Для молодшого шкільного віку

Незрозумілий цей Ілько

Історичні оповідання про дітей

Художники: Кузишин Йосип
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1989 рік, видавництво «Каменяр». Кількість сторінок: 32.


Фрагменти:


ПИРІГ
Пироги лежали на шафі, і, щоб їх дістати, Ромко приставив табуретку. Сашко, Толик і Дмитрик притихли й вичікувально дивилися на Ромка. А той з висоти озирнувся на них і побачив тільки їхні очі — великі цікаві очі. Він перестав навіть думати про те, що до хати може хтось ввійти, а тоді буде йому не з медом. Ромко при-піднявся навшпиньки, засунув руку в сито, взяв пиріг — і в цю мить хтось із хлопців ахнув. Ромко злякано й рвучко обернувся, глипнув у вікно, але там нікого не було. Тоді він перевів погляд на хлопців. Сашко і Дмитрик стояли непорушно, тільки очі їхні захоплено обмацували Ромкову руку з пирогом, а Толик винувато й улесливо посміхався.
— Ти чого? — спитав Ромко.
— Я ще не бачив такого пирога,— відповів Толик, чухаючи потилицю, хоч вона й не свербіла.
— Якого?
— Такого білого.
— А-а-а,— протягнув Ромко і ще міцніше затиснув пиріг у руці, наче боявся, що хтось із хлопців вихопить його. Йому стало жаль отак задарма роздавати пироги — він і сам удосталь не наївся, бо мати напекла їх на свято, а свято має бути аж позавтра.
Ромко заховав руку за спину і спитав Толика:
— Хочеш?
— Хочу,— випалив Толик і, перевівши подих, проковтнув слину.
— А ти мені що даси?
— Ту велику гільзу, яку ти просив.
— Добре,— сказав Ромко.— На!
Толик весело ухопив пиріг, похапливо й жадібно відкусив шматок.
— Тут не їж! — наказав Ромко.— Сховай і стеж за вікном! — він зачекав, поки Толик сховав надкушений пиріг за пазуху, і знову потягнувся до сита.
Витягнувши із сита другий пиріг, Ромко звернувся до Дмитрика:
— А ти мені що даси?
— А що я тобі дам? — знизав плечима Дмитрик.
— Перо даси?
— Яке перо?
— А те, з пружинкою.
— А я чим писати буду?
— Тобі батько зробить друге.
Десь півтора року тому, коли фронт проходив через Верхівку, наші збили за селом німецького літака і уламки його валялися там ще й досі. Батько Дмитрика з одрізаною до коліна ногою нещодавно повернувся з війни додому, а що був майстром на всі руки, то з уламків того літака виробляв усякі штуковини. Навіть шкільні пера. Щоб чорнила на перо набиралося більше, Дмитрик уже сам із тоненького дротика зробив пружинку, вклав її у жолобок пера і прив'язав кінчиками до шийки і дзьобика. Ого, таким пером як умочиш у чиєсь чорнило, писатимеш пів-уроку!
— Ну, то даси перо? — перепитав Ромко.
— Як тато зроблять друге, то дам.
— Тримай!
Дмитрик одразу ж сховав пиріг за пазуху.
Тепер черга дійшла до Сашка, і йому ніяково було самому тримати очі на Ромкові, бо Толик і Дмитрик весело зазирали один одному в пазухи, їм не терпілося на вулицю.
— А ти? — Ромко подивився на Сашка.
— В мене нічого нема,— тихо і жалібно промовив Сашко. Ромко подумав якусь мить і спитав:
— На балалайці даси пограти?
— Дам,— пожвавішав Сашко.
— Додому?
— Додому не дам, бо то балалайка Іванова, і він ходить з нею на вечорниці, а як тобі дам додому, він мене налупцює.
— То я тобі й пирога не дам,— вимовив Ромко, сподіваючись, що в такий спосіб Сашко погодиться дати йому балалайку додому.
Сашко зашарівся, опустив очі додолу, прикусив нижню губу й рішуче ступив до дверей. За ним поспішили Толик і Дмитрик.
Ромко такого не чекав. Він зістрибнув із табуретки, поставив її на місце і з пирогом у руці вискочив надвір.
Сашко з опущеною головою виходив із подвір'я на дорогу. Ром-ко підтюпцем наздогнав його, взяв за руку:
— На, бери!
Сашко висмикнув руку й пішов далі.
— Бери задаром! — Ромків голос пом'якшав.— Думаєш, я шкодую?
— Відчепись! — із притиском сказав Сашко.
Тоді Ромко забіг Сашкові наперед і хотів запхнути йому пиріг за пазуху, але той різко відхилився вбік. Зупинившись, Ромко гукнув:
— Візьми, чуєш? Пиріг із пасльоном. Ти ще не знаєш, який він солодкий!
Але Сашко простував далі. Ромкові стало прикро до сліз.
— Я його все одно назад не понесу,— кричав він Сашкові у спину.— То твій, чуєш? — до Ромкового горла підступав якийсь давкий клубок. — Дивись, я його отут кладу. Чуєш? — він поклав пиріг на траву й рушив до свого подвір'я.
Толик і Дмитрик, що хутко впорались із своїми пирогами, стояли біля колодязя й зацікавлено спостерігали за своїми друзями. Ромко озирнувся назад.
Сашко вперто віддалявся, не оглядаючись. А між ними білів на траві пиріг, начинений пасльоном.


КРОКВИ
Хтось у гурті голосно й весело гукнув:
— Гайда до Грецмана! Нині він має ставити крокви.
— Вже ставить, я сам бачив.
Хлопці запитливо глянули на Ілька: що скаже він. Якщо Ілько мовчки пропускав слова чиїсь повз вуха, то так і бути: в його рудоволосій голові визрів уже якийсь план, і він од нього не відступить, хай там що. Бо хто серед хлопців найстарший і найсильніший? І хто ще вміє ходити на руках догори ногами?
До Грецмана! — скомандував Ілько і знявся галопом з місця, тільки порепані п'яти миготіли в дорожній пилюці.
Грецман (чи то справжнє прізвище його, чи прізвисько — ніхто з хлопців цього не знав, та й не цікавився) одразу ж по війні прибився у Верхівку з дружиною й зимував зиму в самотньої баби Федори, а з весни почав ліпити собі сяку-таку хатину навпроти Федориного обійстя. Казали, що в Грецмана є син, служить в армії десь аж у Німеччині, але так воно чи ні, достеменно теж ніхто не знав.
Якби Грецман мав сина-капітана, гадалося Ількові, то хіба ж так бідував би? Син мусив би чимось допомагати старим батькам хоч би посилки їм слав абощо...
Відхекуючись неподалік хати баби Федори, Ілько запитав:
— Де ж ті крокви?
— їй-бо, ставив,— одказав Лесь, витираючи пом'ятим кашкетом спітніле кругле обличчя. — Я сам бачив, як зранку ставив одну крокву, а чом її зараз нема...
Комусь іншому Ілько, може, й не повірив би, проте Леся він поважав, бо той ніколи не брехав, і не був скупим, і найліпше вчився в їхньому класі. Сам Ілько вчився не дуже добре і з поведінки інколи мав знижену оцінку, однак це не заважало йому ціле літо верховодити ватагою верхівських хлопчаків.
— Стійте тут, я піду сам,— звелів Ілько й рушив до Грецма-нової хатини.
Хлопчаки всенькі свої канікули якщо не купались у ставку, то крутились коло Грецмана. Часто навіть підсоблювали йому біля хати, але як коли робота набридала, Ілько щось таке міг утнути, що Грецман починав лаятись. Лаявся він без гніву в голосі, але з такими чудернацькими примовками й заклинаннями, що навіть баба Федора так не вміла. Хлопців це страшенно потішало, вони реготали й втікали з Грецманового двору. Одначе минав якийсь день — й Ілько знову вів товаришів до Грецмана, а той приймав їх якби нічого й не бувало.
«Чомусь нікого не видно,— подумав Ілько, тихенько підкрада-ючись до хатини. — А Лесь не збрехав. Он біля стіни крокви стоять уже готові. Зранку Грецман, мабуть, примірював одну. Треба буде старому допомогти. А зараз я його налякаю».
Через шпаринку у стіні зазирнув усередину. Стара Грецманиха скоцюрблено сиділа на порозі й усім тілом здригалася від глухого ридання. Грецман стояв коло неї, спершись на одвірок, і його мокрі очі, здавалось, німотно кричали в безвихідь. Ілько злякано відсахнувся од стіни, але одразу ж припав до шпаринки.
— Ох дитинко моя! — простогнала Грецманиха і, важко піднявши голову, мовила: — Що ж нам теперки робити?
Грецман поволі протер очі, й Ілько запримітив у його руці якийсь папір.
— Хоч би поховали вдома,— він безпорадно дивився на папір у руці,— а то не будеш знати, де й могила... Ой сину, синочку!..
При цих словах Грецманиха знову зайшлась плачем, а Грецман безвільно опустив руки й скорботно закляк на місці.
Затамувавши подих, Ілько дивився на старих, і його проймав страх. І жаль. І нараз йому здалося, що на порозі сидить не Грецманиха, а його мати, котра в минулому році так само ридала, коли поштарка принесла до їхньої хати повідомлення про смерть Ількового батька в боях за якусь далеку Прагу. Ілька щось здушило в горлі, він одступився від стіни й, дивлячись далеко перед себе, побрів на дорогу.
— Ілько плаче,— сказав хтось із хлопців. Наперед вискочив Лесь.
— Ільку, ти що — здурів?!
Ілько відштовхнув сяючого Леся, аж той заточився, і, не мовивши й слова, поминув хлопців. Ті, ошелешені, стояли, дивлячись у його зів'ялу спину.
Пройшовши кільканадцять кроків, Ілько озирнувся й голосно сказав:
— У Грецмана загинув син...
Хлопці якусь мить постояли мовчки, затим рушили й собі, коли-не-коли оглядаючись на Грецманову хатину, яка ще й досі стояла без кроков.


БОМБА
Пасовисько починалось одразу за городами, ліворуч од лісу. Трохи незвично й сумно було без діда Тимощука.
Коли дідові допікав шлунок, він гриз крейду. А то вже й крейда не допомагала. І дід почовгав нині зранку до міста в лікарню. А корову його зайняв Ромко.
Пополудні Ромко із Сашком нарвали черешень дідові назавтра. Лісові черешні були гіркі, й дід їх цілими жменями кидав у рот, погладжуючи білу бороду. В солодких він не знаходив смаку.
З повним кашкетом черешень першим вернувся з лісу Ромко. Невдовзі почувся Сашків голос.
— Хлопці, хлопці,— кричав він на бігу,— що я знайшов! Хлопці насторожились.
— Що я знайшов! — підбігаючи до гурту, кричав захеканий Сашко. — Отакенна-о! — Він розмахував руками. — Як свиня.
— Що таке? Що? — хлопці навперебій шарпали Сашка._Кажи що?
Сашко важко відсапувався. Оговтавшись трохи, він глянув на ліс і видихнув:
— Бомба!
— Де?
— В рові,— відповів Сашко. — Так її не було видно. А то переходжу рів, чую: щось під ногами твердо. Розгрібаю старе листя а там,— Сашко знову розвів руками,— отакенне бомбище!
— Брешеш!
— їй-бо, правда.
— Покажеш?
— Ходімо! — рішуче сказав Сашко. — То близько, майже на виході з лісу.
...Бомбу виносили втрьох. Кілька разів перепочивали, обережно кладучи її на землю.
Неподалік знайшли глибоку яму. Наносили на дно хмизу, настелили торішнього листя — чисто тобі бусляче гніздо вийшло. Вмостили туди бомбу, а зверху наклали чималу купу хмизу й сухого гілляччя. Від купи простелили кроків на два доріжку з бур'яну, перед тим вибравши собі для схову старий окоп. Доки вогонь по доріжці дістанеться купи, встигнуть добігти й заховатися в окопі.
Відігнали подалі од лісу корів, підпалили бур'янову доріжку й чимдуж помчали до схову.
Відсапувались, збуджено позираючи один на одного. Вогонь уже повинен був підібратись до купи хмизу.
Підвівся і став навшпиньки Сашко.
— И-и! — злякано протягнув і повернув голову до хлопців. — Коло бомби чиєсь теля.
Хлопці скочили на ноги.
— Дідове теля,— розгублено зиркнув на друзів Ромко. — Щоб ти здохло! — здавленим голосом гукнув і вискочив з окопу.
— Куди ти?!
— Ромку, вернись!
— Ромку!..
Хлопці завмерли. Полум'я вже обіймало цілу купу, а теля то підступало до неї, принюхуючись, то раптом відстрибувало вбік.
Ромко з викриками кинувся до теляти, а те, дурне, давай вибрикувати довкола вогню. Тоді Ромко вихопив із купи палаючу ломаку й пожбурив нею в теля. Теля відскочило од вогню, настовбурчено вставилось на Ромка, відтак рвучко крутнулось на задніх ногах і галопом пустилось до стада корів. Ромко кинувся був за ним, але потім звернув убік і побіг до схову. Стрибнувши в окоп, він упав між хлопців, і ті якусь хвилю переляканими очима мовчки дивились на нього.
— Дати б тобі зараз по морді,— обізвався Сашко.
— За що? — здивовано глянув на нього Ромко.
— Він ще й питає за що,— сердито буркнув Дмитрик. — Якби бабахнуло...
— А теля? — запитливо обвів поглядом друзів Ромко. — Що було б з дідовим телям? Я мусив би свою корову віддавати.
— То що тобі дорожче: теля чи своя голова?
«Що вони там розуміють,— думав Ромко. — Тільки недавно купили корову... Мама он як ходить коло неї, як ласкаво Лисонькою називає...»
— А бачте,— визирнув з окопу Ромко,— ще й досі не зірвалась. Хлопці й собі піднялись на ноги.
— Е-е,— протягнув Дмитрик,— вже й вогонь згасає. Може, вона й не зірветься. Може, вона зіпсована.
— Ні! — заперечив Сашко. — Вона ще добре не розпеклась. Чекали вибуху ще, мабуть, з півгодини.
Неквапом обтрусивши штани, Сашко сказав:
— Ходім!
— Куди? — якось невпевнено запитав Ромко.
— Як — куди? — здивувався Сашко. — Туди.
— Я почекаю тут.
— О, герой,— насмішкувато вшпигнув Сашко. — До вогню бігав, а тепер злякався,— і він виліз з окопу. Неохоче вибрався й Ромко. Сонце вже опустилось за ліс, і тіні сягали ями з бомбою. Не доходячи кроків з п'ятнадцять до бомби, Сашко зупинився.
— Там повно жару,— сказав,— ще може розпектись і бабахнути.
— А що робити? — спитав Дмитрик. — Вже пора корів додому гнати.
— Може, трохи ще почекаємо? Ромко поклав руку на Сашкове рамено:
— Беремось, хлопці, додому. Вночі бомбу все одно ніхто не знайде, а завтра зранку буде дід, він порадить, що зробити.
Підійшовши до корів, Ромко озирнувся. Враз його пройняв страх: біля ями з бомбою стояв дід Тимощук і ціпком щось розгрібав.
— Діду! — надсадно крикнув Ромко й зірвався з місця. — Діду!..


КРАДЕНІ ЯБЛУКА
А що хлопці відмовчувались або віднікувались, то вирішив Ілько сам обтрусити дідову яблуню-папіровку. Будуть просити потім. А дулю з маком отримають.
— Ото нехай ще постоять пару днів, достигнуть добре...
— Але ж дід Мефодій цілими днями крутиться в садку!
— Нічого,— нахвалявся Ілько,— підберу момент. Але щоб потім не просили! — підвищив голос, сподіваючись, що хтось із хлопців пристане до нього. Оскільки ж ніхто не підтримав його й тепер, то запалився Ілько доказати, хто він, завтра ж. Хай недоспить трохи, але яблуками поласує.
Прокинувся Ілько до схід сонця, мати якраз пішла на роботу в поле. Вискочив надвір. Подвір'я стояло в калюжах: вночі йшов дощ, отже, було вітряно, а може, навіть грозовіло. То добре, подумав Ілько, це вже точно яблук натрусилось.
Нашвидкуруч одягнув штанці, сорочку й подався городами до діда Мефодія. Підкравшись до саду, Ілько зупинився й відчув, що до тіла прилипає його мокрий одяг. І тільки ступив кілька кроків намірившись шмигнути в садок, як у хліві відчинились двері й звідтіль показалась корова, а за нею виходив дід Мефодій.
Ілько миттю впав у кущі й завмер.
Його руки й ноги пройняв якийсь пекучий щем, від чого мало не закричав. Пересилюючи біль і страх, він зрозумів, що лежить у кущі кропиви.
Вичекавши дві-три хвилини, Ілько тихенько став на коліна й несміливо визирнув із куща. Дід Мефодій гнав корову по дорозі на пасовисько. Пора!
Ілько кинувся згинці в садок і раптом забув про все, так перехопило його дух: під деревами світилось повно ялук, холоднуватих, жовтавих, пахнющих...
Він повзав на колінах по траві й похапцем кидав яблука за пазуху, прислухаючись до кожного шереху, раз по раз озираючись на дідове подвір'я.
Набивши повну пазуху, Ілько навтікача наддав із саду. Він підтримував пазуху руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанців, і без оглядки чимчикував через городи додому.
Вдома Ілько висипав яблука на ліжко, скинув штанці, сорочку, повісив їх надворі сушити, а сам шугнув під перину відігріватись. Руки й ноги паленіли ще дужче, але, відчуваючи в ногах купу яблук, почував себе героєм. І незчувся, як заснув.
Відіспавшись, Ілько розплющив очі, смачно потягнувся. Хата була залита сонцем, пахло яблуками, і йому стало весело.
Він приніс із подвір'я вже сухі штанці й сорочку, одягнувся, випив склянку молока й поклав за пазуху з десяток яблук.
«Ох, і просити будуть! — задоволено посміхався Ілько. — Може, хіба Ромкові дам кілька штук. А більше нікому. Що, я даремно так попік руки й ноги?! Ні, хай поковтають слинку».
Ілько вийшов на вулицю й попрямував до Ромка. Хлопці напевно ж уже збираються йти купатись до ставу. Йому нетерпеливилось, він мало не пустився бігти, однак стримав себе, щоб бути поважним і гордим. І раптом закляк на місці.
На вулиці, навпроти Ромкової хати, в оточенні хлопчаків стояв дід Мефодій з великим кошиком у руці.
Ілько виразно побачив, як дід бере з кошика яблука — ті ж самі жовтаві, пахнющі яблука — і роздає їх дітям.
«Та що ж це таке?! — Ілько аж рота роззявив. — Що ж це таке робиться? Дід Мефодій вгощає хлопчаків яблуками. Отими самими...»
Хтось із хлопців запримітив Ілька й гукнув:
— Ільку, скоріше сюди! Дід Мефодій нам яблук повний кошик приніс. Давай сюди!
Ілько, мов укопаний, стояв на місці й від розпачу мало не плакав. А тоді крутнувся й з усієї сили кинувся додому.
Перед порогом хати Ілько висмикнув сорочку з штанців, яблука посипались по землі, а сам забіг у кімнату й упав на ліжко. Його душив плач, біль, розпач, і ноги й руки ще дужче щеміли, ще дужче пекли.
А кімнату заповнював аромат яблук — жовтавих, сяючих чисто і ясно, як сонця.


МУХА
— Ігорцю, Богданку, ходіть-но сюди, дітки!
Хлопці оглянулись на поклик з дороги й побачили бабу Федору, що однією рукою тягнула на повідку собачку Муху, другою ж підтримувала пелену запаски. Муха (її назвали так, бо мала на білому лобі цятку, схожу на муху) намагалася вивільнитись із нашийника, з усієї сили опиралась, забігаючи то по один, то по другий бік старої.
Підійшовши ближче, баба Федора відкрила пелену, і хлопці вгледіли великі жовті грушки — їх смак вони знали добре,— і від того їм аж слинка покотилась.
— То вам, дітки,— посміхаючись сухими губами, сказала баба Федора,— а ви за це зробіть щось із сучкою.
— А що з нею зробити? — знайшовся першим Ігор.
— Як ви забрали навесні кицьку, то мені тільки й спокою стало в хаті. А теперечки ось ця холера,— баба шарпнула Муху за повідок. — Має буду, то ні — лізе спати до хліва. Всеньку пашу мені спаскудила, щоб вона була здохла змалку! То я ще маю за це її кормити?...
Хлопці мовчки слухали бабину мову, але очі їхні бігали в пелені по грушках.
— І знаєте, дітки,— вела баба Федора,— знаєте, що з нею зробити? Ви її куди-небудь далеко заведіть. Ви ж не боягузи, я знаю. Он які вже великі. Парубки, вважай! А потім,— баба по-змовницькому притишила голос,— потім прийдете до мене, то ще полізете й на яблуню...
З повними пазухами грушок хлопці потьопали до лісу. Відчувши себе в безпеці й висолопивши від спеки язик, Муха бігла на по-відку перед Богданом і раз по раз весело озиралась назад.
А коли в ліску Ігор по зрубаному молоденькому дубку став опускатися в глибоку яму, кимось і навіщось тут викопану, Муха то підстрибувала, то лягала, на якусь мить притискаючись до землі, то качалась по траві, аж скімлила від задоволення. Богданові стало раптом так шкода Мухи, що в нього аж сльози підступили до очей. Нараз він зненавидів стару згорблену бабу Федору. Коли Ігор доторкнувся ногами до дна ями, Богдан рішуче сказав:
— Я її кидати туди не буду!
— Що? — недочув Ігор.
— Я її кидати не буду, от і все!
— Не дурій! — гукнув Ігор. — Швидше одв'язуй мотузок, і зараз вона буде собі тут гуляти.
Муха тим часом відчула якесь непорозуміння між хлопцями, перестала бавитись і по-собачому допитливо зазирала Богданові в очі. Може, гнів, а може, смуток побачила в його очах, бо підібгала хвоста й стала тертись своєю мордочкою об Богданову ногу.
— Давай швидше! — підганяв Ігор. — Тут повно всяких мурах.
— Я її кидати не буду,— мало не крізь сльози крикнув Богдан. — Як хочеш, кидай сам.
Ігор якусь хвильку пововтузився в ямі, побурчав і подряпався по дубку наверх.
— Завше ти... Ну, що з нею зараз робити?
— Давай прив'яжемо її до дерева.
— Прив'яжемо,— з докором сказав Ігор. — А як вона захоче їсти?
— Я буду їй носити їсти.
— А як дики вночі її знайдуть?
— Дики? — перепитав Богдан і зиркнув на Муху. Звівши погляд на Ігоря, він ствердно мовив: — Так, дики можуть її розірвати.
— Отож воно! Але що з нею робити?
Муха ніби здогадувалась, що йдеться про неї, й пильно дивилась на хлопців.
— І де та стара видерлась на нашу голову,— розпачливо зітхнув Ігор. — Ліпше б я зараз ганяв м'яча, ніж мав би дивитись на її суку, на її грушки.
— Хай вона подавиться ними! — сказав Богдан і став по одній виймати грушки з-за пазухи й шпурляти ними в кущі терну.
Ігор стояв збоку й здивовано дивився на товариша, затим і собі став кидати грушки в кущі. І це їх так захопило, що Богдан і незчувся, як випустив Муху.
Та тільки цього й чекала. Вона кинулась у кущі й одразу ж вискочила звідти, несучи в зубах грушку.
Хлопці враз перестали шпурляти й зацікавлено вставились на Муху. А вона кинула грушку біля Богданових ніг і прудко помчала знов у кущі.
— Ти диви! — здивовано вигукнув Ігор.
— А ми її хотіли в яму... Завше ту бабу Федору щось муляє,_
і, викинувши з-за пазухи останню грушку, Богдан сказав: — Заберу Муху додому, хай живе у нас...
Богданова мати саме вийшла з відром до криниці, коли він з Мухою зайшов на подвір'я.
— А то що за пес? — запитала мати.
— Федорина Муха,— відповів Богдан.
— Нащо ж ти її тягнеш сюди?
— Хай живе у нас.
— Цього ще бракувало! — розгнівалась мати. — Відпусти її, хай біжить собі додому.
— А баба Федора хоче її вигнати,— жалісливим голосом сказав Богдан.
— Як то — вигнати?
— Дала нам з Ігорем грушок, аби ми завели куди-небудь Муху.
— Видно, вона така добра, як і баба Федора. Ану додому! — мати замахнулась на Муху відром.
Муха злякалась і шарпалася, але Богдан міцно тримав її за повідок.
А коли мати озирнулась довкіл, шукаючи, очевидно, якоїсь палиці, Богдан з Мухою чкурнув з подвір'я.
...Вже й день за видноколом згас, уже й роса впала на трави, а Богдан додому не приходив. Мати з бабусею шукали його по сусідах, Ігор теж обнишпорив усі знайомі йому закутки, і бабі Федорі добре перепало, і тільки пізно ввечері знайшли Богдана на вишках. Підклавши долоню під голову, він спав на сіні, а збоку, прив'язана до ноги, дрімала Муха.
— Ну, добре,— примирливо мовила мати. — Хай живе у нас. Тільки щоб на прив'язі. Завтра підеш до дядька Прокопа, хай зробить їй буду.


ЧОРНИЛО
Як пішов Ромко до третього класу, мало не цілий місяць носив у полотняній сумці тільки два зошити.
А з цієї неділі хлопець звеселів: у місті на базарі мати купила за сто карбованців «Українську мову» й виміняла за масло п'ять зошитів. О, теперечки він матиме що носити в новій сумці!
А тут одразу й друга радість: дядько Прокіп десь дістав чорнильницю. Не якусь там пляшечку з-під ліків, а справжню білу чорнильницю. Ще й обіцяв на чорнило хімічного олівця роздобути.
Завтра Ромко буде писати диктант у новому зошиті й з нової чорнильниці. І він уже надумав... То дурнуватий Генка не додумався б, а Ромко... ха-ха!.. Біля дядька Прокопа он яка гарна бузина росте.
Вдома Ромко надушив із ягід бузини соку, написав ним на газеті своє прізвище й ім'я — ух! Чорнило вийшло — ліпшого не треба.
Легко й весело йшлось Ромкові вранці до школи. Ще б пак! В сумці нова книжка, нові зошити, в руках — нова чорнильниця. Не часто таке трапляється.
В класі Ромко вийняв нового зошита, поставив на парту чорнильницю й глянув на свого сусіда по парті — Сашка: як той поставиться до його, Ромкових, обновок.
— Ого, яка в тебе чорнильниця! — здивувався Сашко. — Де ти таку взяв?
— Дядько Прокіп подарував,— відповів Ромко.
— Даси пописати своїм чорнилом?
— Пиши,— сказав Ромко,— мені не шкода.
Сашко вдячно подивився на товариша, Ромко це помітив — і йому стало тепло.
Тим часом їхня вчителька Надія Степанівна зробила перекличку учнів і сказала підготуватись до диктанту.
— Отже, діти, починаємо писати,— сказала Надія Степанівна. І тільки вона прочитала одне речення, як з-за Ромкової парти почувся приглушений сміх.
— Саша Юрчишин, в чому справа? — запитала Надія Степанівна. Сашко, прикриваючи долонею рот, душив за пазухою сміх,
а Ромко безпорадно позирав то на Сашка, то на вчительку.
— В чому справа, Юрчишин? — стала над хлопчаками Надія Степанівна.
Піднявши веселі очі на вчительку, Сашко мовив:
— Надія Степанівна, а Ромкові хтось у чорнильницю налив киселю. От подивіться,— він умочив свою ручку в чорнильницю.
Ромко розпачливо дивився, як за Сашковим пером тягнеться якесь темно-синє місиво.
— Що це таке, Романе? — запитала Надія Степанівна.
— Я не знаю,— знічено протягнув Ромко. — Вчора я зробив чорнило з бузини, а що сталось...
— З чого зробив? — перепитала вчителька.
— З бузини.
Надія Степанівна осміхнулась, але одразу ж веселі іскорки в її очах згасли, і вона промовила тихо:
— Скисло твоє чорнило, Романе. Ну, та нічого, писатимеш моїм. Як писав диктант, Ромко не пам'ятав. Та й чи до диктанту було
йому! Хотів похвалитися новою чорнильницею — і на тобі: скисло чорнило. Хіба ж то молоко, що має скисати? Ні, тут щось не те...
На перервах хлопці оточували Ромкову парту й допитувались про чорнило та все хотіли самі побачити, але Ромко заховав чорнильницю під парту й уперто нікому її не показував. Так усі перерви й пересидів у класі, червоніючи то від сорому, то від злості за насмішкуваті кпини хлопців.
Сумним повертався Ромко додому. І щойно вступив на подвір'я, як назустріч мати:
— Ромцю, чого ти нині такий кислий? Може, двійку несеш?
Ромкові щось стислося в горлі: там, у школі, «скисло», тут «кислий». Він нічого не сказав матері. Аби не сміялась, як вчителька. Бо Надія Степанівна теж... посміхається чомусь...
Мати, видно, чимсь іншим була заклопотана, бо більше нічого не запитувала.
В хаті Ромко поїв хліба з молоком і нерухомо сидів за столом, журливо дивлячись на свою нову чорнильницю. І тільки коли прийшов дядько Прокіп і поклав на стіл хімічного олівця, Ромко не зміг стриматись і заплакав. Він не хотів плакати, але сльози самі лились із очей.


НЕЗРОЗУМІЛИЙ ЦЕЙ ІЛЬКО
У школі хлопці домовились, що завтра підуть на лижах до лісу. Якщо буде гарна погода.
Славко лиж не мав, але що йому самому робити вдома? А неділя вдалась сонячною, морозяною і тихою-тихою, аж тихесенькою. І Славко вирішив іти з хлопцями пішки. Наваксував добряче чоботи — щоб сніг не прилипав — і подався, а стежка під ногами весело так: скрип-скрип, скрип-скрип...
На полі лежало чимало снігу, і хлопці йшли в один слід. Славко чимчикував позаду, проте під лижами сніг втрамбовувався несильно й чоботи вгрузали майже до колін.
Діставшись до лісу, хлопці розбрелись між деревами хто куди. Славко збив шапку набакир, розстібнув пальто й крокував навпростець, бо один лижний слід — то все одно не стежка.
Петляючи між дерев і кущів, Славко вийняв із кишені склада-ного на два леза ножика й вирізав собі ліщинову палицю. З нею легше було йти. Тим часом хлопці вибрались на лісову дорогу, котра стрімко збігала у видолинок. Першим із пагорба з'їхав Ілько, вслід полетів Юзик, і його лижі проїхали ще далі, за ними пустився Андрій. Один тільки Славко лишився стояти на пагорбі. Якусь хвилину він дивився на перекреслені тінями блискучі дві колії, відтак із веселими вигуками кинувся стрімголов униз. Він розмахував руками, мов крилами, і з ним пообіруч бігли й дерева, й тіні, й він не чув, як хлопці внизу кричали йому, аби не псував чобітьми колію.
Захекавшись, Славко зупинився коло хлопців, задер голову до неба, і оченята його палали голубими вогниками. Хлопці й собі глянули вгору і, нічого там не вгледівши, перевели насторожені погляди на Славка, але той тільки безтямно й беззвучно сміявся сам до себе. Хтось із хлопців кашлянув. Славко враз отямився і, щоб якось виправдати своє дивацтво, промовив:
— Як тут гарно!
— Гарно, гарно,— передражнив його Юзик. — Подивись, що ти зробив з колії!
— Біжить як дурний,— зрушивши з місця, підхопив Ілько, але сказав не сердито, а з якимсь насмішкуватим полегшенням. І, глянувши на пагорб, додав: — А що, хлопці, може, й тут будемо кататись?
— Якби ж Славко не зіпсував був лижню,— поскаржився Юзик.
— Та що там, зробимо другу,— втрутився у розмову Андрій. — Давай, Юзик, прокладати нову лижню!
— Ага, прокладати,— зам'явся Юзик. — В мене лижі вузькі й сильно грузнуть.
— Дай мені лижі, я прокладу,— несміливо попросив Славко.
— Дай йому лижі,— скривився Юзик. — Щоб поламав.
— На,— розстібаючи свої лижі, сказав Славкові Ілько. — Роби нову лижню! А мені дай ножика, я виріжу собі нові палки.
Славко аж здивувався, бо ніколи не думав, що Ілько може щось дати йому. Ставши на лижі, він старанно припасував їх до чобіт і рушив угору. Слідом пішли Андрій і Юзик.
Вибравшись на пагорб, Славко зупинився й примірився поглядом, де б краще робити новий слід.
— Що, ноги трясуться? — вшпигнув за спиною Юзик. — Це тобі не бігти.
Славко змовчав. Глибоко вдихнувши повітря, він хукнув, відштовхнувся палками й пішов. Дух забивало, на щоках і під пахвами народжувався й кудись утікав вітер, крила росли на раменах але Славко мовчав, а тільки так напружено й пильно дивився на носки лиж, що аж очі засльозились. З'їхавши вниз, він протер кулаками очі й обернувся назад.
_ Добре є! — крикнув зверху Андрій. — Тікай з дороги!
Неподалік із кущів ліщини озвався Ілько:
_ Ну як, Славку, лижня вийшла рівна?
— Еге.
— Йди катайся ще!
А потім Славкові давав свої лижі Андрій. І Юзик дав з'їхати раз. А потім знов Ілько...
Коли хлопці, вертаючись додому, виїхали з лісу, Славко, що зморено плентався ззаду, вийняв з кишені ножика, переклав його з однієї руки в другу й гукнув:
— Ільку, почекай! — і, наздогнавши Ілька, сказав: — На!
— Що? — одразу не второпав Ілько.
— Бери ножика!
— Нащо?
— Бери назавше!
— А хіба він твій? — Ілько недовірливо глянув на Славка.
— Ну, дядька Артема. Але ти не бійся, він нічого не знатиме.
— Ти маєш щось отут! — Ілько постукав себе пальцем по лобі.— Як дядько Артем довідається — знаєш, що тобі буде?
— Нічого не буде.
На якусь часинку задумавшись, Ілько спитав:
— А за що ти даєш мені ножика?
— Ні за що. Так собі.
— От дурний,— знизав плечима Ілько й почовгав далі. Славко теж пустився йти. Він поволі йшов і роздумував на ходу: «Якийсь незрозумілий цей Ілько. То завше підсміхається наді
мною, то чим-небудь дошкуляє, то задирається битись, а сього д-і дивись! — сам катався не більше за мене. І ножика задурно не схотів узяти... Он Юзик давно вже намовляв украсти ножика в дядька Артема, а Ілько... ні, якийсь незрозумілий він хлопець. Але добрий. І справжній...»

Дата внесення : 14.02.2012     Переглядів: 171     Популярність: 81.76%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Історичні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :