Для молодшого шкільного віку
Грудочка землі
Вірші для дітей
Автори: Кочевський Віктор
Художники: Гармиза Лариса (Леся)
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1983 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 72.
Фрагменти:
В МАЙСТЕРНІ
В кудлатій білій кожушині
За вікнами дрімає сад,
А в домі, з нашого почину,
Село будується шпачине
Чи, може, й місто Шпакоград.
В цім домі дише все весною,
Яку ми з класу принесли,
І пахнуть дощечки соснові
Осонням теплої смоли.
Стою, обсипаний стружками,
У фартушку за верстаком,
Й рубанок стиха під руками
Мені насвистує шпаком.
У СКЛЯНОМУ БУДИНОЧКУ
Хай земля в сніги закутана,
А в будиночку скляному
Літо стеле, в'є огудину:
Рапортує агроному.
І, за хвостики прив'язані,
Виснуть на тичках цибатих
В сорочках зелених красені—
Огірочки-акробати.
ПО ЗАМЕТАХ
Після вранішньої хвижі
Морозець в обличчя дише,
Лижі лісом аж летять!
І листки дубка-нестрими
Мишенятами рудими
По заметах шарудять.
Лиш один лісничий знає,
Чом я сніжний вир збиваю,
Між густе гілля біжу...
Для козулі і для лося,
Щоб ситніше їм жилося,
Віхтик сіна прив'яжу.
СОН
Сон мені приснився:
в хуртовину
Я іду і гнуся, мов лоза,
А у полі заєць, як морквину,
Місяця тонкого догриза.
Зорі і сніжинки впереміжку
Падають і гаснуть серед нив...
Я скачав тугу велику сніжку
Й зайцеві по спині заліпив.
Заєць скочив — і в садок мій прямо,
Вп'явсь зубами в дерево одно...
...Я прокинувсь... Яблунька гілками
В просвітліле стукає вікно.
Мама бачить, а збагнуть не може,
Чом я рано вийшов під росу,
Чом старе ганчір'я і рогожу
Оберемком у садок несу.
Я його закутаю по плечі,
Щоб садочок мій не задубів,
Не боявся взимку ні хуртечі,
Ні залізних заячих зубів.
КОВЗАНИ
Підв'язав я ковзани —
Хай несуть мене вони
Вздовж по річці, по льоду.
Хоч і слизько — не впаду.
Зеленавий чистий лід
Дзеінко тьохкає услід.
Крешуть іскри ковзани.
Друже вітре, дожени!
А коли втомлюся трохи,
Серед річки зупинюсь
І тоді собі під ноги
В глибину скляну дивлюсь.
Бульбашки сріблясті...
Потім
Окунець мигнув чи в'язь...
Палиця лежить під льодом.
Відкіля вона взялась?
Бачу — «палиця» та дише,
Бачу — «палиця» жива:
Роздуває зябра хижо
І плавцями колива.
Ковзаном ушкварив лід —
Попливла, пропав і слід...
Ну, тепер я добре знаю
Щучі закутки Дінця.
Влітку щуку я впіймаю
На блешню чи на живця.
ПІВЕНЬ
Ходить півень на подвір'ї,
Гордо трусить гребенем:
«Я вдягнувся в тепле пір'я,
Холод не бере мене.
Хай хурделиться зима —
Шапки не ношу я,
Із морозами всіма
Я товаришую!..»
Вихвалявся співунець —
Приморозив гребінець.
Півня ми внесли до хати,
Стали снігом відтирати...
Б'є крилом він по боку,
Гребінь — мов калина.
Голосне «кукуріку»
По кімнаті лине.
ДЯТЛИК
По нашому лісі старому
Гуляє лункий перегук.
Хтось вранці прокинувся в ньому
І дріб вибиває: тук-тук.
Це ж дятлик — мій давній знайомий,
Я знову зустрівся із ним.
Стою поблизу його дому
Під дубом товстим, дупляним.
Сніг тане, вмиває дерева,
І дятлик напився з кори.
Його тюбетейка рожева
Над мохом мелькає, горить.
Ступнув я... Щось тріснуло сухо.
Я дятла лякать не хотів,
А він, товстодзьобий, щодуху
Зі стовбура скік — полетів.
Він пурхнув до ближчого клена,
Хвостом обіперся об сук,
І, дивлячись косо на мене,
Почав передачу: тук-тук...
— Весна уже не за горами!
Тук-тук... Зустрічайте її! —
Від дятла пішла телеграма
В байраки, бори і гаї.
ОСТАННІЙ СНІГ
Під розлогим дубом
Нам на втіху
Заховавсь від сонця
Клаптик снігу.
Як зима тікала,
Лісом бігла,
Загубилась в неї
Хустка біла.
І на одинокій
Тій хустині
Проліс підіймає
Квіти сині.
СТРУМКИ
Лежебока-сліжок
Почорнів і намок.
А з-під нього серед ниви
Пустотливо, дзюркотливо
Стрепенувся струмок.
Другий, третій...
Скільки їх Розмиває кволий сніг!
Як рибинки в ополонці,
Мерехтять вони на сонці,
Плюскотять біля ніг.
Наші чоботи із гуми
Не бояться води.
За лопати, друзі, нумо!
Хай під ними крига хрума:
— Гей, потічки, ви куди?
Скоромовкою струмки:
— Нам до лук напрямки.
Якщо є у вас готові
Кораблики паперові —
Понесем залюбки.
Ми струмочкам на те:
— На лану заждете.
Ми потоки переймаєм,
На озимку завертаєм,
Що від них зацвіте.
Краплі їх весняні
Забринять у зерні,
їх веселі голосочки
Переллються в колосочки
В літні сонячні дні.
ПОВІНЬ
Капле з острішка,
Потріскує трішки:
Березень в лузі
Лущить горішки.
Річка зібрала
Всі водотечі
І молодечо
Розправила плечі.
Біля берізоньки,
Біля вільшини
Лунко ламаються
Перші крижини.
Води невпинні,
Багатоплинні —
В кришеній кризі,
В білім лушпинні.
Хвиля хитає
В променях косих
Плюшеві котики
На верболозах.
Сонце сідає
В зарості ближні,
І на крижинах
Плавають крижні.
ЛЬОДОХІД
Повніє річка вглиб і вшир,
Закручує шалений вир...
Пливуть крижини по воді,
Неначе білі лебеді. Шумить ріка:
— Спішу! Спішу-у-у!
Ламає все, крім комишу:
Стоїть, старенький, над водою,
Трясе рудою бородою.
ЙДИ, ВЕСНО, ПО ЗЕМЛІ!
Із хмар останній сніг витрушує зима...
Обернешся — дивись, її уже й нема:
І сонце пригріва, і небо синє-синє,
Й поля в проталинах, немов у ластовинні.
Біжать, спішать на луг потоки із ярів,
Заспівує басок потужних тракторів.
Вилискує рілля, неначе пір'я галки...
Йди, весно, по землі!
Сип зерно у сівалки!
ПОСІВНА ВЕСНЯНКА
Сійся, вівсе, В чисті ріллі,
Тобі сонце Силу ввіллє.
Оберни скоріш, Ячменю,
Чорне поле На зелене.
Весна-красна Не бариться:
Дружно сійся, Яровице.
Хай зійде Твоє насіння
На щасливе Колосіння.
ТАРАСЕНКИ
Чорна даль розмерзлася поволі —
Дух солярки і зерна у полі.
Трактор Тимофія Тарасенка
Днями не виходить з борозенки.
А в домівці перший зайчик ранку
Будить його меншого, Іванка.
На столі у маминій хустинці
Батьку приготовлені гостинці.
Дим під небо котиться кілечком:
Тато з сівачами недалечко,
І стрибає хлопець, наче буслик,
Обережно мацаючи вузлик.
Молока хоча б не розілляти,
Пирогів солодких не пом'яти:
Сам для них рушав у луговину
Рвати підморожену калину.
Тимофій жартує: — Час до столу,
Та й сіда на теплу землю голу,
Тільки-но розчесану до балок
Сошниками звірених сівалок.
Знову трактор за сосновим бором
Бубонить натрудженим мотором.
Раз на нім обидва Тарасенки —
Довго він не вийде з борозенки.
Батько гладить синове волосся,
Що в кошлатий чубик повилося:
— Ой ти, синку, синку мій Іване,
Золота вівсинко мого лану!
СХОДИ
Земляні хатинки —
Темні та тісні,
І заворушились
Повні насінинки
В теплій борозні.
Доки вже їм спати:
Ой, набридла ніч!
Чи не час-бо зняти
Чорну ковдру з пліч?
Встали із постелі,
Натягли лучки,—
Та й пробили стелю
Стріли-голочки.
Ну, тепер ростимуть,
Хоч і не проси:
На зелених вістрях
Нанизались в іскрах
Крапельки роси.
БІБ
Я землю пальцями розгріб,
Поклав у ямку білий біб,
Встромив ізбоку паличку,
Щоб вився вгору змалечку.
Біб набубнявів од вологи,
Зіп'явся на тоненькі ноги.
Його рука, метка, цупка,
Вхопилась радо за ціпка.
І в'ється біб на палиці,
Високим ростом хвалиться.
Звисає з кожного сучка
Зелена шабелька стручка.
ДИВО
Земля з чекання аж отерпла —
І грім перекотився гулом,
І щирим оком злива тепла
У кожну бруньку зазирнула.
Вчинилось диво біля мене
По тому дощику грайлистім:
Верба прозірчасто-зеленим
Вся обнизалася намистом,
Осика, вчора без'язика,
Залепетала перволистом...
Пішли рости чуби у трав,
І вість летіла попереду,
Що квітень травню передав
Свою зелену естафету.
ДРУЗІ ЛІСОВІ
Скільки в тебе, осичино,
Вітром листя позичено,
Як осінній гріш,—
А ти знову вкосичена —
Та іще буйніш!
А до тебе, березино,
Скільки глеків піднесено,
Щоб точити сік:
Твою кору мережано
В сто рубців навік.
Вас морози морозили,
Заметілі заносили,
Але ви — живі.
Вічно грайте ж ви соками,
Та зростайте високими,
Друзі лісові!
ЧЕРЕШНІ
В ярок спускаються черешні,
Немов дівчата обережні,
їх перестріли зливи часті:
Не посковзнутися б, не впасти.
Чи так давно в ямках осінніх
Ми розправляли їм коріння?
Тепер цвітуть і просять тільки
По солов'ю на кожну гілку.
БІЛОЦВІТ
Вишники у балці
Сколихнулись біло:
Біле море цвіту
За ніч накипіло.
Розлилося море
Молодого квітня,
А над ним шугає
Паморозь досвітня.
І всю ніч не спали
Садівничі-браття,
Із сухого листу
Розвели багаття.
Щоб не вбило вранці
Молодого квіту,
Щоб полуменіти
Ягідному літу.
ЯБЛУНІ
Усміхнулись яблуні,
Дощиком закраплені,
Стрепенули вітами,
В сонці обігрітими.
І я чув, як тріскались
Яблуневі брості,
Цвітом зазиваючи
Ранніх бджіл у гості.
ЧАСНИК
Часничок у бур'яні
Гірко скаржиться мені:
«Я, чесний часник,
Дикуном рости не звик.
Я давно уже запах
У глибоких погребах.
Огірки зі мною раді
Із грядок попасти в кадіб.
Люди славлять весь мій рід,
Коли ставлять борщ в обід.
Доля, мабуть, наказала,
Щоб горнувся я до сала,
Та й кільчини ковбаси
Ти без мене не з'їси...»
Він пірцем своїм тріпоче,
Випина зело худе
І зубочком на зубочок
У землі не попаде.
Жаль дивитись...
Люто смичу
Коло нього лободу:
Ще відчуєш ти, часниче,
Свою силу молоду!
ВАРЕНИКИ
Мама в тісто із крупчатки
Заліпила сир спочатку,—
І лягли вони на ситі,
Чепурненькі, повні, ситі.
Далі в грубці клопіт мали:
Там в окропі танцювали.
Тільки ж вогнище погасло —
Молодці попали в масло.
Після масла у сметані,
Віддуваючи боки,
Покупались наостанне,
Як в хмарках молодики.
Хай з макітри в миску скачуть
Дуже любить їх Лаврін.
Ті вареники гарячі
Зве лаврениками він.
ОЛОВ'ЯНИЙ СОЛОВЕЙКО
Сльози вишень каплють клейко
По корі напеченій...
Олов'яний соловейко
Спить в руці Оленчиній.
Раптом грім як загримкоче,
З виднокола — блискає...
Соловей розплющив очі
Під рясними бризками.
На подвір'ї скачуть діти,
З райдугою граються...
Хоче пташка полетіти —
Крильця не здіймаються...
І вона до вуст малечих
Підкотилась кулькою:
Від дощівочки щебече,
Лагідно побулькує.
Заливається і тьохка
Соловей із олова,—.
Жовтий сонях в небо вогке
Задирає голову.
І криві стручки гороху
Сонце коле стрілами,
І вони дзвенять потроху
Бубонцями спілими.
Вчувши вітру-танцюриста
Радісне наближення,
Стрепенуло в шумі листя
Карооке вишення.
Зав'язались зелененькі
Вузлики-гарбузики
І ростуть біля Оленки
Від тієї музики.
КАЗОЧКА ПРО ЯКОВА ТА ПРИГОДУ МАКОВУ
Раз бабуся із села
На гостинець Яші
Вузлик маку привезла,
Розв'язала й каже:
— На обід до молока
Я спечу маковика.
Ти б поміг мені тепер
Та в макітрі мак потер.
Макогона взяв до рук
І надвір пішов онук...
І схотілось вітру
Глянути в макітру.
Ну й вітрець-хитрунець!
Мак хапнув та й годі —
тікає навпростець,
Розсіва з кінця в кінець
Зернята в городі.
Заховалися вони
Між рядочків морквяних,
Причаїлись, тулячись
До списів цибулячих.
І не видко маченят
Огіркові й редьці...
Сотня ж чорних оченят
Коло них сміється.
Вигнув біб зелений струк,
Як міцного якоря...
Біля моря десь онук —
В піонерськім таборі.
Десь купався, мандрував,
А прибув додому —
Полум'я живе застав
На городі тому.
І почув:
із тих багать
Маківки вже торохтять: —
Будеш їсти, Якове,
Пиріжечки макові!
ГАРБУЗ-УТІКАЧ
Недоглянутий,з городу
Від сусідів навпростець,
Плазом, не спитавши броду,
Втік хоробрий гарбузець.
По зеленому канаті
Звісивсь через перелаз —
Опинився біля хати
На рясних грядках у нас.
Був я з динями за свідка:
Джміль до нього залітав,—
І тоді сурмила квітка,
Як фанфара золота.
— Я росту-у-у! — співав гарбузик
Від ласкавого тепла.
Він пришився, наче ґудзик,
До стожильного стебла.
Почував себе в гостині,
А проливиста гроза
Радо плескала по спині
Молодого гарбуза.
Я зганяв осот, щирицю,
А татусь всміхнувсь у вус:
— Він нічого не боїться,
Утікач оцей гарбуз.
Тож тримаю, наче бузівка,
Що в достатку, тлустий, зріс,
Все на прив'язі гарбузика,
Щоб не втік, бува, у ліс.
ВИШНЕВА КІСТОЧКА
Сиджу собі з корзиною
В шатерці буйнолистім,
Що вишнями обсипане,
Як зоряним намистом.
їм ягоди над Ворсклою
В гурті малих полтавців,—
І кісточки випорскують,
Націлені, з-під пальців.
Не губляться, а падають
У скриньку — у скарбничку...
Я сад на них загадую —
Таку вже маю звичку.
Багато в мене друзів є —
Садівників при школі.
В Литву і в Білорусію
Я вишлю бандеролі.
І друзям кожна кісточка
Весною неодмінно
Подасть зелену звісточку
Про вишні України.
ПІСЛЯ НІЧНОЇ ЗЛИВИ
Уночі в саду чимало
Злива яблук назбивала,
А вже груш отих натрушено —
Вся трава прим'ята грушами.
Ти таких іще не їв:
Медяні, жовтасті, гарні,
Ніби глечички янтарні,
Повні свіжих стільників.
А оця велика груша —
Мов подзьобана, недужа:
З неї дзизкає оса...
Не бери цієї груші,
Не бери, бо покуса!
СТЕПОВА ДІБРОВА
На тугого схожий бубона
Громовистий небосхил,
І земля радіє скупана,
І прибито спраглий пил.
Із дубочками-онуками
Напились дуби старі...
Знову дятли їх обстукали —
Невсипущі лікарі:
«Чи здорові, дідусі?»
«Та не кволимось.
Ані вітру, ні грозі
Ми не клонимось».
«Як ся маєте, онуки?»
«Зеленіємо!
Розлетілись чорні круки
З суховіями.
Як були ми жолудями
Золотистими,
Посадили нас рядами
В полі чистому.
Поруч з рідними дубами
Товстокорими...
З ними й бурю над степами
Переборемо.
Ми за хмари волохаті
Будем вищими,
Будем землю колихати
Корневищами ».
ЦВІТУТЬ СОНЯШНИКИ
Ще вчора соняхи були
Непоказні, незрячі,
А нині зверху розлили
Моря жовтогарячі.
Біжить до сходу по росиці
За соняшником сонях,
Як вершники золотолиці
На невидимих конях.
ВУЛИКИ В ПОЛІ
Ми на втіху роботящої бджоли
Усі вулики до гречки підвезли.
Дзвонять китиці-вершечки в дні ясні
Ніби гречка усміхається мені:
«Як із пасікою літо прогуду,
Будуть тобі гречаники на меду».
КОЛОСОК
В краю, де жайвора сопілка
Над житом зорі зустріча,
Росла собі зелена стрілка,
Яку ніхто не помічав.
Тут вчора небо розкололось
Веселим гуком громовим,
А нині викинувся колос,
І я спинився перед ним.
Він шепотів, що буде жити,
Мого торкалося виска
Росою вранішньою вмите
Шершаве тіло колоска.
Він народивсь — ще поле спало,
І над просторами землі
Та новина затрепетала
На жайворонковім крилі.
ІЗ-ЗА ГАЮ ХМАРОЮ...
Із-за гаю хмарою
Налетів,
До пшениці ярої
Гримотів.
Виливсь, як з відра того,
Та й нема:
Ліс і поле райдуга
Обійма.
І воркує горличка
Під берізкою,
Мов просохле горлечко
Прополіскує.
ХВАЛЬКУВАТИЙ БУДЯК
Полем радісним, широким
Злива йшла бадьорим кроком
Урожайна — ще й яка! —
І, спіткнувшись, ненароком
Розбудила будяка.
Він потягся і за звичкою,
Щоб його весь лан почув,
Колупнув у носі шпичкою
І чимдуж три рази чхнув.
Зле очицями закліпав:
— Там, де я, не ждіте хліба!
Ми як встанем, будячки,
Настовбурчим колючки —
То пшеницю та буряк
Зразу схопить переляк!..
Але трактор он іде,
Знай гуркоче та гуде:
— Чом бундючишся, будяче?
Чом розхваставсь, далебі?
Від плугів моїх одначе
Не сховатися тобі!
УРОЖАЙКО
Дощ лив
Серед нив
І хліба звеселив,
Жовту спеку подужав,
Всі стежки закалюжив.
Пшениці, ячмені
Простягають мені
Колоски наливні,
І шепочуться вівса:
«Урожайко підвівся!»
Урожай молодий,
Він дощеві радий:
В краплях чубчик рудий
Вітер чеше волосся,
Стрілки-брови з колосся.
У колгоспних степах
Він на сонці засмаг,
В нього сміх на вустах,
Соломина-сопілка
З голоском перепілки.
ЖНИВА
Шурхонув у глиб нори
Хитрий ховрашина:
До пшениці з-за гори
Сунеться машина.
Наближається, гуде,
Наче грім у хмарах...
А машину ту веде
Дядько в окулярах.
Перед нею поле все
Вигинає спину.
З тихим шерехом несе
Хвилі без упину.
І машина випива
Жадібно колосся,
І у неї з рукава
Зерно полилося.
В кузови грузовиків
Пада водограєм,
Плеще сила колосків
Щедрим урожаєм.
І солом'яні стіжки
В ряд сідають повні,
Мов пшеничні пиріжки
На жаркій жаровні.
ІВАНКО-ВОДОВОЗ
Гарна бочка у Іванка,
Ще й на двох колесах.
Обіч неї котить зранку
Тінь довготелеса.
Зупиня Іван кобилку,
Де дубовий корінь,
Де з-під кореня-розвилки
Б'є води прозорінь.
А наллє глибоку бочку —
їде, не бариться:
Хлюпа в клепки, що з дубочка,
Піймана криниця.
Пахне, гожа, холодиста,
Рідним подібров'ям...
Комбайнери, трактористи,
Пийте на здоров'я!
СТЕПОВІ ДРУЗІ
Я люблю комбайн і трактор,
їх загонистий характер.
Влітку справ у них по вінця:
Гримотять в одній загінці.
Перший плине хлібним злотом,
Гордий щедрим намолотом,
А вже трактор — друг при ньому :
З поля стягує солому.
Ледь валків ряди безкрайні
Віддадуть зерно комбайну,—
Як тут слідом трактор дужий
Стерні лущить, землю плужить.
Хвильно крає скиби чорні,—
Сторінки врожаю горне,
І за ті родючі скиби
Скаже друг йому спасибі.
Трактор зрихлить їх, засіє —
Знову степ заколосіє,
І колосся сонцеграйне
Все зерно віддасть комбайну.
ГОРБИ КРУТОЗЕРНІ
Я вранці із татом
В машині сиджу,
Комбайнове зерно
До току вожу.
На ньому ростуть,
Ніби в лісі гриби,
Пшеничні, ячмінні,
Вівсяні горби.
Стрічки транспортерів
Невтомно гудуть,
Й горби крутозерні
Продовжують путь.
З долонь зернопульту
Під небо зрина
Начищена сонцем
Веселка зерна.
Вона над країною
Гордо сія,
В ній татова праця
І праця моя!
НА ВАРТІ ЛІТА
Уже з полів зібрали хліб
І гострий плуг нарізав скиб.
А він стоїть на варті літа,
Живий піднявши смолоскип.
І так — за соняшником сонях —
Цей сонячний веселий рід
З важкими бджолами на скронях
Трима плечами небозвід.
Він уночі і серед дня
Свої простори відчиня,
Щоб тільки затишний притулок
Знайшло у ньому зайченя.
А може, ніжки заболять
У зляканих перепелят
(Комбайн їх вигнав із пшениці),
Хай в затінку собі посплять.
Чоло підносить степовий
Недремний літа вартовий,—
І жовте полум'я палає,
Скликаючи бджолиний рій.
ЛОВИСЯ, РИБКО
Тільки сонце кине блешні
В тихі води прибережні —
Йдуть круги...
Старий щупак
Витанцьовує гопак.
Веселяться в комиші
Красноперки та йоржі,
А колючі окуні
Так і грають в глибині.
Щось хита очеретину —
Вудку я туди закину.
Серце стиснулось моє,
Серце радується: є!
Плюснув блискавкою окунь,
Гепнувся у човен боком
І хвостом рожевим б'є.
Поринає сонце глибоко,
Припадає до весла.
Тож ловись, ловися, рибко,
І велика, і мала.
ОКУНЕЦЬ
Верховодкам нині не куняти...
Як пружини стиснуті, на дні
Залягли смугасті окунята —
Справжні тигренята водяні.
Тінню плинуть...
Небезпека близько...
То не дуб шпурляє жолуді —
Верховодки, мов сріблясті бризки,
Віялом сипнули по воді.
Аж рука у мене заніміла —
Довжелезне вудлище в руці.
Он прозора бабка тихо сіла
На легкім пір'янім поплавці.
Ой, спасибі тому гусакові
За дарунок з власного крила..»
Не шелеснуть хащі осокові...
Й тиша ця мене не підвела.
Синя бабка — пурх!..
І захитався,
Вглиб пірнув чутливий поплавець!
От і сам ловець мені попався —
Хижоокий бистрий окунець.
СОМЕНЯ
Таловоддям виповниться рудка
І до неї з ближньої ріки
Із довір'ям запливає прудко
Нерозумна риба напрямки.
Легко рибі за ріку попасти,
А повіє літо гаряче —
Те озерце стане ніби пастка,
Із якої жодна не втече.
Так і сталось...
Бродячи у лузі,
Я одного сонячного дня
Серед каламутної калюжі
Вздрів мале, мов палець, соменя.
Підхопив сачком його:
— Дурненький! —
Плеснув у відерце — і до Псла...
Упізнала бистрина соменка,
Ніжно пригорнула й понесла.
Ну, пливи, пливи собі додому,
До сомихи, до старого сома.
// Рудкою звуть на Полтавщині маленьке прибережне озерце, калюжу, що висихає влітку.
