Для молодшого шкільного віку
Казка про Женчика
Фрагменти:
Григорій Усач
КАЗКА ПРО ЖЕНЧИКА
ТАЄМНИЦЯ, ЯКА НЕ ДАЄ ЖЕНЧИКОВІ СПАТИ
Чого на світі найбільше?
— Неба,— скаже птах.
— Води,— скаже риба.
— Квітів,— скаже бджола.
Дерев. Зірок. Автомашин. Сніжинок. Телеграфних стовпів. Струмків. Книжок. Голосів. Сонячних зайчиків. Кольорів.
— Таємниць! — скаже дитина.
Бо ж усе, що б ти не назвав, має кілька таємниць одразу.
Струмок, біля якого ти спинився, один. А он скільки в нього таємниць: звідки тече? — куди втікає? — про що дзюркоче? — де зимує?..
А от сонячний зайчик стрибнув з твого дзеркальця на стіну. Цікаво, чи є десь сонячні вовки, сонячні лисиці, сонячні ведмеді?..
А чи можна долетіти до тієї зірки, що світить у твоє вікно? А чи живуть там люди?..
Тихо, хлопчику, вже час спати.
І хлопчик заплющує очі, щоб іще довго думати про різні таємниці. Запитання дзижчать у голові, неначе її з усіх боків оточують комарі.
Хто? Де? Коли? Як? Куди? Навіщо? Звідки? Який? Чого? Що?
Чому —чому — ЧОМУ — ЧОМУ?
Від них не відмахнутися, бо це все ж не комарі.
І є серед таємниць — більших і менших, середніх і крихітних — одна така, що не дає Женчикові спати.
ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ.
А який же він, той Женчик — хлопчик, про якого наша казка? Коли виросте, він буде Євгеном. Зараз же він Женя, а для бабусі, яка знаходить внучку найніжніші імена,— Женчик. Йому п'ять років. Якщо вам колись уже було п'ять років, то нема чого й 5-сазати — знаєте, якими тоді хлопчики бувають. А якщо вам лиш буде п'ять, то ще взнаєте.
А от що вам невідомо, так це якого кольору Женчикові очі. Його мама каже, що сині. Його тато каже, що голубі. А сам Женчик думає так: «На що дивлюся, такі вони і є». Він собі й пісеньку про це склав:
Дивлюся на дерево — очі зелені.
Дивлюся на небо — тоді голубі.
Дивлюся на курочку — очі рябі.
Женчик любить пісеньки. Від бабусі він багато їх навчився: і про Женчика, в якого шапочка чорненька, і про Сон та Дрімоту, і про лиса, який їхав через ліс і поламав п'ять коліс.
І все б воно нічого, коли б не малий зріст. Таки дуже вже невеличкий Женчик.
Отож бабусі мука — вкласти внука спати.
Тільки він ляже — тут же схоплюється.
— Бабуню, бабуню, а чому я такий малий?
— Бо ти ще не знаєш, від чого діти ростуть.
— А ти казала, що ростуть від їжі.
— Спи. Уві сні діти теж ростуть.
— А ще від чого?
— Спи!
Женчик кладе голову на подушку і виростає до самої стелі. Він бачить себе на вулиці, де за ним натовпом ходять дітлахи й він легко зриває для них і трошки для себе вишні, яблука і грушки з найвищих гілок.
— Бабуню, бабуню! — підскакує Женчик у ліжку, немов Іванець-киванець.— А що найголовніше, щоб вирости?
— О, це не так просто пояснити, дитинко. До цього треба самому дійти.
— Як дійти? Ніжками?
— Ні, Женчику,— розумом і серцем.
— Як це так?
— А ти думай, думай, хлопчику.
Оце і є ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ: ВІД ЧОГО ДІТИ РОСТУТЬ?
ЧОМУ В ЛІСІ ПТАШКИ НЕ СПІВАЮТЬ
Наступного дня рано-вранці, ще й бабуся не встала,
Женчик вийшов надвір і побачив над темним з ночі лісом червоний гребінець. Як у півника, що поважно походжав за парканом. То малюк-ранок спинався навшпиньки, і над деревами було видно його чубчик.
Півник побачив окраєць сонця і, злетівши на паркан, повернув голову туди, де Світало. Променистий чубчик над лісом нагадав йому власний гребінець, і він кукурікнув щосили — підбадьорював ранок.
Женчик ще трохи послухав, як півень настійливо викликає сонечко, і подався до лісу.
Хлопчик був певен, що всі найважливіші таємниці живуть там, у зеленій гущавині.
Женчик крокував якомога ширше. А що, коли й від кроків ростуть?..
Незабаром прийшов до лісу, де на нього чекала гостинна стежка. Вона грайливо в'юнилась під ногами й вела поміж дерев і чагарів далі й далі, в глиб лісу.
А спитати про Велику Таємницю не було в кого. Навіть на цій затишній галявині, куди за годину привела його звивиста стежина.
Хіба ось цей чорний жучок знає, від чого ростуть малята? Сам завбільшки з горошину. Жучок-малючок.
От якби Женчик зустрів слона! Або жирафа!
Ні, жирафа не треба. Розкриє свою таємницю — і в Женчика виросте довга-довга шия.
І слона не треба. Навіщо Женчикові замість носа хобот?
А може, пташки відають? По всьому світі літають...
Але не чути щебету. Навколо така тиша, що аж дивно. От Женчик і дивується. Бабуся ж казала, що в лісі багато пташок. Де ж вони?
«Зараз я сам заспіваю, як мене бабуся вчила,— вирішив Женчик,— і пташки позлітаються на мою пісеньку».
І він голосно заспівав.
Соловеєчку-соловієчку,
Засвищи в дуду-джоломієчку,
Наскликай собі сімсот солов'ят,
Насвищіть пісень повнісінький сад.
Аж тут сорока прилетіла, заскрекотіла й сіла біля Женчика.
— Сороко-білобоко, а де ж пташки? — спитав він.
— Нема,— покрутила головою сорока.— Так-так-так. І дроздів нема, і шпаків нема, і синичок нема, і...
— Де ж вони поділися? — перебив скрекотуху Женчик.
— Невже не знаєш? — сплеснула вона крилами.
— Не знаю...
— Та їх половив дід-птахолов...
Не встигла вона вимовити це, як десь неподалік затріщало гілля, загупали важкі кроки.
— Та ось він знову йде! — сполошилася сорока.— Ховайся!
Вона полетіла, а Женчик шмигнув у кущі.
ПТАХОЛОВ
На галявину вийшов мішок. Звичайнісінький собі мішок, туго чимось напханий і міцно зав'язаний мотузкою. Женчик визирав із куща й роздивлявся. Мішок постояв з хвильку і знову затупав-загупав. Туп-туп! Гуп-гуп!
При цьому він так сопів, неначе в ньому сидів хтось дуже носатий.
Женчик придивився уважніше. Ой, у мішка є ноги, є руки!
Тулі! Гуп!
Мішок повернувся — і перед Женчиком з'явився... Ні, такого чудернацького діда хлопчик ніколи не бачив. На зріст, мабуть, такий, як і він, Женчик. Зате які в нього були руки! Які ноги! Які вуса! Яка борода!
Та от дід сам про це заспівав, тупцюючи з мішком на спині.
Іде, іде дід, дід,
Несе, несе міх, міх.
Оттакий дідище,
Оттакий страшище!
Оттакий ногатий,
Оттакий рукатий,
Оттакий вусатий,
Такий бородатий!
Оттакий дідище,
Оттакий страшище!
І справді, вуса й борода були величезні-величезні, ноги й руки — товстезні-товстезні, а на голові кудлата шапка. Натупцювавшись і наспівавшись, дід скинув мішок і розв'язав його.
«Цікаво, а що там?» — підвівся навшпиньки Женчик.
— А там у нас сіточка,— промовив дід, неначе почув, про що подумав хлопчик.
Але то була не сіточка, а довжелезна капронова сіть. Така довга, що дід півгодини витягував її з мішка й півгодини перегороджував нею галявину. Геть усю перегородив — прив'язав кінці до крайніх дерев. Під сіть підставив патички, насипав зерна.
Женчик уже здогадався, що воно таке. Тенета для птахів!
А дід задоволено потирав руки:
— Щось уполюю, щось уполюю... Правда в цьому лісі лишилися самі сороки, інших птахів я вже повиловлював. А от сороки не даються мені до рук...
— Не даються, не даються! — почув Женчик у себе над головою.
Звів очі. Над ним на гілці клена сиділа сорока, ота сама, яка нещодавно з ним балакала. «Яка смілива!» — подумав Женчик.
СОРОК СОРОК
А смілива сорока тим часом глузувала з птахолова.
— Та-та-та! — цокотіла вона.— Лови, діду, лови, тільки не лишися без голови.
Тріскотіла безугавно і кружляла навколо птахолова, ледь не торкаючись його крильми.
— Хап! — намагався він ухопити пташину.— Хап! Хап!
— Ач який хапкий на руку! — ще ближче біля нього крутилася сорока.
Щоб упіймати її, дід увесь напружився і підскочив. Товстезні й дужі ноги, мов пружини, підкинули вгору його маленьке тіло.
Жу-у-ух! — пройшло воно крізь віти дуба й на мить завмерло біля самого вершечка...
Але хоч як високо злетів птахолов, нічого не вдієш — вертатися треба. І він важким лантухом гепнувся на землю.
А на вершечку дуба воронячим гніздом повисла його кудлата шапка.
Тепер увесь ліс міг бачити, що птахолов голомозий. Навіть дивно, що в такого бородатого й вусатого чоловіка на голові не було жодної волосини.
— Ха-ха-ха! — майнула над лисиною сорока.— Обскубаний дід!
— Сама обскубана,— буркнув птахолов, підводячись на ноги й обтрушуючись.
— Хі-хі-хі! — не вгавала сорока.— В тебе не голова, а яйце.
— Де ти бачила таке велике яйце? — ображено промимрив дід.
— А страусяче!
Птахолов нічого не відповів. Удавав, що не помічає сороки, і задумливо стояв собі посеред галявини.
Тоді сорока раптом сіла йому на голову.
Дід закляк. А відтак став повільно підіймати руку. Заніс її над сорокою, стиснув пальці... Величезний кулак висів над пташиною, яка, здавалося, й не бачила страшної небезпеки.
Бах!
Аж луна покотилася.
Це птахолов щосили бабахнув себе по голові.
Ціляв, звісна річ, у сороку, але вона пильнувала за кожним його рухом і вчасно вислизнула з-під удару.
Птахолов так улупив себе по лисині, що аж заточився.
— Ух! — зойкнув він.
А на його голові виросла ґуля. Велика й синя.
— Ну, с-с-сороко...— від власного стусана дід став заїкатися.— Ну, соро-ко-ко...
І тут на галявину вилетіла ціла зграя сорок.
— Та-та-та! — мелькали вони йому перед очима.
— Тю-тю-тю! — дражнили збоку і ззаду.
— Тир-тир-тир! — глузували згори.
— Уп-уп-упппіймаю! — розмахував руками бородань, ганяючись за птахами.
Він уже не дивився собі під ноги — зашпортувався, падав, підводився і знову кидався навздогін сорокам. А вони морочили його, дурили, аж поки не заманили в розставлені ним же тенета.
Еге ж, так воно й сталося.
Дід упав на сіть і покотився, замотуючись у неї.
За хвилину на галявині лежав закутаний у капронові тенета дід-птахолов і ворушив тільки вусами.
Над ним пролетіла вся зграя сорок і, обсипавши його тріскучим сміхом, зникла за деревами.
Женчик, який з хвилюванням спостерігав за подіями на галявині, вийшов з куща і дзвінко заспівав.
Хитру сороку
Спіймати морока,
А сорок сорок —
Сорок морок.
— Звідки ти знаєш? — спитав дід.
— А бабуся так співає.
— Пхе, дурна баба.
— Розумна! — аж захлинувся від обурення Женчик.— І добра! А ви — злюка! Злюка! Я знаю, це ви всіх птахів повиловлювали.
— Я! — спробував гордовито задерти голову птахолов, але тенета міцно тримали його, і він зміг тільки сіпнути вусами.
— Навіщо ви це зробили? — в голосі Женчика бриніли сльози.— Чуєте, в лісі ніхто не співає...
— І не треба! — сіпнув тепер уже бородою птахолов.— Я забрав усіх цих співунів до...
Тут він осікся.
— Куди, куди? — підскочив ближче до діда Женчик.— Де птахи?
— А розв'яжи мене, тоді скажу.
— Розв'яжу, розв'яжу! — зрадів Женчик.
ДІДОВА АРИФМЕТИКА Й ЖЕНЧИКОВА ЗАДАЧА
Не кожен може розплутати міцну капронову сіть. Особливо коли в ній борсається не риба, не пташка, а такий ногатий, такий рукатий дід.
— Ух ти! — смикався птахолов.— Ох ти!
— Не дригайтеся,— сказав йому Женчик і зосереджено розплутував тенета.
У нього це виходило добре й спритно. Адже не раз наводив лад у бабусиних нитках, навіть коли в них замотувалися грайливі кошенята або цуценята.
Він так і сказав дідові:
— Терпіть, терпіть, я бабусі ой які клубки розплутував.
— Я тобі не клубок,— образився птахолов.— Ух!
— Клубочки овечої шерсті,— пояснив Женчик.
— Я тобі не вівця! Ох!
— Клубочки козячого пуху...
— Я не коза! Ме... ме... мене всі бояться. От!
Нарешті Женчик звільнив діда.
Той устав, останній раз охнув, і, розправивши вуса й розгладивши бороду, спитав:
— То що ти хотів, хлопчику?
— А що, ви вже забули? — здивувався Женчик.— Ми ж домовилися, що я вас розв'яжу, а ви скажете, де всі птахи.
— Забув...— почухав дід свою синю ґулю.
— Але Женчик бачив, що птахолов усе пречудово пам'ятає, тільки прикидається, що забув.
— Де птахи? — прямо спитав він.
— Навіщо це тобі? — поморщився дід.
— От ви скажете, де птахи, а я поверну їх лісові.
— Адзуськи! — вискнув птахолов. Женчик розгублено закліпав очима:
— Ви ж обіцяли...
— Обіцяв, коли лежав. А тепер — дзуськи!
— А я за вами піду та й дізнаюся! — рішуче заявив Женчик.
— А я втечу,— тупнув дід,— бо я оттакий ногатий.
— А я дожену, бо я прудкий,— не здавався Женчик.
— А я тебе поб'ю,— замахнувся птахолов,— бо я оттакий рукатий.
І він зробив крок до хлопчика.
— Ой! — таки злякався Женчик.
— Як чижика придушу! — прохрипів дід.
Звичайно, такий розбишака кого завгодно настрахає, а особливо маленького хлопчика.
І Женчик чкурнув. Пірнув у кущі — тільки листя біля землі зашурхотіло, як за легким вітерцем.
А дід зареготав і задоволено затупав ножищами.
Нареготавшись і натупавшись досхочу, став згортати сіть. Спакував її та й поклав у мішок.
— Пхе. Ну не спіймав жодної пташки, то й що? — розмовляв він сам із собою.— Нікого вже тут, крім сорок, немає. Піду до іншого лісу. Адже в мене ще багато кліток... Одна така клітка коштує аж п'ять карбованців. А якщо в ній пташка, то ще три карбованці. П'ять додати три... буде аж... аж... Аж о-го-го скільки!
Як бачимо, в арифметиці дід борсався так само, як і в тенетах. Він ніяк не міг розв'язати ним же вигадану за-дачку.
Але кого можуть хвилювати ті цифри?
Як повернути лісові всіх птахів? Ото задача!
Ось про це й думав Женчик, ховаючись у кущах і слухаючи дідову балаканину.
— Двічі два — синиця,— вголос підраховував птахолов.— Плюс чотири карбованці. Помножити на зозулю і додати тридцять три копійки. А ще одинадцять солов'їв плюс горлиця і сім шпаків...
Від тієї арифметики Женчику стало моторошно. Він уже добре уявляв собі, яка доля чекає на полонених птахів.
— Пхе! — тішився птахолов.— Скоро я стану багатієм! Усіх птахів...
Раптом він насторожився. Це під ногами в Женчика хруснула галузка. І не випадково хруснула. Женчик навмисно наступив на неї: хай дід-птахолов почує, що поруч хтось є.
— Хто там? — спитав дід.
Женчик хруснув ще однією гілкою.
— А-а, це, мабуть, той дурний хлопчик,— пробурмотів бородань.— А ти часом не підглядаєш, хлопчику-горобчику?
Женчик щосили затупотів ногами.
— Ух! — кинувся в кущі птахолов.
ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ ЩЕ ТРОХИ ПОЧЕКАЄ
Дідові ножища так гупали, що до Женчика ще довго долинали звуки важких кроків.
Хлопчик вийшов з кущів на галявину.
Ех ти, діду, діду. Всіх називаєш дурними, а де ж твій розум?
І справді, хіба тямуща людина так пошиється в дурні? Ну помізкуйте самі.
Коли птахолов, зачувши тріск гілля, кинувся до Женчика, той відступив убік, за стовбур дерева, і розлючений бородань пролетів мимо. Він так розгнівався, що вже нічого не бачив навколо. З погрозливими вигуками мчав далі й далі.
Ну от, Женчик і вийшов з кущів на галявину, де лежав мішок. Швидко вийняв з нього сітку, відніс її в зарості і сховав. А сам повернувся до мішка й на мить задумався:
«Так я і не дізнався, від чого діти ростуть».
Зітхнув і вже голосно сказав:
— Нічого, таємниця почекає. Зате розвідаю, де птахи...
Женчик, вліз у мішок, але там було так темно й душно, що йому стало навіть страшнувато.
Може, хтось інший вискочив би з мішка, відмовився б від свого задуму, але не Женчик. Він тільки висунув голову, щоб ще трохи подихати свіжим повітрям і надивитися на білий світ.
На гілочці, що нависала над ним, сидів барвистий метелик.
— І ти теж не знаєш таємниці, від чого ростуть,— звернувся до нього Женчик.— Та нехай... Можливо, воно й добре, що я такий маленький. Великий у мішок не помістився б.
І він щез у мішку. Набрав повні груди повітря, повні очі світла й гулькнув у морок і задуху лантуха.
А на галявину прибіг птахолов. Гасав по всьому лісі й от прибіг.
— Ух! — витер він піт з лисини.— Дременув щиглик боязливий... Що ж, візьму свій мішечок та й...
Дід затнувся, побачивши, що мішок не зав'язаний.
— Зав'язував я його чи не зав'язував?
Він обдивився на всі боки й, не помітивши нічого підозрілого, міцно затягнув мотузку. Закинув мішок на плечі.
— Ох! А чи не поважчав мій мішечок? Пхе, мабуть, то я втомився...
Згадав, як ганявся за сороками, за хлопчиком, як борсався в тенетах, і подумав, що воно й не дивно так утомитися.
«Та й поїсти вже час»,— прислухався бородань до свого живота.
— Ну, діду-птахолове,— скомандував сам собі,— додому кроком руш!
ГОЛОС У МІШКУ
Густим лісом поспішав додому дід-птахолов. Він ніс на спині мішок, в якому сидів Женчик, і співав ту ж пісню, яку хлопчик почув од нього на галявині.
Женчик знав цю пісню давно, від бабусі. Вони навіть гру таку придумали: бабуся співає, лякає внука дідом, а Женчик останнім рядочком озивається на її пісню-виграшку. Отого останнього рядочка дід-птахолов якраз і не співав. Ні тепер, ні тоді, на галявині.
Іде, іде дід, дід,
Несе, несе міх, міх.
Оттакий дідище,
Оттакий страшище!
І тільки птахолов скінчив співати, хлопчик з мішка і озвався, забувши, що то не гра з бабусею. Озвався отим останнім рядочком, який чомусь був не до вподоби дідові:
— А я не боюся!
Птахолов став як укопаний.
А Женчикові здалося, що дід пропустив повз вуха його сміливий вигук. Ех, якби він бачив ті вуха! Вони аж почервоніли від натуги, так дід прислухався.
— Пхе, причулося,— нарешті промовив бородань.— Нікого нема.
І знову заспівав, крокуючи в такт пісні.
— А я й не боюся! — закінчив знову ту пісню Женчик, на повний голос закричавши в мішку.
— Ох! — спинився дід.— Таки за мною хтось крадеться.
Він злякано підстрибнув і щодуху побіг, аж дерева миготіли йому перед очима. А мішок боляче бив по спині.
Не можна сказати, що Женчикові це було приємно, адже то він товкся об дідову спину. Щоправда, старався відштовхуватися п'ятами...
Вилетівши з лісу на польову дорогу, дід довго ще клацав зубами від страху, але згодом заспокоївся. Та й справді, чого боятися, коли в полі все видно далеко-далеко і поруч жодного разу не промайнула бодай трохи підозріла тінь. Усі жахи залишилися там, у лісі, де з-за кожного стовбура міг вискочити Той, У Кого Такий Страшний Голос...
«А тут таки нікого нема»,— думав дід, ідучи польовою дорогою, і за давньою звичкою робив на ходу свої підлі підрахунки:
— Тридцять дятлів плюс двадцять карбованців і шість повзиків на два двадцять і сім снігурів... Сорок п'ять кліток на сім п'ятдесят... Ух! Ох!
Це він так радів, не відаючи, що хтось його чує. А хто чує — ви знаєте.
Ага, Женчик. Ой, як же гірко було йому слухати про пташок у клітках!
А тут ще дід узявся знущатися з дітей.
— Ох, які ж дурники, ці малюки! — реготав він.— По копійці збирають, від морозива відмовляються, в кіно не ходять. І заради чого? Купити пташку й випустити її на волю... От дурні!
Майже всю дорогу птахолов розмовляв із собою. Звик до цього, бо ж ніхто з порядних людей не бажав спілкуватися з ним. Та він і не шкодував за тим, адже вважав усіх, крім себе, дурниками...
— Пташок випустять, а я їх знову спіймаю,— вів своєї дід.— Оце на одній пташці кілька разів зароблю. От! Пхе, пишуть усюди, теревенять, що пташки приносять користь лісові. Дурники! Пташки приносять користь мені. Щоправда, доводиться ловити їх тишком-нишком, щоб мене самого не зловили. Подейкують, такий закон є — берегти природу. Пхе! В кожному лісі сторожа не поставите...
Остаточно заспокоївшись пустельною дорогою і приємними його слухові підрахунками, дід-птахолов прийшов до своєї хати.
Яка ж то була сумна оселя!
За високим парканом, над яким чорнів колючий дріт, серед двору, де не росло ані травинки, стояв будинок, схожий на велику клітку: вікна щільно заґратовані, на дверях, оббитих жерстю, сім замків.
Птахолов зайшов у хату, поставив мішок біля дверей і задоволено хмикнув:
— Порядочок.
Женчик навіть не уявляв собі, що відбувається там, за товстою мішковиною, яка відгородила його від білого світу.
— Ціпочки мої, ціпушечки,— почув він і здогадався, що саме тут і перебувають птахи, виловлені дідом.
А той аж медом заливався:
— Пташечки мої, грошики щебетливі! Мовчите? Не хочете співати в неволі? Чи, може, їстоньки бажаєте? Чи, може, питоньки кортить?
Раптом дідова мова змінилася:
— Адзуськи! Хай вас дурники годують, хай вас дурники напувають!
Женчик аж затрусився від гніву. Який злий дідуган! Який жаднючий! От якби вибратися з цього мішка... Хлопчик не знав, що б він зробив, але в одному був певен: захистив би пташок. Треба повернути лісові їхні голоси...
— Зараз полагодимо сіточку,— не замовкав між тим птахолов,— порвалася моя сіточка, моя годувальниця...
Дідів бас лунав зовсім поруч з Женчиком.
«Ой,— згадав хлопчик,— так це ж я — сітка... тобто я в мішку замість сітки...»
А хрипкий бас птахолова наблизився мало не до самого Женчикового вуха:
— Розвузлимо мотузочку...
Женчик почув над головою уривчасте дихання.
«Що робити? Що робити?»
І коли дід майже розв'язав мішок, хлопчик, вклавши в голос усю силу, загорлав:
— А хто тут такий?!
— Я... я... я...— зацокали в нього над головою дідові зуби.
— Хто — я?! — підстрибнув мішок.
— Я ппптах-дддідолов...
— Ану випусти пташок! — наказав Женчик.
— А гро-о-ші?
— Відпусти, бо тобі погано буде!
— Ох, не можу... Знову цей голос!!!
Важко загупали кроки, і за хвилину настала тиша.
Женчик не міг уже чути, як біжить дід-птахолов. Переляканий бородань в одну мить вимчав з подвір'я і погнався до лісу. Хоч страх і забивав йому памороки, але він ухопився за рятівну думку, одну-єдину думку, що майнула йому в голові:
«Якщо я приніс ЙОГО в мішку, то значить — в лісі ЙОГО більше немає».
І птахолов тікав подалі від мішка, в якому сидів Той, У Кого Такий Страшний Голос.
ЯК ЖЕНЧИК РОЗКРИВ ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ
Якийсь час мішок стояв нерухомо. Це Женчик прислухався до всього, що діялося навколо нього. Бачити він нічого не міг, так оце прислухався. А там усе було тихо. Як і в мішку.
Пересвідчившись, що діда поруч немає, Женчик спитав:
— Агов, хто тут є?
Ніхто не озвався.
— Бабусю...— пхинькнув хлопчик.— Не чує... Далеко до бабусі... Хто ж мене випустить звідси?
Звичайно, плакати хлопцеві не годиться. Але якщо тобі п'ять років і ти сидиш у темному мішку й не знаєш, як звідти вибратись, можна й заплакати. Головне, вчасно взяти себе в руки.
Женчик так і зробив.
— Ніхто не випустить,— востаннє схлипнув він і вигукнув : — А я сам!
І мішок заходився скакати, аж доки мотузка, яку вже почав розвузлювати птахолов, зовсім не розв'язалася. Женчик вигулькнув із мішка.
Хлопчик так змучився — без свіжого повітря, без світла, так утомився від стрибання, що ладен був тут же побігти додому, до бабусі. О, вона приголубить його, втішить, заспіває лагідну пісеньку...
Може, він так і зробив би, якби не пам'ятав, навіщо поліз у мішок. Птахи! Він повинен повернути їх лісові!
Женчик обдивився на всі боки й обімлів. Такої хати він ще не бачив. Вздовж стін аж до стелі стояли клітки з птахами. Але в хаті панувала мертва тиша — птахи не співали...
Женчик кинувся відчиняти клітки й випускати птахів на волю.
Шурх! Шурх! Шурх!
Це лопотіли крила, що знудьгувалися за польотом.
А коли в клітках не лишилося жодної пташки, Женчик вийшов з хати у двері, які забув зачинити нажаханий птахолов. Вийшов і здивувався: птахи не відлітали. Вони великою зграєю сиділи на подвір'ї. Кого там тільки не було: синички, зозулі, горлиці, солов'ї, чижики, шпаки, дятли, снігурі і навіть горобці.
Побачивши свого визволителя, птахи знялися в повітря і заспівали всі разом. Яка то була весела пісня! Пісня волі!
Проспівавши її, птахи зробили прощальне коло над Женчиком, піднялися ще вище і полетіли до лісу. Женчик дивився їм услід, і йому було так добре на серці, так весело і радісно. Це він, маленький хлопчик п'яти років, провчив злого діда-птахолова. Це він визволив пташок!
На радощах Женчик зовсім забув, що до лісу він ішов шукати розгадку Великої Таємниці. Згадав про неї лише тоді, коли, повертаючись додому, зустрів бабусю, яка вже вирушила його шукати... ,
А як же дід-птахолов? З ним сталося те, чого Женчик уже не міг бачити. Там, у лісі, на галявині, птахи знайшли бороданя...
Що може зробити здоровенному дядьку одна маленька пташка? В кращому разі легесенько дзьобнути його. Ну, а коли дзьобнуть одразу сто птахів, двісті?.. Коли вони раптом усі налетять гомінливою зграєю?
О, птахолову здалося, що на нього впала жива хмара. Ця хмара колола його, щипала, штрикала, скубала — і на дідовій лисині поруч зі старою ґулею набігло багато маленьких балабух.
Птахолов, несамовито розмахуючи руками, втікав од невмолимої хмари. А вона переслідувала його по п'ятах, аж поки не прогнала геть з лісу.
Оговтався він уже під вечір. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Бородань нарешті наважився присісти. Мало не звалився на землю і став одхекуватись.
— Ти все зрозумів? — почув він поблизу.
— Хто тут?!
— Це я.
І він побачив сороку. Ту саму, яку ніяк не міг упіймати.
— А що я маю зрозуміти? — сердито фиркнув дід.
— А те, що шляху до лісу тобі нема. Так-так. Тепер усі птахи знають, як тебе слід зустрічати.
— Як?
— А так, як оце проводжали.
— Ну й що? — спробував був зробити бравий вигляд птахолов.— У мене оттакі ручища!
— А в нас є Женчик!
...Ви думаєте, Женчик забув про Велику Таємницю? Ні! Він таки розкрив її. Правда, зразу ще сам не знав про це. Поки йому не сказала бабуся.
Вона була така щаслива, коли знайшла свого внука. Обнімала його, цілувала, голубила. А тоді, дізнавшись про його пригоди, подивилась на нього пильно й вигукнула:
— Женчику, ти розкрив Велику Таємницю!
— Я ж не підріс, бабуню...
— Ти виріс у своїх і моїх очах, хлопчику, у очах всіх людей, у очах пташок, яких визволив.
— Як це?
— Зробив добре діло — і підріс.
— Ой, так оце і є Велика Таємниця? — вигукнув Женчик.
— Так, оце і є Велика Таємниця,— всміхнулась бабуся і пригорнула внука: — Люди ростуть від добрих справ, які вони роблять. Усе життя ростуть.
— Ось чому до цього треба прийти власним серцем і розумом,— задумливо сказав Женчик.