Максим ГОРЬКИЙ
ГОРОБЕНЯ
У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи — пташки нудні й про все говорять, як у книжках написано, а молодь — живе своїм розумом.
Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудиком, а жив він над вікном лазні, за верхньою шалівкою, у теплім гніздечку з клоччя, мошинок та інших м'яких матеріалів. Літати він ще не пробував, та вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.
— Що, що? — питала його горобчиха-мама.
Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:
— Чорна-чорнісінька!
Прилітав  татусь,   приносив   кузьок   Пудикові і вихвалявся:
— Чи я цінь?
Мама-горобчиха хвалила його:
— Цінь, цінь!
А Пудик ковтав кузьок і думав: «Чим чваняться — черв'яка з ніжками дали,— чудо!» І все висувався з гнізда, все роздивлявся.
— Чадо,  чадо, — непокоїлась  мати, — гляди,  беркицьнешся!
— Чим, чим? — питав Пудик.
— Та не чим, а впадеш на землю, кішка — чик! і злопає! — пояснив батько, відлітаючи на полювання.
Так усе і йшло, а крила рости не поспішали. Дмухнув якось вітер — Пудик питає:
— Що, що?
— Вітер   дмухне   на   тебе — хух! і скине   на   землю — кішці! — пояснила мати.
Це не сподобалося Пудику, він і сказав:
— А навіщо дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде...
Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив — він любив усе пояснювати по-своєму.
Іде повз лазню чоловік, махає руками.
— Чисто крила йому кішка обірвала,— сказав Пудик,— самі кісточки лишились!
— Це людина, вони всі безкрилі! — сказала горобчиха.
— Чому?
— У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?
— Чому?
— Були б у них крила, то вони б і ловили нас, як ми з татком комашок...
— Казна-що! — сказав Пудик. — Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.
Пудик не вірив мамі, він ще не знав, що, як мамі не вірити, це скінчиться лихом.
Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:

Ех, двоногий чоловік,
В тебе крил немає.
Хоч ти дужий, а тобі
Мошка дошкуляє!
А я, бач, вродивсь малим.
Зате сам я мошок їм.

Співав, співав та й випав з гнізда, а горобчиха за ним, а кішка — руда, зелені очі — мов тут була.
Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:
— Честь маю, маю честь...
А горобчиха відштовхує його вбік, пір'я в неї настовбурчилось, страшна, хоробра, дзьоб розкрила — в око кішці націляється...
— Геть, геть! Лети, Пудику, лети на вікно, лети...
Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями — раз, раз, і — на вікні!
Тут і мама підлетіла — без хвоста, але надзвичайно рада,— сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:
— Що, що?
— Ну, що ж! — сказав Пудик.— Всього відразу не навчишся!
А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір'я, дивиться на них — руда, зелені очі — і з жалем нявчить:
— М'яке-е-енький такий горобчичок... наче ми-ишка... Ня-у-у...
І все скінчилось щасливо, якщо не згадувати про те, що мама лишилася без хвоста...