Для дошкільного віку

Хатка у березовому лісі

Авторська казка про те, як цапок, баранець та пес Рябко перемогли страшну вовчицю.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1984 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 28.


Фрагменти:




Михайло СТЕЛЬМАХ
ХАТИНКА В БЕРЕЗОВОМУ ЛІСІ

Колись давно-давно біля самого лісу, де протікає річка Снивода, жили собі дід та баба. В них було невелике поле, огород і зелений-зелений лужок.
У полі дід сіяв жито, пшеницю, просо, гречку і всяку пашницю. В огороді бабуся садила картоплю, капусту, огірки, цибулю, соняхи, квасолю, сіяла моркву, петрушку, чорнушку, мак і навіть пастернаку
А на зеленому-зеленому лужку паслась або гралась живність і стояли високі стіжки сіна, на яких любили відпочивати або пританцьовувати лелеку
І мали дідусь та бабуся в своєму господарстві гарненького  бокастенького коника  з  синіми  очима,  однорогу корівку, яка загубила другий ріг, боронячись од вовка, собаку Рябка, цапка — білого клубка, круторіжка ба-ранця-молодця, з десяток курей і півня-співця. Півень був наче мальований, мав оттакенні вогнисті крила і дуже пишався сам собою, своїм гребенем і голосом. Він завжди прокидався ще до схід сонця і голосним співом нагадував усім, що головне вранці — вмивання, одягання, прибирання і снідання.
— Так-так-так,— погоджувався на річці крижень, який мав на крилах чудові сині дзеркальця.
Після сніданку дідусь запрягав у воза коника і їхав працювати на поле, бабуся ішла щось садити чи полоти на огород, кури сідали на гнізда нести яєчка, Рябко слідкував, щоб на подвір'я з лісу не проскочила лисичка-сес-тричка, півень брав косу чи граблі й гордовито ішов, як справжній косар, на лужок, а цапок — білий клубок з ба-ранцем-молодцем справляли то повітку, то обору, то комору, бо вони були вмілими теслями і завжди казали, що сокира і пилка дуже гарна спілка.
Славно, у приязні та дружбі, жило все наше лісове товариство, не сподіваючись нізвідки ніякого лиха. Та лихо не спало.
Якось весною пізнього вечора, коли всі, крім Рябка, після праці спочивали, воно й завовтузилось, загупало біля воріт, потім перескочило через тин, клацнуло зубами на Рябка, блиснуло страшним поглядом і посунуло до хати.
Це був величезний вовк-сіроманець, який мав не лапи, а лапища і таку пащеку, що в неї з головою помістився б цапок — білий клубок.
Зупинився сіроманець біля призьби, ще раз клацнув зубами на Рябка, а далі вдарив лапищею в перехрестя вікна і крикнув грубезним голосом:
— Гей, діду, вставай — гостя з лісу зустрічай!
Від одного вовчого голосу в хаті застогнала, заохала бабуся, а дідусь одягнувся, підійшов до вікна, глянув на непроханого  гостя,  відчинив  хвірточку  і  запитав:
— Хіба ж так, вовче, ходять у гості?
— Хто як уміє, так і ходить у гості,— відказав вовк.
— Чого ж ти хочеш, чого тобі треба?
— А ти сам не здогадуєшся?
— Може, ти з дороги бажаєш водички напитись?
— Не водички я хочу напитися, а м'яса наїстися,— ще раз так клацнув зубами сіроманець, що бабуся затрусилася з переляку.
Дідусь сумно похитав головою.
— Чого ж ти, вовче, зажадав од мене м'яса?
— Бо ти для мене найбільше зло!
— Оце збрехав не думаючи!— обурився дідусь.— Все життя мої руки сіяли зерно і добро, а твої лапи приносили тільки зло, бо все когось шматували та убивали.
— Мовчи, бо я тут найсильніший! Сама вовчиця зве мене залізним вовком!
Та дідусь не злякався і знову запитав:
— І вовчиця в тебе залізна?
— І вовчиця моя залізна. Про це всюди, навіть на океанських островах знають. Хочеш — гукну її, вона по той бік воріт стоїть та все думає, з ким їй воювати.
— Угу-у!— завила за ворітьми залізна вовчиця.
— Чуєш, який у неї голос? Золото, а не голос — хоч кого налякає. Отож давай скоріше м'яса. І не якогось, а курятини!
Як зачула це бабуся — заплакала ридма:
— Курочки мої зозулясті, до якої ми дожили напасті! Не дам вас курохапу.
Тоді вовк щосили гиркнув, аж усі вікна задзвеніли:
— Як не даси курочок, позбудешся корови. Це вона, коли я ще не був у силі, вдарила мене рогом. А тепер я її однією лапою уб'ю!
На це дідусь відказав:
— Тільки й чуєш од тебе: уб'ю, роздеру, захоплю. Краще подивись, як славно довкола, як гарно вінками висяю ють зорі!
— Вовки не люблять зірок, вовкам головне м'ясо, а не зорі! Веди в курник!
Зітхнув тяжко дід і сказав:
— Іди, вовче, на сідало і забирай курей.
— Тільки з тобою, щоб ніякого обману не було. Знаю я вас, людей.
— Нічого не поробиш — мусив дід іти до катраги, де ночували кури, а вовк розшнурував свій ремінний міх та й почав у нього кидати несушок, тільки до півня не добрався, бо той забився під саму стріху.
Напакувавши міх, вовк зашнурував його і аж затанцював серед подвір'я.
— Ох і поласує зараз при місяці вовча сімейка. Але не думай, діду, що ти відкупився курми — завтра прийду з вовчицею і за Рябком, і за цапком — білим клубком, і за баранцем-молодцем, бо завтра в мене будуть гості з вовчого військового об'єднання. Ми і скажемо їм: «Нате вам, генерали і адмірали, м'ясо — кожному до смаку». І не здумай кудись сунутись за рушницею, бо позбудешся навіть коня.— Та й, сказавши це, закинув міх на спину, плигнув через пліт і побіг з вовчицею до лісу.
Сумно-сумно зітхнув дідусь, а потім почав збирати свою живність: Рябка, цапка — білого клубка, баранця-молодця і півня-співця, який і крилами, і лапками витирав очі.
— Чули, мої помічники дорогі, що сказав вовцюра?
— Чули,— за всіх відповів Рябко.
— Тоді, як мені не жаль прощатись з вами, одразу ж збирайтесь у дорогу. До того, як знову прийде сюди вовк з вовчицею, ви будете на новому місці будувати собі хатку.
— А де ж це нове місце?— запитав баранець-молодець.
— Далеко звідси, в дуже гарному березовому лісі. Рябко там разів зо два був зі мною. Не забув, Рябко, дороги?
— Не забув,— журно сказав Рябко.— Там і трава гарно росте, і річечка протікає, і плесо рибне, і болото є, де весною вечорами співають і витанцьовують вальдшнепи.
— Отож збудуєте в березовому лісі хатку та й будете жити. А зараз збирайте усе, що згодиться на новому господарстві, і скоренько кладіть на воза, бо час не жде.
Почали друзі складати на віз і косу, і граблі, і сапку, і пилку, і сокиру, і лопату, і серпа, і рубанок, і фуганок, і дошки, і казанець, і полумиски, і навіть цегли на піч. Не забув Рябко взяти й рибальську сітку. Дідусь приніс із комори мішечки з ярими культурами, а бабуся — вузлики з городнім насінням. Далі дід запріг коника, відчинив ворота та й усі сумно подалися до далекого березового лісу: попереду ішов коник, біля нього дідусь, за дідусем Рябко, за Рябком цапок — білий клубок, за ним бара-нець-молодець, а позаду півень-співець, в якого й крила опустились.
Цілу ніч до самого ранку мандрували вони. А коли сонечко відірвалось од землі, всі побачили, як перед ними аж засяяв дуже гарний березовий ліс. Тут недалеко від співучої річки друзі розвантажили воза і попрощалися з дідусем.
— Приїжджайте до нас у гості,— прохали усі старого.
— І ви навідуйтесь до нас.
Тільки приїхав дід додому, тільки завів коника в стайню, тільки підкинув сінця корові, як на подвір'я через пліт з оттакенними міхами перескочили вовк і залізна вовчиця.
— От я і прибув зі своєю жінкою, яку знають навіть на океанських островах,— ошкірився вовк і гордовито повернув голову до вовчихи.
— Що ж ви, пані, робили на тих островах?— насмішкувато запитав дідусь.— Сіяли щось, садили?
Вовчиха зрозуміла, що дід насміхається, клацнула зубами:
— Порядок серед овець наводила! Бо там дуже багато овець, а порядку мало,— і розшморгнула міх. Це ж саме зробив і вовк:
— Поможи, діду, вкласти в міх Рябка і цапка — білого клубка, а в торбу жінки — тільки баранця-молодця.
Дід ніби скрушно похитав головою і розвів руками.
— Поклав би вам у міхи і Рябка, і цапка — білого клубка, і баранця-молодця, так нема їх.
— Як це нема?! — аж підскочив вовк.— Жартуєш, діду.
— Де там жартую, коли мало не плачу.
— А де ж подівалась твоя живність? Де?
— Вона ж почула, як ти увечері нахвалявся зготувати з них обід — не то для вовчої спілки, не то для вовчого об'єднання,— і гайнули хто куди, не захотіли потрапити ні в генеральські, ні в адміральські пащеки.
— Язикань! — сердито гарикнула вовчиха на мужа.— Не вмієш тримати таємниць за двома замками: за губами і зубами,— і зашморгнула міх.
— Куди ж вони могли побігти?— аж лапу приклав вовк до морди.
— Напевне, подались у село до людей.
Про всяк випадок вовк побіг до повітки, обзирив її, заглянув і в хатинку до Рябка, скрушно зітхнув, зашморгнув міх і, щось сказавши вовчисі, вискочив з подвір'я...
— Ми знайдемо їх! Неодмінно! — гарикнула вовчиха і теж стрибнула через тин.
А тим часом у березовому лісі кипіла робота. Рябко, баранець-молодець, і цапок — білий клубок, і півень будували собі з берези невеличку в зруб хату. Та так будували, що навіть їхні нові сусіди — борсук з борсучихою — дивувалися. Вони саме розжилися на діток і щоранку виносили їх з нори на сонце, бо хоча борсуки і живуть під землею, та дуже люблять сонечко. А вже подиву їхньому і краю не було, коли півник залізними граблями глибоко зволочив лісову прогалину і в борозенки почав рівнесенько, зернину за зерниною, сіяти яру пшеницю.
— І нащо це, і для чого це?— розводив лапами борсук.
— А для того, кукуріку, щоб мати і зерно, і борошно.
— Зерно ще зрозуміло, а нащо борошно?
— З нього ми спечемо і паляницю, і пироги з ожиною, і підпалок, ще й вареничків чи локшини наваримо і вашу сімейку запросимо в гості.
— Спасибі, спасибі, а ми вас грибами почастуємо. Тут моя жінка знає такі грибні місця, що хоч серпом жни чи косою коси.
— Коли дозволите, то в грибну пору ми запросимо до нас бабусю і дідуся.
— А це не страшно?— насторожився борсук, який звик жити в самотності.
— Що ви, ласкавий борсуче. Наші старенькі дуже добрі люди, їх усі в селі поважають і люблять.
— Коли добрі, то хай приходять,— і борсук пішов заносити діток у нору. Це він робив так: обережно брав дитятко в рота і задкував до нори, бо коли б він ліз у сховок передніми ногами, то дитя могло б упасти вниз і забити собі голівку чи бока.
Пішли рясні весняні дощі, на прогалині зазеленіла яра пшениця, і кожне її стебельце мерехтіло на сонці, мов дивна квітка. Росла не тільки пшениця, а й хатка. І коли вже наші теслі поставили вікна, то згадали, що треба мурувати піч. А як її мурувати, коли вони забули взяти в дідуся кельму? Не будеш же рівняти глину хвостиком чи лапкою. Це ж неохайної некультурно.
Щоб не відривати від роботи славних теслярів — ба-ранця-молодця і цапка — білого клубка, наш Рябко без проволоки погодився збігати до дідуся.
— А як перестріне тебе вовк?— стурбувалися усі ДРУЗІ.
— Утечу, а може, й перехитрю його. Я обережнень-ко,— та й побіг березовим гаєм понад заболоченою місциною, де тепер вечорами збирались на співи довгоносі вальдшнепи. Земля тут була замшіла, м'яка, і Рябко розмислив, що навіть коли перестріне його вовк, то не здожене — почне грузнути в болоті. Як закінчилась низина, Рябко вбіг у калиновий гай. Колись восени він був тут з дідусем. Ввійшли вони в гай, а деревця і накрили їх, мов шатром, червоними калиновими кронами.
— Надивляйся. Не завжди стрінеш таку красу,— сказав дідусь тоді.
З калинового гаю Рябко вибіг у чорнолісся, що саме зацвіло блакитним рястом. Ой,скільки ж його багато! Наче шматки неба попадали на землю.
Раптом нюхом Рябко почув небезпеку. Оглянувся, і шерсть піднялась догори — за ним, ошкірившись, плече в плече, бігли вовк і вовчиця.
— Попався, попався негіднику!— радісно заволав вовк.— Утікай — не втікай, а ти вже наш!
— Він уже в торбі!— ошкірилась і вовчиця.
З усіх ніг, з усієї сили кинувся бігти Рябко до дідової оселі. Та де там утекти від вовка. Все ближче і ближче стрибками наближається він, вже чути його дихання і харчання, вже, видно, ніщо не врятує Рябка. Раптом він перед собою побачив два дуби, що виросли з одного кореня. Підскочив Рябко й стрибнув у проміжок між дубами. З розгону скочив за ним вовк і застряг між ними. І так застряг, що й поворухнутись не може, тільки "стогне від болю, навіть не дивиться, як зникає між деревами Рябко.
Підбігла до вовка вовчиця, стала і лапами і головою зарятовувати чоловіка, але нічого не виходить з її зусиль — так щільно дерева затисли живіт вовка. І оттакенними сльозами заплакав сіроманець.
— Коли б я знав, що так буде, ніколи б не гнався за чиїмсь життям.— І отут вовк побачив свою останню хвилину: з чорнолісся вийшов з рушницею мисливець. Застогнав сіроманець, сказав останнє щось вовчиці, але її вже не було коло нього: чимдуж кинулась утікати вона.
А тим часом Рябко лісами, та перелісками, та зрубами добіг до знайомого поля і одразу побачив на ньому дідуся і бокастенького, запряженого в борону коника. Вони старались і собі, і добрим людям на хліб. Працюючи, дідусь ще й курникав свою улюблену пісеньку:

Ой під яром, яром
Пшениченька яра,
А в долині овес.

Так воно й насправді було в дідуся — під яром зеленіла пшениця яра, в долині — овес, за вівсом корабликами коливався горох, а тепер уже й гречку на варенички посіяв.
Вискнув, гавкнув од радості Рябко, кинувся до дідуся, до коника, почав їх обнімати та цілувати.
— Рябко, дорогий, і де ти взявся?— аж розчулився дідусь.— Чого так захекався та перепався?
— Це я від вовка утікав,— і Рябко розповів про свою пригоду і про всіх друзів, що залишились у березовому лісі, навіть про борсукову сімейку згадав.
А скільки радощів і розмов було в дідовій оселі! Бабуся, слухаючи Рябка, заходилась пекти пиріжки та все стиха приказувала: цей Рябкові, цей цапку, цей баранцю-мо-лодцю, а найменшенький півнику-співаку.
Погостював Рябко в старих і аж на третій день з пиріжками та кельмою побіг у березовий ліс, бо ж треба було піч мурувати, комин виводити, хату добудовувати та й в огороді щось садити, бо до зими хоч і далеко, але все одно не за горами вона...
Ох і гарну ж хатку збудували наші друзі, ще й гніздом для лелеки завершили її. Одне лишень турбувало їх — це вікна, бо ліс є лісом, а в ньому не перевелися вовки. От і страхайся, щоб у віконця не заглянули вовк, вовчиця чи кумася-лисиця.
А вона, кумася-лисиця, таки згодом з'явилася в березовому лісі і закружляла навколо огороду, де найбільше працював півень, який страшенно любив щось садити, сіяти чи доглядати за посівом.
Ось коли він саме вибирав у вербовий кошик молоді огірочки, лисиця й напала на нього. Навіть прикинула, що почне його їсти з гребінця, бо дуже гарний він. Прикинула, та не помітила, як за нею стрілою метнувся Рябко. Кинулась лисиця на півника, а Рябко схопив її за ногу. Лисичка якось вирвалася, та Рябко все одно наздогнав її і вже вчепився у хвоста. Лисичка — смик убік, скік до струмочка та й завила від болю, бо залишила хвіст Рябко-ві. Він і приніс його півнику.
— Оце буде нам припічок підмітати — в хазяйстві все згодиться.
— Спасибі, друже, що врятував мене,— почав дякувати півень.— І подивись, які в мене огірочки та капуста.
— Славні, славні, тільки жаль, що собаки ні огірків, ні капусти не споживають.
— А хіба ти забувся про баранця-молодця, про цапка — білого клубка і про гостей, що будуть у нас?
— Гостям ми завжди раді,— погодився Рябко та й побіг оглядати і поле, і сіножать, і болітце, чи не причаївся десь хижий звір. А за Рябком ув'язався і цапок — білий клубок. Цапок на полі поласував горохом, на лужку, де гордовито ходили лелеки, поправив копичку сіна і раптом насторожився — з болітця почувся жалісний стогін.
— Чуєш, Рябко?
— Це ніби голос кізоньки,— повів чуйним вухом Рябко, і вони, розгортаючи рогіз і кущі верболозу, кинулись до  болітця, в  трясовині якого  не  раз  гинула  звірина.
Пробившись крізь зарості, цапок — білий клубок першим побачив мале козенятко, що загрузло передніми ніжками в трясовині.
Стоїть воно, бідненьке, тремтить усім тілом, а з темних великих очей котяться сльози.
Побачило цапка, здригнулося і тихенько-тихесенько попрохало:
— Пособи мені вибратися з болота, бо пропаду.
Кинувся цапок — білий клубок рятувати кізочку, та й сам став загрузати.
— Вертайся назад! Вертайся назад!— закричав Рябко, що зупинився біля кущів верболозу.
Повернувся засмучений цапок і питає:
— А як же нам врятувати кізочку? Чуєш, як плаче вона?
— Сядьмо та подумаймо,— поважно сказав Рябко.— Пригадай слова нашого дідуся: спочатку треба думати, а потім робити.
А тут до них ще прибігли стурбовані баранець-моло-дець і півник, та й стали вони всі думати й гадати, як кізоньку рятувати.
— Я вже знаю як!— крутнув головою баранець-моло-дець.— Ми наламаємо рогозу, гілляк і до самої кізоньки настелимо місток. Містком, як найлегший, пройде цапок — білий клубок і потягне кізоньку за вуха.
— Чого ж за вуха? Їй боляче буде,— сказав Рябко.— Краще за ніжки.
— Можна і за ніжки,— погодився баранець.
Так і зробили друзі: настелили з рогозу, з гілляк верболозу і вільхи гарненький місточок, і по ньому цапок — білий клубок підійшов до кізоньки, обережно раз, і вдруге, і втретє смикнув її за передні ніжки та й витягнув з болота.
А коли вона, перехитуючись од втоми і переляку, вийшла на сухе, то поглянула на всіх наших друзів і сказала:
— Спасибі вам, любі братики. Прийміть і мене до свого товариства.
Усім так сподобалось «любі братики», що вони назвали кізоньку сестричкою і радісно повели її до хатки в березовому лісі.
Хатка дуже сподобалась кізоньці, сподобалась і піч, і лави, і стіл, і стільці, от тільки одне було незрозумілим: чому в хатці неметена долівка.
Півень ніяково відповів:
— Ми забулися взяти в дідуся віника.
На таку чудернацьку відповідь кізонька аж засміялася :
— Хіба в лісі мало нехворощі? Ось я зараз зв'яжу віник і приберу в хатці, а потім зготую обід. Що вам зготувати?
— Суп,— сказав Рябко.
— Борщ з капустою,— сказали цапок — білий клубок і баранець-молодець.
— А мені каші з ярої пшениці,— кукурікнув півень.
— Добре, братики,— мило посміхнулась кізочка, підперезалась хвартушком і заходилась поратися біля печі... А братики дивились на неї і дивувались: таке мале, а знає всього!

В ліси прийшла осінь, і кожна берізка стала такою гарною, наче її обсипали золотом, а біля їхніх ніг щоранку з'являлися гриби: то бабки, то сироїжки, то навіть красе-ні білі, а далі на пеньочках повсідались сімейки веснянкуватих опеньок. Кізочка ними налюбуватись не могла.
Наші друзі позносили з огороду в другу половину хати, що правила за комірчину, і капусту, і гарбузи, і картоплю, і буряки, і навіть три снопики маку, що дуже славно шелестіли вночі, ніби в них ночував вітерець.
— Це ж кожна маківка схожа на дівчинку,— не раз казала кізонька, придивляючись до віночків на маківках.— Один снопик ми подаруємо бабусі і дідусеві, другий— борсукам, а третій буде шелестіти нам.
Борсуки радо прийняли подарунок друзів, але й засмутили їх своїм оповіданням: вони почули від оленів, що в сусідньому чорноліссі з'явилась дуже зла вовчиха, про яку ходить недобра слава навіть на океанських островах.
— Це ж вона — залізна вовчиха!— одразу догадався Рябко.
— Авжеж вона!— кукурікнув півень.
— Щось треба робити!— крутнув головою баранець-молодець.
Насамперед наказати кізоньці, щоб вона далеко не відлучалася від хатки та не затримувалася біля річечки з відрами. А то стане під калиною з коромислом на плечах і співає собі,— спохмурнів цапок — білий клубок, що найбільше турбувався за кізоньку, яку всі прозвали Квіткою.— Чуєш?
— Чую,— тихо відказала кізонька.
— Все воно так, але треба вже зараз подумати про оборону,— розважливо сказав борсук.— До мене в нору вовчиця навряд чи посуне, а до вас у вікна мож? вдертися.
— Ой, мені страшно,— затремтіла кізонька.
— Думати треба,— сказав Рябко.— А зараз поволеньки підемо до плеса, виберемо сітку, і, коли щось витягнемо з неї, нам кізочка зварить юшку.
— А я зараз піду по селеру і петрушку,— сказав півник і побіг на огород.
Незабаром Рябко, баранець-молодець і цапок — білий клубок витягнули з плеса свою широку та довгу сіть.
На цей раз у ній заплуталось кілька великих Щук. Од тієї радості Рябко навіть заспівав:

Буде юшка до смаку,
Бо не жалко часнику,
Ні селери, ні петрушки,
Дуже гарна буде юшка.

— Братику, а в юшку з риби не кидають ні часник, ні селеру, а тільки цибулю і петрушку,— сказала кізочка.
— А я й не знав. Вік живи — вік учися,— почав Рябко вибирати щуки з сіті.— Ви ж погляньте на цього щупака. Як лисиця завбільшки!— і несподівано Рябко заскакав на бережку.— А я знаю! А я знаю! А я знаю!
— Що ти знаєш? — штовхнув його ріжками бара-нець-молодець.
— Як захиститись од вовчиці.
— Розкажи, братику!— попрохав цапок — білий клубок.
— Тож дивіться на сітку. Бачите, яка вона міцна? Бачите, які носяри у щук? Та навіть вони ніде не продірявили її. Отож ми гарненько приладнаємо свої сіті до вікон — отак, коли хтось увірветься у вікно, то й заплутається.
— Мудрець Рябко!— крикнув півень, що саме з петрушкою прибіг на лужок.
— Мудрець,— не дуже й охоче погодився баранець-молодець, бо йому було досадно, що хтось, а не він надумався, як врятуватись од вовчиці. Але хай буде й так, він теж щось розумне вигадає, бо є над чим думати жильцям березового лісу.
До самого вечора баранець-молодець, цапок — білий клубок і Рябко приладнували в хатці біля вікон рибальську сіть. І так її приладнали, що хоч куди.
Тільки одна кізочка, оглянувши роботу братиків, з жалем сказала:
— У людей вікна прикривають фіранки, а в нас сітка.
Пройшло ще кілька днів. У лісі похолодало, а над лісом удень і вночі пролітали перелітні птахи. Найсумніше, прощаючись із рідним краєм, співали журавлі. А борсуки тепер щовечора носили в свою нору оберемками листя — це  щоб  їм і  їхнім діткам було м'яко спати взимку.
— І як борсуки можуть проспати цілу зиму? Це ж боки одлежиш!— дивувалася кізочка.
— Так уже природа створила,— зі знанням справи пояснював їй цапок — білий клубок.
— Краще б вовки спали — менше лиха було б на землі.
— Що не кажи, а розумна в нас кізочка,— похвалив її Рябко.
— І розумна, і працьовита, а що вже охайна, так у світі пошукати таку,— з пошаною вклонився їй півень.
— Ой, братики, які ви славні у мене,— засоромилась кізонька і почала в хвартушок збирати опеньки. І раптом вона побачила, як біля річки між золотими березами щось майнуло велике і страшне.
Опеньки посипались із хвартушка на траву.
— Братики, вовчиця! Мерщій додому!
— Кукуріку!— крикнув, аж підстрибнув, півень і першим побіг до хатки, за ним кізонька, за нею цапок — білий клубок, за ними баранець-молодець, а вже позаду Рябко.
Як ускочили всі у хатку, Рябко швиденько зачинив двері на засув, ще й кілком підпер.
А тут уже й вовчиця клямцнула клямкою раз, удруге і затанцювала на порозі вовчий танець, гукаючи на все горло:
— Усі, усі, усі спіймались! Відчиняйте двері! Вже не врятуєтесь од мене!
Захекавшись од своїх вовчих обертасів, підійшла до дверей і щосили вдарила лапою. Вдарила і скрикнула од болю, а дубові двері хоч би здригнулись тобі. Тоді напасниця кинулась до вікна і теж щосили вдарила по ньому. З шибок посипалось скло, а з лапи вовчиці потекла кров. Та це ще більше розлютило хижачку, і вона другою лапою гупнула у вікно. Потекла кров і з другої лапи. З тої злості вовчиця вчепилася зубами у віконну раму, кусаючи і шарпаючи її.
— О, нарешті!— зраділа, вирвавши раму, кинула її на землю і одним оком зирнула у вікно.— Усі тут! Усі! Тепер передушу вас, ще й хатку заберу собі. Аякже! А спочатку почну уминати кізочку: у неї м'ясо ніжне.
Розігналась вовчиця, стрибнула у вікно і зависла у сітці, тільки лапи вискочили з неї. Шарпнулась раз, шарпнулась удруге, втретє, щоб якось вирватися з пастки, але .нічого їй не пособило. Тоді похапцем почала розшарпувати сітку, та нитки так забили пащеку, що мало не вдавилась.
— Ось тепер ми зв'яжемо її, розбійницю,— сказав Рябко та й почав діставати з-під припічка мотузок.
— Зв'яжемо і приволочимо дідові,— обізвався цапок — білий клубок.
— Буде бабусі на зиму шуба,— додав баранець-моло-
А вовчиця і від злості, і від безсилля, і від страху перед відплатою завила — завила востаннє, роззявила набиту нитками пащеку і сконала.
— Не шукай комусь горя, коли своє недалеко ходить,— глибокодумно сказав Рябко.— Що ж, треба її винести з хатки, щоб і не тхнуло ніде вовчим духом.
— Ніде і ніколи,— погодились усі...

Чутка про те, що наше товариство перемогло страшну вовчицю, пішла-полетіла по всіх лісах та борах, і вже ніхто з хижих звірів не заглядав до хатки в березовому лісі. А наші друзі славно жили і працювали собі: засівали поле різною пашницею, садили городицу, викохували сад, ловили рибу, збирали гриби і навіть поставили кілька вуликів на радість кізоньці, що розжилась на двох дуже гарних, але не дуже слухняних діток.
— Те з часом минеться,— заспокоювала всіх кізонька.— А будуть мої діти славними пасічниками, бо як же в світі жити без меду? Що ж, хай буде так, як мати сказала...


Дата внесення : 01.11.2010     Переглядів: 695     Популярність: 99.67%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Авторські



Список коментарів

  Відправник : Іван
  Час відправлення : 2014-11-28 14:36:24
Перечитав цю казку в дитинстві разів 30. Дуже сподобалася. Зараз перечитав ще раз.

  Відправник : Оксана
  Час відправлення : 2014-03-02 02:28:09
Довго не могла знайти цю казку, дуже полюбляла її у дитинстві, але книжка не збереглась, нажаль... Обов!язково прочитаю сину, сподіваюсь, що ця казка залишить і у його душі такі ж враження, які збереглися у мене.

  Відправник : Ірина
  Час відправлення : 2011-12-06 11:33:05
Ця книга повернула мене у дитинство. Дякую!

3 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky