Для молодшого шкільного віку

Ніч у лісі

Оповідання про природу: "Ніч у лісі", "Майстер Ремез", "А поганка зовсім не погана", "Текля", "Соня", "Щиглик", "Північні приятелі", "Вороги і друзі", "Чорноморці", "Пригоди тіляпії" "Сутичка в океані".

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1967 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 68.


Фрагменти:

Валерія ІВАНЕНКО
НІЧ У ЛІСІ

НІЧ У ЛІСІ
СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ

Сонце уже заховалось, але край неба усе ще лишався золотаво-червоний. В озері зрідка яскраво виблискували невеликі хвильки.
На листок латаття з плескотом стрибнула жабка, майже такого самого кольору, як і листок.
— Кум-кум, — почала вона свою вечірню пісню.
— Кум-кум, — відповіла їй друга з заростів очерету.
За мить з усіх боків озера вже линуло наполегливе «кум-
кум».
Тому, хто був поблизу, здавалось, що кожна жабка намагається довести щось своє. А згодом усе злилось у спільний хор, який часом перекривало чиєсь особливо голосне кумкання. Може, тієї великої жаби, що так старанно надимала горло і щоки, наче вона й справді грала в оркестрі на трубі.
Хористи так були захоплені своїм кумканням, що навіть не помітили, як до вечірньої пісні приєднався ще один голос. Він співав невлад з жаб'ячим хором. Це був соловейко. Він уже почав свій вечірній концерт і, певне, сам одержував насолоду від своєї пісні.
А весь хор означав для лісових мешканців, що вже скоро смеркне, і хто ляже спати, а хто саме тепер вирушить на полювання.
У дуплі вмощувались на ніч білчата. Мати-білка дбайливо поправила мохову підстилку, якою було вислано затишне гніздечко.
Поснули пустотливі співочі пташки.
Недалеко від озера шумів ліс, і тут хазяйнував зараз легенький вітерець. Він ворушив листя дерев, яке барвили в червоний колір промені вечірнього сонця.
Скоро у лісі запанувала темрява. Але ліс не спав.
Он, сопучи і хоркаючи, повільно виліз зі своєї нірки їжачок. Його нірку важко було назвати ніркою — просто неглибока ямка, вимощена торішнім листям і мохом.
Їжачок почимчикував на своїх коротких ніжках стежиною, та його стривожив пташиний крик. Він глянув у той бік і побачив двох ластівок.
— І чого це вони літають уночі? — не розумів їжачок.
— Що ти там, колючко, бурмочеш? — просипіла сова, яка саме перевіряла свої володіння. — Невже ти не пізнав нічних птахів-дрімлюг? Вони теж літають так, наче пливуть у повітрі. А зараз їх хтось налякав.
Справді, у подружжя дрімлюг трапилось нещастя. Одне з їхніх двох яєчок ковтнула гадюка. Пташки кинулись боронити своє, тепер єдине яєчко. Вони почали дзьобати гадюку в голову, і тій довелось рятуватися втечею.
— Треба покласти наше яйце у безпечне місце, — хвилювалась мати-пташка.
Батько-дрімлюг схопив яйце у дзьоб і швидко відніс його в густу траву за пагорком.
Крізь гілля дерев уже блиснув срібний тоненький місяць. Його раз у раз закривала гілка сосни. Здавалось, що він грає у піжмурки: то блисне, то його не видно. Тільки блакитне сяйво вказувало, що місяць таки на небі.
А тим часом їжачок відчув якісь пахощі і попрямував дізнатись, що то запахло. Люди вважають ці пахощі дуже приємними. Це розквітли маленькі лісові фіалки.
Він наблизився до квітів, кілька разів втягнув тонким кумедним носиком повітря і, форкнувши, байдуже пройшов повз них.
Враз їжачок почув загрозливе сичання. На стежці лежала скручена кільцями гадюка, яку оце прогнали маленькі сміливці.
Гадюка підвела голову. її .злі маленькі очі так і палали червоним вогнем, а роздвоєний йа кінці язик жадібно ворушився. Та їжачок не злякавсь. Він міг і сам настрахати це отруйливе створіння, бо не раз уже натрапляв на гадюку.
— От я тебе зараз провчу. Знатимеш, як кривдити мирних маленьких пташок, — забурмотів він.
Насунувши свій колючий шолом на очі, їжачок враз скрутився клубочком і настовбурчив усі свої голки.
Гадюка швидше подалась від цього страховиська.
їжачок умить розпрямився і підстрибнув. Куди й поділась його незграбність! Він ухопив гадюку за хвіст. Гадюка звивалась, прагнула його вкусити, та натикалася на голки. От їжак ухопив її вище за спину. Гадюка востаннє ворухнулась і затихла...
Низенько на гілці примостилася сова. Уночі, як і всі сови, вона бачила дуже добре. її очі блимали, мов огні.
— Оце так бій! І даремно я їжака назвала колючкою. Йому не личить таке зневажливе наймення. Він-бо справжній герой!

ВОВЧОК
З дупла товстого стовбура берестка вислизнув руденький лісовий вовчок. Удень він спав у цьому дуплі, а коли спускалася темрява, виходив шукати поживи. От і зараз він збирався поласувати молодими пагінцями біля сусідньої берези.
У їжачка, що блукав собі стежечками, промайнула думка:
«Немов справжня миша, тільки дуже пухнасте... От побачить його сова і схопить».
Їжачок дійсно помітив два вогники. Вони спершу блиснули праворуч, а за мить їжачок побачив їх уже ліворуч. Він не помилився. Це була сова. Вона ще здалеку вгледіла звірятко, яке вислизнуло з дупла. Аби краще роздивитись, що то, сова витягла вперед голову.
Якась тінь несподівано майнула над стежкою. Це був не птах — надто широкі крила. їжачок пізнав кажана.
Кажан не звернув на їжака ніякісінької уваги. Він літав між деревами, полюючи нічних метеликів та інших комах. Йому пощастило. Над кущем калини, вкритої білим цвітом, шелестіло безліч совок — нічних метеликів.
«Непогана вечеря», — вирішив кажан і спрямував свій літ до калини.
А вовчок, розпушивши рудий хвіст, побіг по гілці.
Лісову тишу враз наполохав тривожний крик:
— Пугу! Пугу!
Це обізвався ще один любитель нічної темряви — пугач. І чому б оце серед ночі так моторошно кричати? Але у лісі вже звикли до його неспокійної вдачі.
Усе було б нічого, та от вовчок помітив, що просто на нього суне якась потвора із широко роззявленою пащею. Це була дрімлюга. В такий спосіб вона полювала на комах. Вовчкові, власне, не було чого хвилюватись, бо широка паща дрімлюги була пасткою лише для нічних метеликів та різних жуків. Один такий безсонний жук спрожогу й попав до неї.
Вовчок заспокоївся і обережно спустивсь на землю. Місяць освітлював стрункі берізки, які неначе вибігли юрбою з хащі лісу. Від коріння кожного деревця буйно пнулась угору ніжна парость і, мов серпанком, огортала біля землі стовбури.
Вовчок облизався, побачивши цю свіжу зелень, і впевнено попростував до берізок. Дорогою його увагу привернув горішок. Один, другий, та тут» їх безліч! А дивуватись було нічого, бо горіхи ще восени нападали з куща ліщини.
Похапцем він розгриз один горішок і побачив, що всередині він чорний і трухлявий. Вовчок вирішив покуштувати ще один. Знову з тріском розколов горішок. Але знову не щастить! І цей почорнілий. Вони ж цілу зиму пролежали під снігом і згнили.
Враз вовчок почув шум від змахів крил. Це летіла сова. Переляканий звірок покинув горішки і сховався у високій траві.
Загубивши вовчка, роздратована сова просипіла:
— Сховався! От стривай! Вдруге не втечеш від моїх пазурів.
Тим часом вовчок пробрався до берізок, не гаючи часу почав пригощатися. Наївшись донесхочу, він рушив додому.
«От тепер можна і спочити, — думав вовчок. — Тільки щоб сова не помітила! Та я обережно».
Опинившись коло берестка, він, як і завжди, спритно поліз по гілочках до свого дупла.
Та сова чула найменший шерех. Вона таки чатувала на І цього малого шкідника.
—  Он хто нам ліс нівечить! — гукнула   вона і схопила  І його в свої гострі пазури...

КАЖАН
Над вкритою білим цвітом калиною гуло безліч нічних метеликів-совок. Кажан запримітив це і зразу вирішив туди полетіти.
Прямуючи до калини, кажан мимохідь уявляв собі, як він розкошуватиме, — це ж буде справжній бенкет!
Але даремно він завчасно так мріяв. Треба було спершу все передбачити, то, може, й не сталася б лиха несподіванка.
Підлітаючи до калини, кажан потрапив у місячне проміння, і тінь від його крил впала на зборище совок. Кажан дуже пишався, своїми крилами. У нього між пальцями лапок і між лапками було натягнуто плівочки, і на них, наче на крилах, він легко тримався в повітрі. Це ж така вигода, можна літати куди заманеться.
Совки, тільки-но угледіли тінь від його крил, миттю дременули врозтіч, і кажанові пощастило схопити лише одну роззяву, яка надто захопилася медом квітки і знялася найпізніше. А більше жодної совки не лишилось.
— От не поталанило!
Кажан швиденько прикинув:
— Нічого не поробиш! Треба летіти на озеро. Там обов'язково я здибаю хмару комарів. Ними теж можна поживитись...
На озері кажан і справді досхочу наївся. Комарі вже набридли. Йому кортіло скуштувати нічних метеликів. Мабуть, їх можна знайти на луках.
І кажан полетів за озеро, на луки.
Впіймавши двох-трьох нічних метеликів, кажан вирішив повернутися додому, тільки обережно, щоб не зустріти когось зі свого нічного товариства. Було соромно за невдачу з совками. Спитають: що їв? Комарів? Ото наїдок! Ха-ха!
Так міркуючи, кажан минув самітну тополю, коли враз почув жваве дзижчання. Знову комарі?-
Хоча він і добре наївся, та коли трапилась по дорозі пожива, чому не поласувати? Адже його ненажерливий шлунок міг умістити ще не один десяток комарів, і кажан почав хапати їх.
Ганяючись за комарами, він зненацька помітив, що до тополі _нечутно наближається сова.
Та сова не звернула на кажана уваги. Вона просто вирушила у черговий обліт своїх володінь. Треба було перевірити, чи все спокійно на її ділянці і чи не трапилось яких-не-будь непередбачених  подій,   як  на початку ночі.   Он лиха
гадюка скривдила двох маленьких пташок, але поплатилась за це.
Та зараз, здається, все спокійно.
Кажан міркував:
«Якщо нічна вартова уже вдруге подалася в обліт, значить, скоро ранок. Треба шукати десь притулку, щоб перечекати ясний день, коли доводиться стерегтися сили-силен-ної ворогів».
Кажан ухопив востаннє комара і попрямував до знайомого берестка. Тут він запримітив дупло. Переконавшись, що дупло порожнє, кажан вирішив у ньому відпочити.
Вгорі дупла він знайшов якусь щілину і, причепившись кігтями своїх ніжок, завис головою донизу. Крилами кажан ретельно обгорнув тільце і зробився тепер схожий на лялечку велетенського метелика.
Кажан завмер.
Для нього спокійно закінчилася ця ніч.
А в лісі запанувало веселе цвірінькання безлічі маленьких співочих пташок, тих, які звечора так солодко поснули у своїх гніздечках. Вони нетерпляче чекали сонця.

НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ
Несподівано весь ліс стривожило голосне виття. Це на галявину вийшов вовк. Він був зовсім незадоволений полюванням і, побачивши тоненький місяць, став йому скаржитись на свою нудьгу і невдачі.
— Добре тобі, що стільки зірок висипало, розважають тебе. А в мене ще їжі не досить. Як же тут не завити? Може, доведеться перебиватися дріб'язком -- мишами?
Все це він розказував терплячому слухачеві — місяцеві. А той собі байдуже освітлював галяву і вовка, потроху посуваючись до лісової гущавини. В цей час почувся якийсь тріск, і вовк сторожко підняв гострі вуха.
Здається, доля усміхнулась йому. Злякано озираючись на всі боки, на галявину вискочив заєць.
— Це ти порушуєш мій спокій? Саме тебе мені й треба!
Бідний заєць, міцно притиснувши вуха, дременув через хащі.
— А, ти он як! Ну, недарма ж усі в лісі знають, що вовка ноги годують. Позмагаємось!
Заєць метнувся ліворуч, щоб заплутати свої сліди, а вовк рвонув слідом за ним.
Не тямлячи нічого, заєць летів уперед і вже був далеченько від галявини, коли от тобі й раз — не пощастило довговухому!
Поміж кущів майнув знайомий хвіст лисиці. Ця хитрунка, звичайно, хотіла випередити вовка і вяіє вважала, що зайчатина належить лй.
Не роздумуючи, заєць наліг на свої міцні довгі ноги. Петляючи та роблячи вигадливі зигзаги, він зовсім забив памороки лисиці.
Яскраву шубку лисиці помітив і вовк.
— Ого! Здається, полювання буде як слід. Це ж зрозуміло всім, що такому славетному мисливцеві більше личить мати за здобич оцю підступну лисицю, аніж якогось нікчемного зайця.
І він прискорив свої стрибки.
А лисичка зиркнула на вовка, і у неї майнула думка:
— Оцей шибайголова вже зазіхає на мою шубку! Ну, чого там про зайця клопотатись. Хай йому грець! У небезпеці власна шкура. Таж вовка зараз так заплутаю, що він мене не спіймає. А недалечко і борсуча нора. Там я відвоювала верхній поверх. Сховаюсь!
Тим часом довговухий скористався хвилинкою збентеження своїх переслідувачів і ще швидше дременув у темну хащу. Блискавично побігли назад берізки й осики, клени і дуби — усе переплуталось у заячих очах. Він здибав великий гіллястий кущ і причаївся під ним. Та так, що його і помітити не можна було.
Вовк, нарешті, зрозумів, що здобич розбіглася хто куди.
— Зовсім не поталанило, — роздратовано мовнв сам собі. — Доведеться рушити на узлісся. Може, якусь мишу здибаю.
І він підтюпцем побіг дорогою...

МАЙСТЕР РЕМЕЗ
Малий Андрійко нерішуче підходив до узлісся. Хоча чого він малий? Це тільки мама так думає. А він ніяк їй не доведе, що першокласник — це вже дорослий і може сам ходити куди завгодно. Сьогодні Андрійко вирішив дійти до узлісся. Він тільки подивиться, що там за жовті зірочки ішзирають з молоденької травиці. Хлопчик підійшов до них, але далі він побачив нешироку річечку і синенькі проліски на березі. Треба мамі нарвати... Він підбіг трішки і все думав, що це узлісся. Ніде не видно було тієї темної гущавини, якою його лякали старші.
Андрійко не збагнув, що на деревах ще не було густого листя, і ліс здавався прозорий, тільки вкритий зеленим серпанком. Лише одне дерево шаруділо сухим темним листям, наче восени. Це був дуб. Він прокидався від зимового сну далеко пізніше за всі інші дерева.
Пригнувшись, хлопчик помітив на гілочці старої верби, що стояла поряд, якусь малесеньку дивну пташку. На ній наче була чорна маска, такі маски діти одягають на новорічне свято.
Пташка спритно вплітала чорним дзьобиком травинку в якесь дивне кільце. Кільце було підвішено міцнішими травинками до розвилки гілочки. Андрійко вже зовсім забув, що слід вертатись додому. Йому дуже кортіло подивитися, що буде робити далі ця пташка. Це був ремез.
Хлопчик ступив крок, і раптом одна його нога сприснула з берега. На щастя, поряд були кущі верби. І Андрійко вхопився за гнучкі гілки.
Тим часом пташка уважно і ретельно плела собі гніздо. Андрійко звернув увагу, що за кілька хвилин кільце поширшало.
«Чудасія! Майже всі птахи та й люди будують свої домівки від землі вгору, а ці диваки плетуть згори до низу. Що ж воно буде?» — міркував Андрійко.
Раптом він побачив другу таку саму пташку. Вона несла її дзьобику тонісіньку волосинку, яку теж вплела у дивне гніздечко.
«От молодець! Допомагає товаришеві у роботі!» — схвально подумав Андрійко.
Цим другим робітником була пташка-самичка. Вона мала покласти яєчка і вивести своїх пташенят. Працьовите подружжя невтомно приносило будівельний матеріал. Іноді це був торішній пух із тополі. Пташки ретельно вплітали його у своє гніздечко, і від цього воно було м'яким і пухнастим.
Андрійко згадав, що все-таки слід іти додому.
Треба буде обов'язково привести сюди Ромася, адже він так цікавиться пташками!
Та хлопці зібралися лише тижнів за два.
«Не біда, — думав Андрійко, — пташки плетуть щось складне, мабуть, ще довго поратимуться. Встигнемо».
Коли хлопчики прийшли, Амдрійко вигукнув:
— Глянь! Кінчають!
А Ромась здивовано протягнув:
— Невже це гніздо? Це ж справжня рукавиця. Та ще й підвісили її пташки над самісінькою водою. І як вони не бояться?
Андрійко ніяково мовив:
— То я вже поплатився за їхню хоробрість. А вони самі, мабуть, нічого не бояться. Як я тоді дивився, то думав, вони кудись пурхнуть звідси. Та де там! І уваги на мене не звернули.
А ремези й справді, коли працювали, ні на кого не звертали уваги. їм треба так пильно вплітати травинки, тополиний пух і все інше, придатне для будівництва своєї хатки, що ніколи й угору глянути. От ремез знайшов ниточку і вплів її у майбутнє гніздо.
Хлопчики стояли ще з півгодини як зачаровані, не в силі підірвати очі від спритних трудівників.
Додому вони повернулись дуже збуджені і розповідали всім про цікавих працьовитих пташок та їхню дивну будівлю. Домовились ще раз навідатися до нових знайомих.
Та другого дня несподівано зірвалась гроза з шаленим вітром. Раптом ударив грім і почувся якийсь незвичний тріск. Це буря звалила стару осику, що росла коло хвіртки.
Андрійкові навіть боляче стало, коли він уявив, як шарпає лютий вітер тендітне гніздечко.
Через деякий час гроза трохи вщухла, і хтось постукав у двері. Увійшов Ромась. Він був у батьковому плащі і так само, як і Андрійко, дуже схвильований.
Мама мовила:
— Ну от, маєте! У таку погоду і не побоявся прийти.
— Ти уявляєш, — сказав Ромась Андрійкові, — як себе почувають бідні пташки? Може, поховались у свою пухнасту рукавичку? Та в ній не дуже сховаєшся від такої бурі.
А ремези справді були дуже стривожені. Навкруги діялося щось страшне, неймовірне. Таких моторошних звуків пташки ніколи не чули. Дерева в лісі нагинало майже до самої землі, ламало гілля. Ліс освітлювався спалахами блискавиць. Пташки не наважувались шукати захисту у своєму пуховому гніздечку, адже там уже лежали яєчка, їх так легко побити, але ж і не хотдли лишати його напризволяще. Занадто сильно шарпав його вітер.
Буря, нарешті, вщухла. Андрійко і Ромась нетерпляче виглядали у двір, ладні, як тільки розпогодиться, гайнути до лісу.
От ця хвилинка настала. Хлопчики і незчулися, як опинились на узліссі. Після бурі деякі дерева були покалічені, але кожна билина радісно вітала сонечко.
До дуба Андрійко і Ромась підбігли, як до давнього знайомого.
Але що це з ним? Дуб був укритий ніжними зеленими листочками-немовлятами. То буря позривала торішнє іржаве і скручене листя...
Хлопці поспішили до ремезів, майже без надії зустріти своїх знайомих пташок.
На своє здивування   Андрійко і Ромась   побачили   гніздечко на місці, тільки було воно у дуже жалюгідному вигляді: все обшарпане, понівечене, і маленький ремез знову його лагодив.
А в гніздечку сиділа самичка і гріла яєчка, за які довелося стільки перехвилюватися. Але тепер усе було позаду, ремезиха радісно мріяла про маленьких ремезенят.

А ПОГАНКА ЗОВСІМ НЕ ПОГАНА
В одній родині водяних птиць сьогодні був урочистий день. Малята вперше вчились плавати на широкій воді. Мати, сидячи на гнізді, уважно стежила за неоковирними, невмілими своїми пташенятами. Вона дуже хвилювалась, адже малята були ще такі недосвідчені! У всіх інших водяних птахів пташенята вже давно підросли, а це тільки в їхній родині вилупились так пізно. Батько поважно плив поряд з плавучим гніздечком. От він кинув недалечко від першого пташеняти черв'ячка. Усі четверо дітей невпевнено потяглись до принади.
На небі лагідно світило яскраве сонце, і весь великий во дяний простір грав перед птицями сонячним відблиском. Він наче вітав першу спробу малят.
Батько-птах знову кинув пташенятам якусь поживу, і вони уже впевненіше поспішили до неї...
А маленький Сергійко теж радів цього сонячного дня Він нарешті умовив батька взяти його з собою на полювання. Та що батько! Найскладніше було умовити маму і бабусю, щоб відпустили його.
Та от усі перешкоди подолано, і Сергійко вже сидить у човні, що пробирається поміж листям куги та очерету. Сергійко — русяве, жваве хлоп'я — був викапаний батько не тільки зовні. Він намагався в усьому наслідувати свого татуся... Зараз хлопець, так само як і батько, уважно вдивлявся у зарості. Батько спритно вів човен вузенькою смугою води.
Про батька друзі жартома казали, що він дуже схожий на свого сина. Зараз і справді вираз обличчя і у батька, і у сина був зовсім однаковий — це було напружене чекання. Тільки син сподівався на якесь диво, а батько на багату здобич.
На колінах у батька лежала заряджена рушниця.
Задерикуваті, цікаві очі хлопця боялись пропустити найменшу дрібницю.
Потроху човен вийшов на широкий водяний простір.
— Дивися, Сергійку, — мовив батько, — недавно тут не було ніякого водосховища. Навіть не віриться! Тік собі Дні про, а люди збудували греблю, і глянь — справжнісіньке море! Недарма вже й пісню співають: «Море Кременчуцьке широке...»
Раптом Сергійко весь напружився.
— Тату, глянь, яка гарна птиця!
На воді, недалеко від берегових заростів, поважно гойдалась на вимощеній листям купі дивна птиця. На голові в неї пір'я, роз'єднане на два боки, здавалось вушками. Вілі цяточки яскраво виділялись на темних крилах.
Ця птиця зовсім не була схожа на качок, яких тут, на радість мисливцям, водилося безліч, до того ж найрозмаїтіших. Батько, пристрасний мисливець, саме в ту мить схопився за свою рушницю. Сергійка наче щось підкинуло. Він ухопив батька за руку:
— Не треба стріляти! Вона ж така гарна! Навіщо тобі?
— Та що ти, дурнику, схаменись! Це ж поганка, а я цілився у качку. От бачиш, не треба було тобі зі мною їхати.
— Тату, та ти ж міг налякати її, а птаха і так нестійко тримається на цій чудернацькій купі.
Та батька вже охопило мисливське хвилювання. Він неуважно слухав сина і сказав квапливо:
— Ну, тепер тихенько сиди, обіцяй не заважати мені, а я тобі обіцяю, що твою поганку не зачеплю.
Сергійко покірно сів на кормі човна і замислився. Чому це таку гарну птицю звуть поганкою? Звичайно, це здалось Сергійкові незрозумілим, він вирішив спитати батька потім обов'язково.
У цей час Сергійків батько підняв рушницю і вистрелив у якусь качку, що пролітала над очеретом,   але   не влучив. Усі качки навколо сполохались і з галасом знялися в повітря.
Тим часом птаха у плавучому гніздечку наче зовсім не звернула уваги на загальну тривогу.
Тепер вона лишилась одна, горда і самітна. Навіть батько її пташенят кудись зник.
— Що б це могло значити? — дивувався Сергійків батько. — Може, вона на яєчках і не хоче їх покинути?
Сергійко   зараз   не міг  не порушити   своєї   обіцянки — мовчати. Він пошепки сказав, нахилившись до тата:
— Тату, а давай під'їдемо тихенько   човном   і   подивимось.
Батькові й самому надзвичайно кортіло розгадати поведінку птахи.
І раптом птаха слизнула на воду, а за нею з гнізда крихітні пташенята, що були накриті її крилами, почали здиратись їй на спину. Сергійко не міг погляду відірвати.
От трійко малят вже влаштувалось, а четверте пташеня поспішає зайняти і своє місце.
Батько захоплено сказав:
— Ну й пощастило ж тобі, Сергійку, шкода ти така! Я вже скільки часу птахів вивчаю, а побачив це вперше. Ти тільки перший клас закінчив, а от тобі — відразу помітив!
— Та чому ж я шкода? — заперечив Сергійко. Батько часто так його називав і жартома, і по заслугах, але Оцього разу Сергійко не згодився. — От ти звешся науковцем по птахах, а може б ти й сьогодні не побачив, як поганчата на спину мамі вилізли. А я вже другокласник.
Батько засміявся.
— Та тобі, я гадаю, цей досвід поганчат непотрібний, ти і сам добре вмієш на спину батькові вилізти.
Сергійкові   зараз  не  хотілось   сперечатися.  Він не одводив очей від пташенят.
— Тату, поглянь, поглянь! Зайняли місця, як у театрі. Куди вона з ними?
— А от побачимо, почекаємо трохи, — сказав батько і сам зацікавлений.
Поганка, збагнувши, що тікати нема куди, повернула голову до своїх пташенят. Сергійкові здалося, вона їм щось сказала. І враз трапилось несподіване! Мати з усім виводком на спині — шубовсть! — пірнула у воду.
Сонце вже закотилось за обрій. Полювати було пізно. Батько з сином помалу відпливали від берега. Сергійко не зводив очей з плавучої купи листя — гнізда поганки. Вже здаля він побачив, що поганка виринула з води.
— Дивись, дивись, тату, вона не з порожніми руками, чи пак, не з порожнім дзьобом. Он у неї в дзьобі маленька рибка.
— Та ти у мене спостережливий! — похвалив Сергійка батько.
— То вона вечерю своїм поганчатам несе. Диви, диви, у гніздо вкинула.
А за матір'ю одне по одному піднімалися з води, наче великі бульбашки, її пташенята. У тиші вона зібрала їх усіх докупи біля гнізда. Почади злітатись розтривожені допіру качки. Вони з подивом бачили, що поганка, так як і раніше, спокійно похитується на своєму плотику-гнізді.
— Чому її назвали поганкою? — спитав Сергійко тата.— Вона ж така розумна і гарна.
— Напевне, тому, — відповів тато, — що м'ясо поганки тхне рибою і їсти його не можна, та ще й гніздо майструє З опалих гілочок: намостить у гнилу купу водяних рослин, торішнього листя і плаває на цій купі аж доти, Поки купа не починає тхнути гнилим. У гнилому листі так тепло, що поганка спокійно туди відкладає яйця і сама сідає на них...
— Тату, вона зовсім не погана, ця поганка, — не міг заспокоїтися Сергійко. — Он як вона піклується про своїх поганчат і як чудово їх тренує.
— Власне, її звуть ще й чомгою, норцем і пірникозою. Бачиш, скільки імен! — сказав тато.
Хоча полювання у нього було не дуже вдалим, проте він був задоволений не менше за сина тим, що побачив.

ТЕКЛЯ
Черепаха рухалась повільно, як і належить черепасі. Вона вже далеченько відійшла од берега. Зараз у неї не було ніякого клопоту. її діти, маленькі черепашки, вночі повилуплювалися з яєчок і розлізлись на всі боки, кожен хто куди. Та й раніше весь її клопіт був у тому, щоб десь на річковому схилі, на пригріві, викопати зручну ямку в піску. Це вона зробила вправно своїм хвостиком і задніми лапками. . Туди черепаха відклала восьмеро біленьких яєчок і присипала їх злегка піском. Далі вже сонце вигрівало яєчка, аж поки з них вилупилися черепашки. Вони народились уже в справжніх панцирах і були цілком самостійними...
Черепаха безупинно посувалася вперед і вперед. Вона ніякої уваги не звертала на зелену траву, на яскраво-жовті квіточки і навіть на цього нахабного рогатого жука, якому спало на думку схопитись за її панцир. Черепасі тільки смішно стало: «Оце недоумок! Невже він гадає, що цей панцир, який захищає мене від будь-якого удару, може піддатись йому?»
Черепаха байдуже проминула жука. Аж тут її зупинив якийсь новий звук, якийсь тупіт. Во-вирішила за краще не рухатись і трохи зачекати. Ризикувати було не варто.
До черепахи кинулась маленька дівчинка. Вона побачила цікавий плескатий камінь і підбігла, щоб роздивитись його слід. А камінь був дуже цікавий: коричнево-чорний, якимось дивним жовтим візерунком.
Дівчинка хотіла підкинути камінь ніжкою, та   це було надто важко. Спробувала   вона ручками — несила! Може, братик Вітасик подужає?
— Вітасику, — покликала Майка, — дивись, який камінь!. Чи ти подужаєш його?
Вітасик підбіг до Майчиної знахідки і аж мало не підскочив з радості.
— Оце здорово! — закричав він і підняв камінь.
— Ой! — вихопилося у Майки. — В нього ніжки!
І справді, з-під панцира висунулись чотири ніжки і безпорадно шукали опору в повітрі. Вітась зойкнув і раптом витягнув обидві руки далеко від себе: з-під камінця зненацька задзюрчав струмочок.
— Ой-ой! — закричала дівчинка. — Мало того, що в цьокаменя висунулись ніжки, а він ще, виявляється, такий безсоромний. Он що робить!
— Яка ти ще дурна, Майко, — сказав Вітась. — Та це ж черепаха,   живе створіння. Ніякий   це   не   камінь.   Тепер  у   мене   буде власна черепаха! Я її до міста відвезу!
— Ач   який   ти,   Вітасику!   Я ж   перша знайшла камінь. Тільки я не знала, що він — черепаха, а ти вже вважаєш її своєю.
— Ну, годі сваритись. Хоч ти й знайшла черепаху, та хай буде вона нашою спільною. Ходімо покажемо її мамі. І вони пішли стежкою до намету, що був недалеко від озера. Цей намет поставили тато і мама, а Вітась і Майка теж допомагали їм: що треба — подавали і сіно для матраців принесли. А найдужче за всіх стрибала і хвилювалась Майка. їй дуже подобалось жити коло водички! Це тато і мама вирішили тут з дітьми провести свою відпустку.
Майка йшла, міцно затиснувши в кулачку синю квітку. Назустріч їй вийшла мама в червоному сарафані, в такому, як і в Майки.
Вітась, забувши про обережність, з якою ніс свою дорогоцінність, побіг до мами, але Майка закричала раніше за нього:
— Мамо, дивися, черепаха! А у неї є такі маленькі ніжки і хвостик. Я спершу не бачила, я побігла по квітку, а вона переповзла з одного місця на інше. А я думала, що це камінь.
Вітась, немов вибачаючись за черепаху, сказав:
— Вона зараз чомусь сховала голову і ноги під панцир.Як же зробити, щоб вона знову повзала?
Мама посміхнулась:
— От ви не галасуйте, не стрибайте навколо, і вона прийде до тями. Давайте я віднесу її в намет і зашморгну завісу.
— Правильно! — вигукнув задоволено Вітась.
Вони підійшли до намету. Перед ним стояв розкладний столик, а трохи далі, коло дерева — маленька плитка, на якій мама і тато по черзі готували обід. Мама віднесла черепаху в намет і лишила її там. Потім заходилась коли обіду, а Вітась почав чистити картоплю.
Майка навшпиньки підійшла до намету і підняла брезент. Там, зовсім спокійно, діловито лазила черепаха. Вона
навіть підповзла до стінки намету і спрооувала здертися па неї. її голова була висунута, і Майка побачила зморшкувату шкіру і зовсім беззубий рот. Але загалом черепаха наглядала дуже лагідною. Вона до всього уважно придивлялась.
Майка так само тихенько опустила завісу   і   побігла до мами й Вітасика:
— А вона ходить!
Мама здивувалась:
— Хто вона? Про кого це ти, дитинко?
Вітась підбіг до Майки і сказав:
— Я ж казав, щоб ніхто не підходив близько і не лякав черепахи! А Майка тут...
— І зовсім я її не лякала, а тільки в щілинку глянула на неї. І тепер я знаю, як її звуть. її звуть Текля. До нас у дитсадок ходить дівчщіка Світланка. її приводить бабуся Текля. Черепаха на неї схожа. І ходить так само повільно, як бабуся Текля, і зубів у неї теж немає.
— Майко! Нам треба бути в наметі, щоб Текля звикла до нас, до наших голосів, — вигадав Вітасик. — Тільки поводься тихенько. Ходімо.
В намет діти прослизнули навшпиньки, і Текля не звернула на них уваги. Зайшла мама і сказала дітям:
— Черепаха, мабуть, їсти хоче. Ось у мене лишилось два листки капусти.
Але Текля байдуже пройшла повз капустяне листя.
У цей час почувся веселий голос тата:
— Агей, Вітасику, де ти, пустунчику?
Вітасик вибіг до тата, притиснувши пальця до уст.   Тато показав чималеньку низку риби. Але Вітась прошепотів:
— Тсс, тихше, в наметі у нас черепаха.
Батько сказав:
— Та вона не чує нічого. — Однак притишив голос. Побачивши Теклю, він зауважив: — Вона ж не їсть капусти.
А Майка зажурено протягла:
— Тату, та вона нічого не їсть. Бідна Текля, ми ж не знаємо, яку ти травичку любиш.
Вітась умить знайшов вихід. Він побіг і приніс пучок різної трави і простягнув просто до Теклі, але вона сховала голову і ніжки.
— Ой-ой, вона цього, мабуть, не любить, — з докором мовила Майка.
— Тату, — спитав Вітасик, — чому вона якась дика, нічого не хоче?
Тато посміхнувся:
— Та вже ж не свійська, і вона не знає, що ти просто хлопчисько, а, мабуть, думає, що ти тигр і хочеш їй голову відкрутити.
Майка не вщухала. Вона умовляла черепаху:
— Теклю, це не тигр, це Вітась.
— Ну, чого ви клопочетесь? — сказав тато. — Яка від неї користь? Он риба — це я розумію. З неї мама може і юшку зварити, і засмажити.
— А ти забув, що у Жюля Верна в «Дітях капітана Гранта» їли черепахові супи? — втрутилась у розмову мама.
Тут Вітась помітив, що у Майки очі зробились якісь зовсім круглі, насторожені. Він хотів заспокоїти сестричку, але Майка вибухнула плачем. Вона голосно схлипувала, вимовляючи уривчасто:
— Не дам Теклі... Ви ще суп варитимете черепаховий...
А тато сказав:
— Що ти, дочко! Супи варять з інших черепах.
Заспокоївши Майку, мама наказала сідати обідати. Тато дуже зголоднів, ловлячи рибу.
Під час обіду Текля непомітно кудись зникла і лише згодом її знайшли у найтемнішому кутку намету.
— Ось де ти! — радо вигукнув Вітась. — А ти мені саме потрібна.
Він схопив у тата на стільці туш і пензель, притис до себе Теклю і вислизнув з намету...
За ним чкурнула і Майка.
А Текля зовсім втягла голову й ноги, що їх і помітити не можна було.
— Ну, чого ти так зіщулилась? — дорікав черепасі Вітась. — Та я ж не тигр.
Але ці докази Теклю не заспокоїли. Вона продовжувала сидіти, зіщулившись, у своєму панцирі.
Вітась, побачивши, що вона не збирається витягати голівку, взявся до роботи. Він умочив пензля в туш і почав ретельно виводити на черепашиному щиті своє ім'я.
Майка весь час крутилась коло нього, не розуміючи, що він робить. Нарешті вона не витримала:
— Вітасю, а Вітасю, що це буде?
Вітась поважно відказав:
— Моє ім'я — Віктор.
Майці це здалося дуже цікавим, вона почала підстрибувати, вигукуючи:
— І моє ім'я, і моє напиши!
Вітась неохоче згодився і почав виводити слово «Майя».
Але в цю мить до них підбіг тато.
— Що ти робиш, бешкетнику? Навіщо мучити тваринку? Вітась навіть розгубився.
Та нічого я їй не роблю. Вона он сховалась зовсім.
— Нічого черепасі не буде, — сказала мама. — Вона навіть не відчуває. От давайте сядемо, я розкажу вам цікаву історію.
Вітась відніс Теклю в намет, і всі зручно вмостилися на моріжку.
— От слухайте. Нещодавно в Адріатичному морі рибалки витягли черепаху з якимись літерами на панцирі. Ніхто не розумів, що вони означали, і черепаху передали вченим. А вчені одразу побачили, що це — російські літери і написано там було ім'я нашого великого письменника: «Максим Горький» і дата, себто число, коли зроблено напис.
— От бачиш, — сказав підбадьорений Вітась татові, — а ти кажеш — мучу тварину.
Тато всміхнувся:
— Так то ж Максим Горький, славетна людина, дорога й близька всім людям. От ти будеш працювати — винайдеш щось корисне людям, а поки що нікому не цікаво читати твій підпис.
Майці було шкода такої чудової вигадки. Вона всіляко намагалась виправдати брата:
— Вітась винайде щось.
Мама з дітьми зайшла знову в намет. Тут Текля заспокоїлась і зовсім безпечно блукала поміж меблями.
День пройшов без особливих пригод. Надвечір, коли Майка уже заснула, Вітась згадав, що Теклю треба повести погуляти. Вона цілий день була у задушливому наметі, а ви водять же собак на свіже повітря.
Він не знав того, що черепахи вдень взагалі дуже кволі і навіть не їдять.
Вітась узяв черепаху і виніс її на травичку. Він міркував: «Неповоротка Текля не втече. До того ж я буду стежити».
А черепаха, як і всі черепахи, надвечір пожвавішала і, дуже зрадівши свіжому повітрю, ураз попрямувала собі в зелену травицю. Вітась дивився в інший бік і, обернувшись, був трохи здивований: не стало Теклі. Він кинувся шукати її скрізь, дивився у траві, на стежці — та так і не знайшов.
Похмурий і зажурений, хлопчик несміливо зайшов у намет. Мама і тато розмовляли про щось своє. Вітась мовчки ліг спати.
На ранок він тихенько розповів мамі, і вони вирішили поки що не говорити про це нікому. Але Майка, тільки розплющила очі, кинулась шукані Теклю і, не знайшовши її, сказала з розпачем:
— Нема Теклі...
Вітась не витримав і мовив розгублено:
— Я не помітив, як вона втекла.
А мама, відчувши, що треба поспішити синові на допомогу, сказала:
— Ми ж не знали, чим її годувати. А тепер вона житиме, як їй до вподоби.
— А я все одно не буду їсти вашого супу, — вперто сказала Майка.
Тато зайшов до намету в трусах і вицвілій майці. В руках він тримав дві вудки.
— Ану, шановне товариство, миттю на свіже повітря. Що, дарма сонечко сяє?
Дітвора відразу стрепенулась. Майка затанцювала на місці, забувши про все. А мама сказала:
— Візьміть і Маєчку. Вітасю, ти дивись за нею, а я впораюся з роботою і теж прийду до вас.
Озеро було зовсім недалечко, «два кроки» — казав тато.
Вітась подумав собі:
«Звісно, для високого тата й два кроки, а от йому з Майкою, яка смішно дріботить ніжками, мабуть, набагато далі».
Всю дорогу Вітась тримав Майку за руку, лише перед берегом випустив її, а сам нетерпляче побіг до води.
Тато відійшов до знайомого, і вони там жваво про щось розмовляли. Раптом Вітась пильно придивився до дна, яке и цьому місці було добре видно, бо вода була чиста.
— Ой, Текля!
— Де, де? — схопилась Майка.
— Та ти не туди дивишся! Он вона, у воді, по дну іде.
Майка підбігла.
— Вітасику, це хтось її кинув туди. Врятуй її!
Але Вітась мовив:
— Та вона, бач, не дуже хвилюється.
Майка з хвилину дивилася захоплено і не відводила погляду від черепахи, а потім замріяно сказала:
— Знаєш, Вітасю, не треба її брати, вона ж тут на волі. Хоче — гуляє у траві, а хоче — у воді.
Вітась глянув на маленьку, таку чуйну Майку, і згодився, відмовившись від свого бажання мати власну живу черепаху.

СОНЯ
Був пізній вечір. Сашко і Юрась вже збирались іти додому, коли раптом Юрась гукнув:
— Диви, пацюк! От паскудний, за пташенятком кинувся. — І він, нахилившись, підняв камінця і жбурнув у напасника.
Сашко зареготав:
— Ну й стрілок, тільки в хвоста поцілив...
Але коли Сашко наблизився, сподіваючись впіймати пацюка, обличчя в нього стало розгубленим.
— Юрасю, ти ж зовсім відбив йому хвоста... І це не пацюк, а, мабуть, білка. Бач, який пухнастий хвіст.
Юрась підбіг до товариша і взяв у руки відбитий хвіст.
— І треба ж було тій білці по землі бігати! — він уважно розглядав хвіст. — Ой Сашко, та це ж зовсім і не білчин. Дивись, який зверху гладенький, з короткою шерсткою, а на кінці пухнастий.  Та тут і хвоста немає, сама шкурка.
Ні в сих ні в тих побрели хлопці додому. А за два тижні мали святкувати день народження їхньої приятельки Соні — вони вчилися в одному класі.
Напередодні цього свята маленький Дмитрик, братик Соні, сидів за столом і, старанно сопучи, малював кольоровими олівцями кошика. У кошику лежали великі-великі яблука. їм ще треба домалювати червоні бочки. Це Дмитрик готував подарунок для старшої сестрички Соні. Іноді він одривався від малювання і замислювався. От щастить людині! Мало того, що сестра третьокласниця, ще й народилась у такий чудовий теплий день. Дмитрик забув, що Соня завжди заздрила йому, бо його день народження взимку, тоді, коли всіх приятелів у школі можна запросити в гості.
Дмитрик знову заходився коло свого малюнка. Він був такий заклопотаний, що навіть забув закрити рота, і кінчик язика так і бігав по губах, допомагаючи малювати.
Раптом стривожений мамин голос одірвав Дмитрика від малювання. Він одразу вискочив на ґанок. Мама стояла під абрикосою. Вона з сумом мовила:
— Це ж наші перші абрикоси. Дмитрику, нема тих абрикос, що я Соні на день народження берегла. Лишились тільки недостиглі... А чи не ти часом поласував ними?
Дмитрик здивовано глянув на неї.
— Та що ти! Чого б це я їх чіпав? Я ж знаю, що їх берегли Соні на день народження.
Коло ґаночка стояла Соня і докірливо, мало не плачучи, дивилась на брата. Дмитрикові цей погляд був такий гіркий і образливий, що краще б вона його вилаяла.
— Що, хлопчик абрикоси позривав? — почувся жвавий голос сусідки Інни Гнатівни. — Та всі хлопчаки завжди обривають вишні, абрикоси, сливи, ледве все це достигне.
Інна Гнатівна, огрядна жінка в капоті з хризантемами, ідучи мимо, почула розмову Дмитрика і його мами. Вона вирішила, що тут якась сварка, і поспішила до парканчика з тонких нещільних штахеток. Сусідка зручно обіперлась ліктем на невисокий парканчик і, схиливши голову на долоню, доброзичливо повчала:
— Ну, пробачте йому, він же такий малий. Сонечко, ти ж простиш братикові? Ти ж бо доросла, розумна.
Інні Гнатівні і не спадало на думку, що десятирічна Сонечка була дорослою тільки для Дмитрика і тепер Соні дуже жаль було цих перших у їхньому садочку абрпкосок! Вона на них так чекала! Але зараз підозра чужої жінки її образила.
— А це вас зовсім не стосується, — нечемно сказала вона сусідці.
Але та не вгавала:
— Та нічого ж особливого. В мене теж достигли, я вам можу дати.
Мама рвучко обернулась до неї:
— Пробачте, але це вас зовсім не обходить! Дмитрик мені ніколи не каже неправди, і я йому вірю.
Бачачи, що не діждеться жаданого скандалу, Інна Гнатівна злісно ввернула:
— А за це і покарати не завадило б... — Вона повернулась і пішла своєю дорогою.
Дмитрик увесь час тримався зовсім спокійно, але зараз у нього куточки губ опустилися і з очей закапали рясні сльози. «Хтось позривав абрикоси, а тепер усі на мене думають. І мама, і Соня... Мама просто дуже добра і не хоче мене образити».
— Діти, ходімте в кімнату,— рішуче сказала мама, беручи обох за руки. — Мені ще треба торт зробити і пиріжків напекти.
Вони зайшли в кімнату, і кожен зайнявся своїми справами. Так і минув день у передсвят-
нових турботах. Правда, Дмитрии встиг з сусідом і його хлопчиками піти на озеро викупатись. А увечері до нього знову повернулись думки про ранкову образу. От Соня спить, її й гарматою не розбудиш. Мами в кімнаті нема, вона порається з пирогом для Соні, чи то пак з тортом.
У цей час у садку закричала якась пташка. її крик був схожий на писк, і Дмитрии уявив собі, що то була маленька і безпорадна пташка. От вона заблукала в траві і дороги додому не може знайти. Дмитрикові захотілось вийти, знайти цю пташку і приголубити її. Хлопчик вислизнув з ліжка, натяг сорочку і навшпиньки підійшов до дверей. Він обережно, щоб не рипнути дверима, вийшов у садочок, поглянув на небо. Повний сріблястий місяць дивився на все з поважним спокоєм. А поряд з ним блищала велика зірка. Дмитрии подумав: «Вона, мабуть, хотіла»про щось поговорити з місяцем». Потім йому здалося, що вона весь час підморгує йому. А може, й не йому, а якійсь своїй знайомій. Зірок на небі була така безліч— великих і ледве помітних. Неначе хтось навмисне прикрасив ними небо.
Дмитрик відірвав свій погляд від небесної далечини і глянув на землю. Йому здалося, що й тут місячне сяйво якось пахне. Але то кожного вечора він чув солодкі пахощі матіоли і гіркуватий запах буйно розквітлого тютюну.
Знову почувся крик пташки. Дмитрик тихенько попрямував туди, де вона кричала, та, зробивши кілька кроків, побачив,   що на дерево зліз
якийсь чужий хлопець у картатій сорочці, а під ним стоїть другий. Той, що на дереві, мовив:
— От лукава тварина! Скільки горіхів та ягід натягала в дупло.
І він стрибнув додолу.
— Соня живе тут, тільки вдень вона спить...
«Чого це вони кажуть, що Соня вдень спить? Ніколи цього не буває, вона ж гасає цілі дні», — подумав Дмитрии.
«А може, це злодії? Тільки чого вони стоять тут? Мабуть, зараз підуть до абрикоси. Ну, й побачать там лише зелені плоди. Мабуть же, самі й позривали стиглі».
Дмитрии почув слова якогось з хлопців:
— Прийдемо раненько.
Раптом голови «злодіїв», як по команді, обернулися в напрямку будинку. Мимоволі і Дмитрии глянув туди. По доріжці бігла розтривожена мама. Вона схопила Дмитрика за руку.
— Так ось ти де! Нарешті знайшла. Заходжу в кімнату — ліжко порожнє, дивлюсь скрізь по кутках. Вибігла у двір, а ти тут... Іди, синку! Спати, спати час.
Дмитрик хотів сказати мамі про злодіїв, але ті наче крізь землю провалились. Мама рішуче повела Дмитрика додому.
Дмитрик таки добре втомився і враз, тільки торкнувся подушки, заснув.
Вранці Дмитрик прокинувся від метушні в кімнаті. У вазах та глечиках стояли свіжі квіти. Незабаром до Соні прибігла подружка Таня, і вони клопотались удвох.
За нею почали сходитись і інші гості. Було кілька учнів з Сониного класу, які жили поблизу на дачі. Та й тут завелись уже приятелі. Помалу всі розвеселились, і гамір знявся чималий. Таня загадувала різні загадки.
— От вгадайте! Сидить дівка у коморі, а коса її надворі.
Другокласник Максимко з жалем сказав:
— Цю дівчинку, мабуть, покарали.
А Валерка вибухнув сміхом:
— Це ж морква, а ти, Таню, наче з дитсадка прибігла — такі загадки загадуєш.
Всі сміялись, загадували інші загадки, відгадували. Тільки один Дмитрик не сміявся. Він, похнюпившись, сидів на маминому ліжку. Соні стало його шкода. Вона підбігла до брата, приголубила його і примирливо сказала:
— Та кинь ти думати про ті осоружні абрикоси! Ну, кому вони потрібні!
Дмитрик аж з місця скочив:
— От і ти про абрикоси! Ну, сказав же я, що не рвав їх.
Мама хотіла підійти до них, щоб заспокоїти, але в цей час двері відчинились, і увійшли два хлопчики. Один із них тримав в руках квітчасту хустину. На другому Дмитрик побачив знайому картату сорочку. Він запитливо глянув на маму, потім на Соню, яка теперч широко всміхалась, потім знову на маму. Але нові гості вже прямували до столу. Хлопчик "у картатій сорочці сказав:
— Оце, Соню, тобі в подарунок!
І хлопчик, що держав хустину, вигорнув з неї на стіл купу трави, листя. Разом з трав'яним кублом на стіл впало якесь пухнасте звірятко і сердито чмихнуло. Воно було зовсім сонне і невдоволено кліпало очима.
— Дивись, білочка! Тільки хвіст у неї якийсь довгий. Дивно! — вигукнула Соня. — Яка вона гарненька, кумедна! Ой  хлопці, спасибі вам!
А хлопці квапливо поправили її:
— Це соня — твій тезко.
— Соня?.. Тезко?
Дітлахи принишкли, і на хвильку запала тиша.
Звірятко тим часом, нічого не помічаючи, сіло на задні лапки і ну передніми чепуритися. Воно пригладило шерстку на молочно-білому черевці. Потім облизало її і заходилось коло рудуватої, як і вся спинка, голівки, вправно піднявши передні лапки.
Раптом угледіло насипану хлопцями купку лісових горіхів і миттю взялося за них. Його хвіст розлігся на столі. Юрась побачив, що хвіст такий самий, який він одбив звіряткові два тижні тому, і показав очима Сашкові. Сашко, мабуть, зрозумів і спитав:
— Невже хвіст виріс за два тижні?
Юрась невпевнено сказав:
— А може, це інша соня...
А Микола, який жив недалечко на пасіці з батьком, раптом протягнув:
— Та це ж сплюх!
— Ні, — впевнено сказала Таня, — цю  тварину  звуть соня.
— Звичайно,   сплюх — це й є соня, — не здавався Микола. — Він же цілісінький день спить десь у дуплі.
А  вночі   прокинеться,   і  найкращі   вишні    і   сливи об'їсть.
«Та   невже? — подумав   Дмитрик. — А   може,   він  полюбляє і абрикоси?»
— Та що ви всі  на звіринку  накинулись? — ображено сказала Соня. — Дивіться, яка соня красива: хутро рудувато-сіреньке, вушка великі, прислухаються до всього, а хвіст дов
ший ніж вона сама.
В цей час у кімнату зайшов поздоровити Соню сторож — дядько Марко.
— А ця капость-вовчок як опинилася тут?
Соня квапливо пояснила:
— Що ви! Це мені подарували.
— І де воно взялося в наших краях? Усе в саду перепоганить. Маленькі пташенятка тільки літати починають, а цей сплюх зловить пташеня і враз загризе його.
Юрасик виразно глянув на Сашка:
— Чув?
Той, здвигнувши плечима, відвів убік Валерку і пошепки сказав:
— Все це правда. Ми з Юрком на власні очі бачили, який це розбишака. Тільки Соні не треба сьогодні настрою псувати.
— А знаєте, — сказав дядько Марко, — це звіреня вночі тихенько пищить, наче пташка. Та ви, звичайно, не чуєте, ви вже всі спите в цей час.
А у Дмитрика майнула в голові думка: «Так, певне, то була соня...» Він уже не слухав нічого. У нього відлягло од серця. «Он воно хто абрикоси поїв».
— Дивіться, дивіться, тихше, — раптом прошепотіла Соня. Всі глянули на стіл. Там сплюх, якому не дали спати, зараз зіп'явся на задні лапки і сроїм вузеньким тонким носиком обнюхував гілочку, яка звисала з букета.
Соня просто отямитись не могла від захоплення.
— Це моя соня, миле моє звірятко. Нехай воно трохи поживе у мене, а потім я його на волю випущу.
Сплюх, не знайшовши нічого поживного, опустивсь, знову підбіг до свого кубельця і приготувався спати.
— Е ні, — озвався раптом Дмитрик, — випустиш на волю, а воно буде у людей садки об'їдати.
— За лісом, у піонерському таборі, є чудовий зоологічний гурток. Я з того тижня там буду. Соню, якщо ти дозволиш, я віднесу звіря туди,— запропонував Микола.
— От здорово! — зраділи діти.
— Ну, — сказала Сонина мама, — придумали прекрасно! У піонерському таборі його доглядатимуть, і шкоди звірятко не робитиме.
А найбільше радів Дмитрик. З нього наче якийсь тягар спав. Він реготав з усіма і веселився як ніколи. Сонин день народження пройшов чудово.

ЩИГЛИК
Якось маленька дівчинка побачила пташку, таку яскраву, немов квітка зірвалася з клумби і полетіла. Дівчинка тихенько насипала трошки зерняток на блюдечко і поставила на бильця ґанку.
Пташка злетіла на ґанок і привіталася до дівчинки:
— Ре-ре-ре-ре!
Дівчинка у захваті прошепотіла:
— Та яка ж гарненька пташка: у червоній шапочці, а на чорних крильцях золотаві пір'їнки, та ще й дзьобик на кінчику голубенький. А весела яка!
І вона побігла в кімнату розповісти про це мамі.
Пташка радо поклювала усі зернятка і, задоволена смачним сніданком та привітною зустріччю в цьому домі, вирішила потішити маленьку хазяйку веселою пісенькою. Вона пурхнула на самий вершечок старої берези і там, виструнчившись, подумала:
«Люди вважають, що я просто легковажний красунчик. А я ж у лісі один з перших співаків — щиглик!»
І щиглик дзвінко вивів:
— Пюі-пюі, пюі-пюі!
В цей час дівчинка привела на ганок свого старшого брата.
— А де ж твоя пташка? — спитав брат.
Не знайшовши її, дівчинка зажурено мовила:
— Полетіла... Не діждалась...
Але раптом брат сказав:
— Диви, он на березі щиглик!
В цю мить з берези полинуло:
— Пікель-нік!
Дівчинка побачила на березі щиглика і скрикнула:
— Ой мій щиглюню! Та який ти співун!
А блюдечко було зовсім порожнє.
— Мабуть, сподобались зернятка. Зараз насиплю ще. Вона знову зникла у кімнаті.
А щиглик, наспівавшись, повернувся туди, де його так щедро частували.
Унадився щиглик до цього дому. Люди до нього звикли, особливо маленька дівчинка.
Але якось щиглик помітив, що на веранді, угорі, з'явились дивні гніздечка. Вони були просто приліплені до стіни, і жили там дуже веселі пташки — ластівки.
Звичайно, щиглик поспішив з ними познайомитись. Ціле літо вони приятелювали. У ластівок за цей час повилуплювались і повиростали пташенята. Пізніше вони вже почали самостійно літати.
Та от настала осінь.
Щиглик був здивований незвичайною поведінкою ластівок. Вони металися попід стелею веранди і про щось перемовлялись.
— Що-небудь трапилось? — запитав він у одної ластівки.
— Ти хіба не знаєш, що ми відлітаємо, а відліт — подія завжди тривожна. Нам ще треба об'єднатися з іншими ластівками. Дорога буде тяжка і далека — аж за море.
Щиглик уже спав і не бачив, як пізно увечері величезна зграя ластівок знялася в повітря і зникла у темряві.
Дівчинка була прикро вражена, не побачивши вранці ластівок, таких веселих, дзвінкоголосих. Без щебетання ластів'ячого стало зовсім порбжньо. Невже чекати аж до наступної весни?
Зненацька долинуло знайоме:
— Фюіть-фюіть.
Дівчинка стрепенулась, наче почула голос приятеля. «Ой, ти мій вірний щиглюню. Ти прилітатимеш, аж поки не випаде сніг?»
Так, це був щиглик. Він відразу попрямував до спорожнілих гніздечок і теж побачив, що ластівок нема.
— Як це я забула насипати щигликові його улюблених зерняток? — спохватилася дівчинка, і за хвилинку на ґанку вже стояло блюдечко з зерном.
Але все ж до свого гнізда він вернувся сумний. Старий дятел, що жив коло нього на сосні, розповів йому про нічну подію, як відлітали пташки у вирій.
— От дивні птиці!.— додав він роздумливо. — У повітрі літають так спритно, такі витворяють штуки, а на землю ніколи не сядуть. Усе намагаються сісти на кущик, чи на купину, бо на землі їх залишає уся їхня спритність.
Дні минали один по одному. Щиглик літав у гурті інших молодих балакучих щиглів, але часто згадував своїх літніх друзів, таких далеких тепер.
«Навіщо вони відлетіли?» — думав він.
Адже мила дівчинка, навіть коли випав сніг, не забувала виставляти на ґанок блюдечко із смачними зернятками, і щиглик з товаришами щодня поспішав до знайомого будиночка, та, проте, нетерпляче чекав повернення ластівок.

ПІВНІЧНІ ПРИЯТЕЛІ
Щиглик незчувся, як настала зима.
Якось він зі зграйкою щиглів перелетів на маленькому осику.
Сніг з осикових гілок густо посипався на землю.
Щиглі весело перемовлялися між собою, та раптом припинили балаканину. З сусідньої берези вони почули голоси якихось інших незнайомих пташок.
Кілька цікавих щигликів сміливо поспішили подивитись.
— Та вони пустуни не менш за нашого брата щигля. І вбрання схоже на наше — такі самі червоні шапочки. Мабуть, ми з ними порозуміємось!
Незнайомі пташки обсіли тоненькі гілочки берези як кому заманулось. Деякі почепилися навіть головами долу! Щиглям це було до вподоби. Вони самі були не від того, щоб пожартувати. Найсміливіші не утримались і собі причепились до гілочок униз головою.
Стара щиглиха невдоволено зауважила:
— Який сором! Оце називається господарі! Не вміють пристойно поводитись!
А прибулі жартуни розмовляли між собою, перебиваючи одне одного:
— Чит-чок! Чит-чок! Чит-чок!
Знімаючись угору,  вони  вигукували:
— Фюіт! Фюіт!
Щиглики, пташки завжди прості і товариські, відразу одверто запитали, як їх звуть і звідки вони прибули: чи з лісу за горою, чи з лісу за рікою?
Незнайомі один перед одним почали розповідати, що звати їх чечітками, а прилетіли вони з такого далека, що й запам'ятати неможливо, скільки гір, лісів і озер вони проминули.
— Ой, ми летіли, летіли з холодної півночі, аж із самої тундри!
— Там навколо самі снігові простори, ледве сюди дістались!
— Але ж у нас також зима і холодно,— дивувався один молоденький щиглик. — Певно, у вас іще холодніше?
— І не порівняти! — пояснила охоче чечітка. — Та нам не холод дошкуляє, а голод. Узимку на півночі з харчами дуже скрутно.
— А тут,— перебила її інша,— усі наші досхочу клюють березове насіння. Це ж наша найулюбленіша їжа.
Гості були дуже гарненькі — в червонуватих шапочках на голівках, з червоними   шарфиками на
грудях. Це дуже личило пташкам у хвилясто-сірому одязі з білими смужками на крильцях. Але й наш щиглик був наче в білій чистій манішці.
Розмова між щигликами та чечітками точилася далі.
— А чимало наших пташок відлітають звідси у вирій, — сказала літня щиглиха. — І шпаки, і журавлі, і жайворонок.
— А з нами теж летів жайворонок, північний рогатий жайворонок. На голівці у ньогр так кумедно стирчали два пучки пір'їнок, — вставила гостя.
— А давно ви до нас завітали? — запитав щиглик у білій манішці.
— Вже давненько. Тільки ми в іншому лісі, отам за озером, мешкали, а тепер перелетіли сюди.
Та у щиглика ще було безліч запитань.
— А знаєте, у тім лісі, за пагорбами, я познайомився з одним птахом. Він також з півночі прилетів, напевне, ваш земляк. Звуть його снігур. Знаєте ви його?
— Звичайно! Це справді наш земляк!
— Давайте полетимо до нього? — зраділа чечітка,
— Він якийсь відлюдкуватий, — зауважила щиглиха, — сидить собі сам, міркує про щось.
— Дозвольте, тітонько, і я з вами, — попросився молоденький щиглик у білій манішці.
Літня щиглиха мовила:
— Куди ж ти, такий легковажний та балакучий? Хіба без тебе не обійдеться.
Але чечітка засміялась:
— Ніде правди діти. Побазікати й наші вміють — перебалакають кого завгодно. Хай і малий летить з нами.
І вони,  затріпотівши  крильцями,   пурхнули  до  лісу за пагорбом.
На стрункій горобині, прикрашеній червоними китицями жовтогарячих ягід, сидів птах, сховавши голову у яскраво червоне пір'ячко.
— Ой, який же він красунь! — не  витримав і  писнув молоденький щиглик.
Статечна щиглиха застережливо цвірінькнула:
— Ану, помовч!  Недаремно-таки я боялася тебе брати.
А чечітка, на правах землячки, прямо підлетіла до снігура:
— Здоровенькі були, дядечку! От де довелось зустрітись. Ну, надумали-таки зиму тут перебути?
Снігур підвів голівку і глянув на землячку.
— Та в тутешньому лісі чудово. Бачите, скільки горобини, а на узліссі ще й калини багато. Та й інші ягоди є. Але я не зразу потрапив до цього лісу, мабуть, тільки днів зо три. А перед тим мені довелось пережити жахливу пригоду. Прилетів я одразу до міста, місто невеличке таке, мені його все неважко було облетіти. Зустрілись там хлоп'ята, уважні, дбайливі. Поробили для нас і інших птахів їдальні, насипали корму. Правда, сипали вони багато конопляного сім'я, яке я не дуже люблю, але чижикам і щигликам тутешнім це було до вподоби.
У цю мить стара щиглиха глянула ненароком долу і здивовано прошепотіла приятелькам:
— Який дивак! Погляньте! Усе смачне   з горобини викидає на землю. Мабуть, клює самі кісточки.
Це   справді   так  і   було.   Долі  валялось чимало решток з ягід горобини.
Маленький щиглик у білій манішці звернувся до снігура:
— Так що ж там трапилося у місті? Самі ж кажете, що хлоп'ята навіть харчі весь час у пташиних їдальнях лишали.
Снігур зітхнув:
— Ох, якби ж то всі діти такими були!
Нагодився один хлопчисько і давай жбурляти в нас камінці. Забив мою подружку і в мене поцілив — покалічив ніжку.
Раптом до горобини підлетіла зграйка таких самих червоногрудих снігурів.
— Здоров, друже! Як твоя поранена нога? Ще не можеш далеко літати? Ну, виду жуй швидше!   А нам час за озеро летіти.
Чечітка стурбовано мовила:
— Нам також пора вже додому. Пробачте, що вас потурбували. Бажаємо здоров'я. Прилітайте в наш лісок, он туди!
І непосидюча зграйка вже спішила до своїх берізок та осики, де чекали на них родичі.

ВОРОГИ І ДРУЗІ
З-під кучугури снігу з'явився мишачий ніс. Хоч крихітних вух миші майже не було помітно, вона все ж таки вчула невиразне шарудіння і відразу сховалась у свою домівку.
— Навіщо мені цей клопіт? Ще комусь у зуби можна потрапити. Піду на інший вихід. Добре, що я свою нірку з кількома ходами обладнала. Треба вміти жити...
Цій миші-полівці конче треба було перебігти через луку до своєї товаришки побалакати про одну справу. Вона ще кілька разів висунула носа з-під снігу, понюхала праворуч, ліворуч, перевіряючи, чи безпечно навкруги. Аж тоді обтрусила свою сірувато-жовтеньку шубку і миттю вибігла на власну стежинку.
«А непогану стежку проклала я, — самовдоволено думала вона, — і корінці геть усі погризла, а були серед них такі Соковиті!»
Її не обходило, що то були живі корінці травиці й квітів, які по весні мали розквітнути. Та хіба миші коли дивляться на квіти? їм ніколи й не кортить. Зернятка та корінці — то інша справа.
Так міркуючи, вона добігла до своєї молодшої приятельки. У тої гніздечко було зроблено з трави і лежало поверх землі, лише зокола прикрите снігом.
Вона чкурнула в гніздечко.
— Слухай-но, — сказала вона господині, — я тут недалеко знаю стіжок сіна. Ти, мишо, молода і жити не вмієш. Так отож послухай мене: чи не краще нам перебратися туди? І тепло, і їжі досхочу. А сіно свіже, пахуче. До весни вистачить.
У молодшої миші від здивування очі стали округлими.
— До весни? Та й годі?
— Ох, і дурненька ти, — жваво мовила старша. — Там весною багато мишей збереться з усього поля. За зиму пе ретруть усе те сіно на потрух, нічого й не лишиться. Та вже буде весна, і яке нам діло до того сіна? А люди інші стіжки поставлять. Я настійно раджу тобі — перебирайся у стіжок, та воно й безпечніше. Ти знаєш, з'явився наш нещадний ворог з півночі — птах-зимняк. Тільки й чути то там, то тут гинуть наші сестри-полівки.
Молода господиня писнула:
— Але, на жаль, я не можу переселятися зараз. У мене малі діти. З ними про переселення до стіжка і мови бути не може. Та за літо я наносила сюди з поля чимало зерна. Усі ж миші так роблять. Голодні не будемо.
— Ну, я навідуватимусь до тебе, — пообіцяла гостя.
І вона так само сторожко, виглянувши кілька разів, подалася до стіжка.
А над луками ширяв отой птах з півночі — зимняк. Не даремно його так боялася миша. Він пильно вдивлявся вниз на білий сніг. Зимняк уже запримітив, що мишви розплодилось без ліку. А його суперник сорокопуд хвилюється, що їм обом не вистачить! До чого ж цей птах любить сварки!
А сорокопуд був зайнятий перевірк


Дата внесення : 29.11.2010     Переглядів: 326     Популярність: 95.69%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :