синя свита.
— А чого це ти сюди заліз?
— Та от, узявся я від царя-чарівника сховатися, а ніяк не вдається.
— Хочеш, я тебе сховаю?
— Сховай, добра пташко. Вік тобі дякуватиму.
Пташка Нагай обернула його на пір'їнку, взяла під крило, до царського палацу занесла й поклала сонному цареві за пазуху.
Вранці цар устав, умився, заглянув до чарівної книжки й каже:
— Переді мною стояв славним козаком, подвір'ям біг чорним соболем, під ворота ліз білим горностаєм, по полю біг сірим зайцем, забіг у тридесяте царство. Є там дуб, що коріння в землі, а верховіття в небі. Забрався він під його кору і сидить там, обернувшись на голку.
Наказав цар слугам спиляти дуба, поколоти на дрова і спалити.
Слуги так і зробили, а Синьої свити не знайшли. Приходять і кажуть цареві:
— Нема Синьої свити.
— Як нема? — розсердився цар.— Не може того бути!
— Нема і все,— кажуть слуги.
Вийшов цар на ґанок, почав гукати:
— Синя свито навиворіт пошита, покажися!
— Збери,— відказує Синя свита,— своїх генералів, тоді покажуся.
Цар чує голос Синьої свити, але не знає, звідки той голос. Крутився він, крутився, всюди заглядав, а Синя свита мов водою розлився.
Ну, робити нічого, зібрав цар своїх генералів. Вийшов на ґанок і знову гукає:
— Синя свито, покажися!
— Ні,— чує голос Синьої свити,— спершу при генералах відпиши мені половину царства, тоді покажуся. Бо ти одуриш — я тебе знаю!
Хоч як не хотілося цареві, а довелося віддати половину царства. Тільки поставив він при генералах на указі свою царську печатку, як із-за пазухи його вилетіла легка пір'їнка і стала славним козаком.
— Ось і я! — каже Синя свита.
Схопив він той указ — та собі в ки шеню.
Перестав тоді цар-чарівник у хованки гратись.
ВІВАТ! ВІВАТ! ПРИВІТ, ПРИВІТ!
Я, Мудрило Перший і Останній, король славнозвісної країни Мудрагелії, знову радий вас вітати, дорогі друзі!
Як не прикро починати нашу зустріч поганою звісткою, але доведеться... Мушу вам сказати, що я досі знаходжуся в полоні у Всезнай-ла, в його Палаці Незатребуваних Знань (коли пригадуєте, про свою пригоду я розповів вам у «Барвінку» № 10 за 1992 рік). Звичайно, ви, дорогі читачі «Барвінку», вже надіслали Всезнайлові купу оповідок для мого викупу, але чомусь досі графові не припала до серця жодна з них. Отакий він, як бачите, прискіпливий! Тож звертаюся знову до вас: напружте свої голівоньки, пришліть йому оповідоньки, щоб нарешті я знов опинився на волі й міг
зустрічатися з вами безпосередньо в журналі, а не всілякими хитрощами передавати туди для вас свої послання!..
А тепер — про дещо цікаве. Коли говорити по щирості, я не можу поскаржитися на те, що граф Всезнай-ло тримає мене в жахливих умовах. Навпаки: в мене є все, що душі завгодно. А оце навіть нещодавно граф люб'язно показав мені свій дивовижний звіринець. Розташований він у підвалі Палацу Незатребуваних Знань. Тільки-но ми спустилися, як мені кинувся у вічі віслюк, який незрушно стояв поміж двох однаковісіньких копиць сіна.
— А що дивовижного в цьому віслюкові? — здивувався я.
— Річ у тім,— усміхнувся поблажливо граф Всезнайло,— що це не звичайний віслюк, а Буриданів осел!
— Ну то й що? — не зрозумів я.
— А те, що він отак і стоятиме, доки не помре від голоду. Він, бідолаха, маючи аж дві копиці сіна, ніяк не може визначитись, яку ж слід починати їсти першою. До речі, Буридановими віслюками прозивають, якщо ви чули, шановний Мудрило, невіруючих людей...
Затим я помітив дуже дивну тварину: морда ніби вовча, а шкура на ній наче овеча... звичайно, я поцікавився, що ж це за створіння, у графа. Той засміявся й одказав:
— Таки справді, це і є вовк в овечій шкурі. Між іншим, так прозивають людину, котра приховує свої якісь погані наміри під маскою доброти. Злупиш із такого овечу шкуру — а там вовк!..
Далі показав мені граф Всезнайло козла відпущення, пояснивши при цьому, що цими словами ще прозивають людей, на яких звалюють чужі провини, побачив я там і подивувався на двох ворон — одна була білою, а друга гордо походжала із кутка в куток, убравшися в па-в'ячі пера... І знову Всезнайло пояснив мені, що «Білою вороною» називають людину, котра не схожа на інших, а «Вороною в пав'ячих перах» прозивають того, хто видає себе за когось іншого, набагато розумнішого, приміром, і через те стає загальним посміховиськом...
Здивували мене у звіринці Все-знайла — знаєте, хто?! — звичайнісінькі мухи! Так-так, їх десь із десяток сиділо в скляній банці.
Зрозуміло, що я щиро розреготався й запитав у графа, що ж це за такі дивовижні звірі — мухи, що він їх тримає у своєму незвичайному звіринці?
— Даремно смієтеся, шановний Мудрило,— відказав гордо граф.— Із кожної цієї мухи я невдовзі зроблю слона!
Я напружив мозок і пригадав: а таки справді, чув я колись такий вираз — «із мухи робити слона». Пригадав я й те, що цей вираз означає «надто перебільшувати щось». Ясна річ, я промовчав, але подумав про себе: «Дуже сумнівно, що у вас, шановний графе, вийдуть слони з цих нікчемних створінь!..»
А під кінець нашої цікавої та пізнавальної екскурсії граф запитав мене, чи не знаю я, де йому для свого звіринця можна було б дістати таких звірів: троянського коня, білого бичка, стріляного горобця, мокру курку та сонну тетерю.
Я чомусь одразу не міг пригадати, чи траплялися мені ці тварини, а тому звертаюся до вас, любі друзі: згадайте, чи ви не зустрічали цих тварин? І чи називають цими «тваринними» іменами людей, а коли називають, то кого саме й за що? Цим ви допоможете мені, і, може, граф Всезнайло за це нарешті випустить мене на волю, до вас?!
Пишіть мені в «Барвінок», листи ваші мені неодмінно передадуть. А переможці, як завжди, стануть почесними громадянами моєї славнозвісної Мудрагелії.
Із «ІСТОРІЇ КОЗАЧЧИНИ» Сергія ПУЩЕНКА
НАРОДЖЕННЯ СІРКА
Невідомо, в який день і рік з'явився на світ Божий у козацькій родині, що проживала в поселенні Мерефі на слободських землях
України, помічений родимою плямою на губі, козак. Але всі знають про те, що коли він народився і тільки-но баба-повитуха піднесла його до столу, то став він на дві ноги, схопив одразу ж пиріг із начинкою та й з'їв його. Це було ніби знаменням того, що судилося козакові гризти ворогів до самої смерті, бо народився із зубами.
Минали літа, і збувалося все передбачене. Знали його по справах військових удома й далеко-далеко за межами Батьківщини. Які тільки легенди не ходили про нього та з ким його не порівнювали: і з Чингісханом, і з Тамерланом... З шайтаном, тобто дияволом, порівнювали татари, лякаючи його йменням своїх неслухняних дітей.
А був він славним запорожцем, борцем за віру та землю рідну. Тоді й почала співатися про нього пісня:
Ой як крикне старий орел,
що під хмарами в'ється,
Гей, загуло Запорожжя
та й до Сірка гнеться.
Ой не вітер в полі грає,
не орел літає,
Ото ж Сірко з товариством
на Січі гуляє!
Вірно служив Сірко все своє життя землі козацькій, у боях кШ :лями й шаблями не раз посічений був. Провів понад півсотні боїв, та жодного разу так і не був переможений. Ходив походами на бусурманів частенько. Одного разу у відповідь на підступний зимовий похід хана до Січі Сірко помстився походом через увесь Крим, загнавши хана в гори...
А були й такі походи, що і світ не бачив. Перехопивши татарського гінця та дізнавшися, що півтори тисячі татарів-людоловів вийдуть через Перекоп на Україну, Сірко із загоном у двісті чоловік підійшов до Перекопу, розділив загін і весь день водив козаків по колу, задурюючи татарських спостерігачів. А коли приголомшені татари нарахували декілька тисяч козаків, уночі напав і розбив їх.
Пізніше російський полководець Суворов учився на його справах. Та життя козака не вічне. Помер Сірко повесні 1680 року, зоставшися навіки отаманом-легендою.
НАРОДНІ ОПОВІДКИ ПРО СІРКА
* * *
— Хто ж воно був той Сірко?
— Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало, вийде із куріня та й гукає на свого хлопця: «Ану, хлопче, возьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!»
Той хлопець візьме пістоль та тільки бу-у-ух йому в руку.
А він візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине.
* * *
Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там, на тім боці Дніпра, були татари, магомет жив. Та як задумають вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам:
— Збирайтеся докупи, бо на нас уже орда піднімається!
Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тілько синє буде.
СВІТЛО — СВІТОВІ
Протоієрей Олександр МЕНЬ
СЛОВО ПРО ЦАРСТВО
Півтора місяці по тому Ісус Христос повернувся до Галілеї.
Там розташоване велике блакитне озеро, яке називають Генісарет, або Га-лілейське море. Береги його надзвичайно красиві. Озеро оточують гаї, низькі пагорби, пальми й сади. Понад водою розмістилися невеличкі міста й рибальські селища.
У цих місцях Ісус почав говорити людям про Царство Боже. Він провіщав Радісну Вість про те, що спасіння від зла близько. Що тепер усі можуть стати Божими дітьми. Що Бог любить кожну людину. Прощає грішників, якщо вони вирішать змінити своє життя.
Прийде час, і зло буде переможене остаточно. Але вже зараз, коли Ісус прийшов до них, світло Царства Божого непомітно загоряється в світі.
Громадянами цього Царства будуть ті, хто переможе в собі ненависть і лихі думки, хто збереже чистоту і вірність слову, хто буде любити Творця як свого небесного Отця. Вони мусять навчитися в самого Бога вміти прощати, бути справедливими і щирими.
Нехай лихі люди гонитимуть їх за правду. Вони все одно — переможці. Бо з ними — Бог.
Людина не повинна боятися смерті. Тіло помирає, а душа вічно радітиме в Небесах. А потім у Царстві, що торжествуватиме, Господь дасть нове життя всім, хто вірив Йому і любив Його.
АПОСТОЛИ
У приморських містах Ісус Христос знайшов собі перших учнів, яких нарік «апостолами», посланцями. Вони повинні були стати Його помічниками. Кликати людей у Царство Боже. Сталося це так.
Ідучи берегом, Ісус побачив двох братів-рибалок, Симона та Андрія, котрі закидали сіть з човна,
«Ідіть за Мною!» — мовив Він до них. І вони тут-таки, полишивши все, приєдналися до Ісуса.
Симону Він дав друге ім'я Петро.
Невдовзі до них приєдналися й інших два брати, що мешкали неподалік,— юний Іоан та Яків.
З цього часу Ісус поселився в місті Капернаумі в домі Петра. Звідси Він ішов на проповідь і сюди повертався. Всього було прикликано дванадцять апостолів. Вони повірили, що Ісус — Посланець Божий. А деякі вирішили, що Він — той самий небесний Цар, про якого говорили пророки. «Прийде час,— говорили вони поміж собою,— і Він з'явиться в Єрусалимі, збере військо і прожене римських вояків, а потім заснує по всій Землі Царство правди».
Ісус терпляче ждав, коли вони зрозуміють, що царство Його не схоже на земні царства, що в ньому діє не сила зброї, а любов, свобода й Дух Святий.
— Навчи нас молитися,— попросили якось апостоли.
— Не моліться, як облудники, які роблять це про людське око,— відказав Він.— Звертайтеся до Отця з відкритим серцем і кажіть так:
Отче наш Небесний!
Нехай уславиться ім'я Твоє!
Нехай повершиться воля Твоя
як на небі, так і на землі!
А нині подай нам
хліб наш, щоденний,
і даруй нам борги наші,
як ми даруємо боржникам своїм,
і не доведи нас до спокуси,
а також вибав нас од лукавого.
«А що таке «борги»?» дивувались апостоли.
Тоді Ісус розповів їм притчу.
Якийсь вельможа заборгував своєму господареві велику суму грошей. Якось той Поставив вимогу, щоб він повернув
борг. Та виявилося, що вельможі немає чим розплатитися. Йому загрожував розпродаж усього майна. І навіть родину його могли продати в рабство. Упавши на коліна перед царем, бідолаха почав благати його: «Потерпи ще, я за все розплачуся згодом». Государ змилостився і взагалі пробачив йому борг. Радісний вибіг він із палацу, але тут на дорозі зустрів чоловіка, який заборгував йому самому. Схопивши його, він заволав: «Якщо не розрахуєшся зараз же, посаджу тебе до боргової в'язниці». Даремні були всі благання, він зостався невблаганним.
Про те, що сталося, доповіли цареві. ВДн викликав до себе жорстокого царедворця. «Злий рабе! Весь борг той я простив тобі, тому що ти ублагав мене. Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як я помилував тебе?» І звелів цар покарати вельможу.
Так само й ми, люди, благаючи в Бога прощення, мусимо прощати своїх ближніх, які завинили перед нами.
МИЛОСЕРДЯ ІСУСА
Пророки віщували, що, коли настане Царство Боже, зникнуть усі страждання і хвороби.
Отже, вже зараз, коли Син Божий прийшов на землю, мусили з'явитися перші ознаки цього.
І дійсно, цілі натовпи стражденних, змучених зими хворобами, йшли за Ісусом і отримували зцілення.
Щоправда, Він не хотів, щоб люди вірили в Нього лише за те, що Він Цілитель. Звичайно Він просив тих, хто видужав, не розголошувати про зцілення. Та інколи Він здійснював зцілення при всіх.
Сталося так, що в домі Петра, де Він був, зібрався величезний натовп. А до воріт принесли ноші з чоловіком, котрого розбив родимець. Проштовхатися всередину було неможливо. Але люди дуже хотіли, щоб хворий одужав, і вірили в силу Ісуса. Можливо, це були діти, рідні або друзі паралічного. Не довго розмірковуючи, вони розібрали покрівлю будинку і спустили ноші до ніг Учителя.
Побачивши їхню віру, Ісус сказав хворому: «Прощаються твої гріхи». Він знав, що хвороба цього чоловіка — результат його лихого життя.
Але тут були присутні напутники народу, котрих дуже збентежили слова Ісусові. «Адже прощати гріхи може лише Бог»,— гадали вони. Вони не знали, що в Христі Сам Бог жив поміж людей.
Прозирнувши в їхні думки, Ісус сказав, що така влада прощати у Нього є. І, взявши хворого за руку, промовив: «Уставай! Збери свою постіль і йди додому». Всі завмерли, побачивши, як сила повертається в його задерев'яніле тіло. А потім заволали в захваті.
«Такого ми ще ніколи не бачили!» — перемовлялися вони.
ЙОГО МАТІР
А як же весь цей час жила Матір Ісусова, Діва Марія?
Вона лишалася в Назареті. Про Сина довідувалася лише з чуток. Бачитися з Ним їй доводилося дуже рідко. Але Вона з терплячим упокоренням приймала свою долю.
Адже ще коли їй було відкрито її призначення — бути Матір'ю Спасителя,— Вона дала згоду на все, що доведеться випробувати.
Нелегко їй велося в Назареті. Оточуючі нізащо не хотіли повірити, що Ісус, який працював для них,— Посланець Неба. Коли Він прийшов до Назарета, мешканці містечка не схотіли прийняти Його. Сам Христос дивувався їхній упертій невірі.
В Євангеліє розказано про те, як Своє перше диво Христос сотворив на прохання Матері.
В Галілеї є місто Кана. Там жили друзі чи рідні Ісуса. Діва Марія гостювала в них.
Якось Ісус з учнями був запрошений туди на весілля. Банкет затягнувся, і раптом хазяї побачили, що вина на столах уже немає. їм стало соромно перед гостями, і їхнє засмучення помітила Діва Марія. Вона попросила Сина допомогти їм. Адже було вже пізно і придбати вина вони не мали змоги.
Тоді Ісус звелів слугам налити воду у великі камінні дзбани, що стояли біля дверей, а потім черпати звідти келихами і розносити гостям. Так вони і зробили.
І виявилося, що в келихах — вино, дивовижно приємного смаку. Всі вирішили, що в жениха відшукався запас. Тільки слуги, учні й Діва Марія знали, звідки прийшла допомога.
Так уперше люди отримали її через Матір Ісусову.
З тих часів до наших днів християни молитовно звертаються до Пресвятої Діви, зображують її на іконах, будують на її честь церкви.
ГОЛОВНА ЗАПОВІДЬ
Отож, ходив Ісус берегом озера й містами Галілеї, провіщаючи Радісну Вість — настання Царства Божого,
Якось один учений чоловік поспитав Його: яка заповідь із тих, які дав Бог через провісників, найголовніша.
— Найголовніша заповідь написана в книгах Мойсея: «Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю і всією міццю твоєю і ближнього твого, як самого себе».
— Добре, Вчителю, істину Ти мовив. А хто такий мій ближній? Родич чи людина мого роду, однієї віри зі мною?
У відповідь Ісус Христос розповів притчу. Він взагалі часто розповідав притчі, щоб люди краще запам'ятали і глибше зрозуміли Його слова.
Ішов один подорожній з Єрусалима, розповідав Він, і по дорозі до Ієріхона на нього напали розбіяки. Вони пограбували його і, поранивши, покинули. Він лежав у крові, безпомічний і жалюгідний. Скоро його запримітив священник, що йшов у своїх справах. Але, не бажаючи зв'язуватися й утруднювати себе, закрокував далі. Потім проминув його служитель Храму, і теж не допоміг. Нарешті показався верхівець верхи на мулі. То був самарянин, людина чужого роду й іншої віри. І саме він пожалів бідолаху. Він промив і перев'язав його рани, посадив на мула, довіз до заїжджого двору і заплатив за нього.
— Хто з цих трьох,— спитав Ісус,— гадаєш ти, був ближнім тому, хто попався розбіякам?
— Той, хто допоміг йому.
— Іди, і ти чини так само.
(Далі буде)
ТВОЯ СТОРІНКА
Любі друзі, мабуть, усі ви гаразді поласувати лісовими горішками, і кожен із вас залюбки став би білочкою, чи не так? Але вряд чи вийде це... Тож краще почитаймо, що написала нам Катя ЄРМАКОВА, учениця 5-Б класу київської школи № 90, яка раніше жила в республіці Комі...
БІЛКА
На осінніх канікулах ми з мамою і татом пішли до лісу.
У лісі було гарно, тихо. Тишу порушували тільки ворони, що літали зграями біля своїх гнізд. Чути було, як десь далеко стукав дятел... Ми все далі й далі заходили в ліс. І вже місто зникло.
Раптом ми побачили білочку. Яка ж вона гарна! Вся руденька, з чорним відтінком. У неї була довгаста мордочка і маленькі чорні очка. Білочка щось тримала в лапках. Побачивши нас, вона перелякалась і втекла. Ми ще погуляли лісом і пішли додому.
Наступного разу, коли ми пішли до лісу, я взяла з собою горішки, сподіваючись знову побачити білочку. ї як не дивно, ми знову побачили її. Вона вже не злякалась. І тільки-но побачила, що я даю їй горішок, швидко підбігла, вихопила його з рук і зникла. Так було і третього, І четвертого разу.
Але скінчились осінні канікули. Всі учні пішли до школи, було вже не до розваг. Минула друга чверть, новорічні канікули, і прийшла весна. Діти почали саджати дерева, робити шпаківні. І на душі тік радісно, так весело і тбпло! Бо яскраво світить сонце, голосно і весело співають пташки, дзвенять струмочки, І малюки пускають кораблики.
Якось весною я згадала свою пригоду на осінніх канікулах і попрохала маму ще піти до лісу. Наступного дня ми пішли.
Ліс був зовсім не такий, як восени. Радіючи життю, птахи виспівували святкові пісні. Де-не-де ще лежав сніг, але вже зеленіла травичка. Раптом я застигла з подиву. Та білочкг яку ми бачили восени, перестрибувала з гілки на гілку з двома маленькими білченятами. Куди стрибне білка-ма-ма, туди стрибають і дітки. Раптом маленьке білченя не втрималося на гілці і впало. Я підбігла, підняла білченя І посадила його на гілку. З переляку воно не ворушилося. Я підійшла. Коли білченя прийшло до тями, то прожогом кинулося до мами, й вони почали віддалятися, поки не зникли..»
І я не знаю, чи побачу їх ще колись...
ОРІГАМІ — КОЖНІЙ МАМІ!
Добрий день, дорогі друзі!
От ми й знову зустрічаємося з вами на новому уроці в нашій «Школі орігамі». Гадаю, вам, читачам «Барвінку», припало до серця це японське мистецтво, й ви зацікавилися ним. Що ж, наша школа працює далі! Вчіться на здоров'я!
Як ви знаєте, у травні, а точніше — другої неділі цього місяця, Україна святкуватиме день Матері. Припадає він у цьому році на 9 травня. Пропоную вам зробити матусям гарний подарунок-орігамі, а саме — метелика (можна й не одного!). Для цього вам знадобиться кольоровий папір і трішки терпіння.
Отже, беремо квадратний аркушик кольорового паперу й починаємо робити метелика:
1. Паперовий квадрат зігніть по діагоналі.
2. У трикутника, що утворився, відігніть за пунктиром наперед його вершину.
3. Відігніть кути вперед од центру фігури.
4. Зробіть іще одну фігурку з другого аркушику.
5. Складіть фігурки разом і наклейте на листівку чи на цупкий аркуш іншого, бажано — білого, паперу. Можете додати вуса із тонких паперових стрічечок.
Метелик готовий! Такому весняному, веселому, барвистому метелику порадіє кожна матуся!
Хай вам щастить! До нових зустрічей!