Для дошкільного віку
Яйце-райце
Про чоловіка, який на подяку від орлів отримав чарівний
скарб - Яйце-Райце.
Автори: Українська народна казка
Художники: Мітченко Юлія
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1992 рік, видавництво «Український світ». Кількість сторінок: 20.
Фрагменти:
Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею — Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:
— Нехай мені буде! А Жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім Миша каже:
— Ну, я лучче його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-Мишу, а цариця-Миша скликає всіх звірів, — і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів... Так билися цілий день, а потім увечері сіли спочивати. Коли цариця огляділась, — аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче
була навечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, — там звір її й розірве. Отак цариця-Миша звоювала царя-Жайворонка.
А один Орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде Стрілець, побачив, що Орел сидить на дереві, — як націлиться на нього. А той Орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; Орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, — я тобі у пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А Орел йому й каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того Чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому Чоловікові:
— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той Чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того Чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила, — заріж іще одну корову!
Той Чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову — як полетів... Пролітав мало не цілий день, — увечері знову прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!
Той Чоловік думає: "Що тут робити — чи зарізати, чи ні?" А потім і каже:
— Більше пропало, — нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому Чоловікові:
— Ну, спасибі тобі, Чоловіче, вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той Чоловік питається:
— Що з того буде? А він йому:
— Сідай! Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той Чоловік летить додолу, — коли це Орел не дав йому долетіти до Землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось? А він йому каже:
— Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:
— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:
— Сідай знов!
Тому Чоловікові й не хотілося сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від Землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось? Він йому каже:
— Так, наче вже кістки мої розсипались. Тоді Орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло Землі, а тоді й питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на Землю? Той йому:
— Так, наче мене зовсім не було вже на Світі. Тоді Орел йому й каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А Орел тому Чоловікові й каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: "Як дасте Яйце-Райце, то й на очі приведу".
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, — та ні чутки, ні звістки...
А він їм каже:
— Як дасте Яйце-Райце, то й на очі приведу. Вони тоді:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі Яйце-Райце.
От він виходить із хати й каже Орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як
тобі віддати Яйце-Райце. Орел йому й каже:
— Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той Чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, — та не дали й тут Яйця-Райця.
Прилітають до Орлового батька, а Орел тому Чоловікові й каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:
— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там...
А він каже:
— Я бачив його, але як дасте Яйце-Райце, то я й на очі приведу.
Батько Орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте Яйце-Райце!
— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому Чоловікові дали Яйце-Райце і сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те Яйце-Райце. Як узяв же скот вернути з того Яйця!.. Верне, та верне. Гониться він за
тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього Змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, Чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те Яйце?
А він їй:
— А що ж тобі дати? Вона йому й каже:
— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
— Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у Яйце, заліпила те Яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав Змії.
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те Яйце, випустив скот, — забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до Змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
— Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був Великий Луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч отой Луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був Мурований Стовп, і в тім Стовпі жила Зміїна Дочка
зачарована. Він приходить туди й плаче. А та Дочка й питається:
— Чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, коли Змія загадала таке, що я ніколи не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч...
— А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
— Добре!
Вона йому й каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла Дівчина до того Лугу, та як свисне! — той Луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється... І до світу спекла вона паляницю, дала йому, — він приніс її до Змії в хату і поклав на столі.
Змія прокидається — вийшла в двір та дивується на той Луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту Гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки* туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб усе було готове!
Він ізнов іде до того Стовпа та й плаче. Та Дівчина його й питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. А Дівчина йому й каже:
_____________________
*Байдаки — великі човни.
___________________
— Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! — так та Гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч спіймав Золотого Зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того Стовпа та й плаче. Та Дівчина й питається його:
— Що загадала? Він розказав.
— Оце вже не жарти, — каже та Дівчина, — хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї Скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, — бери його: то Золотий Заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори Гадюка та й сичить. Він її пустив. Дівчина виходить з нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило? А він каже:
— Ба ні: лізла Гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото самий Заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає Золотого Зайця, то не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така Стара Баба та й питається того Парубка:
— Чого ти шину тут шукаєш? А він ій каже:
— Золотого Зайця. Вона йому:
— Деж він тут ужавшя? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та Дівчина та й питається його:
— А що, немає Зайця? І ніщо не виходило? Він каже:
— Ба ні! Виходила Баба Стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я їй сказав, що Золотого Зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
— Чом ти не держав: ото самий Заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся Зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, — тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась Золотим Зайцем. Він узяв приніс того Зайця, положив його на стільці та й каже Змії:
— Нате ж вам Зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
— Добре, йди!
А Змія тільки з хати, а Заєць знову перекинувся Дівчиною та за тим Хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Коли це Змія побачила, що то не Заєць був, а її Дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить Земля.
Тоді Дівчина й каже:
— Це вже за нами біжать! Я перекинусь Пшеницею, а ти — Дідом, будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: "Чи не бачив Парубка й Дівки, чи не йшли сюдою?" — то скажеш, що тоді йшли, як ця Пшениця сіялась.
Коли це Змій летить та й питається того Діда:
— Чи не бачив тут — не йшли сюди Парубок з Дівчиною?
А він каже:
— Йшли. Той питається:
— Давно ж вони йшли? Дід:
— Тоді, як оця Пшениця сіялась. Змій каже:
— Цю Пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна Дочка зробилась ізнов Людиною, а той Дід Парубком, та давай утікати далі. Прилітає Змій додому. Змія його й питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: Дід стеріг Пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли Парубок із Дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та Пшениця сіялась, але ж та Пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.
Тоді Змія йому каже:
— Чом ти того Діда й ту Пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить Змій. Ті чують, що летить ізнов — аж Земля реве, — так Дівчина й каже:
— Ой, летить ізнов! Зроблюся я Монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — Ченцем; та як буде Змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: "Бачив тоді, як оцей Монастир будувався".
Колїч це летить Змій та й питає цього Ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут Парубок і Дівчина? А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей Монастир роблено. А Змій каже йому:
— їх учора не стало, а цей Монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує Змії:
— Бачив одного Ченця, коло Монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той Монастир роблено; але тому Монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
— Чом ти не роздер того Ченця і Монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують — Земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
— Ой, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю Річкою, а сама зроблюся рибою-Окунем.
Зробила.
Прибігає Змія до тієї Річки, перекинулась зараз Щукою, — давай гонитися за тією рибою: хоче вхопити, то Окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та Дівчина, що була Рибою, й каже тому Парубкові, що був Річкою:
— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався, та й думає собі: "Як же це мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене".
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, — так і забув за ту Дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його врятувала від Змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту Дівчину, що він з нею тікав, — хоч її ніхто й не знав, хто вона за одна. Стали бгати* шишки; та Дівчина зліпила з тіста Голуба й Голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до Голуба:
— А ти забув, як я за тебе Луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до Змії відніс?
А Голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов Голубка каже:
— А ти забув, як я за тебе Гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А Голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов Голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за Золотим Зайцем? Ти й за мене забув?
А Голуб каже: — Забув, забув!
Тоді Парубок і згадав ту Дівчину, — за цю таки-са-му, що голуби поробила, — та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
_______________________
*Бгати — ліпити з тіста.
_______________________
Дата внесення :
01.09.2011
Переглядів: 222
Популярність: 89.02%
Належить до розділів:
Українські
Казки
Народні
Колір обкладинки
тонка книжка
рожева
Дивись також
