Для молодшого шкільного віку

Гомін Турового урочища

Повість про красу Полісся, легенди і повір'я цього чарівного краю.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1981 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 38.


Фрагменти:


Дід Тиміш живе за селом, під самим лісом. А якщо дивитися з-за річки, з-за вигину її, то здається, що хата дідова і зовсім у лісі стоїть. Тільки криничний журавель маячить з-поміж дерев. У тій хаті з широкими сіньми і вікнами, повернутими до сонця, живе ще Оксанка з мамою і татом. І хоч усі мешкають разом, кожен знає своє. Мама в Оксанки — листоноша. Рознесе листи по селі — і цілий день на городі. Якби так у самому селі-жити — то було б і зовсім добре. Принаймні мамі близько було б на пошту, а Оксанці — до школи. Зате татові однаково. Він — геолог. По усій області їздить. А цієї весни аж на Закарпаття подався. Тому рідко вдома буває. А дідові на роботу рукою подати. І все ж, отой ліс, якому кінця-краю не видно, йому, старому, не так просто обійти за день, щоб глянути, що де робиться. А знати дід мусить усе: чи ростуть міцними  дерева   у  лісі,   чи   не   порозривали   вепри мурашники, і навіть скільки у лісі бродить лосів і козуль, туркоче на току тетеруків і глухарів. Така у нього робота. На те він і єгер.
Дід Тиміш має рушницю і коня має. Коня Вакулою звати. У лісі Вакула як удома. Ніколи не заблудиться. Можеш заснути на возі — сам додому привезе.
А ліс тут великий, дрімучий. І чого тільки в ньому нема! Яку тільки звірину і пташку не спіткаєш. А де дичина, там, звісно, і дивина. Та ще й яка!
А ото ще треба було поселитися в непрохідних хащах і чорному дияволу. Справжнісінькому тобі дияволу — та й годі! Дід Тиміш навіть чув, як він гукає до своїх, таких же чорних дияволеняток: «чи-лі, чи-лі». На людській мові це означає «чий ліс». «Наш-ш-ш»,— шепелявлять дияволенятка і граються собі палаючими головешками. Ніби їх зовсім не обходить, що ліс уже півтора місяці дощу не бачив і стоїть сухий, аж шелестить. Здається, підкинь одну-єдину іскру — і побіжить полум'я спочатку по траві, а потім і на дерева перекинеться. Не минути тоді лиха ні лісові, ні звірові, ні самим безпечним бешкетникам.
Що так, то так. Але поки що ні Оксанка, ні її двоюрідний братик Богданко, котрий на літо з міста приїхав сюди, не бачили тих дияволеняток, ні їхнього чорного батечка — диявола. Хіба що дід. А дід як дід — чого тільки він не бачив! Як не є— мусить і за лісом дивитися, і звірину доглядати, щоб здоровою росла і множилась. А ще любить майструвати. Як зробить тобі вулика, не надивитися, не нахвалитися.
А ще виготовляє дід сопілки — калинові, кленові та з очерету. Виріже та сам як утне на ній — дивись, соняшники уже сходяться до садиби і перевішують голови через тин. Стоять і кивають широкополими брилями — усе дивуються.
А оті шпаківні, що на деревах, чия, думаєте, робота? Теж діда Тимоша. Любить він слухати шпака, коли той всядеться на гапочку своєї нової домівки, та як затягне жайворонкової, ластів'ячої пісні і по-воронячому каркне, цвірінькне горобцем, заверещить, як вивільга, а то просто скрипне хвірткою. Отак скрипне, що Оксанчина мама — мерщій до вікна.
—    Чи не тато, бува, з роботи йде?— скаже і навіть гадки не матиме, що то птах її піддурив.
А птах тим часом підбере інший наспів, бо може передражнити кого захоче. Защебече, наприклад, на всю околицю.
—    Солов'ї прилетіли, солов'ї!— зрадіє Оксанка.
—    То шпак, внучко,— підкаже їй дід.— Вже вернулися з вирію дрозди, вільшанки, зяблики. Вчора я чижів і горихвісток зустрів. Солов'ї ж прилетять аж перед самим льодоходом. Усяк свою пору знає.
—    Та годі, вам, годі. Хай дитина уроки вчить,— скаже мама.
—    А я хіба що?
—    Бо вам не дай поїсти, а дай поговорити. Чи не так, тату?
І хоч мама дорікне своєму таткові, а Оксанчиному дідові, але зробить це не спересердя. Коли Оксанка готує уроки, мама з дідом, бува, не раз отак перемовляються. Та дід не гнівається на маму. Хіба що скаже про себе:
—    Що зробиш, Насте, кругом ліс. Нема кому навіть слова сказати,— і переступить через поріг у сіни.
А на дворі як не до півня на дровітні обізветься, то у хліві поплеще по шиї корову. Лиска — так корову чомусь назвали — буде мовчати, але дід все одно зачепить:
—    Кажеш, жуєш? Жуй, жуй. Хутко трава підросте — на пашу підеш.
А як перемовиться з коровою, то й кота на загаті не обмине. Отакий дід. Для нього усе живе, навіть дерева в лісі, очерет на озері, скрипуча хвіртка, місяць у небі. Він з усіма ними балакає, і все його, здається, розуміє.
нема такого в лісі, чого б він не відав. Ото вже правда. Не те, що Оксанка, яка всього-на-всього четвертий клас кінчила. А Богданко й того менше, у другий перейшов. І тому звідки йому знати, хто де живе, що де росте в лісі? Він щойно приїхав на канікули до діда Тимоша і до Оксанки в гості. Його мама і тато ще зосталися в місті, бо на заводі працюють. Але згодом у відпустку теж сюди приїдуть...

Діти були в лісі вже не раз, а оце вирішили навіда тися і до самого чорного диявола. Чого боятися: дід каже, що він не страшний. Отож вирішили — й пішли. А щоб чорномазі чортенята не сердились і не жбурляли у них палаючими головешками, про які розповідав дід, Оксана і Богданко взяли з собою теплих пиріжків. Ті пиріжки мусять сподобатися чортенятам. Може, й вдасться переманити чорномазих назад до села. Бодай би хоч на свою хату. Як не приглянеться їм хата, хай би на хліві мешкали. Цікаво було б щодень бачити у себе на хліві чорних дияволів. Чи не правда? Розповідав же дід, що жили вони колись біля людей, а потім чомусь до лісу подалися. Може, скривдив хтось?
Діти були певні, що тепер ніхто тих дияволів не зачепить. Тільки Ласик погавкає і перестане. Але на кого він тільки не бреше? І на гонористого півня, і на старого кота, котрий собі спокійно дрімає на підвіконні, зрідка зиркаючи на жовті кульки курчаток, що розсипалися коло порога над золотим пшоном. Навіть на отих курчаток зрідка погавкує. Правда, скоса поглядає на квочку, яка вже встигла дати йому прочухана.
А Вакулу то вже й не згадуйте. Ще не встигне кінь вивалитися зі стайні, як Ласик рябим клубочком з галасом кидається йому під ноги. Звісно, мале.
Ось тільки Богданка не чіпає. І нема тут нічого дивного. Богданко йому — і ковбаси, і пиріжка, і молочка свіжого, і навіть цукерку. До них Ласик дуже ласий. Богданко сам не з'їсть, а цуцикові віддасть. І тільки той угледить хлопця — зразу смачно облизується і крутить хвостиком з білою китицею на кінці. Бачили б ви, якими оченятами дивиться тоді цуценя!
І все ж, як би він не дивився, нині Оксанка не візьме його на озеро. Так і Богданкові сказала. Бо той ласій може таке учверити перед самим дияволом, що потім лиха не оберешся через нього.

До озера через ліс недалеко, а якщо йти дорогою — то неблизько. Оксанка засунула за пазуху три пироги. Чомусь вона вирішила, що дияволів буде троє: старий і двоє маленьких. Тихцем, не попередивши нікого вдома, помандрувала з Богданком до лісу. Вона добре знає шлях. Дід Тиміш не раз брав її з собою до лісу. Врешті-решт, що тут знати. Варто перейти через Клинтушу галявину, і просіка виведе прямо до озера, в Турове урочище, де і мешкає чорний диявол.
Перед самим лісом діти відпровадили Ласика додому (чого доброго, ще заблудиться), і він подріботів дорогою, раз по раз озираючись.
А коли цуцик зник у квітучому ріпаці поміж пасікою, Оксанку й Богданка з голови до ніг уже огорнув зелений ліс своєю прохолодною тінню.
Тут пахне торішнім листом, зозулиними рушниками і кмином. Чисте повітря лоскоче ніздрі. Птахи сміються, регочуть, тьохкають, лящать, дзерчать, співають, щебечуть, кричать. Таке виробляють, що годі переслухати!
Десь зовсім близько хтось голосно висвистує. Богдан-ко задирає голову, але нікого не бачить.
—    Соловейко?
—    Ні, зяблик,— каже Оксанка,— то він на дощ скиглить. Ти тільки вівчарика послухай, як він підробляється під інших!
—    А де його вівці?
—    Чиї?
—    Того вівчарика.
—    То пташка так називається, Богдасю. Частіше до лісу треба ходити,— каже Оксанка і нагинається над зеленим суиичником.
Уся галявина всіяна жовтоокими королицями і синьо-фіолетовими дзвониками. Од золотистих підмаренників пахне медом — аж слинка котиться. Поміж трійчастих листочків рясно червоніють суниці.
Літо щедре, але ще приховує від очей перші гриби, котрі обов'язково виростуть після теплих густих дощів.
—    Вертоліт! Вертоліт! — присідає навпочіпки Богданко.
—    Де?
—    Он!
Над жовтою квіткою — справжнісінький маленйкий вертоліт. Висить у повітрі хвилину-дві і нараз кидається убік, потім назад, і тихесенько дзюрчить — гуде. Певне, хоче сісти на ту пахучу квітку.
—    То дзюрчалка мед шукає.
—    Вона кусається?
—    То не оса, а муха,— каже Оксанка. Сплескує долоньками — і дзюрчалка уже виеить над іншою квіткою. Висить і знову дзюрчить. На сей раз ніби справжнісінький малесенький струмочок.
—    Що то за ягоди? — зупиняється Богданко біля куща.
—    Вовчі.
—    А їх можна їсти?
—    О, ні!
—    Їх, певне, вовки їдять?
—    І вовки ні,— каже Оксанка, бо знає легенду про те, як на галяві зібралися звірі та птахи на раду. Зібралися, щоб назвати всі рослини і поділити їх між собою. І ось назвали вони різне зілля по-своєму: сорочими ягодами, щоб сороки ними годувалися, собачим милом, аби собаки ним умивалися. Звісно, де звірина, там і новина. Те, що на вуса схоже,— котячими вусами, а те, що на вуха,— заячими і ведмежими вухами. Інше — гусячими лапками. Олень собі уподобав мох. І понині той мох зоветься оленячим. Бусол — щавель. Заєць, гуси вибрали собі траву, щоб їсти. І тому є заяча і гусяча трава. Навіть жаб'яча і котяча.
Так ото, коли звірі радились і ділили між собою усе, босий вовк, як на те, запізнився. Він гасав за вівцею, щоб собі теплі валянки на зиму збити. Гасав і намарне. Не впіймав і сердитий, що й тут йому нічого не припало, почав дерти своїми гострими кігтями отой кущ. З тих пір і назвали його вовчим ликом. На тому кущеві ростуть ягоди, які зумисне звірі віддали вовкові, але він їх їсти не може, бо вони несмачні та ще й отруйні.
Дивується Богданко з усього, а Оксанка вже йому розказує, як собака (тільки не Ласик, ні) на узліссі свого зуба посадив. Як той зуб пирієм проріс і навіть зацвів улітку. Пирій той і понині росте там на узліссі, і люди його називають собачим зубом. Оксанка навіть показала Богданкові маленького волохатого метелика — совку, що причаївся у траві і чекає, поки стемніє. Тепер уже і Богданко знає: коли смеркне, совка, як сова, вилетить на своє маленьке полювання.
Так дійшли аж до бору. Бір гомонить тривожним сосновим верховіттям. Птахи вже ніби змовкли. Тільки з далеких пущ доноситься таємничий крик чорного дрозда. Саме чорного. Це вже — Турове урочище.
Ледь помітну лісову стежину перегородив бурелом, і діти мусять перелазити через карячкуваті дерева. Треба дивитися, щоб у живицю не замазатися.
На просіці Оксанка і Богданко побралися за руки і побігли зеленим коридором, сполохуючи з квітучої конюшини золоті бджоли.
Просіка недовга. Вже видно попереду, як вона просвічується клаптиком блакитного неба. А там, за тим блакитним клаптиком — озеро. Тільки ніхто не знає, чому воно зоветься Білим. Вода у ньому така ж, як і небо: у погоду — як волошка — блакитна, а в негоду — чорна, як і небо.
Озеро ірироке, наче море, а посередині нього — острів. На тому острові сарна ходить. Кажуть, коли настає ніч, сарна потай од людей насаджує на голову корону місяця, до чола чіпляє зорю і ходить поміж квітів обережно й тихо.
Риби у Білому не переловиш! Вже як хто впіймав добру, то лише тут. А де ростуть такі ліси, як у Туровому урочищі? Скільки в тих лісах полуниць, ожини, брусниці, грибів!

До схід сонця заходиш в урочище, наче в казку. Тут усе сповнене таємничості й мудрої тиші. Боїшся плечем зачепити гілку, щоб не порушити тієї тиші. Бо ще навіть птахи  сплять,  заховавши під крила  голосні
дзьоби.

Ідеш, і до болю в очах вдивляєшся усе перед собою. І нараз — білий красень з коричневою шапкою. Боровик!.. Не поспішай залишати те місце. Боровики, як і люди, не люблять самотності. Десь тут поруч повинен бути молодший або старший побратим його.
А як оживає урочище, коли в розмову встряють тетеруки, дрозди, горлиці, дятли, канюки. Ось синичка підлетіла і уважно обстежує кожну тріщинку на дереві: їсти хоче.
Зозулі скрізь є. Але влітку вони тобі накують тут більше літ, ніж будь-де. А як світлішає озеро, коли на ньому прокидаються крижні! Он який птах випливає на плесо: чорна голова, ледь-ледь зеленава, воло каштанове, дзьоб жовтий, а лапки оранжеві.
Іноді на блакитних хвилях Білого озера ночують лебеді і сняться їм лебедині сни, котрі вони опісля оповідають чесним і сміливим людям. Іноді, але теж дуже рідко, обережно пройдеться берегом сіра чапля, зупиниться, змахне крилами і полетить кудись. А куди — тільки їй одній відомо.
Лише ніхто вже ніколи в тому урочищі не побачить могутнього і гордого хазяїна його. А колись він тут ходив — красивий і сильний, з гордо піднятою головою. Не страшний йому був ні вовк, ні ведмідь, ні інший хижий звір. Не роздумуючи, він кидався на свого ворога — і ворог відступав. Отой дикий бик був царем у лісах і на луках. Від гучного реву його здригалися верховіття старих дубів, ущухала хвиля в глибокому озері. Не було над нього в цьому урочищі. Під сонцем і місяцем він владарював тут, аж поки до його стежок не почав приглядатись мисливець. Спочатку з каменюкою, а згодом зі списом, стрілою став перед диким биком мисливець. Горда тварина не уступала з дороги, не ховалася в хащі. Бик сміливо кидався на мисливця і, тяжко поранений, падав на землю.
Ішли століття, і мисливець почав цілитися у бика рушницею. Бо в мисливця була уже рушниця, а в бика — лише роги. З лютим ревом помирав він, шарпаючи землю ратицями. Мисливець,— а ним найчастіше був цар, король, князь чи вельможа,— нещадно винищував диких биків і їх не ста'ло ніде. Давно це було. Більш як триста років тому. Залишилися вони лише у піснях, казках та в назвах рік і озер, міст і сіл. Якщо ти будеш у наших краях, то проїжджатимеш біля Туринська, Туричанів, Турова, проїжджатимеш через річку Турію, а можливо, й побачиш озеро Тур. Чудове поліське озеро! Серед лісів в очеретах. Усі ці села, річку, озеро люди й назвали іменем отого хазяїна лісових урочищ. Як ти вже здогадався, наймення йому — Тур.

Давно це було, а зараз Оксанка і Богданко аж захекалися, поки добігли до озера, і тут... ой леле! Неподалік од берега у воді перевалюється живий корчак. То занурюється, то виринає, чухраючи чудернацькими сучками зелене гілля. Ще й почавкує і пофиркує голосно.
—    Чорт! — шепче Богданко.
—    Який тобі чорт. Лось! Бач, їсти захотів. Аж у воду заліз по латаття. Ще такого не бачила. Може, він від ґедзів ховається? — здогадується дівчинка.— Поглянь, який стовп над ним! Аж гуде.
Лось ласує зіллям, відбиваючись рогами од кусючих ґедзів.
—    Він не кусається, не бійся,— заспокоює сестричка братика.
А тварина тим часом вилазить з води, стає на піщаному березі й трясе гладкою шиєю: обтрушується. Потім розвертається й, не роздумуючи, неквапно іде прямо до дітей.
Богданко ще такого страшного звіра ніде не бачив. Коли ж лось підійшов зовсім близько, Оксанка аж скрикнула:
—    Так це ж Чухрай! Наш Чухрай!
На радощах підбігла до лося, і той торкнув її долоню своїми м'якими губами.
—    Почекай, дам тобі те, що любиш,— і вона простягнула лосеві пиріжка.
Лось обнюхав харч і, вдячно покліпуючи очицями, почав жувати.
Як хотілося Богданкові погладити лося по шиї, але він боявся навіть підступити до нього.
—    Ще хочеш? — перепитувала Оксанка.— Я тобі, Чухрайчику, ще дам. Тільки одного залишу для дияволеняток, добре?
Лось киває головою, а Оксанка пригадує, як дід Тиміш знайшов його, тоді ще малого, на болоті, як привіз додому. Пораненого браконьєрами лося і дід Тиміш. і тато Оксанчин, і Оксанка, та й мама виходили. А весною випустили Чухрая (бо так ту тварину назвали) на волю.
І він ще потім навідувався до їхньої садиби.
Пізніше дід Тиміш бачив, як у Туровому урочищі Чухрай і його Чухраїха водили за собою маленьке Чухраєнятко — геть на маму схоже, бо не мало ріжок.
—    Де твої родичі? — випитувала зараз Оксанка.
«Не знаю»,— крутив головою лось.
—    А-я-яй! — і дівчинка пестила рукою його великі роги, а Богданко стояв осторонь. Аж поки над лісом спалахнула блискавка — і тут же вдарив грім. Він голосно покотився — і лось, похитуючи рогами, поплентався в гущавину. Богданкові здалося, що здоровань Чухрай злякався грому.
У лісі одразу споночіло.    
Коли ж стало зовсім темно, то стало й страшно.
І тут Оксанка згадала про стару партизанську землянку, яку колись показував їй дід Тиміш. Дід Тиміш у війну воював тут. Завидна ту землянку можна було б розшукати і заховатися від дощу. Але що тепер^ зробиш, коли кругом темно, хоч в око стрель. Тільки тоді й вихопиться ліс і озеро, як небо розколе блискавка. Та й то ненадовго.
Вперіщив густий дощ, і хвиля в озері заходилася, сплеснула, заграла, загула, заревла, спінено накидаючись на берег. Діти притулилися до дерева й одне до одного. Дощ поки що голосно лопотів зверху по листі. Важкі краплини лише зрідка обривалися й падали Оксанці та Богданкові на голови, за шию, на коліна. А грім раз у раз валився зверху і, як здавалося уже дітям, велетенські палаючі головешки металися над деревами.
—    То він сердиться на нас,— казав Богданко до Оксанки.
—    Хто сердиться? — питала та.
—    Бо ми віддали пиріжки Чухраеві. То чорний диявол і сердиться на нас і головешками, як блискавками, жбурляє.
—    Краще сховаймося під нижче дерево. Там безпечніше, бо громи цілять лише у високі,— і Оксанка потягнула Богданка за руку.
Одяг на обох уже промок на руках і колінах. Від ляку й холоду діти ще щільніше притулилися одне до одного.
—    Хоч би Ласик був з нами,— каже Богданко.
—    Ласик хоробрий,— каже й Оксанка. А згодом: — Якось веприк прибився до нас. І Ласик як кинувся на нього!
А грім гагахкав угорі, і дощ лопотів густо по листі, руках і колінах. І гомонів ліс довкола, тривожно гомонів. Завивав вітер, хиталися дерева, стогнали хвилі чорного озера, і здавалося, що всьому цьому не буде кінця-краю.
І все ж, серед того невгамовного гомону перед собою побачили чорні роги... Чухрая.
Лось заступив дітей од рвучкого вітру. Добра тварина переступала з ноги на ногу і дихала теплом прямо в їх перелякані обличчя.
Згодом у темряві діти навіть помітили двох інших лосів — більшого і меншого,— що стояли трохи далі, біля самого озера.
Дощ пройшов, і у лісі ледь-ледь прояснилося.
Був уже вечір.
Десь завила сова. Лячно заголбсила.
У сутінках Оксанка ніяк не могла натрапити на просіку, котра вела від озера до села. А лось стояв і дивився на неї своїми розумними печальними очи-цями.
—    Чухраю, скажи, як нам потрапити додому?
Тільки похитував рогами і мовчав.
—    Заведи нас, Чухраю, додому.
Лось ніби зрозумів і почалапав широкими ратицями у сутінки. Брів і озирався, чи йдуть позаду Оксанка і Богданко.
Діти йшли. Йшли, і вже навіть не думали про злого чорного диявола. їм би зараз скоріше потрапити на узлісся, до тієї хати за квітучим ріпаком.
Отак услід за Чухраєм поминули вже соснину і вийшли на Клннтушу галявину. І тут прямо з-під лосевих ніг щось злетіло вгору, голосно залопотіло, закривало так, що аж луна покотилася лісом.
—    Дрімлюга,— сказала Оксанка. А Богданко уже нічого не боявся. Як-не-як — зараз перед ним ішов великий і сильний Чухрай. Хлопчик іноді навіть підбігав до лося, але поплескати по животі поки що боявся.

Скільки таємниць і несподіванок блукає у вечірньому лісі! А тут ще за галявиною Оксанку, Богданка й Чухрая зустрів радісний гавкіт. Цуцик заскімлив коло діток і, як звикле, замахав коротким ціпком хвостика.
—    Хіба ж так можна дотемна? — почувся з-за куща голос діда Тимоша.— Мати вже ноги відбігала. Добре, що Ласик підказав, де ви є.
—    А ми до диявола  ходили,— оправдувалися діти.
—    До кого? До кого?
—    До того диявола, що біля Білого озера живе.
—    А що ж то за диявол? — нічого не розумів дід.
—    Хіба ви не знаєте? Ви ж самі розповідали.
Тільки тепер дід Тиміш збагнув, про кого йде мова.
—    Кажеш, розказував? Ніякий то не диявол, а птах, внучко. Мабуть, не зрозуміла ти мене.
—    Ніякий не птах. Птах не може вимахувати палаючою головешкою,— заперечила Оксанка.
—    То дзьоб у нього такий червоний, як палаюча головешка,— сказав дід і розповів дітям про дивного птаха.
Колись давно той гарний, чорний птах зрідка навідувався в глухі місця, отакі, як Турове урочище. Хіба що по їжу для дітей. Він жив поряд людей на клунях і хатах, рідше на деревах. Але траплялося так, що блискавка попадала в хату, і будівля загоралася. Люди думали, що то птах накликає на них біду. Вірили ж вони: як чорний кіт перейде дорогу — трапитись біді. Отак само і про птаха думали, бо на своє лихо він чорним вдався. І прозвали його чорним дияволом. Почали його  зганяти   з   насиджених   місць,   часто  убивали, а гнізда руйнували. Були переконані: як позбудуться того птаха — блискавка не влучатиме в хати й клуні.
Дід ішов попереду і розказував про те, як тих птахів, прозваних чорними дияволами, кривдили люди. А вони, крім усього, є ще й дуже корисними, бо поїдають змій, сарану і різних комах. Розповідав, як ті птахи, що залишились живими, назавше покинули села і переселилися в безлюдні урочища, щоб не потрапляти нікому на очі. Є вони й біля Білого озера, але рідко якому мисливцеві щастить їх бачити тепер. Такі обережні стали ті птахи.
На узліссі в калюжах лежав навзнак місяць і тихо плавав без весел. А потім місяць вистрибував на 'траву і губився, злегка підсвічуючи її тихим зеленим полум'ям.
—    Дідуню, а чому люди так недобре робили? — питає Богданко.
—    Тоді люди до школи не ходили і не знали, звідки блискавка береться.
—    А я знаю,— хвалиться Оксанка.
—    Кажеш, знаєш. Вже ж повинна знати.
—    І Богданко буде знати, правда, дідуню?
—    І не лише про блискавку, про все буде знати,— сказав дід Тиміш.— А тепер гайда додому, бо ви мокрі й зголодніли вже, мабуть? Цигани уночі присняться.
—    Ми несли отому птахові пироги, але віддали Чухраєві,— признався Богданко.
—    Кажеш, віддали. Добре зробили.
—    Один залишили ще для птаха. Хай він тільки вернеться до нашої хати,— сказала Оксанка.
—    Якщо ви такі щедрі, то обов'язково вернете птаха до нашої садиби. Він буде жити з нами, не ховатиметься в лісових гущавинах. Люди й птахи повинні бути друзями.
—    І лосі,— додав Богданко.
—    Усі повинні жити в мирі, як ото ви з Чухраєм.
—    Із Ласиком,— підказала Оксанка.
Почувши своє ім'я, цуцик нараз застрибав перед дівчинкою і завертів хвостиком.
—    Тільки не з квочкою,— сказав Богданко, бо так само, як Ласик, недолюблював сердиту курку.

Після дощу десь поміж вогкими листочками натягнув свою тоненьку струну цвіркун і голосно торкав її.
Було дивно, як і гарно.
Попереду біг Ласик, за ним ішли Оксанка з дідом 1 Богданком. Позаду чалапав здоровенний лось, а ген далі, на узліссі — лосиха з лосеням.
А в лісі вже напевне росли смачні гриби, бо пройшов такий, як треба, густий дощ,
—    Дідуню, а ви за нас заступитеся? Мама ж нас сваритиме?
—    Не знаю, чи вдасться, але спробую. Мені й самому доведеться боронитися. Я теж винен, що ви так довго затрималися,— відповів на те дід Тиміш.
А високо над лісом летів десь до болота чи, може, до села, добрий чорний диявол, котрому сьогодні було повернуто його справжнє наймення — чорний бусол.
І всі, затамувавши подих, стежили за його високим таємничим польотом.
Усі. Навіть Ласик.
І навіть лосеня.

Якось увечері діти обсіли діда:
—    Візьміть нас спати на сіно.
І хоч мама ніяк не хотіла їх пустити, дід Тиміш переконав її, що надворі вже стоять теплі літні ночі.
—    Та ідіть уже, а то всі в один голос,— врешті-решт сказала мама.
Оксанці й Богданкові тільки того й треба було.
Богданко, вилізши на стіжок, лягає, розкинувши руки па м'яке пахуче сіно. Подумати тільки, в таку ніч спати в лісі! І не боятися. «От буде про що розказувало ти хлопцям зі свого двору. Хіба вони спали коли-небудь отак?»
Ніч стоїть заворожена й тиха. Тільки десь на озері дають концерти жаби. Зрідка з їхнього гамору виривається чийсь зухвалий викрик, а недалеко на всохлому дубі хтось стогне і виє.
Над річкою висить вигнутий місяць, і добре видно темні кущі вільхи і сріблясте плесо річки, навіть човна без весел, що дрімає коло берега.
—    Добре спати надворі, правда? — запитує дід.
—    Добре!
На сухому дубі хтось далі страшно виє, але Вощанко не боїться, бо знає, що то сова. Йому кортить якнайбільше дізнатися про дивного птаха. Підсовується до діда і просить:
—    Розкажіть, дідуню, ще щось про чорного бусла.
—    Кажеш, про чорного? — перепитує дід.— А хіба я вам розказував про білого? Усе, здається, вже вам повів, хіба що не сказав того, що той дивний чорногуз в Африці поселяється поряд чорних людей. Не боїться їх, бо тамтешні люди ніколи не кривдили його...
Засинав уже й ліс.
Тільки болото біля річки ще дудоніло і викрикувало, чимось налякане.

Уранці діти погнали корову Лиску на росу. Пасли до обіду, а під вечір дід Тиміпі, вернувшись із лісу^ взяв Богданка на річку. Річка ближче від озера. Зразу за городом. Оксанка залишилася вдома доглядати за курчатками, бо мама пішла вибирати огірки.
І тепер Богданко сидить у човні, бачить позаду себе широку дідову спину і не сміє озиватися: рибу можна наполохати. Тоді спробуй вимаиь її з глибини. А глибина на отому вигині річки чимала. На два весла.
На березі походжає бусол. Високий, у червоних чоботях, він поважно дибає по болоті, зрідка зупиняється, застромлює довгого дзьоба в мул, а тоді важко змахує крилами і летить до своїх діток.
То білий бусол. Найближчий родич чорного. Оцей, як вірять люди, приносить їм щастя. І тому вони його не кривдили. Тому й живе біля людей понині.
Кле-кле-кле-кле! — кричать голодні лелеченята зі старої верби і витягують довгі шиї з гнізда назустріч буслові.
—    О, ненаситні! Коли вже самі будете шукати собі харч? — бурмоче дід Тиміш, але не злісно.
Пташата не чують діда. Не чує діда і старий бусол. Він ще з минулої весни прижився до болота, а згодом занадився й до рибалок. Ось і сьогодні недаремно ходить по березі й позирає у бік човна. Нараз змахує широкими крилами над плесом.
На днищі човна в каламутній воді сплескує риба. Бусол вибирає дзьобом плотичку, ковтає. Потім другу, третю.
—    Бери, бери,— каже дід Тиміш.— Носи на здоров'я своєму виводкові.
Бусол — він же лелека, боцюн, бусень, бузько й чорногуз — ніби розуміє, уважно видивляє рибу і, вибравши найжирнішого й найбільшого лина, відштовхується довгими ногами від човна і летить над болотом до сухої верби, до свого гнізда.
—    Спробуй не дай, гніватися буде. Буде ходити по болоті й навіть не зиркне у твій бік,— каже дід Тиміш і дивиться птахові услід.
...Рибалки прийшли додому пізно. Повечеряли і спали знову на сіні. Усі знали: завтра мають зустрітися г незвичайним птахом, якого ще зблизька ніхто, крім діда Тимоша, не бачив.
Перше, ніж направитися до чорних буслів, дід Тиміш завернув на Клинтушу галявину, поворушив пужалном трав'яні покоси, аби швидше сохли. На тій же галявині оглянув ділянку картоплі, що засаджена для вепрів на зиму. Оксанка залишилася на возі, а Богданко, як тінь, ходив услід за дідом. І тому, коли дід сердився, виходило, ніби він на Богданка сердиться.
—    Як отак спозарання будеш робити,— бурчав він,— зимою не матимеш що їсти,— і відкидав далеко убік сухе картоплиння, підрите вепрами.
Біля огородженого мурашника замислився:
—    Якщо мурашки отакий високий пагорб нагорнули — до великих холодів іде. Треба завчасно усім запастися, бо скрутно звірові в лісі буде.
—    То ви, дідуню, допомагаєте звірам?
—    Аякже. У нас робота така — дбати за звіра, як за людину.
—    Для всіх звірів треба дбати?
—    Для всіх.
—    І для вовків?
—    І вовків. їх у наших лісах небагато. І шкоди вони людям не роблять.
Богданко не відстав від діда, і де дід, там і він.
—    Скажи мені, внучку, ким би ти хотів бути, як виростеш? — нараз запитує дід.
—    Тепер єгерем.
—    А раніше? Ким хотів бути?
—    Хокеїстом.
—    Ми робимо усе,— каже дід,— щоб у лісі було гарно і радісно. Щоб людина могла в ньому і відпочивати, і милуватися завше ним. А тому ліс треба шанувати.
—    Дідуню, а як мені стати єгерем? Я ж у місті живу — каже Богданко.
—    То нічого. Як виростеш — станеш.
—    А на єгеря трудно вчитися?
—    Нелегко. Тут не все з книжки вичитаєш. Треба любити ліс, а потім уже навчитися його розуміти.
—    Я навчуся,— обіцяє Богданко.
—    Навчишся, внучку, навчишся, як захочеш,— не перечить дід Тиміш.
Сонце вже повернуло з полудня, коли дід Тиміш, Оксанка і Богданко під'їхали до комишевих заростів. Комиші були гінкі й зелені, де-не-де з-поміж них стирчали смолюхи непідпаленими бенгальськими вогнями. Правда, набагато більші, ніж оті, що купують на ялинку. Вдень комиші дрімають, а вночі болото то тут, то там засвічується. І тоді не хто інший, як казковий лісовик підпалює ті вогні, щоб йому було видно, де яка пташка звила гніздечко на болоті, а де ночує сон-трава. Оцей казковий лісовик, як і єгер, повинен доглядати за усім у лісі — за кожною звіринкою, за кожною стеблинкою.
Така вже у нього робота.
Дід Тиміш випряг Вакулу і пустив пастися.
—    А тепер, дітки, за мною. Тільки без галасу й крику,— застеріг.
Поміж буреломами й високими деревами, серед яких і неба не видно, поміж корчаками, перестрибуючи з купини на купину, діти за дідом подалися в хащі.
Ліс ніби вичікував когось, мовчав. Лише густі верховіття дерев таємниче гомоніли і зрідка то тут, то там кричав загадковий птах. Богданкові ставало страшно і він намагався не відставати від діда. За Богданком поспішала Оксанка...
Вийшли на невелику галявину. То була давня лісова вирубка. Поміж густими кущами валялися викорчувані порохняві пеньки. Ліворуч стояла землянка, прикинута зверху хмизом. Вхід у неї був завалений землею, що поросла високою травою.
—    Ми тут були, дідуню,— сказала пошепки Оксанка.— Тільки Богдасик не впізнає того місця, бо було темно. Правда, Богдасю?
—    Може, й не впізнав,— сказав за Богданка дід Тиміш.— Тут ваш диявол і мешкає.
—    Де?— ще тихіше спитала Оксанка.
—    Ось тут.
—    Та ж тут у війну партизани були.
—    Як були, то й були,— каже дід.— Фашисти убивали нас, нищили наші домівки, зганяли з насиджених місць, і ми ховались в ліси, як оті бусли. Тільки ми тут озброювалися й били, виганяли їх з нашої землі. Сюди, в Турове урочище, вони боялися навіть ступити. За те, якщо хочете знати, називали нас... чорними дияволами. Отже, і ми й ті птахи у страшні часи називалися однаково.
Дід Тиміш підійшов до землянки.
—    В оцій ось хаті я два роки прожив, внучки... Але краще не згадувати, краще пригляньтеся он до тієї високої вільхи,— і дід показав рукою.— Там оселя вашого чорного диявола, мудрого і гордого птаха.
Діти позадирали голови. Високо у розгіллі вільхи було велике гніздо. Може, навіть трохи більше, ніж у білого бусла.
—    Дідуню, а у війну птах тут жив?— по мовчанці спитав Богданко.
—    Жив. Ми йому нічого поганого не робили. Нас біда змусила жити поряд. А у біді і люди, і птахи стають друзями.
Не забув дід Тиміш згадати, як колись дядя Роман, Богданків тато, ніс партизанам ліки. Ті ліки передав один чоловік для поранених. Роман ще був малий. Забіг у ліс — аж тут фашисти. Стрілянина кругом. Хлопець — у яму. Сидить, аж вовк преться, бо то вовча яма була. Вовк зирк на Романа — і під коріння заховався. Не зачепив хлопця. Певне, розумів, що той не ворог. Так просиділи вони в ямі один біля одного. А як стрілянина вщухла — мирно розійшлися.
—    Якщо ж хочете побачити птаха — не підходьте близько до гнізда,— порадив, а потім додав:— Старий, напевне, вже нас запримітив і зірвався з гнізда.
І справді, якщо підійти близько до вільхи, годі побачити, що там, зверху в гнізді. А якщо відійти на кроків тридцять та ще вилізти на он ту повалену осичину — побачиш четверо пташенят. І зовсім вони не чорні, а білі. Тільки згодом, як пух поскидають, стають чорними. І не розмахують вони ніякими палаючими головешками, бо тільки у дорослих буслів дзьоби червоні. А ось «чий ліс» ніби запитують. Правда, більше сичать, мов гуси.
—    Де їх мама й тато?— запитує Богданко.
—    На болоті їжу шукають.
—    А можна побачити, як вони діток годують?
—    Можна, але як запримітять вас, не прилетять до гнізда.
—    Чому?— цікавиться Богданко,
—    Не довіряють людям. А може, думають, коли їх не бачать, то й не впізнають, чиє то гніздо.
—    Ох і хитрі!
—    Що хитрі, то хитрі. Тільки краще, аби нас не помітили, а то бусленята будуть увесь день голодні.
—    Як менше будемо докучати їм, то вони зрозуміють, що ми зла не хочемо, і ще вернуться до нас,— каже Оксанка.
—    Що так, то так,— каже дід.
Дітям не хочеться розлучатися з бусленятами, але треба...

Отак і минали Богданкові канікули. А вони в нього такі ж, як і в Оксанки,— до першого дня першого осіннього, місяця. До діда вже приїхали і Богданкові мама з татом. Мама закручувала в слоїки ягоди, сливи, яблука. Богданко ходив з Оксанкою по гриби до лісу. І мама ті гриби консервувала. А тато допомагав дідові різати торф, звозити сіно, заготовляти звірам на зиму зелені віники, цебто корм.
Діти збирали хмиз у лісі і складали біля хліва. Вони вірили: чорні бусли вернуться до людей, бо їх ніхто тепер не кривдить. І тоді їм не треба буде шукати отого хмизу, щоб вимостити гніздо. Лежатиме готовий під хлівом.
Діти не раз крадькома навідувалися в обійстя дивних птахів. На очах ті птахи чорніли, скидаючи пух. А в один день їх у гнізді не стало.
—    Полетіли у вирій,— сказав Вощанко.
—    Нічого, весною прилетять і зів'ють гніздо на нашому хліві,— сказала Оксанка.
—    Нічого,— сказав і Вощанко, І так йому не захотілося вертатися до міста.
—    Не сумуйте, дідуню,— казав Тимошеві.— На другий рік ще приїду.
А дідові то й сумувати ніколи. Незабаром повіє зимній вітер, навалить на землю снігу, і бродитимуть по тому снігу голодні звірі, шукаючи бодай би яку-небудь травинку, бодай би, як мовиться, що-небудь на зуб. Так воно й буде.
Єгер розуміє, що саме зараз пора перевірити солонці й годівниці, полагодити старі, поставити нові там, де потрібно, і запастися кормами. На горищі в мішках уже лежить овес, жолуді, у льосі — картопля, у дровітні — віники з гілля крушини, берези, осики, лози. І все це для кого? Для тих же лосів, козуль, вепрів.
Дід Тиміш  застібає  вуздечку на Вакулі,  розмотує посторонки, перевалюється через полудрабок в сухе сіно, зверху покрите вицвілою куфайкою, і цьвохкає, батогом.
—    Візьміть мене до лісу,— проситься Вощанко.
—    Сідай,— каже дід Тиміш»
—    А мені привезіть гостинця!— з порога Оксанка.
—    Привеземо.
Вакула рвонув шлею, і поскрипів услід за ним віз, а за возом подріботів і Ласий. Для ясності скажемо, що весною він звався Ласиком, а зараз тільки Ласим. Пес підріс, споважнів. Його вже не цікавить ні старий кіт, що так і прагне шаснути крізь відчинені двері в сіни, ні гонорливий півень, ні балакучі кури під порогом, серед котрих завше є ота колишня розбійниця-квочка. Всі вони — менші, а ось Вакула — більший. І тому пес приятелює з мовчазним і розсудливим конем. Той кінь покірно підставляє голову під шлею і тягне піщаною дорогою воза, а за возом, як звикле, біжить він, Ласий...
Біжить і зараз. Попереду торохтять полудрабки, по-фиркує Вакула. Ласий мовчить, висолопивши язика. А коли віз із розгону влітає в калюжу, розкидаючи по боках руді холодні бризки, пес зупиняється. Потім вискакує на високу бурту і винюхує листя: хтось тут був, хтось пройшов.
—    Ласий! Ласий!— раз по раз вигукує Богданко.
Пес спочатку озирався, а потім і перестав — набридло.
Віз вискочив на просіку і м'яко покотився. Тут, у лісі, Ласому не обов'язково бігти за колесами. Поміж дерев і кущів він раз по раз зводить вуха, тиче носом об землю і, натрапивши на чийсь слід, уже зовсім забуває про Богданка, діда Тимоша й Вакулу. Мокрі хащі періщать його по боках і все далі й далі заманюють у свої сутінки.
А тим часом дід Тйміш зупиняється біля порожнистого осикового кругляка, що наче з льоду витесаний. Богданко бачить, що звірі навідуються сюди часто, бо сіль у круглякові старанно вилизана. По слідах помітно — вчащають сюди найбільше козулі. Під вечір, непевно озираючись на всі боки, вони тицяють мордочками об солонець. Від того солі в солонці стає все менше й м^нше. Вона просякла крізь стінки осикового кругляка, а відтак ставала здобиччю шорстких козулиних язиків.
Збита з неотесаної берези годівниця уже помітно скособочилася. Мабуть, лось, переситившись, ще й вирішив почухати черево об неї. А втім... голодні лосі заходили сюди ще взимку.
—    То робота дика,— каже дід Тиміш.— Ця свиня що хочеш учверить.
Богданко знає, що «диком» дід називає вепра. Єгер витягує з-під сидіння сокиру і зникає в гущавині. Невдовзі до Богданка доноситься глухий стук, а через хвилю об'являється дід Тиміш із заструганим вільховим кілком. Крекнувши, дід плечем підважує годівницю і ставить на місце, а тоді отим міцним кілком заклинює розхитаного стояка.
Богданко з дідом Тимошем ще завидна об'їхали лісове господарство — усе було готове до зими. Хіба що не завадило б солі підсипати в солонці. Але це можна буде зробити тоді, як ліс схоплять морози. Дід Тиміш вигріб з-під сидіння оберемок сіна й кинув перед Ваку-лою, стягнув з воза стару куфайку і вмостився на ній під дубом. Богданко й собі біля діда. На траві валялися руді жолуді й дід Тиміш пошкодував, що не взяв з собою мішка: можна було б дозбирати на зиму для вепрів.
Десь із глибини лісу доноситься застережливий клич Ласого.
—    Лось,— каже дід. Він уже навчився розуміти пса. Коли той гавкає знехотя — напевне натрапив на лося, а як завзято — так і знай, попав на козла. Ласий залюбки ганявся за прудконогим і брехав завжди до тих пір, поки бачив його перед собою. Так же залюбки брехав він і на зайця. Тільки зайця чомусь завше швидше губив у хащах. І вже це міг пес вгамуватися, коли натикався на вепра. Безсилий чим-небудь дошкулити, він намагався хоч залякати його лайкою. І навіть тоді, коли вепр зникав у хащах, в собачих очах ще довго кипіла лють. Він не знаходив собі місця, ви нюхуючи довкола зжухле листя.
«На сей раз, певне, попався лось, бо пес перестав гавкати»,— подумав єгер.
Але не встиг дід Тиміш обдумати, що він зробив, а чого не зробив на сьогодні, як з-за його спини вискочив захеканий Ласий. І вискочив не сам, а з якимось рудим віхтем у зубах.
—    Так ось воно що! Навіщо ти її злапав?— стривожився дід.
—    Білочка!— скрикнув Богданко.
Пес винувато крутнув хвостом і витяг шию до діда Тимоша.
—    Хочеш, щоб я взяв додому?
Пес дивився розумно й жалісно.
—    Заберіть, дідуню, заберіть,— просив Богданко, і дід Тиміш сховав білочку за пазуху.— Тут їй буде тепло,— сказав.
Пес заскімлив, і забив хвостом об землю.
... Пошарпані хмари ставали фіолетовими й опускалися все нижче й нижче. В лісі не чути було навіть дятла. Так було тихо.
Дід Тиміш поправив кантарку на Вакулі, сів поруч Богданка на передок воза й ляснув у повітрі батогом. Віз рівно покотився просікою.

Коли кінь важкими ногами затупав під вікном, Ок-санка вмить перестрибнула через високий поріг.
—    Дідуню, що привіз?
—    А привіз... На цей раз привіз,— відповів дід.
—    Гостинця од зайця?
—    Кажеш, гостинця?.. Навіть більше.
—    Не вгадаєш,— хитро примружив очі Богданко.
—    Ну покажіть!
Дід витяг з-за пазухи рудесеньке пухнасте звірятко.
—    Не зайця, а білочку,— сказав Богданко.
—    Білочку!—вереснула дівчинка.— Ой яка ж гарненька! Клубочок рудесенький!
—    Диви, не задуши її, а то вона й так слаба,— застеріг Богданко.
—    А як ви її впіймали?
—    Хіба ж то ми?
—    А хто?
—    Ласий,— сказав Богданко.
—    Ласику, розумнику, де ти? На, на!.. Але Ласого на подвір'ї не було.
—    Певне, відстав по дорозі,— сказав дід.
—    А може, він заблудив?— стривожився Богданко.
—    Він тобі заблудить. Он у Гриця Паращука такий, як Ласий, правда, трохи старший, од самої Десни прийшов сам. Тиждень не було, а прийшов. Так то ж яка дорога! Мабуть, з півтисячі кілометрів буде. Та ще й незнайома. День і ніч ішов, висох, бо нічого не їв. Увесь в реп'яхах, у грязюці, а приплентався,— потішав Богданків тато.
—    Від Десни до Білого — то вам не булка з маком. Я у війну виміряв пішки той шлях, то знаю, що це значить,— мовив дід, скидаючи з Вакули шлею.
Білочка украла в Богданка й Оксанки весь вечір. Діти зробили їй гніздечко зі старого капелюха, накидали туди горішків, а завтра пообіцяли принести ще й шишок.
Білочка з'їла декілька горіхів, і діти могли спокійно заснути. Вони були певні, що їх руденька Стригуш-ка — так вони її одразу назвали — приживеться в хаті.
Уранці Богданко побачив білочку не в капелюсі, а високо на підвіконні. Мабуть, там їй було краще.
Він тільки вишугнув з-під ковдри, як у хату зайшов дід.
—    Нема Ласого,— сказав. Богданко тільки подивився на діда.
—    Не пропаде,— сказала Оксанчина мама.
І я думаю, що вернеться,— потішав себе дід.
А Ласого як не було, так і не було і другого, і третього дня. Мама й тато вже хотіли забрати Богданка до міста, але стрималися. Де ж подівся пес?
Хвилювалися всі, а найбільше — Богданко. Коли всі були в хаті, він вивів зі стайні Вакулу і вискочив галопом з подвір'я. І хоч як він раніше боявся того лісу, зараз думав тільки про Ласого. Чи живий пес? Де він?
Кінь важкими копитами виривав болото й ніс на собі малого вершника. В лісі Богданко приклав човником руки до рота (так робив дід Тиміш) і загорланив з усієї сили:— Го-го-го-о-о-о!
«...о-го-го-о-о-о!» — відповідало з лісу.
Ще раз закричав. Ліс тільки озвався тим самим криком. Шкода, що нема рушниці. Він би виважив її догори прикладом і затрубив у дуло на весь ліс.
Ласого не було ні на першій, ні на другій, ні на третій просіці. В Туровім урочищі Богданко побачив на піску сліди...
Сонце заступила хмара, звідкись вирвався вітер, зашумів верховіттям сосон — і на землю впала тьма.
Богданко, не злізаючи з коня, розглядався на всі боки, прислухався до лісового гомону. Чомусь йому видалося, що заблудився, як їхав, бо занадто взяв ліворуч. Хлопцеві стало страшно. І, щоб вигнати той Метрах з голови і з лісу, він почав читати відомого вірша:
У лісі, ой, у темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялинонька
і...
Чи то від ляку, чи від того, що давно вчив того вірша, хлопець забув: хто ж з ялиночкою ріс?
Богданко ще раз кинув погляд униз на сліди — вони були вовчі. Принаймні, чиї сліди могли бути більші од Ласикових і менші од телячих? «Тільки вовчі» — вирішив хлопець, і в нього мурашки побігли по спині;, а волосся звелося, як рогіз на купині. Богданко уже хотів пришпудити п'ятами Вакулу в боки, та схаменувся. «Що таке вовк?— подумав він.— Не боявся ж його тато ні того лісу, ні вовка, як треба було до партизанів іти. І темно тоді було, бо вечір був. І тато був малий. Та й війна була, кругом фашисти. А фашисти страшніші од вовків. їх і вовки боялись».
Щоб не збитися на манівці, він різко повернув коня праворуч, до дороги. Але не ступив Вакула й десяти кроків, як насторожився: здалеку долинав глухий гул. Богданко прислухався: для нього не було ніякого сумніву, що на лісовій дорозі — танк. Уже навіть виразно чути було, як бряжчать його гусениці.
Богданко підчепив п'ятами коня під боки і повільно потрясся на його спині по слідах. По дорозі він зустрів трактора, що ламав своїми гусеницями лісову хащу. Це і був той трактор, котрого Богданко вважав за танк. З його кабіни визирав замурзаний тракторист і посміхався до Богданка.
—    Здоров, кавалерія!— крикнув зовсім молодий тракторист.
—    Здоров,— відповів Богданко.
Вершник обігнув широку вирубку і виїхав на пряму — до села. І нараз кінь як укопаний став. Під тим самим дубом, де він, Богданко, недавно сидів з дідом Тимошем, лежав... Ласий, витягнувши лапи на синці. Лежав на старій куфайці. І ніби нічого особливого не сталося, як звикле, блимав очима й ворушив хвостом з білою китицею на кінці.
І сказав Богданко так, як і дід Тиміш зараз сказав би:
—    Кажеш, діждався. Значить, ми забули куфайку, і ти три доби стеріг її.
Він одкинув коневі на шию повода:
—    Кажеш, ти знав, що я вернуся за старою, нікому не потрібною куфайкою. І то ж треба було отут у голоді й холоді стерегти оте нікчемне лахміття? Та ще й з вовком погризся за нього.
Богданко зліз із Вакули, а Ласий притулився своїм тремтячим тілом до його ніг. Він скавучав і злизнув рану на лівому боці. Вакула жував вудила й озирався на свого меншого друга.
А під дубом серед жовтих жолудів лежала стара волога куфайка.
У лісі, ой, у темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялиноиька
і зайчик з нею ріс,—
згадав Богданко й голосно засміявся.
Малий вершник вернувся з лісу увечері. На подвір'ї його зустріли тато, мама, дід Тиміш, тітка Настя й Оксанка.
Богданко в'їжджав у ворота, як герой. Він упевнено тримався на коні, а ззаду біг і радо облизувався Ласий.
Богданко не квапився відповідати, хоч обступили його усі.
—    І де ти був, синку?
—    Як ти на коня виліз?
—    Звідки ти ту куфайку привіз?
—    Де Ласого знайшов?
—    Чому не сказав нікому, куди їдеш?
—    І як так виїхав, що ніхто не побачив?
—    А білочка уже в лісі,— сказала Оксанка, задерши голівку й захоплено дивлячись на свого молодшого братика. Сьогодні в її очах він значно виріс. їй шкода було, що йому завтра до міста їхати.
—    Давай я тебе зніму з коня,— сказав тато, але Богданко відвів його руку.
—    Скажи мені,— запитав у тата,— ти був трішки більший чи трішки менший, як ліки партизанам носив?
—    Трішки більший,— відповів тато.
Богданко не без задоволення посміхнувся й ще вище задер підборіддя.
 


Дата внесення : 01.04.2012     Переглядів: 446     Популярність: 98.77%    
Належить до розділів:
Українські
Повість
Пригодницькі



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :