Для дошкільного віку

Про маленьких друзів

Оповідання "Моя перша синиця", "Техніка", "Собача гроза", "Журка і Петя", "Перепелятко", "Смачний сніданок", "По заслузі", "Шпачиний важіль", "Тимошка", "Сон Вовки".

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1959 рік, видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР». Кількість сторінок: 42.


Фрагменти:

ПРО МАЛЕНЬКИХ ДРУЗІВ

МОЯ  ПЕРША СИНИЦЯ

Давно це було, ще я малим був. Навчили мене хлопці, як з простого ящика западню зробити.
Зробив я таку западню і поніс у садок на синиш, ставити.
Прийшовши до старої яблуні, що самотньо стояла серед малинника, швидко пристроїв западню серед гілок на раніш вибраному місці, насипав насіння, насторожив і подався до комори, звідки було видно яблуню і западню. Чекаю. Нарешті десь далеко-далеко почулось ціпкання синиць. Воно швидко наближалося. Вже видно, як, струшуючи сніг, перелітають з дерева на дерево ці красиві пташки. Вони ретельно обшукують усе, нічого не залишаючи поза увагою. Ці-Ці-Ці-чррр! -закричала одна, вгледівши западню.
Синиця спустиласи по гілках майже до неї, деякий час сиділа    нерухома, видимо,    обмірковуючи,    що    не    за новий предмет.
Я, тремтячи від нетерпіння, спостерігав. Звичайно, синиця довго не сидить на одному місці; дивлюсь, вона ворухнулась і перескочила нижче, потім ще нижче. І раптом серце у мене закалатало, як скажене: синиця сиділа на краю западні, заглядаючи всередину. Раз! — і вона плигнула прямо на насторожену паличку, в западню.
Очі в мене самі собою заплющились: зараз хлопне — і синиця моя.
Але ні звуку. Розплющив очі. Бачу, синиця вже сидить на гілочці збоку і, затиснувши лапками насінину, гатить по ній споїм міцним дзьобиком, наче коваль по підкові. Впоравшись з першою насіниною, вона знову, вже не роздумуючи, зникла в западні і знову на тій же гілочці трощить насінину, аж друзки летять.
Я зрозумів: дуже міцно зачеплено язичок і паличка витримує вагу синиці.
Довелося йти наново насторожувати.
Ледве не плачучи з досади, зробив усе на цей раз дуже старанно; навіть кришка двічі на пальні падала. Нарешті зачепив язичок бездоганно і навшпиньках одійшов, щоб, бува, від струсу кришка не впала.
Знову сиджу на тому ж місці, спостерігаю.
Але синиць нема.
Жду. В уяві знову і знову спливає хвилююча картина: синиця на борту западні і плигає па паличку. Відчай кипить у серці. Сиджу довго, так чекаючи, а сніг падає й палає, і навкруги тихо-тихо.
Аж ось рипнули сінешні двері.
— Юрко, обідати! материн голос.
— Іду!
Обідав, звичайно, сяк-так, і от знову засніжений сад. Така ж сама тиша. «Мабуть, сьогодні вже не прилетять», думаю, простуючи до своєї засідки,
Але що це? Тук-тук-тук — дзвінко  розляглося по саду. Якась тріскотня, і знову — тук, тук, тук!
Біжу до яблуні. Так і є, іде здалеку видно: западня закрита, синиця там. Ура!!!
Підбіг, прислухався, але з ящика ні звуку. А може, там і нема нікого?
Раптом: трах. тах, тах. тах! Хтось довбав западню з середини.
— Єсть! — видихнув я і заметушився.
Спочатку трохи підняв кришку і заглянув усередину. Щось пурхнуло біля самого носа, мелькнули білі шоки.
Тремтячи від нетерплячки, я швидко розмотував з себе велику хустку, якою мене мати запнула, щоб не застудився.
Зняв хустку, щільно закутав нею западню і, піднявши кришку, засунув руку, слідкуючи, щоб жодної щілини піде не було.
Ось вона! Ллє маленьке тільце вислизнуло з пальців і знову затаїлося. Нчого, думаю, ніде не дінешся. Але що  це?!
Рядом, близенько, на гілці сидить красуня синиця, сліпучобілі щоки, жовті, аж золоті груди, вся, як писанка. Обтрусилась;  пінь-пінь,  чррр — і  вже на  вершечку  яблуні.  З  вершечка  далі  пурхнула — і   нема,  тільки   гілочка хитається.
Страшна підозра, що переходить у впевненість, потім у відчай... Гарячково нишпорю рукою, потім знімаю хустку, розкриваю западню — порожня. Тільки трісочки валяються там, де синиця роздовбувала щілину, щоб вилізти,
І як вона примудрилася вислизнути, досі не розумію.
Так, волочачи хустку, і додому прийшов, мовчки вислухав наганяя від матері за те, що розмотався...
Всю ніч мені снились синиці.
А другого дня я знову був у садку.
Коротше кажучи, другого дня у мене в клітці на всю хату торохтіла і розкидала шкаралупки під насінин весела красуня синиця, може, якраз та, що була втекла. На цей раз я западню з синицею у хату приніс, так би мовити, щоб бути гарантованим від несподіванок.
Багато пташок ловив я потім і тримав зимою в клітці, але й досі найулюбленішою з них є для мене синиця, ця весела і простодушна пташка.

