Для дошкільного віку
Таємниця голубої бухти
Двоє хлопців з"ясували: у затоці затоплені рештки збитого
під час війни фашистського літака. Їх дуже цікавить, як він
туди потрапив.
Автори: Довжик Василь
Художники: Мікора Олександр
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1977 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 16.
Фрагменти:
Лялик не міг заснути, хоч у дорозі добре натомився. У бабусі з дороги боліла голова, і вона лягла відпочити. Поклала і хлопця. Та йому не спалося, бо відчував, як за стіною жило море. Воно дихало у відчинене вікно, хлюпалося в березі тихо-тихо. Щоб не розбудити бабусю, він навшпиньки вийшов з хати.
На перекинутому човні в березі сидів незнайомий хлопець. Жував окраєць хліба.
— Як тебе звати? — запитав Ярик.
— Андрійко.
— А мене Ярослав.
— Ні. Тебе звати — Лялик!
— Звідки ти знаєш?
— Мені твоя бабуся казала: «Привезу Лялика!» Хі! Ти що — з ляльками граєшся? Салага!
— Та ні. Я маленьким не вмів «Ярик» вимовити. А тепер послухай: риба, рррак!
Голуба бухта золотилася від сонця, хвилі одна за одною набігали на піщаний берег і стишувались. Лялик знайшов у піску обточений камінець.
— Диви, яке яєчко!
— Само собою... Камінець. У нас їх повно на побережжі.
— А ось черепашка рожева!
— На тобі ще й цю. Біла.
— Будемо корабель викладати,— запропонував Лялик, вирівнюючи пісок руками.
Виклали з черепашок білий корабель, з камінців — зелено-голубу хвилю. Почали рожеве сонце над кораблем викладати. А справжнє сонце все хилиться та й хилиться до води. Над бухтою зробив коло літак.
— Вечірній,— зауважив Андрійко.
Заскиглили чайки біля дерев'яного причалу. Застугонів моторний човен.
— Дід Павло на банку поплив. Сіті ставити.
Лялик і сам бачить, що то дід Павло. Чайки крикливою зграєю летять за човном, і йому теж хочеться до дідуся.
— Твій дідусь частенько на банку ходить. То його улюблене місце,— задивився у далечінь Андрійко.
— А що це за банка? — запитав Лялик.
— Мілина так називається — банкою. її обминають кораблі. Моряки кажуть: щоб не сісти на банку...
Лялик дивиться у той бік, де зупинив човна дідусь, але ніякої мілини він не бачить.
— З берега не помітиш. Треба аж туди заплисти.
— А ти плавав?
— Аякже! На вітрильнику. Ми всім класом туди плавали. Там, коли море тихе, можна на дні побачити фашистський «месершміт». У війну збили. Загруз носом у дно, лише крила і хвіст видно...
Лялик дивиться на Андрійка і не вірить йому. Вслухається, як Голуба бухта хлюпоче хвилями, ніби хоче розповісти йому свою таємницю. А вдалині ледь-ледь видніється дідусів човен. Хоч би скоріше вертався дідусь, у нього все можна розпитати...
— Ходімо, Лялику, бо тебе вже бабуся виглядає. Вони пішли додому, залишивши на березі білий корабель
з черепашок.
Увечері прийшов дідусь, і бабуся смажила свіжу рибу. За вечерею Ляликові підкладали в тарілку найсмачніші, з хрумкою пригаркою шматочки та все припрошували їсти. А Лялик дивився на дідуся Павла й не знав, як розпочати розмову. Нарешті зважився.
— Дідусю, розкажіть про війну.
— Отакої,— сплеснула в долоні бабуся.— Хай їй абищо, тій війні, не проти ночі згадуючи...
— Розкажіть, дідусю.
— Що ж тобі таке розказати? — зацікавився дідусь.
— Розкажіть про німецький літак, якого збили над Голубою бухтою.
— Звідки це ти дізнався про літак? — здивовано подивилась на Лялика бабуся.
— Мені Андрійко сьогодні біля моря сказав. Каже, що біля банки на дні можна побачити, як загруз літак.
— Про літак, то хай тобі розкаже бабуся. Вона добре пам'ятає цей літак,— сказав замислено дідусь.
Ляликові постелили, і він ліг на диван. Бабуся сіла біля нього, задумалася. Очі стали великі-великі, тривожні. В кімнаті запанувала тиша, лише було чути, як за вікном хлюпало в берег море.
— Взяли нас, дівчат, на війну телефоністками. Ну що?
Перш за все перевдягли. У військову одежу. Скидають дівчата свої черевики на купу. Чоботи військові взувають. Коли земля бомбами та снарядами зрита та від негоди розкисне, без чобіт не обійтися. Скинула і я свої черевики. Нові-новісінькі. Матуся мені на день народження подарувала. Шкода мені материного подарунка стало. Загорнула я черевики в рушник та так на зенітну батарею і привезла. У вільний час приміряю собі черевики. Легенькі ж вони, як пір'їночки. Після чобіт, наче й на нозі їх немає. Якось сиджу, милуюсь черевиками. Раптом команда: «Повітря!» Налетіли ворожі літаки. Скинула я черевики, а перевзуватися ніколи. Задеренчав телефон. Старший командир накази по телефону передає, я передаю своєму командирові, а він — зеніткам. Зовсім близько вибухнула бомба. Мене з телефоном в окопі засипало. Вибираюся з-під землі — біля зенітки один старшина сидить. Поранений. Я до нього, щоб перев'язати, а він: «До зенітки!» Припала я до зенітки. Згори шугає літак, наче на голову падає. І аж тремтить увесь. Довкола кулі шиються. Сама не знаю, як зенітка в мене під руками ожила. Бачу: з літака вирвався чорний хвіст диму... Поранений старшина крикнув щось і знепритомнів. Метнулася я до нього. І вже й не бачила, як літак у воду впав. Відбили ми наліт. Прогули літаки, мов далекий грім. Тут помітила я, що стою боса. Глянула, де черевики лишила, а на тому місці велика вирва...
— Знайшла за чим жалкувати! — обізвався дідусь.— Гаси світло, дитині спати пора.
— А старшина живий? — тихо спитав Лялик.
— Живий, живий. Спи. Дідусь сердиться.
Лялик затих. Та не заснув. Море вночі тривожно шуміло, ніби хотіло викинути на берег ворожий літак. Та він, мабуть, загруз по самі крила у пісок.
Вранці Лялик прокинувся від того, що дідусь та бабуся говорили пошепки. Вони не хотіли його будити. Але хлопець розплющив очі і відразу підхопився. Тут дідусеві було ніде дітися — взяв Лялика з собою сіті вибирати. Мусив узяти, бо хлопець дуже хотів побачити ворожий літак на дні моря.
А коли йшли до човна, то до них приєднався Андрійко. Хай з Ляликом вийдуть у море та до рибальства приглядаються: може, в житті котрий рибалкою буде.
На воді було прохолодно. Сонце ще не зійшло. На сході палало небо, а вода здавалася фіолетово-синьою і глибокою. Хвилі злегка похитували човен, плюскотіли об днище. Рибалки швидко дісталися до місця. Ніякої банки Лялик не помітив. Вода та й вода. По ній доріжка, позначена прапорцями. То буйки. Позначають ними, де сіть стоїть. Щоб ніхто з рибалок ненароком не вплутався. Став дідусь вибирати сіть. Забилася перша риба. Лялик з Андрійком і собі роботу знайшли. Буйки-прапорці складали, їх витягти легко, бо вони довгою шворкою зв'язані. За роботою незчулися, як зійшло сонце. Щедрі промінці затанцювали на хвилях, розбіглися на всі боки, ніби павутинки. Риба у човні заблищала перламутровою лускою.
— Дідусю, а ми літак подивимося?—спитав Лялик.
— Подивимося, якщо він там ще стирчить,— буркнув ДІДУСЬ.
І справді, як тільки вони впоралися з рибою, дідусь повернув човна круто на захід. Лялик помітив, як зажовтіло дно. Оце вона і є, банка! Ще трохи пропливли. Дідусь зупинив човен, нахилився над бортом. Довго дивився у воду, а потім гукнув до Лялика:
— Коли вже тобі так закортіло побачити це страховисько, дивись!
Хлопці кинулись до дідуся, нагнулися над бортом. У прозорій ранковій воді побачили темний силует літака. На крилах і на хвості позависали водорості. Хрестів не було видно ні на крилах, ні на фюзеляжі. Черепашками заросла фашистська броня.
Пропливали зграйки рибок, мигнула біля хвоста кефаль. Водорості гойднулися і знову стишилися.
— Гайда, хлопці, до берега, бо риба затхнеться на сонці! — Дідусь повернув ручку мотора на себе. Човен круто розвернувся і пішов у відкриту бухту, задираючи носа. Хвиля розбилася об гострий ніс човна. Бризки знялися, мов білий туманець, а в ньому від сонця заграла веселка. Між хвилями човен осідає в западину, і від того солодко завмирає серце. Вітер задирає Ляликові чубчика, холодить і лоскоче обличчя. Хлопець повертає голову від пругкого вітру, то щоки йому гарячіють. Лялик перебирається до діда на корму.
— Дідусю, а де тепер отой старшина?
— Який старшина?
— Військовий. Що «ура» кричав, коли падав літак.
— Той старшина... твій дід Павло, Ярику...
— Ти, дідусю?
— Я.
Дідусь посміхається, а по щоці стікають краплі. Мабуть, вода бризнула.
На березі Андрійко сказав Ляликові:
— А ти молодець! Якби не ти, не взяв би мене дід Павло на човен. А що ти питав у дідуся про старшину?
— Дідусь у війну був старшиною, а бабуся моя служила в його батареї телефоністкою. Бабуся і збила оцей літак. Чесне слово! Вона вчора мені про все розповіла.— І Лялик переказав історію з черевиками, і як налетіли на бухту німецькі літаки...
Вони йшли берегом, а хвилі забігали поперед ними, хлюпали теплою морською водою і тихо вертали назад. Голуба бухта мліла від ранкового сонця. Білі чайки зграйками неслися над нею, ніби то хмарка пливла по синьому небу.
Дата внесення :
28.12.2011
Переглядів: 170
Популярність: 81.58%
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Історичні