Для дошкільного віку
Був собі Юрасик
Короткі оповідання про щоденне життя малого хлопчика Юрасика
Автори: Христенко Інна
Художники: Баликін Микола
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1989 рік, видавництво «Прапор». Кількість сторінок: 28.
Фрагменти:
Любі дітки, знайомтеся: це хлопчик Юрасик. Бачите? Кучері біленькі, щічки кругленькі, очі, як тернинки, чорненькі.
Ріс Юрасик та й ріс, і стало йому чотири роки. Прокинувся вранці — аж він іменинник! Мама привітала його, поцілувала ще й у нові черевички взула.
Тільки ступив Юрасик по кімнаті, коли дивиться — що це? Усі його іграшки, мов та армія перед генералом, стоять: літак, мотоцикл, конячка, слоник, зайчик, ведмедик ще й лялька Оксанка. А попереду новісінька пожежна машина, вся червона, як жар! Хоч зараз їдь пожежу гасити, та он мама каже, що ніде нічого не горить. Ну, то й добре! Бо до Юрасика вже гості посходились. І Толя, і Людочка, і Павлик, і Валерик! Та як заходились по всій хаті машини катати, плигати, співати! А потім пиріг їли іменинний.
Сподобалося Юрасику іменинником бути. Як вечір настав, він і питає:
— А завтра мені теж буде чотири роки?
— Авжеж! І завтра, й післязавтра, аж поки стане п'ять!
— І я все буду іменинником?
— Е, ні. Іменинником бувають тільки один день.
— А ким же я тоді буду?
— Просто хлопчиком, та й усе.
— Е-е,— протяг Юрасик,— просто хлопчиком нецікаво бути.
— Чому ж нецікаво? — мама на те.— Ось лягай лишень спати, а там побачиш!
КОСМОНАВТИ ЛЮДИ МИРНІ
Зібрався Юрасик гуляти, виглянув у вікно, а надворі весна! Сніг тане, на горбочку травичка зеленіє. Правда, ще холодно, так у Юрасика ж новий комбінезон, жовтий-прежовтий, теплий-пре-теплий, ну просто жовтогарячий! — Тепер ти в нас космонавт! — сказала мама, натягнувши Юрасикові на голову капюшон.
— І я полечу на ракеті?
— Може, й полетиш! Ось ходімо на дитячий майданчик!
А на дитячому майданчику чого тільки немає! Там і гойдалка, і ковзанка залізна з поруччям, і паротяг з вагонами, все пофарбоване червоним, синім і білим — аж сміється! А посеред майданчика щось високе стоїть, у небо націлене, ще й драбинка збоку, щоб можна було до середини забратись.
— Ракета! — радіє Юрасик.— Я зараз туди залізу!
Не побоявся, що високо — по драбинці туп-туп-туп, і ще туп-туп-туп, і ще туп-туп-туп та й опинився в ракеті. Озирнувся навколо: ух, як гарно! Тільки зібрався в космос летіти, коли тут ще один хлопчик десь узявся, і теж у комбінезоні, та й собі в ракету заліз.
— Іди відціля! — сказав йому Юрасик.— Я космонавт, зараз у небо полечу!
— І я космонавт! — відказав хлопчик.— Я теж у небо полечу! Хотів був Юрасик штовхнути того хлопчика, та схаменувся.
Бо хіба ж космонавти штовхаються? Вони люди мирні.
— Ну добре,— мовив,— летімо удвох. Ти за оту ручку берись а я за цю.
— Гур-р! Гур-р!
І обидва космонавти дружно помчали в космос.
ПРИГОДА З КИЦЕЮ ДИМКОЮ
Усі діти перед сном умиваються. Тільки Юрасик ніяк не хотів. Принесла бабуня рушник і мило, сюди-туди оглянулась — а Юрасик за двері сховався — і нічичирк!
Бачить бабуня — на вішалці для одежі киця Димка сидить. То її улюблене місце.
— Димочко! — покликала бабуня.— Іди, я тебе вмию, гарно-гарно, а тоді покладу в Юрасикове ліжко ще й казочку розкажу.
Де не взявся тут і Юрасик:
— Мені, мені казочку!
— Так умивайся ж!
— Я чистий, чистий!
— Ну що ж, тоді йди ти, Димко! А Юрасик нехай тепер спить отам на вішалці.
Тут Димка плигнула вниз, підійшла до бабуні та й ну тертися об її коліна.
Стало Юрасику не до жартів.
— А як же я на вішалку залізу?
Бабуня знизала плечима, а Димка замурчала — мр! мр! — стала на задні лапки, а передніми обперлась об стілець і підняла до бабуні голову.
Дивиться Юрасик: зовсім зле!
— У Димки кігті є, а в мене нема!
— От бачиш,— сказала бабуня.— Іди вже, мабуть, вмиватись, а Димка нехай собі на вішалку лізе.
— Добре,— зітхнув Юрасик. А Димка побачила, що він умивається, та й плигнула на своє
місце.
МАЛИЙ СТРІЛЕЦЬ
Гарна в Юрасика рушниця. Двостволка! Перегне її Юрасик навпіл, паличкою зарядить і стріляє. Бац! — паличка об стіну вдарилась. Бац! — об двері. Іще бац! — прямо на письмовий стіл. Вазочка з квітами перекинулась — та на мамині папери! А тут і мама в двері.
— Що ти оце накоїв?! Всі папери позаливав! Ану йди в куток! Почвалав Юрасик у куток. Стоїть, гіркими сльозами вмивається. А мама прибрала на столі та й сіла писати.
— Пробач, мамусю,— каже Юрасик із кутка.— Я більше не буду!
Ці слова він уже, як віршик, вивчив. Тільки скаже — мама й сердитись перестає. Покличе до себе, сльози витре, ще й поцілує. А тепер щось не те. Мовчить мама, на Юрасика й не гляне.
— Ой, лишенько! — гукає Юрасик.— Що ж ти така, не любиш мене, чи що?
— А за що тебе любити? Ти ж он який пустун! Ось візьму я собі іншого хлопчика, а тебе віддам.
— Ні, не бери собі іншого хлопчика!
— Чому?
— Бо я ж твій рідненький синочок, а він ні!
— Так зате він не буде пустувати!
Тут Юрасик замислюється. Чи справді може бути такий хлопчик? І куди ж тоді діватись Юрасику?.. Але мама перебиває ці сумні думки:
— Іди вже з кутка і більше не стріляй у хаті. Юрасик вилітає з кутка, як м'яч, і кидається до мами.
— Не буду,— від усього серця обіцяє він.— А ти не бери собі іншого хлопчика. Бо що, коли він теж пустувати буде?..
МОРЯК-КАПІТАН
Як надіне Юрасик свою безкозирку та капітанку з якорями, то аж сусіди дивуються:
— Хто це такий до нас прийшов?
— Я моряк-капітан!— хвалиться Юрасик.— У мене й пароплав є!
І справді: є в Юрасика пароплав. Він із трьох стільців та з двох чемоданів збудований. Ще й спереду круглий стільчик від піаніно, отой, що крутиться. Це Юрасиків штурвал.
Усі його звірі тепер на пароплаві матросами служать. І ведмедик, і слоник, і зайчик, ще й лялька Оксанка.
Кличуть Юрасика вечеряти, а він:
— Не хочу! Я на пароплаві їв!
— Іди руки мити!
— Я на пароплаві вмивався!
— А спати у вас на пароплаві коли лягають?— питає мама.— Уже дев'ята година.
— О, в нас гуляють хоч цілу ніч!— гукає Юрасик. Стриб, стриб! Зачепився за свій пароплав і беркиць на підлогу!
Дивиться мама — у нього колінце збите, та й дістає пляшечку з йодом.
— Капітани ж ніколи не плачуть, як їм рани йодом мажуть, правда, Юрасику?
— Правда,— киває Юрасик.
— Капітанам і не таке буває,— приказує мама і маже йодом Юрасикове коліно.
Коли ж отой йод такий вредний, щипучий! І рад би Юрасик не плакати, так сльози самі на очі набігають. А тут, як на те, і тато заходить:
— Що таке? Невже капітан плаче? Від йоду?
— Та ні,— бадьориться Юрасик,— то там один матрос у морі втонув, так я за ним плакав!
КОШЕНЯТКО
Ото якось залітає Юрасик до хати, аж задихався.
— Мамо, дай хлібця! Там кошенятко на вулиці, так ми погодуємо!
— Яке кошенятко?
— Таке рябеньке, гарне-гарне! А очки голубенькі!
— Знов хтось підкинув!— зітхає мама.— На ось ковбаски, понеси.
Схопив Юрасик ковбаску ще й хліба шматок і подався. Годував-годував, та й знову до мами.
— Воно не хоче ковбаски, мамо. І хліба не хоче. А чого ж воно плаче?
— Бо воно мале, а без мами. Навіть їсти не вміє, ще тільки молочко ссало. Тепер і загине, бідолашне.
Засмутився Юрасик. Шкода кошенятка. Де б йому маму взяти? Коли це киця Димка з-під ліжка вилазить і жалібно так: ня-ав! Вона тепер сумна стала. Три дні дома не було, а це прийшла, худа-худа! Бабуня казала, що в неї десь, мабуть, кошенята були та пропали. Тепер вона по всіх кутках їх шукає і нявчить.
— Мамо! — скрикнув тут Юрасик.— Я Димці кошенятко принесу, хай вона буде його мамою!
— Та ні, Димка, мабуть, не прийме.
— А може, прийме? Я принесу!
Кошеня мале таке, замучене, лапки розповзаються. Димка як побачила, підбігла, обнюхала, та й ну облизувати його з усіх боків. А тоді лягла біля нього і мурчить ніжно-ніжно!
— Прийняла Димка! — зрадів Юрасик. Плигає кругом неї, а вона й байдужісінько, тільки вуха щулить.
НІЖКИ ВИРОСЛИ
Вранці у вазочці лежали цукерки. А потім їх не стало.
— Це ти, Юрасику, поїв цукерки?— спитала мама.
Юрасик знав, що без дозволу, та ще перед обідом, цукерки їсти не можна. Він злякано позирнув на маму і тихенько сказав:
— Ні, не я...
— Не ти? От диво! Де ж це вони поділись? Хіба повтікали? Так у них же ніжок немає...
— А може, виросли ніжки,— засміявся тато.— Правда ж, Юрасику?
— Угу,— пробурмотів Юрасик і хутенько подався з кімнати. Та ввечері, коли тато прийшов з роботи, Юрасик так і кинувся
йому назустріч.
— А що ти мені приніс?
— Нічого, сину,— розвів тато руками.— Купив був тобі вафель, так у них раптом ніжки виросли, і вони утекли.
— Неправда, неправда! — загукав Юрасик.— Такого не буває!
— Як же не буває? — обізвалась мама.— Адже цукерки втекли! Юрасик глянув на маму, почервонів, і очі йому налилися
сльозами.
— Вони... не втікали,— признався він.— Я... я їх поїв...
ЯК ЮРАСИК У ШКОЛІ ПОБУВАВ
Он стоїть великий сірий будинок. То школа. Там Юрасикова мама діток вчить.
Біжать учні до школи. Побачили Юрасика, завели в клас, щебечуть, сміються. А Юрасик роздивляється навколо. Яка велика кімната! І парт багато-багато! А перед ними на стіні велика чорна дошка. По ній учні крейдою пишуть.
Дали і Юрасикові шматок крейди, білої-білої! А далі й питають:
— Хочеш учитись?
— Хочу!
— То сідай сюди, за парту! Ось тобі книжка.
Сів Юрасик, в одній руці книжку тримає, а в другій — крейду. Тут і дзвоник продзвенів. Двері відчинилися, всі учні встали, і до класу зайшла... мама! Юрасик аж рота розкрив і книжку впустив. Книжка впала, мама повернула голову і побачила Юрасика.
Тут брови у мами насупились, і стала вона сердита-сердита!
— Зараз же йди додому,— звеліла вона Юрасикові.— І більше не приходь у школу.
Приплентався Юрасик до бабуні — весь у сльозах, на обличчі крейда розмазана.
— Я... хотів учитись, а мама... мене з класу прогнала!— захлипав він.
— Ну годі, не плач,— сказала бабуня.— Виростеш і будеш учитись. А зараз ти ще малий і в школі заважаєш. Іди краще гратися.
Побіг Юрасик, посадив на підлозі своїх звірів ще й ляльку Оксанку, а перед ними чемодан поставив і пише по ньому крейдою. А лялька Оксанка сиділа-сиділа та й звалилася набік. Нахмурив брови Юрасик:
— Зараз же йди відціля,— наказав Оксанці.— І більше не приходь у школу, бо ти заважаєш.
ЗДОРОВЕННИЙ СОБАКА
Як посідали вечеряти, мама й каже Юрасикові:
— Біжи, синочку, до кухні та принеси ковбасу.
Побіг Юрасик, а там темно так, страшно. Він тоді до мами:
— Піди краще сама!
— А ти хіба що, боїшся?— озивається тато.— Там нікого нема.
Юрасик і сам знає, що нема, а все-таки каже:
— Там сидить великий-великий собака!
— І де б він узявся?
— У вікно вскочив! Я сам бачив!
— Ой леле,— гукає мама,— це ж він нашу ковбасу з'їв!
— Та ні, не з'їв,— заспокоює Юрасик.— Він уже, мабуть, і пішов, той собака!
— Справді? — радіє мама.— То неси ж мерщій ковбасу! Нічого Юрасикові робити. Кинувся прожогом до кухні, приніс
ковбасу та й хвалиться:
— Там був собака! Отакий здоровенний! Але я його прогнав. А тато всміхнувся й каже:
— То був не собака, Юрасику, то був твій страх. І ти добре зробив, що його прогнав.
У ДЯДІ ГРИЦЯ
Улітку мама одвезла Юрасика на село, до дяді Гриця. От де добро! Можна босому бігати, можна в ночвах купатись. Вийде Юрасик у садок, а там смородина й порічки, на дереві вишеньки червоніють. Піде з тьотею Полею на город — вона йому огірочок знайде молоденький, морквинку вирве, об фартух обітре й дасть:
— їж на здоров'я!
Такі хороші оці дядя і тьотя! Ніколи не гримають на Юрасика. Чи грядочку потопче, чи в діжку з водою землі накидає,— вони все кажуть:
— Та нехай! Воно ж дитина!
Та ось приїхала мама. Привезла цукерок і м'яч, і ведмедика з зайчиком, щоб не скучали там у місті без Юрасика, Ох і зрадів Юрасик мамі! А мама йому — ні, бо дуже Юрасик неслухняний став. Тьотя Поля гусенят годує, а він ганяється за ними, лякає.
— Юрасику, не ганяй гусенят! — каже мама.
— Юрасику, перестань зараз же!
А він собі бігає — мов і не до нього.
Тут уже мама зовсім розгнівалась і Юрасика у куток поставила. А дядя Гриць саме в хлівці щось майстрував. Почув, як Юрасик репетує, та й каже:
— Ну, за що ото дитину карати? Воно ж мале!
— Мале, а вже неслухняне! — відказує мама сердито.— Що ж із нього буде, як виросте?
Дядя Гриць тільки головою похитав. Ось незабаром і Юрасик до нього вбігає. Наче нічого й не було: сльози висохли, веселенький.
— Що, обидила мамка Юрасика? — обізвався дядя Гриць.
— Ні, це вона правильно зробила! — раптом заявив Юрасик.
— Та невже? — здивувався дядя Гриць.
— Еге ж, правильно! Бо вона раз мені сказала, а я не послухався, і вдруге, і втретє, а тоді вже мене покарала!
ХТО КОМУ ДОПОМАГАВ
Якось уранці дядя Гриць узяв велику лопату, а тьотя Поля — відро, та й пішли на город картоплю копати. А Юрасик і собі за ними:
— Я теж хочу картоплю копати!
От і взялися всі утрьох до роботи. Дядя Гриць кущик викопує, Юрасик картопельку вибирає, а тьотя Поля відром на купку зносить. Ой як картоплі багато! Радіє Юрасик та так уже завзято працює, аж сопе.
Тут саме сусідка заглянула через паркан:
— Що ж то ти, Юрасику, робиш?
— Хіба не бачите? — поважно відказує він.— Картоплю вибираю. А дядя з тьотею мені допомагають!
КУРОЧКА
На селі всі встають рано. І корова, й півник, і всі люди. Юрасик теж хотів, та ніхто його не розбудив. Прокинувся, як мама вже й з базару прийшла.
— А що ти мені принесла? — гукнув Юрасик, та до кошика.
Аж там щось ворушиться. Ой леле! Витягла тьотя Поля з кошика молоденьку курочку. Сама біленька, дзьобик жовтенький, а гребінець червоненький. Тріпається бідна, а встати не може: лапки їй мотузком міцно-міцно зав'язано.
— Бідна курочка! — пожалів Юрасик.— Розв'яжіть їй лапки!
— Не треба,— каже тьотя Поля,— ще забіжить кудись, а тоді й лови.
— А навіщо ж її ловити?
— Бо ось ми її заріжемо та обпатраєм, та зваримо, а Юрасик буде їсти.
— Ні, ні! — закричав Юрасик.— Я не буду їсти! Не треба курочку різати!
Та як розплачеться! Доти плакав, доки курочку не розв'язали та й не пустили по двору гуляти.
— А ти ж будеш її годувати? — питає тьотя Поля.
— Буду! — гукає Юрасик.— Це буде моя курочка! Так у Юрасика й ще робота знайшлася: одно посипає курочці
то пшонця, то кукурудзи, то крихоток хлібних. А вона щодня несе Юрасикові по яєчку!
От настав час Юрасикові додому їхати. Він хотів був і курочку із собою взяти.
— Ні,— сказала мама,— хай зостанеться. Нам її ніде тримати. Тут їй краще буде.
Нічого робити. Попрощався Юрасик з курочкою та й поїхав. А вдома стільки новин усяких! На їхню вулицю труби привезли, канаву риють! До самого вечора Юрасик у глині копався.
І вже перед сном, у ліжечку, раптом промовив:
— Щось згадав, та й забув! Ми ж не годували курочку!
ЯК ЛИС МИКИТА ІЗ КНИЖКИ ВИЛІЗ
Тато купив Юрасикові книжку. Вона зветься «Лис Микита». Дуже хитрий цей лис, хитріший за всіх лисів і лисичок на світі!
От раз захворів Юрасик, і поклали його в ліжко. А щоб не занудився хлопчик, дали йому роздивлятися книжку про Лиса Микиту. Там стільки всяких різних малюнків! Юрасик гортав книжку, гортав, аж поки й обкладинка не відпала.
Угледіла бабуня, та аж в долоні сплеснула:
— Що ж це ти наробив? Навіщо обкладинку одірвав?
— Вона сама одірвалась!
— Це ти Лисові Микиті скажи! Ось він прийде до тебе й спитає.
— Ні, він не прийде,— сміється Юрасик.— Він же у книжці! Як він із книжки вилізе?
— Якось прихитриться і вилізе! На те він Лис Микита!
А трохи згодом, чує Юрасик, хтось до них стукає. Бабуня вийшла в коридорчик і питає: «Хто там?» А воно крізь двері: «Дзяв-дзяв! Це я, Лис Микита!» — «Ти, мабуть, до Юрасика?» — бабуня йому.— «Дзяв-дзяв! Хочу подивитись, чи ціла моя книжка.» — «Ой лишенько! — зітхає бабуня.— А Юрасик захворів! Приходь іншим разом!» Воно пошкреблось у двері і дзявкнуло знову: «Ну, добре! Я прийду й подивлюсь! Мене не одуриш! Я сам усіх одурю!»
Зайшла бабуня до Юрасика, а він порвану книжку аж під матрац засунув.
— От морока,— каже бабуня.— Треба рятувати книжку, поки Лиса Микити нема. Ось я принесу клей та й підклеїмо.
Як підклеїли, Юрасик і питає:
— Бабуню! А то й справді був Лис Микита?
— А ти як гадаєш?
Юрасик засміявся, обняв бабуню і прошепотів їй на вухо:
— Я знав, що то ти, а все-таки трошки злякався!
ЮРАСИК РОБИТЬ ЛІКИ
Якось каже Юрасикові мама:
— А нумо, синочку, принесім води, а то бабуся старенька, їй важко.
Взяла мама велике відро, а Юрасик мале, та й ідуть.
— Мамо, старість — це така хвороба? — питає Юрасик.
— Хвороба,— одказує мама.
— А хто нею хворіє?
— Хто доживе до старшого віку, той і хворіє.
— Я не хочу доживати! — гукнув тут Юрасик, аж мама всміхнулась.
— Як не хочеш, то, значить, умреш.
— Я й умирати не хочу! Хочу бути завжди таким, як зараз! Мама знов усміхнулась і похитала головою:
— На жаль, так не буває, сину. Усі, хто живе на світі, згодом старіють і вмирають.
— Це погано! — рішуче заявив Юрасик.— Треба придумати такі ліки, щоб люди не вмирали!
— От виростеш і придумаєш.
— Ні, я тепер придумаю! — заперечив Юрасик.— Ось прийду додому і зроблю! Я покладу туди соку із того колючого «лікаря», що бабуся до пальця прикладала, і варення. Гарні будуть ліки, солодкі-солодкі!
Тільки зайшли до хати, як Юрасик одразу заходився коло ліків. Познаходив пляшечок усяких, поналивав і на столі, й на підлозі, й сам увесь облився. Бабуся вгледіла, розсердилась і повикидала всі пляшечки геть.
Побіг Юрасик до мами скаржитись, а вона й каже:
— Почекай, мабуть, із ліками, поки виростеш. Тоді вже твої пляшечки ніхто не буде викидати.
— Тоді в мене буде ціла рабо... лабо... латорія! — підхопив Юрасик.— Щоб було для всіх! Я всім, хто хороший, дам!
— А поганим тоді що ж — умирати?
— Нехай стануть хорошими, то я і їм дам! — відказав Юрасик.— Щоб на світі всі були хороші. От як!
Дата внесення :
01.09.2011
Переглядів: 455
Популярність: 98.72%
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
