Для дошкільного віку

Індик, літак і черепаха

Оповідання про хлопчика Петрика і все цікаве, що з ним відбувається

Автори: Чумак Іван
Художники: Попов Євген
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1987 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 32.


Фрагменти:

ІНДИК, З ЯКИМ ЦІКАВО ДРУЖИТИ
Навпроти бабусиної хати росте розлога шовковиця. Щоранку на неї так тихенько, що й листочок не шелесне, вибирається сонце. Хвильку посидить на вершечку, роздивиться, а потім — стриб через вікно до кімнати та й ну будити сонного Петрика. Мовляв, уставай, он уже річка прогрілася.
Бабуся все те бачить, все те чує. Тому-то й застерігає:
— Річка у нас бистра. Дивись, онучку,— ще у вир затягне. За нашим городом є неглибокий ставочок, ото й купайся в ньому, скільки тобі заманеться.
Та Петрикові не хочеться купатися самому. Його тягне до гамірного берега, до дітвори.
Одного разу він таки пішов до річки. Його
зустріли привітно, хлопці одразу запропонували пливти на середину річки, потім захотіли побачити, чи вміє він «солдатиком» стрибнути з верби у воду. Та найдивнішим було те, що Петрика всі знали. Він, мовляв, приїхав з Києва і живе у бабусі, яка працює на індичій фермі. А коли почули, що Петрик на тій фермі не був і не бачив самого Мальованого, то навіть здивувалися. Перебиваючи один одного, вони розповідали Петрикові про незвичайного індика, який уміє танцювати і здоровкатись, а то набундючиться і передражнює того, хто з нього кепкує. А Мальованим його прозвали учні, які приходили на ферму малювати птахів. Найкраще, звичайно, намалювали індика, бо він найлов-кіше позував їм. Відтоді й прозвали його Мальованим.
Гарно було на річці. Петрик з хлопчиками допливав аж до очерету, кілька разів скочив з верби «солдатиком», аби не думали, що він боягуз. Потім збирали кислиці під грушею, ловили біля греблі у загаті раків. Додому повернувся під вечір, але бабусі ще не було, мабуть, поралася біля індиків.
Петрик нарвав у відеречко черешень, приніс з городу огірків, а кролям підкинув соковитої конюшини. Аж тут і бабуся надійшла з ферми:
— Бачу, що накупався ти сьогодні добре і погосподарювати встиг. А як там тобі біля річки було, хлопці не кривдили?

Петрик тільки плечима здвигував. І звідки в селі про все так швидко довідуються? Діти знають, з якого міста він прибув, а бабусі уже хтось повідав, що він ходив до річки, хоч з самого ранку не бачила його...
А потім згадав про Мальованого та й завів про нього мову. Бабуся сміялася, розповідаючи про індика, показувала, як він настовбурчує пір'я.
Наступного дня вранці вона його розбудила і сказала, щоб швиденько зодягався, бо на них уже чекає водій, дядько Іван:
— Поїдемо на ферму, побачишся з Мальованим.
На вулиці стояла вантажна машина. Тільки замість кузова за кабіною височіла продовгувата бочка.
— Що, Катерино Іванівно, поміч прибула? —
і підморгнув Петрику.— Вмощуйся біля мене,
птиця вже сніданку чекає.
Петрик не встиг оговтатися, як поминули
хати і машина помчала до лісу, що темнів попереду. Невдовзі під колесами проторохтів дерев'яний місток, перекинутий через річку. А на тому березі... Петрик аж скрикнув від несподіванки. За високою металевою сіткою, що оточувала невеликі фанерні будиночки, метушилося птаство.
— Індики радіють. Знають, що їжу везу,—
кивнув водій на птахів.
Індики щодуху бігли за машиною.
Бабуся разом з іншими птахівницями наповнили коритця їжею, птахи тісно обступили їх — і сніданок почався.
Аж ось бачить Петрик — від пташиного гурту попрямував до нього великий індик. Білосніжне пір'я на ньому настовбурчилося, а на шиї, мов спілі вишні, загойдалося намисто. Над його дзьобом звисала коротка й червона стрічка, на грудях темнів круглий бант.
«Справді, наче розмальований фарбами»,— подумав Петрик.
Наближаючись, індик часто й погрозливо попирхував, а голову геть сховав між опущеними крилами.
Петрик злякано позадкував і сховався за бабусею. Вона спокійно взяла його за руку і порадила:
— А ти привітайся до Мальованого.
— Здр-р-ра-стуй,— ледве вимовив Петрик.
— Бул-гул-бул,— гучно озвався індик, ніби сказав «здоров був».
— Цього хлопчика звуть Петриком. Він хоче з тобою дружити,— нахилилася бабуся до птаха.
У відповідь індик черкнув крилами землю, обійшов довкола Петрика.
Хлопчик врешті посміливішав і ступив крок до індика, лагідно промовляючи: «Мальований, Мальований, ану затанцюй!»
Повторивши своє «бул-гул-бул», індик двічі
підскочив і знову кінчиками крил чирконув по моріжку. Потім впритул підійшов до Петрика і щосили дзьобнув гудзики на його курточці.
— Петрику, внучку, скинь курточку,— сказала бабуся.— Індики дуже люблять блискучі речі. Тож Мальований від тебе не відчепиться, поки всі гудзики не повідриває.
Довелося куртку зняти, але це не вгамувало птаха. Він знову наступав на Петрика. Тепер він помітив на Петриковому черевикові шнурок і враз дзьобом ухопився за нього. Але Петрик вийняв із кишені пряника і покрошив індикові. Мальований склював його і підійшов до Петрика. Невдовзі вони вже походжали вдвох, як давні знайомі.
Ось вони забрели аж у протилежний куток табору. Тут металева сітка підходила до самого лісу. Хлопчик присів на старому пенькові. Незабаром усі пряники, які в нього були, скришив Мальованому.
Підобідавши, птах почистив об травичку дзьоба і присів поруч.
— Люлі, люлі, лю,— стиха заспівав Петрик, бо з бабусиної розповіді знав, що індики дуже полюбляють колискову.
Мальований заплющив очі, прихилився до хлопчика та й задрімав. Петрик боявся навіть поворухнутися, щоб не збудити його. Невідомо, скільки б індик спав, коли б не почувся за сіткою шелест. Мальований раптом схопився, гріз-
но загойдав своїм намистом, напружив опущені крила, загельготав і став бігати вздовж огорожі, за якою починався ліс.
На той лемент вискочив з будки сторож, звів рушницю і вистрілив угору. Лісом пішла луна, де-не-де посипалося з дерев листя. Петрик встиг помітити, як щось руде шаснуло в бур'яни.
Сторож підійшов до огорожі, нагнувся й пробурчав:
— Ти бач, клята лисиця. Хотіла нору під сіткою прорити. Індичатиною поласувати. Не вийде. Мальованого ніколи не проведеш...
Дідусь провів Петрика до сторожки, дістав зі столика аркуш паперу. Розгорнув його, а там — всілякими кольорами розфарбований індик.
— Оце Настуся намалювала, моя онучка. Бач, який красень!
Тепер щоранку, як тільки птицю випускали на подвір'я, індик біг до воріт і стояв там, аж поки не приїздила машина-кормороздавач. З кабіни вискакував Петрик, прошмигував у низеньку хвірточку, прироблену збоку воріт, обіймав за шию Мальованого, і вони вдвох простували під огорожу, де шумів ліс, і де луна вторила Мальованому: «Бу-у-у-л-гу-у-улл... — бу-уу-ул...!»
ЛІТАК, ЩО КРУЖЛЯЄ НАД ПОЛЕМ
Для Петрика літаки — не дивина. Ще б пак. Он скільки їх щодня пролітає над селом. Але щоб отак стояти поруч нього, торкатись руками крила, розглядати кабіну... Такого в його житті досі не траплялося.
Цього невеликого залізного птаха Петрик побачив учора під вечір. Будинок, де вони мешкають з бабусею, стоїть біля самого поля. Тому Петрику видно все, що відбувається довкола: і як трактори виїздять на лан, і коли чередники переганяють через дорогу корів на пасовисько.
Зеленкуватий літак зненацька виринув із-за лісосмуги, низько пронісся над околицею і зник. Потім він з'являвся ще і ще.
Коли наступного ранку за бабусею заїхав дядько Іван, хлопчик запитав:
— Чи бачили, як літак вчора аж до вечора кружляв над полем?
— Не тільки бачив, а й був біля нього,— відповів дядько.— Він пшеничку нашу добривами посипає, щоб краще росла. Три дні тут працюватиме. Для нього в полі навіть невеликий аеродром зробили.
— Якби-то з'їздити до нього,— попросив Петрик.— Я ще ніколи не був біля літака.
— А чого ж, давай,— погодився дядько Іван.— Завеземо корми індикам і поїдемо. Це зовсім поруч.
І ось, побувавши на фермі, вони польовою дорогою поїхали до аеродрому. Це було звичайне рівне місце, поросле низькою травою. Лише горбки повирівнювали, щоб літакові краще розганятись для зльоту.
Дядько Іван під'їхав до самісінького крила. У Петрика аж подих перехопило. Він обдивився літака, поплескав долонею по сріблястій поверхні, навіть у колесо тицьнув ногою.
Через якийсь час підкотив легковий автомобіль і з нього вийшли два льотчики в синіх костюмах і кашкетах. Привіталися до дядька Івана. Один з них підморгнув Петрику:
— Бачу, козаче, тобі до вподоби наша «ан-нушка». Скоріше рости, льотчиком станеш.
— Кого він назвав Аннушкою? — перепитав тихенько Петрик дядька Івана.
— Цей літак має назву Ан-2. Пілоти ж
його ласкаво іменують «аннушкою»,— пояснив дядько.
Після легкового автомобіля з села приїхала вантажна машина. Зупинилася поряд з літаком. У її кузові, як борошно, біліло мінеральне добриво. Два колгоспники по транспортеру перевантажили його в бункер літака.
Льотчики тим часом сіли в кабіну, завели мотор. Крутнувся пропелер, спочатку поволі, а згодом — все швидше й швидше, аж нарешті став невидимий. Літак рушив з місця, пробіг полем і знявся вгору. Високо в небо він не забирався. За літаком потяглася довга біла смуга. То льотчики сіяли добриво, яке незабаром розчинять дощі, а пшениця нап'ється тієї поживи і вродить багатий урожай.
Того ж дня Петрик надумав і собі змайструвати літака. Довго шукав підхожого матеріалу: то дощечку вибере, то шмат фанери, але все те під ножем кололося на тріски. Зрештою, вирішив робити літака із соняшничиння. Бабуся ним у печі розпалювала. Петрик узяв одне стебло, приклав до колоди і спробував різати. Воно піддалося легко. Спочатку вирізав корпус літака, потім вистругав пропелер. З катушки від ниток зробив колеса. Найбільше поморочився із крильми. Вони мали бути широкими, тоненькими та ще й подвійними. Тут уже без дядька Івана не обійшлося, адже це він допоміг їх підрівняти, з'єднати перетинками і припасувати до корпусу.
І вдався літак напрочуд легкий та красивий. Петрик щодуху гасав з ним по подвір'ю, від швидкого руху пропелер шурхотів, і літак аж поривався вихопитись з хлопчикової руки та й майнути у височінь.
А через кілька днів до Петрика завітав дядько Іван:
— Поїдемо та попрощаємося з льотчиками. Відлітають уже.
— А можна, я їм свого літака покажу? — порадився Петрик.
— Бери, гадаю, похвалять тебе,— підтримав дядько Іван.
Льотчикам справді сподобався Петриків літак. Один з них сказав, що він теж, коли був малим, робив із соняшничиння літаки, але в Петрика вийшов кращий: і пропелер у нього крутиться, і колеса наче справжні. А потім спитав дядька Івана:
— Може, покатаємо вашого напарника? Ми недовго, зробимо коло над полем та лісом і сядемо. Не заперечуєте?
— Питайте в хлопця.
Петрик переглянувся з дядьком. Радісно кивнув головою.
Пілот узяв його на руки, посадив у кабіну. Заревів мотор, і весь літак аж задрижав. А коли він розбігся й одірвався від землі, Петрик побачив, як унизу кудись швидко відбігло поле, попереду блиснула тоненькою смужкою річка,
густо зазеленів під крилами літака ліс. Край нього рівними рядами засіріли індичі будочки, а поміж ними ледь виднілися білі птахи.
Ось літак перехилився набік, описав дугу, знизився і приземлився якраз біля дядька Івана. Льотчик підхопив Петрика, став на крило літака й передав дядькові, а сам знову сів до кабіни.
— Ну, бувай, майбутній авіаторе! Молодець, не злякався!
Коли літак знову піднявся в небо, Петрик, вмощуючись у кабіні машини, зізнався:
— А ви знаєте, дядьку Іване, спочатку мені боязко було. А як побачив на полі машину і вас біля неї,— відразу й страх минув. Я б оце тепер літав і літав би...
Дядько Іван посміхнувся, піддав газу, і машина помчала лугом так швидко, ніби теж хотіла відірватися від землі.
ЧЕРВОНА ЗІРКА НАД ГАЛЯВОЮ
Бабуся Катря дозволяє Петрику відлучатись від хати, якщо він разом із Юрком, бо то хлопець надійний. Він сам уже до крамниці по сіль і мило бігає.
Цього ранку вони через луг прямують до лісу. По гриби.
Поволі, поволі, так і в ліс заглибились. Петрик уже призвичаївся в ньому, тож захопився пошуком грибів. Нахилиться Юрко під стовбурець сосни, а Петрик і собі не бариться та під дерева заглядає. Так і на гриба натрапив. Він мав ніжку тонку та високу, а на ній була шапка — широка й червона, ще й у крапочку.
— Що це я знайшов? — гукнув до Юрка.
— Не чіпай,— попередив Юрко, як бувалий грибник.— То мухомор, він отруйний. Бач, вискочив на тебе, бо знає, що нікому не потрібний. А ось маслючок, цей ховається...
Юрко паличкою підняв настовбурчену купку глиці і ножиком зрізав коричневого, круглого грибка.
— Дай, подивлюся,— Петрик доторкнувся до шапочки. Вона була слизька і липка.
Тепер і Петрик став знаходити маслюки. Уже їх півкошика назбирав.
Отак вони йшли, йшли і весь соснячок пе рейшли. А далі лежала простора галява. Над нею зводилися розлогі високі дуби. Під крайнім деревом білів обеліск, складений з цегли, а зверху у сонячному світлі пломеніла червона зірка.
— Юрко, хто це там похований? — запитав Петрик.
— Бачиш, зірка над могилою, значить, солдат,— мовив Юрко.
— Може, льотчик? — продовжував Петрик.
— А може, кулеметник,— не погоджувався Юрко.— Строчив, строчив з-під дуба, аж поки й патрони скінчилися. А потім гранатою — себе й фашистів...— Ще трохи подумав і додав:— І таке бувало, в кіно бачив...
У верхів'ях дерев загуло, зашуміло, десь глухо загомонів грім.
— Гайда додому,— глянув на захмарене небо Юрко.— Гроза надходить. А в лісі вона — страшна!
Хлопці через посадку вискочили на луг. Вітер подужчав і пригнав звідкись велику чорну хмару.
На лузі відразу потемнішало, спалахнула блискавка, і вдарив грім.
Дощові краплини весело затарабанили по кошиках.
Петрик запримітив одиноку вербу й кинувся було під неї.
— Стій! — зупинив його Юрко,— не ховайся під дерево, грім уб'є. Біжи мерщій до мене.— І пірнув у неглибокий рівчак, що заріс лопухами. Туди сховався і Петрик. Зіщулилися, притисли-ся до землі.
А блискавки шугали над ними одна поперед іншої і все наче ближче та ближче.
Хлопці затаїли дух, боячись, що, коли поворухнуться, котрась із них тут же залетить до рівчака.
Та ось вітер востаннє свиснув над принишклими хлопчиками і помчав лугом до хат, хмари не стало, в небі знову з'явилося сонце.
Хлопці попідводились, обтрусилися й переглянулись.
Мокра одіж поприлипала до тіла, з неї йшла густа пара.
Від лісу до села простяглася ледь зрима райдуга.
Петрик і Юрко попід нею хутко попрямували додому.
— На галяві, під червоною зіркою, мабуть, лежить танкіст,— першим заговорив Юрко.— Я чув, як щойно повз нас проходили танки.
Петрик промовчав, бо йому теж здалося, що, коли вони ховалися від грози, десь поблизу гуркотіли танки.
ЧЕРЕПАХА, ЯКА ЖИВЕ У СТАВКУ
Дядько Іван зробив Петрикові із ліщини вудку, прив'язав до неї прозору волосінь з червоним поплавцем і мідним гачком.
— Бери, Петрику,— подав хлопчикові,— відтепер уся риба, яка водиться у ставку, буде твоєю.
А ставок — поруч, під густими вербами.
Наступного дня прокинувся Петрик, як і годиться рибалці, рано. Сонце тільки зійшло. Взяв м'якушку, бо дід Пилип хвалився, що карасі найбільше йдуть на хліб, і побіг росяною стежкою до левади.
Над водою здіймався вогкий туман. Петрик вибрав місце, де не заважав очерет, розмотав
вудку, начепив на гачок маленьку хлібну кульку і закинув аж під зелене латаття. Там, казали сільські хлопчаки, ховається риба. Насторожився, очей з поплавка не зводить.
Раптом чує Петрик, ліворуч від нього щось булькнуло, потім захитався очерет. Він озирнувся — з води на берег вибиралася велика чорна черепаха.
Петрик випустив з рук вудлище, присів навпочіпки і почав стежити за нею. А та, чи не помітила хлопця, чи просто не зважала на нього, поволеньки поповзла на луг.
«А куди ж це вона?» — думає Петрик, і така цікавість його розібрала, що й про рибальство забув. Тож почав скрадатися за черепахою.
Вона інколи зупинялася, випинала голову і обдивлялася довкола. Тієї ж миті завмирав на місці й Петрик. Черепаха знову впиралася в грунт кігтястими лапками і настирливо посувалася вперед. Переповзла картопляну грядку і зникла в низькому лозняку, що ріс на піщаних пагорбах.
Петрик не відступився від неї. Небавом черепаха подолала схил білого, вже прогрітого сонцем пагорба і принишкла на ньому.
Петрик теж присів за кущем лози, звідки продовжував стежити за черепахою.
Вона довго, наче спочиваючи, сиділа непорушно. Потім передніми лапками почала копати в піску ямку. А як викопала — перехилилася в
неї. Коли звідти вибралася, Петрик побачив, як на дні забіліло декілька круглих яєчок. Черепаха пригребла їх сухим піском, покрутила головою, переконуючись, чи ніхто не підгледів її схованки, і спокійно поповзла з горба знову до ставка.
Залишившись наодинці, Петрик встав із-за куща і підійшов до нагорнутої черепахою купи піску. Нагнувся над нею і хотів було її розкопати. Та вирішив нічого не чіпати, а порадитися вдома з бабусею.
Бабуся уважно вислухала Петрика, а потому сказала:
— Черепашача ямка на пагорбі — то її гніздо. Як у птахів. Тільки вони самі висиджують пташенят. А черепаха цього не може зробити, в неї панцир важкий. Сяде на яєчка, а вони — хрусь, і почавляться. Отож сонце та пісок і виручають її. Сонце тепле, пісок м'який, мине певний час — і вигріються з прикопаних яєчок черепашенята...
Петрик часто навідувався до черепашиного гнізда.
Якось біля нього він застав сіру ворону. Петрик здогадався, що вона хоче поласувати яйцями, а тому, вхопивши перший-ліпший камінець, пожбурив ним у дзьобасту нахабу. Потім назбирав паличок і густо обтикав ними черепа-шине гніздо.
Збігали сонячні дні. Петрик уже встиг про-
топтати на пагорбок помітну стежечку. Пересохлий пісок над відкладеними яйцями злежався і взявся тонкою шкуринкою. «Невже черепашенята задихнулися в сухій землі?» — непокоївся хлопчик.
Але бабуся запевняла, що цього бути не може, просто ще не час їм на світ виходити.
І справді, через кілька днів по тому все змінилося на піщаному горбі: ямка осипалась, а з неї забіліли шкаралупки яєць.
Петрик оглянув схили пагорба — осьде вони! Врізнобіч розповзалося четверо круглих, мов гудзики, черепашенят.
Петрик спритно їх половив, склав у сорочку і поніс додому. Бабусі він сказав, що хоче доглядати за черепашенятами, доки ті підростуть. Вона йому не перечила. Дядько Іван довідався про це і приніс з магазину порожній картонний ящик з-під крупи, вистелив дно газетою. Петрик поставив блюдечко і налив молока. Ще накришив хліба, накидав усякої зелені, а тоді переніс туди черепашенят.
І хоча ящик залишили в сінях, малеча всю ніч нікому не давала спати. Без упину шурхотіла газетою.
Вранці Петрик завітав до черепашенят. Молоко розлили, до хліба й не торкалися.
«За своєю мамою скучають»,— здогадався Петрик. Підняв ящика і попростував з ним до
ставка. Зійшов на місце, куди кілька тижнів тому вилізла черепаха з очерету, перевернув над водою ящик — і черепашенята пірнули на дно.
Він ще хвильку постояв на березі, прислухаючись. Ставок огортала вранішня тиша. Петрик підхопив ящика і пішов по вудку. Але вибрав собі інше місце для рибальства, щоб ненароком не спіймати черепашенят.

Дата внесення : 01.09.2011     Переглядів: 139     Популярність: 74.5%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу
Історичні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky