ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЧОВЕН
Восени річка обміліла, а там, де Юра з Сашком вудили красноперів, то й зовсім стало мілко. Хлопці й вудок не розмотували. Постояли на березі, подивилися на прудку воду, що ворушила на дні довгі м'які водорості, і пішли далі — пошукати глибокого місця.
Після нічного дощу стежка ще не висохла, була липка, наче її намазали клеєм. До неї поприставало опале з верб вузеньке блідо-жовте листя. Воно кружляло в повітрі, падало на крутий берег, пливло по річці. І тільки на деревах та кущах його позалишалося вже зовсім мало. Небо закрили кошлаті хмари. Коли з'являлося сонце, на вільсі біля кручі, на осиці коло берега блискотіло мокре павутиння.
Якось непомітно Юра з Сашком підійшли до повороту річки. Тут вони ніколи ще не були. Річка широка, а вода чорна, як у колодязі. Де-не-де по ній кружляли ямки. А скільки тут було очерету! Ним заросли не тільки береги, але й увесь луг до самого лісу. Хлопчики пройшли ще трохи понад берегом, спустилися з кручі і вже хотіли розмотувати вудки, але раптом поруч в густій осоці помітили човна. Такого вони ще ніколи не бачили. Він не був схожий на інші. Довгий, вузький, з гострим загнутим носом. Підійшовши ближче, вони побачили в човні хлопця. Той лежав на дні, на старому сіні. Помітивши хлопців, підвівся, з цікавістю подивився на Юру й Сашка, на їхні вудки й запитав:
—    Ну, що, ловиться?
—    Ух, яка довбанка! — замість відповіді сказав Сашко.
—    Це не довбанка, це човен,— поважно промовив хлопець.
—    А він твій, ти на ньому катаєшся?
—    Катаються на каруселі,— сказав хлопець,— а на човні плавають. Та ви хто такі будете, щось я вас раніше не зустрічав у цих місцях.
—    Ми з селища. Воно о-он там, внизу біля річки, де висушують болото й будують завод. Мене звати Юра, а це мій брат Сашко,— сказав старший хлопчик.
—    Ну, а я Толя Михась... От і будемо знайомі.
—    А герой-партизан Федір Михась, бува, не твій родич? — спивав Юра.
—    Не тільки родич, але й рідний дідусь,—з гордістю сказав Толя.
—    Невже? — здивовано вигукнув Юра.— Нам про Михася вихователька розказувала, і кіно по телевізору ми про нього бачили...
Юра й Сашко були дуже здивовані, що зустріли Михасевого онука. А Толя вичерпував з човна іржавою консервною бляшанкою воду й говорив:
—    Як не смолимо, не конопатимо, а тече. Старенький уже. Він разом з дідусем партизанив.
Юра й Сашко ще більше здивувалися, підійшли до човна ближче, стали його розглядати. Ніколи їм не доводилось бачити партизанського човна. Вони оглядали його уважно, пильно, намагалися знайти сліди від куль на його бортах, глибокі подряпини від осколків. Але нічого цього вони не побачили. А братам дуже хотілося все це знайти. Та ще й не терпілося їм дізнатись, чому цей човен не схожий на інші і як він служив партизанам. Тому Юра одразу й запитав:
—    А навіщо він такий вузький та довгий?
—    Вузький для того, щоб легше було в очеретах плавать, а довгий, щоб більше вмістилось...
—    Чого вмістилось?
—    Ящиків з патронами та гранатами, поранених.
Толя помовчав, але, побачивши, що хлопчики слухають його з цікавістю, заговорив знову:
—    Дідусь розповідав, що партизани самі сухарі їли. І от одного разу люди в селі напекли їм багато-багато хліба і наклали повний човен. А хліб був такий теплий, що коли човен плив до лісу, то над очеретами від нього навіть пара здіймалась.
—    А де зараз твій дідусь? — запитав Юра.
Скоро прийде. Пішов до села по цвяхи. Будемо в лісі лагодити годівниці для лосів... Дідусь зараз старший над усіма лосями в нашому лісі. Їх уже багато.
—    А які в них годівниці, як у пташок? — спитав Сашко.
—    Ні,— засміявся Толя,— у пташок маленькі, на деревах. А в лосів отакенні, щоб сіна більше влізло.
—    А ми ніколи таких не бачили,— зітхнув Сашко.
—    От якби з вами поїхати,— сказав Юра.— Візьми нас із собою, а я тобі ножика дам. В ньому двоє лез. Одне, правда, поламалось, зате друге зовсім ціле. І гостре! Я вчора його на брускові гострив...
—    Ножик у мене є свій. Дідусь подарував. А ось і він,— з радістю сказав Толя і взяв у руки весло.
Брати швидко оглянулися й стали дивитися на Толиного діда. Вони ніколи ще не бачили живого партизана, і навіть не вірилось їм, що це той самий Михась, герой, про якого вони так багато чули. Він не мав ні вусів, ні бороди. Та й обличчя майже зовсім ще молоде, засмагле, а чуб на голові білявий, такий, як у Толі, Юри і Сашка.
—    Здрастуйте,—боязко сказали Юра й Сашко, ледве Михась підійшов до човна.
—    Здрастуйте, здрастуйте,— весело відповів Михась. Посміхнувся й спитав: — Ви чиї ж будете, герої?
—    Ми з селища, що внизу над річкою, де будують завод,— тихо відповів Юра.
—    Візьміть нас із собою, ми ніколи не бачили великих годівниць для лосів,— попросив Сашко.
—    А мама вас шукати не буде, не сваритиметься?
—    Ні,— вже сміливіше сказав Юра,— мама пустила нас на річку та сказала, щоб повернулися до обіду.
—    Ну, як до обіду, то ще встигнете, сідайте.
Троє хлопчиків примостились посередині човна на лавці, а дідусь відштовхнув від берега човен, сів на корму, взяв весло і став гребти. Юра з Сашком дивились то на Михася, то на весло. Хлюпання весла зовсім не було чути. Так тихо дід Михась навчився гребти під час війни, коли навкруги були фашисти, а човен пробирався поміж очеретами до партизанів.
—    Дідусь усі стежки в очеретах знає,—шепнув Юрі й
Сашкові Толя, коли човен наблизився до очеретів.
Очерети були густі й дуже високі. Гострий ніс торкнувся їхньої стінки, почувся обережний шурхіт, і човен поплив очеретяною стежкою. В тонкому гострому листі очерету свистів вітерець, десь зовсім поруч попискувало утя, мабуть, заблудилося в густих заростях та кликало маму.
Брати позирали обабіч. Ніяких стежок вони не бачили. Все навкруги було однакове: всюди очерет та очерет.
—    Дідусю, а чому ви не заблудитеся тут? — тихо спитав Сашко.
—    Знайомі місця,— відповів Михась.
—    А як заблудимось, сам човен знайде дорогу,— сказав Толя.
—    Це правда? — здивувався Юра.
—    Ну, сам, звичайно, він не знайде,— посміхнувся дідусь.
А Толя почервонів. Йому стало соромно. Ще подумають хлопці, що він брехун. Тому він і мовив з образою:
—    Адже ж люди розповідають, як човен сам плив по річці та й знайшов стежку в очеретах...
—    Було якось і таке,— засміявся Михась.
—    Розкажіть, будь ласка, дідусю,— попросив Юра.
—    А ось зараз запливемо на чисту воду, там і розкажу, там вам зрозуміліше стане.
І знов так само нечутно опускалось у воду весло, тихо потріскував очерет, коли його придавлював човен. Стежка тут і зовсім стала вузенька. Незабаром випливли з очерету, і хлопчики побачили широке плесо, а поблизу великий залізничний міст. А ще далі виднілось ціле море очеретів.
Дідусь поклав на коліна мокре весло, подивився на міст, на береги, порослі лісом, і почав свою розповідь:
—    Партизанили ми отут, у цих лісах, що оце по берегах річки. На лівому березі стояв наш головний загін. В лісі ми викопали собі землянки, в яких жили, склади, де були наші боєприпаси, навіть невеличкий аеродром на галявині в нас був. На ньому літаки сідали. Вони привозили нам зброю, забирали поранених. А на правому березі річки був невеличкий загін. До нього вступали нові партизани, а зброї не вистачало. От ми й вирішили допомогти цьому загонові. Але як? Фашисти охороняли дороги, мости, а перевозити на човнах через річку на відкритому місці теж було небезпечно, фашисти помітили б. Ось тут і допоміг нам оцей наш човен. Ми його ховали он у тих очеретах, по той бік мосту. Вночі партизани з головного загону поповзом перенесли в нього зброю, накрили все це копицею сіна, а вранці пустили човен вниз по річці. А ці очерети, у яких ми зараз з вами стоїмо, йдуть до самого лісу, навіть далі, до лісових боліт. Ось в оцих очеретах ми й чекали на наш човен. Якби його вела людина, фашисти б почали стріляти, кинулися б навздогін. А так навіть посміхалися: у якого ц§, мовляв, роззяви човен з сіном утік, так йому й треба.
До мосту німці нікого не підпускали і під ним ніяким човнам не дозволяли проходити. Та коли наш човен став підпливати до мосту, вартові щось закричали і навіть випустили чергу з автомата по ньому. Але потім побачили, що людей там немає, замовкли і теж, як і ті фашисти, що охороняли берег, сміялись. А човен плив собі та плив, так, бочком, погойдуючись на хвилях. Та ми вже стали непокоїтися: а що, як течія його на берег винесе? Але човен, немов хто ним правив, йшов прямісінько до нас. А тут, біля очеретів, як бачите, течії зовсім майже немає. Човен зупинився, і тоді ми почали потихеньку підтягувати його багром. Це така довга палиця, а на ній гачок. Затягли ми човна в очеретяну стежку, а потім очеретами в ліс до партизанів. А люди на березі бачили, що човен сам виплив на стежку,— адже нас вони не помітили. От і пішла про нього чутка, ніби то човен чарівний. Та й досі всі згадують про це.
Михась узяв весло, опустив його в воду. Човен повільно розвернувся й знов увійшов в очерети.
—    І ми пливемо по тій самій стежці, що плавали партизани? — запитав Юра.
—    По тій самій.
Хлопчики довго сиділи мовчки. Дивилися на дно човна, вкрите старим, жовтим сіном, і їм було дуже радісно. Адже вони пливли на тому самому човні, на якому плавали колись партизани, возили зброю та поранених і той теплий хліб, від якого над очеретами здіймалась пара.