Для молодшого шкільного віку

Норвезькі народні казки


Популярні норвезькі казки з дуже гарними ілюстраціями Катерини Штанко. До збірки входять найпопулярніші казки, в яких відбивається розум, самобутність характеру та суворі умови життя норвезького народу: "Дурисвіт", "Казка про коржа", "Які на світі бувають жінки", "Хлопець проданий за тютюн".

Всі наявні книжки з серії
Англійські народні казки
Казки народів Африки
Болгарські народні казки
Грецькі народні казки
Індійські народні казки
Казки народів Іспанії
Італійські народні казки
Китайські народні казки
Кубинські народні казки
Німецькі народні казки
Норвезькі народні казки
Польські народні казки
Румунські народні казки
Словацькі народні казки
Угорські народні казки
Турецькі народні казки
Французькі народні казки
Чеські народні казки
Казки народів Югославії
Японські народні казки

Художники: Штанко Катерина
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1986 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 150.


Фрагменти:


ВСТУПНЕ СЛОВО
Діти, ви, напевне, вже прослухали та и самі прочитали не одну казку. Більшість тих казок, які ви слухали або читали, називають народними. А чи ви задумувались над тим, чому їх так називають і коли, за яких умов вони складені?
Люди почали складати казки в сиву давнину, задовго до того, як навчилися писати, і передавали їх із уст в уста, з покоління в покоління. В тих казках відбивалися їхні уявлення про світ і про обставини, в яких вони жили. Але де не означає, що той світ був казковий, не такий, як тепер. Ні, просто люди тоді ще дуже мало знали про нього, в явищах природи, які тепер нам здаються звичайними і буденними, бо ми можемо їх пояснити законами науки, вони вбачали дію якихось фантастичних сил, приязних або ворожих, добрих або лихих, сил, яких треба уласкавлювати або з якими треба боротися.
Людям було тоді дуже важко здобувати собі харч і одяг, будувати житло, забезпечувати себе всім необхідним у житті, бо вони не мали ані тих знань про навколишню природу, що маємо ми, ані таких знарядь праці, які є тепер у нас. На них з усіх боків чигали небезпеки, і ті небезпеки їм уявлялися живими постатями, що мали або людські, або тваринні риси, або людські й тваринні разом. Тобто люди надавали тим лихим або добрим істотам, які їм ввижалися в навколишній природі, рис, відомих їм із свого власного досвіду. І діяли ті казкові істоти так, як підказував людям їхній власний життєвий досвід. Отже, можна сказати, що в казках люди передавали наступним поколінням свій досвід, здобутий у тяжкій боротьбі за існування.
З часом люди забували, хто перший склав ту чи іншу казку, все нові оповідачі переказували її новим слухачам, вона переходила із сторіччя в сторіччя і на цьому своєму довгому шляху, бувало, й потроху змінювалась, бо коли оповідач був талановитий, умів гарно розповідати, то додавав до казки щось своє, цікавіше для слухачів, ближче до їхнього життя, і пропускав те, що стало за цей час нецікавим або й незрозумілим. Отже, кожну казку творило багато людей, творив народ. Тому ми й називаємо їх народними. В них відбилося реальне життя того народу, який їх склав. І коли ми читаємо їх, то знайомимося з умовами, в яких народ жив, з його звичаями, уявленнями про добро і зло, про норми поведінки в людському суспільстві. Сказане тут стосується і норвезьких народних казок. У них також відбито реальне життя норвежців.
Норвегія — північна країна на Скандинавському півострові. Клімат там суворий: зима довга й темна, а літо коротке. В таких природних умовах людям завжди жилося нелегко. Частину норвежців споконвіку годувало холодне, бурхливе море, а частину — ліс і непривітні гори. Тому в їхніх казках дія відбувається здебільшого або на морі, або в лісі чи в горах.
Стародавні норвежці населили свої нетрі й непролазні гори уявними істотами — тролями, І саме тролі та ставлення до них людей — одна з найцікавіших і найхарактерніших рис цих казок. Тролі відрізняються від казкових істот, витворених уявою інших народів: скажімо, від чортів у наших казках, від джинів у казках народів Сходу тощо. Це майже такі самі люди, тільки трохи загадковіші, химерніші. Вони, як правило, живуть у надрах гір, ведуть своє господарство так само, як і люди, тільки що худоба в них інша: замість овець — ведмеді, замість ягнят — песці. Проте, як буває між сусідами, люди й тролі часто ворогують і намагаються чим тільки можуть допекти одні одним. Люди вважають тролів гіршими на вроду, дурнішими й лихішими за себе, тому й не люблять їх і неохоче спілкуються з ними. Серед норвежців у давнину існувало навіть повір'я, що тролихи часто підмінюють людських дітей своїми. Коли дитина в когось виявлялася калікою чи мала погану вдачу, люди вважали, що то троленя.
Норвезький народ порівняно з іншими невеликий, а має у своїй скарбниці дуже багато казок. І це також викликане умовами, в яких він жив. Норвегія — рідко заселена країна. Навіть тепер на всій її території, трохи більшій, ніж половина нашої республіки, живе населення менше, ніж у самій лише столиці України, місті Києві, та Київській області,— а ще менше його було в давнину. І коли до якогось відлюдного хутора навідувався рідкісний гість чи просто випадковий мандрівник, то від нього найперше чекали нових історій та казок. Тими історіями та казками норвежці скрашували собі довгі вечори і збагачували свої знання про навколишній світ. Така усна творчість стала в Норвегії міцною традицією— кожен хутір, кожне село мало своїх оповідачів і поетів.
У пізніші часи народні казки в Норвегії, як і в багатьох інших країнах світу, почали записувати й видавати. Перекладали їх також іншими мовами за межами Норвегії. Твори невідомих оповідачів стали доступні кожній людині, що вміла читати. Ось і ви, діти, маєте змогу познайомитися в цій книжці з найвідомішими казками Норвегії.
Ольга Сенюк


ЯК КУРКА ВРЯТУВАЛА СВІТ
Якось   увечері   курка   вилетіла   на високого дуба та й заснула. І приснилося їй, що коли вона не піде на Лису гору, то весь світ загине.  Вона швиденько  злетіла додолу і  так як була вирушила в дорогу. Іде вона і зустрічає півня.
—    Добрий  день,  півнику — золоте  пір'ячко,— вітається  курка.
—    Добрий   день,   курочко-чубарочко,— відповідає   півень.— Ти   куди так зарані?
—    Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
—    Хто тобі сказав? — питає півень.
—    Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
—    То й я піду з тобою,— каже півень. Ідуть вони, йдуть і зустрічають качку.
—    Добрий день, качко-крячко,— вітається півень.
—    Добрий   день,   півнику — золоте   пір'ячко,— відповідає   качка.— Ти куди так зарані?
—    Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
—    Хто тобі  сказав,  півнику — золоте   пір'ячко? — питає  качка.
—    Курочка-чубарочка.
—    А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає качка.
—    Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
—    То й я піду з вами,—  каже качка.
Ідуть вони, йдуть і зустрічають гуску.
—    Добрий день, гуско-товстогузко,— вітається качка.
—    Добрий день, качко-крячко,— відповідає гуска.—Ти куди так зарані?
—    Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
—    Хто тобі сказав, качко-крячко? — питає гуска.
—    Півник — золоте пір'ячко.
—    А тобі хто сказав, півнику — золоте Пір'ячко?
—    Курочка-чубарочка.
—    А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає гуска.
—    Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
—    То й я піду з вами,— каже гуска. Ідуть вони, йдуть і зустрічають лисицю.
—    Добрий день, лисичко-сестричко,— вітається гуска.
—    Добрий день, гуско-товстогузко,— відповідає лисиця.— Ти куди так зарані?
—    Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
—    Хто тобі сказав, гуско-товстогузко?
—    Качка-крячка.
—    А тобі хто сказав, качко-крячко?
—    Півник — золоте пір'ячко.
—    А тобі хто сказав, півнику — золоте пір'ячко?
—    Курочка-чубарочка.
—    А тобі хто сказав, курочко-чубарочко?
—    Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
—    Дурна балачка, світ не загине, коли ви не підете на Лису гору. Ходімо краще до мене, до моєї хати, вам буде, там гарно й тепло.
Погодились вони і пішли з лисицею.
Привела їх лисиця до своєї хати, розпалила вогонь, стало тепло, і їм захотілося спати. Качка й гуска вмостилися по кутках, а півень з куркою вилетіли на жердину.
Коли гості міцно заснули, лисиця взяла гуску й пригребла її в другому кутку, далі від качки. А курка вчула крізь сон, що лисиця шарудить чимось, вилетіла на вищу жердину й промурмотіла:
—    Хто там товчеться?
—    А ніхто,— відповіла лисиця,— це вітер крутить сміттям по хаті. Спи собі і не базікай.
І курка спокійно заснула.
А лисиця перечекала трохи і заходилася пригрібати й качку. Курка  знов  прокинулась,  вилетіла  на ще  вищу  жердину  та  й  промурмотіла крізь
—    Хто там знов шарудить?
Тоді скинула оком на лисицю й побачила, що та пригребла гуску й качку. Вона вилетіла на найвищу жердину, глянула крізь димар і вигукнула:
—    Ох, скільки там летить ситих гусей!
Лисиця бігом надвір, бо хотіла вполювати ще одну гуску. А курка збудила півня й розповіла йому, що сталося з гускою-товстогузкою та качкою-крячкою.
Потім вилетіли курочка-чубарочка та півник-золоте пір'ячко крізь димар і чимдуж подалися на Лису гору. Бо якби не пішли, то напевне загинув би весь світ.

ПРО КОРОЛІВНУ, ЯКА ХОТІЛА, ЩОБ ЇЇ СЛОВО БУЛО ОСТАННЄ
В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слоїю завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.
Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жо,кен не переговорив королівни.
Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалягь вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття.
Дійшла чутка лро королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що воні вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голод-
них злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.
Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев'я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.
Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.
Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.
—    Знайшов! Знайшов! — вигукнув він.
—    Що ти знайшов? — спитали брати.
—    Здохлу сороку!
Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати.
Вони завжди його повчали.
—    Е ні. Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Що ти ще знайшов? — спитали брати.
—    Лозину,— відповів Пічкур.
—    Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! — сказали брати.
—    Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.
—    Хлопці, знайшов! Знайшов! — вигукнув він.
—    Та не репетуй так! Що ти знайшов? — спитали брати.
—    Кухоль!
—    Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! — сказали брати.
—    Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Що ти ще знайшов? — спитали брати.
—    Два баранячі роги! — відповів Пічкур.
—    Дурний, навіщо вони тобі? — спитали брати.
—    Не знаю, ану ж пригодяться.
Невдовзі  по  тому  він  побачив  на  дорозі  клинок  і  знов  похвалився братам:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Навіщо ти збираєш всілякий мотлох?  Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати.
—    Клинок!
—    Викинь його! — сказали брати.
—    Е ні, ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.
—    Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він.
—    Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота?
—    Стоптану підошву,— відповів Шчкур,
—    Навіщо тобі ця погань? Викинь її!
—    Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.
—    Аякже, неодмінно здобудеш,— засміялися брати,— королівна сква-питься на цей твій непотріб!
Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.
—    Добрий день,— привітався він.
—    Добрий день,— відповіла королівна.
—    Тут страшенно гаряче,— сказав старший брат.
—    А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.
Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.
Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:
—    Добрий день.
—    Добрий день,— відповіла вона.
—    Як тут гаряче! — сказав хлопець.
—    А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.
Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.
І ось настала Пічкурова черга.
—    Добрий день,— привітався він.
—    Добрий день,— буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.
—    Тут страшенно гаряче,— сказав хлопець.
—    А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна те саме, що і його братам.
—    От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? — спокійно спитав Пічкур.
—    Гляди, щоб сорока не лопнула на жару,— сказала королівна.
—    Не лопне, я обмотаю її лозиною,— відповів хлопець.
—    Лозина  не   обмотається  щільно,— не   хотіла   здаватися   королівна.
—    Нічого, я зажену оцей клинок,— відповів хлопець.
—    На жар капатиме лій,— сказала королівна.
—    А я підставлю ось це, щоб не капав,— сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.
—    Дуже твоя мова  закручена,— сказала королівна,  аби  не  мовчати.
—    Ні, не закручена,— відповів Пічкур.— Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.
—    Ти ба, другого такого я зроду не бачила! — вигукнула королівна.
—    То поглянь! — мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.
—    Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! — глузливо сказала королівна.
—    Ні, не ноги я стоптав, а ось що,— відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.
На це королівна не знайшла що сказати.
—    Отже, ти моя,— мовив Пічкур.
І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.

НА СХІД ВІД СОНЦЯ НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ
Був собі колись бідний селянин і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща — найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.
Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір'ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують — знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов з хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду. Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з даку.
—    Добрий вечір,— привітався ведмідь.
—    Добрий вечір,— відповів селянин.
—    Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,— сказав білий ведмідь.
Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:
—    Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.
Вернувся він до хати та й каже:
—    Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.
Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:
—    Ні, я з ним нізащо не піду.
Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.
—    Прийди,— каже,— по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.
І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір'ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили.
Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полатала свою стареньку одежу і зв'язала у клуночок те, що хотіла взяти з собою.
Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.
Їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:
—    Ти не боїшся?
—    Ні, не боюся.
—    От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.
Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.
Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:
—    Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш.
А сам пішов собі геть.
Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло   розкішне,   м'яке   ліжко   з   шовковими   перинами   та   подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.
Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.
Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.
Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір'ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав:
—    Чого ти сумуєш?
—    Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за. рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.
—    На це є рада,— відповів ведмідь.— Але ти повинна пообіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір'ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.
Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:
—    Тепер поїдемо до твоїх батьків.
Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.
Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір'ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів.
—    Тут тепер живуть твої батьки,— сказав ведмідь.— Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене  й на  себе.
—    Ні, не забуду,— пообіцяла дівчина.
Ото була радість, коли вона зайшла на подвір'я! І батько з матір'ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися.
—    І мені добре,— мовила дівчина,— я теж маю все, що забажаю.
І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.
Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь: мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам'ятала ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір'ю до комірчини.
—    Нам можна й тут поговорити,— казала вона.
Але, як часто буває, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову. І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок, його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цілий день нудитися самій.
—    Може, він троль, що ховається від тебе? — сказала мати.— Але я пораджу, як тобі побачити його. На ось недогарок лойової свічки і схо вай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться.
Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її. А дорогою питає:
—    Правда, що вийшло так, як я боявся?
—    Правда,— призналася дівчина.
—    Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді ми розлучимось навіки.
—    Ні, я її yе послухаюсь,— відповіла дівчина.
Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем.
Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Раптом на сорочку йому капнуло три гарячі краплі, і він прокинувся.
—    Ох, що ти наробила! — сказав королевич.— Накликала біду на нас обох! Якби ти була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що я вдень ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з нею.
Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним.
—    Ні, не можна.
—    А чи не показав біг ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не можна?
—    Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на 'захід від місяця. І я повинен жити в ньому. Ти його ніколи не знайдеш.
Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.
Ішла вона, йшла, багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком.
Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої'мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з носом на три лікті завдовжки.
—    А ти його звідки знаєш? — запитала стара.— Може, це з тобою він мав одружитися?
—    Так, зі мною.
—    Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на захід від місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти назад до мене. І візьми оце яблуко, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до другої гори. А під горою сиділа стара як світ жінка й тримала в руках золоте мотовило.
Дівчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла те самісіньке, що і її сусідка. Мовляв, вона справді чула про такий замок, але дороги туди не знає.
—    І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Та я позичу тобі свого коня, ним ти доїдеш до іншої моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оце золоте мотовило, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до третьої гори. Під тією горою сиділа стара як світ жінка і пряла на золотій прядці. Дівчина спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла їй те саме, що й попередні жінки.
Потім вона запитала:
—    Може, це з тобою мав одружитися той королевич?
—    Так, зі мною.
—    Що ж, я тільки знаю, що той замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі свого коня. Спробуй доїхати до Східного Вітру і розпитатися в нього. Може, він знає, де той замок, і понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вітру, легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оцю золоту прядку, може, вона тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і знов їхала довго-довго, поки нарешті добулася до Східного Вітру. Вона запитала в нього, чи не покаже він їй дороги до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця.
—    Я чув про королевича,— відповів Східний Вітер,— і про замок теж чув, але дороги туди не знаю, так далеко я ніколи не залітав. Та якщо хочеш, я понесу тебе до свого брата, Західного Вітру, він дужчий за мене, далі віє, то, може, й знає дорогу до того замку. Сідай мені на спину, і полетимо до нього.
Дівчина сіла Вітрові на спину, і він поніс її до свого брата. Коли вони прилетіли до Західного Вітру й зайшли до хати, Східний Вітер сказав йому:
Оця дівчина шукає Королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.
—    Ні, так далеко я ніколи не залітав,— відповів Західний Вітер.— Та коли хочеш, я понесу тебе до Південного Вітру, він куди дужчий за нас із братом, завіває багато далі по світу. Сідай мені на спину, і я тебе донесу до нього.
Дівчина сіла на спину Західному Вітрові, і той доніс її до Південного Вітру. Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетіли до Південного Вітру, Західний Вітер запитав, чи не покаже він дівчині дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому замку.
—    Он що,— мовив Південний Вітер.— То це ти? Я таки справді багато де побував, але так далеко ще ніколи не залгтав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата Північного Вітру. Він найстарший і найдужчий з нас усіх. Якщо він не знає, де той замок, то вже ніхто в цілому світі цього не знає. Сідай мені на спину, і я понесу тебе до нього.
Дівчина сіла, і Вітер полетів так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, як опинилася їГ оселі Північного Вітру. Той був такий лютий і такий холодний, що від самого його подиху навіть повітря навколо крижаніло.
—    Чого вам тут треба? — крикнув він ще здалеку так грізно, тцо вони з ляку мало не замерзли в крижини.
—    О, не будь такий сердитий! — сказав Південний Вітер.— Адже я твій брат. А це та дівчина, що шукає королевича в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там і чи не міг би показати їй дорогу. Вона дуже хоче добратися туди і знайти королевича.
—    Де той замок, я, звичайно, знаю,— сказав Північний Вітер.— Я один-однісінький раз заніс туди вільховий листок, Але так стомився, що кілька днів зовсім не міг віяти. Та коли ти неодмінно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я візьму тебе на спину і спробую, може, й долечу.
—    О, я хочу туди добратися, мушу і зовсім тебе не боюся.
—    Ну гаразд, тоді переночуй тут і поспи. Бо дорога довга, і летіти нам доведеться цілий день.
Рано-вранці Північний Вітер збудив дівчину, надувся і зробивсь такий дужий та великий, що страшно було на нього глянути. Тоді шугнув угору, аж засвистів, ніби хотів викликати кінець світу. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму шляху будинки, дерева й цілі гаї, а як летіла через море, то хвилі підіймались до неба.
Так вони летіли все далі й далі і все над морем. Північний Вітер втомлювався дужче й дужче, він так знесилів, що вже ледве дихав. І опускався все нижче й нижче, аж нарешті гребінці хвиль почали оббризкувати дівчині п'яти.
—    Ти не боїшся? — запитав Північний Вітер.
—    Ні,— відповіла дівчина,— нітрохи не боюсь.
До берега вже було недалеко, і Північному Вітрові якраз вистачило снаги, щоб викинути дівчину на суходіл під вікнами замку, що лежав на схід від сонця й на захід від місяця. А сам він так знесилів, що відпочивав кілька днів, поки зміг полетіти назад додому.
Другого ранку дівчина сіла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. І в ту ж мить з вікна виглянула королівна з довгим носом.
—    Що ти хочеш за своє яблуко? — запитала вона.
—    Це яблуко не продається ні за гроші, ні за золото,— відповіла дівчина.
—    Коли воно не продається ні за гроші, ні за золото, то що ти хочеш за нього? — спитала королівна.
—    Якщо мені дозволять піти до королевича, що живе тут, і пересидіти біля нього ніч, яблуко буде твоє.
—    Добре, я тобі дозволяю.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він спав. Вона гукала його, трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королівна дала йому такого зілля, що він не прокидався цілу ніч. А коли настав ранок, вона прийшла і прогнала дівчину.
Того дня дівчина сіла знов  перед замком  та заходилася намотувати пряжу на золоте мотовило.   І  королівна  знов визирнула  з  вікна  й  запитала:
—    Що ти хочеш за своє мотовило?
—    Це мотовило не продається ні за гроші, ні за золото,.— відповіла дівчина,— але якщо мені дозволять пересидіти ніч біля королевича, мотовило буде твоє.
—    Добре, я тобі дозволяю,— сказала королівна.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він знов міцно спав. І хоч скільки вона його гукала, хоч скільки трясла й плакала, так і не змогла добудитися. А вранці прийшла довгоноса королівна й прогнала дівчину.
Того дня дівчина знов сіла перед замком і заходилася прясти на золотій прядці. А королівна з довгим носом відчинила вікно й запитала, скільки їй заплатити за прядку.
Дівчина, як і перше, відповіла, що віддасть прядку, коли їй дозволять пересидіти ніч біля королевича.
—    Добре, я тобі дозволяю,— погодилася королівна.
А поряд із спальнею королевича сиділи замкнені в'язні. Останні дві ночі вони чули плач і голосіння дівчини й розповіли про це королевичеві. Тоді він здогадався, що його присипляють зіллям, і коли ввечері довгоноса королівна принесла йому келих, він удав, що п'є, а насправді нишком вилив трунок за спину.
Прийшла цього разу дівчина, а королевич не спить. І вона розповіла йому, як добралась до нього. Ото було радощів!
—    Ти прийшла саме вчасно,— сказав королевич,— бо завтра має відбутися моє весілля. Але тепер я не візьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене від чарів. Уранці я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вміє, і загадаю їй випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тільки людина, а не троль. Ти випереш її, я знаю.
Так добули вони до ранку.
Другого дня, коли тролі зібралися на весільну учту, королевич сказав:
—    Я хочу ще побачити, що вміє моя наречена, якої вона роботи навчилася.
—    А чого ж, глянь,— погодилась мачуха.
—    Я маю гарну сорочку і хотів би надягти її на весілля. Але на ній є три лойові плями, і їх треба відіпрати. Я обіцяв, що одружуся лише з тією дівчиною, яка випере мені сорочку. Бо як дівчина не вміє й сорочки випрати, то вона нічого не варта.
—    Ну, це нехитре діло,— сказали гості.
Довгоноса королівна відразу ж узялася прати сорочку. Вона терла її з усієї сили. Та що більше терла, то помітніші ставали лойові плями.
—    Ох, ти не так переш,— сказала їй мати.— Дай-но  я тобі допоможу!
Та в її руках сорочка стала ще брудніша. Що довше вона пhала, то більшали плями.
Потім сорочку спробували випрати інші тролихи, і в них виходило те саме. Врешті сорочка стала така, ніби її хтось протяг крізь димар.
—    Ви ні на що не здатні! — сказав королевич.— Он під вікном сидить якась приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, ніж ви всі разом.
—    Ходи-но сюди, дівчино! — покликав він.
Дівчина зайшла до світлиці.
—    Ти можеш випрати цю сорочку? — запитав королевич.
—    Ой, не знаю,— відповіла дівчина,— але спробую.
І не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась і стала така біла, мов свіжий сніг.
—    Коли так, то ти будеш моєю дружиною і більше ніхто,— сказав королевич.
Як почула мачуха ці слова, то луснула з люті. З носатою королівною та рештою тролів сталося те саме. Тоді королевич зі своєю нареченою звільнили всіх в'язнів, які були там зачинені, набрали золота й срібла, скільки могли понести, і подалися далеко-далеко від замку, який стоїть на схід від сонця й на захід від місяця.

ЛИС-ПАСТУХ
Одній  господині   треба   було   пастуха. Ось іде вона дорогою і зустрічає ведмедя.
—    Куди ви йдете? — питає він.
—    Та йду шукати собі пастуха,— відповідає господиня.
—    Може б, ви мене взяли? — питає ведмідь.
—    Узяла б, якби ти вмів скликати худобу, —     каже жінка.
—    Умію: б-р-р-р! — реве ведмідь.
—    Ні, такого пастуха мені не треба,— каже жінка. Іде вона далі і зустрічає вовка.
—    Куди ви йдете? — питає вовк.
—    Та йду шукати собі пастуха,— каже жінка.
—    Може б, ви мене взяли? — питає вовк.
—    Узяла б, якби ти вмів скликати худобу,— каже жінка.
—    Вмію: у-уа-а! у-уа-а! — виє вовк.
—    Ні, такого пастуха мені не треба,— каже жінка. Іде вона далі і зустрічає лиса.
—    Куди ви йдете? — питає він.
—    Та йду шукати собі пастуха,— каже жінка.
—    Може б, ви мене взяли? — питає лис.
—    Узяла б, якби ти вмів скликати худобу,— каже жінка.
—    Вмію: минь-минь, бир-бир, кізю-кізю! — гукає лис ніжним, ласкавим голосом.
—    Гаразд, будеш у мене пастухом,— каже жінка і посилає його стерегти худобу.
Першого дня свого пастухування лис із'їв козу, другого дня — вівцю, з третього — корову.
Вернувся лис увечері додому, а господиня й питає його, де він дів її худобу.
—    Голови в річці, а ноги в лісі,— відповідає лис.
Господиня саме збивала масло. Почула вона лисові слова і подумала, що треба самій подивитися, де ж та худоба. Поки її не було в хаті, лис заліз у масницю й вихлебтав усю сметану. Як повернулася господиня та побачила, що лис зробив, то витягла з масниці копистку і замахнулась нею на лиса. Але зачепила тільки кінчик хвоста.
Відтоді в лиса кінчик хвоста білий.

ЯК ПІЧКУР ЗАКЛАВСЯ З ТРОЛЕМ, ХТО КОГО З'ЇСТЬ
Був собі колись селянин, і мав він троє синів. Жив він у великих злиднях, бо вже був старий і нездужий, а сини все не хотіли братися як слід до роботи. До їхньої садиби прилягав великий, густий ліс. От батько й надумав таке: загадає він синам нарубати в лісі дерева, наторгує грошей і сплатить борги.
Нарешті він таки присилував синів до праці. Першим мав іти рубати дерево найстарший. Прийшов він до лісу і тільки-но замахнувся сокирою на стару, оброслу мохом ялину, як перед ним з'явився велетенський троль та й каже:
—    Коли ти рубатимеш у моєму лісі дерево, я тебе вб'ю!
Як почув хлопець ту погрозу, то кинув сокиру й прожогом помчав додому. Прибіг він до хати, насилу дух зводить, та й розповідає, що його спіткало. Почав батько лаяти його.
—    Ти,— каже,— боягуз, мене замолоду ніякий троль не відлякав би від роботи!
Другого дня до лісу подався середній син. Але йому також повелося не  краще, ніж  старшому  братові.   Не  встиг  він  рубнути   сокирою,   як перед ним з'явився троль та й каже:
—    Коли ти рубатимеш у моєму лісі дерево, я тебе вб'ю!
Хлопець побоявся навіть глянути на троля. Він мерщій кинув сокиру й дременув додому. Прибіг він до хати, а батько йому теж каже:
—    Ти боягуз, мене замолоду ніякий троль не відлякав би від роботи!
Третього дня найменший син, якого вони прозвали  Пічкуром,  і  собі захотів до лісу.
—    І ти зібрався рубати дерево? — засміялися брати.— Та ти ж ніколи й носа не потикав за поріг!
Хлопець нічого не відповів на це, тільки попросив на дорогу харчів. М'яса в матері не було, тому вона відкинула йому чимале кружало сиру. Пічкур сховав сир у торбу і подався до лісу.
Та не встиг він стати до роботи, як перед ним з'явився троль та й каже:
—    Коли ти рубатимеш у моєму лісі дерево, я тебе вб'ю!
Але хлопець був не в тім'я битий. Він підійшов до своєї торби, витяг звідти сир і стиснув його так, що з нього закапала сироватка.
—    Бачиш? — гукнув він тролеві.— 3 цього білого каменя аж вода потекла, як я його стиснув. Отак я й тебе стисну, якщо ти миттю не стулиш пельки!
—    Ох, пожалій мене! — злякався троль.— А я тобі допоможу рубати дерево!
—    Ну гаразд,— сказав Пічкур,— якщо ти допоможеш мені працювати, то я тебе не зачеплю.
Троль так ревно взявся до роботи, що аж тріски полетіли. Того дня вони звалили багато дерев.
Коли настав вечір, троль і каже:
—    Ходімо до мене. Адже моя домівка ближче, ніж твоя.
—    Ходімо,— погодився Пічкур.
Прийшли вони до тролевої печери. Троль почав розкладати вогнище, а Пічкурові загадав принести води на кашу. Але в печері стояли тільки два залізні шаплики, такі великі й важкі, що хлопець не міг їх навіть підняти.
Попробував він ті шаплики та й каже тролеві:
—    З такими наперстками не варто й час гаяти. Я зараз принесу цілу криницю.
—    Ні голубе, не треба! — злякався троль.— Нехай моя криниця стоїть. Краще ти розпалюй вогнище, а я сам принесу води.
Приніс троль води, і вони зварили велетенський казан каші.
—    Як ти гадаєш,— спитав Пічкур,— чи не закластися нам, хто кого переїсть?
—    Закладімося! — зрадів троль. Він був певний, що цей заклад виграє.
Пічкур тоді взяв нишком шкіряну торбу і прив'язав її собі спереду до живота.
От посідали вони до столу і почали їсти. Пічкур одну ложку каші несе до рота, а дві в торбу. А троль їсть і не дивиться, що той робить, їли,вони, їли, аж ось троль відклав ложку та й каже:
—    Я більше не подужаю.
—    Їж,— каже Пічкур,— бо я ще не наївся.
Не  хотілося тролеві  програвати  заклад,  і  він  знову  наліг  на  кашу. Живіт у нього став уже як гора, а каші ще багато. І троль з ляку, що не з'їсть її всю, упав під стіл.
А Пічкур забрав усе золото й срібло з тролевої печери. Тепер батькові було чим сплатити борги і без дерева.

ХЛОПЕЦЬ ПРОДАНИЙ ЗА ТЮТЮН
Була колись оїдна вдова, і мала вона сина. Вдова ходила з ним жебрати від двору до двору, бо вдома в неї не було чого ні в горщик укинути, ні до вогню поставити. Спершу вони жебрали в селах, а потім вирішили спробувати щастя в місті. І там, ходячи від будинку до будинку, дійшли до бургомістра. Він був добрий і щедрий чоловік, найщедріший у тому місті. Але за дружину той бургомістр узяв собі дочку найбагатшого тамтешнього купця, а вона була горда й зарозуміла.
У них була маленька дочка. Вона росла одиначкою, не мала з ким гратися, тому відразу заприязнилася з бідним хлопчиком, коли він зайшов зі своєю матір'ю. Побачив бургомістр, як дітям добре вдвох, і взяв хлопчика до себе, щоб його дочка мала товариша. Діти разом гралися, разом майстрували, разом училися й ходили до школи, завжди жили в злагоді й ніколи не сварились.
Одного ранку буруомістрова дружина дивилася з вікна, як діти йдуть до школи. На вулиці після дощу стояла величезна калюжа, яку годі було обминути. Тому хлопчик спершу переніс через  ту калюжу торбинку зі сніданком  і  ранець  з  книжками,  потім  вернувся  й переніс   дівчинку. А коли ставив її на землю, то поцілував у щоку.
Побачила їх бургомістрова дружина й сердито крикнула:
—    Це неподобство! Як сміє той жебрак цілувати мою дочку? Ми ж бо перші люди в місті!
Бургомістр не добачив у цьому нічого страшного. Він намагався втихомирити дружину, казав, що ніхто не знає наперед, що з дітей виросте і яка доля чекає їхню дочку. Хлопчик цей дуже чемний і слухняний, а велике дерево виростає з малесенького паростка.
Але дружина не слухала його.
—    Не сподівайся дяки від приблудлої псяки,— казала вона.— Хоч скільки чисть мідяний шилінг, хоч скільки його три, він однаково не стане таляром, дарма що блищатиме, як золотий.
Зненавиділа вона хлопця, де хоч, там його й дінь.
Умовляв її бургомістр, умовляв — нічого не помогло. І віддав він хлопця капітанові, що якраз стояв зі своїм кораблем у порту. Тому саме потрібен був юнга. А дружині бургомістр сказав, що продав хлопця капітанові за тютюн.
На прощання бургомістрова дочка переламала навпіл свою каблучку й половинку віддала хлопцеві, щоб потім по ній вони могли впізнати одне одного. Невдовзі після того корабель підняв якір і поплив даірко-далеко в чужі краї.
Плив він, плив і причалив до берега в якомусь місті. Капітан і матроси зійшли на берег, а юнга залишився на кораблі. Він саме лаштувався готувати для всіх обід, коли це з другого берега протоки почувся чийсь голос. Хлопець узяв човна й поплив туди. Там він побачив стару жінку. То була чаклунка.
—    Я стою тут сто років і гукаю, гукаю, щоб мене перевезли. Але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. За це ти дістанеш добру винагороду,— мовила стара жінка.— Перевези мене до моєї сестри, вона мешкає в горах недалеко звідси, і попроси в неї ска тертину, сховану в шафі.
Прийшли вони до другої чаклунки. Та почула, що хлопець допоміг її сестрі перебратись через протоку, й запитала його, яку винагороду він хотів би дістати за свою послугу.
—    Яка там винагорода за таку мізерну послугу. Але якщо ваша ласка, то  дайте  мені  ту  скатертину,   що  схована  в  шафі,— відповів   хлопець,
—    Ти сам би до цього не додумався! — мовила чаклунка й дала йому скатертину.
—    А тепер мені треба чимдуж поспішати на корабель, а то не встигну приготувати матросам обід, поки вони повернуться з міста,— сказав хлопець.   
—    Про це не турбуйся,— мовила стара, яку він перевозив. — Обід сам звариться, навіть якщо тебе й не буде там. Тобі треба буде тільки розстелити скатертину. Тепер ходи зі мною, я хочу тобі ще заплатити. Я стояла сто років на березі й гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. Вези тепер мене до другої моєї сестри і попроси в неї меча. Коли ти захочеш сховати того меча в кишеню, він стане маленький, як складаний ножик. А коли витягнеш його, він знов обернехься в меч. Удариш чорним боком меча — і все стане мертве, а вдариш білим боком — усе знов оживе.
Прийшли вони до другої сестри. Та довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, й захотіла винагородити його.
—    Бери,— каже,— що сам хочеш.
—    Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені того меча, що лежить у шафі,— мовив хлопець. 
—    Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому меча.
—    Ходімо далі,— мовила сестра, яку він перевозив.— Я стояла на березі сто років і гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не прийшов на мій голос. Ти заробив ще більшу винагороду. Ходімо тепер до моєї третьої сестри, і попроси в неї старого пісенника. Коли хворому заспівати з того пісенника таку пісню, що стосується його хвороби, то він одужає.
Прийшли вони до третьої сестри, і коли вона довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, то ш собі захотіла винагородити його,
—    Бери,— каже,— що сам хочеш.
—    Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені старого пісенника, бабусю,— мовив хлопець.
—    Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому пісенника.
Коли він нарешті повернувся на корабель, матросів ще не було. Він швиденько випробував скатертину: розстелив на столі один її ріжечок, хотів побачити, що там з'явиться, поки розстелить її всю. Гульк — і на ріжечку з'явилося багато смачної їжі, та ще й питво до неї. Хлопець сам трохи попоїв і нагодував собаку донесхочу.
Нарешті повернулися з міста матроси, хлопець розстелив на столі скатертину, і тієї ж миті на ній з'явилося стільки наїдків і напоїв, що вони не годні були всього поїсти й випити.
Коли після обіду хлопець знов лишився сам із собакою, то захотів випробувати й меча. Він ударив собаку чорним боком, і той упав додолу мертвий. Та як хлопець перевернув меча і вдарив собаку білим боком, той відразу ожив і радісно замахав хвостом. Старий пісенник хлопець ще не мав нагоди випробувати.
Потім капітан наказав підняти вітрила, і вони попливли далі. Довго плив їхній корабель, аж ось одного разу знялася буря й не вщухала кілька днів. їх носило по хвилях, і вони не знали, де саме опинилися.
Нарешті море вщухло, і корабель об'якорився біля берега якоїсь невідомої країни. Там панувала велика жалоба, бо королівська дочка лежала хвора й не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Король прийшов до корабля й запитав матросів, чи нема серед них когось, хто б вилікував його дочку.
—    Ні, нема,— відповіли матроси.
—    А крім вас, на кораблі є ще хтось? — запитав король. Матроси згадали про хлопця й відповіли:
—    Є ще один голодранець, що служить у нас юнгою.
—    Нехай прийде сюди! — звелів король.
Покликали хлопця, і він сказав, що вилікує королівську дочку. Як почув капітан його слова, то так розлютився, що забігав кружка, мов жук у діжці з-під дьогтю. Ото, думає, встряв хлопець у халепу, не вибереться з неї цілий!
—    Не слухайте його,— сказав він королю,— чого тільки дурний хлопчисько не набалакає!
—    Розум приходить з роками,— відповів король,— і з хлопця колись буде статечний чоловік. А коли він сказав, що вилікує мою дочку, то нехай спробує
Забрав його король із собою і привів до дочки. Хлопець розгорнув пісенник старої чаклунки й почав співати ту пісню, яка стосувалася хвороби королівни. Проспівав він її раз, і королівна підвела руки. Проспівав удруге, і вона підвелася з ліжка. А як проспівав утретє, вона цілком одужала.
Зрадів король та й каже:
—    Ти зробив мені велику послугу, і я тобі за це віддаю півкоролівства, та ще й дочку за дружину.
—    Непогано мати півкоролівства, красно дякую,— відповів хлопець.— Але я вже пообіцяв свою руку іншій, тому не можу взяти королівни.
Так він отримав півкоролівства й залишився в тій країні.
За якийсь час вибухнула війна. Хлопцеві також довелось піти на ту війну, і, звичайно ж, чорний бік його меча не гуляв. Ворожі вояки гинули, як мухи, і король виграв війну. Тоді хлопець обернув меча білим боком, оживив усіх полеглих і віддав їх королю, бо тому живі вояки були миліші, ніж мертві. Але тепер у нього стало людей так багато, що він не мав їх чим нагодувати, а хотів, щоб усі були наїдені й напоєні. Довелося хлопцеві витягти свою скатертину. Розстелив він її, і всі їли, скільки кому хотілося.
Пожив хлопець трохи в короля і затужив за бургомістровою дочкою.
Він спорядив чотири бойові кораблі й вирушив у дорогу. Приплив він до міста, де жив бургомістр, і так гучно вдарив у гармати, що в половини міських вікон повилітали шибки. Кораблі в нього були розкішні, ніби в короля, а одяг вигравав золотом.
Минуло небагато часу, як на берег прийшов бургомістр.
—    Вельможний пане,— сказав він,— чи не були б ви такі ласкаві прийти до мене на обід?
—    Дякую, прийду,— відповів хлопець.
Прийшов він до бургомістра, і там його посадовили як почесного гостя між матір'ю й дочкою. Сидять вони собі за столом, їдять, п'ють, весело розмовляють, а хлопець узяв та й укинув нишком свою половинку каблучки в келих бургомістрової дочки. Дівчина була кмітлива й відразу здогадалася, що це означає. Вона вийшла з кімнати, тримаючи в руці обидві половинки каблучки,— ту, що виловила з келиха, й свою. Мати помітила, що тут щось коїться, і, вибравши слушну хвилину, вийшла за нею.
—    Знаєте, мамо, хто сидить у нас за столом? — спитала дочка.
—    Ні, не знаю,— відповіла мати.
—    Той хлопець, що його тато продав за тютюн,— відповіла дочка.
Як почула це мати, то зі страху зомліла. Бургомістр і собі вийшов поглянути, що там робиться, а коли довідався, що сталось, також зомлів. Нарешті вийшов і сам гість та й каже:
—    Нема вам чого боятися. Я прийшов, щоб забрати дівчину, яку був поцілував дорогою до школи.— А тоді додав, звертаючись до бургомістрової дружини: — Ніколи не зневажайте дітей злидарів! Ніхто не знає, що з них виросте. З малого хлопця стає колись статечний чоловік. А розум приходить з роками.

СЕМЕРО ГОСПОДАРІВ ДОМУ
Жив собі один чоловік, і надумав він помандрувати по світі. Якось він припізнився в дорозі, а до найближчого  села  було  далеко. Нарешті  він  добувся  до  чималої  садиби.
«Ось де я цієї ночі добре відпочину»,— подумав цодорожній і зайшов на подвір'я.
Там він побачив біля дровітні старого сивого чоловіка з довгою бородою.
—    Добрий вечір, господарю,— привітався подорожній.— Чи не пустили б ви мене переночувати?
—    Я не господар цієї хати,— відповів старий.— Але зайди до кухні й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить.
Подорожній подякував йому і зайшов до кухні. Там він побачив ще старшого чоловіка, що стояв навколішки перед вогнищем і роздмухував у ньому жар.
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
—    Я не господар цієї хати,— відповів старий.— Але зайди до світлиці й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить.  Він сидить на лаві біля столу.
Подорожній подякував йому зайшов до світлиці. На лаві біля столу справді сидів білий, як молоко, зморщений дід, багато-багато старіший за двох перших. Він весь трусився від старості. Перед ним лежала велика книжка, і дід повільно читав її по складах, як читають малі діти, коли ще тільки вчаться грамоти.
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
—    Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він сидить на лежанці.
Подорожній подякував йому і підійшов до діда на лежанці. Той силкувався натоптати люльку тютюном, але був такий немічний і руки в нього так тремтіли, що він ледве тримав люльку.
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
—    Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить на ліжку.
Подорожній подякував йому і підійшов до ліжка. Там він побачив старого-старезного діда, що вже навіть не ворушився. Здавалося, крім очей, у нього не було нічого живого.
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
—    Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить у колисці.
Подорожній подякував йому і підійшов до колиски. Там справді лежав старий як світ дід, геть висохлий, не більший за немовля. Навіть очі в нього не світилися. Подорожній взагалі не повірив би, що той дід живий, якби не почув легенького віддиху.
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав він.
Минуло багато, часу, поки дід нарешті озвався, а ще більше, поки він довів до кінця свою відповідь. Він сказав те саме, що п'ятеро попередніх:
—    Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він у тому розі, що висить на стіні.
Подорожній подякував йому, озирнувся по світлиці й побачив на стіні коров'ячий ріг. А коли уважніше придивився, то помітив у ньому щось схоже на людську голову.
Його пройняв такий страх, що він, замість ввічливо спивати, як годилося б, несамохіть крикнув:
—    Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати?
У розі щось засичало з присвистом, наче лойова свічка, коли її погасять, і в тих звуках ніби вчулися слова:
—    Ночуй, синку.
І тієї миті на середину світлиці викотився накритий стіл з чудовими, смачними наїдками. Там навіть було пиво. А коли подорожній добре попоїв і напився, розстелилась м'яка, тепла постіль із оленячих шкур.
Бачите, як добре, що подорожній таки знайшов справжнього господаря тієї хати!


Дата внесення : 02.01.2012     Переглядів: 1652     Популярність: 100%    
Належить до розділів:
Іноземні
Скандинавські країни
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :