Для дошкільного віку

Котигорошко

Збірка українських казок з чудовими ілюстраціями: "Котигорошко", "Летючий корабель", "Ох", "Про бідного парубка і Марка багатого".
Купити книжку "Котигорошко".

Переглянути інше видання "Котигорошко"
Переглянути ще одне видання "Котигорошка".

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1975 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 62.


Фрагменти:

КОТИГОРОШКО
Українські народні казки

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так, прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні    брати й радяться:
— Піти  б,  то,  може,  там  де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
— Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі так проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку коди дала й випровадила його з дому.
Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже,— не вмію.
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
— От бач! — каже дід.
От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та и удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
—  Уставай,   уже   твоє   щастя поспіло, вставай!
Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались,— тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі,— й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли,   коли  дивлять-<>і:   стоїть  на дорозі  чоловік  і приціляється    з    лука,    а    ніде не видно ні птиці, нічого.
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Ет!— каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде ЧОЛОВІК і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Куди ви йдете?
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
— Та у вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли,  коли дивляться, ходить чоловік біля  озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду!
— Та перед вами ж цілісіньке озеро,  чому ви  не  п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз  і сніг.
— Сідайте з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здорові.
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому   нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, пів-царства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок    прилетів    із    товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами,  повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакевві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить.
— Як,— каже,— можна,  щоб мужики  на золотім  кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
Парубок виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки моди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на \аві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив і питає:
— Чому ти   не їси? Де вже мені їсти! І надушу не йде.
І  розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув іюди живущої й цілющої!.. Як я її добуду? Не журись! Я тобі дістану! Ну, гляди!
І приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно і має, як і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей пішов. А Скороход відв'язав ногу під вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,—думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів  та  й   заснув.  Люди  вже   обід   кінчають,   а  його   нема.
Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не  журись,— каже,— під  млином  спить,   вражий   син!
— Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся, я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
— Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар  бачить,  що  він  такий,— знову  загадав  загадку,  щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
— Не плачі — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, щ й мало буде.
От винесли їм  по сорок сорокових  кухлів  води  й  вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним пе вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!»
От посилає до парубка лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!»
Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна!
Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.
Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили.
— Оце,— каже,— як міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже:  що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер
виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не  плач! — каже той,  що ніс дрова,— Я  тебе виручу.
Приходить слуга.
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже парубок.— Тільки,— каже,— і кажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною по-іююю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так гарно грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди!
Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина...
Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.

КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
—  А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить?
— Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні! — кажуть.— Битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув   до   глибокої   темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько    й    мати    умовляють:
— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою   кров   та   не   визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як  почав   коваль   кувати,   то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився,  підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино!
— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть!
— Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобі визволити?  Шестеро не визволило,  а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де   то   вже   миритися,— битися! — каже   Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходімо разом!
— Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що   й   по   дну  можна   перейти.
Вони до нього:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, тут робиш?
— Та   воду   відвертаю,   щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну,  то  й  ми  туди.  А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: -   Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не   великий   пан,   відчиниш   і   сам,— каже   Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнився?
— Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!
— Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
—  Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить  він  у хату,— вже  й  товариство  поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали,    а   тоді    Котигорошко й каже:
— А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
— Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
— Лізь  туди, Вернигоро! А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
— Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода  на  сажень   волочиться.
— Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
— А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де     вже,— каже     Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
— Агов, побратими,— чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
— Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли   ті   троє   королівну, тоді   вже   Котигорошка   треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко й догадався, що   вони  вже   надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу...
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, мушу вас покарати!
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

ОХ
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них бул одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик удався, що лишенько! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе на печі сидить, як подадуть їсти, то й їсть, а не дадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Так  йому  не  до  того:   сидить  та  просцем   пересипається. Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік.
— Що його робить? Поведу,— каже,— вражого сина, ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
Притомився я — сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та:
— Ох! Як же я втомився!
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена ■ аж по коліна.
— Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»
Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.
— Куди ж ти йдеш?— пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
— Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери,   а  не   впізнаєш — ще   рік   служитиме   в   мене!
— Добре,— каже чоловік.
І погодилися,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все-все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
— Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи! Мавки подають йому страву — і страва зелена. —   Ну,— каже  Ох,— піди ж,  наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув.
Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох    знову   звелів    наймитові дрова рубати; той знову заснув.
Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою,— наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою,— і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого,сів та й каже: Ох!
Ох і виліз із того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
— Прийшов,— каже,— по сина.
— Ну,    йди:    як    пізнаєш — бери    його    з    собою,    а    не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом.
Приходить до його хати. Ох взяв   виніс мірку проса, висипав — назбігалося такого півнів!
— Ну, пізнавай,— каже Ох.
Чоловік     дивився-дивився — всі     півні     однакові,     один     у один,— не впізнав.
— Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька.
— Ох! — каже. Ох до нього виліз.
— Іди,— каже,— пізнавай.
Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
— Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров'я, діду!
— Куди тебе доля несе?
— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте,
як мені сина вгадать?
—   Знаю! — каже дід.
—   Скажіть же й мені, дідусю  голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син,  своя  кров. —   Слухай   же,— каже   дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти  не бери ніякого    голуба,     тільки     бери того,  що  не їстиме,  а сам  собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син! Подякував  чоловік  дідові  і  пішов.   Приходить  до  пенька:
— Ох! — каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
— Пізнавай,— каже   Ох,— де   твій   син!   Пізнаєш — твій, не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Холи так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає.
Батько зрадів, обнімає його, цілує. Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає.
А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не зарооив!
— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ре
тязя: от у нас і гроші підуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так:  на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав.  Паничі вискочили з лісу:
— Це твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Триста карбованців, без ретязя.
— Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо! На сто!
— Ні.
— Ну, бери гроші — давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта,— давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнаи аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
От ідуть полем,— паничі ви пустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу й насів на перепела. Паничі побачили:
— Це твій сокіл?
— Мій!
— Продай його нам!
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! ^Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут насходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже,— без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену вуздечку зробимо!
Дають п'ятсот.
— Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу, без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько.
— Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Ні, цигане: недоуздок мій
— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.
— Чоловік подумав:  недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже'жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли   ти,   кумонько,   хочеш   балакати,— каже   окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
— Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега,— аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний! Коли це через який там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.)  Цар вийшов:
— Що тобі треба?
— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та и упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився.
— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!
А Ох так просить:
— Що хочете, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!
— Ну,   коли   так, — каже   царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та   й   кинула   той   перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів геть та й полетів собі... А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

ПРО БІДНОГО ПАРУБКА I МАРКА БАГАТОГО
По великому шляху, що ним їздили чумаки у Крим по сіль, їхав багатий купець Марко, а за ним тягнувся караван з дорогим крамом.
Купець той був такий багатий, що його знали і за горами, і за морями, і в нашій стороні. Якось переїздив він через невелике село, і трапилася з ним тут така оказія.
Тільки ступив він коло воріт, як назустріч йому вибіг чоловік і почав благати піти до нього за кума. Марко спочатку страшенно розгнівався на мужика за таке зухвальство, а далі й згодився, подумавши: «Може, це який щасливий знак».
Покумував, погуляв купець, залишив подарунків хрещеникові та й поїхав. Їде багатий Марко, люльку покурює та на караван поглядає, що в'ється за ним на цілу версту.
Як почало смеркати, в'їхав він у свій город, зустріли його горожани з хлібом-сіллю і провели аж до його палацу. Марко наказав погонщикам розвантажити караван, а сам, повечерявши добре, заснув. Спить Марко і сниться йому сон, що прийшов до нього хрещеник і каже:
— Слухай, Марку, все твоє багатство колись моїм буде.
Розгнівався Марко та як закричить, а потім злякався, лежить і не ворушиться. Коли бачить — опускається над ним величезний птах, та такий великий, що й сонце від Марка заступив, і стало темно, як в осінню ніч, лише кігті виблискують.
Зачепив птах кігтями Марка за шовковий пояс і поніс над землею. Чує Марко, що тіло його вже не тіло, а дерев'яна колода. Летів, летів птах з ним над землею, а от вже й море під ними.
Птах кігті і розпустив. Похолов Марко, і серце в нього мало не вискочить: так б'ється, як у впійманого зайця.
Летить він донизу швидко-швидко, ось уже і вода. «Пропав»,— думає. Коли ні — впав, і не забився, і не в воді.
Прокинувся купець Марко і не спав уже до самого ранку. Все йому хрещеник не йде з голови: зажурився купець, що втратить багатство. Вдень ще сяк-так забувався. Та не знав відтоді Марко ні одної спокійної ночі. Тільки ляже спати, як уже й стоїть над ним його хрещеник — великий, сильний, у полотняній сорочці, і з усмішкою промовляє:
— Все твоє багатство буде моїм.
Марко люто кидається на нього, але хтось ніби прив'язував його до землі, і він не міг повернути ні рукою, ні ногою, і навіть крикнути не міг.
Довго так мучився Марко, а далі й вирішив позбутися свого хрещеника.
Ідучи одного разу через те село, зайшов він до свого кума і бачить, що з його хрещеника буде точно такий козарлюга, як.той, що йому сниться щоночі. І навіть посміхатись вже починає, от тільки що сказати не може: «Все твоє багатство буде моїм». Але от-от скаже. Злякався Марко малого і каже до кума:
— Продай, куме, мені свого сина, мого хрещеника. В тебе дітей і так доволі, а з цього я вигодую доброго козака.
— Е, ні,— каже батько,— нехай їх у мене багато, але то тільки й мого. Як сядуть їсти, то серце болить, а як стануть робить, то душа радується!
Але Марко на всі лади почав умовляти та благати кума, щоб продав йому хлопця. Нарешті на велику суму забрав він хрещеника.
Виїхав купець Марко з караваном за село і наказав слугам обсмолити добру бочку. Приготували слуги бочку, поклав туди Марко хрещеника. Заднив бочку міцним дном, і коли проходив караван над річкою, то вкинув Марко бочку у воду, а сам поїхав далі.
Пливла бочка за водою та й припливла до якогось монастиря. Монашки прали якраз білизну, побачили бочку і притягли до берега, мовляв, на огірки буде. Принесли в монастир, відкрили, аж там хлопчик. Ну що робити, не кидати ж знов на воду? І вирішили монашки залишити його в монастирі.
Ріс хлопець, ріс і красивим парубком став, таким, що монашки боялись надалі й залишати його в себе. Дали вони йому на дорогу хліба і випровадили за ворота. Пішов він по наймах від пана до пана, аж поки потрапив до купця багатого Марка. Побачив Марко, що хлопець здоровий, красивий і робітник непоганий, і вирішив узяти його за старшого погонича.
От одного разу закликав він хрещеника до себе й питає:
— Хто ти такий, звідки родом?
— А хто його зна, хто я. Роду я не маю, бо мене монашки з води витягли, в бочці плавав,— сказав це і посміхнувся.
Як глянув Марко на ту посмішку, то пополотнів і наче в пропасницю його кинуло. Пізвав одразу свого хрещеника і чекає, що цей от-от скаже: «Все твоє та буде моїм». Але хлопець стоїть і тільки посміхається.
— Ну, добре,— промовив Марко. — Хочу я з тебе зробити головного свого помічника, але ти повинен виконати одне моє доручення: за морем синім лежить невідомий мені край, де можна доброго краму дешево дістати, поїдь туди і розвідай його.
До того краю ніхто не міг ніколи дістатись, бо треба було їхати через великі пороги, де перевозив заклятий поромщик і завжди перекидав людей на середині річки. А морем ніхто не міг проїхати, бо лежала в морі велика кит-риба, що перевертала всі кораблі, які йшли в невідомий край.
Зібрався хлопець у далеку путь, а Марко повеселів, бо вже не одного туди посилав він і ні один не повернувся.
Іде хлопець та йде, і приходить до річки широкої та бурхливої, що аж страшно глянути, не то перепливти її. Гукнув хлопець поромщика, та так гукнув, що той аж затремтів від того крику і пором його погойднувся.
Прийшов поромщик і питає:
— Звідки і куди держиш путь, лобуряко?
— Від купця Марка за синє море,— відповідає парубок.
Стрибнув він у пором і пливе, та очей з діда не спускає. І тільки виїхали вони на середину, де найбільше річка вирувала, дід махнув веслом — і пором розійшовся на дві половини: та половина, що з дідом була,— вже за камінням, а та, що з парубком, попала в самий вир. Бачить парубок, що прийшла його смерть і вже от-от налетить він на камінь, але ніби хтось одвертав від нього погибель. Приглядається парубок до порома, аж воно по боках чотири морські красуні ведуть пором, на парубка поглядають ще й пісню співають. Вивезли його на тиху воду і до берега причалили. Стрибнув він на берег і пішов до моря.
Цілий тиждень блукав він у степу і вже от-от пропаде без води, аж бачить — далеко засиніло море. Зібрав останні сили парубок і побіг. Біжить, спотикається, а назустріч йому дідок сивий, аж білий. Спинив хлопця та й питає:
— Куди це ти, парубче, так поспішаєш?
— Та за синє море,— каже хлопець.
— А хто тебе послав сюди, синку? — питає дід.
— Та купець, багатий Марко.
— Послухай, що скажу тобі, парубче. Лихе для тебе задумав Марко, пославши сюди. Я тут уже посивів. Померло тут багато таких, як ти. Назад звідси ніхто не повертається, і за синє море рідко хто добирався. Але якщо ти хочеш за синє море, то почекай тут, аж поки кит-риба повернеться сюди хвостом, тоді вилазь на неї, і ховайся близько голови, та й чекай, поки вона допливе до того берега, щоб стрибнути міг на землю. Не забудь ще одного: за морем живе злий цар — друг і приятель купця Марка, так що ти йому не признавайся, звідкіль ти, а признаєшся — пропадеш.
Подякував парубок дідові, зійшов до моря і став чекати, поки прибуде кит-риба. Чекав, чекав, а надвечір показалась над морем ніби земля з фонтаном посередині і тільки почала наближатись до берега, як піднялась на морі страшенна буря. Парубок уздрів великого хвоста, по берегових каменях добрався до нього, а потім по великій спині побіг до фонтана, бо там, як казав дід, знаходиться голова кита-риби.
Годин з п'ять біг парубок, аж поки добіг до фонтана. Сім тижнів плив він китом на другий бік моря, ловив рибу сорочкою і так годувався, а на восьмий побачив землю і стрибнув на берег.
Стрибнув і зразу попав у лапи царських слуг. Привели вони його до царя і почали допитувать, хто він і що він:
Парубок і каже їм:
— Плавав по морю з кораблями, був далеко за синім морем, плавав океаном, але це якось напала на нас кит-риба й проковтнула усі наші дванадцять кораблів, а я був на палубі, то разом з водою, що б'є фонтаном з голови кит-риби, потрапив наверх і жив на її спині, аж поки вона дійшла до берега.
Повірив цар такому оповіданню і відпустив його на волю.
Довго блукав парубок по чужій стороні, розвідав її добре, навчився чужої мови, узнав дещо, а потім повернувся тим же шляхом назад. Приїхав до Марка і все розказав, що знав про край за синім морем. Злякався Марко такого за'взяття, осідлав коня і поїхав до поромщика, щоб покарати його, за невірну службу.
Приїжджає, а поромщик ніяк не може до берега причалити і просить Марка взятись за весло і помогти. Тільки взявся Марко за весло, дід вискочив з порому, а Марко залишився на перевозі. Весло те було таке, що хто візьметься за нього, то вже з рук не випустить, аж поки не надійде час зміни.
З того часу став Марко перевізником, а парубок роздав усе його багатство бідним, і стали ті бідні жити-поживати та добра наживати.


Дата внесення : 30.09.2010     Переглядів: 390     Популярність: 97.5%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Народні



Список коментарів

  Відправник : Сірожа
  Час відправлення : 2010-10-01 01:27:54
Так! Це ж дивовижна книжка - в ній ілюстрації були і страшні, і чудові водночасно. Тако бувало починаєш переглядати - а потім ізлякаєшся і книжку кинеш. А тоді знову до рук візьмеш - бо цікаво ж! Дякую!

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky