Для молодшого шкільного віку

Хто розбудив ліс?

Оповідання "Як шишкарі пташат виводили", "Хто розбудив ліс", "Коник-музикант", "Казка про Мураху Рудика" та інші.

Художники: Малінка В
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1970 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 48.


Фрагменти:


Багато різних таємниць приховує від стороннього ока ліс. От хоч би й квітка конвалія. Дрібна вона й ніжна, але велику силу мають її чудові пахощі. А ще живе у лісі страшний звір — мурашиний лев. Комусь більшому він шкоди не завдасть, попадись же невеличка мурашка — затягне в свою кору. І навіть звичайнісінький коник-стрибунець не така вже й проста комаха.
Про деякі таємниці і пригоди лісових мешканців і розповідає Ірина Прокопенко у своїх казках.


ЯК ШИШКАРІ ПТАШАТ ВИВОДИЛИ
Збудували Шишкарі гніздо. Радіють, що тепер можна пташенят виводити. Будуть у них дітки у гнізді попискувати, будуть їм мама з татом черв'ячків та комашок приносити. Потім підростуть шишкарята і навчаться літати, як всі птахи. Та не встигли Шишкарі нарадуватись на свою хатку,— налетіла буря, зірвала гніздо з гілки і розметала по лісу.
—    Ой, горе яке!—заплакала Шишкариха.— Де я тепер пташат висиджуватиму?
—    Ну, сльози горю не поможуть,—мовив Шишкар,— да-вай-но скоріше нове гніздо будувати.
Поки гілочки збирали, пушинки ловили, у всіх птахів уже пташенята вивелись. Нарешті звили нове гніздо.
Тільки Шишкариха зібралась яйця класти, зненацька лісова кішка до гнізда підкралася, ледь Шишкариху не лапала. Гадала   розбійниця,  що  в гнізді   пташата — от  і хотіла поласувати. А побачила, що порожньо, розізлилась, розшарпала гніздо, гілки на гілці не залишила.
—    Знову ми без хати зосталися,— побивалися бідні птахи.
—    Не діждатися, мабуть, нам діток,— голосила Шишкариха на весь ліс.
Горювали, горювали, а потім Шишкар і каже:
—    Ну, годі плакати, давай знову гніздо майструвати,
—    У всіх пташенята вже літати вчаться, а ми тільки гніздо почнемо майструвати.
Нічого не вдієш, треба за діло братися.
Поки матеріал збирали, осінь прийшла; холодно стало в лісі, голо й вогко. Багато птаства у вирій полетіло, а Шишкарі все працювали та працювали. У стовбурі дерева, під товстим сучком, збудували вони свою нову хату. Тільки-но сіла Шишкариха пташат висиджувати, полетів перший сніг. Сидить Шишкар поряд з гніздом на суку, гірку думу думає. Виведуться пташенята і замерзнуть під снігом.
А лісом поговір пішов.
—    Чули новину? — кричала Сорока так голосно, що навіть старий Глухар почув.— Шишкарі що надумали! Взимку пташат виводять.
—    Ай-ай-ай!—трусила чубиком Синиця.— Занапастять малих, поморозять!
—    Занапастять! Поморозять! — вторувала їй Сорока.
—    Та перестаньте ви тріщати! — сердито постукав Дятел.— Треба думати, як допомогти Шишкарям.
Виглянула Вивірка з дупла, жалко їй бідних Шишкарят, бо й у самої діти. Ось вони сплять, накрившись теплими хвостиками. Висмикнула Вивірка пух із свого хвоста, Шишкареві простягнула:
—    На ось, утепли гніздо.
Тут і птахи догадалися: хто пушинку, хто пір'їнку дали.
— Спасибі, друзі! — зрадів Шишкар.— Тепер мої дітки не померзнуть.
Утеплив він гніздо, а тут і пташенята вивелися. Тільки вивелися — зразу ж роти роззявили: їсти просять. Знову загорювали Шишкарі. Підлетів Снігур червонопузий.
—    Чого це ви наїжилися? — питає.
—    Чим дітей годувати, не знаємо,— відповідають.— Черв'яки й комашки всі на зиму поховались.
Ох, які ж ви недогадливі,— здивувався Снігур.— Самі-бо ви зернами з шишок годуєтесь!.. Роздрібніть зерна та й нагодуйте пташат.
Так Шишкарі ї зробили. В лісі мороз тріщить, сніг на гілках висить, а шишкарятам у теплому гнізді холод не страшний, і їжі їм вистачає. Лазять Шишкарі по ялинових лапах, дзьобом перехрещеним з шишок зерна дістають, дітям носять. А ті зерна, що на сніг падають, Снігур підбирає. Дзьоб у нього слабкий, не розіб'є шишку, ото Снігур і користується працею Шишкарів. Не даремно ж добру пораду давав.
З тих пір не бояться Шишкарі виводити пташенят взимку: знають, що друзі завжди поможуть.

ХТО РОЗБУДИВ ЛІС
Узимку в лісі багато звірів спить. З початком холодної пори товсті ледачі Борсуки залазять в нори і засинають на цілу зиму. Спить їжак у теплій ямці, укритій сухим листям. Під буреломом в барлозі солодко сопе Ведмідь. Сплять звірі. Не чутно їм, як тріщать люті морози, метуть злі хуртовини, виють голодні вовки. Сплять аж до весни.
Напровесні в лісовій хащі прокинулися Борсуки. Вони б ще поспали, але щось заважало їм, якісь дивні звуки ширяли у вологому весняному повітрі: то начебто рипіли дерева, то щось ляскало й булькало.
—    Що воно таке? Звідки цей шум-гам?—дивувалися Борсуки, блукаючи навколо своїх нір і нічого не розуміючи спросоння.
—    Хто це мене розбудив так рано? — бурчав їжак, вилазячи із своєї ямки.
—    Ви навіщо мене розбуркали, негідники? — заревів Ведмідь, вибираючись із барлога.— Не дали сну додивитися, тільки-но вулика розпечатав, а ви розгомонілися... Ось я вам!
—    Нас самих розбуджено, шановний сусіде,— виправдовувались Борсуки.
—    Ось послухай-но,— додав їжак.
Сердитий скуйовджений Ведмідь, потираючи відлежані за зиму боки, прислухався. Так, щось там тріщало і скрипіло, булькало й лящало в напівтемному, ще не розбудженому лісі.
—    Це ти скрипиш? — спитав Ведмідь дрімаючу сосну.
—    Ні, дорогенький, я ще не зовсім прокинулась.
—    Це ви, напевно, розшумілись? — Закинулись Борсуки на кущі.
—    У нас ще листя не розвилося, нічим нам шуміти.
—    Може, це вода булькає? — побігли звірі до лісового струмка. Ні, струмок ще спав під тоненьким льодовим укривалом.
«Хто ж нас розбудив?» — думали звірі, блукаючи лісом.
Раптом залящало, затріщало зовсім близько, десь,на великому дереві.
—    Гей! Хто Там галасує? — заревів Ведмідь, продираючи заспані очі.
—    Спати нам,не дає! — притакнули Борсуки,
—    Зараз же перестань! — ревнув Ведмідь так гучно, п.ю їжак від жаху згорнувся клубком.
—    Ти що? Не чуєш мене? — взявся в боки Ведмідь.
—    Не чує,— загалдикали Борсуки,— репетує, як і раніше.
—    Мабуть, він глухий,— зітхнув їжак.
—    Ось я зараз до нього видерусь — відразу почує.  Тримайся, глушко!
—    Глушко!  Глухар!—закричали Борсуки, а Ведмідь зібрався було лізти на дерево. Але тим часом у лісі зовсім розвиднілось, і звірі побачили того, хто розбудив ліс від зимової сплячки.
На сучкові дерева, звісивши донизу крила, розпустивши віялом хвіст і витягнувши вперед шию, сидів великий лісний півень. Він співав-токував. його пісня нагадувала лісовий шум: скрип сосен і шелест кущів, тріск гілок і булькання струмка. Він так був захоплений своїм співом, що нічого навколо не чув, нікого не помічав. А коли закінчилася його пісня, лісний півень уважно прислухався, роздивився і побачив, що внизу зібралися звірі.
—    Доброго ранку, сусіди! Як спалося взимку? — приязно привітався він.
—    Збудив до пори та ще й питає.
—    Та буде, буде вже вам сердитись! Годі спати, весна в ліс прийшла.
—    А він, виявляється, не глухий, він усе чує.
—    Прикидався, значить? — гнівно ревнув Ведмідь.
—    Ні, ні! Я не прикидався,— заперечив, лісний півень.— Що ви? Просто я так захоплююся співом, що не бачу й не чую нічого навкруги, коли співаю. Повірте мені, сусіди!
Сусіди повірили, але з тих пір так і прозвали лісного півня Глухарем.

КОНИК-МУЗИКАНТ
В густій лісній траві жив-був Коник. Добре жив, привільно. Всього вдосталь мав: і хату, і їжу, і сонце над головою. Одного йому не вистачало: не вмів Коник співати. А співати йому дуже хотілось. Всі навкруги співають: і солов'ї, і вівчарики, і жаби в сусідньому болоті. Ну як можна жити в лісі й не співати?
Вирішив Коник повчитися у Солов'я, примостився під кущем, де співав той, і почав тихесенько підтягувати. Йому здалося, що гарно виходить, і він співав би ще, та раптом побачив, як Ромашки від сміху пригнули голівки, а Дзвіночки заливалися, закинувши голівки догори. Замовкнув Коник.
—    Де вже мені з Солов'єм змагатися, повчусь ще в.кого-небудь. Спробую як Зозуля. Адже це зовсім легко, всього дві ноти: ку-ку, ку-ку.т
—    Чого це ти, любий, так бухикаєш? Застудився, чи що? —запитала синя Бабка, покружлявши над ним.
Нічого не відповів Коник, а мерщій застрибав до болота, звідки неслися звуки жаб'ячого концерту. І він почав наслідувати болотних співух, стараючись зо всіх сил та позираючи на Очеретину—чи не сподобається хоч їй його спів. Похитала головою Очеретинка — ні, не подобається.
—    Нічого в мене не виходить. Мабуть, я вже такий нездара,— гірко зітхнув Коник.
І заклопотано потер крильце об крильце, І враз застрекотала, заспівала малесенька скрипка, затремтіло, забриніло літнє повітря. Завмерли лісові квіти, заслухались, і навіть Соловейко прислухався, який же це майстер так самозабутньо грає? А щасливий Коник сюрчав без упину і думав, що не там він шукав свій талант, не в голосі, а в крильцях заховано його музичний інструмент—маленьку скрипку: на лівому верхньому крильці — смичок, а на правому — струна.

КАЗКА ПРО МУРАХУ РУДИКА
В самісінькій хащі хвойного лісу стояв великий мурашиний будинок. Там жила дружна роботяща сім'я. Від світанку до заходу сонця працювали мурахи, запасали харчі, тягали будівельний матеріал, надбудовували ще один поверх мурашника. Один за одним сновигали вони своїми второваними до ріжками, несучи то голку глиці, то грудочку землі, то луску від бруньки.
Та, як мовиться, в сім'ї не без виродка. У цій працьовитій родині був один мураха, Рудиком його звали, котрий не хотів робити. Цілий день він бив баглаї: то вилежувався в затінку, то розгойдувався на билинці, а то просто тинявся лісом.
—    Поможи,— лебедіє, бувало, брат Вусик, тягнучи соломинку, в декілька разів більшу за себе.
—    Ото ще,— відповідає лежебока, гладячи руде черевце,— я тільки-но пообідав, мені  не можна   надсаджуватися.
І маленькому грибкові Рудик не захотів допомогти, коли тфй, вилізаючи із землі, ніяк не міг пробитися крізь товщу торішнього листя.
—    Рудику, віднеси моє зернятко до струмка, бо не зійде воно тут, на піску,— попрохала якось тітка Верба.
—    Ох, тіточко, я так заморився, попроси когось іншого,— удавано зітхав нероба.
Дивувалися мурахи, звідки в їхній працьовитій родині таке ледащо. Намагалися привчати його до роботи, так де там, при першій нагоді Рудик тікав. Хотіли віддати його до війська, щоб охороняв і захищав мурашник від ворогів, та все дарма: мурахи — вояки дужі, з великою головою і міцними щелепами, а Рудик—розпещений чепурун з вишуканими вусиками і тонким станом. Де вже йому!
От якось обурені мурахи вирішили вести його на роботу під конвоєм. Попереду брати-мурахи, позаду і з кожного боку— теж...    
Спробуй втечи!
—    Дивіться, дивіться, Рудика на роботу ведуть! — кричали насмішниці Сироїжки.
—    Який сором! Немов злочинця, під вартою ведуть,— почервонівши, прошепотіла ягода Суниця.
Рудик ішов покірно, удаючи, що скорився, а сам думав, як би втекти. Тільки на хвилинку зупинилися конвоїри, щоб обмінятися новинами зі стрічними мурахами, а Рудик шасть у траву — і тільки його й бачили.  .
Знав би Рудик, що скоїться з ним надалі, не втікав би від братів, не ухилявся б від роботи. Біжить він лісом та думає, куди б сховатися. Ось ямка в піску під сосною — швидше туди. Та тільки-но ступив він на край ямки, як несподівано з її дна забив піщаний водограй. Збило з ніг Рудика, покотився він униз, пісок боляче б'є, засипає, затягує на дно.
Злякався Рудик, хоче вилізти, дереться вгору, але піщинки знову  збивають  його з ніг. Згадав  він, що розповідали старі мурахи про такі піщані пастки, про те, що живе в них страшний мурашиний лев, та пізно вже було: з піску з'явилися гострі щелепи, схопили бідолаху за ногу і потягли вниз.
—    Рятуйте!—закричав Рудик, відчайдушно пручаючись.
—    Ти не допоміг мені тягнути соломину, і я тобі не хочу помагати,— відказав Вусик, але все-таки побіг до своїх, щоб сповістити, в яку біду потрапив Рудик. А Рудика ще глибше затягує в яму, ще більше засипає піском.
Тим часом збіглися з усього лісу брати-мурахи. Хоч і нероба, хоч і ледар, але ж свій,#треба рятувати. Бігають вони навколо ямки, метушаться, а як допомогти, не знають.
—    Тіточко Вербо, поможи, врятуй нашого брата!
—    Не стала б я лінивого рятувати, та нехай уже, заради вас допоможу,— відповіла Верба і нагнула гілку в самісіньку яму. Ухопився за неї Рудик і незабаром опинився нагорі, серед своїх братів.

—    Може, хоч тепер Рудик схаменеться,— гомоніли в мурашнику.
—    Мабуть, почне працювати,— шепталися   в лісі   гриби.
 А ягода Суниця нічого не казала, лише недовірливо похитувала головою. Ну, а сам Рудик довго не міг отямитись від переляку,  заїкався,   бідолаха,  накульгував і боявся ходити в лісі, аби знову не потрапити в пастку.
Та минуло декілька днів, нога загоїлась, і Рудик став забувати недавнє лихо. Він вийшов навіть на роботу разом з усіма і цілий день залюбки будував мурашник. Другого дня він уже не так охоче, та все ж таки запасав їжу, а третього дня сталося ось що...
—    Ходім зі мною, допоможеш колоду нести,— сказав Вусик, і Рудикові не залишалося нічого іншого, як іти за братом.
Не така вже й важка та колода, всього лише суха гілочка, але ж Рудик не звик працювати, і коли вони взяли тягар на плечі, Вусик спереду, а Рудик*позаду, йому здалося, що колода ось-ось придавить його до землі.
—    Пішли,— скомандував Вусик, і вони рушили.
—    Давай спочинемо,— казав Рудик на кожному другому кроці.
Та Вусик був невмолимий.
—    Ось як донесемо колоду до мурашника, тоді відпочинемо...
«Е,— думає Рудик,— так можна й ноги простягти». І забув він про те, що недавно трапилося з ним, кинув колоду і дременув у ліс. А колода всією вагою на Вусика впала, придавила до землі, ноги поламала. Не-опинись поблизу жук-силач, пропав би зовсім, бідолаха.
Зібралися найстаріші, найповажніші мурахи на раду.
—    Не бувало ще такого в нашому роді,— мовив  найшановніший мураха Мудрик,— щоб хтось   не хотів працювати, щоб у нещасті брата покинув.
Думали, думали, що злочинцеві зробити,   як покарали — і вирішили:
—    Вигнати Рудика з хати, хай іде куди хоче.
Відшукали, привели  Рудика,  оголосили  йому  постанову ради.
—    Іди від нас, ми не хочемо бачити тебе.

Іде Рудик лісом і думає: «Ну, мене цим не злякаєш, якось і сам проживу, принаймні працювати ніхто не примусить». Лісом потинявся, у затінку покачався, на билинці погойдався, думає, що б його ще зробити.
А тут насмішниці Сироїжки здибались.
—    Що, Рудику, катюзі по заслузі? Знатимеш, як на роботі огинатися.
—    А ви самі багато робите? Весь день  на  одному місці сидите.
—    Оце вже й ні! Ми, гриби, землю підпушуємо, щоб дерева краще росли.  
Подався Рудик далі. «Ну й нехай,— думає, —знайду собі веселих друзів, які теж працювати не люблять. Ось метелик, наприклад, пурхає собі цілий день з квітки на квітку».
—    Е ні,— каже Метелик,— я не просто пурхаю, я пилок з квітки на квітку переношу.
«Ну й нехай,— думає Рудик,— потоваришую ще з ким-небудь».
—    Погуляй зі мною,— аж просить він у Сонечка.  
—    Ніколи мені гуляти, на тлю треба полювати, щоб вона рослинам не шкодила.
«Всім ніколи, всі щось роблять. Коло чого б мені заходитися?»
Лісом потинявся, в затінку, покачався, на билинці погойдався — більше нічого робити. І напала на Рудика така нудьга, що не знав уже він, куди й подітися від неї: блукає лісом, куди не поткнеться, всі заклопотані ділом, всі працюють. Відчуває волоцюга, що пропаде без рідних, а що робити, не знає. Тут йому ягода Суниця й порадила:
—    Вернись додому, проси прощення, може, змилуються брати, може, й роботу дадуть.
Зрадів Рудик з доброї ради, побіг додому. Як він там у братів прощення просив, які обіцянки давав, знають лише в мурашнику; та коли ви, діти, побачите в лісі мурашок, що заклопотано бігають своїми стежинками, знайте, що серед них і наш Рудик. Він тепер працює так само, як і всі його брати.

ЯК СУНИЦЯ ПОДОРОЖУВАЛА
На світлому узліссі, біля старого пня, жила ягода Суниця. Навколо трава зелена шуміла, гув джміль над квітами, сонце підрум'янювало Суницю то з одного, то з другого боку. Все б добре, та набридло їй жити на одному місці. «Дай-но,— думає,— піду по білому світу, подивлюсь, як інші ягоди живуть, а коли де сподобається, то й залишуся там». Покоти-лась вона в ялиновий бір, бачить: під пелехатими ялинами ще зелена Брусниця росте.
—    Здорова була, сестричко Брусничко! Як ся маєш?
—    Гарно,— відповідає Брусниця,— скоро поспію, залишайся зі мною жити.
—    Ні, дуже тут ялини похмурі та й темно до того ж.
Пішла далі в ліс. А ялини ще густіше ростуть, і вогкістю повіяло. Бачить, на кущиках ягоди чорніють.
—    Здорова була, сестричко Чорничко! Як ся маєш?
—    Добре живу,— відповідає Чорниця-Боровиця.— Хочеш — залишайся в мене, погостюєш.
—    Ні, аж занадто в тебе вогко й темно, краще я далі піду.
Подалася Суниця далі. Ліс нібито порідшав, менше ялин, більше чагарів траплятися стало. Заґавилася Суниця та враз і покотилася кфмсь униз. Це байрак їй на дорозі трапився. Котиться вниз, бачить: у байраці Малина росте, ніжна, пахуча, рожева, сонце її пригріває, вітерець обвіває. «Отут би залишитися»,—подумала мандрівниця, та не змогла біля Малини зачепитися, скотилася на дно байраку. Поки видерлась нагору, добре боки нам'яла. Поплентала далі.
Кінчився ліс, болото почалось. Бачить Суниця: мох зелений килимом стелеться, а на ньому червоними намистинками Журавлина росте.
—    Здорова була, сестро Журавлино! Як тобі тут, на болоті, живеться?
—    Добре живеться. Правда, Мох тут хазяйнує, ціле болото захопив, усі дерева й кущі передушив, тільки я одна його не боюсь. Залишайся з нами.    
—    Залишайся з нами,— прохрипів Мох, а сам Суницю лапами зеленими волохатими за ніжку схопив.
—    Ай! Пустіть мене, я додому хочу! — закричала Суниця, вириваючись.
—    Не пускає Мох,  в болото тягне. Вилізли з болота  жаби витрішкуваті, сидять, на Суницю дивляться. Раптом не знати звідки лелека з'явився, схопив одну жабу дзьобом. «Зараз він її діткам у гніздо понесе»,— подумала Суниця і, вчепилася за жаб'ячу лапу. Тільки вчепилася — злетів лелека, у дзьобі в нього
жаба, а на жаб'ячій лапі Суниця висить, метляється.
Над болотом пролетіли, ліс показався, он і байрак, де Малина росте. Летять. У Суниці від страху дух займає. Ось уже й бір ялиновий позаду лишився, над рідним узліссям полетіли. «Що робити? — думає бідолашна ягідка.— Принесе мене лелека у гніздо, і з'їдять мене лелеченята заразом із жабою. Ні, коли вже гинути, так дома!» І випустила Суниця жаб'ячу лапу. «Кінець,— думає,— розіб'юся зараз об землю».
Тільки не розбилась вона об землю, а впала просто в павутиння. Висить на ньому, гойдається, радіє, що жива лишилася. Гульк, а над нею Павук здоровенний кругле черево гладить.
—    А я тільки що думав, чим би мені поласувати за обідом.
З переляку Суниця аж заїкатися стала.
—    Поласуй к-краще м-м-мухою...
А сама бочком-бочком покотилась та й вибралася з павутиння. Упала в траву, рада, що знову на своєму сонячному узліссі опинилась. А старий Пень похитав головою.
—    Годі тобі блукати білим світом — кращого за рідний край ніде не знайдеш.
Так і залишилася Суниця жити на ясному узліссі, серед трави, коло старого Пенька.

КУДИ   СХОВАЛИСЯ ГРИБИ
Якось червневого світанку зібралися гриби. Чи то в них було свято, чи просто вони вирішили повеселитися, але зібралося їх видимо-невидимо. Кого тут тільки не було: і руді Лисички, і чепурні Сироїжки, і веселі Маслюки; прийшов шляхетний Боровик, навіть старий Груздь вирішив завітати на веселе зборище. Ну й весело ж було! У танку кружляли і старі, й малі.
— Веселіш, веселіш кружляйте! — гукав розпорядник, пишно вбраний Мухомор, розмахуючи пістрявим капелюхом.— Рижики, запрошуйте Опеньків!
Заусміхалися Опеньки. Були вони сироти, бліді, тоненькі, довгоногі, завжди боязко тулились одне до одного, але, підхоплені веселими Рижиками, закружляли й вони в танку. А Сироїжки, оце так Сироїжки! Так і мигтять їх рожеві, зелені та червоні сарафани. Взявши руки в боки, пішов до танцю поважний Боровик, а старий Груздь   притупував  ногами так, що підстрибував його капелюх з бахромою на загнутих краях. Розгомонілись гриби, розгулялись.
Невідомо,  скільки  тривали   ці   веселощі, як раптом десь вдалині пролунало протяжно:
—    Ау-у-у-у-у!
—    У-у-у,— підхопила лісова луна.
—    Ау! — відгукнулися з хащі.
—    Ау!  — озвалися   з   другого кінця лісу.
Наче вкопані, зупинились гриби: знали вони, що значить це «ау».
—    Рятуйся, хто може! — крикнув Груздь і перший кинувся навтікача, в траві сховався. Боровик, забувши про свою статечність, по-мчався в хащу, заліз під ялину і причаївся. За ним рушив Рижик, теж у ялиннику скрився.
—    Матінко! Батечку!—в паніці метушилися Сироїжки, розбігаю-чись по всьому лісові:   то   тут, то там майоріли їхні строкаті сарафани. Сироти Опеньки цілою сім'єю до пенька притулилися.
Ті гриби, що біля беріз поховалися, так і стали називатися Підберезниками, а ті, що в осичняку— Підосичниками.
— Пропадайте ви всі пропадом,— прошепотів Шампіньйон та й утік з лісу на луки. Якийсь дивак на дерево заліз, там і залишився. Це Трутовик, він дереву шкодить, бо годується його соками. Маслюки юрбою кинулись під сосни та ялинки.
Не злякався один Мухомор, залишився стояти на видному місці. Знає Мухомор, що нікому він не потрібен, хіба що невдаха-грибник з досади піддасть його ногою або зіб'є па лицею.
З тих пір гриби не збираються на великі зборища, а по-сімейному водять танки — маслюки з маслюками, боровики з боровиками. Ці грибні танки у народі називають «відьминими кругами».

СМОЛА-ЖИВИЦЯ
У великому хвойному лісі, де так густо росли дерева, що й шишці ніде було впасти, народилася Сосонка. Була вона схожа більше на травинку, ніж на дерево: на тоненькій стеблинці стовбурчшшся три голочки.
—    Ти хто така? І звідки ти взялася? — запитав Сосонку гриб Боровик, дивлячись на неї згори вниз. Бідна Сосонка, побачивши статечного пана в оксамитному брунатному капелюсі, з переляку нічого не відповіла, а Боровик ще дужче запишався, взявся в боки, глузує з Сосонки:
—    Яка мізерна травинка!
—    Я не травинка, я Сосонка,— несміливо заперечила вона насмішникові.
—    Ох, Сосонка! А може, й Сосна? Ха-ха-ха! — аж заливався Боровик.
Та не довго гриб потішався, він швидко ріс, товстішав. Брезклий і старий, він уже не сміявся, а бурчав:
—    Подумаєш, Сосна... Багато вас тут, і всі хочуть стати деревами.
Потім і зовсім замовкнув гриб: зогнив.
Стала  Сосонка  підростати. Сусідкою  у неї  була стара, мудра Ялина. Поважно стояла вона серед моху, і під її густими лапами навіть найжаркішого полудня був присмерковий холодок.
—    Важко буде тобі, маленмса. Бачиш, які великі дерева навколо? Якщо хочеш вирости, тягнися до світла, а то захирієш у затінку,— повчала Ялина Сосонку.
Сосонці й самій рости хочеться. Подивилася вона вгору, а там, поміж крон дерев, неба шматочок блакитніє і надить до себе. Птахи казали, що велике воно,— от якби самій подивитися! Тягнеться, тягнеться Сосонка до світла та й росте помаленьку. Другого року з'явилися в неї парні голочки, а третього стала вона схожа на справжню Сосну, дуже маленьку, але справжню: ніхто вже не називав її травинкою Ще за декілька літ стала Сосонка доганяти інші дерева,— не марно поривалася до світла,— і сусід Кедр шанобливо назвав її Сосною.
Одної непогожої осінньої ночі в лісі розбушувався Вітер.
—    3-з-зірву   з  вас  листя!   3-з-зламаю   гіяля! — свистів бешкетник, накидаючись на дерева. Увесь ліс стогнав і жалівся, тремтіла з ляку папороть,   тужливо   зітхали   кущі.
—    Не бійся, люба, запусти коріння глибше у грунт — нічого він тобі не зробить,— навчала Ялина свою молоду сусідку. Сусідку навчала, а сама не встереглася. Загинула тієї страшної ночі бабуся Ялина — з корінням вирвав її Вітер.
—    Як же я буду без тебе, бабусю? — тяжко перебідовувала втрату Сосна, та не плакала, тільки печально погойдувалася.
Розізлився Вітер: всі дерева перед ним тремтять, лише з Сосною ніяк не справиться.
—    Почекай-но, ти мені ще заплачеш,— засвистів він, відлітаючи.
Багато чи мало часу сплило, аж якось ранньої весни бачить Сосна: летить Вітер. Зашелестіли, зашептали дерева:
—    Що це за хмару жене на нас Вітер?
—    Ні, це лапатий сніг летить,— захвилювалися кущі.
—    Звідки взятися снігові навесні? — заспокоїла їх Сосна.
Вона тепер була найвища в лісі і роздивилася, що не хмару й не сніг приніс Вітер на своїх крилах. Безліч білих метеликів він струсив на ліс. Літали метелики навколо Сосни — здавалося, що в лісі падає лапатий сніг. Вивели метелики гусінь. Що то були за потвори! Кудлаті, волохаті, поспіль в червоних та сірих бородавках. А які ненажерливі! Так і на кинулись на глицю. Мало їм глиці, взялися кору гризти, до самого тіла добралися. Не витримала горда Сосна тортур, заплакала. І тоді сталося диво. її сльози перетворилися на жовту прозору смолу. Покотилася смола сльозинками по стовбуру, залила, загоїла рааи, затопила гусінь.
Сосна й зараз живе, і в застиглій її смолі сидять вороги дерева: жучки, метелики, гусінь. А смолу з того часу в народі називають «живицею».

РУДЕ СТРАХОВИЩЕ
Страшна потвора появлялась іноді в лісі. Несита й ненажерна, вона ладна була з'їсти все, що траплялось на її шляху. А називалося це страхіття Пожежею.
Втім, Пожежа не могла з'явитися в лісі сама по собі, їй потрібні були помічники. Вилетить з паровозної труби Іскра, полетить за вітром, летить, нерозумна, й не знає, куди б їй сісти. Ось купа сухого листя в лісі, дай-но присяду. Спалахне від Іскри листя, побіжать язички полум'я лісом, і виникає з них руде страховище — Пожежа. Або ось Блискавка... Вдарить вона грозової ночі в сухе дерево, і знову Пожежа почне жерти все, не перебираючи: дерева й кущі, траву і пташині гнізда. її!
Стали дерева жити в страсі, вічно тремтіла Осика, журливо розпустила коси Береза, стиха нарікали кущі:
— Нікому захистити нас від біди.
—    Не спекатися нам чудовиська,
—    Не сумуйте,— сказала їм мудра Сосна,— що-небудь придумаємо.
—    Іскро, Іскро, сядь-но сюди,— схитрувала Сосна й показала на лісовий струмок.
Не догадалась Іскра: сіла на воду і погасла. Зраділи дерева й кущі, розпросталися, заграли листочками. Та недовго довелось їм радіти. Нависла над лісом грозова хмара, блискавка з гуркотом розідрала небо.
—    Блискавко! Блискавко! — простягнула Сосна віття-руки до неба.— Не падай на ліс, не губи нас!
Послухалася Блискавка, упала не в лісі, а далеко в полі, не завдавши нікому шкоди. Весело стало в лісі після грози: щедро розливали пахощі квіти, заспівало птаство, кожен ли-сточок розгорнувся назустріч сонцю, зачервонілися з радощів ягоди.
Та якось до лісу прийшли люди. Вони почали рвати квіти, ламати гілля, смикнули за косу Берізку.
—    Ой, ой, мені боляче!—зойкнула вона.
—    Не ламайте мене,— благав Кущик,— я ще маленький.
—    Не рвіть нас, адже ми зів'янемо,— лебеділи квіти.
Нічого не чули люди. Вони кричали,   співали,   сміялися,
а коли надвечір пішли, то лишилося по них  непогашене багаття. Повіяв вітер, роздмухав полум'я, воно перекинулось на сушняк. От і'з'явилося страховище. Пожадливо накинулась Пожежа на кущі й дерева, обхопила їх рудими пекучими лапами, вивергаючи чорний дим, затріщала з великої радості. Зі скрипом-стогоном почали валитися обпалені дерева, закричали птахи, порозбігалися на всі боки звірі.
А узліссям ішли хлоп'ята-піонери в похід. Побачили вони чорний дим над лісом і прибігли до того місця, де лютувала Пожежа.
—    Рятуйте нас! Рятуйте! — стали просити дерева й кущі.
—    Кого ви благаєте?—сказала Сосна.— Хіба ви не бачите, що це люди: вони не почують вас.
А хлоп'ята тим часом зачерпнули води з лісового струмка та й ну заливати вогонь. Засичало страховище, злякати хоче, та де там! Лізуть хлоп'ята просто в його руду пащу, засипають її землею, топчуть вогняні лапи ногами, наступають на Пожежу з усіх боків. Дихнула Пожежа востаннє чорним димом, і не стало почвари. Хоча й мудра була Сосна, та все ж помилилась: не знала вона, що люди, бач, різні бувають.

КОНВАЛІЯ
На узліссі стояла самотня хата. Жив у ній старий лісник з онукою Лесею. Не мала з ким подругувати лісникова онука. Дідусь на цілоденній роботі, ходить лісом, наглядає, як дерева ростуть, чи хто не кривдить їх, а Леся сама-самісінька. Єдиними друзями в неї були квіти. Прибіжить Леся до них на галяву, сяде на травицю, віночок звиває, пісеньку співає. І квіти полюбили веселу співуху — так і тягнуться до неї.
А в лісі росла Конвалія. Любила вона лісову тишу, глибокий затінок і вранішню прохолоду. Конвалія теж хотіла мати друзів.
—    Давай приятелювати,— запропонувала вона Роменові.— Будемо рости отут у затінку під великими деревами й насолоджуватись ранковим туманом.
—    Ото ще,— труснув рудим чубом Ромен.—Що є гарного в тумані? Ні, на сонячному узліссі краще.— І втік.
—    Може, ти приятелюватимеш зі мною? — з надією звернулася Конвалія до Дзвіночка.— Поглянь, як гарно в лісі і яка тут тиша.
—    Не люблю я тиші,— забринів Дзвіночок, утікаючи туди, звідки чувся Лесин голосок,
—    Ніхто не хоче зі мною дружити,— поскаржилася Конвалія Гвоздиці.— Невже я така погана?
—    Ти гарна, біленька й ніжна, але ж там веселіше. Бач, скільки квітів,— показала Гвоздика на узлісся, де навколо Лесі кружляли в танку квіти Ромену, юрмилися Дзвіночки, їжилися Кульбаби.
—    Ходімо до них,— покликала Гвоздика і, не дочекавшись відповіді, сказала:
—    Дружи з Фіалкою, вона теж самотність любить.
—    Ай справді,— зраділа Конвалія,— Фіалка теж любить ліс, вона не втече від мене на узлісся.
Стали подругувати Конвалія з Фіалкою. Були вони обидві скромними лісовики квітами, обидві любили свій ліс, і ранковий туман, і дрімучу тишу.
Та невдовзі Конвалія стала помічати, що її подруга позирає на той бік, де майорять інші квіти і Леся виспівує своїх пісень. А якось вона почула, як Фіалка, зіп'явшись навшпиньки і витягуючи шию, прошепотіла:
—    Які ж вони ошатні та веселі! От би мені туди.
Образилась Конвалія, почувши ці слова. Образилась, і пішла в самісіньку хащу, і стала там жити сама.
Одного разу Леся й каже дідусеві:    
—    Поглянь, яка розкіш мої квіти! Ось Ромен, у нього золота голівка у білому брилику. А оце Дзвіночки: здається, зараз вони забринять. А Гвоздика яка вродлива, яка гаряча!
—    Дуже гарні квіти,— погодився старий лісник.— Та росте в лісовій хащі самотня Конвалія. Вона не яскрава, не впадає в очі, але така ніжна й запашна, що тільки на неї й дивився б та тішився.
—    Дідусю, а чому Конвалія в хащі живе? Хай до нас іде — у нас весело.
—    Смирна вона, весь час у тінь ховається.
—    То й нехай собі ховається,— розсердилася внучка,— обійдемось і без неї.

Минув якийсь час — засумувала Леся:
—    Що мені робити, квіточки: дідунь мій занедужав, на серце нарікає.
Мовчать квіти. Похилив Ромен золотаву голівку в білому брилику, гойднулися Дзвіночки, ще дужче почервоніла Гвоздика. Дивляться на Лесю, а чим допомогти, не відають. Заплакала дівчинка, пішла в глиб лісу.    
—    Скажіть, дерева, як мені дідуся виходити? Він вас ростив і беріг, поможіть і ви йому.
Змахнула Ялина волохатими лапами, печально зітхнула Сосна: чим допомогти старому лісникові— не знають. Ще важче заплакала Леся і пішла далі. Йде — за сльозами шляху не бачить. І заблукала вона в самісіньку хащу. Нараз — чи то їй почулося, чи й справді хтось запитав:
—    Чого ти плачеш, дівчинко? Чи не можу я тобі чимось допомогти?
Втерла очі лісникова внучка — аж перед нею квітка біла. Спочатку, здається, непоказна, а придивишся — й очей не одведеш. Ніколи ще Леся не бачила такої чудової квітки. «Так ось яка вона, Конвалія,— подумала дівчинка, стаючи навколішки і простягаючи до квітки руки.— Це про неї мені дідусь розповідав».
—    Нічим ти мені, Конваліє, не допоможеш. Мої друзі, квітки польові, не помогли, дерева лісові не помогли...
І вона заридала так гірко, що Конвалія, дивлячись на неї, заплакала теж. її прозорі духмяні сльози закрапали просто на простягнуті Лесині долоні. Обережно зібрала їх Леся і понесла додому.
—    Дідуню, дідуню, глянь, що я тобі принесла: це сльози Конвалії.
Подивився лісник на прозорі краплі, вдихнув їх чудові пахощі, і його хворе серце заспокоїлось. Одужав дідусь, а Леся зрозуміла, що справжній друг той, котрий горю зарадить. Ну, а Конвалія так і живе сама в лісовій хащі. Людям вона допомагає — дає своїх крапель, а на квіти гнівається, як і раніше: коли поставити в букет з Конвалій інші квіти, вони пов'януть.  


Дата внесення : 17.06.2012     Переглядів: 561     Популярність: 99.52%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Список коментарів

  Відправник : Мирослав Малашій
  Час відправлення : 2017-06-24 14:41:31
А чому Конвалія ні з ким не дружила а так казка сподобалась

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky