Для дошкільного віку

Тарасикова знахідка

Оповідання про дітей, весну, природу

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1980 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 24.


Фрагменти:


ТАРАСИКОВА ЗНАХІДКА

Тарасик будував фортецю. Вивів мури, вежу. Далі взявся копати рів. І раптом наткнувся на щось тверде.
Тарасик з цікавістю розгріб землю і дістав іржаву гострозубу залізячку.
— А дивіться-но, дідусю, що я знайшов! —кинувся він до діда Овсія, що клопотався в садку.
— Ця залізячка,— сказав дід,— осколок від снаряда, бодай йому!..
— Від справжнісінького снаряда?
— Авжеж. Ще з війни лишився.— Дід покрутив у руках осколка, трохи помовчав, ніби згадував щось.— Ех війна, війна!— зітхнув він.— Скільки вона людям горя накоїла!.. Та хоч фашисти і були до зубів озброєні, ми їх все одно здолали...
Дід підкинув осколка на долоні, а тоді розмахнувся і шпурнув якнайдалі в густу кропиву.
— Це щоб ти, Тарасику, об нього ногу не наколов,— сказав він і пошкутильгав у садок до яблунь.
Тарасик дивився йому вслід. Одна нога в діда була дерев'яна


ХАТКА НА ТОПОЛІ

Під дахом Миколчиної хати зліпили гніздо ластівки. І він радий-радісінький. Ідуть ото з Тарасиком вулицею і раптом Ми-колка:
— О, мої ластівки полетіли! Бачиш? Хоч, може, то й не його. Тарасик говорить татові:
— У Миколки он ластівки живуть. А у нас немає...
— А ти одразу й зажурився! — мовив тато.— Якщо хочеш, то у нас будуть шпаки.
— Хочу! Хочу! — застрибав Тарасик.
— Тільки перш треба збудувати для них хатку.
Тато знайшов у повітці дошку. Заспівала пилка, застукотів молоток. Ой і гарна ж хатка вийшла! З дашком на дві сторони, з кругленьким вічком замість дверей.
Виліз Тарасик на тополю, міцно прив'язав хатку.
— Тепер чекатимемо новоселів,— сказав тато. По кілька разів на день поглядає Тарасик у сад.
Вранці, тільки прокинеться, так і до вікна — чи немає новоселів? А шпаки не прилітали.
Якось грався Тарасик у дворі, аж хтось як засвище! Може, Миколка на вулицю кличе? Виглянув за ворота — нема нікого. А свист не змовкає.
Глянув Тарасик на яблуню і мало не затанцював. На дашку хатинки сиділи два шпаки і голосно висвистували.
А тут і Миколка у двір. Тарасик до нього:
— Наші шпаки співають! Чуєш!


ЯК СОНЦЕ СХОДИТЬ

Татко збирався на ніч рибалити. Тарасик став проситися, щоб і його взяв. Татко ніби погоджувався, а мама відмовляла:
— Замерзне дитина, ночі зараз прохолодні! Але татко сказав:
— Нехай хоч раз побачить, як сонце сходить.
Понад Десною, немов гриби, стоги духмяного сіна. В одному з них вимостили кубельце. Там було тепло, затишно.
— Передрімаємо, а на зорі почнемо рибалити. Тоді якраз кльов найкращий,— пояснив татко.
Коли Тарасик прокинувся, татка біля нього не було. Він вибрався з кубельця і побіг по шпигучій росі до Десни. Хотів гукати татка, але тут побачив, як із-за річки сходить сонце. Ні, не сходить, а випливає на човні. Велике, рожеве, у деснянських хвилях скупане. Золотими весельцями вимахує і до Тарасика усміхається.
Тарасик зрадів і загукав на всю Десну:
— Доброго ранку, сонечко!


ПАХНЕ ЗЕМЛЯ

Відразу за селом тато орав поле. Тарасик загнуздав соняшникового коника і помчав туди, звідкіля долинав гуркіт трактора.
Поле вилискувало свіжими скибами. Трактор тягнув аж п'ять плугів, за ними вирувала земля.
Край поля тато зупинив трактора.
— О, помічничок з'явився! — обняв Тарасика. Пройшовся по зораному полю, підставляючи вітерцеві спітніле обличчя.
— Як пахне земля! Чуєш, синку?
Тарасик пошморгав носом, узяв грудочку землі і понюхав, але нічого не почув.
— А як вона пахне, тату?
— Еге, синку, треба не одну ниву зорати, щоб відчувати запах землі.
Він підхопив Тарасика дужими засмаглими руками і посадив у кабіну. Трактор стрільнув у небо сизими кільцями диму і поплив полем.
Прилинули хмари здалеку та й принесли дощ. Лагідний, теплий. Затанцював він по дахові, по городу пройшовся. І все тут йому зраділо, заусміхалося.
Тетянка з Тарасиком від дощу не ховаються. Бо швидше підрости хочуть. Витанцьовують по калюжках, а Тетянка ще й приспівує:

Іди, іди, дощику,
На врожай, на врожай!

А він, мабуть, не почув і перестав.
Дивиться Тетянка в небо: куди ж дощик подівся?
— Ой, Тарасику, поглянь: хтось у небі рушничок повісив! — здивовано до братика.— Та який красивий! І червоний, і синій, і зелений!
— То не рушничок, а веселка,— каже Тарасик.
Утерлося небо веселковим рушничком і стало чисте і ясне.


БАШТАН

Тарасикова мама — доярка. Вона щодня ходить на ферму і вже, мабуть, цілу річку молока надоїла.
Навесні Тарасик з мамою посіяли біля будинку тваринників квіти. Усякі — гвоздики, нагідки, настурції, чорнобривці. В торбинці з насінням було кілька кавунячих зернят. Тарасик посадив їх на пагорбку за квітником.
Мама корів доїть, а Тарасик на своєму баштані господарює. Зіп'яв з лози курінь — звичайно, не такий, як у дідуся Матвія на колгоспному баштані, менший. Обгородив баштан тинком. За плечі — рушницю з соняшника, і походжає по баштану, пильнує, щоб яка корова сюди не заскочила.
Пов'юнкувало кавуняче гудиння, засріблилося. А згодом з-під листя маленькі кавунчики вигулькнули. Щодня приглядається до них Тарасик: чи підростають?
На фермі були збори. Всі доярки зібралися в червоному кутку. І Степан Іванович сюди прийшов, голова колгоспу. Він сказав, що найбільше молока надоїла Варвара Семенівна. А це ж — Та-расикова мама! Голова колгоспу вручив їй оксамитовий червоний вимпел. Усі голосно заплескали в долоні. А Тарасик прожогом з кімнати і чимдуж на свій баштан. Зірвав найбільшого кавуна і щодуху назад.
— Це тобі, мамо, від мене! — мовив Тарасик, ледве переводячи подих.
Мама тримає в руках вимпел і кавун, а доярки і Степан Іванович аплодують.
Потім мама розрізала кавун, а він як жар. Кожному дісталося по скибочці. Усі їли й прихвалювали:
— Ну й смачний кавунець!
— А це тому, що Тарасик сам його виростив! — сказала мама.
Степан Іванович підморгнув Тарасикові і говорить:
— Доведеться тебе, Тарасику, до діда Матвія на колгоспний баштан помічником призначити.


ЗИМОВЕ ЯБЛУКО

Тарасик по коліна поринає в сніг, протоптує стежку бабусі Дарині. Бо її вже ноги погано слухаються, з костуром ходить. А тут ще снігу за ніч намело.
А йдуть вони до другої бабусі — Гафії. Вона сама живе, тож треба провідати.
Тарасикові невдовзі жарко стає. Казав же бабусі, щоб не запинала поверх шапки хусткою. Бо не дівчина ж він. Так ні, не послухала. Ще як побачать хлопці — сміятимуться.
А он уже хтось і вигулькнув з-за рогу. Наближається. Дід Мороз та й годі! У довгому кожусі, шапка снігом припорошена, брови пухнасті, борода — до пояса.
— О, а це що за колобок котиться? — перепиняє Тарасика.
Тарасик задирає голову і лукаво зблискує оченятами:
— Я не колобок, я хлопець! А ви не Дід Мороз, а Марко-садівник. Знаю!
— Тепер бачу, що хлопець. Ну й відрубав! — сміється на всю вулицю дід Марко.
Він видобуває щось із глибоченної кишені і простягає Та-расикові.
Оце-то яблуко! Золотаве, духмяне і, мабуть, медом налите. Якщо подивитися проти сонця, то й зернята буде видно.
— Кальвіль сніговий називається це зимове яблуко. Сам щепив, сам вирощував,— хвалиться дід.
— А ви всім яблука даруєте? — запитує Тарасик.
— Ні, не всім, а тільки хорошим людям,— мовить садівник.— Ось так! Ви далі йдіть моєю стежкою, а я по вашій піду.
Тепер Тарасику й бабусі легше пробиратися засніженою вулицею. Тарасик раз по раз виймає з кишені садівників дарунок. Зимове яблуко, казав дід Марко. А пахне літом.


ЖУРАВЛІ-ВЕСЕЛИКИ

Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому чурбаку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.
— А чи не пора уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, мовить дід. Він всідається на дровітні, набиває тютюном люльку.
А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човника.
Тихо на подвір'ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить. Курли, курли! — раптом долинає з вишини.
Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.
— Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.
Дід, крекчучи, встає з дровітні. Прикладає до чола долоню.
— Повертаються з ірію веселики наші,— розгладжує вуса.
— А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик.— Журавлі!
— Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.
— А чому?
— Бо повертаються птахи додому, і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу і знову в рідних краях. І люди з ними радіють.
— Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.
— Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб'ється котрий з сил, інший підтримає.
— Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.
Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно кур-личуть.
— А восени зватимуться вони журавлями,— димлячи люлькою, мовить дід.— Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й журавлі.
Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.
Тарасик береться за сокирку та все примовляє:
— Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!

Дата внесення : 15.02.2012     Переглядів: 846     Популярність: 99.91%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу
Про працю



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :