Для дошкільного віку

Таємниця голубої бухти

Двоє хлопців з"ясували: у затоці затоплені рештки збитого під час війни фашистського літака. Їх дуже цікавить, як він туди потрапив.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1977 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 16.


Фрагменти:


Лялик не міг заснути, хоч у дорозі добре натомився. У бабусі з дороги боліла голова, і вона лягла відпочити. Поклала і хлопця. Та йому не спалося, бо відчував, як за стіною жило море. Воно дихало у відчинене вікно, хлюпалося в березі тихо-тихо. Щоб не розбудити бабусю, він навшпиньки вийшов з хати.
На перекинутому човні в березі сидів незнайомий хлопець. Жував окраєць хліба.
— Як тебе звати? — запитав Ярик.
— Андрійко.
— А мене Ярослав.
— Ні. Тебе звати — Лялик!
— Звідки ти знаєш?
— Мені твоя бабуся казала: «Привезу Лялика!» Хі! Ти що — з ляльками граєшся? Салага!
— Та ні. Я маленьким не вмів «Ярик» вимовити. А тепер послухай: риба, рррак!
Голуба бухта золотилася від сонця, хвилі одна за одною набігали на піщаний берег і стишувались. Лялик знайшов у піску обточений камінець.
— Диви, яке яєчко!
— Само собою... Камінець. У нас їх повно на побережжі.
— А ось черепашка рожева!
— На тобі ще й цю. Біла.
— Будемо корабель викладати,— запропонував Лялик, вирівнюючи пісок руками.
Виклали з черепашок білий корабель, з камінців — зелено-голубу хвилю. Почали рожеве сонце над кораблем викладати. А справжнє сонце все хилиться та й хилиться до води. Над бухтою зробив коло літак.
— Вечірній,— зауважив Андрійко.
Заскиглили чайки біля дерев'яного причалу. Застугонів моторний човен.
— Дід Павло на банку поплив. Сіті ставити.
Лялик і сам бачить, що то дід Павло. Чайки крикливою зграєю летять за човном, і йому теж хочеться до дідуся.
— Твій дідусь частенько на банку ходить. То його улюблене місце,— задивився у далечінь Андрійко.
— А що це за банка? — запитав Лялик.
— Мілина так називається — банкою. її обминають кораблі. Моряки кажуть: щоб не сісти на банку...
Лялик дивиться у той бік, де зупинив човна дідусь, але ніякої мілини він не бачить.
— З берега не помітиш. Треба аж туди заплисти.
— А ти плавав?
— Аякже! На вітрильнику. Ми всім класом туди плавали. Там, коли море тихе, можна на дні побачити фашистський «месершміт». У війну збили. Загруз носом у дно, лише крила і хвіст видно...
Лялик дивиться на Андрійка і не вірить йому. Вслухається, як Голуба бухта хлюпоче хвилями, ніби хоче розповісти йому свою таємницю. А вдалині ледь-ледь видніється дідусів човен. Хоч би скоріше вертався дідусь, у нього все можна розпитати...
— Ходімо, Лялику, бо тебе вже бабуся виглядає. Вони пішли додому, залишивши на березі білий корабель
з черепашок.
Увечері прийшов дідусь, і бабуся смажила свіжу рибу. За вечерею Ляликові підкладали в тарілку найсмачніші, з хрумкою пригаркою шматочки та все припрошували їсти. А Лялик дивився на дідуся Павла й не знав, як розпочати розмову. Нарешті зважився.
— Дідусю, розкажіть про війну.
— Отакої,— сплеснула в долоні бабуся.— Хай їй абищо, тій війні, не проти ночі згадуючи...
— Розкажіть, дідусю.
— Що ж тобі таке розказати? — зацікавився дідусь.
— Розкажіть про німецький літак, якого збили над Голубою бухтою.
— Звідки це ти дізнався про літак? — здивовано подивилась на Лялика бабуся.
— Мені Андрійко сьогодні біля моря сказав. Каже, що біля банки на дні можна побачити, як загруз літак.
— Про літак, то хай тобі розкаже бабуся. Вона добре пам'ятає цей літак,— сказав замислено дідусь.
Ляликові постелили, і він ліг на диван. Бабуся сіла біля нього, задумалася. Очі стали великі-великі, тривожні. В кімнаті запанувала тиша, лише було чути, як за вікном хлюпало в берег море.
— Взяли нас, дівчат, на війну телефоністками. Ну що?
Перш за все перевдягли. У військову одежу. Скидають дівчата свої черевики на купу. Чоботи військові взувають. Коли земля бомбами та снарядами зрита та від негоди розкисне, без чобіт не обійтися. Скинула і я свої черевики. Нові-новісінькі. Матуся мені на день народження подарувала. Шкода мені материного подарунка стало. Загорнула я черевики в рушник та так на зенітну батарею і привезла. У вільний час приміряю собі черевики. Легенькі ж вони, як пір'їночки. Після чобіт, наче й на нозі їх немає. Якось сиджу, милуюсь черевиками. Раптом команда: «Повітря!» Налетіли ворожі літаки. Скинула я черевики, а перевзуватися ніколи. Задеренчав телефон. Старший командир накази по телефону передає, я передаю своєму командирові, а він — зеніткам. Зовсім близько вибухнула бомба. Мене з телефоном в окопі засипало. Вибираюся з-під землі — біля зенітки один старшина сидить. Поранений. Я до нього, щоб перев'язати, а він: «До зенітки!» Припала я до зенітки. Згори шугає літак, наче на голову падає. І аж тремтить увесь. Довкола кулі шиються. Сама не знаю, як зенітка в мене під руками ожила. Бачу: з літака вирвався чорний хвіст диму... Поранений старшина крикнув щось і знепритомнів. Метнулася я до нього. І вже й не бачила, як літак у воду впав. Відбили ми наліт. Прогули літаки, мов далекий грім. Тут помітила я, що стою боса. Глянула, де черевики лишила, а на тому місці велика вирва...
— Знайшла за чим жалкувати! — обізвався дідусь.— Гаси світло, дитині спати пора.
— А старшина живий? — тихо спитав Лялик.
— Живий, живий. Спи. Дідусь сердиться.
Лялик затих. Та не заснув. Море вночі тривожно шуміло, ніби хотіло викинути на берег ворожий літак. Та він, мабуть, загруз по самі крила у пісок.
Вранці Лялик прокинувся від того, що дідусь та бабуся говорили пошепки. Вони не хотіли його будити. Але хлопець розплющив очі і відразу підхопився. Тут дідусеві було ніде дітися — взяв Лялика з собою сіті вибирати. Мусив узяти, бо хлопець дуже хотів побачити ворожий літак на дні моря.
А коли йшли до човна, то до них приєднався Андрійко. Хай з Ляликом вийдуть у море та до рибальства приглядаються: може, в житті котрий рибалкою буде.
На воді було прохолодно. Сонце ще не зійшло. На сході палало небо, а вода здавалася фіолетово-синьою і глибокою. Хвилі злегка похитували човен, плюскотіли об днище. Рибалки швидко дісталися до місця. Ніякої банки Лялик не помітив. Вода та й вода. По ній доріжка, позначена прапорцями. То буйки. Позначають ними, де сіть стоїть. Щоб ніхто з рибалок ненароком не вплутався. Став дідусь вибирати сіть. Забилася перша риба. Лялик з Андрійком і собі роботу знайшли. Буйки-прапорці складали, їх витягти легко, бо вони довгою шворкою зв'язані. За роботою незчулися, як зійшло сонце. Щедрі промінці затанцювали на хвилях, розбіглися на всі боки, ніби павутинки. Риба у човні заблищала перламутровою лускою.
— Дідусю, а ми літак подивимося?—спитав Лялик.
— Подивимося, якщо він там ще стирчить,— буркнув ДІДУСЬ.
І справді, як тільки вони впоралися з рибою, дідусь повернув човна круто на захід. Лялик помітив, як зажовтіло дно. Оце вона і є, банка! Ще трохи пропливли. Дідусь зупинив човен, нахилився над бортом. Довго дивився у воду, а потім гукнув до Лялика:
— Коли вже тобі так закортіло побачити це страховисько, дивись!
Хлопці кинулись до дідуся, нагнулися над бортом. У прозорій ранковій воді побачили темний силует літака. На крилах і на хвості позависали водорості. Хрестів не було видно ні на крилах, ні на фюзеляжі. Черепашками заросла фашистська броня.
Пропливали зграйки рибок, мигнула біля хвоста кефаль. Водорості гойднулися і знову стишилися.
— Гайда, хлопці, до берега, бо риба затхнеться на сонці! — Дідусь повернув ручку мотора на себе. Човен круто розвернувся і пішов у відкриту бухту, задираючи носа. Хвиля розбилася об гострий ніс човна. Бризки знялися, мов білий туманець, а в ньому від сонця заграла веселка. Між хвилями човен осідає в западину, і від того солодко завмирає серце. Вітер задирає Ляликові чубчика, холодить і лоскоче обличчя. Хлопець повертає голову від пругкого вітру, то щоки йому гарячіють. Лялик перебирається до діда на корму.
— Дідусю, а де тепер отой старшина?
— Який старшина?
— Військовий. Що «ура» кричав, коли падав літак.
— Той старшина... твій дід Павло, Ярику...
— Ти, дідусю?
— Я.
Дідусь посміхається, а по щоці стікають краплі. Мабуть, вода бризнула.
На березі Андрійко сказав Ляликові:
— А ти молодець! Якби не ти, не взяв би мене дід Павло на човен. А що ти питав у дідуся про старшину?
— Дідусь у війну був старшиною, а бабуся моя служила в його батареї телефоністкою. Бабуся і збила оцей літак. Чесне слово! Вона вчора мені про все розповіла.— І Лялик переказав історію з черевиками, і як налетіли на бухту німецькі літаки...
Вони йшли берегом, а хвилі забігали поперед ними, хлюпали теплою морською водою і тихо вертали назад. Голуба бухта мліла від ранкового сонця. Білі чайки зграйками неслися над нею, ніби то хмарка пливла по синьому небу.


Дата внесення : 28.12.2011     Переглядів: 170     Популярність: 81.58%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Історичні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :