КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
—  А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
—    Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
—    Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
—    Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
—    Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
—    Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить?
—    Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
—    А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
—    Ні! — кажуть.— Битися!
—    Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув   до   глибокої   темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
—    Десь повинні бути в мене брати й сестра?
—    Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
—    Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько    й    мати    умовляють:
—    Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
—    Ні, таки піду! Як же таки свою   кров   та   не   визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
—    Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як  почав   коваль   кувати,   то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
—    Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
—    Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
—    На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився,  підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась.
—    Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
—    Здорова була, дівчино!
—    Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть!
—    Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
—    Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
—    Де ж вони? — питається Котигорошко.
—    Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
—    Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
—    Де тобі визволити?  Шестеро не визволило,  а то б ти сам! — каже Оленка.
—    Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
—    Ге,— каже,— людський дух пахне!
—    Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов.
—    Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
—    Де   то   вже   миритися,— битися! — каже   Котигорошко.
—    Ходім же на залізний тік!
—    Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
—    Бий ти!
—    Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
—    Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
—    А що, мамо, чи в вас іще були діти?
—    Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
—    Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.
—    Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
—    Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, робиш?
—    Гори розпихаю, щоб шлях був.
—    А куди йдеш? — питає Котигорошко.
—    Щастя шукати.
—    Ну, то й я туди. А як ти звешся?
—    Вернигора. А ти?
—    Котигорошко. Ходімо разом!
—    Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, робиш?
—    Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
—    А куди йдеш?
—    Щастя шукати.
—    Ну, то й ми туди. А як звешся?
—    Вернидуб. А ви?
—    Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
—    Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що   й   по   дну  можна   перейти.
Вони до нього:
—    Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, тут робиш?
—    Та   воду   відвертаю,   щоб річку перейти.
—    А куди йдеш?
—    Щастя шукати.
—    Ну,  то  й  ми  туди.  А як звешся?
—    Крутивус. А ви?
—    Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
—    Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже:
—    Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: -   Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
—    Відчини!
—    Не   великий   пан,   відчиниш   і   сам,— каже   Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
—    Пересади через поріг!
—    Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
—    А чого ти запізнився з обідом?
—    Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
—    Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
—    Відчини!
—    Не великий пан, відчиниш і сам.
—    Пересади через поріг!
—    Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
—    А що це ти з обідом спізнився?
—    Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
—    Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
—    Відчини!
—    Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
—    Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
—    А чого тобі? — питає Котигорошко.
—    А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
—    То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
—     Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить  він  у хату,— вже  й  товариство  поприходило.
—    А що обід?
—    Давно впрів.
Пообідали,    а   тоді    Котигорошко й каже:
—    А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
—    Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
—    Лізь  туди, Вернигоро! А цур йому!
—    Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
—    Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
—    Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
—    Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода  на  сажень   волочиться.
—    Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
—    Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
—    А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
—    Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
—    А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
—    Де     вже,— каже     Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
—    Агов, побратими,— чи ви ще є?
—    Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
—    Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
—    І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну.
—    А це моє, — каже.
Витягли   ті   троє   королівну, тоді   вже   Котигорошка   треба тягти. Вони й роздумали:
—    Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко й догадався, що   вони  вже   надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:
—    Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
—    Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
—    Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
—    Як не з'їси його, то ми скажемо.
—    Ні,— каже,— не з'їм.
—    Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
—    Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.
—    Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ.
—    Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу...
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
—    Ви мене зрадили, мушу вас покарати!
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.
 

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном   ділитися.   От  одне   зерно   зайве   було.   Миша  каже:
—    Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
—    Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
—    Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась ,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
—    Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве.
А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього.
А орел просить його:
—    Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
—     Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:
—    Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому.
А він йому каже:
—    Принеси мене до своєї хати та годуй м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з'їв та й каже чоловікові:
—    Пусти мене, я політаю, побачу,   чи   вже   відросли   крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
—    Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з'їв її за рік. Та знову — як полетів... Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому:
—    Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: "Що тут робити — чи зарізати, чи ні?" А потім каже:
—    Більше пропало,— нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а  потім   як  полетів,   то  літав  так  високо — аж  під  хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
—    Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
—    Що з того буде?
А він йому каже:
—    Сідай! Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, - коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
—    А що, як тобі здавалось?
А він каже:
—    Так,  наче я вже неживий був.
Тоді орел каже йому:
—    Отак   само   і   мені   було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
—    Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати  на орла,— ну,  нема що робити,   таки   сів.    Орел   знов його   як   поніс,   та   аж  у   саму хмарку, а звідтіль скинув його, а підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
—    А що, чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому каже:
—    Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
—    Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.
Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
—    Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
—    Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
—    Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
—    Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:
—    Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
—    Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
—    Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
—    Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
—    Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Вони йому кажуть:
—    Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
—    Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
—    Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— тільки й тут не здобув яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
—    Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: 
—    Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
—    Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
—    Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:   
—    Я    бачив,    але    як    дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу.
Батько орел каже йому:   
—    Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
—    Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
—    Піди ж приводь,— зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
—    Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розгин те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, п.і другий розійдеться... Кричить бідолаха, нічого сам не зробить. Коли це іде до нього змія і каже йому:
—    Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице?
А він їй каже:
—    А що тобі дати?
Вона йому каже:
—    Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
—    Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно   яйце   і   дала   йому   в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив  він  об  поли  руками.
—    Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
—    Нема що робити,— журбою не поможеш. Якось треба жити.
Погородив     він     загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:
—    Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
От він зараз і пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
—    Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в одну ніч з пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її тім стовпі була зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:
—    Чого ти плачеш?
А він каже:
—    Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ні коли його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його спиталась:
—    А що ж там?
Він їй і розказав.
Вона йому каже:
—    Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
—    Добре.
Вона йому каже:
—    Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється... До світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до  змії  в  хату  і   поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг: тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
—    Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
—    Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й
щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
—    Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
—    Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються...
Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор.
Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
—    Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
—    Що вона загадала?
Він розказав.
—    Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
—    А що, нічого не вилазило? А він каже:
—    Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
—    А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, держи його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
—    Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
—    Золотого зайця.
Вона йому каже:
—    Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина та й питається його:
—    А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
—    Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
—    Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,— тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, поклав його перед змією на стільці та й каже змії:
—    Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
—    Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними. Вони чують — аж стугонить земля. Тоді дівка каже:
—    Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
—    Чи     не    бачив    тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
—    Йшли.
Той питається:
—    Давно ж вони йшли?
Дід:
—    Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
—    Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й  вернувся  назад.  Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
—    А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
—    Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
—    Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого!
Побігла.
Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
— Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігає змія та й каже до тієї річки:
—   А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: іцо хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась,— так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: мила,  пила, напилась багато та й луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
—    Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову.
Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за одна. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
—    А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
—    Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
—    А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
—    Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
—    А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
—    Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.