Читанка

:: Банер ::

:: Детальний опис ::

Для дошкільного віку

Дідова дочка й бабина дочка

Казка про двох сестер-зведенят - ледачу і роботящу

Автори: Українська народна казка

Художники: Ігнатов Вадим

didova-dochka-ta-babyna-dochka19042012.djvu...

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.

1994 рік, видавництво «Поділля». Кількість сторінок: 16.

Фрагменти:

Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго прожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
— Добре,— відказав чоловік,— не буду брати не то ЇЇ, а й ніякої, і женитися не буду.
От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,— усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться — надто зла бабина дочка: звичайно, як зведенята,— у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре,— каже,— сестрице, на!
От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже бабі було досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуляє та спить міцним сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди куди хочеш, а щоб вона дома не була. Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих
печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди та й годі!» Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу.
— Добре,— каже дід.
Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно, та й каже:
—Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханю-чила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.
Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, вона пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина заходилась, обчистила, обханючила. Собака й сказала: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:
— Помагайбі тобі, дівчино! Дівчина відказала їй:
— Добре здоров'я!
— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка. А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене,— сказала жінка.
— Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
— У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки, гляди мені, що б не гаряче було, тільки тепленьке,— та не бійся, що б не бачила, що б не чула,— стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позла-зяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться куди кому треба.
Дівчина сказала:
— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,— як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре!
Дівчина подякувала хазяйці за хліб-сіль і за все і сказала:
— Хочу додому, спасибі вам, паніматко. Хазяйка каже їй:
— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй; випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалися,— сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога.
Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хитрувала, коли гляне — аж повнісінька піч проскур. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала,— спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки-но під'їхала, а проскури так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Ото їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки-но прибігла до возика та й каже:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи.
От їде — і так їй схотілося пити, що господи! От подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїті золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
— Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити — аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлик не забула.
Ото поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблука срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
Дівчина сказала: «Спасибі!» — та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик. Ото приїхала та дівчина додому та й гукає:
— Ідіть, тату, забирайте худобу!
От вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його; він зрадів, побіг до неї та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату,— каже дочка. — Зносьте добро! А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто
товсте! Стали зносити — то то гарне, а то ще краще!
Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано,
зависть бабу взяла,— то він сказав:
— Нехай убирається, поведу.
Ото, попрощавшись, пішов дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
— Добре,— відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені! От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така
зарошена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі. Ото іде повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла собі далі.
Коли біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки кал яла... А щоб ти не діждала! — і пішла бабина дочка далі, лаючи.
Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
— Добре здоров'я, тіточко!
— Куди ти йдеш? — спитала жінка. А бабина дочка й каже:
— Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже:
— Наймись у мене, дівчино!
— Добре, тітко,— каже дівчина.— А яке ж у вас діло?
— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,— сказала жінка.
— А чому не зумію,— відказала дівчина,— ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось що, дівчино,— каже жінка,— яка твоя робота: оце тобі казани,— рано й увечері нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позтазяться всякі звірі, і гадюки, і жаби, я чк наїдяться, то порозлазяться куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію,— відказала дівчина.
Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів,— бо казани великі були,— тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійдо, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов надвір...
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
— Ох боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс.
От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе.
Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки-но підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати — не будеш з мене яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Коли дивиться — аж біжить собака і несе на шиї разок намиста "доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — не будеш від мене намиста брати!
Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому.
Ото приїхала в двір до батька та й гукає:
— Ідіть, тату, заберіть худобу!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, схопили її — та в хату, внесли й скриню. Ото відчинять, подивляться — аж там самі жаби, гадюки. Вони в крик:
— Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а
баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи:
— Мабуть, така твоя доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити бога, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було, — коромислом сіно возять, оберемком воду носять, — а хазяїн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Дата внесення : 19.04.2012 Переглядів: 332 Популярність: 96.22%

Належить до розділів:

Українські

Казки

Народні