ВОДОЛАЗ
Ген на небеснім сизім прузі
Пливуть хмарини парусові,
А тут розвісили медузи
Свої зелені парасолі.
Мигтить сріблястих рибок зграя
Й сідає десь на дно камінне,
І сам я рину і пірнаю,
Перетворившись на дельфіна.
Я не боюся анітрохи
У цім казковім дивнім царстві:
У мене гумові панчохи —
Світло-зелені довгі ласти.
Я туго натягнув шолома,
Ще й маю скло чарівно-зряче,
Не відчуваючи утоми,
Над трубкою фонтанчик скаче.
У водоростях, наче в лузі,
Ховаються рачки-креветки...
І я пливу, в глибінь дивлюся,
Читаю дна живу абетку.
РІЧКОВИЙ БУКСИР
Він уперто хвилі горне,
Тілом дужий, хоч малий,
Весь просмолений, аж чорний,
Наче жук той водяний.
Він з Дніпром — затяті друзі,
Що й водою не розлить.
Соловей в заплавнім лузі
Славить їх із верховіть.
Прямо з вітряного виру,
Як приключиться біда,
На міцне плече буксира
Чайка втомлена сіда.
В заклопотаній напрузі,
Дню новому навздогін,
Крізь вузькі ворота шлюзів
Валку суден тягне він.
З криворізькою рудою,
Скарбом чистого зерна
Баржі йдуть в чіткому строї:
Він портів не обмина.
Він з Дніпром трудитись мусить
Від зорі і до зорі:
Ліс кріпильний з Білорусі
Ждуть донецькі шахтарі.
Просить льон в смоленськім полі
Треба добрив привезти,
А на дальнім видноколі
Сталь чекають на мости...
Кран буксирові ласкаво
Ген кивне на добру путь,
Та зустрічні пароплави
Привітання прогудуть.
Як вістун безпеки, щиро
Підморгне маяк вночі:
Будь здоров, мовляв, буксире,
Будь спокійний, пливучи!
БДЖОЛИ
Липа манить Івана
Жовтоцвітною гілкою:
Кожна квітка духмяна
Озивається бджілкою.
У бджолиному гомоні
Вся галява навкіл —
Ніби іскри від променів
Обернулися в бджіл.
Линуть цілі рої
Робітниць клопітких,
Запускають свої
У квітки хоботки.
А одна задзижчала,
З квітки випивши сік,-
Піднялася і впала
У джерельніїй потік:
Певно, крильця заслабли
На роботі в бджоли,
Певно, липові краплі
Вниз її потягли.
Та не згасла в потоці
Трудівниця мала —
Враз підхоплена хлопцем,
На руці ожила.
ТРАВОЗНАЙ
Йде Василько через поле,
Через гай...
Прозивають його в школі —
Травознай.
Бачить в луці він і в пущі
Ліків глек.
Він зело збира цілюще
Для аптек.
Наче з медом хліба скибку,
Наш Василь
Запашного цвіту в липки
Попросив.
— Що ж, неси мене до люду
На зиму:
Як рукою, з них простуду
Я зніму.
І галявина
Відкрила свій запас.
Загула вона
Джмелями
В ранній час:
— Подивися, хлопче, тільки
На луги:
Тезки ось твої — васильки
Навкруги,
Миколайчики
Й Петрові батоги.
І, здається, наокільна
Вся земля
Обвиває квітом-зіллям Василя:
— Ти дивинку мою кожну
Помічай:
Материнку,
Подорожник,
Молочай.
Рви ромашку,
Жовту кашку,
Деревій.
Пий з вітрами
Мої трави —
Здоровій!
ЛІСОВЕ СВЯТО
Дуднить, питає одуд
З дубових верховіть:
— Гей, хто тут? Хто тут? Хто тут?
Озвітеся, скажіть!
Чубатий цей дозорець
Літа в кущах густих,
Склика синиць і горлиць,
І сойок, і дроздих.
Бо свято літа нині
Справля великий ліс:
Дзвенять дзвіночки сині
Біля колон беріз.
Пустилися осики
У танці вітрові,
І коники-музики
Цигикають в траві.
Суниці, наче краплі
Рожевого медку,
З осоння не потраплять
Ніяк до холодку.
Серед сухого хмизу
Пахуча, зорьова,
Мов жар червоно-сизий,
Малина дозріва.
Умиті в чистих росах,
Підлазять до руки
Й самі стрибають в козуб
Лисички й маслюки.
І в цю святкову пору
Погірдливо і мляво
Пихаті мухомори
Видибують крізь трави.
Поганка наговорює
Цареві мухомору:
— Ах, ваше мухоморіє,
Пройдіть до осокора!
Якась нікчемна муха
Про вас дзижчить весь час,
Що ви — отруйні духом,
Що бити треба вас.
Рябу свою корону
Насунув цар на ніс,
Покликав охорону
І в хащі геть заліз.
Його як вітром знесло,
Бо він усім набриднув...
А в лісі було весело,
І ягідно, і грибно.
НА СОСНОВОМУ УЗЛІССІ
Ген за сосною-матір'ю на гору
Кудлаті, круглі сосонки біжать,
Немов поважна ведмедиха з бору
Веде своїх маленьких ведмежат.
НЕВИДИМА КНИГА
В тишині пори передранкової
Мудрий ворон хриплувато карка...
Розповідь його передруковує
На дубах дятлиха-секретарка.
З горобцем синиця вицвірінькує —
На корі карбуються слова,
Пишеться сторінка за сторінкою
Невидима книга лісова.
ЛІСНИЧИЙ
Сухо стрельне під чоботом гілка,
З морюхи глухо вибухне дим,
І зненацька сполохана білка
Вгору полум'ям скочить рудим...
Загорається зір в Ялисея
На той хрускіт, на білячий скік...
Зброя дідова спить у музеї,—
Сам він в лісі лишився навік.
Звик старий пробиратися вранці,
Не збиваючи з листу роси,—
Тільки смужка на шапці-кубанці
Калиніла колись навскоси.
Тільки дятлом залізним татакав
З Ялисеєвих рук автомат,—
І, скажено піднявшись в атаку,
Навзнак падав есесівський кат.
Швидко збігли літа по галявці,
Прогриміли в грозі між галузь...
Ялисей був струнким кучерявцем,
А тепер він лисенький дідусь.
Теплі краплі живлющої смолки,
Наливаючись тихо з весни,
Затягли давні кулі й осколки
В стовбурищі старої сосни.
І володар лісної держави
На долоню живицю бере,
Йде і, гладячи кору шершаву,
Вислуховує скарги дерев.
Нашорошені, їжакуваті,
В прохолоднім росистім диму,
Прикотились округлі соснята,
Тичуть лапки колючі йому.
Дубняки у веселому шалі,
Мов школярики після занять...
Жолудів партизанські медалі
На дубах-ветеранах дзвенять.
СТРИЖІ
Злетівши з нірок глинястого яру,
Що круто обривається до Псла,
Стрижі крильми стрижуть високі хмари,
Які гроза раптово нанесла.
А вволю накружляються у сині,
Ватагою закінчать свій політ —
До дроту липнуть, ніби лапки в глині,
І джеркотять — мов ножиці об дріт.
«КОЛЕКЦІОНЕР»
Омелько перед нами хваста,
Що він усім птахам гроза:
Яєчка теплі крапенясті
Показує із картуза.
— Зроблю колекцію на диво,
Ви всі позаздрите мені...—
І нишпорить в садку, на ниві,
У хащах лісу, в бур'яні.
Йому, Омелькові, байдуже,
Що квилить іволга в саду
І двоє соловейків тужать,
В гнізді зустрінувши біду.
Прилипла до руки пушина,—
Мовчать кропив'янки-співці,
І пісня радісна пташина
Вмира в Омельковій руці.
КІБЕЦЬ
Попаски з яру
Отара бреде.
Крилами кібець
Над нею пряде.
Водить голівкою,
Дивиться вниз,
Ніби на нитці-хмаринці
повис.
А чабанець
Ліг на чебрець,
Дудку дістав
І заспівав:
— Сплети мені, кібцю,
З хмари рукавичку.
Дам тобі я хлібця —
Білу паляничку.
ПЕРША ПІСЕНЬКА
Ще недавно, мов клубочки вати,
Бігали курчата жовтуваті.
А тепер вони вже не курчата —
Півнями пора їх величати.
Від смачного запашного сім'я
Та від зерен доброї пшениці
Жаром в них зажевріли на тім'ї
Гребінці, як спілі полуниці.
Перший півник вигнув довгу шию:
«Що я — заспівати не зумію?»
Другий накокошив крильця білі —
Аж надувсь —
І разом прохрипіли...
Стежила за півниками Ніна
І сказала:
— Це у них ангіна.
Мабуть, в луг зелений до криниці
Неслухняні півники ходили,
Напились холодної водиці —
Горла, бідолахи, простудили.
ІСКРУ КИНУЛА ОСІНЬ
Між берізок і сосон
Впав листок, мов із воску.
Іскру кинула осінь
На ліси придніпровські.
Над густим переліском,
Над підсиненим бором
Засвітилась берізка
Тихим сяйвом прозорим.
Вибіга на галяву,
Молода, золотава,
І гілля нахиляє
На спочинок в отаву.
Косарюючи рано,
Місяць виточив лезо...
Ой, хоча б не поранив,
Необачний, берези!
А сосонці байдуже,
Що вже вереснем віє:
Смоляниста і дужа
На бугрі зеленіє.
До зеленої школи
Йде, як мати учила,
Ловить зорі довкола,
Наче іскри з точила.
ВЕРЕСЕНЬ
На яблунях сріблиться листя кволе,
Ми ідемо стежиною до школи,
А біля них притишимо ходу.
Десь, може, в гіллі яблучко зависло,
Червонобоке і солодко-кисле,
Останній свідок літа у саду.
ШКОЛА
її не зістарили роки, її не схилили літа,
В розчинені вікна широкі
До класів вітрець заліта.
їй хороше в пору погожу
Гірляндою маків цвісти,
До неї несе листоноша
Від учнів колишніх листи.
Вчорашні її вихованці
В безкрайому небі орлять,
В степах просипаються вранці,
Де борозни зерном дзвенять.
Стоять на радянських кордонах,
Зірких не змикаючи віч,
Щоб слалась на зораних гонах
Покоєм настояна ніч.
Тому так невтомно у школі
Срібло розсипає дзвінок,
І, ніби до вулика бджоли,
Спішить дітвора на урок.
І сад молоденький довкола
Шатро напинає густе...
Дорога до нашої школи
Ніколи не заросте.
НА КРОКВАХ
Він жваво, як хлопець,
На крокву зліза,
Назад козирочком
Збива картуза.
Внизу — школярі,
Мов журавлики з вирію...
їх вчитель — мастак
Працювати сокирою.
Відгострене лезо
Розмашисто блиска,
І дітям під ноги
Відскакує тріска.
Здається, сокира,
Танцюючи, цюка:
— Це теж вам наука!
Це теж вам наука!
І ніби підтакують
Тесані крокви:
— А чи не забули
Вчорашній урок ви?
РАННЯ ОСІНЬ
Дні коротшають потроху,
Вицвіта міжхмарна просинь.
В край наш з дальньої дороги
Завітала рання осінь.
Йшла по лісу — не забула:
Під пеньки грибів сипнула,
Розтрусила кошик глоду —
Ти не їв такого зроду!
Понад лугом підрівняла
Стрій у журавлинім клині
І вінків сплела чимало
З грон червоних на калині.
На колгоспному роздоллі
Вдень трудилась, ніч не спала
З тракторних димків у полі
Павутиннячка напряла.
ЖОЛУДІ
Ледве ступиш за поріг — і в лісі
Кожен дуб стріча тебе як свій.
Хазяйнує білка на горісі.
Буде що зимою гризти їй.
Вийшов Женя — і під ноги м'яко
Буре листя сиплеться із віт.
Смаглий жолудь, впавши із гілляки,
Перед ним зняв шапочку: привіт!
Другий, третій скочили додолу:
Ач, мовляв, які ми молодці.
Ходить хлопець, підставляє полу,
Знахідки виважує в руці.
І вони подзвонюють у жмені,
Лисі тім'ям, жилаві, руді.
Ліс майбутній — в Жениній кишені.
Падайте, будь ласка, жолуді!
ДИКА ГРУША
Я стою собі під грушею,
(Ну, й пошкрябали шпички!)
З неї рвучко вітер струшує
Терпкуваті гнилички.
М'яко листячко постелене
Тут для падалиць-грушок.
їх накидав я у пелену
І зсипаю у мішок.
А на вітах — мов наліплено,
На верхів'ї — ряснота:
Лісова, людьми не зібрана,
Щедра осінь золота.
А з-під листя, з-під рожевого,
Що підлісся покрива,
Біля кореня грушевого
Дичка тягнеться нова.
Молоду таку красу
Я в садок перенесу.
В нім ліщинонька-горішина,
Вся горіхами обвішана,
І кислиці, і терносливи,
Міцнокорі та виносливі.
Я хотів би, щоб із грушею
Подружилися вони.
Мій садочок не подужають
Злі морози-тріскуни.
ЩИГЛІ
На щоглах бадилин
Коло пустих токів
Антена павутиниться осіння...
Щиглі весь день скубуть
Чуби у будяків,
Шукаючи солодкого насіння.
Скубуть — аж пух летить...
А в полі — ні зерна...
Ну як цій зграйці звістку передати:
— Не бідкайтесь!
Я вам біля вікна
Насипав зранку щедрої принади.
ГОРОДИНА
Сивий ранок сьогодні
Вилив роси холодні —
От і сталося диво,
Справжнє диво городнє.
Як у синім тумані —
Шкіра на баклажані,
І здригнулися голі
Всохлі струччя квасолі.
Вглиб зарилися кулі
Молодої цибулі,
Бульба вкрилася з нею,
Мов кожухом, землею.
Капустина на тіло
Сто сорочок наділа.
В кавуна добрий настрій:
Він в тільняшці смугастій.
Та й перчина не плаче —
В неї серце гаряче.
ЛЕЛЕКА
Обережно ступає
Лелека босий
В прибережну отаву
Холодноросу.
Потім, сівши з підльоту
На шапку стогу, Зігріває
Отерплу, закляклу ногу.
Дзьобом водить по небу,
Мов по карті указкою...
Кличе далеч лелеку
Позахмарною казкою.
ЖУРАВКА ВІДЛІТАЄ
Низько світить сонце тьмяне,
На вільшині листя в'яне,
На осичині — тріпоче,
У політ зірватись хоче.
І курликає журавка: їй покинуть лугу жалко.
Не журися! Ми з тобою
Ще зустрінемось весною!
НА БІЛОМУ ПОЛІ
На білому полі чорніють грудки,
Неначе присіли спочити граки.
Змахнув я руками і крикнув: «Гай,
гай!»
Вони ж не знялися сполохано в гай.
Цю зграю хурделиця міцно приспала...
А тільки заграє струмок сніготалу,
А тільки їм зерна весною сипни —
І крильця зелені позводять вони.
Дата внесення :
15.12.2011
Переглядів: 199
Популярність: 85.47%