ТЕХНІКА
Підсипала мати квочку, і одне яйце я для себе намітив. Вилупилося курча, згодом виріс з нього півень.
Назвав я його Драконом, або просто Дракошею.
Був він надзвичайно краснішй: чорний, як смола, з синім вилиском, з червоним, як мак, гребінцем. На все село вславився він своєю хоробрістю і вмінням битись. Техніка бою в нього була настільки висока, що такий простенький прийом, як фальшиве клювання зерна, а потім раптовий напад, ходіння дзьоб до дзьоба з настовбурченим коміром і вживання так званого гіпнозу його зовсім не задовольняли.
Він налітав, як чорна буря, без усякої підготовки, покладаючись тільки на свою силу і вірність удару,— і завжди перемагав. Усі півні навкруги знали це і старались не потрапляти йому на очі.
Хлопцям, які розумілись на півнячих боях, заздрість не давала спокою. І коли появлявся гідний супротивник, до мене приходила делегація. Після обговорення всіх умов конкурента приносили, і починався бій.
Згідно з умовами, прийнятими нами, бій провадився на території останньої перемоги, і тому місце за нашою клунею після численних перемог Дракоші стало традиційним. Це була рівна, як тік, невеличка площадка, всіяна різноманітним пір'ям.
Слава Дракоші була в зеніті після останнього бою, який він виграв у величезного Павлюконого півня. Було це так.
Одного разу Мишко Музичин не дав мені як слід дообідати: появився перед нашими вікнами, довго сигналізував і нетерпляче крутився па місці, поки я, сяк-так поївши, вискочив.
— Знаєш, Юрко, — зразу заявив він мені. — Мабуть, прийшов капут твоєму Дракону.
— А що таке? — питаю.
— Павлюк привіз з міста півня, закордонного. Кажуть, якийсь плімутрок. Ми ходили дивитись. Ох і півень, як гусак завбільшки! Павлюків Вітька каже, що він твого Дракона однією лапою спать покладе.
— Ну, вже й покладе. Тоді з жовтим теж казали....
— Ага, жовтий! Ходім, подивишся, то сам скажеш.
Пішли ми, по дорозі  ще  хлопці  пристали. Прийшли до Павлюків, визвали Вітьку, а він сяє,   розхнастався, аж гидко дивитись.
— Ну, де.— питаю,— ваш півень?
— Зараз батько його кумові показує, — каже Вітька. Аж тут і півень з сіней вискочив. Ну й півняка! Хлопці аж
очі витріщили. Мені, правда, сумно стало.
— А все-таки поб'є, — кажу.
І що ви думаєте? Таки побив. Правда, довго нам не вдавалось звести їх, бо я свого принципіально не хотів приносити, раз правило, а Вітька боявся, бо батько пообіцяв шкуру спустити, як займатиме півня.
І, думаєте, злякався Дракоша? Де там! Налетів, та як став давать! Правда, і йому перепало, та все ж напослідок він плімутрока загнав у бур'ян, — насилу впіймали. Кривий став і весь обскубаний.
А Вітьку батько таки відшмагав.
Але прийшла і на Дракошу біда.
Одного разу сиджу я під бузиною, вирізую пукалку. Чую, мати гукають:
— Юрко, іди швидше, індик твого півня б'є.
А напередодні наша сусідка, тітка Мотря, купила десь індика і двох індичок. Я й чув якийсь ґвалт, індик кричить, та не звертав уваги.
Схопився, біжу.
Вскочив у двір, бачу: мати й тіткя Мотря кишкають на індика, а індик надувся, як гора, белькоче, кругом чорне пір'я літає. Де ж Дракон? А тут і Дракон вискочив. Він уже під індиком був: топтав його Індик, Бачу, вже хитається, але не тікає. Розігнався — й на індика, аж у того в пузирі загуло. Зчепились — знов його індик топче... Кинувся я, одбив, поніс півня додому. І так мені прикро стало! Такий півень! Така слава і якийсь дурний індик трохи не вбив.
А Дракон оддихав і знову з рук рветься.
Приніс я його, замкнув у хижу. Не пройшло й години, чую, знову мати кричать.
— Юрко, біжи, розбороняй, уп'ять б'ються!
Отак і пішло.   Цілий день тільки й роботи, що півня одбиваю. Два рази рятував у  такому  стані, що думав здохне.
Довелось весь час тримати Дракона в хижі.
Така мене досада взяла! Сором який! Тільки з двору випнуся, а хлопці зразу:
— Ну, що, Юрко, зробив уже індик з твого Дракоші котлету?
Мовчу, а зло бере. Бачити того індика не можу. Якось чую, мати з батьком балакають:
— Треба, мабуть, півня продать чи зарізать.
Вирішив я на індикові по-справжньому помститися. Вибрав добру горіхову лозину, зробив лука, наробив стріл, відшукав консервну коробку і почав робити наконечники. І тут мені наче в голову стукнуло.
От граємо ми якось з хлопцями в цурки.
А Вітька знову:
—    Ну, що, Юрко, зробив уже індик твоєму Дракоші капут? Щось не видно його в дворі...
Всі хлопці: га-га-га!
А я йому:
— Мій Дракон — це ж не ваш дурний плімутрок! Буде капут, та не йому, а індикові.
— Закрийсь,—каже,—не хвастай, це тобі не півень, а індик!
— А давай, — кажу, — на спор, що через три дні твій індик тікатиме, як курча. Однаково його Дракон поб'є — не силою, так технікою.
— Бачили, — каже, — ми ту техніку, що водою одливать доводиться.
— Ну, давай, — кажу, — на твої вудки спорить. Поб'є — мої вудки, не поб'є — коньки віддам.
— Жалко тебе обіжать, — глузує, — та ладно.
Поспорили.
Прийшов я додому й почав півня озброювати. Затис його між коліна, узяв два найгостріших наконечники, надів на шпори і прив'язую, а він наче розуміє. Спершу клювався, а потім притих і не пручається.
Довго возився, як прив'язать, щоб не злетіли. Нарешті удосконалив, ще й тоненьким бинтом прибинтував.
Виждав, коли тітка Мотри чогось у район поїхала, а мати на баштан сапати пішли. Послав Мишка по хлопців, щоб збирались і щоб обов'язково Вітька був. Виніс півня, і він як по бачив індика, так з рук і риється. Пустив його до індика, а той — нахабно назустріч. Надувся по саме нікуди, думає: зараз потовчу! Ех, як налетів Дракоша; як дав шпорами, так індик від несподіванки аж кавкнув, наче вдавився. Правда, разів зо два індик його був збив з ніг (видно, поки не розпробував, шо це за штука — шпори), та не пройшло й п'яти хвилин, як він уже в паніці тікав.
Як побачив я, що індик тікає, а Дракон то на ньому верхи, то слідом, та й перелякався. Давай уже індика одбивать. Дракона ледве з хлопцями впіймали. Поки шпори зняли, усіх подряпав.
Ох, і було ж мені, коли тітка Мотря приїхала і мати прийшли! Та про не не варто розказувать.
Дракон у нас ще довго жив. А індика тітка Мотря продала, бо він з двору од Дракона кожного дня забігав хтозна-куди. От що значить техніка!
А Вітьчиними вудками я пополовив рибки.

СОБАЧА ГРОЗА
Була у нас ручна галка. Галка звичайна і потрапила до нас звичайно: одібрали замучену у хлопчикір. Пожила вона в кімнатах, та недовго. Сліду багато за собою залишала і, звісно, старші заявили, щоб галки в хаті не було, А якщо хочете, мовляв,годувати, — годуйте і тримайте надворі.
Довелось галку влаштувати у собачій будці, бо їй чогось сподобалось там жити.
А в тій будці жили двоє цуценят — Валет і Джульбарс. Вийшло так, що галка, начебто старша за них віком, і повела себе, як старша, — хазяйкою. Якщо жарко або захоче сама побути, — вижене цуценят, та ще не як-небудь, а агресивно вижене: вилітають, аж витать. А холодно, то вона нічого, дозволяє в будці сидіти: хай гріють. От так і була вона за диктатора.
Згодом цуценята повиростали, вийшли з них величезні кошлаті дворняги. А вона, хоч і невеличкою лишилася, а волі більше взяла, зовсім псів затуркала. Бувало до їжі не доторкнуться, поки Галя не наїсться, не те щоб без дозволу в булку лізти.
Галя звикла, шо її пси бояться, і не церемонилась і з чужими, сусідськими. Інколи можна було бачити таке видовисько: летить по вулиці з вереском сусідський пес, в очах смертельний жах, а на голові Галя. Карає за щось, аж пух летить.
Так ми її й прозвали: "Собача гроза".

ЖУРКА І ПЕТЯ
Ручного журавля, здається, ніколи інакше як Журкою не кликали.   Був і у мене  такий журавель, породи і звали ми його теж Журкою,
Всі любили і поважали Журку за надзвичайну солідність. Навіть кури, з якими він годувався.
Багато цікавого можна розповісти про ручного журавля: і як він інколи таниює, і як не дає курям між собою битись. Та про це вже писали.
Мені хочеться розповісти про відносини Журки і півня Петі.
Півень — це, звичайно, дуже темпераментна і горда птиця, а журавель теж горда і надзвичайно солідна птиця.
Бувало вийдеш на ґанок, покличеш: ціп-ціп-ціп, — і всі кури з півнем на чолі мчать на сніданок, а журавель іде повагом.
Кинеш журавлю шматочок хліба, він спочатку нахилить голову набік, подивиться своїм рубіновим оком, тоді клюне.
А вже в Петі, у того інша хватка: він, не роздивляючись, бігом підліта і, поки журавель гляне, хліб уже в Петиному волі.
Вийшло так: або недоїдати Журці, або солідність втрачати.
Та Журка знайшов вихід. Зорієнтувався і прийняв нову тактику: поки ще кинутий йому хліб до землі не долетів, він, як блискавка, до Петі — та як уріже його своїм гострим кинджалом-дзьобом! Петя навтіки, а Журка тоді солідно нахилить голову, гляне на хліб і, не поспішаючи, клюне.
Урахувавши це, Петя перестав на Журчин хліб навіть дивитись... Дуже солідна птиця Журка!

ПЕРЕПЕЛЯТКО
Йшов я одного разу на озеро окунів ловити, коли це — фрррр!!! — перепілка з-під ніг, а за нею з дванадцятеро перепелят в усі боки, наче хто камінців жменю жбурнув, У мене аж вудки з рук вилетіли.
Але я не зовсім розгубився, кинувся ловити й одне, що у траві заплуталось, таки впіймав.
Взяв у руки і запіклувався: мале-мале, менше віл волоського горіха, а собою—ну, чисте курча; у жовтенькому пушку, на голові й на спині смужечки, а крильця чималенькі — сірі, перепелячі.
Надивився я, хотів уже випускати, а тоді й думаю: у перепелички ж їх багато, а в мене ще ніколи не було ручної перепілки, — і поніс додому.
Несу, а воно й не пручається.
Приніс, пустив. Бігає по кімнаті, нікого не боїться, само в руки йде.
Узялись ми його годувати. Думка така; коли воно курча, то і їстиме зразу само, як курча.
Насипали    пшона — не їсть, крихти —  не їсть. Біда, видно, не інакше назад до матері нести.
А мух і не догадались дати. Вважали, раз перепел зерноїдна птиця, то й не їстиме їх. Та воно нас само навчило. Біжить попід стіною, а на стіні — муха, і височенько; перепеля зупинилося, стриб — і нема мухи.
Тепер уже ми знали, що робити: наловили мух, потім коників, і виявилося, що наше перепеля — спортсмен.
З рук муху або коника не бере, а піднімеш над ним, воно зразу — стриб! — і без промаху: нема коника!
Виходить, це вони так пристосувались: живучи в траві, на ній коників та всяких комах ловити. А вже як підростуть, тоді на зерно переходять.

СМАЧНИЙ СНІДАНОК
Племінник мій вчиться на біологічному факультеті в університеті. Одержав він завдання — зібрати колекцію мух, тобто двокрилих. Зацікавився і я цим. Був у мене вільний час, вирішив йому допомогти.
Першу муху, домашню, ми впіймали зразу. Потім діло пішіло важче. Де ми їх тільки не ловили! Навіть на пляжі лежали, як жертви, поки впіймали на собі овода. Вийшла вже чималенька колекція з тридцяти двох мух, серед яких була золота муха, надзвичайно рідкісна. Впіймали ми її у такому місці, що й сказати соромно.
Приїхавши долому, полягали спати, а  колекцію мух, наколотих на булавки, на розчиненому вікні залишили. Це щоб вони вранці на сонці попідсихали, а тоді вже викладачеві нести.
Прокинувся я рано від якогось цокання: шось наче сухо постукує. Підводжусь, а з вікна — фррр!.. — горобець. Глянув, а з колекції тільки одна муха залишилась — домашня. А горобець злетів на тополю під вікном та ще її свариться. Не дали, мовляв, доснідати. Розбудив в племінника:
—  Вставай, — кажу, — натуралісте, почнемо спочатку.
Наловили ми знову мух та вже золотої не впіймали. От капосний горобець!

ПО ЗАСЛУЗІ
Сонце, спека. Незважаючи на це, бджоли безперервною низкою вилітають з вулика і влітають до нього. Біля льотка, як і годиться, стоять вартові, уважно ворушать вусиками. Вони ними перевіряють кожну бджолу, — чи своя.
Тут же збоку крутиться оса у своєму тигрячому вбранні. Намір її зрозуміли: попасти у вулик, — чи то за медом, чи, може, яку іншу шкоду зробити.
От одна з вартових відлетіла до поїлки - і враз оси нема. Вона вже прослизнула в льоток. Вартова, напившись, — знову на місці. Все йде наче як слід.
Аж ось в льотку якась метушня, збудження. І враз на виході з'являється процесія: дві бджоли і знову оса. Тільки вже не то, хистка й хижа, а майже в непритомному стані, І ведуть її бджоли за обгризені цурупалки крилець. Враження таке, паче пані попідручки виводять. І осі — ясно видно — не з медом: ледве ворушиться. А не лазь!

ШПАЧИНИЙ ВАЖІЛЬ
Багато роботи шпаку в травні, коли шпачат годувати треба.
Шука шпак поживи більше на землі, та все бігом, та все бігом. Ніколи вгору глянути. А пожива — дощові черв'яки і жучки всілякі — частіше всього під камінцями ховаються, особливо в спеку. Як їх діставати шпаку звідти?
Та в шпака важіль є. Підбіжить він до камінця, підсуне свій гострий ніс під нього, розкриє рота, от камінь і піднявся. Скосить шпак очі, і видно йому, чи є що під камінцем, чи нема. І якщо є, тоді перевертає, а нема — стулить рота, камінь на місце ляже, а шпак біжить далі, Іншим разом ще загляне.
В нього і очі для такого заглядання пристосовані, щоб і при розкритому дзьобі вперед видно було.

СОН ВОВКИ
Є у мене маленький приятель Вовка, завзятий колекціонер.
Одного разу, діждавшись, коли мати пішла на роботу, Вовка вийшов з хати. Уважно обдивився навкруги: нікого поблизу не було видно. Ясно, всі в полі, тільки баба Уляна вовтузиться оддалік на своїх грядках.
Не гаючи часу, швидко попрямував городами до берега. Вкриті ніжною зеленню, над Удаєм тихо шепотіли осики і верби. Ці верби з давніх-давен обрали собі за резиденцію граки. В гілках рясніли темні шапки гнізд та смоляно чорніли силуети птахів. Час віл часу котрийсь з них каркав, і над вербами не вгавав шум.
Саме грачині гнізда й були метою Вовки. Треба було неодмінно видрати грачиних яєць. А щоб, бува, не повторилась стара історія, коли дядько Петро, зігнавши його з дерева, одвів за вухо до матері. Вовка вжив заходів: вибрав час, коли всі були на роботі.
От, нарешті, берег. Граки каркають над самою головою, калина і бур'ян білі від грачиного посліду. Ось і двостовбурова верба з п'ятьма гніздами; їі він уже давно намітив, як найбільш доступну. Глянувши навкруги ше раз, Вовка насунув кепку, щоб не злетіла, і, обхопивши стовбур, поліз, пособляючн коліньми. Поодиноке грачине каркання зразу перетворилось на тривожний безперервний крик; птахи   захвилювались, вгледівшії його білу сорочку. З нижнього гнізда, до якого ліз Вовка, виглянула грачиха і якусь мить дивилась мовчки, збагнувши весь трагізм події; потім закаркала і злетіла. За нею з криком позлітали інші.
Вовка став поспішати. Це каркання, безумовно, когось сюди наверне. Згори йому було видно, що навіть глуха бабка випросталась і з-під руки вдивляється, чого граки репетують. А лізти бую важкувато: в очі сипалась труха, кора сильно дряпала голі до ліктів руки. Нарешті дістався до гілок. Перепочивши трохи, глянув: бабка знову поле. Тепер діло пішло швидше, тільки якось ніяково було від грачиного крику.
От уже й перше гніздо. В ньому лежало четверо зеленкуватих, рябих яєць. Вмить теплі яйця опинились в кепці, і Вовка щільніше насунув її на голову. Зразу над першим гніздом темніло друге, ще пишніше. Довелось перше гніздо скинути, щоб не заважало лізти. В другому гнізді теж було четверо яєць. Вовка тріумфував. Знявши кепку, почав укладати і ці яйця, але більш шести вкласти не вдавалося: не налазила кепка. Довелось двоє кинути додолу. Кинув і глянув, як, зменшуючись, швидко летіли вони вниз. Ось одне луснуло об гілку, друге долетіло до землі.
Вовка огледівся — ого, як високо заліз! Дерево помалу похитувалось, в очах рябіло від птахів, що метушливо кружляли в повітрі, від нестерпного грачиного крику заболіла голова. Трете гніздо загрозливо хиталось на зовсім тонкій гілці. Ста-ло моторошно. Стараючись не дивитися вниз. Вовка почав злазити. Злазити було легше, але сильно тремтіли подряпані рукн,
Нарешті, земля. Зразу повернувся хороший настрій: діло зроблено, і ніхто не помітив. Правда, йдучи додому, виявив, то сорочка на животі і штани па правому коліні трохи порвані та нічого, це можна буде якось об'яснити.
Делікатно обминувши бабку, забіг у хату, взяв голку і зник у кушах бузини за хатою. Тут у Вовки була схованка. Взагалі, це було, як він вважав, нікому не відоме місце.
Влаштувавшись на саморобному ослоні. Вовка зняв кепку і, проколовши одне з яєць голкою, почав видувати його. Але яйце не видувалось і раптом луснуло. Всередині був уже чималий зародок пташеняти. Взяв друге яйце — те ж саме, з третім теж. Останнє навіть видувати не пробував, тільки проштрикнув. Довелось викинути.
«Ех, не пощастило поповнити колекцію», зітхнув Вовка, вилазячи. І почав ремонтувати маскіровку сховища. Але діло не клеїлось: все згадувалось хитання дерева, грачине каркання. День пройшов так-сяк в різних хлоп'ячих клопотах, а ввечері, уже лежачи в постелі, знову ясно згадав вранішню подію з усіма подробицями — захиталось дерево, каркання задзвеніло у вухах, помалу переходячи у сон.
Прокинувся раптом від почуття, наче над головою каркнун грак. Уже світало. Сів, обдивляючись, здивувався, що так рано, а ні матері, ні баби нема. Потягаючись, став одягатись. Тук, тук, тук — застукотів хтось у двері.
— Зайдіть, — крикнув Вовка.
Нікого. А згодом знову — тук, тук, тук.
«Мабуть, хтось чужий», подумав Вовка, відчиняючи двері, і від здивування витріщив очі… На порозі сидів грак.
Мисливська пристрасть заслонила всі інші почуття. Не довго думаючи. Вовка розставив руки І кинувся, щоб ухопити птаха. А той і не пручався, дав себе взяти, але зразу ж ухопив жорстким дзьобом Вовку за палець.
«Кусайся, браток. це тобі не допоможе», буркнув Вовка, але враз почув, що з ним робиться щось дивовижне; якась кволість напала, пальця так і не вдалось вирвати.
І тут він з жахом побачив, що грак почав швидко рости, і не тільки грак, а й усе навкруги. Хата стала високою аж до хмар, кілок на тину став як фабричний димар, а глечик на ньому. — завбільшки як цистерна, майорів десь далеко вгорі. Грак став більшим за колгоспного бугая. Він оглушливо каркнув, і Вовка з жахом зрозумів його мову.
— На суд, — каркнув грак і, вхопивши Вовку за сорочку страшним, завбільшки з човен, дзьобом, розгорнув крила і піднявся в повітря.
Страшно зашуміли широкі крила, І з шаленою швидкістю земля стала провалюватись униз. Пролітаючи мимо димаря хати, великого, як силосна башта, Вовка побачив горобців, більших за себе самого, і враз зрозумів, що все залишилось таким, як і було, а сам він зменшився, став меншим від горобця. Гірко заплакав Вовка, дивлячись, як все вище й вище піднімає його велетенський грак. Нарешті він із страшним шумом ринув прямо до верб, які зразу пізнав Вовка, хоч і були вони страхітливо високі.
Оглушливе каркання стріло їх, коли грак, зі свистом прорізуючи повітря, спланірував на гілку завтовшки з дуплянку і кинув Вовку в гніздо. Воно   здавалось   хаотичним   нагромадженням величезних дрючків, заглибленим всередині і виложеним соломою, грубою, як очерет. Гірко плачучи, Вовка впав у заглибину і дивився, як страшний грак, що приніс його, з огидою в очах старанно чистить дзьоба. Потім підняв голову і тричі каркнув:
— Приніс! Приніс! Приніс!
— На суд! На суд! — закаркали навкруги, і повітря зашуміло вихором. Вовку трохи не викинуло, коли з усіх боків, хлопаючи величезними крилами, граки сідали навколо гнізда.
— Суд починається! — почекавши, поки всі розсілись. крикнув старий грак. — Цей хлопчик обвинувачується в тому, що заліз на дерево і видрав з гнізд восьмеро яєць і всі їх знищив, хоч і знав, що для колекції можна брати тільки одне ямне з гнізда, та й то, каїн воно не насиджене. Цим самим вищезгаданий хлопчак убив восьмеро майбутніх граків. Вчинок виглядає ще огиднішим, коли зважити на те, що він заподіяв страшну шкоду колгоспові, де й сам живе. Адже кожен грак за день з'їдає до чотирьохсот різних шкідників і приносить цим велику користь. Щоб бути справедливим, — вів далі грак, — пропоную висловитись усім, хто хоче що-небудь сказати на захист підсудного.
— Дозвольте мені, — прокаркав один з граків, який весь час мовчав. — Мені здається, вину зменшує те, що хлопець надто молодий і дурний.
— Не згоден, —  закаркав другий грак, — він уже в п'ятому класі, і вчитель не раз розповідав, яку користь приносять птахи.
Знявся страшний галас.
Раптом грачиха з першого гнізда, видраного Вовкою, яка весь час істерично каркала, вимагаючи кари, прорвалась крізь кільце.
— Це як же, — заверещала вона, — він повбивав наших діток, вони так і світу не побачили, а тепер, може, пустити його додому? Та не діжде! — аж захлиналась грачиха і, вхопивши Вовку за ногу дзьобом, кинула у безодню під дерево.
— Ой, ой! Я більше не бу-у-у… — верещав Вовка, камінцем легючи вниз. Десь угорі залишились гнізда, і все тихше і тихше — грачиний крик. Земля з шаленою швидкістю летить назустріч. Он уже видно серед посліду розбите грачине яйце. Нарешті, — трах!!! — і Вовка прокинувся. Серце тріпоче, як не вискочить. Сів на ліжку, протираючи очі.
— Чого це ти так рано скочив, — підвелась мати, — ще й світати не починало.
— Ой, мамо, страшний сон  приснився!
— А що приснилось, синочку?
«Ні, не розкажу», вирішив Вовка і мовчки ліг, не відповівши. Лежав і думав. От і добре, нехай подумає.

ТИМОШКА
З малих років я багато тримай усяких ручних птахів і звірят, а от білки не доводилось, хоч і мріяв про це.
І нарешті здійснив спою мрію.
Привезли в зоомагазин білок. Пішов я і вибрав на свій смак білку. Якось її там упіймали, у коробку з дірочками запакували, розплатився я і поніс додому. Дома радість:
— Тато білку приніс!
Розв'язали ми коробку; а білка звідти, як торпеда, тільки заскреготала пазурцями — і вже на картині сидить, уцюкає, по-білчачому свариться.
Тут же вирішили назвати білку Тимошкою. І зажив Тимошка, оточений радісною увагою нашої сім'ї.
Перші три дні тільки й чуєш бувало: який він гарний, який жвавий та бистрий, та як красиво в лапки їжу бере та гризе. А згодом наступили чорні дні. Першим скуштував Тимошчиного таланту я. Спочатку став він гризти все на моєму письмовому етапі; візьме, наприклад, олівець, трісь-тріеь-трісь, і немає олівця.
Була в мене луже красива дерев'яна собачка, подарунок приятеля. Приходжу якось додому, а собачка вже без голови, тільки скляні очі валяються. А Тимошка сидить на картині і звідти свариться. Кожен день пішли новини:
— Тату, Тимошка спінінг погриз.
Або:
— Тату, Тимошка твій мундштук забрав на грубку і чути, як гризе.
То жінка:
— А бодай ти йому здох, пудреницю погриз
Або Вітька рюмсає: Тимошка грузовика понівечив.
І пішло, і пішло.
Бачу, все моє сімейство з Тнмошкою в конфлікті. Раніш бувало і кватирку не одкривають, щоб Тимошечка не втік, я тепер частенько вікно відчинене.
Вирішив я навести порядок. Дістав клітку і наказав синові піймати і посадити шкідника. Аж тут ми зрозуміли всю безглуздість мою наміру.
Виявилось, що Тимошка скажено кусається, та ще н така у нього слина трубна, то ніяк після укусу кров не зупиниш.
Ловили ми по черзі, починаючи з Вітьки і кінчаючи мною. За якусь годину вся наша сім'я була люто покусана і скривавлена, а Тимошка переможно гасав по верхах і з злорадним виглядом скрекотів і уцюкав.
Спробували ми його у вікно вигнати, так куди там: скочить на підвіконня і назад. Видно, сподобалось йому в нас жити.
Аж от одного разу приходжу я з роботи, а в хаті сум: Тимошка захворів.
Тут уже всі образи було забуто. Який би не був він раніш предний, а захворів, і стало ясно, що все-таки ми Тимошку любили.
Вітька — так той уже й реве з жалю, коло Тнмошки сидить.
— Ну, — кажу, — покажіть мені, що з ним.
Показують, Бачу, лежить Тнмошка, обкладений ватою, очі закрив, не ворушиться, ледве чутно дихає, і живіт у нього неначе опух.
— Видно, погриз чогось отруйного, — каже жінка, а в самої сльози на очах.
Розчулився і я. Швиденько пообідав, капелюха на голову, а Тимошку взяв обережно з ватою і поклав за пазуху піджака, А в нього, бідного, вже й голова теліпається.
Пообіцяв сім'ї до ветеринара на таксі їхати, щоб у трамваї, бува, ніхто хворого нелридавнв. І тільки зібрався йти, коли це Тимошка як закрутиться за пазухою. Я туди рукою, а він як стрибне на плече, з плеча на голову, з голови на шафу і вже на грубці сидить, свариться. Зразу, значить, йому чогось полегшало.
Розстебнув я піджака, а там усе у якомусь маслі і наче соняшниковою олією пахне. Здогадалася, в чому річ, жінка:
— А я думала, куди це олія із скляночки поділася. Це ж ти його за животика придавив, от він і повернув назад.
І пішов я, замість ветеринара, у хімчистку піджака здавати.
Після цієї події у нас уже остаточно терпець увірвався. Вирішили ми Тимошку в зоопарк здати. Почали ламати голову, яким же способом його зловити.
Виручив ВІтька, придумав такий план. Взяв у кухні глечика і поклав на грубці, а в глечик вати напхав: це щоб Тимошка глечик за дупло признав. І ви знаєте, таки Тнмошка зразу глечик освоїв, став туди всілякий мотлох на гніздо носити, а на ніч заліз спати.
Тут ми його й накрили. А вранці так з глечиком я його і в зоопарк здав.
Тепер Тимошка живе в зоопарку. А ми частенько Його згадуємо: все-таки багато в ньому і хорошого було. А що гриз, так на те ж він І білка, та ще й до того, видно, мало ми йому твердої їжі давали.
Ходили ми з Вітькою у гості до Тимошкн, та хіба серед білок у зоопарку взнаєш, котрий з них Тимошка. А сам він не признався.
 


Дата внесення : 22.08.2011     Переглядів: 261     Популярність: 92.12%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Список коментарів

  Відправник : аня
  Час відправлення : 2014-03-22 20:39:19
сябик

  Відправник :
  Час відправлення : 2014-03-22 20:38:46
няяяяяяяяяяя

  Відправник :
  Час відправлення : 2013-02-16 16:30:55
спасибо

3 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :