Для дошкільного віку
Тарасикова знахідка
Оповідання про дітей, весну, природу
Автори: Чухліб Василь
Художники: Прахова Олександра
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1980 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 24.
Фрагменти:
ТАРАСИКОВА ЗНАХІДКА
Тарасик будував фортецю. Вивів мури, вежу. Далі взявся копати рів. І раптом наткнувся на щось тверде.
Тарасик з цікавістю розгріб землю і дістав іржаву гострозубу залізячку.
— А дивіться-но, дідусю, що я знайшов! —кинувся він до діда Овсія, що клопотався в садку.
— Ця залізячка,— сказав дід,— осколок від снаряда, бодай йому!..
— Від справжнісінького снаряда?
— Авжеж. Ще з війни лишився.— Дід покрутив у руках осколка, трохи помовчав, ніби згадував щось.— Ех війна, війна!— зітхнув він.— Скільки вона людям горя накоїла!.. Та хоч фашисти і були до зубів озброєні, ми їх все одно здолали...
Дід підкинув осколка на долоні, а тоді розмахнувся і шпурнув якнайдалі в густу кропиву.
— Це щоб ти, Тарасику, об нього ногу не наколов,— сказав він і пошкутильгав у садок до яблунь.
Тарасик дивився йому вслід. Одна нога в діда була дерев'яна
ХАТКА НА ТОПОЛІ
Під дахом Миколчиної хати зліпили гніздо ластівки. І він радий-радісінький. Ідуть ото з Тарасиком вулицею і раптом Ми-колка:
— О, мої ластівки полетіли! Бачиш? Хоч, може, то й не його. Тарасик говорить татові:
— У Миколки он ластівки живуть. А у нас немає...
— А ти одразу й зажурився! — мовив тато.— Якщо хочеш, то у нас будуть шпаки.
— Хочу! Хочу! — застрибав Тарасик.
— Тільки перш треба збудувати для них хатку.
Тато знайшов у повітці дошку. Заспівала пилка, застукотів молоток. Ой і гарна ж хатка вийшла! З дашком на дві сторони, з кругленьким вічком замість дверей.
Виліз Тарасик на тополю, міцно прив'язав хатку.
— Тепер чекатимемо новоселів,— сказав тато. По кілька разів на день поглядає Тарасик у сад.
Вранці, тільки прокинеться, так і до вікна — чи немає новоселів? А шпаки не прилітали.
Якось грався Тарасик у дворі, аж хтось як засвище! Може, Миколка на вулицю кличе? Виглянув за ворота — нема нікого. А свист не змовкає.
Глянув Тарасик на яблуню і мало не затанцював. На дашку хатинки сиділи два шпаки і голосно висвистували.
А тут і Миколка у двір. Тарасик до нього:
— Наші шпаки співають! Чуєш!
ЯК СОНЦЕ СХОДИТЬ
Татко збирався на ніч рибалити. Тарасик став проситися, щоб і його взяв. Татко ніби погоджувався, а мама відмовляла:
— Замерзне дитина, ночі зараз прохолодні! Але татко сказав:
— Нехай хоч раз побачить, як сонце сходить.
Понад Десною, немов гриби, стоги духмяного сіна. В одному з них вимостили кубельце. Там було тепло, затишно.
— Передрімаємо, а на зорі почнемо рибалити. Тоді якраз кльов найкращий,— пояснив татко.
Коли Тарасик прокинувся, татка біля нього не було. Він вибрався з кубельця і побіг по шпигучій росі до Десни. Хотів гукати татка, але тут побачив, як із-за річки сходить сонце. Ні, не сходить, а випливає на човні. Велике, рожеве, у деснянських хвилях скупане. Золотими весельцями вимахує і до Тарасика усміхається.
Тарасик зрадів і загукав на всю Десну:
— Доброго ранку, сонечко!
ПАХНЕ ЗЕМЛЯ
Відразу за селом тато орав поле. Тарасик загнуздав соняшникового коника і помчав туди, звідкіля долинав гуркіт трактора.
Поле вилискувало свіжими скибами. Трактор тягнув аж п'ять плугів, за ними вирувала земля.
Край поля тато зупинив трактора.
— О, помічничок з'явився! — обняв Тарасика. Пройшовся по зораному полю, підставляючи вітерцеві спітніле обличчя.
— Як пахне земля! Чуєш, синку?
Тарасик пошморгав носом, узяв грудочку землі і понюхав, але нічого не почув.
— А як вона пахне, тату?
— Еге, синку, треба не одну ниву зорати, щоб відчувати запах землі.
Він підхопив Тарасика дужими засмаглими руками і посадив у кабіну. Трактор стрільнув у небо сизими кільцями диму і поплив полем.
Прилинули хмари здалеку та й принесли дощ. Лагідний, теплий. Затанцював він по дахові, по городу пройшовся. І все тут йому зраділо, заусміхалося.
Тетянка з Тарасиком від дощу не ховаються. Бо швидше підрости хочуть. Витанцьовують по калюжках, а Тетянка ще й приспівує:
Іди, іди, дощику,
На врожай, на врожай!
А він, мабуть, не почув і перестав.
Дивиться Тетянка в небо: куди ж дощик подівся?
— Ой, Тарасику, поглянь: хтось у небі рушничок повісив! — здивовано до братика.— Та який красивий! І червоний, і синій, і зелений!
— То не рушничок, а веселка,— каже Тарасик.
Утерлося небо веселковим рушничком і стало чисте і ясне.
БАШТАН
Тарасикова мама — доярка. Вона щодня ходить на ферму і вже, мабуть, цілу річку молока надоїла.
Навесні Тарасик з мамою посіяли біля будинку тваринників квіти. Усякі — гвоздики, нагідки, настурції, чорнобривці. В торбинці з насінням було кілька кавунячих зернят. Тарасик посадив їх на пагорбку за квітником.
Мама корів доїть, а Тарасик на своєму баштані господарює. Зіп'яв з лози курінь — звичайно, не такий, як у дідуся Матвія на колгоспному баштані, менший. Обгородив баштан тинком. За плечі — рушницю з соняшника, і походжає по баштану, пильнує, щоб яка корова сюди не заскочила.
Пов'юнкувало кавуняче гудиння, засріблилося. А згодом з-під листя маленькі кавунчики вигулькнули. Щодня приглядається до них Тарасик: чи підростають?
На фермі були збори. Всі доярки зібралися в червоному кутку. І Степан Іванович сюди прийшов, голова колгоспу. Він сказав, що найбільше молока надоїла Варвара Семенівна. А це ж — Та-расикова мама! Голова колгоспу вручив їй оксамитовий червоний вимпел. Усі голосно заплескали в долоні. А Тарасик прожогом з кімнати і чимдуж на свій баштан. Зірвав найбільшого кавуна і щодуху назад.
— Це тобі, мамо, від мене! — мовив Тарасик, ледве переводячи подих.
Мама тримає в руках вимпел і кавун, а доярки і Степан Іванович аплодують.
Потім мама розрізала кавун, а він як жар. Кожному дісталося по скибочці. Усі їли й прихвалювали:
— Ну й смачний кавунець!
— А це тому, що Тарасик сам його виростив! — сказала мама.
Степан Іванович підморгнув Тарасикові і говорить:
— Доведеться тебе, Тарасику, до діда Матвія на колгоспний баштан помічником призначити.
ЗИМОВЕ ЯБЛУКО
Тарасик по коліна поринає в сніг, протоптує стежку бабусі Дарині. Бо її вже ноги погано слухаються, з костуром ходить. А тут ще снігу за ніч намело.
А йдуть вони до другої бабусі — Гафії. Вона сама живе, тож треба провідати.
Тарасикові невдовзі жарко стає. Казав же бабусі, щоб не запинала поверх шапки хусткою. Бо не дівчина ж він. Так ні, не послухала. Ще як побачать хлопці — сміятимуться.
А он уже хтось і вигулькнув з-за рогу. Наближається. Дід Мороз та й годі! У довгому кожусі, шапка снігом припорошена, брови пухнасті, борода — до пояса.
— О, а це що за колобок котиться? — перепиняє Тарасика.
Тарасик задирає голову і лукаво зблискує оченятами:
— Я не колобок, я хлопець! А ви не Дід Мороз, а Марко-садівник. Знаю!
— Тепер бачу, що хлопець. Ну й відрубав! — сміється на всю вулицю дід Марко.
Він видобуває щось із глибоченної кишені і простягає Та-расикові.
Оце-то яблуко! Золотаве, духмяне і, мабуть, медом налите. Якщо подивитися проти сонця, то й зернята буде видно.
— Кальвіль сніговий називається це зимове яблуко. Сам щепив, сам вирощував,— хвалиться дід.
— А ви всім яблука даруєте? — запитує Тарасик.
— Ні, не всім, а тільки хорошим людям,— мовить садівник.— Ось так! Ви далі йдіть моєю стежкою, а я по вашій піду.
Тепер Тарасику й бабусі легше пробиратися засніженою вулицею. Тарасик раз по раз виймає з кишені садівників дарунок. Зимове яблуко, казав дід Марко. А пахне літом.
ЖУРАВЛІ-ВЕСЕЛИКИ
Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому чурбаку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.
— А чи не пора уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, мовить дід. Він всідається на дровітні, набиває тютюном люльку.
А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човника.
Тихо на подвір'ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить. Курли, курли! — раптом долинає з вишини.
Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.
— Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.
Дід, крекчучи, встає з дровітні. Прикладає до чола долоню.
— Повертаються з ірію веселики наші,— розгладжує вуса.
— А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик.— Журавлі!
— Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.
— А чому?
— Бо повертаються птахи додому, і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу і знову в рідних краях. І люди з ними радіють.
— Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.
— Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб'ється котрий з сил, інший підтримає.
— Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.
Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно кур-личуть.
— А восени зватимуться вони журавлями,— димлячи люлькою, мовить дід.— Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й журавлі.
Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.
Тарасик береться за сокирку та все примовляє:
— Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!
Дата внесення :
15.02.2012
Переглядів: 846
Популярність: 99.91%
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу
Про працю