Для дошкільного віку

Світлячок

Казки "Господар гаю", "Крилаті майстри", "Сонечко і сонячні зайчики", "Світлячок".

Художники: Скачко Софія
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1987 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 16.


Фрагменти:


СВІТЛЯЧОК
   Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір.
   Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч  інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком. А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість.
   На тій  стежині, котру осявав світлячок,  лежав з усіх боків гострий  сірий камінь. Лежав — і ні  з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку.
— Хай бачать, який я! — думав про себе чванько.—  Ич, як мені всі кланяються! Я —  неабиякий камінь! — та й заснув міцним сном.
    А  з віконечка своєї хатинки,  що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун — жучок-скакунець у попелястих штанцях.
— От коли б той  ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько джміль, повертаючись додому, зачепився  б за гостробокий камінь та й мішок  свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?
   І жучок  застрибав з кутка в куток  своєї хатинки, обмірковуючи лихий  намір. Зрештою, надумався. Знайшов  шматок гуми і змайстрував  рогатку. Кульку зробив з кори  старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка. Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.
   Друга  кулька жучка-стрибунця таки влучила  в ліхтарик. І ліхтарик погас.
— Як же мені тепер бути? — засумував світлячок.— Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові   мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь?
   А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно. На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер.
— Ой-ой-ой! — раптом чує світлячок чийсь голос.— Окуляри свої загубив.
— Беріть праворуч... Правіше, правіше треба йти! — крикнув голосно світлячок.
— Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив. У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися...
   Все те чує й жучок-стрибунець. Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка.
— Ото щоб не були такі розумні,— впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець.
    Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок. Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку.
— Понад рівчак ідіть,— голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль — біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім...
— Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець. Він дуже боязкий у мене,— сказала мати стрибунця.— То я навпрошки пройду. Швидше буде.
— Ідіть, та дивіться навкруги добре,— попередив її світлячок.
— Та вже ж,— відказала та й чимдуж побігла додому.
    Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився.
— Мамо! Я тобі назустріч вийшов,— сказав він, потерпаючи зі страху.
— Який же ти у мене розумник ростеш,— похвалила мати.— Давай разом пошукаємо мої окуляри. Дуже погано мені без них...
— А де ж вони, де? — перепитав стрибунець.
— Десь тут біля гостробокого.
    Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала:
— Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив... Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.
— Мамо! — хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати:
— Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.
— Мамочко! — стрибунець зачепився за гострий камінь.— Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. Дуже міцно!
   Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.
— Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но!
— Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший... Чи не так? — перепитала мати.
   Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:
— Це я... Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.
— А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? — запитала мати. Вона була добра й мудра.
   Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав. 


СОНЕЧКО І СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ
   Погожими весняними ранками вставало Сонце й посилало на землю Сонячних Зайчиків.
   Якось уранці Сонячні Зайчики вибігли в садок і замилувалися — перед   ними   розквітла рожева яблунька.
— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось каже? Що вона каже? — запитали вони в маленького пустотливого Вітерця, що саме пробіг коло них.— Може, ти знаєш?
— Знаю,— охоче озвався Вітрець.— Вони хочуть пити. В мене є один знайомий Дощик. Я його покличу.
   І побіг.
  Аж ось і Дощик прийшов. Теплий, гарний весняний Дощик.
  Радіють люди: «Дощ у травні — врожай справний». А Дощик пройшов і далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь цвіла земля.
— Подивися, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати Сонячні Зайчики. І враз замовкли, бо замість цвіту побачили на гілках невеличкі яблука.— Як же це сталося? — здивувались вони, бо ж не знали, що це Сонечко усміхнулося і позолотило їх. І вже з невеличких яблук виросли великі та рожеві яблука.
— Дивіться, дивіться! — весело плескали в долоньки Сонячні Зайчики.— Які вони гарні! 


ГОСПОДАР  ГАЮ
   У зеленому гаю жив Дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То те дерево огляне з усіх боків, то інше. На третє пере¬летить. І чути на весь гай, як він працює.
— Що ти з досвітку місця не нагрієш? — заскрекотіла Сорока.— Трудівник мені знайшовся!
— Кожному своє,— лагідно відповів Дятел.— Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав.
— Ой ти ж лишенько,— засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку зустріне, одразу стрекоче:— Чи бачили, чи чули? В нашому гаю Дятел з’явився. З досвітку місця не нагріє. Виходить, ніби гай тут без нього не може обійтися!!
— Ну, ми Дятла знаємо,— заступилися пташки за Дятла.— Весною він нам оселі будував.
— Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,— заопотіла крилами Сорока й метнулася в село.
   У селі на току стріла вона Півня.
— Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-по-живаєш? А послухай, що я бачила. Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком всяке, довбає дзьобом кору цілий день. Життя від нього немає.
— Іди собі, плескухо,— розгнівався Півень.— Бо за плітки язик розпухне. Прилітав і до нас Дятел, я бачив, як він працює,— сказав Півень і відвернувся від Сороки.
   Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти Дятлові:
— Скрізь я була, Дятле. Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору. Так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе гнівався...
   Натруджений Дятел не міг стерпіти такої кривди. По¬летів до Півня та й питає:
— Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед усіма обмовив?
— Не слухай, Дятле, Сороки. Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив.
— Спасибі за добре слово,— промовив Дятел.
— Хто працює, той щасливий,— відповів Півень.— Хто базіка, той лінивий.
   Прилетів Дятел до гаю — щось не чути Сороки. Ка¬жуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася.
   Зелений гай шумів листям, ніби дякував Дятлу за роботу. 


КРИЛАТІ  МАЙСТРИ
   Як тільки весна прикрасить ліс білим та рожевим рястом, до нас повертаються ластівки. Тоді над полями й луками, над селами й містами чути їхнє веселе щебетання.
— Трік-трік,— цвірінчить Білошийка.
— Твід-твід,— відповідає їй Чорноспинка.
— Тлюї-тлюї,— щебечуть тихо разом.
   Якось, співаючи свою весняну пісеньку, прилетіли ластівки у гарне велике місто. Бачать з високості: по широких дорогах мчать машини, люди поспішають, а неподалік кран з довгою шиєю будинки будує.
— Ой, яке гарне місто! — промовила Білошийка.— Його ж тут не було, поглянь!
— Збудуймо й собі будиночок у цьому такому гарному місті,— каже Чорноспинка.
   От вони крильцями будиночок розміряли й чимдуж до річки полетіли — цеглинки робити.
   І коли річка довідалась, чого ластівки прилетіли, ласкаво промовила: «Беріть, ну, звичайно ж, беріть мою водицю!»
   До пізнього вечора ластівки цеглинки робили. Зроблять — і мерщій несуть, одну до одної складають, та й так коло за колом.
   Всяк, хто б не йшов чи не їхав, замилується:
— От роботящі ці маленькі ластівки!
   І так щодня працюють ластівочки. Рано-ранесенько встануть — і до річки чи на ставок. Полетять — і зразу за роботу.
   А неподалік Чорна Галка дрімала. Позіхнула широко:
— Ото вже роботящі знайшлися!.. Навіть поспати не дадуть. Краще б на сніданок щось принесли.
   Ластівки перезирнулися.
— Кумедні,— вела своєї Галка.— Все працюють, працюють...
— Для чого ж тоді жити, коли не працювати! — відказали їй ластівки, одвернулись і полетіли собі, а здивована Галка ще довго спросоння дивилась їм услід. 

Дата внесення : 29.12.2010     Переглядів: 370     Популярність: 96.83%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Авторські



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky