Для дошкільного віку

Терентій 1994, №1

У номері: уривок з повісті "В країні місячних зайчиків", віршики, оповідання, яке допоможе вивчити нова слова англійською і навіть комікс.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1994 рік, видавництво «РІА-Пресс». Кількість сторінок: 24.


Фрагменти:

ТЕРЕНТІЙ №1, 1994
Як завжди, розгорнувши наш журнал, ти одразу потрапив до Країни Сонячних Зайчиків. Тут сьогодні новорічний карнавал. Герої, що живуть у Палаці Чарівних Казок, святкують Новий, 1994 рік. І, звичайно, на почесних місцях у цей день — казкові собаки. Адже 1994 рік за східним календарем — це їхній рік. Ми певні, що ти любиш собак. Недарма кажуть: собака — друг людини. У багатьох з вас, мабуть, є свої власні цуцики. І ви добре знаєте, як люблять вони бавитися, гратися з вами. От і сьогодні семеро собак із тих, що прибули на свято, сховалися. Уважно роздивіться малюнок і постарайтеся знайти їх. Тому, хто це зробить швидше як за три хвилини, сонячний зайчик Терентій усміхнеться й скаже: «Молодець!»
Собаки, яких ти зараз бачиш, добрі, лагідні й симпатичні. Але не всі собаки, на жаль, такі.
Перегортай сторінку!

Це — Зландія. Країна, де живуть підступні, злі, погані персонажі казок. Вони теж святкують Новий рік. І теж запросили собак. Але злих, лютих, скажених собак. І семеро з них теж сховалися — щоб несподівано вискочити і вкусити когось. Уважно придивись і знайди їх. Якщо ти зробиш це швидше як за три хвилини, значить, ти вчасно зумієш побачити небезпеку і тобі не страшні жодні лихі несподіванки.
І хай тобі щастить у Новому році подолати всі прикрощі, всі невдачі і перешкоди.
Головне — нічого не боятися, як би воно страшно не виглядало!

В ПАЛАЦІ

НАШІ ІНТЕРВ'Ю

Сонячний зайчик Терентій давно мрій яв побувати в далекому зарубіжжі. І ось така нагода йому випала: він завітав до лісового будиночка, де оселилися герої німецької народної казки «Бременські музиканти». Терентій узяв у них інтерв'ю. Власне, у Пса, бо ж цей, 1994 рік є роком собаки...
ТЕРЕНТІЙ. Дітям усього світу відомо, що бременські музиканти—це Осел, Пес, Кіт і Півень. А от цікаво, на яких інструментах ви граєте? І чого називаєтесь бременськими, якщо живете в лісі, та ще й далеченько від міста Бремена? І взагалі, як склався ваш славнозвісний колектив?
ПЕС. Гм... Це — довга історія. Почну з останнього твого запитання... Коли наш Осел підупав на силі і не зміг возити лантухи до млина, то надумав піти до міста Бремена і там стати вуличним музикантом — грати на лютні. Тяжко вже й мені було бігати на полювання. Тож Осел запропонував пристати до нього й бити у барабан. Стати битлзом... А Кіт-воркіт, якого хазяйка хотіла втопити, бо він уже не міг ловити мишей, ледве втік од неї та страшенно голодував. Ми взяли його з собою — адже коти великі мастаки давати нічні концерти!..
Т. Пробачте, я вас переб'ю... На чому ж грати Півневі, коли він тільки й знає, що кукурікати?
П. От-от... Він сидів на воротях і горлав на всю пельку. Адже закінчився 1993 рік — рік півня, і хазяйка звеліла відрубати йому голову й зварити з нього суп. То хіба ж не краще разом з нами музику утинати, ніж глупу смерть прийняти?.. Так ото і склалась наша рок-група.
Т. Ну і на якій же естраді ви вперше виступили? В Бремені?..
П. Тож-то й воно, що не в Бремені. А саме тут, у цьому будиночку. До Бремена за один день не дістатися, а вже запала ніч. Тоді й нагледіли ми цей будиночок. Осел зазирнув у вікно. А там... на столі, накритому білою скатертиною, предобрі наїдки й напої. Довкола сидять розбійники і п'ють-їдять собі... А ми ж такі голодні!..
Т. Ну-ну, що ж ви вчинили?
П. Наш Осел змикитив: передніми ногами став на підвіконня, мені звелів зіп'ятись на нього, Котові — на мене, а Півневі злетіти на голову Котові. І тоді ми ушкварили свою рок-музику, точніше, рок-пісню: Осел ревів, я гавкав, Кіт нявчав, Півень кукурікав... Може, наш концерт видався розбійникам деренчливим рок-металом, бо вони з переляку дременули світ за очі... А ми добряче собі повечеряли та й повкладалися спати. Осел ліг на купі гною, я за дверима, Кіт — на припічку біля теплого попелу, а Півень вмостився на сідалі.
Т. Відтоді так і живете тут?
П. Не зовсім так... Коли ми погасили світло, отаман послав одного розбійника глянути, що ми робимо. Той, зайшовши до кухні засвітити світло, побачив у темряві сяючі Котові очі і подумав, наче то дві жарини. Хотів припалити сірника й тицьнув ним Котові в око. Нашому воркотові такий жарт не сподобався. Він стрибнув розбійникові в обличчя, засичав, почав дряпа-тись. Розбійник кинувся навтікача й зачепився за мене. Я угородив йому зуби у ногу. Він — надвір, а там Осел як хвицне його... Від того галасу прокинувся Півень та як загорлає: «Кукуріку-у-у!..»
Т. Більше розбійники не з'являлися? Добре  їм  сподобалась   ваша   музика?!
П. Атож... Подейкують, що розбійник розказував отаманові таке: «Там сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовись-
ко як уперіщить мене довбнею! А вгорі, мабуть, сидить суддя, бо кричить: «Розбійника бийте, недоріку-у-у!» То я ледве вирвався...» Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А ми так уподобали його, що й не хочемо нікуди йти...
Т. Дякую вам за інтерв'ю! Бажаю вам здоров'я, щастя і весело відгуляти Новий рік. А якщо колись захочете стати справжніми бременськими музикантами, то йдіть до того славетного міста, там вас давно чекають любителі рок-музики!..
Допомагав Терентію брати інтерв'ю у бременського Пса-музики Богдан Чайковський


Всеволод НЕСТАЙКО
В КРАЇНІ МІСЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
ПОВІСТЬ-КАЗКА

РОЗДІЛ  І


НУСЯ
Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі — не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш — і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, від Бога — така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні — щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
Як на тебе гляну, Нуся,—
То відразу усміхнуся.
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон — дивний і тривожний. Буцімто стоїть вона уночі у страшному темному лісі. Поряд з нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах білі чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода й вуса сиві-білісінькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й на бороду.
—    Що таке, дідуню? Чого ви плачете?— питає Нуся.
—    Ох! Як же мені не плакати, як у мене таке горе!
—    Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
—    Може, ти й могла б допомогти, але не захочеш,— зітхнув дідок.
—    Чому?
—    Та ні, не захочеш, не захочеш.— І дідок знову гірко заплакав.
—    Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я...
—    Тоді  слухай...— почав   дідок.
І раптом   місячне  сяйво   згасло. І дідок пропав... Нуся прокинулася.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла. Тож звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок виявив сумнів щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І у дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, в першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула у сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, в маленькому дерев'яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Ну-синих снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
—    Як це ні з ким? А я?— почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
—    Ой!— вихопилося в Нусі.— Ти хто?
—    Терентій!— сказав сонячний зайчик.
—    Справді?— усміхнулася    Нуся.— Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
—    Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існує і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
—    Існує. Аякже! — сказав Терентій.
—    Ти що — читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти...
—    Авжеж, читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
—    Серйозно?! — зраділа Нуся.— А що той дідок хотів сказати?
—    Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
—    Що ж робити?— знову засмутилася Нуся.
—    Не сумуй!— сказав Терентій.— Я попрошу мого друга місячного зайчика Олелька, і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають тут лише вночі, коли світить місяць.
—    А як же ти з ним заспілкуєшся? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну...
Не хвилюйся. Подзвоню Олельку по чарифону в Країну Місячних  Зайчиків. А  він уже  прийде   до тебе уві сні й допоможе.
—    Уві сні?— здивувалася Нуся.
Авжеж. Місячні зайчики тим і займаються, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долим Щасливих   Сновидінь,   беруть   сні' і розносять тим, хто спить. Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пайаі Морока—нічні кошмари. Ти ж знаєш,   що   пан   Морок — Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, перший   радник   Королеви   Глупої Ночі.
—    Знаю. Але ж він і Володар Зландії.
—    Так. Він приватизував Злан-дію. Але й від посади Начальника Канцелярії Нічних Кошмарів не відмовився. Посідає дві посади.
—    А ти думаєш, та біда, про яку говорив дідок у моєму сні, пов'язана з паном Мороком?— спитала Нуся.
—    Може, й пов'язана... Буде видно...
—    З ким це ти розмовляєш, доню?— гукнула з городу мама.
Терентій одразу зник.
—    Та просто так... граюся!— гукнула Нуся.
Дорослим важко іноді пояснити справжність казкових подій і явищ.

РОЗДІЛ    II

МІСЯЧНИЙ ЗАЙЧИК ОЛЕЛЬКО. СОВА СОФІЯ ПАВЛІВНА ТА ПУГАЧ УХ СТЕПАНОВИЧ

Весь   день   Нуся   з   нетерпінням чекала вечора. І от нарешті...
Мама, як завжди, сказала Нусі: «На добраніч!», поцілувала, погасила світло в   її  кімнаті  й вийшла.
У відчинене вікно зазирав рогатий місяць, з саду линули запаморочливі пахощі матіоли, сюрчав цвіркунець, десь далеко валували собаки.
З  кімнати   батьків  лунали   приглушені   голоси,   музика — батьки дивилися телевізор.
Нуся, намагаючись якнайшвидше заснути, почала рахувати слонів (так радив їй тато). На сімдесят сьомому слоні раптом почувся тоненький голосок:
—    Ти хотіла мене бачити?
—    Здрастуй!
Нуся так і не зрозуміла, чи це був уже сон, чи ще дійсність.
На підвіконні сидів маленький місячний зайчик — срібний, пухнастий, з жовтими цяточками очей.
—    Ти Олелько?— тихо спитала Нуся.— Здрастуй!
—    Олелько,— мовив місячний зайчик.
—    Терентій сказав, що ти можеш мені допомогти.
—    Спробую. Але для цього доведеться тобі гайнути зі мною у Країну Місячних Зайчиків. Треба ж встановити, хто з наших приносив тобі вчорашній сон. Вони повинні подивитися на тебе.
—    А далеко ваша країна?
—    Далеченько. На захмарній вершині гори Селенга.
—    А   як  же  я   туди   дістануся?
—    Справді! Треба подбати про транспорт. Пішки ти й за місяць туди не дійдеш. Стривай, я зараз повернусь.— І Олелько зник.
Нуся прислухалася.
Було тихо. Цвіркуни вже не сюрчали. І з кімнати батьків не линули голоси й музика. І смужки світла від дверей на підлозі не було. Певно, батьки вже спали.
«Як швидко,— подумала Нуся.— Я тільки сімдесят сім слонів нарахувала, а вже...»
Далі Нуся подумати не встигла, бо враз на підвіконня нечутно опустилися й сіли два великих птахи. І знову з'явився Олелько.
—    Не бійся,— сказав місячний зайчик.— Це наші друзі. Знайомся: сова Софія Павлівна і пугач Ух Степанович. Вони перенесуть тебе у Країну Місячних Зайчиків.
—    Д-дуже приємно,— тремтливим голосом сказала Нуся, глянувши на величезні пазуристі лапи й могутні гачкуваті дзьоби Софії Павлівни та Уха Степановича.
—    Тільки треба було б для зручності якесь сідало для дівчинки пристосувати,— сказала Софія Павлівна, повівши неморгаючими банькатими очима.
—    А ми знімемо ондо гойдалку з дерева,— витріщив такі ж самі банькаті очі Ух Степанович.
—    Правильно! — сказав Олелько.— Одягайся!
Це він уже Нусі сказав.
Повторювати було не треба. Нуся швиденько скинула нічну сорочечку і натягла шорти й маєчку. А також взула кеди.
За цей час сова й пугач вже од-в'язали з дерева гойдалку.
Нуся вилізла через вікно у сад. Сіла на гойдалку. Софія Павлівна та Ух Степанович з двох боків схопили мотузки лапами і знялися в небо. У Нусі залоскотало в животі. Вона любила гойдатися, але так високо гойдалка не підносилася ще ніколи.
Вони летіли у зоряному небі над лісами, річками, долинами, над містами і селами. Внизу мерехтіли ніколи не згасаючі вогні вокзалів, електростанцій, заводів, що працюють цілодобово. Он по залізниці рухається поїзд, наче іграшковий, а ондо по шосе повзуть маленькі, теж наче іграшкові машини. Згори здається, що вони ледве пересуваються, а насправді ж вони мчать, як скажені.
Місячний зайчик Олелько сидів у Нусі на колінах.
—    Наші вже повертаються,— сказав він.— Порозносили сни й повертаються.
—    Де? Не бачу нічого,— сказала Нуся.
А ти й не побачиш,— сказав Олелько.— Вони повертаються з швидкістю світла. Людське око не в змозі цього побачити. А ондо вже й гора Селенга...
Далі буде.

АФРИКАНСЬКІ МИСЛИВСЬКІ ОПОВІДАННЯ АЛЬБЕРТА ШВЕЙЦЕРА
(Переказав Віталій Заславський)
СЛОНИХА СОФІЯ

—    На одній плантації, вище Самкіти, жила-була слониха Софія. Молода ще. Всього вісім років мала. Іноді вона працювала — возила візок, щось переносила в хоботі. Але найбільше байдикувала — не тому, що ледарка, просто її не привчили до справжньої роботи. Щойно вдарить дзвін, яким скликали людей на обід, як слониха зразу ж припиняє трудитися. Неначе цей звук не тільки людей, але і її стосувався! Якщо, наприклад, цієї хвилини Софія несла колоду, вона зразу ж кидала свою ношу. Ось яка кмітлива була!
Найбільше слониха вподобала тинятися в садах, виривати з корінням салату й боби. А ще вона забавлялася так: одним ривком витягала із землі какаове дерево. Бувало, так розійдеться, що десятки дерев валяються на землі! Для неї розвага, а для садівників-бо як?!
Та найгірше, коли слонисі Софії почухатися захочеться! Бона зразу ж прямує до найближчого телеграфного стовпа і ну тертися об нього плечем! Стовп падає, зв'язок порушено...
І хоч скільки її соромили, хоч як просили припинити свої витівки, вона не угамовувалась. Гадаєте, слониха не розуміла, що їй говорять? Усе чудово розуміла! Адже ж розумниця!
І надумали пустунку продати в Європу, нехай живе в якому-небудь зоопарку: там угамується.
Покупець невдовзі знайшовся.
Тепер головне було повантажити Софію на пароплав.
Повели слониху мовби прогулятися до річки. Вона любила, коли люди з нею
спілкувалися. І задоволено вирушила на прогулянку.
Біля причалу стояв пароплав з потужним підіймальним краном. Слониха помилувалась пароплавом і хотіла йти далі. Але тут її непомітно підвели до трапа крана і почали вмовляти ступити на нього. Софія зразу ж запідозрила щось недобре, спинилась як укопана перед трапом і нізащо не хотіла ступити на нього.
Тоді покликали вантажників-негрів. Вони заходилися підштовхувати її. Слониха Софія опиралася, але, зрештою, вона, мабуть, поступилася б, тому що людей не боялася і звикла з ними не сваритися. Та раптом саме тоді запрацював двигун пароплава, з труби заклубочилась пара!
Слониха злякалася й миттю здибилась. Тут уже вантажникам стало не до жартів! Вони, певне, добре знали, що це таке — перелякана й розлючена слониха! Хто втік, хто прямо у воду стрибнув! Тільки б далі від тварини!
А Софія хутко заспокоїлась, обернулася й, не кваплячись, подалася додому.
Так і живе вона досі там, де й раніше.

ПОЛЮВАННЯ НА ГІПОПОТАМА
— Місцеві житері люблять ласувати м'ясом гіпопотама. Але бояться на нього полювати.—Альберт Швейцер пройшовся кімнатою і раптом, ніби сперечаючись із кимось, вигукнув:— А що, це й справді дуже небезпечно! Поранений гіпопотам страшний — він зразу ж кидається на мисливця. Тільки видається неметким, а бігає куди швидше за людину!
Цілісінький день гіпопотам сидить у воді. А ледь стемніє — вилазить на берег. Завжди на одне й те саме місце. Тим-то зустріти гіпопотама досить просто. Але не в багатьох вистачає хоробрості його підстерігати...
Якось у сусіднє село приїхало двоє європейців. Вони нічого не знали про гіпопотамів і взагалі не були досвідченими мисливцями. Місцеві жителі схитрували — вони попросили прибулих взяти участь у полюванні на гіпопотамів: ми, мовляв, і самі б впорались, та у вас рушниці ліпші!
Ті згодились.
Сіло сонце — і всі, білі й чорні, рушили до річки. Невдовзі почулося пирхання гіпопотамів, що вилазили з води.
Альберт Швейцер на хвильку замовк. Він завжди умовкав перед тим, як розказати щось особливо цікаве.
—    Один білий мисливець хотів про щось запитати негрів, та з'ясувалося, що їх уже немає поруч. Почувши, що гіпопотами вибираються на берег, вони непомітно втекли. Можливо, перелякалися, а можливо, заздалегідь надумали так вчинити.
Тож білим полювальникам стало не по собі.
—    Ти ще тут?— шепоче один мисливець іншому.
—    Так,— відказує той,— але скоро мене тут не буде!
Страшно одному. І тоді приятель його тихенько приповз до того місця, звідки долинав голос. Але там справді вже нікого не було.
А прибережний чагарник 'хрустів під важкими ногами гіпопотамів.
Сторопів і цей, останній мисливець. Підхопився і, не криючись, також кинувся бігти  куди очі світять.
На тому й скінчилося полювання. Всі лишилися цілими: й мисливці, й гіпопотами. Може, так і ліпше?.. 

ВЕЛИКИЙ ЛІКАР
Усі туземці знали й любили Великого Лікаря. Він рятує негрів од смерті, він завжди нагодує голодного — нікого не покине в біді.
Але багато в ньому такого, що збагнути просто неможливо. Якби так повівся не Великий Лікар, а хтось інший, то йому цього ніколи не пробачили б!
Справді, у лікаря чудова рушниця, а він тримає її на колінах і ніколи не стріляє — ні у птахів, ні у звірів.
Веслують негри, веслують...
—    Дивись, дивись, крокодил!— кричать вони, показуючи кудись убік.
І дійсно, спить крокодил, лежачи на обрубку дерева, що стирчить з води. Каное пропливає мимо, а лікар не поворухнеться.
—    Він же спить!— каже Великий Лікар.— Хай спить. Я не хочу його будити!
А у лісі?
Онде викривляється поміж гілок мавпочка. Нічого нема простішого — застрелити її. Вона ж допитлива — і, побачивши людей, не ховається, а навпаки, висовується, роздивляється їх, строїть міни. Тут і стріляй! Що може бути смачніше за мавпяче м'ясо? Але Великий Лікар не підводить рушниці.
—    Від тебе ніколи нічого не доможешся!— сердяться негри.
Вони не знають, що він досі пам'ятає, як одного разу при ньому застрелили мавпу,— і зразу ж з'явилася звідкись маленька мавпочка. Вона так жалібно кричала й плакала!
«А птахи?— думає лікар.— Які ж вони красиві! Хіба можна позбавляти світ такої краси?!»
—    Нащо тобі рушниця?— дивуються негри.
Великий Лікар посміхається. Справ-ді-бо, нащо йому рушниця? Та, мабуть, так, про всяк випадок. Мало що може трапитись на тропічних стежках?!
Усе-таки — Африка!

ДАВНЬОКИТАЙСЬКИЙ МІФ ПРО ПОТОП
Не буває казок без казкових героїв. Отак і в міфах є свої герої. Вони не тільки борються зі злом, але й зайняті надзвичайно серйозними справами. Вони вчать людей обробляти землю, дають їм вогонь, знаряддя праці, правила життя у суспільстві, навчають малювання, гончарства, ткацтва тощо. Ці герої міфів зовні схожі на людей, але мають надприродну силу і часто вважаються предками того чи іншого народу.
Ви вже, мабуть, знаєте, що вся історія існування нашої Землі — це історія катастроф. Страшенні землетруси, зсуви і розколи цілих континентів, виверження вулканів, падіння метеоритів, різкі похолодання і потепління, повені — все це збереглося в пам'яті народів, знайшло своє відображення у міфах, казках, священних книгах...
Древній Китай був могутньою державою — Небесною імперією, як називали його самі мешканці. Все там було величним: Велика Китайська стіна, яка захищала країну від кочових племен, Великий шовковий шлях, яким каравани везли шовк (багатство Китаю, оповите великою таємницею) до Індії і далі, до Європи. Китайці винайшли папір, порцеляну, компас... Та подейкують, хтозна, що сталося б з країною, якби колись у прадавні часи не врятував її міфічний герой Юй. Одного разу почався жахливий потоп — води піднімалися до небес, гинули люди. Тоді верховне божество Шанді наказав мужньому Гуню врятувати Китай від повені. Гунь, аби виконати це, вкрав у верховного божества чарівну землю сі-жан, яка мала властивість збільшуватися у розмірах, розбухати. За допомогою сі-жан Гунь намагався  гатити   греблі,   щоб перепинити шлях воді Та нічого в нього не вийшло. Розгніваний Шанді стратив Гуня на Горі Пір'я на Далекій Півночі (ви здогадуєтесь, що пір'я — то сніжинки). Став Гунь каменем, а за три роки з того каменя з'явився його син Юй, якому й судилося врятувати Китай.
Допоміг Юю крилатий дракон. Він рухався попереду і своїм хвостом креслив на землі борозну, де Юй мав прорити канали, щоб відвести воду до моря. Десять років працював Юй настільки затято, що навіть не мав часу відвідати жінку та дітей, хоча кілька разів шлях його лежав повз рідну домівку. Юй стер собі пальці на руках та коліна і став кульгати. Відтоді у Китаї хода того, хто накульгує, називається «хода Юя».
Врешті-решт Юю вдалося висушити землі. Вдячні люди згадували: «Якби не Юй, ми всі б, певне, стали рибами».
Ну, а що ж Гунь? Так і лишився лежати каменем? Ні. Міф розповідає, що згодом батько Юя перетворився у триногу черепаху, пірнув у Вир Пір'я, дістався берега і там ша-манка повернула йому людську подобу.
Переказала для дітей Олена МАКСИМЕНКО

СЕКРЕТИ ПРОФЕСОРА КВАКАКУМА

Професор Жабурин Жабуринович Кваквакум, доктор болотяних наук, вмостився на лататті, поправив золоті окуляри і, поважно надувшись, почав:
—    Шановні жабенята! Сьогодні я починаю читати вам лекції на тему «Чого немає і що буває»... Відомий англійський письменник Томас Харді писав: «Бувають речі, занадто неймовірні, щоб у них можна було повірити. Але немає речей настільки неймовірних, щоб вони не могли відбутися». От чи могли б ви повірити, що юшку можна варити просто в озері? Навряд. А таке буває насправді. В Екваторіальній Африці є озеро Ківу площею 2650 квадратних метрів. І от, коли відбувається виверження розташованого неподалік вулкана, розпечена лава стікає в озеро — і вода в озері закипає. Після того як вулкан втихомирюється, місцеві жителі збирають варену рибу і харчуються нею.
Жабенята плямкнули, і одне з них кумкнуло:
—    Як добре, що біля нашого болота немає вулканів!
—    А чи знаєте ви, жабенята,— вів далі професор,— що у Сполучених Штатах Америки відбуваються жаб'ячі змагання? Улітку 1986 року там було поставлено світовий рекорд. Жабка Розі стрибнула на шість з половиною метрів у довжину.
Жабенята зітхнули — вони не могли так далеко стрибнути.
—    Ну, досить — до наступної лекції.— Жабурин Жабуринович поправив золоті окуляри і стрибнув з латаття у воду.

З ДОЛИНИ ЩАСЛИВИХ СНОВИДІНЬ

ЦУКЕРИЩА
сон

Йшли ми з моїм двоюрідним братом Андрійком і моїм дідусем додому і раптом бачимо: лежить величезна смоктательна цукерища, Я хотіла взяти її. А дідусь каже:
—    Куди ж її дінеш? Вона така велика. Я не донесу.
Пройшли ми. А я кажу:
—    Давайте повернемося. Ми з Андрійком з двох кінців її посмокчемо, а те, що залишиться, утрьох понесемо.
Повернулися. А цукерищі вже нема. Хтось узяв.
І закінчився сон...
От була цукерища!  Просто  казкова! Я таких ніколи не бачила. Тільки оце уві сні.
Оленка Настояща, м. Луганськ  

ПРИНЦЕСА ЛЕБІДЬ
сон

Прочитав я про Країну Сонячних Зайчиків, і наснився мені сон.
Сиджу я в Країні Сонячних Зайчиків на березі озера і раптом бачу: підпливає лебідка, виходить на берег і перетворюється на прекрасну принцесу. Почала вона ходити берегом і збирати квіти, плести вінки. Я хочу до неї підійти, познайомитися, сказати, що я вчуся у третьому класі, що мені дев'ять років, і не можу — соромлюсь.
А вона подивилася на мене, усміхнулася, вінок мені на голову наділа, потім зійшла у воду, знову перетворилася  на  лебідку  і  попливла.
Я прокинувся і намалював малюнок. Ось він.
Сергій Колесник, м. Керч

ХАУ ДУ Ю ДУ, МІС КАКАДУ!
Відчинилися двері в класну кімнату, і на порозі з'явився Бровко Барбосович.
—    Як добре, що ти повернувся!— вигукнули ведмежа Умка, тигреня Смугастик та бегемотик Гіпо-поша.— Поздоровляємо з Новим роком! Бажаємо щастя, Здоров'я, успіхів у навчанні!..
—    Спасибі! Спасибі, друзі!— розчулився ! Бровко Барбосович.— Я вас люблю.— І love you. Бажаю і вам усього найліпшого!..
Саме тоді до класу зайшла міс Какаду.
—    Дорога міс Какаду! Ми здоровимо вас із Новим роком!— We congratulate you!— вітали любу вчительку учні.— We wish you a Happy New Year!— Бажаємо щасливого Нового року!
—    Я також поздоровляю вас із Новим роком, заусміхалася міс Какаду і змахнули крильцями.— У мене для вас сюрприз: ми підемо в зоопарк і познайомимося з дикими тваринами.  
Учні зааплодували і тричі вигукнули: «Ура!» А Умка спитав, як буде англійською мовою «зоопарк».
—    Зоопарк,— відповіла вчителька,—zoo.
Разом з міс Какаду учні вирушили до зоопарку. Тут вони зразу ж помітили ведмедя — bear, котрий лежав у клітці, але, побачивши їх, став на задні лапи і приязно помахав передньою лапою.
— This is a bear. This is a big brown bear,— пояснила вчителька.
—    А це лисичка,— втрутився Гіпопоша.
—    Твоя правда. Це руда лисичка—a red fox,— підтримала його міс Какаду.— Погляньте, який у неї красивий хвіст — tail.
Ступивши декілька кроків, наші друзі побачили лева. Він раптом сказав:
—    І am a lion.
З'ясувалося, що лев знає англійську мову, бо раніше жив у зоопарку в Лондоні і навчився там розмовляти по-англійському. Він навіть продекламував віршика:      

My paws are big and strong,
My tail is very long,
My mane is fine and thick,
And I am very big.

Міс Какаду переклала нові слова з цього віршика українською мовою: paws — лапи, mane — грива.
Невдовзі учні побачили великого жирафа з дуже довгою шиєю.
—    Жираф англійською мовою — giraffe,— пояснила міс Какаду.— Зараз ми побачимо мавпочку — monkey, яка любить стрибати по деревах і їсти bananas,—сказала вона.
—    Де monkey? Де monkey?— почали питати учні і, побачивши її, всі заходилися сміятись та стрибати від задоволення.
—    Ось вовк — wolf,— сказала вчителька, і учні побачили a big grey animal, який, сидячи в клітці — cage, їв meat.
А на зеленому лужку стояв слон, помахуючи хоботом.
—    Це слон — elephant,— сказала міс Какаду.— It is grey.
—    А це що за тварина?— спитав Смугастик.— У неї на животику є навіть якась сумочка.
—    Я    знаю:    це    кенгуру! — вигукнув    Бровко Барбосович.
—    Так, це кенгуру — kangaroo.— І вчителька пояснила:— На животику у неї сумка, в якій вона носить дитинчат. Я заспіваю вам зараз пісеньку про кенгуру. Слухайте.  
Міс Какаду злетіла на гілку дерева, склала крильця і заспівала:

Come with те to the zoo, zoo, zoo
To see the kangaroo, roo, roo
Watch him walk with a jump, jump, jump!
As he goes along with a bump, bump, bump!

Її учні, вислухавши пісеньку, заходилися дружно аплодувати.
Екскурсія по зоопарку тривала. Учні побачили великого тигра — tiger, білого ведмедя — polar bear, веселу   білочку — squirrel,   меткого   зайчика — hare.
В зоопарку все їх цікавило. Неподалік на великому лужку лежало декілька тварин з високими горбами на спині.
—    Міс Какаду! Гляньте праворуч,— сказав Гіпопоша.— Це верблюди. Я бачив таких на малюнку в книжці. Верблюд може не їсти й не пити воду дуже довго.
—    Верблюд — camel — великий помічник людини,— сказала вчителька.
—    Дивіться, яка смішна кулька котиться дорогою. Вона дуже колюча! — вигукнув Смугастик, який уколов лапку, спробувавши погладити чорний клубочок.
—    Це їжачок — hedgehog. Коли він помічає небезпеку, то згортається в клубочок і вистромлює свої голочки. Спробуй, мовляв, торкни!— сказала міс Какаду.
—    Hedgehog, hedgehog, hedgehog — чорненький малий клубок!— заспівали учні, оточивши тваринку.
Зараз я покажу вам свого дядька, бегемота Ледаря. Він живе у цьому зоопарку. Дуже добрий і любить грітися на сонечку, —сказав Гіпопоша. А бегемот — hippopotamus — Ледар, побачивши племінника та його друзів, підбіг до них і запросив усіх до себе на гостину. Розсадивши їх на травичці під деревом, почав пригощати цукерками— sweets, тортом — cake, морозивом — ice-cream. Всі їли і посміхалися одне до одного.   
Допомагав міс Какаду вести урок Аркадій
 


Дата внесення : 23.06.2012     Переглядів: 412     Популярність: 98.13%    
Належить до розділів:
Українські
Журнали, альманахи, газети
Терентій



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky