ДІДУСЬ ПЕТРУСЬ
Ви, мабуть, ніколи не були в нашому колгоспі? І Петруся нашого не знаєте? Ну то слухайте. Саме про цього Петруся й мова. Правду кажучи, що. про нього розповідати? Звичайнісінький собі восьмилітній хлопець — ясноокий, капловухий трохи, з ряботинням на носі. Петрусь та й годі. А отже й не зовсім звичайний.
Помітили в колгоспі, що не схожий Петрусь на інших дітей, бце, було, грається, борюкається, а тоді раптом згадає щось, споважніє, гляне сп|длоба на товаришів та й скаже:
—    Отак за гулями й робити ніколи. А вдома, мабуть, свині, голодні гудуть. Та й на пасіку треба навідатись. Дід Ларивон старий, сам і рою не встереже.
І піде було.
По дорозі косарів зустріне й почне:
—    Здоровенькі були! Чи добра травиця? Я так думаю, що й отава непогана буде — літо ж дощове. Не спізнитися б тільки, косовицею, люди добрі. Бо як достигне жито, тоді вже й до сіна.
Сміються було косарі:
—    Дибись як розмовляє! Ти ж чого це такечки старуєш.
—    Еге ж, старуєш. Задощить знову — пропало тоді сіно. Нас за це по голівці не погладять.
А прийде на пасіку, зараз до діда Ларивона:
—    Ну, як воно, діду, буде з роєм? Не вилітав? Чому ж це він забарився? Давно б пора! А може, не встерегли, діду? Ох-хо, старість, кажуть, не радість...
Із пасіки — в кролівник, до дядька Оникія:
—    Здрастуйте вам!
—    Здоров був, малий!
—    Та воно як сказати — сьогодні малий, а там, гляди, й виріс,
Дуже не любив Петрусь, коли говорили, що він малий. Наче хотів, щоб було йому років із тридцять.
—    Ну, як хазяйствечко? — питає.— Слабувате, дядьку Оникію. Казав я голові колгоспу: «Прикупіть, Даниловичу, племінних ангорських кролів!»
—    От який ти! Справжній хазяїн!
—    Та не люблю непорядку. Без хазяйського ока, знаєте, й квочки до пуття не підсиплеш.
Тут уже дядько Оникій не витримує, регоче, аж за боки береться:
—    От хазяїн! Справжнісінький дідусь Петрусь!    
Ну, з цього й пішло. В колгоспі тепер інакше й не звали Петруся, як "Дідусь Петрусь". А він нічого, не сердиться, тільки
було бубонить:
—    Хай і дідусьі а що буде, як пального в жнива не вистачить?
До того дійшло, що з дітворою перестав гратись.    
—    Яка вони мені компанія? — каже
Загубила якось Софійка, дочка дядька Оникія, ляльку. Гарна була лялька — довгі коси за плечима, замість очей чорні блискучі намистинки. Питає Софійка  в  Петруся?
—    Не бачив моєї ляльки?
Він аж почервонів:
— Чи  в  мене  тільки  й  діла,  що твою ляльку глядіти?
Так минув тиждень чи два. Уже й забула Софійка про свою ляльку. Тільки йде одного разу дядько Оникій мимо Петрусевої хати й чує і щось мугиче в куточку за тином. Зазирнув тихенько дядько Оникій за тин і враз аж занімів від здивування. Він побачив Петруся, а на колінах у нього Софійчину ляльку з блискучими чорними намистинками. Хлопчина ніжно гойдав ляльку й тихенько наспівував:
Ну-ну, котино,   
Засни, мала дитино,
Засни, задрімай,
таш нічого не думай!
Посміхаючись собі у вуса, дядько Оникій навшпиньки тихесенько відійшов од тину й нікому-нікому не розповів про цей випадок.
Наступного дня Петрусева мати покликала сина й каже:
—    Ось що, Петрусю, мені ніколи, а ти пожени на вигін чорну квочку з курчатами. Хай попасуться на травичці. Тільки гляди не дратуй квочки, вона сердита.
—    Не маленький,— відповів Петрусь.— Розумію, що й як. Хазяїна квочка не займе...
Та й погнав.
А курчата такі маленькі, жовтенькі, недавно вилупились. Як пушинки — дмухнеш, так, здається, і полетять.
Ну, ніде правди діти, спокусився Петрусь і почав ловити курчатко, щоб подержати його в теплих долонях. І в цю мить трапилось лихо. Розлючена чорна квочка, мов хижий яструб, налетіла на хлопчину. Вона дзьобала Петруся у лоб, у голову, била його крилами, дряпала пазурами...
Ні відчайні крики? ні безтямні помахи рук не могли зупинити цього несподіваного відважного натиску. Петрусь затулив обличчя руками, нахилив голову і щодуху побіг,
На крик із хат вибігли перелякані люди. Вони побачили Петруся, який щодуху мчав вулицею, а на спині в нього сиділа чорна курка і, б'ючи крилами, раз у раз довбала хлопця дзьобом у голову.
Ледве-ледве вдалося прогнати оскаженілу квочку. Юрба людей обступила Петруся, але він невтішно плакав, і ніхто не міг його заспокоїти. Тоді дядько Оникій погладив хлопчину по голові і сказав:
— Годі вже, годі. Чи тобі, може, як малому, ляльку дати?  
Петрусь ураз перестав плакати, розмазав кулаками сльози по щоках і підозріло глянув на дядька Оникія. Але той сховав у вусах посмішку і з байдужим виглядом почав крутити цигарку.
І Петрусь знову зайшовся плачем. Прибігла мати і сплеснула руками:
—    Ось тобі й дідусь Петрусь! Ех ти ж! «Хазяїна квочка не займе!»
І тоді Петрусь крізь гарячі сльози, схлипуючи, вимовив:
—    Я вже не хочу бути... дідусем Петрусем. Хай... хай йому грець!..