Для дошкільного віку

Деревинець Топорко і дев'ятеро жупанчат

Дід Невмивака любить, коли хтось дбає про лісові рослини. От, заможний жупан полив молоді буки - і його заповітна мрія мати синів збулася. Дев'ять буків стали йому синами. Але й десяте деревце, молодий граб, теж перетворилося на хлопчика. І як складеться їхня доля?
Переклад Віля Гримича

Художники: Кім Світлана
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1978 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 41.


Фрагменти:

Пішов жупан* Юрина своїм розлогим краєм подивитися, де що є та кому чого бракує. І забрів він на маленьку галявинку, де виткнулося з землі дев'ятеро явірців. Поскаржились явірці, що нізвідки їм води брати, й жупан звелів селянам підвести до них воду. Викопали селяни рівчак, вивели туди потічок, і, коли вода побігла попід коріння явірцям, мовив жупан Юрина:
— А тепер, явірці мої, ростіть собі й бороніться, як кому снага дозволяє.
Сказав ото так і пішов далі. А що в жупана було багато іншого клопоту, то невдовзі він і забув про ті явірці.
Тим часом, коли жупап біля явірців клопотався, небом дід Невмивака проходив. Дід Невмивака не миється, не голиться, нігті не підстригає. Вранці на світанні й за вечірніх сутінків небом прогулюється. На ногах у діда опанки**-скороходи, на голові шапчина-цеберчина. З хмари на хмару дід переступає, за два кроки небо переходить; шапчиною-цеберчиною з джерела води набирає та ген усі луки росою скроплює. Бородою він вітер роздмухує, нігтями хмари розпорює і, де треба, дощ висипає. 1 млу він розганяє, щоб сонце пригрівало, і за землею наглядає, чи гарно пшениці ростуть.
Отак і того ранку дід Невмивака опинився над галявиною і побачив, як жупан про молоденькі явірці піклується.
Щоб полюбитися дідові Невмиваці, досить листочок у бадилини виправити, а хто вже стебельцю допоможе, того він за брата матиме. Бо не було для нього нічого дорожчого за ліси та луки. За ними він споконвіку приглядав, радіючи, як вони всю землю вкрили.
І от, побачивши, що жупан явірцям пособляє, сказав дід подумки: «Виходить, добрий чоловік цей жупан, коли навіть на малесенькі явірці зважає. Ану допоможу і я йому».
____________
* Правитель округи в старій Югославії.
** Шкіряне доморобне селянське взуття, схоже на постоли (прим, перекладача).
____________

Відтак дід Невмивака щодня галявину навідував, явірці росою скроплював, дощем поливав, сонцем зігрівав. І явірці — дев'ятеро їх було — росли й росли, та такі гарні, глянути любо! А побіч явірців і десятий пагінець гнався вгору, то був молодесенький грабок. Явори собі до хмар тягнуться, і грабок за ними квапиться, тільки не здола їх малесенький наздогнати.
Отак три літа й минуло. Одного ранку вийшов жупан Юрина на вежу свого замку. Роззирнувся навсібіч — любо бачити, як зеленіється округа. А вздрівши на галявині отих дев'ятеро явірців, зітхнув неборака. Важка туга лежала в жупана на серці: смерть забирала всіх хлопчиків, що народжувалися в нього, немов ворог наклав на його рід якесь страшне прокляття.
— Ой лелечко, які ж гарні явірці! Аби оце мені в палац дев'ятьох таких жупанчат! — зітхнув жупан.
І тільки він це проказав, аж тут перед ним об'явився на вежі якийсь дідок. Одяг на нім — саме дрантя, борода нечесана. Подивишся на його вбрання та бороду, подумаєш — останній жебрак; а в вічі йому зазирнеш — побачиш: може, він і не знає того, що знаєш ти, зате напевне знає-відає таке, чого ти ніколи не знатимеш.
— Накажи,— мовить дід,— своїм служкам, щоб пішли на галявину, зрубали оті дев'ять явірців і принесли тобі з них дев'ять оцупків. А ти наготуй дев'ять колисок і признач дев'ятьох мамок, нехай колисають ті оцупки в колисках від першої зорі до півночі. Рівно
опівночі оживуть усі дев'ятеро оцупків, і це тобі будуть дев'ятеро жу-паненків. Але не здумай тільки заносити їх у палати, не здумай їх ховати від роси чи від морозу. Нехай собі хлопці ростуть під дощем та сонцем, бо ж це явірці, вони із землі виткнулися.
Так нарадив дід Невмивака, бо знав, як явірцям рости. Одне погано: не відав дід, що воно таке — жупанові палати!
Порадив ото так дід Невмивака і зник. А жупан Юрина того ж таки дня вислав свого управителя зі слугами на галявину. Зрубали слуги дев'ять явірців, а управитель і каже:
— Зрубайте й отого маленького грабка, буде мені на топорище. Зрубали й грабка і понесли разом з яворовими оцупками до жупанового замку.
Заносять їх до замку, а шляхетна пані Єлена вже поставила дев'ять золотих колисок у замковому саду. Поклали яворові оцупки в колиски, і стали їх мамки колисати.
Десь проти півночі мамки на хвилину поснули. А коли прокинулись, у колисках уже лежало дев'ятеро рум'яних, немов яблука, хлопчиків.
Пані Єлена геть розгубилася від превеликих радощів. А що не сміла занести жупаненків до палат, звеліла напнути дев'ять шовкових наметів, які боронитимуть дітей від морозу та спеки.
«Де ж це і коли жупанові діти так виростали, щоб уночі їх росою кропило, а вдень сонце смажило? Одне діло — явір на луці, а друге — жупанчата в жупановім замку!» — міркувала пані Єлена.
Тої самої ночі зазирнув до саду дід Невмивака. Побачивши дев'ять наметів, він страшенно розлютився. Гидко дідові на душі стало. Споконвіку гребував він всякою удяганкою, а щоб під якийсь дах його заманити — годі й сподіватися. Час від часу доводилося йому бачити, як на луках баби тонке полотно вибілюють. І завжди його сумніви брали: чи не пастка то, бува, яка? А вже щоб під намет йому залізти! Та ні за яку ціну! Надто під оці намети, шовкові, мережані!
— Змарнував я дев'ять яворів,— зітхнув дід Невмивака.— Але хай би я й півлісу на жупаненків перевів, а виносити їх з-під наметів на росу не стану.
Пішов собі дід геть. І, як ото пішов, так ніколи туди вже й не повертався. А що першої ночі жупанчат роса не зросила, голівки їхні голі, як коліно, залишилися. Та в жупановім замку то не біда! Пошили хлоп'ятам шовкові ковпачки, щоб не видно було голомозих голівок. Стали діти собі рости-виростати, радіють з них усі, хто лише в замкові є. І тільки одна — леле-лелечко! — чорна душа знайшлася, що не раділа.

Коли слуги вкупі з управителем принесли оцупки й поклали їх у колиски, залишився тоненький цурпалок з грабка. Узяв того цурпалка управитель і кинув старому теслі, що теж був там з усією челяддю.
— Зробиш топорище,— мовив.— Та не здумай мені, старе ледащо, дерево замінити. Однаково впізнаю, за цим осердям червоним.
Прийшов тесля з грабовим цурпалком до своєї колиби й розповів жінці, що коїлося в жупановім замку. Бабуся одразу все зрозуміла. Нічого не відказавши, пішла собі в хату, винесла під місячне світло ночви, намостила в них соломки, поклала отой грабовий цурпалок і стала його колисати. Колисає бабуся, колисає та все на цурпалок поглядає, аж поки опівночі очі їй заснувало імлою. Якусь часинку й покуняла бабуся, а як прокинулася, в ночвах уже лежало невеличке й худеньке, мов лозинка, хлоп'ятко.
Зчудувалася бабуся з того дива великого й бігцем побігла в хатину кликати чоловіка. Щойно вони приступили до ночов, хлоп'я й проказує:
— Не занось мене, бабуню, в колибу. Залиш мене просто неба під сяйвом місячним, щоб чуприна моя була міцніша дроту, щоб ніч мені рученьки й ніженьки холодила.
Не можуть бабуся й тесля на хлоп'я надивитися, не можуть наслухатися. Дивно їм, що воно таке малесеньке, а так мудро говорить. Радіють старенькі безмежно, здається їм, немов і серцем вони помолодшали. Залишили старі хлоп'я, як те й забажало, просто неба, під місячним сяйвом. І відтоді щовечора виносила бабуня ночви з дитям надвір.
А дід Невмивака щоночі приходив до хлоп'яти, і хоч як воно було надворі — чи то місячне сяйво мріло, чи лютий мороз тріщав, за тихої ночі й за буряної, коли шаленіє вітровій,— завжди з хлоп'ям гомонів.
Бабуся назвала малого Топорком за те, що малося з того грабка топорище бути. І все було б добре, коли б не теслина прикра тривога:
— Як же мені, бідолашному, з топорищем бути?
Знав тесля, що управитель — чоловік лихий та гарячий, знав і те, що другого грабка з таким червоним осердям знайти неможливо.
А тим часом ростуть жупанчата в замковому саду, а Топорко в старого теслі й бабусі. Тільки велика різниця поміж тим, як ростуть жупаненки і як Топорко. Жупанчата, дебелі й рум'яні, зростали так буйно, аж незабаром були вже батькові майже по пояс. А бабусин Топорко — маленький та худесенький, а проте міцний такий, що не
помилився б той, хто сказав на нього: та це ж тобі справжній цвях, тричі кутий.
Жупанове серце грало від розчулення, він не знав, що б його ще зробити для своїх синів. І звелів він звести довкола садка мур заввишки в три сажні, щоб удень дітям сонце не набридало, а вночі щоб яка звірина чи ще щось лихе до них не забрело. А в теслі ні мура, ні наметів немає, біля самого порога росяні луки починаються, а далі чагарі йдуть. І, коли спить Топорко вночі на луці, то куни й лисиці нюшать біля його узголів'я.
Жупан подарував синам дев'ятьох коників-воронців і дев'ять тонких списів, він добирав найспритніших лицарів, що вчили б дітей списами орудувати, у ціль поціляти. І ще прикликав він наймудріших мудреців, щоб навчили дітей стародавні книги читати.
А Топорко, як звівся на власні ноги, пішов собі блукати лісами та дібровами, куну та лисицю вистежувати. Як уранці піде, аж увечері й повернеться.
Бабуся дуже полюбила Топорка і лагідно називала його своїм Деревинцем.
День крізь день Деревинець Топорко ставав мудріший. Дивувалися бабуся й старий тесля, дивувалося ціле село й присілок: звідки в хлоп'яти стільки мудрості. Дивувалися, бо не знали ні бабуся, ні ста-
рий тесля, не знало ні село, ні присілок, скільки ночей дід Невмивака з Топорком гомонів, життя навчаючи.
Минув час, Топорко підріс. І тоді одної ночі дід Невмивака повідав йому, як він на білому світі об'явився. Розповів, що є в малого дев'ятеро братів-явірців, дев'ятеро пишно вбраних жупаненків; розповів, що в явірців-жупаненків і в нього, темновидого Топорка, корені поряд, на одній луці проростали, що вони разом із грабком Топорком з одного потічка воду пили.
Як розказав це дід, підскочив Топорко з радощів.
— От коли б мені побачити моїх братиків, дев'ятьох жупаненків! Посміхнувся дід Невмивака, невесело посміхнувся:
— Важко буде, хлопче, тобі їх побачити! Ген у замкові вони, у садку, але ж довкола нього мур у три добрі сажні заввишки!
Сердитий був дід Невмивака. Не міг він і досі забути дев'ятьох яворців своїх, що їх шовковими наметами повкривали та ще й муром обвели. Коли б могли жупанчата якось до рук його попасти, він би вже знав, що робити!
А Топорко від діда не відступається, просить його, благає, щоб навчив, як йому братів своїх побачити.
Коли це якось дід, немов щось зміркувавши, каже Топоркові:
— Є в мурі на осонні камінь, сьомий числом. Найтонший він і сяк-так замурований. Отам стань, отам стукни, отам своїх братиків гукни!
З
Сонце стоїть на опівденнім прузі. В жупановім замкові всі зморені й сонні від задухи. Тільки жупанчата в садку попід муром коней своїх у затінку прогулюють. І раптом чують, як щось стука, як щось по каменю: гуп, гуп! Здивувалися жупанчата. Припнули коней до яблуньки й приступили до муру. А воно знову іззовні: гуп, гуп! Припали жупанчата вухом до каменя й чують, як з того боку хтось стиха кличе:
Не цурайтесь, браття, брата, Одімкніть свої палати! В землю ноги упирайте, Брилу з муру випихайте!
Здивовані жупаненки поглянули один на одного. Вони ще ніколи не чули живого голосу з-поза муру, жодного разу поглядом не вихо-
9
дили за межі замкового світу. Зареготалися вони з радощів, підскочили до сьомого каменя й стали робити, як Топорко казав: усі дев'ятеро руками брилу випихають з муру, усі дев'ятеро ногами в землю впираються, а Топорко знадвору брилу на себе тягне. Небагато часу минуло, малий Топорко перекинув брилу через себе, і в мурі зробилася дірка, наче віконце.
Ото вже диво дивне було, коли браття крізь вікно побачилися. Знадвору стоїть маленький сірома Топорко: на голові в нього шапчина хутряна пелехата, на плечах сорочина латана; а зсередини — голова до голови — тиснуться дев'ятеро жупаненків, рум'яні й дебелі, немов яблука червонобокі; ковпачки на них шовком помережані, сині каптани золотом розшиті.
— Ти чого це нас братами називаєш? — спитали жупаненки.
— А як же мені вас іще називати? Я ж бо й прийшов сюди сказати вам, що ми поруч на галявинці росли, з одного потічка водицю пили.
Отак Топорко сказав і розповів жупаненкам, як воно все було. Дивом дивувалися жупаненки, бо вчителі їхні, мудреці, усього, здається, їх навчили, а про галявинку й слова не сказали. Та ще
більше дивувалися вони з того, що в них за муром об'явився брат у пелехатій шапчині.
А вони, бач, ледве й знали, що там життя якесь є! І доки вони, дивом дивуючись, Топорка розглядали та слухали, доти й Топоркові очі вбирали в себе панських воронців зі срібною збруєю та мечі братів-жупаненків.
Еге-ге, яких би то ще див Топорко надивився, а жупаненки наслухалися! І не було б, мабуть, краю тій розмові. Але від замку почувся посвист, яким псарі скликали хортів. Сахнулися жупаненки від віконця, боячись, щоб їх хорти не виказали, а Топорко спритненько знов те віконце брилою затулив. Але перше брати вірне слово один одному дали, що біля цього віконця зустрічатимуться.
Збігла ніч, і світанок привів за собою чудовий день. Шкода тільки, що на добро той день не був багатий. Жупанчата вдосвіта як повставали, відразу й збіглися до гурту біля своїх наметів. Цілісіньку ніч вони марили про ліс, про галявинку, про потічок, про куну та лисицю, про все, що їм Топорко розповідав. І вирішили вони поміж собою:

— Мусимо ублагати батька, світлого жупана, щоб випустив нас із замку побачити, що воно там, по той бік муру.
І сталося ж так, що саме того дня жупан надумав прогулятися верхи. Управителеві він звелів бути в супроводі. А коли жупанові сини обступили батька, благаючи дозволу поїхати з ним, жупан подумав: «Повиростали вже хлоп'ята, нехай і вони проїдуться зі мною».
Прикликав жупан управителя і сказав тому:
— Послухай-но мене, правице моя! Постривай, не сідлай свого сірого, а піди в мої стайні і вибери білогривого, найгарнішого. Найгарнішого і найбілішого. Поклади на нього сідельце розшите, попоною вкрий злотистою. А ще осідлай дев'ятеро коників добрих, щоб були вони менші, але гарячі, як вогонь. Затягни на них попруги срібні, китицями шовковими оздоблені, і виведи мені білогривого і воронців!
Почувши це, управитель аж на виду змінився з люті, що жупан його коня відставляє, а дев'ятеро воронців замовляє. Добре знав управитель, для кого ті воронці, але, перевівши дух, спитав-таки:
— А для кого ж білогривий і для кого воронці?
Щасливий жупан і не бачить, що управитель аж позеленів од люті, і відказує йому лагідно:
— Білогривого, добірного для мене, а дев'ятьох воронців для жупаненків.
Опиратися володареві не можна. Зціпивши зуби, управитель зробив усе, що жупан звелів. Посідали на коней жупан та сини його, розчахнули слуги браму, помчали полем рівним красний лицар з дев'ятьма юнаками. Ой леле! Яка то краса! Немов місяць на небо Волосожар вивів!
Полетіла чутка: їде жупан із синами! І скрізь, де вони проїздили, мале і старе юрмилося. Поприбігали жінки з дітворою, повиходили діди й чоловіки, купкою стали старшини та заможні господарі. Жінки й діти кланяються світлому походові, шапки скидають старшини та господарі.
Бачить усе це управитель, що залишився в замкові і вийшов на мур. Бачить, і серце йому трутизною повниться, а в очах немов дві гадюки звиваються.
У великій шані був управитель у жупана, поки той синів не мав, а тепер, бач, оточили жупана сини й сяють, немов зерна золота довкола каменя коштовного.
«Досі, коли жупанові заманеться проїхатись верхи, я сам поряд з ним коником грав. Коли люди йому кланялися, вони й мені шану віддавали. А тепер ось воно: жупаненки з батьком коліно до коліна
сидітимуть, вони будуть окрасою його столу, а незабаром і на раді почнуть йому радити. А за управителя й знати ніхто не буде!»
Скипіло серце в лиходія, хряпнув він дверима, аж мури здригнулися, покинув слуг, щоб чекали жупана, а сам пішов до власних палат.
— Загинуть жупанчата! Чує моє серце — загинуть, і саме від моєї руки! — каже управитель своїй жінці.— Як не сьогодні, то завтра, як не завтра, то будь-коли, а загинуть.
Жінка не здивувалася на таку мову, бо вона, власне, сама й намовляла до цього чоловіка, говорячи: «Як був ти служник, так ним і залишишся, мій голубе!» Або ще так: «Поки молодий був, за одним господарем ходив, а на старість дев'ятьох доглядати доведеться».
Каже управитель жінці, щоб винесла йому найкращу сокиру. Жінка принесла. Він до сокири, а топорище в неї трухляве. Отут і згадав управитель грабка і старого теслю.
— Ти ба,— посміхнувся лиходій,— ніколи не знаєш, що тобі може прислужитися! От і нехай дерев'яний братик живих братів порішить.
Не знав управитель, звісно, що тим часом із грабком діялось. Того ж дня подався до старого теслі. А той сидів саме із своєю бабою на порозі. Жах пойняв старого, як забачив, що до них суне управитель, чорніший од хмари.
— Гей, ледащо, де грабок мій? Хіба не досить часу збігло, відколи я тобі його дав? — загорлав управитель.
Старому мороз пішов поза шкірою. «Нема порятунку»,— подумав він, підвівся, скинув шапку, вклонився управителеві й уже хотів признатися йому в усьому. Аж тут баба висунулась поперед старого, приступила до управителя й каже:
— Здоровенький будь, господарю! Оно грабочок твій, на горищі під стріхою лежить. Ти ж бо знаєш, дай тобі бог здоров'ячка, що треба дерево добре висушити, як хочеш ловкеньке держално мати. До завтра топорище буде готове.
— А твій язик, бабо, прудкіший, ніж руки в старого, що оце наче олива ковтнув і мовчить, як німий. Ну, та нехай уже так і буде! На завтра щоб було топорище! Але не здумай мені якесь інше дерево підсунути. Одразу впізнаю.
Пішов управитель, а тесля каже бабі:
— Кінець тепер нам, жінко!
І похнюпилися вони на порозі, міркуючи про свою біду.
Вже й сутінки запали, і Деревинець Топорко з чагарів вибрів. Старий тесля й бабуся одразу й розповіли йому про своє горе. Збив Топорко шапчину на потилицю, запхав худенькі рученята в кишені
благенького кептарика й замислився. Довго міркував Топорко, а тоді каже:
— Ні, мої любі! Цього ми самі ніколи не надумаємо. Ви почекайте тут, а я піду спитаю поради в мудрішого від нас.
Не стало Топорка у вечірньому мороці, зник десь у луках, у чагарях. А старий тесля й баба посідали і, журячись, чекали на нього. Довгенько чекали, вже й місяць об'явився на небі; коли це повертається Топорко до них, та ще й бігцем. Місяць ясне сяйво ллє, трава стоїть висока, а Топорко битою стежкою біжить, наче миша по борозні.
— Не журіться, старенькі! — каже Топорко, підбігши до них.— Маю я пораду, а ви свого грабочка маєте! Тільки як будеш, діду, топорище тесати, добре пильнуй серця грабкового, якщо дорогий я тобі.
Кинув Топорко шапку бабусі на коліна:
— Бережи, бабуню, мою шапчину, щоб мав я що на голову надіти, коли повернуся, службу справивши.
А тоді пробіг два чи три кроки по траві, нахилився, біжачи, і — ось тобі й на! — перекинувся через голову якраз перед старенькими. І тільки він беркицьнувся, диво сталося дивовижне: стареньким до ніг упав грабовий цурпалок, а по Топоркові не лишилося й сліду.
Кому радість, кому горе. Тесля тої ж миті схопив своє теслярське начиння й узявся витесувати топорище, а зажурена бабуся розплакалася, що не побачить тепер свого малого. Не знаючи, до чого вдатися з туги та жалю, вона пригортала й цілувала пелехату шапчину, що тільки й лишилася їй. А тесля ще того ж вечора змайстрував топорище і вранці одніс управителеві. Уздрівши червоне осердя в топорища, управитель мовив:
— Догодив ти мені, старий, нехай тобі добре ведеться.
4
Щойно зайшла ніч, управитель із сокирою під пахвою, з ключами в руках подався до жупанового замку.
Білий замок жупанів — що той лебідь під місячним сяйвом, а чорні управителеві палати в затінку лісу — немов крук над здобиччю. Сплять жупанчата в садку замковому і в думці не мають, що хтось цієї ночі наміряється життя їм укоротити.
Коли управитель був уже зовсім близько до замку, згадав він, що так і не випробував сокири, а вона ж у нього з новим топорищем.
Не під лиху годину будь мовлено, а раптом воно погано прилаштоване? Збочив він до якогось дуба, що лежав там зрубаний, і змахнув сокирою, щоб перевірити. Та щойно управитель замахнувся, топорище затріпотіло в руках, немов живе створіння. Затремтіло, заходило, смикнулося назад, і сокира вдарила управителя обухом межи очі. Потьмарилося лиходієві в очах, випала в нього сокира з рук та жалом на лівицю, що нею був за дерево узявся.
Пальця — як і не було.
Упав управитель навзнаки, лежить на моріжку, до тями не приходить, голосу не подає: ну, хоч бери й похорон справляй. А топорище, падаючи, вискочило з вуха сокири, одлетіло вбік, двічі перекинулося і знов у хлоп'я обернулося.
Лежить управитель, мов дубова колода, а над ним живий і здоровий Топорко стоїть, поблискує весело очима, немов кошеня проти місяця.
Озирнувся Топорко туди-сюди і мерщій до замкових мурів, до сьомого каменя, до віконця маленького. Вивернув Топорко той камінь, проліз у віконце й бігом від намету до намету.
— Тікаймо, браття, якщо вам життя дороге!
Попрокидалися жупаненки, посхоплювалися на ноги. Доки вони вдягалися, доки мечі до пояса припасовували, Топорко схопив кресало й попідпалював шовкові намети. А тоді повів жупанчат до муру, й усі нечутно, мов кажани, вишмигнули з саду замкового.
Тиха нічко! Хіба ж ти сподівалася таке побачити! На луці коло замку зійшлися дев'ятеро жупанчат, немов дев'ять гілочок бузкових, і десятий — Топорко босоногий. Лука сяйвом місячним залита, а посеред луки липа вікодавня стоїть.
— Повстромлюйте мечі в землю довкола липи,— сказав Топорко жупанчатам,— вони ще вам придадуться, як повернетесь додому.
Повганяли жупанчата свої мечі в землю довкола липового стовбура й травою поприкривали, щоб не видко було. Упоравшись, озирнулися: що ж далі? Куди йти?
А Топорко голову задер і кудись у небо задивився. Небо ясне, зорями всіяне, і одна-однісінька хмарина біля місяця стримить.
Склав Топорко руки біля вуст, щоб дужчий голос був, і гукнув до тої хмарини:
— Зійди до нас, діду Невмивакої
І диво дивне! Спустилася хмарина з неба, а на ній дід Невмивака, і довкола неї ще дев'ять хмарок, немов дев'ять чаєчок сірих, і десятий—імли пружок, на хвостика мишачого схожий. На дідів наказ осідлали жупанчата хмарки, а Топорко на пружок імлистий умостився.
Тупнув дід Невмивака ногою по траві росяній, і знялися всі високо-високо вгору.
Як були вже над замком, роззирнулися жупанчата ген по небові й по землі. Бачать: місячне сяйво цілий світ залило, і далеко попереду в них якась чорна гора бовваніє.
А дід Невмивака вже задибав по небі. Один раз ступнув — півнеба проминув, удруге ступнув — другу половину за собою лишив, а як утретє ступнув — опинився на вершечкові гори.
Отож, поки управитель до тями прийшов і очі розплющив, поки сонна сторожа із замкових мурів вогонь побачила і на сполох ударила, поки лемент і вереск довкола замку знявся, дід Невмивака зі своїм почтом уже до верховини бескиду серед місячного сяйва пристав. Палахкотять попід палацом шовкові намети, на попіл згоряють, а пані Єлена по згарищу ходить, піднімає з попелу почорнілі клапті, схожі на обпалені крила соколині.
Тим часом дід Невмивака стоїть поміж хлоп'ят на верхівці бескиду, вкритій росяною порістю. Ряхтять у місячному сяйві золотом шиті каптанці жупанчат, поблискують очі маленького Топорка, бавиться нічний легіт драною одежиною діда Невмиваки.
І нічого в тім дивного немає для діда Невмиваки та Топорка, що давно вже позвикали один до одного і до зеленої гори цієї. А от жу-панчатам дуже незвично діда Невмиваку в самому дранті замість одежі та з бородою нечесаною бачити! А ще незвичніше дідові Невмиваці з жупанчатами: ковпачки в них сріблом розшиті, каптанці з китицями золотими.
Стоять жупанчата бадьорі, стрункі, очі в них ясні, погляд безстрашний, стоять і дідові Невмиваці просто в очі дивляться. Дивно дідові, дуже дивно, що такі молодці з-під шовкових наметів до нього прийшли!
«Гарні хлопці, нічого не скажеш! — похвалив він їх у думці.—І око гостре мають, і тримаються гідно». Та все ж не йме він віри, що можуть бути добрі хлопці під сріблястими ковпачками. Пильним оком зміряв він коштовні прикраси на жупанчатах: «Голомозі голови ковпачками накриті, а які ж то у вас серця під пишними шатами?»
— Будете в мене вчитися, доки сам вас не відпущу,— мовив дід.— Мусите сімох мудрощів навчитися, що про них ви ніколи й не чули.
Зиркнув Топорко на діда. Добре знав його химерну вдачу, тож і подумав: «Ой, не буде добра з цього діла! Не хоче дід вибачити їм золотих китиць та чепурних ковпачків».
5
Так воно й було. Нелегке життя чекало на хлопців у діда Невмиваки. Старий спав у печері на голому камінні, коло нього мусили й Топорко з жупанчатами місця шукати. Обіду й вечері в діда ніколи не було; якщо він сам голодний лягав спати, то мусили й учні його надголодь вкладатися. А вранці він кожному по жменьці ліщини давав і собі брав жменьку, ото й був їм харч на цілий день. Попоївши так, дід якимсь, одному йому відомим способом спускався разом з хлоп'ятами з гори.
Так добиралися вони до тої самої галявинки, неподалік від замку, де колись росли явірці. А там треба було братися до праці: шапчиною воду з джерела черпати, імлу вгору піднімати, ранкову прохолоду розганяти, ген навсібіч роси розсипати. А край же розлогий. Скільки
там того зілля, скільки різнотрав'я та дерев усіляких, і всі вони завдяки дідові Невмиваці ростуть! Та аби ж то цим клопотом усе й кінчалося! Так ні, бо по тому дід ще наказував хлопцям хмари пробивати, щоб сонце землю зігрівало.
— Навчайтеся, навчайтеся! — частенько повторював дід та все чогось посміхався.— Великий край — великий і клопіт!
Важко дітям уранці, а ще важче увечері. Вранці вставай так, щоб першу птаху в гніздечку розбудити, а ввечері не лягай, доки й останню нещасну травинку не заспокоїш. Усього навчає дід своїх учнів: і як на хмарині верхи літати, і як на галявину збочити. Дозволяє їм і по бескиду їхньому захмарному поблукати. Одного лиш не хоче мудрий дід навчити їх — як на хмарині на землю спускатися.
Проте з цим ще можна було б миритися, якби не одна погана дідова звичка. Коли спускався він щоранку з гори, то не стежкою чи просікою прямував, а сідав собі на клапоть імли і скеровував його куди очі світять: крізь ліс, то крізь ліс, в урвище, то в урвище. Через те й одіж дідова на лахи перетворилася, через те й борода в нього розкошлана. Отож, коли вранці першого дня спускалися діти з ним укупі крізь віття дерев, ковпачки їхні так на гіллі й позалишалися. Довелося відтоді жупанчатам голомозинами своїми світити. Коли другого дня вони крізь густий терник продиралися, позносило з них терня сині каптанці, й лишилися жупанчата в самісіньких сорочечках. Коли третього дня спускались вони долі урвиськом, від одного прискалка до іншого, погубили свої лискучі чобітки. А коли четвертого дня ще й дощичок зранку дрібненький засіявся і в жупанчат коси до пліч повідростали, ніхто в світі не впізнав би в босих патлачах колишніх чепурних жупанчат.
Проте вони не журилися тим і не ремствували. Посплітали собі черески з лика, попідперізувалися ними й чекають, коли з Топорком разом до роботи рушатимуть.
Поглянув дід Невмивака пильненько на жупанчат, а тоді й мовить:
— Оце тепер ви першої мудрості вже й навчилися. Але далеко ще, учні мої любі, до сьомої!
Топоркові в горлі залоскотало. Вже й сказав би щось, та не сміє. Але подумав-таки: «Дужає тебе старість, діду Невмивако! Хіба ж ти не бачиш, сердешний, що вони, однієї мудрості навчаючись, від усіх сімох зачерпнули, якщо вже, лишившись босими й безшапченками, жодним словом тобі не заперечили?»
А втім, що з того — думав так Топорко чи не думав. Однаково все лишилося, як дід сказав. А жупанчата й далі, немов їм до того не
звикати, разом із Топорком хмари пробивали. Бачать — немає іншої ради, то треба терпіти.
Інакшої думки кучматий Топорко.
Жалко йому стало братів: не бачили вони досі лиха, не звикли до нього, а тут тому лихові кінця-краю не видко. Бо Топорко знає, який дід затятий. Легше вже йому бороду, сто років не чесану, розчесати, аніж змусити його змінити думку про людину, в якій він засумнівався.
«Ускочивши в якусь халепу, не чекай, доки тобі браму розчинять, щоб із неї виїхати, а тікай і через малу хвіртку»,— отак міркував собі Топорко. І, кидаючи заступом імлу через плече, пробиваючи сонцеві стежку, казав стиха своїм братам:
— Не журіться, братики мої! Визволю я вас із ярма!
Проте зробити це було нелегко. Далеко до замку жупанового, від гори до нього цілий день ходи та все рівною, як долоня, рівниною. Аби й утік Топорко з жупанчатами, чи не наздогнав би їх на цій рівнині дід Невмивака у своїх опанках-скороходах? Чи не впав би на них із-за хмари, як той кібець на мишу? А якби їм поталанило і всього цього не сталося б, як їм вертати до жупанового замку, коли там, може, ще й зараз живе лиходій-управитель?
І все-таки вирішив Топорко спробувати щастя. Але спершу мусив він дізнатися від діда Невмиваки, як той з хмари на землю злазить!
І от якось опівдні, коли спокій поймає все, що росте і квітне, примостився дід Невмивака в буковому гайку поблизу галявинки спочити. Тихий ліс, що душа дівоча. Далеко стежки й просіки: дід уникає тих місць, де люди ходять. Сів собі Невмивака в затінку пораювати, жупанчата поряд позасинали, котре під ліщиною, котре в папороті. Сам один Топорко коло діда лишився. Сидять вони й балакають, аби час хутчій минав. Коли все вже перебрали, каже нараз Топорко:
— А чого це, діду, всього ти нас навчаєш, а як з хмариною на траву спускатися, не хочеш навчити? Чи боїшся, що ми повтікаємо від тебе? Так у тебе ж твої скороходи! Хай би й на край, світу ми забігли, однаково наздогнав би нас!
— Дурний ти, Топорку! Та якби я вас і навчив цього, злетіти на землю ви все одно не зможете, бо не маєте того, що для цього потрібне.
— Дарма! Але ти мені все-таки розкажи, щоб не нудитися оце,— провадив далі своєї Топорко.
Піддурив-таки діда малий, і той, спочиваючи в затінку, розповів Топоркові, як вони самі могли б на землю спуститися. Для того
виявляється, треба мати на землі якусь власну річ, що за неї можна було б ухопитися, пролітаючи на хмарині.
— А звідки ж воно візьметься у вас щось таке, що б стриміло понад галявинкою на десять сажнів угору?— зареготав дід, аж борода в нього затрусилася.
— Та це я так, знічев'я питаюся! А от що я тебе попрохаю, діду, як батька рідного: відпусти мене сьогодні в ліщину по горіхи. Наберу тобі дванадцять повних козубців. Половина горіхів хай буде тобі, а половина — нам десятьом. Бо вже страшенно ми, учні твої, зголодніли.
Старий уже дід Невмивака, багато чого знає, багато чого вміє. Але водився за ним грішок: ласий був дід на ліщинові горіхи, як і всі, кого ліс годує.
Замислився дід на хвильку, та подолати спокуси несила.
— Відпущу,— каже Топоркові,— але щоб повернувся мені, доки місяць зійде. І не спробуй тікати, бо й сам знаєш — без голови залишишся.
— Ну, куди мені від тебе тікати? Поглянь, які в мене ніжки, не більші від глички соснової! Та коли б я й цілий рік чеберяв ними, мабуть, не дістався б ані до жупанового замку, ані до власної хатини!
Узяв Топорко козубці, але подався з ними не в горішник, а туди, де лісом стежка проходила, знав він таке місце. Там виліз на пеньок побіля стежки й став чекати, чи не йтиме хто.
6
Жупанів замок оповила жалоба. Коли ото вночі погоріли намети, єдине, до чого вранці додумався жупан Юрина, це скликати своїх мудреців, віщунів, суддів.
— Поміркуйте, вірні слуги мої, і скажіть мені три речі: куди пропали мої діти; чому загорілися намети й куди зник злочинець?
Схилилися мудреці над згарищем, взяли по жменьці попелу й почепили на носа окуляри. А віщуни й судді книги грубезні розкрили й заходилися дрібні слова та знаки читати.
Змагаючись із розпукою, стали всі чекати, що з того буде.
Нарешті заговорили мудреці:
— Згоріли твої жупанчата. Ось попіл з правої руки першого жу-паненка. Авжеж, ми за попелом навіть мізинець можемо розпізнати і всі нігтики перелічити.
За мудрецем підвелися віщуни:
— Судилося жупанчатам твоїм від вогню померти, тому сапонув вогонь із землі і спалив їх.
Отак віщуни мовили, але судді їм заперечили, бо люта ворожнеча була поміж ними:
— Ніякого вогню, землею зродженого, не було, підклав вогонь злочинець, який по тому втік у дев'яте царство, а звідти його в жоден спосіб не дістанеш.
Такий висновок зробили судді, гострим поглядом штрикнули віщунів і закрили свої десять книг. Заголосила челядь у замкові; і кожне намагалося голосніше від інших проквиляти. А найдужче старався підступний управитель, щоб до жупана підлеститися. І ще лиходій ліву руку за пазухою ховав. Це, мовляв, щоб туга йому груди не розірвала! А насправді то він ховав руку, що без пальця лишилася.
Відтоді жупан ніде собі спокою не знаходив. Від раннього рана до пізньої ночі гасав верхи на коневі лісами й горами, сподіваючись, що на серці йому від того полегшає. Одного разу заїхав аж до далекої Чорногори, весь бескид об'їздив і геть зажурений додому повертався, їде жупан з гори стежкою і раптом бачить: стоїть на пеньку якесь створіннячко, немов цвіркун, маленьке. Узялося під боки й голівку до плеча схилило. Під'їздить жупан ближче, а малятко й озивається:
— Доброго здоров'я тобі, світлий жупане!
— Дякую, карличку! — відказує жупан, дивуючись, що маленьке створіннячко так красно його вітає.
— Здається, ти зажурений? — питається Топорко, бо то був він.
— А тобі що до того? — ще більше дивується жупан.
— Я тобі радо поможу, як даси мені за це півмішка лісових горішків.
— Та я тобі й півкраю віддав би,— одказав жупан і зітхнув тяжко, певний, що ніхто йому не спроможний зарадити.
— Посади мене на коня поперед себе. Адже нам по дорозі. Та не гайся, бо пропаде моя бідна голівонька.
Підняв жупан Юрина Топорка на сідло і, стиснувши коня острогами, погнав до свого замку. А Топорко тим часом навчав жупана:
— Ти ні в кого нічого не питай, а завтра опівдні звели, щоб зібралася вся твоя челядь на радному місці під липою і щоб жоден не здумав не прийти туди. А ще накажи всім з'явитися без зброї, хай тільки сокири поприносять, але без топорищ. Я теж на цю раду прийду, і топорище, яке я тобі дам, ти приміряєш до всіх сокир. Як знайдеться серед твоїх підлеглих людина, що її сокира щільненько на моє топорище налізе, і як не буде в цієї людини пучки на лівій руці, знай: це і є лиходій підступний. Зітни йому голову, якщо хочеш, щоб сини твої до тебе повернулися.
Аж не віриться жупанові, що таке маля може його чогось навчати. Але кого не послухаєш, ускочивши в біду, що від неї не знаєш порятунку? Тож пообіцяв він Топоркові так і зробити.
Нарешті доїхали вони до замку. Зійшовши з коня, наказав жупан комірникові дати Топорку півмішка лісових горіхів. А Топорко ще
попрохав мішок той зав'язати і печатку жупанову на ньому прибити. Коли комірник те зробив, каже Топорко жупанові:
— А ще дозволь, світлий жупане, щоб я верхи на цій печатці поїхав.
Засміявся жупан. Подумав, що це малий жарти справляє, і дозволив йому їхати верхи на печатці. Подякував Топорко, закинув мішка на плечі, вийшов із замку та мерщій до теслиної колиби.
Стояв гарний вечір, і бабуся пішла в поле подивитися на льон, чи не нашкодила йому посуха. Побачив Топорко бабусю, покинув мішка край лану і чкурнув льоном до бабусі. А коли та схилилася, щоб краще роздивитися на льон, Топорко зашепотів до неї з лану:
— Тихо, бабусю, нікому жодного слова не кажи, а завтра вдосвіта приходь на галявинку і принеси мою шапчину, що я її тобі залишив. Там, на галявинці, є клен, найвищий з усіх. Треба тобі, бабусю, на нього вилізти, та якомога вище, коли дорогий я тобі. Потім ти мене побачиш, я летітиму на клаптику імли, а зі мною ще дев'ятеро на
дев'ятьох хмаринках. Як підлетимо, як будемо повз клена пролітати, ти хутенько простягни мені шапчину. Я за неї вхоплюся, а ти її, бабуню, не пускай, ще й до себе потягни, скільки сили твоєї.
У бабусі з радощів серце заграло. Впізнала вона рідний Топорків голосок. А коли ще. нижче схилилася, щоб глянути на Топорка, ніде нічого не побачила, тільки хутенька смужка по льонові побігла — то стебельця льону хилиталися там, де хлопчина ланом квапився. Бабуся відразу збагнула, в чім річ, і більше не шукала Топорка. Жодної хвилини не сумнівалася вона, одразу повірила своєму шибеникові. Покинула лан, нехай уже сам із посухою, як знає, справляється, і заквапилася додому шапчину шукати, щоб завтра була напохваті.
А Топорко крадькома поміж стебельцями льону, немов перепілочка, на край лану вишмигнув, завдав собі мішка на плечі й побрався до жупанової стайні.
— Ось прибив жупан печатку свою на мішку і звелів, щоб ти дав мені коня найпрудкішого. Мушу ще цього вечора відвезти мішка, куди мені жупан наказав,— мовив Топорко конюхові.
А хіба є щось таке, чого не можна зробити, маючи жупанову печатку?! Побачив конюх знак свого господаря, повірив Топоркові й вивів йому коня. Посадив малого в сідло, подав мішка і стьобнув коня канчуком, щоб хутчій біг. Учепився Топорко за гриву й полетів до Чорногорії, немов те пір'ячко за вітром. Летить та все коня підганяє, боїться, неборака, спізнитися.
Коли місяць ось-ось уже мав зійти, Топорко домчав до лісу. Скочив він з коня, тупнув на нього ногою: нехай, мовляв, іде, куди його воля, а сам подався на гору. Там, у горішнику, знайшов козубці, пересипав у них жупанові горіхи, викинув мішка і, як місяць викотився над галявинку, став перед дідом.
— Добрий вечір, діду. Ось тобі горіхи. Ти таких і не бачив ніколи. Дідові Невмиваці одразу й слина покотилася, а як ще на власні
очі уздрів ті горіхи, де вже там до ранку чекати, щоб покуштувати їх. От і каже дід:
— Нум, діти, повечеряймо разом, щоб запам'ятали той день, коли ви навчилися першої мудрості.
І посідали всі кружка на галявинці. Але Топорко шепнув жупан-чатам:
— Горіхи лускайте, але не їжте. Надголодь ми завтра світанку не прогавимо.
Забрав дід собі шість козубців, а учні його по двоє до кожного козубця посідали. І таке озвалося лускання, аж усі вивірки з дупе-
лець повилазили. Повилазили й дитинчат своїх повитягували на тонесеньке букове гілля, щоб подивитися, хто то так солодко хрускає посеред ночі при місяці.
Жупанчата, що по двоє коло кожного козубця заходилися, ще й до половини були не добралися, а дід Невмивака вже з шістьох козубців горіхи ум'яв. Отакі зуби в того діда!
Добре наївся дід, любо всміхнувся і мовив Топоркові: — Догодив ти мені, хлопче! Догодив, Топорку! Відколи живу, такими горіхами ще не ласував!
7
Підвели діда горішки. Не дошкуляв йому голод, то він і спав над ранок так міцно, немов серед ночі. Отож спить дід солодко-солодко, а крайнебо вже як не зашаріється. Тим часом зголоднілі дідові учні задовго до світання попрокидалися, нишком повставали й на галявинку повиходили.
Ранок білий-білісінький, немов крило голубине, і клапті волохатого туманцю пропливають понад галявиною, схожі на білорунних ягничок. Жупанчата й Топорко, не вагаючись, ухопили собі кожен по ягничці, посідали на них верхи, відіпхнулися від гори і свиснули, як їх дід навчав, закликаючи доброго вітру, що тримав би отару вкупі. Дмухнув добрий вітер і поніс хлопців з гірського плаю. І попливли вони, попливли! А що вже радощів було, коли над рівнину надлетіли і в бік маленької галявинки збочили!
А там, на кленові найвищому, бабуся сидить ще з ночі. Чекає вона світання, наче нахолоджений сонця. Та ще коли б тільки світання чекала, а то свого Топорка кудлатого! Зміряла бабуся поглядом клен, що на ньому сиділа, й подумала: «І чого це мене, стару, занесло сюди?»
Аж тут у далечині показалося десять хмаринок. Пливуть вони, рум'яною зорею вмиті. А на них десятеро хлопців рум'яніють, немов ягідок разочок. Де й поділися всі думки, що їх снувала бабуся. Добре, що з превеликої радості вона з клена не скочила!
Просто до бабусі прямує табунець хмарок, і коли вже мали вони ось-не-ось повз клен шугнути, простягла бабуся до них шапчину. Вхопився меткий Топорко за шапчину, смикнулися назад усі десятеро хмарок, немов то було одне ціле; смикнулися назад, а тоді знов уперед, бо вітер їх тягнув далі. Але бабуся міцно тримає шапчину. Ще
міцніше тримається Топорко. А найміцніша з-поміж них усіх сама шапчина. Якусь мить чи й більше змагалася бабуся з вітром, а тоді нараз смикнула щосили шапчину до себе. І наче відчули тоді хмарки, що хлопці щось важать, полетіли долі на моріжок, потягнувши за собою і шапчину й бабусю. Ще мить і — геп! Сидить бабуся на моріжку, а довкола неї десятеро хлоп'ят. Так стиглий каштан падає з дерева, розсипаючи навкруг свої їжачкуваті кожушки.
Щойно вони сіли, випорснули з-під них їхні хмаринки й позлітали порожні вгору, немов пушина, коли на неї дмухнути.
Добряче гепнулися на тверду землю бабуся і Топорко зі своїми братами. А коли збагнули, що домоглися, чого всім серцем жадали, видалося їм, немов ніколи в житті м'якше й не сідали! І такі ж вони щасливі, що не знають, кому кого перше з радощів обіймати: чи То-поркові бабусю, чи бабусі Топорка, чи жупанчатам один одного. Адже ген на обрії жупанів замок бовваніє! Дарма що далеко, головне, що на однім уже з ними полі!
Коли ти щасливий, то й сонце за тобою квапиться, не треба йому й дороги пробивати! Отож під ту саму мить зійшло над бабусею і хлопцями сонце і осяяло їх на моріжку.
Нагадало сонце Топоркові, що час не стоїть на місці.
— Мусимо поквапитись,— гукнув він,— адже на нас жупан чекає. Скликав він раду, а радитися не може, доки тебе, бабусю, немає.
— Ти ба, чого я дочекалася, — мовила бабуся й причепурилася трохи, поправивши хустку на голові, а тоді подалася хутенько полем, щоб не спізнитися на раду. За нею, немов курчата за квочкою, бігли хлопчаки.
8
Сидить жупан Юрина під липою, на престолі, сріблом кутому, а до престолу того ведуть сходи, встелені оксамитом. Побіля жупана один тільки хлопчик, що має слугувати йому під час ради. Проти жупана за десять кроків од нього вишикувалася вся челядь і дворяни, і всі аж умлівають, виказуючи свою догідливість.
Не звик жупан Юрина оце так радитися — без зброї, без лицарів, без старшини, без трапезування. Не по собі йому якось від цього. А ще ж і туга серце оповила, немов гадюка гілку. Проте, чим гірше йому, тим міцніше він тримається. Бо як жупан свою тугу виказуватиме перед челяддю, хто ж тоді керуватиме краєм?
І от угледів жупан, що простує до нього якась убога бабуся, а за
нею хлопці, голі сіромахи. Надійшовши до радного місця, зупинилися вони віддалік, лише один, найменшенький, узявши бабусю за руку, підступив ближче до жупана. Проясніла душа жупанова, коли побачив він хлопчину в пелехатій шапці. «Ось на цю шапчину тільки й лишилася крихта надії»,— зрадів жупан у душі.
Приступили Топорко й бабуся до жупана, опустилися на одне коліно перед ним. А тоді Топорко й каже:
— Прийшов я до тебе, жупане, як ми й домовилися, і стару матір свою привів, бо й мені треба, щоб хтось послугував мені під час ради. А ще одне прохання маю до тебе. Оно там брати мої стоять, вони благають тебе, господаря нашого, щоб дозволив їм десь осторонь постояти, подивитись, як це воно рада радиться.
Посміхнувся жупан до себе: «Авжеж, такого тобі й не снилося, щоб на раду бабусі та діти приходили». Та серце в жупана милостиве. Бачить він хлопців тих сіромашних, ликом підперезаних, кудлатих, немов лісові звірята, і не може їм у проханні відмовити. Кивнув жу-
пан, і босонога ватага, здалеку обминувши радне місце, щоб не бути старшим на заваді, і зайшовши ззаду, вишикувалася біля липи. А з трави, довкола стовбура липового, листям та хмизом притрушене, наче щось срібне прозирає. То дев'ять держаків від мечів, у землю встромлених, видніються.
Скинув Топорко шапчину, віддав бабусі й мовив:
— Одна ти, бабуню, знаєш, як берегти мою шапчину, і бачила, чого вона варта для нас!
Узяла бабуся шапчину, а Топорко приступив до жупана.
— Час, жупане! — крикнув Топорко. Підскочив він, легенький і пружний, перекинувся в повітрі, й не встиг ніхто оком змигнути, як на червоний оксамит до ніг жупанових упало витесане топорище. А малого не стало.
Вразилася челядь. Т жупан подивувався б, але на подив час потрібний, а він же мусив чинити, як із Топорком змовився. Отож і звелів жупан своєму прислужникові взяти держално та обійти з ним усю
челядь, міряючи, до чиєї сокири воно годитиметься. Не знає челядь, що з того має бути, а прислужник іде собі від одного до іншого.
Велике топорище, немає сокири, до якої воно пасувало б. Аж ось дійшла черга до управителя, держално щільненько ввійшло у вухо його сокири й тримається наче влите. Одразу видно: на неї топорище тесано. Повернувся служник до володаря:
— Сокира управителева, пане!
Жупана немов мечем хто ударив. Але він тільки й звелів прислужникові роз'єднати сокиру з топорищем, бо ніхто не має права бути при зброї на цій раді. А тоді наказав:
— Челядь нехай одступить, а управитель сам підійде до мене. Приступив управитель до жупана, ліву руку за пазухою тримає.
А з-поза престолу жупанового дев'ятеро кудлатих голів висунулося. Прикро дивляться пильні очі, нічого від них не приховаєш.
— Вийми руку з-за пазухи, побачимо, яке в тебе серце! — мовив жупан, а очі в нього страшні, немов у орла, що проти змії на двобій іде.
Але і в управителя погляд страшний, наче в рисі, що наготувалася на свою жертву стрибнути. Глянули вони один одному в вічі й наче в душу супротивника зазирнули.
Схилився управитель, немов у шанобливому поклоні, а сам вихопив з потаємної кишені кинджал-запоясник й кинувся на беззбройного жупана. Але з-під липи роєм бджолиним вилетіли вмить дев'ятеро жупаненків з гострими мечами в руках. Оточили управителя, немов хорти вовка. І як вовк гине від хортів, так і управитель мав загинути від озброєних хлопців.
Здійняла галас челядь, підскочили дворяни, піднесли руки, щоб оборонити господаря свого, але тим часом діти вже вспіли батька захистити і лиходія з його чорною душею розлучити.
Який лицар не впізнав би власного сина, що батька боронить мечем, коли сам навчав його ним володіти? Упізнав жупан Юрина синів своїх, які шанобливо стояли перед ним, схилився жупан до молодців, і не питайте вже, що та як, бо й лицар, буває, сліз не втримає. Здавалося, все якнайкраще сталось, аж тут заголосила бідолашна бабуся. Ніхто ж і не згадав був, що Топорка немає. «Не стало його, ну то й що? — міркували люди.— Залишив свою шапчину, чесно послужив господареві, вирятував його від підступного заклятого ворога, подарував йому синів, і за цим ділом його й не стало. Інакше й не буває!»
Але ж бабуся так не подумає. Вона одна знає, як їй болить серце за Топорком! Заплакала бабуся, стала голосити й раду проклинати:
— Хто ж тебе, козенятко моє, послав на ту панську раду! І, нарікаючи, намірилася піти з тої ради.
— Не плач, бабо, не псуй нам свята,— крикнув на неї прислужник і кинув їй топорище,— ось тобі твоє добро.
Полетіло топорище, перекинулося в повітрі, й бабуся спіймала його на оберемок. Але то вже було не держално, а Топорко, живий і здоровий! Засміявся малий, обняв бабусю за шию, вчепився в неї, немов реп'ях, та все цілує її, ой як він її цілує: бабиного тужіння наче й не було ніколи.
Наобіймавшись із Топорком, бабуся отямилася й мовила, ніби нічого й не сталося:
— Постривай, дитино, ще ж бо раду радити не скінчили, осьдечки моє місце.— І вона стала побіля прислужника, коло жупанового престолу, щоб не скінчилася, бува, рада без баби.
Намилувавшися синами, попрохав жупан їх і Топорка розповісти, як воно все було. Виклали жупаненки все чисто, і, зрозумівши, що для них усіх зробив Топорко, спитав він хлопця:
— Якої ж ти нагороди хотів би?
Перезирнулися жупанчата з Топорком, усміхнулися й гукнули:
— Щоб ви нам оте віконце в мурі залишили.
Замислився жупан, завирували думки в голові: «На дідька мурував я ці мури до неба? Не мури та грати дітей мені зберегли, а дірка, що її хлоп'я пробило! То навіщо мені тоді мури й грати?»
Щедра в жупана душа! Коли дає, то вже жменями, коли думає, великі думки йому в голову приходять. Ось підвівся жупан з престолу, сріблом кутого, випростався красний лицар під розлогою липою і гучним голосом до челяді промовив:
— Покваптеся, люди мої, принесіть зубила й молоти, принесіть ломи й мотики, будемо сьогодні мури замкові руйнувати. Я, жупан, сам першу брилу виламаю. І виряджу чотирьох окличників, нехай розголосять ген на весь край, щоб знали всі як один: стоїть білий замок жупанів, немов голуб на розтуленій руці, далеко видніє білий замок жупанів, немов серце на чистій долоні!
На сто голосів обізвалися радісні вигуки, далеко над полями рівними полинули вони. То челядь вітала жупанові слова.
— Прозріють вікна замку, немов сліпець, що йому полуду з очей знято! — чулося далеко навкруги.
Зібралося люду хмарою, притягли начиння й знаряддя всілякого й почали з жупанової волі мури й каміння, що замок затуляли, на порох стирати.
Дідові Невмиваці чхнулося, коли сонячний промінь упав йому на лице. Схопився дід і враз побачив, що пошився в дурні Вибіг на галявину, зиркнув на небо, а час уже мало не до полудня добирається. І де-не-де лиш хмарка пливе, що на неї міг би дід ступнути, отак нині сонце над світом розсвіталося! Узув дід скороходи, ступнув раз, другий і подався мерщій наздоганяти втікачів.
Опинившись над замком, дід одразу збагнув, що там діється. І любо те йому, і чудно, що падають мури довкола замку. І тої ж миті простив дід усі жупанові провини. А що заклопотані дружною працею люди геть не зважали на нього, сів тихесенько на замковій вежі, спустив долі ноги в скороходах і замислився. Гладить він свою бороду і все ще не вірить тому, що на власні очі бачить: оно ж бо сам жупан брилу одвалює!
«Таки доведеться замиритися з ним, бо це ж він дуже добре діло вчинив! За ним тепер уже можна й не наглядати!» — сказав дід Невмивака у думці.
Схилившись над прірвою, що над нею сидів, він затягнув дужче ремінці на опанках і подався назад до свого лісу на Чорногорі.

Дата внесення : 22.07.2011     Переглядів: 165     Популярність: 80.01%    



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :